На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Политика

Мільйоноголосий стогін землі – у морі сліз без дна і берегів

Версия для печати Версия для печати

Націю з тисячолітньою історією, в центрі Європи хотіли стерти із лиця Землі у цивілізованому ХХ столітті на очах всього світу, який заплющив очі і закрив вуха, вдавав, що не бачить пекла на землі і не чує стогону і плачу народу... До 80-річчя Голодомору

Серед найганебніших феноменів ХХ століття своєю жорстокістю і масовістю виділяється, крім двох світових воєн, – різанина вірменів (1 мільйон жертв), організована "молодотурками", єврейський голокост (6 млн.) та знищення слов'янських народів, учинений фашистською Німеччиною, знищення у 70-х роках червоними кхмерами Пол Пота камбоджійців (3,5 млн.), геноцид супроти українців у московсько-більшовицькій імперії (7-11 млн.) та репресії проти власного народу (по різних даних до 120 млн. жертв) в комуністичному "раї" та інші. Хоча в абсолютних числах кількість українців, що впали жертвою самого лише голодомору імені Сталіна, (і ставлять же йому боввани?, а героїв – судять) – не менша за кількість замордованих вірменів і євреїв разом взятих, ця подія пройшла малопомітною для сучасників і була майже цілковито затерта в пам’яті пізніших поколінь.

Річ не тільки у тому, що з гігантського концтабору - "першої у світі країни соціалізму" – через огорожу з колючого дроту, яку у світі з елегантною делікатністю називали "залізною завісою", майже не доходили ніякі вісті. І не тільки в тому, що більшовицька пропаганда працювала на повну потужність, "розвінчуючи" будь-яку правдиву інформацію про "країну дружби народів", як наклеп лакеїв міжнародного імперіалізму.

На заході ситому, де, шукаючи "хліба і видовищ" і маючи всього досхочу, вважали за непотрібне хоча б дати крихту правди про рукотворне пекло. Але хіба ситий зрозуміє голодного, чи болить зуб за чужою щокою? Уряди західних країн добре були проінформовані про геноцид щодо українців в СРСР, де були всі підстави втілення пекла на землі. А все почалося значно раніше – вбивством С.Петлюри в 1926 році московським агентом Шварцбартом, тоді Паризький суд перетворився на судилище над українським народом, якого показали перед світовою громадськістю, як дикунів, грабіжників, злочинців, на руках яких кров сотень тисяч невинно замучених євреїв. Убивцю було виправдано, а народ – майбутню жертву – одягли в смертну сорочку. Це була підготовка, – передувала колективізація 1928-1932 р.р. та нищення інтелігенції 1929 року, – до голоду 1932-1933 р.р. (О.Нестайко, Великі міфи імперії, – Львів,2008. – С.73). І коли саме народовбивство в Україні і Кубані досягло апогею, США визнали Радянський Союз і, мало того, прийняли його у вересні 1934 року в Лігу націй, мовляв "вєрним путьом ідьотє, товаріщі!". Зрештою, як говорять зарозуміло, смерть однієї людини – трагедія, а мільйонів – статистика. І про цю статистику, як і про сам геноцид у "Країні Рад" було смертельно небезпечно не лише говорити, а й думати. Та й хто мав говорити? Ті, що мільйонами були вислані на Північ і до Сибіру? Чи ті, що самі порозбігалися з України хтозна де по імперії і навіть рідним дітям не признавалися, що вони українці? Чи ті, що, поїхавши в місто на кілька днів, починали "чтокать" і "какать"? Не знали нещасні, що "російська мова складалася шляхом псування давньоукраїнської", - не сумнівався в цьому історик В.Ключевський. Чи ті, кому пощастило перебути жахіття голодомору інколи завдяки м’ясу з сусідських трупів? Чи ті, що брали участь в організації голодомору і сито живилися харчами, відібраними від приречених на голодну смерть односельчан? Чи ті , що були завезені з Росії для заселення пустелі обезлюднених просторів України? Чи ті, - "…прадідів великих правнуки погані", - хто, втягнувши шию і зігнувши спину, погодився бути зомбованим рабом хамів – перевиховався? Чи ті, хто й говорить українською, про яких Л.Українка висловилась, що краще вони говорили б по-китайськи? Назавжди залишиться таємницею почуття тих, - та перш за все постає питання: чи мали вони їх? і взагалі щось людське?, - які писали різного роду агітки, типу "Партія веде", що облетіли всю країну, а написані в страшний 1933 рік, і вони добре знали про рукотворне пекло. Як можна вивчати їхні блюзнірські сонячні кларнети, писати про них, згадувати імена цих віршомазів "Дир, дир, дир – ми за мир", стовпів соцреалізму. Вони, "академіки", прожили в почестях і ситості за рахунок чужих життів. Як відповідь наведемо слова видатного поета-героя, який віддав життя за Україну, Олександра Олеся, що мав моральне право так написати:

В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет колишній наш Тичина
І вихваляє зойк і жах.

Голодомор – наймасовіша, проте тільки одна з багатьох форм розправи з українським народом за його волелюбство, за вперте бажання не бути рабом на своїй землі, в кому ніколи не згасає дух одвічної стихії, які не можуть просто носити в собі кривду за свій народ, а б’ють у дзвони тривоги, дзвони пам’яті, що не дають заснути сном невільницької безнадії. "Штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи і незалежності", - відмічав письменник І. Багряний.

"Білі плями" історії, колись заборонені і замовчувані теми українського минулого вже якоюсь мірою заповнені. Однак не лише історична справедливість вимагає повернутися до об’єктивного, чесного вивчення історії про свій народ... В. Черчіль мудро застерігав: "Забути минуле – означає примиритись з його поверненням", а Ф.Ніцше далекоглядно попереджав: "Не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда". На бухарестському саміті 2007 року сусідський вождь Путін гнівно з піною кинув: "Україна – це не держава! Що таке Україна? Одна частина її – це Східна Європа, а інша – і дуже велика – подарована нами!". Ось так і не інакше. Зрозуміло?.. – Будьмо одно. Дореволюційна максима: "Де починається українське питання, - там закінчується російська демократія", – актуальна й сьогодні.

Літа 7440-7441 від створення світу …літа 1932-1933 від Різдва Христового... Вони явили світові трупний сморід, апокаліптичні видовища неспіввимірні навіть з мікеланджеловськими картинами Страшного Суду, з жахами кіл дантівського пекла. Вони проклали чумацький шлях мільйонів зірок – замордованих, закатованих життів. Світ мав би розколотися навпіл, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися – від мільйоноголосого стогону землі, ріки якої розлилися не водами, а сльозами народу, у яких – ні дна, ні берега від того, що це було серед людей і на землі. Але світ не розколовся, сонце світить і сходить, як і сходило, земля обертається, як і оберталася. А ми, нащадки цих людей, ходимо по цій стражденній землі зі своїми турботами і надіями, не здогадуючись про вчинене нелюдами. Про це потрібно завжди пам’ятати... То ж пом’янемо з невибаченим спізненням тих великомучеників нашої замовчуваної і перекрученої історії, "білі плями" якої проступають кольором крові тих, за різними даними від 7 до 11 (за іншими даними до 15) мільйонів, українських людей – жертв небаченого в розвитку цивілізації голодомору.

"Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 р., розкрийте її на букву "у" і прочитайте в рубриці "УРСР", що там написано. Це документ,- підкреслював І.Багряний у статті, до якої відсилаю читача, "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" - А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 р., цебто по 12 роках… – 28 мільйонів. Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.? А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів? Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні "цвітучого соціалізму"? Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм. Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони".

Пом’янемо і знайдемо в собі силу та відвагу пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали, тепер наша черга говорити і поставити питання самим собі та дати відповідь, по можливості, на них: "Як це могло статися? Хто це робив і продовжує робити? Якого коріння ми діти? Що робити і як жити далі? Чому ми мовчимо?", та видавити з себе, врешті-решт, раба-совка.

Народ вже не раз наступає на ті ж граблі. Якщо в суспільстві панує історичне безпам’ятство, то простіше його деморалізувати, запровадити кабалу, катівські методи управління, допустивши до влади яничарів, які відновлюють випробувані попередніми правителями криваві репресивні акції. Кинемо погляд у недавнє минуле. 300 років тому "скажений Петро" (його ще називають великим, напевне, вбивцею – який поставив країну на диби) кривавим терором придушив Україну. Знищення Батурина в 1708 році, переслідування "мазепинців" на Україні і за кордоном, масове вивезення козаків на каторжні роботи по спорудженню петербурзьких каналів (у повній мірі можна сказати, що місто стоїть на кістках козаків) та сумнозвісні Соловки. Нехай скаже Л.Толстой: "С Петра начинается особенно поразительные, особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории… Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует…, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелии – ящиков с водкой… коронует б-дь и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына… и не только не поминают его злодейств, но и до сих пор не перестают восхваления доблестей этого человека, и нет конца всякого рода памятников ему". Паскудства, про які навіть соромно думати, не то що писати, котрі чинили сподвижники разом з ним, подібні до тих, що пізніше витворяли члени "Союзу войовничих безбожників" в 20-х роках ХХ століття, що тотожні каверзам поганської "витонченості" часів Нерона. Наведені факти, до характеристики яких бракує людських слів осудження, природно мали своє продовження в подальшій трагічній історії і виникнення в шостій частині світу царства сатани, укріплювало віру в народі в те, що антихрист не тільки існує, але й поселився серед людей (А.Буровський, Несостоявшаяся империя, - 2001, с.352-353).

Діло завершила "лютий ворог України, голодна вовчиця!" – Катерина ІІ, така ж сама, велика… З того часу "байстрюки Єкатерини сараною сіли" на Україні. Не можу не зробити ліричного відступу про те, що було прологом подальшого. Епізодично це почалося при Петрі І, в результаті порад Волкова та відповідного заохочення з'являються такі твори, як "Похвала Петрові І" Фонтенеля. Книга брехлива і винятково підлабузницька. Але справжнє "отвратительное фиглярство" (О.Пушкін) зробила Катерина. Вона своєю імператорською щедрістю купила, за 30 мідяків, усіх, хто щось значив у Європі. Славослів’я на адресу Катерини не мало меж. Які принципи, коли гроші течуть рікою! Дійшло до того, що Вольтер в "Історії Карла XII" вивів Петра І, як "філософа на троні". Дідро отримав від імператриці хабаря від продажу своєї бібліотеки в розмірі 15 000 ліврів і крім того за зберігання бібліотеки до самої своєї смерті отримував по 1 000 ліврів щорічно. Обласкані дарами, інтелектуали захоплено вітали новий кодекс, а ми маємо можливість переконатися, що фальшивий ентузіазм і словоблудіє не є винаходом совєтської системи. Він мирно спочиває на дні людської душі і тільки чекає свого часу. Більше того, в Московію хлинули всякого роду наукова шантрапа, авантюристи. Так, німецькі псевдоісторики Міллер, Шльоцер, Стріттер та інші, потім доморощені, – М.Карамзін, С. Соловйов…, досить швидко зрозуміли чого від них хочуть: вірно служили гаманцю, переписували історію монголо-татарського іга в догоду стратегії країни угро-фінів, яку безсоромно-цинічно називали, – "освіченою монархією", а часи – "золотим віком" імперського абсолютизму. М. Карамзін на початку XIX століття був відвертим, коли писав у передмові до своєї "Історії...": "... Історія, кажуть, сповнена брехні: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі загальне уявлення про людей і діяння..." (читайте В.Білінський, Країна Моксель, або Московія, 2009).

Вольтер словоблудив: "Справедливість і людяність водили пером цариці", Фальконе аж захлинається: "Архітвір розуму і людяності", Мерсьє продовжував у такому ж дусі: "Кайдани, що обтяжували хлібороба, розірвані: він підніс голову і з радістю побачив себе рівним серед людей". Прошу не думати, що Катерина II мала справу з наївними книжковими молями. Зовсім ні. Вольтер усвідомлював, що пише неправду, що його писанина про Московщину – свідома дезінформація. В приватному листі характеризує Московщину зі знанням справи і глибоким розумінням об’єкту кон’юктурного захоплення, що добре свідчить про його проникливий розум і безмежний цинізм. "Звичаї там такі ж важкі, як і клімат; заздрість до чужинців – гранична, деспотизм – безмежний, суспільство – нікчемне", - писав він.

Озвучувати правду про Росію було не вигідно: не ріжуть курку, яка несе золоті яйця. Тому навіть втручання Катерини в польські справи представив, як оборону віротерпимості: "Зводять наклеп на російську імператрицю, коли кажуть, що вона підтримує дисидентів в Польщі, щоб лише захопити кілька провінцій цієї республіки. Вона присягала, що не хоче жодного клаптика землі, і все, що вона робить, – лише для того, щоб здобути славу встановлення віротерпимості". Це голос відомого віротерпимця Вольтера, котрий закликав знищити Церкву ("вбити гадину"). В російсько-турецькому конфлікті він, звичайно, став на боці Росії, як кажуть: "Хочеш жити – умій вертітись". В антитурецькій статті, яка мала великий розголос, Вольтер називає блудницю Катерину-чоловіковбивцю (напевне за це ставлять боввани-пам'ятники) – "Петербурзькою Богоматір’ю", і це всього за 1000 царських дукатів. Дідро також захопився неконтрольованим восхвалянням, але уже в набагато ширшому діапазоні: "Наука, мистецтво, смак і мудрість відноситься до півночі (Московія), а варварство зі своїм почтом сходить на південь (Франція)".

Московська щедрість геть пом’якшила хоробрі серця французьких борців за свободу, рівність і братерство людства. Інший мудрагель Грімм писав імператриці: "Всі ті, що плекають літературу і мислять, незалежно від їхнього проживання в Європі, вважають себе вашими підданими" ( П. Голубенко "Україна і Росія в світлі культурних взаємин"). Та "північна Семіраміда", – що робила чотири! помилки в слові "ещё", пишучи "исчо", – в свою чергу за неї писаки відповідали Дідро на те, що він використав слово "раб", хоча постійно називала підданних рабами: "В России нет рабов. Крепостные крестьяне в России духом своим независимы, хотя телом и испытывают принуждение"; Вольтеру – "…наши налоги так не обременительны, что в России нет мужика, который бы не имел курицы, когда он её захочет, а с некоторого времени они предпочитают индеек курам" (1769), а в 1770 році в розгар голоду і бунтів – "в России все идет обыкновенным порядком… Нигде нет недостатка ни в чем, поют благодарственные молебны, танцуют и веселяться". Згадаймо "Жити стало краще, жити стало веселіше". Загальне розходження слова і правди з часом набуло такого поширення, особливо в умовах совєтської влади, що стало стилем життя, а для урядовців різних рангів брехня стала їхньою професією, і в суспільстві була піднята до рівня майже норм товариського спілкування.

Тепер перенесімося думкою знову в ХХ століття – "вік-вбивцю", як охарактеризували його зарубіжні історики. Ті самі катівні у вигляді спорудження каналів і міст на болотах (ударні комсомольські будови), та ж сама масова депортація селян, ті ж самі Соловки. Як і Петро та Катерина, Сталін перетворив терор на засадні моменти державної політики. Тільки модернізував свою зловмисність, прикрасив марксистсько-ленінськими викладками. А почалося це ще раніше: під гаслом "Даешь мировую революцию!" банди Муравйова задушили Українську Народну Республіку, демагогічно назвавши її буржуазною. Ось що планували ще на початку розбою вандали: "Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет Советской, а Петлюра вышиблен из памяти народной навсегда" (Троцкий), "Поместить 1/2 млн. (армии из РСФСР) на Украине, чтобы они помогли усилению продработ, будучи сугубо заинтересованы в ней, ясно осознавая и чувствуя несправедливость обжорства богатых крестьян на Украине" (Ленин), "Без украинского угля, железа, руды, хлеба, Черного моря – Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть" (Троцкий).

Були дані ієзуітські рекомендації до розбою. Тобто фізичне винищення та духовне покріпачення народу почалося зразу після жовтневого перевороту – військове придушення антирадянських виступів, концтабори Тухачевського, заручники, голод 1921-1923 р.р., часткове голодування 1924 і 1928 років, насильницька колективізація. Селяни масово виходили з комуни, до складу якої були примусово записані. На осінь 1932-го у Київській області заяви про вихід з колгоспів подали 6 874, у Вінницькій – більше 10 тисяч, у Харківській – більше 9 тисяч селян. Однак свого найвищого апогею терор досяг у 30-х роках. Соратник добре засвоїв настанову Леніна: "Величайшей ошибкой думать, что НЕП положит конец террору, мы еще вернемся к террору, и террору экономическому". Він став плановим, глобальним, а його жертвами стали мільйони – було вчинено акт геноциду.

Що означає це слово? Дослівно трактується, як вбивство роду чи племені, а з’явився термін "геноцид" (народовбивство) вперше у книзі польського адвоката Рафаела Лемкіна "Правителі країн Осі в окупованій Європі" у 1944 році. Зокрема, 9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила "Конвенцію про запобігання і покарання за злочини геноциду", за яку 12 січня 1951 року голосували 56 наявних членів ООН. Там дано було вичерпне визначення – будь-які свідомі дії, спрямовані на повне або часткове винищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи, чи навмисно створення умов життя, розраховане на фізичне винищення людей. Ще 8 серпня 1945 року уряди Франції, Великобританії, США і СРСР ухвалили положення про покарання за злочини проти людства: вбивство, винищення, взяття у рабство, депортацію та інші антигуманні акції, що були вчинені проти цивільного населення, або ж переслідування за політичні чи релігійні переконання.

Зарубіжні дослідження голоду в Україні давно з’ясували і юридично обгрунтували факт геноциду. Хоча уряди закордонних держав, які знали про голод від своїх дипломатів, не виступили з офіційною заявою на адресу уряду СРСР про геноцид українців, більше того, вони проігнорували звернення українських еміграційних політичних організацій із викладом факту голоду в Україні. Пройшла повз увагу книга – крик Уласа Самчука "Марія". Український народ, націю з тисячолітньою історією, в центрі Європи хотіли стерти із лиця Землі у цивілізованому ХХ столітті на очах всього світу, який заплющив очі і закрив вуха, або, сховавши голову у пісок, вдавав, що не бачить пекла на землі і не чує стогону і плачу народу.

В цей час слова правди не дійшли до вух віслюків при владі. Але ми повинні віддати шану чесним і порядним, які зберігали пам‘ять про трагедію минулого, сприйняли її, як біль власного народу. Це в першу чергу британський кореспондент Гарет Джоунз, який сповіщав Захід про масштаби антилюдського злочину, про перетворення будівничими "нового життя" на масовий "цвинтар" чорноземну Україну. Оббріханий і підданий цькуванню, він став жертвою остракізму тодішнього західного істеблішменту, який захоплювався методами Сталіна. 13 лютого 1933 року вождь питав: "Не знаете, кто разрешил американским кореспондентам в Москве поехать на Кубань? Надо положить этому конец и воспретить этим господам разьезжать по СССР. Шпионов и так много в СССР". Зразу 23 числа цього ж місяця вийшла постанова Політбюро ЦК КПРС "Про поїздки по СССР іноземних кореспондентів", яка заборонила подорожі по країні. Нарком у закордонних справах Литвинов оголосив його персоною нон-грата і через три роки (у 30 років!) довга рука сталінської політичної поліції викрала в Китаї і вбила його.

Кардинал Віденський Іннітцер у зверненні до громадськості світу писав: "Жодні спроби заперечень не можуть приховати той факт, що сотні тисяч, ба, навіть мільйони чоловіків і жінок загинули в останні декілька місяців від голоду" (Нью-Йорк Таймс, 20.08.1933 р.), та звернення Митрополита Андрія Шептицького, листи німецьких колоністів.

Англійський кореспондент Манкольн Маггерідж у травні 1933 р. сповіщав: "Сказати, що голоду на деяких найбільш родючих землях Росії немає, означає сказати набагато менше, ніж правду. Існує не тільки голод, а й… стан війни, військової окупації… Я бачив таке, що можна назвати боротьбою між урядом і селянами. По один бік – мільйони селян, голодних, часто опухлих від голоду, по другий – солдати, працівники ДПУ. Вони пройшли по країні, як саранча, збираючи все їстівне. Вони обернули найродючішу в світі землю на сумну пустелю".

Американський дослідник Чемберлен ще в 1934 році констатував, що "Радянський уряд послугувався голодом як засобом національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що чинили опір його політиці".

Прем‘єр-міністр Великобританії Вінстон Черчіль константував: "На цій території цивілізація згасла. Нею, як стадо кровожерливих бабуїнів посеред руїн міст і трупів їхніх жертв гасають більшовики".

Про уряд у Москві прем‘єр-міністр Франції Жорж Клемансо виразився так: "Ми розглядаємо його як найжорстокіший, найбільш варварський із тих, які будь-коли спустошували будь-яку територію на землі".

У Франції під рубрикою "Голод на Україні" почали з'являтися викривальні статті С.Бертійон: "Саме, щоб знищити всі ірредентні елементи, радянський уряд, у надії повністю винищити весь народ, який не має за собою жодної провини, крім прагнення до волі, планомірно організував жахливий голод...", також Робер де Боплян писав, що громадська думка стурбована відомостями про голод, який спустошує Україну, де переставали існувати цілі села: "Ясно, що цей голодомор значною мірою виник з бажання Совєтов, які намагаються таким способом покарати Україну за її тривалий національний опір. Історія України й червоного терору, який там лютує, належить до найсумніших за повоєнного часу...".

Помічник "вождя всіх народів", що керував компанією хлібозаготівель – тобто грабіжу селян, секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич гордовито-цинічно заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди, ми виграли війну". Проти кого?.. Якою ціною?..

У звіті Генеральний консул Німеччини повідомляв: "Україна цього року знаходилася у критичному становищі – тут був величезний голод, або, за визначенням влади – перемога соціалістичного ладу в сільському господарстві".

Але й слід пам‘ятати тих, які перейнялися легендою про більшовицький рай, в уяві яких займався світанок нового світу. До них належали колишній прем‘єр-міністр соціаліст Едуард Ерріо, письменники Бернард Шоу, Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Герберт Уельс... і ще 120 з ними, разом із М.Горьким, що здійснили поїздку на Соловки та інші табори ГУЛАГу, оспівуючи "рай на землі". Ось чому цинічно, – подібно М.І. Калініну, цьому "старості держави", – могли говорити: "Збираються політичні вахлаї та пропонують нести пожертви голодуючим України. І де збираються? У Відні, де пролетаріат буквально вмирає з голоду".

Особливим цинізмом і лицемірством відзначився Уолтер Дюранті, який за свої брехні: "ніякого голоду немає", це є "переважно нісенітницею" чи "роздмухованою злісною пропагандою", – удостоївся компліментів від кремлівського диктатора і, що дивно, вищої журналістської нагороди Пулітцерівського комітету, яка по праву повинна належати Гарету Джоунзу, що перший підняв завісу над злочинно прихованою національною трагедією.

Справу продовжив Джеймс Мейс, який започаткував утвердження історичної правди і справедливості. "У кожної епохи, – продовжує тему незалежний журналіст А.Сидорук, – є два полюси – правди та шляхетності й брехні та ницості. Кожна епоха має свого Г. Джоуза та Д. Мейса, які ніколи не бувають у більшості. Зате є сонмище дюранті – різного калібру й однакових на моральні мірки. Ніколи не бракувало добровільних ідеологічних жандармів, котрі стоять на сторожі непорушності імперської машини. Воістину, хто хоче бути обдуреним, буде ним".

Тільки в 1988-1989 р.р. почала діяти Міжнародна комісія з розслідування причин і наслідків голоду в Україні, в якій брали участь юристи світу, що засідали на Нюрнберзькому процесі над фашистами, а науковими експертами були Д. Нойє, Р. Конквест (США), М. Царриник (Канада). Від колишнього СРСР представників історичної науки не було, хоч їх запрошували до співпраці. Тоді факт голоду лише визнали як наслідок несприятливих і кліматичних умов. Ось один офіційний документ, котрий вийшов з надр так званого Міністерства закордонних справ УРСР, але готували його відомо де. Цей документ пов’язаний з виступом на Генеральній Асамблеї ООН київського псевдоісторика І.С.Хміля (до речі, члена головної редакційної колегії десятитомника "История Украинской ССР"): "Організація Об’єднаних Націй, Генеральна Асамблея, Тридцять восьма сесія, Офіційний звіт, Третій комітет, 16-те засідання, яке відбулося в середу 10 жовтня 1983 року. Представник США повторив сфальсифіковані твердження про вигаданий голод, який начебто мав місце в Українській PCP 50 років тому. У зв'язку з цим він (Хміль) хотів вказати на те, що цей наклеп був учинений українськими буржуазними націоналістами, які були безсилі запанувати над українським народом у 1920-х роках. Ці буржуазні націоналісти служили Гітлеру в період Другої світової війни. Потім вони переїхали до США і, з метою виправдання своєї присутності там, поширювали брехню про голод. Безперечно, що голод був у Сполучених Штатах. На підтвердження того він (Хміль) послався на протокол Конгресу від 6 червня 1983 року, згідно з яким конгресмен Сміт з Каліфорнії заявив, що голод в країні був однією з найзлободенніших проблем, які стояли перед Сполученими Штатами Америки". Ось так. А будеш…?!

Михайло Богданович Підборочинський

Далі буде...


| Количество показов: 3629 |  Автор (привязка):  Підборочинський Михайло Богданович |  Голосов:  1964 |  Рейтинг:  4.98 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку





Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Бутюгін Олександр Васильович

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

Expression of Ruk/CIN85 adapter protein in human renal tumors

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua