Пора обтесувати стовпи нації!

Чи треба Україні нових революцій і ще більших потрясінь і руйнацій? Може, буде раціональніше почати розбирати завали і наводити порядок у тому великому безладі, хаосі, який успадкували?

Поштовхом до цього допису послужила стаття Володимира Лєсного "Про три стовпи сучасної розвиненої нації" ("День", 2011, 16-17 грудня). Вона є відповіддю "так" на запитання Сергія Грабовського "Чи потрібні "Дню" інтелектуальні дискусії між авторами?" ("День", 2011, 4-5 листопада).

Як на мене, дискусії конче потрібні (і не лише у "Дні"!), прецінь інтелектуальні, а ще доброзичливі і не антиукраїнські. Що більше, між авторами, які добре знаються не тільки на стратегіях розвитку країн, стовпах і викликах сучасного державотворення, а і себе скромно вважають "стовпами неотесаними", за Сковородою, аксіологічного склепіння людства, збудованого численними поколіннями, багатонаціональним інтелектом, синергією розмаїтих зусиль і ресурсів. Проте, чи не злою традицією вже стали заклики до об’єднання не навколо національних ідеологій, цінностей, інтересів та стратегій, а "навколо мене" як стовпа народу, що вперед його веде.

Аби такі заклики не набивали спільноті оскому, пора, аби журналісти нарешті дотримуватися, найперше, морального імперативу: інтелектом і талантом служити людині, нації, а не обслуговувати грошовитих олігархів, партійних лідерів, допомагаючи їхньому маніакальному прагненню завоювати президентську, київську чи будь-яку регіональну владу. Прикро, коли в полеміці беруть участь давно засвічені, демагогічно досвідчені, політично зафрахтовані особи лише задля того, аби переорієнтувати громадську думку широкого загалу, надавши їй вузький, замовний і корисливий вектор. У цих випадках про інтелектуальність, об’єктивність і корисність диспутів не йдеться.

Звідси випливає друге застереження: не зашкодьмо нації дискусіями, особливо у рік парламентських виборів, котрий належить гідно пережити, очевидно, в умовах духовно-інтелектуальної скрути щодо вибору "луччих", за Донцовим. Поки що не видно, із кого вибирати. Що більше, самозвані лідери так званої опозиції – б’ютівці – забули не лише про народ, але упродовж останніх двох років не заїкнулися у парламенті ні про свою стратегію розвитку України, ні про завдання тіньового буцімто уряду, геть чисто перезавантажилися на юлянофільські, піарно-рятувальні акції, а насправді – егоїстичні, прозоро пов’язані з власними передвиборними амбіціями – партійні турботи. Оскільки за такої оказії нерідко у цей перевиборчий вир, шкода, залучаються колишні Президенти України, дипломати, чинні народні артисти, письменники, журналісти, то, піддавшись пафосу брудних передвиборчих кампаній, відомі інтелектуали прудко намагаються допомогти пересічному тубільцю керуватися не пошуком світла знань, правди і порад для прозріння. Натомість, проявляючи навдивовижу мобільну мімікрію, винаходять такий контраст фарб, що відбілити чи, навпаки, геть очорнити замовного кандидата, показати одного як носія всенародного щастя і добробуту, а другого – як нікчему, – гейби дуже легко.

Довготривалим опіумом для народу є випукло-виразна картина з недавнього минулого, в якій, звісно, рекомендований нації лідер розлого малюється як міська відмінниця з цифровим мисленням у вбивчому протиставленні традиційно-заздрісному селюку, обмеженому бджільництвом і колекціонуванням старожитностей. Дезінформація запускається на капілярному рівні людського організму, а відтак – розповсюджується емісарами, приміром, прихильниками відомого етнополітичного "клубу" за допомогою певних дифузійних технологій на міжнародні висоти. Запущену отруту важко вивести не тільки з організму індивідуума, а й з тіла національної і міжнародної спільноти. Всім подобається легка безпечність новаторки. Але як навчити прийдешні покоління фундаментальній аксіоматичній істині: гармонійне поєднання традицій і новацій – це основні підвалини тяглості розвитку кожного народу, збереження його ідентичності в світовій культурній мозаїці.

Виникає запитання, після такого зомбуваня в глобальному міжнародному просторі чи матимуть сенс серйозні дискусії скромних авторів з провінцій на тему: з яким мисленням можна самовільно укласти провальний для України договір чи побороти, звісно, без невдаваного патріотизму, альтруїзму поведінкову психологію ординця; чи треба згадувати Батурин, Крути, Холодний Яр, Голодомор, Хуст? Чи не марне дискутування щодо істинності твердження самого Грабовського, що "Тимошенко потрібна Кремлю як сильний (як на мене, спільний) гравець для нейтралізації Ющенка й тих, хто стоїть за євроатлантичну інтеграцію України". Можу лишень додати, що все-таки пан Сергій є ближчим до правди, коли стверджує, що ВОНА більше була потрібна "як інструмент усунення від влади Ющенка і нейтралізації всієї більш-менш самостійницької української еліти". Недарма, після усунення Ющенка Москва практично втратила інтерес до президентських перегонів в Україні.

Отже, третя вимога: наші сусіди (і не сусіди) сльозам не тільки не вірять, а і для перемовин з ними потрібна тверда духовно-національна еліта, в якої і совість чиста, і серце не намальоване червоним по білому чи іншими партійними кольорами, а свобода – не затиснена боргами і пріоритетами особистих амбіцій. На канцлера ФРН Аденауера, коли він в п’ятдесятих роках минулого сторіччя прибув в Москву, аби домовитися про звільнення полонених співвітчизників, з боку Кремля був великий спротив і тиск. Відповідальний за долю країни, справжній її лідер, політик і патріот застеріг тодішніх компартійних керівників, що повертається в Бонн і звернеться до свого народу, розповість всю правду йому і світові. Він не ховався, не засекречував договори, його слухали, хоча Німеччини не було серед переможців. Але така відкритість можлива, коли в народу не крадеш найголовніше – його провідника, натомість маніакально пропонуєш себе, а наміри свої навмисно ховаєш. Якщо так, то ти потрійний злочинець. Тоді і вимір таких злочинів не лише економічний і не обчисляється марнотратством тільки грошей чи переведенням своїх боргів на конто держави. Адже, ти аморально позбавляєш націю духовно-культурного, ідеологічно-стратегічного вектора розвитку, підвалин його самобутності, шансу розбудовувати власний дім, рідну хату, тобто національну державу.

Тому вимога четверта: рівень української журналістики має бути таким, щоб допомогти пересиченій Європі прозріти, а не зраджувати Україну разом із засланими її провідниками.

Має рацію і В. Лєсной, коли стверджує, що "більшість наших проблем існує лише через те, що значній частині народу, в тому числі так званій еліті суспільства, бракує трьох стовпів сучасної розвинутої нації: національної ідеї, високої культури і здорової моралі. Інакше ми не мали б проблем з безкорисними і навіть небезпечними для суспільства політиками і бізнесменами, із зубожінням більшої частини населення, з Московським патріархатом, "Русским миром". О, як би тітка мала вуса! Але у нас така ж тоталітарна і безідейна опозиція, як і влада. А на ідеологічному фундаменті нашого державотворення "нуль" – зеро. Ми країна-зеро – в плані національної ідеї як ідеологічного фундаменту державотворення і становлення розвиненої нації. Деякі патріоти-інтелектуали не лишень легко відмовляються від української "частини території", сперечаються з приводу галицької федерації, ментальності, виступають з "надоригінальними думками", в т.ч. щодо відсутності української національної ідеї (УНІ). Відпрацьовуючи гранти, вони запопадливо турбуються найбільшим "злом" українства, буцімто його нетолерантністю, котра може їм зашкодити під час євроінтеграції, якщо історичну назву одного із героїв Різдвяних вертепів вчасно не спростувати або не надати офіційного статусу мові русинів. Наші колишні Президенти, окрім необачних тверджень, буцімто УНІ не спрацювала, залишили в спадок хіба що розпач: "Маємо те, що маємо" і "Скажіть, яку Україну будувати?". А чи може спрацювати будь-яка ідея, якщо задля неї віддано не трудитися?! Ми досі не спромоглися навіть пунктирно окреслити її дефініцію, сталу стратегію розвитку України. Ніхто із наших Президентів не виступив перед студентами бодай одного національного університету, як це зробила Ліна Костенко в Могилянці, з доповіддю про стратегію розвитку України, про сучасні складові її національної ідеї, про внутрішню і зовнішню політику тощо.

14 червня щойно минулого року нами був проведений круглий стіл "Українська національна ідея як духовно-інтелектуальний код соборності: етнічний, інтеграційний і цивілізаційний вектори". Учасники прийшли до певного консенсусного визначення національної ідеї в сучасних умовах; водночас, було досягнуто також згоди щодо шляхів її становлення і розвитку.

Актуалізація інформаційно-просторової моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний нагальну потребу: опрацювати систему її ідеологічного забезпечення, яка ґрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах, що акумулюються такими сучасними складовими Великої національної ідеї – Україна: соборна, українська і гідна людини. Тут не будемо деталізувати кожну складову, лише зазначимо, що соборність – це не тільки географія, а й соборна здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами. Святая святих УНІ – це сформувати єдиний національний мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти всім українцям в різних регіонах усвідомити себе соборною і державною нацією. Водночас, українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Ще М. Грушевський зазначав, що хто живе в Україні і працює заради її добра – українець. З іншого боку, не є аргументом вважатися українцем лише тому, що, мовляв, "я родился в Украине". Тим більше, якщо ні твої предки, які приїхали сюди у військовому обозі, ні ти сьогодні не любиш України, не хочеш знати мову народу, що дав назву державі, не поважаєш його традиції, культурні цінності. Демократичні американці мають закон про набуття громадянства (натуралізацію) і чіткий рецепт: "Люби Америку, або забирайся геть!". Чи треба дискутувати, що не шовіністи древньої Еллади застосували політику денаціоналізації українців на кшталт: народ без національної еліти, а еліта без мови народу, без ідеї створення власної самостійної держави?! Чи треба сперечатися, що основна характеристика національної ідеї будь-якого народу – це усвідомлення своєї унікальності, неповторності не в елітно-расовому, а в мовно-культурному плані, де збереження національної ідентичності актуалізує не лише пам’ять про минуле?

Щодо культури, особливо політичних еліт, їх здорової моралі, то не помилився п.Лєсной, надаючи їм статус стовпів розвинених націй. Хоча, як на мене, рівень культури, моралі концентровано виражаються не тільки в тому, що нині і влада, і опозиція виправдали "хамську поведінку Юлі Тимошенко в першій (?) половині судового процесу". Аналогічну її поведінку проковтнув і народ, коли разом з Путіним в Москві, підписуючи 19 січня 2009 р. непідйомний для геноцидної (не тільки за Мейсом, а насправді ослабленої фізично, духовно і культурно розмитої) нації договір, – ВОНА злорадно хіхікала над отруєним Президентом України. Це така ж правда, як й те, що влада, яка забуває глибокі народні рани, мімікрує перед північним сусідом поняттям геноциду українців в 1932-33 роках, приречена укладати вигідні росіянам домовленості не тільки в Москві, а і в Харкові. Саме в Харкові Київ не тільки позбавив себе вагомих аргументів в нинішніх газових переговорах, а й далі ковтатиме образи на взір путінського примітиву: "Вот Украина – разве это государство? У нас взяли немного земли, у Польши, объявили себя государством". Де ж тут культура і мораль, а де наша гордість, без якої не піднятися і до Європи зась?

Ні уряди України, ні, на жаль, нас нічому не навчила сила єдності нації та її провідників у час загроз, що нависли над островом Тузла. Адже двічі вибираємо головою столиці не мешканця Києва, а "громадянина Космосу". Якщо голосуємо за те, що ВОНА "так файно одягається", перетворюючи це в ідею і релігію, то годі скаржитися, що не було швидкої гуманістичної реакції Прем’єрки під час російсько-грузинської війни чи приїзду до Києва Патріарха Константинопольського Варфоломія, а, навпаки, чомусь трималася показово-затяжна мовчанка. Натомість, коли з’явилися мотиви підсилення автократичності володарювання, то БЮТ тут як тут, без затримки і вагань – разом з ПР вніс до ВР проект закону про вибори Президента України в парламенті, про імперативний мандат народного депутата тощо. Не в Північній же Кореї це все відбувалося. До слова, і донині не вичерпано потенціал Універсалу (чи Договору) єдності нації як історичного робочого механізму УНІ.

Отже, п’ята, вельми важлива, вимога: діалоги журналістів повинні чітко позиціонувати не запопадливу хитрість пустопорожніх текстів, а сенс сталого вектора руху держави до демократії, несприйняття ренесансу тоталітаризму, втілення євроінтеграційних, а не євразійських, просторових прагнень. Вони мають дати пересічному українцеві ясно зрозуміти: "бути чи не бути" в Україні набуває ваги чинника буття чи небуття нації. Зрештою, відповісти, що потрібно Україні – традиційно залишково-постоталітарна гуманітарна політика, за реалізацію якої ще недавно не було віце-прем’єра, чи нова соціогуманістична парадигма буття нації в щоденному плебісциті, який доводиться їй проводити не тільки щодо реалізації власного шляху розвитку, а і збереження своєї автентичності та суверенітету, врешті, українськості "на своїй – не чужій землі"?

Аби врятувати українськість як живильну силу нації, – її середовище має бути зеленим, життєдайним, а дивом уцілілі купини далі не випалюватися захланним загарбником. Проведення модернізації, як це вже було з індустріалізацією та колективізацією "всей страны", які відбувалися "поза рамами нації" (за І. Франком), поза соціогуманістичними потребами її духовного відродження, поза захистом людини від подальшого її національного знеособлення, може лише прискорити нищення корінного (титульного) українського народу як Державного, а його рідної мови як Логосу. Тому без нової філософії допомоги ослабленим, без підтримки живильного для розквіту їхнього середовища, без ковітальної спільноти, здатної духовно і культурно відроджуватися, без національного інформаційного простору – чи встануть та, головне, чи вистоять новонароджені держави? Чи не будемо далі в селах – колисках нашої культури, мови, врешті, ментальності – перебудовувати школи в госпіси? Самозбереженню української нації загрожують серйозні небезпеки.

Отже, інтелектуальні дискусії в Україні повинні вестись навколо втілення нової парадигми буття корінної нації у вкрай несприятливому середовищі, яке потерпає як від зовнішніх зодноріднюючих процесів сучасної цивілізаційної і залишково-імперської глобалізацій, якщо не відверто реваншистських постімперських інфільтрацій, так і від внутрішніх п’ятиколонників, що агресивно виражають свою ностальгію за імперським минулим. Без визнання етноінтелектоциду української нації, без зеленої ідеології з соціогуманістичними цінностями як стратегії розвитку України, надання їй міжнародного розголосу і права, всі проголошені урядом п’ятирічки реформ і модернізацій, євроінтеграції – це чергові пропагандистські форми заколисування нації без змісту щодо збереження її середовищеспроможності за складних умов і нових викликів. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментології (середовищезнавства) та її знань щодо творення належних умов не зазеленіє на національних луках те, що під прикриттям релятивізму впродовж тривалого часу затоптувалося в болото небуття різними шовіністами-загарбниками. Українська культура, мова потребують негайного червонокнижного захисту (аналогічно щодо тих видів флори та фауни, що зникають) на рідній землі як духовний ексклюзив народу, як світоглядна візія його життя, дум і діянь.

Утім, візія майбутнього України не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії, тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (в центрі – людина, вільна ринкова економіка) і націоналістичної (акцент на розвиток нації, патріотичної любові до неї) ідеологій, а на основі їх поєднання створити нову парадигму суспільного розвитку – соціогуманістичну, яка комплексно і паритетно захищала б людину і націю як когнітивно необхідне мовно-інформаційне, звукове, візуальне, водночас природно-ексклюзивне середовище (тло, а відтак простір), де можна було б зберегти та розвивати свою національну ідентичність, ментальність, культуру, народні промисли і т.і. Цій парадигмі, як двовалентній щодо людини і нації, доконче потрібно надати не лише національний, а й міжнародний розголос, відповідне правове забезпечення та зелену захисну ідеологічну спрямованість стосовно всіх процесів модернізації економіки, техніки, освіти, науки, не відсуваючи на маргінес інтелектуалізацію, консолідацію та інтеграцію спільноти. Без цього, без ідеологічного первеня, важко зрозуміти об’єднання БЮТ як космополітичної, а "Свободи" як націоналістичної сили.

Не є захищеною людина, якщо незахищена її нація. Кидання ослабленої нації на триби жорсткого ринку сильних світу сього – це вчинення нового гуманітарного злочину в ХХІ сторіччі за допомогою глобалізації та її інформаційних процесів зодноріднення. Якщо ЗМІ – четверта влада, а журналісти чесні її носії, то особливість їх функцій у тім, щоб допомогти зрозуміти всім гілкам влади, самим собі та всьому українству в середині України і поза її межами: ми – ослаблена нація, в зростанні потуги якої ніхто не зацікавлений. Псевдооптимізм, що, мовляв, українцям не страшна чорнобильська радіація, – це жарт лукавого. Розрізненість опозиції, корупція, шикування верхівки при бідності загалу, щоденні повідомлення ЗМІ про вимоги мучеників за УНІ мати в тюрмі власного масажиста, медогляди сугубо закордонних лікарів, менторські вказівки Заходу – це все свідчення задавненості букету захворювань, спричинених не тільки незнанням процесів радіоактивності. Аби увійти у число розвинених націй і країн, ми повинні надзвичайно важко, соборно думати і творчо працювати. Однак, і цього може забракнути, якщо не буде світових гарантій щодо ренесансу нашої чи будь-якої іншої ослабленої нації.

Визнаймо: стовпи, що підпирають нашу націю, ще не залізобетонні, а для сталої стратегії розвитку України, її національної ідеї поставлено лише опалубку. І чи не кожна нова політична сила, як тільки приходить до влади, начисто відкидає, шкода, набутий досвід попередньої внутрішньої чи зовнішньої політики, позбавляючи державу спадковості і темпів соціально-економічного зростання. Про які стовпи нації можна говорити, коли її лідери досі хитаюся під небосхилом. На пошук стовпів, що підпирають небо, ще ходив з чумаками малий Тарас. Він знайшов слово істини, а відтак наперекір усьому сам став духовним стовпом нації. Вочевидь, передусім нації потрібні міцні духовні стовпи – діяння людей, що одухотворені інтелектом, який без піару творить добро, нові знання, художні картини, музику, сучасні комп’ютери, нанотехнології і колайдери.

І, насамкінець, інтелектуальні дискусії на сторінках "Дня" чи будь-якого часопису будуть продуктивними, якщо справді чітко визначимо нагальність потреби і розробимо соціогуманістичні основи державної зеленої, а не регіонально-партійної ідеології, механізми впровадження зеленого загальнодержавного дизайну в широке суспільне середовище – адекватне новому історичному розвитку українського соціуму та викликам, пов’язаним з необхідністю усвідомлення актуальності процесів державотворення та становлення нації як централізованої та єврозорієнтованої. У цьому плані учасники згаданого круглого столу виокремили Малу національну ідею: "Знання, інформація і рух (чин, дія)", яка є робочим інструментарієм вирішення тих чи інших складових Великої національної ідеї. Мала, як частина Великої стратегічної національної ідеї, спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, енергію творчої і наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури та інтелектуального капіталу; на побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку, високої освіченості, креативності, духовності та моралі; на пізнання навколишнього світу, зменшення ентропії та небезпек. Тому цінуймо борців не за булаву як символ досягнення абсолюту тоталітарної влади, а як знак духовно-інтелектуального прориву нації в світ передових знань, високих технологій, ефективної освіти, науки і правдивої інформації.

Україна зможе посісти гідне місце в європейському і світовому просторі, якщо їй вдасться розвинути свій освітньо-виховний, науково-технічний, соціально-економічний потенціали, досягнути єдності релігійних конфесій, тобто тих сфер духовно-культурної діяльності суспільства (людини, громад, нації), що безпосередньо стосуються інтелектуального, інформаційного, морального контексту, його якісно нового соціогуманістичного наповнення як компенсації за колишнє приниження титульної нації сильними світу цього, та міжнародного превентиву недопущення такого неморального, нелюдяного стану в майбутньому. Імплементуючи ці висхідні засади у вітчизняний інформаційний простір, маємо твердо пам’ятати мудрі соціогуманістичні настанови Махатми Ганді своїй нації, що шукала свій шлях виходу з-під панування імперського колоніалізму: "Я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім". Широко відомий інший великий подвижник соціогуманізму, якого ми досі не зрозуміли. Адже, соціогуманістичний імператив, але вже як ідею "сім’ї" у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи) – Папа Римський Іван Павло ІІ – переніс у третє тисячоліття. Рефлексія "сила безсилих" притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення, серед яких назвемо Вацлава Гавела, його боротьбу проти тоталітаризму.

Може, пора дослухатися до соціогуманістичних закликів цих мудрих людей? Якщо ми – руїна в соціально-економічному, а ще більше – в духовному вимірі, і це визнають усі, то чи треба Україні нових революцій і ще більших потрясінь і руйнацій? Може, буде раціональніше почати розбирати завали і наводити порядок дружно всім та осібно кожному біля себе, зокрема у тому великому безладі, хаосі, який успадкували? Чи не пора інтелектуально відважитися на рекультивацію та почати гідно по-державному мислити у відведений нам час, змінювати спосіб поведінки, перезавантажуватися в ментальному спектрі? А наші впевнені кроки починати з обачного врахування нашого внутрішнього і зовнішнього середовища! Сподіваймося тільки на себе! Саме на це націлює запропонований концепт УНІ як соціогуманістична парадигма інтелектуально-інноваційного розвитку на новій зеленій основі, як всеукраїнська матриця збереження українськості та творення європейськості нашої нації в сучасній світобудові.

Без врахування соціогуманістичного підходу процесів нашого державотворення не матимемо ні трьох стовпів розвитку нації, ні трьох "С" (соборність, суверенність, а тепер ще і свободу) лише в одному січневому дні, а виключно одне цілорічне "С" – "самашедство", коли чинні урядники імітують вступ до ЄС; водночас, колишні – смертельне катування української "матері Терези" в камері-одиночці за буцімто злочини, менші, аніж була вина Стуса. До слова, Захід дуже мало зробив для порятунку вмираючого поета України, не було тиску: не судити, звільнити з тюрми, уможливити в найдемократичнішому блоці комуністів і безпартійних брати участь у виборах. Не було тоді такого вагомого стовпа розвитку нації як "правдиві, національні" ЗМІ. У сьогоднішній подвійній грі уряду і так званої опозиції роль національного інформаційного простору є дуже вагомою у формуванні суспільної свідомості, гуманної аури вітчизняної еліти, використанні її духовно-інтелектуального потенціалу. Але засилля вітчизняних і зарубіжних повідомлень, що, мовляв, наперекір допущенній несправедливості, переслідувана "надпатріотично" просить Захід не зважати на її муки, а прийняти "окрадених невольників" до вільної зони, – це вже із тих численних масмедійних переборів, що переповнили ефір і змушують сумніватися в незаангажованості журналістів. На жаль, часто такі перебори не викорінюють журналістську традицію "цехової" солідарності, а гострі пера притупляються. Як за часів компартійної монополії на правду всі радянські ЗМІ трубили про затяжні бої народної армії Кім Ір Сена разом з китайськими добровольцями (про сов’єтських льотчиків ні слова) проти американських агресорів біля 38-ої паралелі, так сьогодні все вибірково крутиться навколо "паралелі боїв" за Юлю. Чому не турбуємося про всіх, хто ув’язнений в Україні, про їх побут, доведення вини і справедливе правове забезпечення, загрози їхньому здоров’ю, чому міжнародне інспектування пенітенціарних служб зосереджено лише навколо однієї хворої, а не всіх засуджених? Хіба щодо інших все о’кей?! Чи не пора всіх "щеплених" бажанням заробляти на владі і вже "згрішили" чи то перебіганням зі партії (фракції) в партію (фракцію), чи то корупцією – більше не вибирати! Але чи інституалізація "круглого столу старійшин", їх духовно-моральний авторитет, рекомендації громадських дискусій цінитимуться в Україні, чи бонуси нових – фахових і патріотичних людей, якщо такі є та їх легалізуємо, будуть затребуваними на парламентських виборах, що грядуть?

У зриві парафування в Києві договору про приєднання до Асоціації європейських країн чинні українські урядники звинувачують колишніх, і навпаки. Кого підтримати в цій надто заплутаній, подвійній грі? Справа ще більше ускладнюється, бо всі разом приколисують "в огні окрадену" Неньку під тихий благальний спів Сосюри: "Любіть Україну". "Повій вітре на Вкраїну", принеси відрадну новину і порозуміння, – рудиментують сучасні Руданські з щораз розмаїто-ширших діаспорних хвиль. У відповідь потужно лунає: буде "Євро-2012"! Дороги маємо ліпші, хоча далі крадуть бісові діти, Батьку Тарасе. Нема на них Cталіна чи Гітлера. І Путін погрожує, що і без України, без її ГТС Європу завоює. Без надії сподіваємося на Майдан: він розбудить і просвітить націю, аби вона більше не скандувала імена засланих патріотів. На практиці, нарешті, реалізовуватиметься українська національна ідея. Не тільки "Мандри" співатимуть: "Не спи, моя рідна земле!", а і ми щораз голосніше гукатимемо гасла Шевченка, Хвильового, Тичини і…Тягнибока-Турчинова: "Даєш патріотичну інтелігенцію і Європу!". "Геть від Москви!". "Хай нам за Президента буде Апостол Правди і Науки!". Але зупинімося у своєму пафосі, аби усвідомити: спираючись на глиняні стовпи – розвиненими і сильними не станемо. Де він, наш Апостол, лідер нації, що провадить її до розвинених?! Де стратегія розвитку, усталені сталеві стовпи нації? Чи опозиційний КОД є духовно-інтелектуальним кодом Соборності нації? Чому ми далі "малі і неприготовані", як дорікав Франко? Далі роз’єднані, без взаємної поваги і нібито в пустелі, випаленій не Сонцем, а тими, що братами себе величали. І Мойсея не видно… А чи годні ми його упізнати і, найголовніше, не розіп’яти, не отруїти, а підтримати?

Вовканич Степан Йосипович,
доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України


| Количество показов: 970 |  Автор:  Степан Вовканич |  Голосов:  2 |  Рейтинг:  3.44 |  FORUM_MESSAGE_CNT:  1 | 

Возврат к списку


Владимир Крылов, 15.03.2012 21:06:38 Цитировать Имя

Так рвались к незалежности, что оказались незалежными и от образования и, вообще, от того, что называется интеллект. В итоге Янукович, Анна Герман, которая для собственного шарма как бы дискутирует с табачником. Но! Проект Украина не состоялся. Начало конца, которым оканчивается начало состоит в шести ООО, которые приватизируют в обязаловку всю железную дорогу Украины. Первый этап: ликвидация железной дороги на Евпаторию, с разбором путей от Симферополя до Евпатории, и их продажи. Даже подсчитали сколько бабла попадет как бы в бюджет. Бред? Нет не бред. Сейчас она перекрыта как бы на ремонт.



Перейти к обсуждению на форуме >>



Разработка и поддержка – Центр интеллектуальных ресурсов и технологий.
© Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua