На главную страницу
Обличча Майдану
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Политика

Онтологічний аспект політичної комунікації: час і простір

Версия для печати Версия для печати

Актуальність теми цієї розвідки обумовлена передусім кардинальними змінами місця та ролі комунікативних процесів в політичному житті суспільства кінця ХХ – початку ХХІ ст. З периферійних меж, з позиції хоч і достатньо важливого, але все ж неґрунтовного елемента політики комунікативна складова поступово пересувається у самий її епіцентр. Доцільне та ефективне використання політико-комунікативних технологій в умовах сучасного інформаційного суспільства стало однією з найважливіших умов оптимізації процесу функціонування політичної системи та публічної влади. Тому не випадково, що досить авторитетні представники філософії політики, соціально-філософської та політичної науки відзначають детермінуючу функцію комунікативної сфери щодо формату наявних політичних відносин. „Комунікація стала системоутворюючим елементом політики і набула у ній нового онтологічного статусу, втративши колишній допоміжно-технічний характер” [1, с.10].

Необхідність звернення до анонсованої теми дослідження визначається також складністю того транзитивного стану, в якому перебуває зараз українське суспільство, і пов’язаним з цим посилення значущості взаєморозуміння між публічною владою і суспільством. У свою чергу недостатній рівень усвідомлення важливих методологічних та теоретичних аспектів політичної комунікації, дотичних до її онтологічних соціокультурних підвалин, надає проблематиці пошуку особливої гостроти.

Актуальність дослідження легітимізується також тим, що проблеми політичної комунікації виявились на сьогодні сполучною ланкою, котра об’єднує цілий спектр соціально-філософського дискурсу, в межах якого політика набуває статусу його об’єкта і диференційована предметними специфікаціями: соціальною і політичною філософією, філософією права і моралі, філософською антропологією та філософією історії.

Окреслюючи ступінь наукового опрацювання проблеми, необхідно зауважити, що комунікативний погляд на природу публічної влади і політики в цілому, визнання сутнісної ролі комунікації в політичних процесах є однією з давніх традицій соціальної філософії та гуманітарної науки. Ця традиція бере початок від творів Платона, Аристотеля, Цицерона та інших античних мислителів, континуючись у середньовічних та модерних трактатах Т.Аквіната, Н.Макіавеллі, Ш.Монтеск’є, Д.Локка. У ХХ ст. теоретичні конструкти комунікативного дискурсу знайшли свої формулювання у творчості філософів екзистенціалістської та персоналістської орієнтації. В межах зазначеної хвилі став прозорим зв’язок проблематики комунікації з проблемами не стільки безпосередньо політичної структури, скільки з проблемами специфікації людини як феномена спілкування. У другій половині минулого століття окреслюються контури філософської течії, котра зосереджується вже переважно на феномені комунікації взагалі і політичної комунікації зокрема, що отримує назву комунікативної філософії. Серед представників цієї філософської версії загальновідомі авторитетні імена: Г.Аренд, Х.Ортега-і-Гассет, П.Рікьор, Ю.Габермас, К.-О.Апель, В.Гьосле та інші. [2]. В останні десятиріччя комунікативна проблематика стала предметом уваги вітчизняних дослідників – Єрмоленка А., Ситніченко Л. та інших [3]. Нарешті на зламі останніх сторіч в українській і російській соціально-філософській думці з’являються праці, присвячені дослідженню політичної комунікації. Тут варто відзначити роботи Пролєєва С., Сулими Є., Кривошеїна В., Гаджієва К., Дугіна А., Панаріна А. [4]. Разом з тим необхідно підкреслити, що найменш дослідженим у цій галузі аспектом комунікативного дискурсу залишається метафізично-онтологічний вимір політичного спілкування.

Саме тому об’єктом цієї розвідки обирається політична комунікація як складний поліфукціональний та поліструктурний процес становлення усвідомлених і доцільних контактів між різноманітними агентами політичного буття суспільства. У свою чергу предметом цього доробку є час і простір як умови і форми об’єктивного буття політичної комунікації.

Метою статті стало теоретичне усвідомлення та визначення ролі таких соціокультурних елементів публічної сфери буття людини, як простір і час у політичній реальності, зокрема – політичній комунікації.
У сучасній соціально-філософській літературі справедливо звертається увага на те, що „тільки комунікативна традиція політичного аналізу дозволяє найбільш повно і всебічно усвідомити простір публічної політики як дещо відмінне, і водночас органічно доповнююче державно-політичну діяльність” [5, с.68].

Концепти простору і часу належать до фундаментальних понять філософії та культури, відіграють важливу роль у теоретичному, метафізичному та гносеологічному дискурсах, дескрипції комунікативних процесів. Ця роль є настільки визначальною, що ще на ранніх фазах розвитку людства у стародавніх міфологічних, релігійних чи філософських системах просторово-часова структура розглядається як генетично-онтологічне начало буття. Давньогрецький міф про Хроноса, персоніфікованого втілення Часу, що пожирає народжених ним же самим дітей, є підставовим онтологічним міфом європейської культури. На філософське навантаження цього міфу вельми слушно звертає увагу Ю.Молчанов [6, с.7].

Категорії простору і часу не втрачали своєї значущості й у подальшому розвитку суспільства, по-різному інтерпретувались у різноманітних природничих, філософських, мистецтвознавчих, політологічних доктринах. Варто звернути увагу на те, що в європейському суспільстві ХІХ ст. повністю домінувала фізична парадигма простору і часу, котра ґрунтувалась на доробку природничих наук доби Модерну. Розвиток методології та епістемології гуманітарного пізнання в ХХ ст., дозволив усвідомити, що людство існує не тільки і не стільки в межах ентропійного природного часопростору, скільки в специфічному соціальному обширі онтологічних координат суспільної культури. До дискурсивної практики гуманітарних досліджень увійшли такі поняття, як соціальний час та соціальний простір, давно визнані і нині наповнені новим онтологічним змістом такі концепти архаїчної культури як сакральний та профанний час, християнської культури – есхатологічний час тощо.

Одним з піонерських досліджень у цьому ракурсі стала концепція простору і часу в художній комунікації М.Бахтіна, який увів до наукового обігу поняття хронотопа. Цей термін, що висвітлює сутнісні, складні взаємозв’язки двох складових єдиного, досить швидко поширився з літературознавства і теорії мистецтва на інші царини знання. Михайло Бахтін свого часу писав, що в понятті хронотопа йому важливо було висловити нерозривність простору і часу (як четвертого виміру). На його думку, прикмети часу розкриваються у просторі, а простір усвідомлюється і вимірюється часом [7, с. 121-122].

Логічним є припущення. що особливого роду взаємовідносини між простором і часом інваріантно існують у будь-якій комунікативній системі. Політична комунікація у цьому сенсі мало відрізняється від комунікації мистецької технологічної чи соціальної. Хронотоп являє собою такий структуроутворюючий феномен, який характеризує спосіб існування кожного конкретного комунікативного акту, комунікативної дії, відіграючи визначальну роль. Таким чином, під політичним хронотопом розуміється часово-просторова система координат, що структурує й організує політико-комунікативну діяльність.

Торкнемося спочатку темпоральної складової хронотопу. У сучасній філософській та науковій літературі найчастіше виділяють три основні моделі часу: ентропійну, есхатологічну і циклічну. Перша модель була створена для опису переважно фізичних процесів і постала в часи формування термодинамічної науки й формулювання другого закону термодинаміки та імперативу теплової смерті Всесвіту. В основу цієї концепції було покладено принцип анізотропності, тобто незворотності і незмінності минулого. Сутність ентропійної моделі полягає у визнанні плину часу як процесу постійного зростання ентропії, безладу і хаосу.

Есхатологічна темпоральна модель збігається з ентропійною у визнанні лінійного характеру перебігу часу, але „стріла часу” має тут протилежний вектор скерованості. Есхатологічна модель розробляється значно раніше, ніж ентропійна, і за своєю природою є суто соціальною, християнською концепцією часу. Якщо в природі панують ентропійні процеси, то у соціумі, навпаки, - негентропійні. Таке тлумачення часу було окреслено ще Августином Аврелієм, поступово стало домінуючим для західнохристиянської традиції і лише у ХХ ст. було певним чином модернізоване Тейяром де Шарденом та його послідовниками. Згідно з цим концептом, історія людства, на відміну від історії природи, не є рухом у бік ентропії, руйнації, смерті, а, навпаки, рухом до подолання смерті, воскресіння і безсмертя. У концепції Августина Аврелія – це становлення Града Божого (Civitas Dei), в концепції Тейяра де Шардена – культурне безсмертя через ноосфероґенез.

Третя концепція часу – циклічна – є, безумовно, найстарішою, але, як не парадоксально, являє собою найбільш універсальну формулу культурно-історичної інтерпретації часу. Вона розглядає цей феномен не у лінійному, а у циклічному зламі. Як детермінанти аграрних циклів природи в традиційних суспільствах, так і сакральні міфи про „вічне повернення” богів завжди дозволяли тлумачити час як рух у межах безкінечного кола. У філософсько-історичному плані ця концепція була чудово висвітлена італійським мислителем Джамбатісто Віко, а доведена до методологічно-світоглядної досконалості німцями Ґердером і Гегелем.

В онтологічному аспекті політичний час можна розглядати як певну соціально-історичну форму природного плину об’єктивної реальності, тобто підставовим змістом усіх різноманітних соціокультурних виявів феномена часу є фізичний процес, що вимірюється хронометрами і є ентропійним процесом.

У зв’язку з цим хотілося б звернути увагу на висловлювання фундатора кібернетичної науки Норберта Вінера: «Ми пливемо за течією, борючись з величезним потоком дезорганізованості, який, відповідно до другого закону термодинаміки, прагне все звести до теплової смерті, загальної рівноваги й одноманітності. Те, що Максвел, Больцман і Гіббс у своїх фізичних працях називали тепловою смертю, знайшло свого двійника в етиці К’єркегора з його твердженням, що ми живемо у світі хаотичної моралі» [8, с. 311].

Але справа полягає не тільки у тому, що хаотична мораль в суспільстві конгруентна потоку дезорганізованості у фізичному світі або буття моральної реальності відбувається відповідно до другого закону термодинаміки. Мова йде про те, що в основі усіх, не тільки природних, але й соціально-історичних, культурних процесів лежить ентропійна складова. Цю думку своєрідно висловив ще Платон, запропонувавши модель ідеальної держави як негентропійний проект. Деградація форм державного буття від монархії до охлократії, за Платоном, і є безупинним процесом зростання ентропії, зупинити який може тільки ідеальна форма державного устрою [9]. Наскільки ефективним міг бути платонівський рецепт – то вже інше питання.

Хаотична мораль не є ознакою нормального суспільства. Навпаки, то є характеристика деградуючого суспільства, що втрачає негаентропійні важелі існування. Саме релігія, мораль, право і політика виступають головними антиентропійними чинниками в будь-якому суспільстві. Вони покликані для того, щоб стати на заваді руйнівній природі фізичного часового процесу, процесу тління і хаосу.

Зруйнування Риму і політичного простору Римської імперії лише констатувало руїну старих форм політичного буття античного суспільства і становлення хаосу. Але там, де повністю втратила потенцію стара політика і стара мораль, перед європейською історією відкрилася організаційна, негаентропійна сила нової християнської релігії. На уламках романського світу дивовижно постав християнський світ. Саме у цей момент історичної драми був сформульований есхатологічний концепт часу.

У зв’язку з цим постає складне питання про специфіку есхатологічного концепту часу та його співвідношення з ентропійним концептом. По-перше, будемо виходити з того, що ентропійна модель часу є науковим дескриптом реального фізичного чи астрономічного процесу, що визначається констеляцією небесних тіл. Цей процес є однією з форм буття об’єктивної реальності і жодним чином не залежить від свідомості і діяльності людей. Людина, як природна істота, перебуває повністю в межах вказаного процесу і детермінована ним.

По-друге, під есхатологічним концептом будемо розуміти певну соціальну форму виявлення та сприйняття фізичного часу в певних культурно-історичних системах. З точки зору класичної європейської традиції вживання понять ентропійний та есхатологічний час співвідносяться як зміст і форма, потенція і акт. Саме тому суспільні індивіди сприймають природний ентропійний час тільки крізь призму часу есхатологічного. Їхнє життя триває завжди у його різноманітних есхатологічних модусах.

Якщо для аналізу взаємозв’язків ентропійного і есхатологічного часів використати методологію Жана Бодрійяра, то мусимо визнати, що становлення есхатологічного часу є наслідком процесу симуляції, котрий трактується ним як процес „породження гіперреального” „за допомогою моделей реального, що не мають власних витоків і реальності”. Симуляція ніби здійснює підміну реального знаками реального. Цей знак чи образ реального носить назву симулякра. Внаслідок симуляції симулякр досить часто виявляється принципово безвідносним до реальності і невідповідним безпосередньо до неї. Власне у цьому і полягає фундаментальна характеристика симулякра [10].

За Бодрійяром, процес симуляції проходить ряд стадій розвитку, в результаті якого симулякр все більше автономізується від реальності і стає „чистим симулякром”. Так, спочатку симулякр є тільки відображенням базової реальності. У наступній фазі він вже маскує і спотворює базову реальність. Потім маскує відсутність базової реальності. І, нарешті, він вже не має жодного відношення до реальності й є тільки своїм власним чистим симулякром. У такий спосіб постає специфічний особливий світ, світ моделей і симулякрів, що ніяк не співвідносяться з реальністю. Але цей світ, який Бодрійяр називає гіперреальністю, суспільні індивіди сприймають як більш реальний ніж первинна реальність природи. Буття соціальних структур детермінується саме симулякрами [Там само].

Симуляція може подобатись чи не подобатись, її можна піддавати критиці, як те робить сам Бодрійяр, чи раніше за нього таку спробу здійснив К.Маркс в есеї „Товарний фетишизм” з „Капіталу”. Вона постійно завдає клопоту простим людям, що б’ються в марних зусиллях відсепарувати реальність від гіперреальності, постійно плутаючи симулякри з речами та речі з симулякрами. Тим паче що реальність - то є фізичний феномен, а гіперреальність найчастіше – феномен метафізичний. Але, не зважаючи на це, треба визнати, що в сучасному суспільстві маємо тотальну симуляцію всіх соціально-культурних явищ та комунікацій. Взагалі у будь-якому суспільстві люди мають справи з реальністю тільки опосередковано, через обов’язкову ланку, якою є симулякр.

З цієї точки зору есхатологічний час є типовим соціальним феноменом, модуси котрого в історії розгортаються від симулякрів, що відображують реальний часовий процес, до симулякрів, що не мають жодного відношення до нього. Есхатологічний концепт за своєю сутністю є семіотичною, або знаковою моделлю часу. Тут доречно зауважити, що будь-який знак є за своєю сутністю симулякром і символізує певне соціальне значення. Навіть констеляція планет чи коло знаків Зодіака в суспільстві набуває соціального тлумачення, отримуючи статус симулякра. І якщо такі одиниці виміру часу, як доба чи рік, ще відображають фізичні характеристики часу, то, починаючи від сторіччя, природний денотат цього поняття зникає.

Вимір часу стає справою істориків, політиків, культурологів та економістів. Масштаби відтинків часу історії вони вимірюють для людства за економічними, культурними чи політичними ознаками. Так, для К.Маркса, одиницею історичного часу стає економічна формація. Французький медієвіст школи „Анналів” Жорж Дюбі виокремлює в європейському середньовіччі послідовно добу монастирів, добу соборів та добу палаців [11]. Референтними ознаками часу стають чинники культури виробництва і специфіки споживання: технотронна ера Е.Тофлера і доба масового споживання В.Ростоу. Іноді навіть так як пропонував відомий журналіст часів перебудови Ю.Черніченко: ”Сам я рахую епохи по рибах. Нототенія. Потім – хек. Нині – минтай. Повсюдний минтай у банках...” [12]. Але найчастіше одиницями виміру суспільного часу стають політичні константи. Доба імперії. Князівська доба. Доба абсолютизму. Доба тоталітаризму. Епоха демократії. Тощо.

Можна зробити висновок, що політичний час на значному відтинку історичного процесу є визначальною семіотичною формою соціального часу як способу континуації соціально-політичної організації, стабільності і порядку, як умови безперервності і організованості соціального процесу, тобто виявляються комунікативними зв’язками, що координують послідовність актів людських дій у сфері соціально-політичного буття.

Дещо специфічне місце серед зазначених моделей часу посідає циклічний концепт, що є напевно історично первинним і народженим з безпосереднього споглядання циклів природних процесів. На перший погляд, циклічна модель часу сприймається як більш-менш адекватне відображення астрономічної складової буття. Але це тільки зовні так. Насправді циклічна модель є принциповим запереченням такої властивості фізичного часу, як необоротність. Циклічний концепт часу не тільки припускає повернення часу, але й вбачає у цій характеристиці його принципову ознаку. Ідея вічного повернення є такою самою телеологічною ідеєю, що є принциповою характеристикою есхатологічного часу.

Разом з тим між есхатологічною і циклічною моделями очевидними є суттєві відміни. Есхатологічний час завжди спрямований до кінцевої мети, і досягнення цієї мети символізує фінал часу та кінець історії. Натомість, циклічний час не має єдиної кінцевої мети. Його перебіг складається з дискретних фаз, кожна з яких може розглядатися як фінал попереднього і початок наступного циклу. Якщо розглядати ці два концепти часу у соціально-політичній площині, то маємо можливість помітити, що есхатологічний час є формою екзистенції актуальної політичної влади, панівних класів і верств суспільства, домінуючих в історичному процесі держав-імперій – усіх тих носіїв політичного процесу, чиї потреби, інтереси і сподівання він дозволяє задовольняти.

Циклічний час, на противагу есхатологічному, є формою буття незадоволених у цьому соціумі: усіх позбавлених влади, соціально-економічних, культурних, національно-етнічних чи релігійних преференцій. Включаючи у себе не тільки негаентропійний, але й ентропійний моменти, циклічна модель часу дає можливість мати надію на майбутнє знедоленим і упослідженим, тим, хто втратив владу і власність, кинутий на узбіччя політичного, економічного чи релігійного життя. Якщо есхатологічний час – це час впевненості у майбутньому, то циклічний час – це час надії і сподівань. Перший є часом влади, другий – часом опозиції. Очевидним є й те, що есхатологічна модель часу постала як онтологічна характеристика тоталітарного суспільства, натомість циклічна – має бути відповідним чинником становлення демократії. Разом з тим необхідно визнати, що часові континууми першого і другого ґатунків не відокремлені один від одного: суспільне буття здійснюється у їх певному симбіозі. Прикладом усвідомлення і теоретичного обґрунтування цього феномена є концепція спіральної ходи історії, що була запропонована Гегелем і певним чином підтримана Марксом та Ф.Фукуямою.

Література:

1. Соловьев А.И. Политическая коммуникация: к проблеме теоретической идентификации \\ Полис. – 2002. № 3. – С. 10.
2. Арендт Х.Vita activa, или О деятельной жизни: Пер. с нем и англ. В.Бибихина / Под ред. Д.М.Носова. – СПб.: Алетейя, 2000. – 437 с.; Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс. – М.: АСТ, 2003. – 512 с.; Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. – М., 1995; Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие: Пер. с нем. – СПб.: Алетейя, 2000. – 379 с.; Апель К.-О. Трансорфмация философии: Пер. с нем. – М.: Логос, 1991. – 399с.; Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі. – К.: Лібра, 2003.
3. Ситниченко Л.А. Першоджерела комунікативної філософії. – К., 1996; Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. – К., 1999.
4. Пролеев С.В. История античной философии. – М.: Рефл-бук, Ваклер, 2001; Суліма Є.М. Глобальний соціальний порядок постіндустріалізму: дис... д-ра філос.н. 09.00.03. – Дніпропетровськ, 2004; Гаджиев К.С. Политическая философия. – М., 1999; Дугин А.Г. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. – М.: Арктогея, 1997; Панарин А. Философия политики. – М., 1996.
5. Стризов А.Л. Политика и общество: социально-философские аспекты взаимодействия. - Волгоград, 1999. - С. 68.
6. Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. – М., 1977.- С. 7.
7. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. - М., 1986.
8. Винер Н. Я – математик. - М., 1964.
9. Платон. Государство. / ПСС в 4-х тт. – Т.ІІІ– М.: Мысль, 1999.
10. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции: Пер. с франц. – М., 1996.
11. Дюби Ж. Трехчастная модель или представления средневекового общества о себе самом: Пер. с франц. – М.: Язхыки русской культуры, 2000. – 320 с.
12. Черниченко Ю. Две тайны // Если по совести. – М., 1988. – С. 361.

В’ячеслав Гурбич, здобувач Центра гуманітарної освіти НАН України

Журнал "СХІД"


| Количество показов: 4260 |  Автор:  В’ячеслав Гурбич |  Голосов:  3 |  Рейтинг:  3.56 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:





Статьи по разделам
АПК (18) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (196) 
Книжный мир (20) 
Культура (358) 
Лица эпохи (161) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (551) 
Общество (468) 
Политика (1055) 
Право (358) 
Социология (125) 
Экология (46) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Кожушкін Сергій Георгійович

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

В.О.Соболь. Біобібліографічний покажчик

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua