Вийшла нова книга Георгія Почепцова «Сучасні інформаційні війни». Це вже друга книга автора, що побачить світ у Видавничому домі «Києво-Могилянська Академія».
Першими читачами книги стали відвідувачі Форуму видавців у Львові, що пройшов 10–13 вересня. Сьогодні ви можете замовити нову книгу Георгія Почепцова на сайті видавця.
Книга вийшла за інформаційної підтримки «Газета по-українськи», сайту Gazeta.ua та журналу «Країна».
Сьогодні, коли кожна людина, а особливо — телеглядач, стикається з проявами інформаційної війни, конче необхідно навчитися відрізняти правду від брехні, а ще як уберегти себе від чужих інформаційних впливів в умовах інформаційного конфлікту.
У книжці "Сучасні інформаційні війни" Георгія Почепцова, відомого фахівця в галузі інформаційної війни, системно викладено історію виникнення і розвитку методології інформаційних воєн та розкрито різницю між американською, британською і російською моделями. Вперше вводиться поняття смислової війни, розглядається її роль в сучасному світі.
Книжка стане у пригоді для студентів, аспірантів, а також професіоналів, котрі спеціалізуються на сферах інформаційної політики та інформаційної війни.
Пропонуємо для читачів розділ нової книжки.
ЗАМОВИТИ КНИГУ
*****
"ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР. КОГНІТИВНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ"
Сучасний гуманітарний інструментарій (на жаль, поки що не наш) характеризується такими трьома рисами, які змінили наші типові уявлення про наукову розвідку в цій галузі:
– об’єктивність;
– міждисциплінарність;
– прикладний характер.
Про все це йшлося в найкращих працях теоретиків і раніше. Але сьогодні світ вийшов на імперативність цих критеріїв.
Міждисциплінарність демонструє активне залучення більш ефективних засобів з інших професійних сфер. Військові, наприклад, нині активно використовують маркетингчи антропологію. Як наслідок, в останньому випадку виникає потреба в культурній чи етнографічній розвідках. Зараз виникли нові виміри об’єктивності за рахунок застосування томографії мозку, що дає можливість побачити, які його ділянки задіюються. І це почали застосовувати на практиці, створивши нейромаркетинг, нейроіміджінг чи нейробрендінг (див., наприклад, книгу М. Ліндстрома).
Нові прикладні завдання, що постали перед соціальними науками, привели до багатьох змін, найважливішим з яких слід вважати необхідність роботи на більш глибинному ментальному рівні. І тут цей новий інструментарій віднайшов такі типи одиниць, більшості з яких в минулому взагалі не приділялося достатньої уваги, або вони не використовувалися у вирішенні прикладних завдань. Скоріше, їх можна окреслити, як одиниці мислення, тоді як до цього все спиралося на одиниці мови. Це фрейми, які виростають із вивчення метафор, наративи, до яких, як до варіанту «сторітелінг», звернулися сьогодні навіть військові, а до цього активно освоїв бізнес. І таким чином класичне літературознавче поняття отримало нове життя.
Частково це також можна пояснити різними цілями, заради яких використовується інформаційний інструментарій. Цілі сучасних інформаційних воєн лежать у сферах економіки, політики чи військової справи, а інструментарій, який при цьому використовується, є інформаційним.
Коли Росія розгортала газову чи сирну війни з Україною, її насамперед цікавили економічні інтереси. У разі інформаційних воєн Росії з Естонією чи Латвією інтереси були політичними. У випадку Грузії – військовими. В україно-російській війні чи квазівійні 2014 р. медійний компонент взагалі виступив як головний. Росії треба було переконати в справедливості цієї війни власне населення, а також Україну. Тому всі медійні ресурси працювали на це, поки Україна не відключила російські телеканали на своїй території. Тобто відбувається поява більш загального інструментарію, який відштовхується від мови як бази до мислення.
Когнітивний підхід у сфері політики і лінгвістики висуває і відстоює Дж. Лакофф (його сайт – georgelakoff.com, див. його біографію), батьки якого, до речі, походять з Києва, як колись повідомив автору сам Дж. Лакофф. Головне поняття, з яким працює Лакофф, це фрейм. Фреймовим війнам присвятила свою статтю навіть газета New York Times. Там йдеться, що 40 років тому Лакофф був студентом Н. Хомського, але «повстав» проти нього. І відтоді вони не розмовляють.
В інтерв’ю New York Times Лакофф пояснив, чому республіканці (консерватори) перемагають демократів: «Промивання мозку має справу з фізичним контролем, захопленням людей і нав’язуванням їм повідомлення в умовах постійного фізичного дискомфорту чи тортур. Те, що зробили консерватори, не можна вважати промиванням мізків у цьому розумінні. Вони все зробили цілком легально. Вони за багато років знайшли шляхи входження власних фреймів у слова і повторювали їх в такому вигляді, примусивши всіх говорити саме так, а журналісти теж почали їх повторювати. Аж поки ті не стали частиною звичайної англійської мови».
А коли у Лакоффа поцікавилися, чому ж особисто він не був репрограмований цими словами, відповів: «Оскільки я лінгвіст, я пізнаю їх. Але подекуди ловлюся і сам».
Фрейм є ментальною структурою, яка допомагає нам впорядковувати реальність. Фрейм – це глибинна структура з валентностями чи ролями. Картинка дійсності тоді розбивається на складові, які заповнюють ці валентності чи ролі.
Фрейм здається людині об’єктивною моделлю дійсності, хоча насправді він є суб’єктивним. Ми можемо заповнити той же фрейм іншими гравцями, навіть створивши протилежну інтерпретацію. Наприклад, інформаційна війна між Росією і Грузією з приводу справжньої війни 2008 р. базувалася на одному фреймі:
Кому належить фрейм ГЕРОЙ ЖЕРТВА ВОРОГ
РОСІЯ Росія Осетинський народ Грузія
ГРУЗІЯ Грузія Осетинський народ Росія
Як бачимо, в одному випадку рятівником-героєм виступає Росія, в іншому – Грузія, але структуризація дійсності є тією ж самою.
Дж. Лакофф прийшов до розуміння фреймів через свої роботи з аналізу метафор і метафоричного мислення. Потім до цього додався розвиток такої галузі, як нейронаука, де Лакофф також узяв участь. А це вже чітке намагання об’єктивізувати цей гуманітарний підхід, оскільки нейронаука намагається пояснити все роботою нейронів головного мозку.
Улюбленим прикладом Лакоффа є республіканський фрейм «суворого батька». Демократи мають інший базовий фрейм: про батьків, що виховують, а не карають дітей. Цей фрейм «суворого батька» США переносять на взаємовідносини з іншими країнами, вважаючи, що їх треба вчити, як малих дітей.
Лакофф вважає, що головною відмінністю між цими двома фреймами є причинно-наслідкові зв’язки. Для моделі «суворого батька» є індивідуальна відповідальність і директиви батька. Модель виховання, навпаки, не має конкретних прямих дій. Там усе підпорядковується моральному авторитету. Лакофф називає цю модель системною, на відміну від моделі прямої дії.
Якщо запитати в консерватора, хто винен у злочинності, у відповідь можна почути: «Погані люди». Тому їх треба ізолювати. Відповідно, табір демократів відповість: «Культура бідності, дискримінація, відсутність освіти…» Лакофф говорить про пряму і системну каузацію в цих двох випадках. І цей приклад демонструє, що ми спираємося на той чи інший фрейм, навіть не помічаючи цього.
Лакофф чітко підкреслює, що сперечатися із фреймом неможливо. Тому найважливіше завдання – першим прокоментувати подію, задавши їй потрібну інтерпретацію. Тоді буде важко вивести цей фрейм, оскільки він буде вже імплантований у масову свідомість.
У своїй останній книжці 2012 року Дж. Лакофф зазначає, що нова мова може прийти лише з новими ідеями. Проблема створення меседжів в політиці – це проблема мислення, а не мови. Фрейми він тут трактує вже як структури ідей, які допомагають нам розуміти світ.
Дж. Лакофф також наполегливо і досить активно захищає моральність у політиці. Під цим кутом зору він намагається проаналізувати президентські дебати між Обамою та Ромні. Він та інші дослідники підкреслюють, що в голові у виборця є дві моральні системи, для одних проблем вони використовують одну, для інших – іншу. Коли активована одна система, інша виявляється блокованою. Що більше одна моральна система активована, то сильнішою вона стає. У результаті інша слабшає. Треба піднімати моральну тематику в будь-яких дебатах, бо політика без зрозумілої моральної бази програє.
Д. Вестен в своїй книжці, яка теж базувалася на експериментах за допомогою магнітного резонансу, робить два важливі висновки:
– в політиці важить лише емоційне;
– емоційне може бути і несвідомим.
Емоційність додавала в його експериментах 85–88 % достовірності в передбачуваності реагування людей на проблеми. Саме емоційне ставлення, а не їхні погляди. «Почуття перемагають погляди», – як зауважує Вестен.
Цілі політичної кампанії він бачить майже так само, як ми: надати позитив про себе і негатив про опонента. При цьому Лунц підкреслює: «Вибір слів, картинок, звуків, музики, фону, тону голосу та низки інших факторів є таким же важливим для успіху кампанії, як і її зміст».
Як один з прикладів прихованих переходів у мисленні, він наводить порівняння Саддама Хуссейна з Гітлером, яке зробив Буш-старший, коли Ірак увійшов у Кувейт. Визнавши це порівняння, ми переходимо до того, що Ірак треба зупинити так, як це було з Гітлером.
Вестен звертається до проблеми мастер-наратива, в якому кандидат повинен розповісти історію про себе, що для нього є важливим, які проблеми він зможе вирішити для людей. Вони також називають окремі проблеми, які ілюструють їхні цінності і принципи. Щодо цього кандидатів стосуються не всі теми, а лише невелика їх частина.
Кожна партія повинна мати такий мастер-наратив, в системі якого комфортно себе почуватиме її виборець. І президентські перегони базуються на конфлікті таких наративів. Виборець знаходить той наратив, який більше його задовольняє, чия модель світу для нього ближча.
Лакофф підкреслює ще й таке: «Коли ви приймаєте конкретний наратив, то ігноруєте або приховуєте реалії, які йому не відповідають». До речі, він часто говорить про те, що фрейми сильніші за факти, що фактами неможливо заперечити фрейм. У випадку війни з Іраком за часів президента Буша-молодшого відбулася заміна наратива. Першим був наратив про засоби масового враження, якими Ірак ніби погрожував США. І тоді США були одночасно і ГЕРОЄМ, і ЖЕРТВОЮ. Але коли засобів масового враження не виявилося, наратив слід було змінити. На авансцену вийшов наратив рятівника. Тепер ЖЕРТВОЮ став іракський народ, а ЗЛОДІЄМ – Саддам Хуссейн.
Ф. Лунц (його сайт – www.luntzglobal.com, біографія) є людиною, що співпрацює з республіканською партією. Як наслідок, Дж. Буш на посаді президента не вимовив жодного слова, не перевіреного у фокус-групах Ф. Лунца. Його книжка названа дуже влучно, але не менш важливий і підзаголовок – «Слова, що працюють. Важливо не те, що ви сказали, а те, що люди почули».
Лакофф своєю чергою теж скористався цією назвою, переробивши її в «Слова, що не працюють». Це про намагання Лунца створити у відповідь на рух «Окупуй Уолл Стріт» нову політичну мову. Сам Лакоф теж намагався допомогти цьому рухові переформулювати власні цілі. Він підкреслює, що республіканці утримують примат особистісної відповідальності, а не соціальної. Самому рухові він рекомендує не висувати конкретних політичних вимог. Якщо подібні вимоги не будуть виконані, то рух буде визнаний таким, що не спрацював.
Об’єктивність своїх рекомендацій Лунц гарантує тим, що вони базуються на фокус-групах або приладах, які фіксують моментальну реакцію людей за принципом «подобається – не подобається». Останнє є досить важливим для перевірки впливу текстів президентських виступів. Американці, до речі, вважають, що в такій промові достатньо трьох сильних тез. Тому якщо з’являється четверта, її переносять до наступного виступу.
Для республіканців Лунц створив список з 21 слова, які не слід використовувати. Тому в цьому списку подано також їх замінники. Наприклад, не можна критикувати уряд, бо американці позитивно ставляться до своїх місцевих урядників, які вивозять сміття чи сніг. До речі, радниця Буша К. Хьюз виправляла його, що не можна казати «капіталізм», бо американці не люблять цього слова, слід казати «вільне підприємництво» чи «вільний ринок». Тобто це можна позначити, як перехід на мову, не лише зрозумілу для аудиторії, а й ту, якою вона сама послуговується. А точніше сказати, навіть не на мову, а на тип мислення.
Лунц також каже, що республіканці втратили контроль над терміном «середній клас». Натомість слід говорити «важко працюючі платники податків». Зрозуміло, що термін «середній клас» «працює» на користь демократів, які тепер ним оперують.
Наратив – це насамперед культурно прийнята логіка розвитку події. Якщо є порушення, то воно повинно бути виправленим, а зло покараним. Наратив – це розповідь, це сюжет, за яким розвивається подія. Т. Снайдер цікаво написав, що комунізм надав логіку історії. І сьогодні цієї логіки не вистачає.
У військовому контексті був застосований термін «стратегічний наратив». Його вжив англійській професор Л. Фрідман в роботі «Трансформація військової справи». За Фрідманом, історія емоційно об’єднує людей, створюючи ідентичність. І Фрідман вже тоді чітко констатував новий тип військових операцій, де потрібно буде сконцентруватися на руйнації наративів, на яких базується супротивник і які керують його діями. У цьому контексті можна зрозуміти заклик заміни інформаційних операцій загалом процесом стратегічних комунікацій.
Вивчення наративів так само розповсюджене в літературознавстві, як і вивчення метафор. Але все це отримало новий розвиток у нейронауці, що відразу було підхоплено і бізнесом, і політтехнологами. Метафори, їх вивчення теж стали базою для проникнення в глибини мислення людини (до речі, ця книга теж має «правильний» підзаголовок – «Що глибинні метафори відкривають у розумі споживачів»). При цьому автори застерігають, що недостатньо орієнтуватися на поверхневе мислення споживачів. Автори перераховують шість типових помилок, за якими, як вважається, мислять покупці (див. біографію основного співавтора). Ці «відхилення» від раціонального мислення досить важливі, і ми їх зараз перерахуємо:
– люди думають лінійно, розглядаючи аргумент за аргументом, тоді як насправді їхні емоції відіграють більшу роль, ніж логіка;
– споживачі можуть пояснити свої мислення і поведінку, тоді як насправді 95 % мислення поза нашою свідомістю;
– розум, мислення, тіло, культура споживачів можуть вивчатися незалежно один від одного, хоча насправді все це пов’язано;
– пам’ять споживачів чітко відображає їхній досвід, хоча пам’ять змінюється залежно від контексту;
– споживачі думають словами, хоча тільки мала частка активності мозку має вихід на мову;
– споживачі отримують меседжі компаній і правильно їх сприймають, хоча люди часто реінтерпретують отримані повідомлення.
Додамо, що ці дослідження були зроблені в Лабораторії мозку ринку (Mind of the Market Laboratory) бізнес-школи Гарвардського університету. Сам Зальтман вважає, що мова має обмежений характер, «її можна сплутати з самою думкою».
Пентагон теж розгорнув програму, яка повинна замінити інтуїтивні підходи ПР-спеціалістів на науково-обґрунтоване продукування історій. Американський професор з нейроекономіки П. Зак (див. його біографію і сайт його лабораторії з нейроекономіки), що теж залучений до проекту Пентагону, каже, виправдовуючись: «Нічого з роботи, яку ми виконуємо, а також ніхто з групи, що займається наративами, не посилює спроможність солдатів чи матросів убивати людей чи не промиває їм мізки».
Саме Зак провів дослідження, що поглибило наші знання про роль окситоцину – досі той вважався лише гормоном, що посилює зв’язок між матір’ю та дитиною. Сьогодні він вважається ще й стимулянтом емпатії, довіри, ґречності. Це такий собі «соціальний клей». Що стосується Зака, то в його університетському кампусі він отримав прізвисько Доктор Любов через своє захоплення окситоцином.
Іще один з учасників проекту зокрема наголошував: «Уряд вже намагається контролювати меседж, то чому б не створити науку, яка б дозволяла робити це на систематичній основі». Військове агентство з наукових досліджень проводить конференції на тему нейробіології наративів, було поставлено п’ять чітких завдань:
– оцінити наративні ефекти на базову нейрохімію;
– проаналізувати вплив наративів на пам’ять, навчання та ідентичність;
– оцінити вплив наративів на нейробіологію емоцій;
– вивчити, як наративи впливають на моральну нейробіологію;
– дослідити, як наративи впливають на інші механізми мозку, що мають стосунок до соціальної когніції.
У цілому слід визнати, що весь цей новий інструментарій характеризує принциповий перехід на об’єктивніші наукові методи. Одночасно він забезпечує можливості для роботи на більш глибинних рівнях психіки, які є непомітними для людини, що в результаті знижуватиме її рівень спротиву введенню такої інформації. А це несе як суттєві позитиви, так і серйозні загрози.
*****
ЗАМОВИТИ КНИГУ
