Помаранчевий ЄЕП

У дискусіях, які розпочалися в українському суспільстві відразу ж після ратифікації угоди про створення Єдиного економічного простору у 2004 році, як правило, обговорювались лише політичні і економічні наслідки ЄЕП. Опозиція твердила, що ЄЕП ще далі віддалить Україну від Європи і зруйнує українську економіку, – тодішня ж влада в особі М.Азарова запевняла, що після вступу в ЄЕП Росія заллє нас дешевими енергоносіями й сировиною, а жити нам після цього стане ще веселіше. Незважаючи на те, що весною 2005 Москва показово продемонструвала „малоросам”, що таке великоросійський бензиновий батіг, нова помаранчева влада в особі чинного президента В.Ющенка відреагувала на реальну загрозу національним інтересам держави повністю в стилі незабутнього Леоніда Даниловича: Росія стратегічний партнер, а наднаціональні органи ЄЕП – це не страшно, бо колись однаково доведеться комусь віддатись. А прем’єр Ю.Тимошенко відмовилася направити до Конституційного суду подання на предмет перевірки конституційності угоди про ЄЄП. Нарешті, праві політичні партії, які категорично виступали проти чергової спроби Москви реанімувати імперію „героїчно” мовчать, в той час, як ініціатори ЄЕПу втішено потирають руки. Але ж насправді ЄЕП – це перш за все лукава назва, за якою ховається не економічний, а імперський політичний проект. І росіяни з цим не особливо криються: про зону вільної торгівлі без винятків і обмежень забудьте до 2012 року, сказав прем’єр М.Фрадков в Тбілісі. А до цього часу – або падишах вмре, або віслюк здохне.

Вимираюча Росія

Натомість інший важливий аспект ЄЕП, чомусь майже обійдений увагою українських політиків і фахівців із проблем національної безпеки, стосується демографічного підтексту цього московського проекту. Сьогодні ні для кого не є таємницею, що Росія вимирає. Не набагато краща, звичайно, ситуація і в Україні, де темпи депопуляції навіть дещо вищі, ніж у Росії. Однак суттєва відмінність між нами полягає в тому, що сьогодні в Російській Федерації одночасно збіглося в часі декілька несприятливих демографічних тенденцій, які в 90 роках набули неконтрольованого характеру і нині прямо загрожують самому її існуванню.

По-перше, сучасна Росія вирізняється низьким, європейським, рівнем народжуваності й афро-азійським рівнем смертності населення працездатного віку. По-друге, характерним є специфічне російське “ноу-хау” – прогресуюче вимирання титульної нації. Внаслідок цього у Російській Федерації з кожним роком зростає питома вага азіатських народів і внаслідок чого Росія поступово стає дедалі менш слов’янською державою. Третя особливість – це вкрай несприятливі внутрішні міграційні процеси. В результаті прийшле слов’янське населення покидає російські Північ і Далекий Схід, які поступово заселяються нелегальними мігрантами з перенаселеного Китаю. І нарешті, четверта особливість полягає в гігантському демографічному вибуху в суміжних із РФ країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР), особливо в Китаї. Це створює колосальний демографічний тиск на російські Далекий Схід і Примор’я.

З часу останнього перепису 13 років тому в РФ народилося 20,5 млн, а померло 28 млн осіб. “У світі існує лише декілька країн, населення яких вимирає такими ж темпами, – сказав президент Інституту націології Ігор Суздальцев. – Дві з них розташовані в Африці, причому одна – Ботсвана, в якій 30% населення інфікована СНІДом. Та швидкість, з якою вимирає населення Росії, характерна скоріше для воєнного часу, ніж для мирного періоду. Перепис 2002 року показав, що ми перебуваємо в глухому куті, з якого потрібно терміново шукати вихід” [1].

Оскільки немає жодної надії на те, що демографічну ситуацію вдасться покращити власними внутрішніми резервами, нинішнє російське керівництво має намір рятувати державу за рахунок зовнішньої міграції, зокрема із сусідніх України, Білорусі і Північного Казахстану. Й одне із завдань ЄЕП, яке ніде і ніколи не афішувалось ані в російській, ані в європейській політичній аналітиці, – це стимулювання міграційних потоків з України на суміжні з Китаєм території Далекого Сходу. Спробуємо це обґрунтувати.

Найдефіцитніший ресурс

Російська імперія втратила після розпаду Союзу чверть території, половину населення і половину ВНП. Сьогоднішній значно вищий рівень життя росіян в європейській частині РФ порівняно з країнами СНД вдається утримувати лише завдяки сприятливій кон’юнктурі цін на нафту. Нинішня Росія – це більш північна і більш азійська країна, ніж за часів Петра.

Протягом ХХ століття населення Росії зменшується вже вчетверте. Однак, на відміну від трьох попередніх (І світова і громадянська війни, штучний голодомор і колективізація, ІІ світова війна), причини нинішнього скорочення населення винятково демографічні. Різке падіння народжуваності прогнозувалося радянськими демографами ще 20 років тому, але тоді ця тема була закрита для громадськості, а публічного характеру проблема набула лише протягом останніх років. Російські й зарубіжні демографи одностайно констатують яскраво виражену тенденцію до загострення цієї проблеми і передбачають різке падіння натурального приросту населення РФ починаючи з 2005 року.

Характерно, що тенденція до зменшення народжуваності властива не лише російському етносу, але протягом останніх десятиліть присутня у всіх європейських народів і поширена практично на всій північній півкулі, в Австралії і Новій Зеландії. Однак темпи депопуляції росіян б’ють усі „рекорди”.

Сьогодні Відділ народонаселення ООН розробляє прогноз зміни чисельності населення світу до 2300 року, який моделює три основні варіанти народжуваності - „високий”, „середній” і „низький”. Відповідно до „високого” варіанта прогнозу ООН, народжуваність стабілізується на рівні 2,35 народження на одну жінку; „середній” варіант - на рівні простого відтворення, тобто 2,06 народження на одну жінку; і „низький” варіант - на рівні 1,85 народження. Якщо буде реалізовано „високий” варіант прогнозу ООН, населення Землі до кінця XXI століття перевищить 14 мільярдів осіб і буде продовжувати збільшуватись. „Середній” варіант передбачає, що до 2075 року населення планети досягне максимуму в 9,2 мільярди чоловік і потім стабілізується на цьому рівні. Відповідно до „низького” варіанту вже після 2040 року населення світу досягне чисельності 7,5 мільярда осіб і почне скорочуватися — до 5,5 мільярда до кінця XXI століття, до 3,2 мільярда наприкінці XXII і до 2,3 мільярда наприкінці XXIII століття.

Як твердить у своїй статті „Демографическое будущее России”, відомий російський демограф А.Вишневський експерти ООН і незалежно від них - російські демографи з Центру демографії й екології людини Інституту народногосподарського прогнозування, в рамках трьохсотлітнього демографічного прогнозу розробили екстраполяційні сценарії демографічних процесів в Росії на 100 років наперед. Екстраполяційні сценарії базуються на сучасних діючих тенденціях трьох головних демографічних процесів — народжуваності, смертності і зовнішній міграції [2].

Згідно з російським прогнозом, існує 60 шансів зі ста, що при існуючих тенденціях народжуваності, смертності і міграції чисельність населення Росії до початку XXII століття буде знаходитися в межах від 40 до 91 мільйона осіб (середнє число – 64 млн) і тільки п'ять шансів зі ста, що чисельність населення може опуститися нижче 19 мільйонів або перевищити 137 мільйонів чоловік.

Прогноз, який зробили експерти ООН для Росії не особливо відрізняється від наведеного вище російського прогнозу. За низьким сценарієм ООН населення Росії до початку XXII століття скоротиться до 53 мільйонів чоловік, за високим — до 116 і за середнім - до 80 мільйонів. Із сказаного вище зрозуміло, що і російський і ООНівський прогнози є вкрай несприятливими для Росії: її населення, яке наприкінці ХХ століття дорівнювало майже 145 мільйонам осіб, наприкінці XXI сторіччя може зменшитись удвічі.

Оскільки сьогодні ніхто в Росії не сподівається на більш-менш істотне підвищення народжуваності, ані на зниження смертності, які могли б кардинально спинити скорочення населення, російські демографи, за словами А.Вишневського, розробили, так званий стабілізаційний прогноз, який базується на одному із трьох головних демографічних процесів, а саме на міграції. Відповідно до цього прогнозу, для того, щоб Росія протягом ХХІ століття змогла утримати своє населення на рівні 144 мільйонів, вона повинна щороку приймати від 600 тисяч до 1,2 млн іммігрантів. А тому вирішального значення в державній демографічній політиці РФ надається міграційному чиннику. Варто зауважити, що саме імміграція (найбільша у 1994 р. – 810 тис.) і є тим фактором, який дещо поліпшує важкі демографічні показники РФ. Проте міграція із сусідніх країн має вкрай ненадійний характер.

Ось що пишуть про імміграцію експерти Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП) під керівництвом С. Караганова у праці під назвою „Стратегія для Росії”:

„Після 2005 р. в Росії прогнозується стрімке природне падіння кількості працездатного населення, яке може сягнути 1 млн осіб на рік. Це не просто скорочення, це обвал. Робоча сила буде одним із найдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом у Росії. На короткий проміжок – 3-4 роки – падіння працездатного населення може дещо компенсуватися шляхом підвищення пенсійного віку, проте такий крок призведе до ще стрімкішого зменшення працездатного контингенту в майбутньому. Якщо Росія почне стабільно виходити з економічної кризи, єдиним джерелом поповнення її трудових ресурсів може стати лише імміграція. Отже, перспективна міграційна політика Росії – це, передусім, імміграційна політика” [3].

До сказаного додамо, що підтримувати стабільний потік мігрантів у Росію на бажаному рівні можна двома способами: або створювати для них привабливий клімат в самій Росії, або цілеспрямовано організовувати нестерпні економічні і політичні умови в країнах-донорах. Без сумніву, експерти СВОП у своїх прогнозах враховували обидва варіанти стимуляції зовнішньої міграції в Росію.

Завелика Росія

Інша, не менш серйозна, проблема, з якою зіткнулася Росія на початку ХХІ століття, – це вкрай нерівномірний розподіл її людських ресурсів у регіонах. Стан справ виглядає наступним чином: загальна площа сучасної РФ складає понад 17 млн кв. км., а населення – 145924,9 тис [1]. В Європейській частині Росії, загальна площа якої складає 25,2% від загальної площі РФ (4309,5 тис. кв. км ), мешкає 114752 тис. В Азіатській частині, на яку припадає 74,8% території РФ (12765,9 млн тис. км ), – 31172,9 тис. осіб. Щільність населення в Європейській частині – 26,6 особи на 1 кв. км, а за Уралом – 2,4. Ще більша проблема – це райони Крайньої Півночі і прирівняні до них території, які займають 11900 млн кв. км (69,7%) і на яких проживає 11533,5 тис. осіб. Тут щільність населення складає менше 1 особи на кв. км.

Нам лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї, щільність населення перевищує 130 осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний перепад демографічного потенціалу створює на кордоні колосальну напругу, яка рано чи пізно закінчиться експансією на новий життєвий простір. З чийого боку вона йтиме і якого буде кольору – пояснювати зайве.

Ця похмура картина російської демографії буде неповною без такого важливого фактору, як внутрішня міграція в Росії.

Характерною рисою внутрішньої міграції Російської імперії як у царський, так і в радянський період була її спрямованість із заходу на схід. Особливого динамізму і розмаху цей процес набув за часів Сталіна і в 60-х роках ХХ ст. Так із 1926 до 1959 року населення Західного Сибіру зросло в 1,5, Східного Сибіру – в 2, а Далекого Сходу – в 3 рази. З 1959 по 1989 рік населення північних регіонів Сибіру і Далекого Сходу збільшилося з 1,9 млн до 4,8 млн, а південних прикордонних районів Сибіру – з 20,6 млн до 27,3 млн осіб.

Зрозуміло, що цей стрімкий процес у винятково несприятливих природних умовах відбувався не завдяки натуральному приросту, а шляхом міграції. Донором для Зауралля виступав захід СРСР, зокрема – Україна. З моменту освоєння Сибіру в ХVI – XVII ст. міграція йшла із заходу на схід, а ресурси – у протилежному напрямку.

Ця картина різко змінюється після 1991 року. Розпад СРСР та розрив економічних і політичних зв’язків викликали зворотні тенденції: вперше з доби освоєння Сибіру і Далекого Сходу в XVI-XVII ст. міграційні потоки повернулись у протилежному напрямку. Лише за 10 років існування нової Росії вони призвели до надзвичайно важких наслідків. Уперше від часів свого заселення Далекий Схід почав утрачати населення.

Отже, сьогодні територія Росії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась у зону суцільного відтоку населення.

Як це не парадоксально звучить, нинішня територія РФ завелика для її нинішнього демографічного потенціалу. З кожним роком Росія має дедалі більші проблеми з комплектуванням особового складу і матеріально-технічним забезпеченням своїх військових гарнізонів на Півночі та Далекому Сході. Прогресуюча депопуляція Азіатської частини РФ і очікувана експансія китайців ставить російське керівництво перед надзвичайно гострою проблемою: як забезпечити солдатами й офіцерами свої гарнізони за Уралом.

Якщо нинішні демографічні тенденції і надалі збережуть існуючий характер та динаміку, через 30-40 років федеральні війська вище 60-ої паралелі опиняться в практично безлюдній місцевості, а на Далекому Сході – в чужому морі китайської людності, тобто на безумовно недружній території. Вартість утримання таких гарнізонів різко зросте – з відповідними наслідками для російської економіки. І, головне, армія, не маючи навколо себе безпосереднього об’єкту захисту, цивільного російського населення, втратить мотивацію своєї діяльності і сенс самого існування. Результат – падіння дисципліни, розклад і деградація особового складу, що вже спостерігалося в СРСР в середньоазійських гарнізонах, зниження боєздатності. Далі – скорочення цих гарнізонів до символічної кількості і поступова фактична втрата контролю Центру над цими територіями.

У 2004 році Росія покинула свої військові бази на Кубі і В’єтнамі і, за винятком пострадянських країн і Сирії, нині їх за кордоном не має. Тенденція до згортання російської військової присутності в світі має суто економічну причину. Однак зараз Москві важко утримувати не лише закордонні військові бази, але й регулярну армію в самій Росії. Сьогодні ми усі є свідками прогресуючої деградації Збройних сил РФ. Нездатність федеральних військ навести „конституційний порядок” у невеликій Чечні, яка перетворилася для Москви в новий Афганістан, свідчить про глибоку кризу не лише силових структур, але й Російської держави в цілому.

Усвідомлюючи небезпеку хронічного недобору призовників для Збройних сил РФ, Дума прийняла закон про контрактний набір іноземних громадян у російську армію, сподіваючись на слов’янську діаспору в північному Казахстані, Україні й Білорусі. Однак серед слов’ян виявилося небагато бажаючих за декілька сотень доларів на місяць повоювати в Чечні. А гучно розрекламована кампанія тихо спочила в Бозі.

Запрограмована депопуляція

Нестабільність демографічної ситуації в Росії доволі чітко продемонстрував останній перепис населення 2002 року, підсумки якого навіть російські фахівці вважають сфальсифікованими. Відповідно до результатів, отриманих Держкомстатом у ході перепису, в Росії проживає 145,3 млн осіб [2]. Це на 2 млн осіб більше, ніж прогнозували демографи. “Різниця між величиною очікуваною і озвученою Держкомстатом занадто велика, щоб її можна було списати на погрішність”, – заявив керівник Центру з вивчення проблем народонаселення ІНП РАН В. Єлізаров.

Демографи не виключають, що має місце звичайна приписка. “Як видно, Держкомстат відчуває певний острах надати не ті дані, на які очікує уряд, – вважає В. Єлізаров. – Усі пам'ятають 1937 рік, коли результати перепису виявилися не такими, як очікувалися: вони були засекречені, а організатори перепису розстріляні” [4].

Варто відзначити, що у російські пресі після перепису 2002 року з’явилася низка доволі жорстких публікацій і коментарів, які розповідають про технологію і причини фальсифікації перепису. Так російська газета „Новые Известия” напередодні офіційного оприлюднення результатів перепису несподівано опублікувала попередні дані перепису, що поставили під сумнів офіційно опубліковані в пресі результати Держкомстату. Якщо вірити цим даним, сьогодні в Росії живе більше китайців і в’єтнамців, ніж казахів, таджиків, узбеків, туркмен, киргизів, грузин і молдован, разом узятих, – понад 4 млн осіб [5]. За прогнозами спеціалістів, до 2015 року кожний четвертий мешканець РФ буде китайцем.

Завідувачка лабораторією міграції Інституту народно-господарського прогнозування РАН професор Ж. Зайончковська не виключає приписок до чисельності титульного населення в більшості республік: „Після двох воєн і багаточисленних утрат у Чечні не може проживати 1,3 млн осіб. Спеціалісти нашого інституту займаються демографічними прогнозами. Вже погоджено з Держкомстатом, що остаточні дані по Чечні будуть зменшені на декілька сот тисяч” [5].

Хай читач сам вирішить, чи можна після таких заяв довіряти офіційній російській статистиці та демографії. Натомість безсумнівним на наш погляд є той факт, що російська демографічна реальність виявилась настільки похмурою і загрозливою для безпеки держави, що Москві не лишилося нічого іншого, як просто засекретити реальний стан речей.

Судячи з усього, нинішнім російським аналітикам і експертам, які займаються стратегічними проблемами розвитку Росії, вдалося переконати Кремль, що радянська політика штучного заселення Російської Півночі хибна з точки зору використання й так недостатнього демографічного ресурсу країни. Більше того – є смертельною для національ­ної економіки. Ризикнемо припустити, що вони вже давно усвідомили: за прогресуючої депопуляції всередині Росії і демографічного вибуху в сусідньому Китаї і в країнах АТР, утримати контроль над нинішньою територією за Уралом можна лише частково і лише протягом доволі незначного періоду – максимум 50 років.

Практично це означає, що в перспективі за Уралом, внаслідок природного вими­рання і внутрішньої міграції, відсоток слов’янського населення неухильно зменшувати­меть­ся, а чисельність азійського – збільшуватиметься. Далі ця територія, після того як будуть повніс­тю вичерпані енергоносії і корисні копалини, отримає відносну незалежність від Москви [3] і з часом перетвориться у формально незалежну державу. Без природних ресурсів і слов’янського населення [6]. А далі – справа за Китаєм.

Цим і пояснюється той факт, що всі соціальні і економічні програми сибірських науковців, спрямовані на сповільнення відтоку населення з Сибіру, послідовно і цілеспрямовано торпедує Центр. Наприклад, новосибірські фахівці, які традиційно займаються укладанням таких програм, пропонують Уряду РФ розробити спеціальні Федеральні програми для міграції російського і слов’янського населення, капіталів і технологій з європейської частини РФ у Східний Сибір і на Далекий Схід, створюючи особливо сприятливі умови для приватної економічної діяльності, на зразок офшорних зон із спеціальним режимом оподаткування та господарювання. Новосибірськ пропонує також забезпечити повний контроль над імміграційними потоками з Китаю шляхом запровадження квот на певні види професій, виходячи з доцільності та потреб народного господарства.

Однак, якщо уважно ознайомитись зі станом реалізації Федеральних програм поліпшення соціальних і економічних умов Східного Сибіру і Далекого Сходу, можна побачити дивну закономірність. Більшість із них згортається за вказівкою Центру не тому, що бракує фінансів (бюджет РФ, як правило, надає до 25% від загального фінансування), а через брак його інтересу до реалізації цих програм. Москва охоче знаходить гроші для переселення мешканців Півночі і Далекого Сходу в Європейську частину країни, проте категорично відмовляється скасувати деякі види податків для прикордонного російського бізнесу і мито на експорт у Китай. Натомість реалізуються лише програми, завданням яких є розширення і модернізація енергетичної і гірничо-збагачувальної галузей промисловості.

Ми припускаємо, що існує таємна державна програма, яка має на меті максимальне знелюднення Півночі і яку нинішнє російське керівництво послідовно втілює в життя. А тому, щоб оптимізувати використання обмежених людських ресурсів і економити кошти, Москва форсує тут процес депопуляції. Знищується соціальна інфраструктура – школи, лікарні, садки, заклади культури і відпочинку, утримання яких непосильним тягарем лежало на промисловому виробництві. Водночас людська діяльність зосереджується навколо видобувних і переробних підприємств. Робоча сила на них поступово переходять на вахтовий режим роботи.

Таким чином, в Росії вище 60-ої паралелі поступово зникають усі селища і невеликі міста. А цивілізація, в європейському розуміння цього слова, зберігається в поселеннях, розташованих поблизу великих родовищ нафти, газу, нікелю чи алюмінію. Тож невдовзі на Півночі мешкатимуть вахтовики й аборигени.

Варто також спеціально наголосити, що сценарій депопуляції російської Півночі активно лобіюють російські нафтогазові й алюмінієво-нікелеві та інші приватні добувні корпорації, які прагнуть зменшити власні витрати на утримання невиробничого сектору. Вони ж фінансують потужні аналітичні центри і підконтрольні ЗМІ, які здійснюють аналітичний і інформаційний супровід процесу депопуляції Півночі. Нарешті, треба визнати: з точки зору оптимізації виробництва – альтернативи цьому шляхові немає. Інша річ, що за такого сценарію росіяни Сибір таки втратять.

Натомість південь Сибіру, Примор’я, території вздовж російсько-китайського кордону вимагають кардинально протилежного сценарію – термінового збільшення населення. Варто також пам’ятати про те, що Далекосхідний регіон завжди залежав від субсидій із Москви, які перестали надходити після розпаду СРСР. В результаті в 90-х роках перед Далеким Сходом постала загроза голоду. Місцева влада закривала очі, коли населення продавало китайцям металобрухт, цемент і загалом усе, що могло продати, отримуючи за це продовольство й одяг. "Китайцям немає необхідності фізично завойовувати Далекий Схід, бо вони вже завоювали його економічно”, – говорить співробітник Федеральної еміграційної служби Р. Рожанська [4].

Щоб протистояти неконтрольованому напливу нелегальних мігрантів із Китаю, потрібно впорядкувати прикордонний режим і контроль за перебуванням китайських громадян на території Росії і терміново збільшити чисельність слов’янського населення в прикордонних із КНР районах.

Першу половину завдання вирішити практично неможливо ось чому: російсько-китайський кордон ще з радянських часів обладнаний доволі добре, чого не можна сказати про казахсько-російський кордон протяжністю понад 6 тисяч кілометрів. Його досі навіть не демарковано, а минулої зими місцеве казахське населення порубало на дрова навіть ті нечисленні прикордонні стовпи, які росіяни встановили в пунктах перетину кордону. Саме через цю гігантську діру, як твердять російські експерти, й надходить у Росію основна маса нелегальних мігрантів із Китаю.

Що ж до заселення Далекого Сходу слов’янами, то планувалося спрямовувати виселене з Півночі населення не лише в Європейську частину Росії, але й у Примор’я і на Далекий Схід [5]. Реалізувати цей план, однак, не вдалося: лише 15% переселенців осідає на Далекому Сході. Основна ж маса мігрує в Європейську частину РФ, на Північний Кавказ і в Україну [6]. Так, від часу перепису 1989 року ці регіони покинуло понад 6 мільйонів громадян. А тому не дивно, що покинуті землі почали активно освоювати жителі суміжних територій КНР [7].

Сьогодні, як твердять російські фахівці, офіційні цифри китайських іммігрантів не викликають жодного занепокоєння.[7] Натомість реальної кількості китайців у Росії і, головне, динаміки та характеру цього процесу не знає ніхто: російські далекосхідні статистичні органи свідомо занижують дані в своїх звітах [8]. За деякими джерелами, в самій лише Москві сьогодні налічується понад 100.000 китайців.

Загалом, прогнозується, що через 50 років у РФ буде понад 10 млн громадян Піднебесної і вони стануть другим за чисельністю народом „слов’янської” країни. Це в кращому випадку.

У гіршому – протягом декількох десятків років китайська діаспора в Росії досягне десятків мільйонів і питання належності Далекого Сходу та південних регіонів Сибіру Китаю буде вирішено винятково мирним шляхом.

Сталінським шляхом

І демографи, і керівництво Росії усвідомлюють, що збільшити чисельність російського населення природним чином нереально. Основна проблема, на думку фахівців, полягає в надвисокому рівні смертності для країни, що вважає себе розвиненою. Якщо на Заході головними причини смертності є серцеві й онкологічні захворювання, то в Росії превалюють нещасні випадки на виробництві та у побуті, а також алкоголізм. Головний санітарний лікар РФ. Г.Онищенко оприлюднив такі дані: щороку в країні помирає понад мільйон осіб, у т. ч. 600 тисяч – у працездатному віці (sic!). Все це на 80 відсотків – чоловіки. За стандартами ВОЗ, ситуація в країні стає небезпечною тоді, коли середньорічне споживання алкоголю (в перерахунку на спирт) перевищує 8 літрів на особу. Сьогодні російський показник, що в 1999 році становив 16,5 літра, наближається, як твердить Г. Онищенко, до 20 літрів на душу населення [9].

Нині в Російській Федерації більшість працездатних чоловіків або безробітні, або у в'язниці, або страждають від алкоголізму. "У нас 10 мільйонів працюючих жінок. А з 20 мільйонів працездатних чоловіків 1 мільйон - у в'язниці, 4 мільйони - "під рушницею", 5 мільйонів - безробітні, 4 мільйони - хронічні алкоголіки, 1 мільйон - наркомани", - сказав міністр регіонального розвитку РФ Володимир Яковлєв, назвавши ці цифри "красномовни­ми" [10]. За його словами, до 60 відсотків росіян – це пенсіонери, діти й інваліди. Яковлєв відзначив, що в минулому році Росія зайняла 122-е місце за тривалістю життя чоловіків.

"Чоловіча смертність у 4 рази вище жіночої. При цьому 30% смертей пов'язано з алкоголізмом", - сказав міністр [10]. Він підкреслив, що при збереженні цих тенденцій до 2025 року на одного працюючого громадянина буде припадати 4 утриманці. Вже у 2005 році скоротиться чисельність 17-літніх громадян до 1,5 мільйона осіб. У 2010 році конкурс у вузи упаде до однієї людини на місце, повідомив Яковлєв.

У проміжку між переписами 1989 року і 2002 року з країни виїхали 5,4 млн осіб. "Це більше, ніж у революцію і Громадянську війну", - відзначив російський міністр. Він також повідомив, що з 1997 по 2004 рік країну залишило понад 100 тисяч учених [11].

Як говорилось вище, після розпаду СРСР населення Російської Федерації щороку зменшувалось приблизно на 700 – 900 тисяч осіб. Натомість, вже у 2004 році процес різко пришвидшився. Так у квітні цього року в Москві, на засіданні робочої групи Ради по конкурентноздатності і підприємництву "Демографія і трудові ресурси", міністр регіонального розвитку РФ Володимир Яковлєв заявив, що у 2004 році населення Росії скоротилося на 1 мільйон 700 тисяч осіб. Середній показник народжуваності у Росії - 10 осіб на 1 тисячу населення, тоді як для країн з аналогічним рівнем доходів населення - 17 дітей. Міністр також сказав, що на одну жінку в Росії, по статистиці, припадає 1,17 немовляти, у той час як для нормального відтворення населення цей показник повинний складати 2,15.

Чисельність населення скорочується катастрофічними темпами, а політика, спрямована на підвищення народжуваності, занадто пасивна, щоб хоч якось змінити ситуацію. Як вважають російські фахівці, принципово виправити нинішню ситуацію не можна. Можна лише підкорегувати її та стабілізувати підтримку населення, щоб зменшити смертність. В іншому випадку майбутня демографічна криза спричинить вкрай негативні наслідки, передусім, в економіці країни [12].

Максимально відверто сформулював наміри Москви щодо „братніх” слов’янських народів керівник Центру демографії та екології людини проф. А. Вишневський: ”Щоб змінити ситуацію, потрібно збільшити кількість дітей у Росії вдвічі, й надовго. Однак це неможливо: такої народжуваності немає ні в одній розвиненій країні. Натомість сьогодні політика держави не спрямована на підтримку інституту сім’ї. Єдина можливість поповнити чисельність населення у нашій ситуації – стимулювати зовнішню міграцію. Лише тоді, коли ми будемо приймати щороку від 700 тисяч до 1 мільйона мігрантів, нам удасться якось загальмувати стрімке зменшення населення Росії. У цій ситуації пріоритетне завдання Росії сьогодні – "вибрати" всі привабливі людські ресурси зі слов’янських республік колишнього СРСР, а також із Казахстану [вид. моє. – Є. Ж.]” [13].

Коротко, зрозуміло, відверто.

Вже у 2005 році почнеться стрімке зниження чисельності працездатного населення. Це автоматично призведе до зростання трудового навантаження на працюючих. Населення країни швидко старітиме та різко зменшуватиметься. І тоді вже аніякі кардинальні реформи не зможуть виправити ситуацію: в Росії почнеться демографічна катастрофа, яка неминуче призведе до різкого економічного і політичного погіршення в країні.

Отже, на думку демографів і статистиків, владі нічого не залишається, як розпочати активну стимуляцію стабільних міграційних потоків із країн СНД – заради порятунку держави. За деякими даними, наприкінці березня 2004 року В.Путін провів спеціальне закрите засідання Ради безпеки РФ, присвячене важкій демографічній ситуації в країні. Присутні висловили глибоке занепокоєння тим, що вона поступово виходить з-під контролю і має усі ознаки незворотності. Є.Примаков виступив із заявою про необхідність заохочувати еміграцію в Росію і запропонував урахувати успіхи імміграційної політики інших країн. Зокрема, Ізраїлю, чий досвід особливо цінний: він спрямований на побудову саме національної держави – а не космополітичного “плавильного казана”, яким завжди були США, а зараз стали країни Євросоюзу.

РБ визнала, що найціннішим стратегічним “резервом” для Росії є її колишні громадяни – етнічні росіяни чи їхні нащадки, розкидані по всьому світу. Їхня чисельність, за різними оцінками, сягає від 7 до 12 мільйонів. Саме етнічна російська діаспора, на відміну від російськомовних громадян „близького зарубіжжя”, могла б дати могутній імпульс економічному піднесенню країни.

За підсумками засідання, В. Путін доручив прем'єр-міністру М. Фрадкову до 1 червня розробити конкретну програму заохочення репатріації росіян, що в різний час покинули Росію чи є нащадками емігрантів. Передбачається, репатріантам держава оплатить транспортні витрати, надасть безповоротну допомогу на придбання житла, різні пільгові позики.

Кошти, які отримають переселенці від держави, як передбачається, залежатимуть від регіону поселення. Максимально вигідні умови отримають ті, хто оселиться в стратегічно важливих регіонах уздовж південних кордонів Росії – в Хабаровському краї й Амурській області.

Президент Путін наголосив, що витрати на репатріацію співвітчизників, більшість із яких залишило країну через недалекоглядну політику попередньої влади, окупляться сторицею. Саме зараз, коли країна нагромадила великі золотовалютні резерви [8], завдяки високим цінам на нафту, настав час виправити помилки попередників.

Скептичний читач, без сумніву зауважить, що самих лише указів президента Путіна і постанов його уряду замало, аби мешканці відносно теплих України і Білорусі все покинули та перебралися на Далекий Схід чи в Примор’я. Парадокс, однак, полягає в тому, що навіть сьогодні, за поки що стосовно невисоких цін на енергоносії і задовільному рівні життя в Україні, найбільший притік мігрантів у Росію йде з нашої країни. Осідають вони, щоправда, в центральній частині та на півдні РФ. Та, як зауважив В. Путін, Росія повинна брати за приклад Канаду, яка не лише встановила квоти на прийняття іммігрантів відповідно до їхніх професій, але й вирішує, де саме вони повинні замешкати [14].

Отже, керувати міграційними процесами всередині країни все-таки можна. Це засвідчує неоціненний досвід Катерини, Столипіна і Сталіна. Головне – змусити мігранта потрапити в обійми Російської держави.

Між імперією і хаосом

ЄЕП, який започаткував президент Л.Кучма і сьогодні реанімувала „помаранчева влада”, проект, безумовно, багатоцільовий. Ми не будемо говорити про політичні й економічні наслідки створення т. зв. “Єдиного економічного простору”, оскільки ця стаття присвячена іншій темі. Мусимо, однак, без розлогої аргументації, висловити міркування, без яких неможливо її завершити.

Перше. Головне політичне завдання ЄЄПу, яке видно неозброєним оком, реставрувати (принаймні, на якийсь час) Російську імперію, попередньо ізолювавши Україну від Європейського Союзу і НАТО. Потрібно пам’ятати, що цей проект, незважаючи на голосну риторику в європейських ЗМІ, реалізується за повного розуміння і сприяння таких “стовпів” Європейського Союзу, як Німеччина і Франція. Цей, на перший погляд парадоксальний факт, за нашими спостереженнями, сьогодні абсолютно не усвідомлюється українським суспільством і старанно замовчується новою владою. Тим часом добротна і міцна завіса, яку “просвіщенні” європейці вибудували на наших західних кордонах, змусить українських безробітних і український капітал (згадайте приватизацію польської Гути Ченстохової) шукати собі застосування в протилежному напрямку, в Росії.

Друге. Сьогодні можна зі стовідсотковою впевненістю говорити про те, що Москва ніколи не піде на створення зони вільної торгівлі без винятків і обмежень, за яку так ратував Л. Кучма і намагається втілити в життя В.Ющенко і його команда. Однакова для всіх учасників ЄЕПу вартість енергоносіїв означає неминучу смерть російської економіки. Адже енерговитрати на виготовлення одиниці продукції в холодній Росії набагато вищі, ніж в Україні.

Зрештою, ні для кого не секрет, що ідея створення вільної економічної зони (ВЕЗ) без винятків і обмежень найбільше не подобається В.Путіну: на останній зустрічі прем’єр-міністрів країн СНД в Тбілісі Москва оголосила, що скасувати усі винятки і обмеження у ВЕЗ вона планує не раніше 2012 року. Проте, навіть якщо станеться чудо і ціни на енергоносії в Єдиному економічному просторі будуть однаковими для всіх країн-учасниць, (внутрішньоросійськими, як мріють наші енергетичні Манілови), – усе одно винахідливі стратегічні брати щось придумають, щоб зберегти існуючий диспаритет цін. Наприклад, штучно створять дефіцит палива на нашому ринку, що автоматично призведе до підвищення ціни в Україні [9]. А тому, за будь-яких обставин слід пам’ятати: всякі інтеграційні ініціативи і проекти Москви мають у своїй основі повне політичне й економічне поглинання України. І цілеспрямоване нищення української економіки – перший крок до такої інтеграції.

Що вони робитимуть? На нашу думку, ближче до осінньої посівної слід чекати підвищення вартості бензину до світового рівня - 5-7 гривень за літр бензину. Наприкінці листопада – Газпром спробує підвищити вартість російського газу до 130 дол. за 1000 м.куб. і паралельного підніме тарифи за транспортування туркменського газу російською територією. Ми також не сумніваємось, що російські енергетики “забудуть” завезти ядерне паливо (твели) на українські АЕС. Зрозуміло, що якщо уряд В.Ющенка до цього часу не виробить адекватної, системної і рішучої стратегії виходу з цієї майбутньої енергетичної блокади і не почне її послідовно втілювати в життя, через 5-6 місяців економіку України чекає повномасштабний колапс зі всіма супутніми наслідками: повною зупинкою виробничого і житлово-комунального секторів, шаленим цінами на продукти харчування, неконтрольованим ростом державного боргу за спожиті російські енергоносії.

Ми не сумніваємось, що Кремль і російський бізнес зроблять усе можливе, щоб найсмачніші збанкрутілі українські підприємства опинилися саме в їхніх руках. Останнє, однак, зовсім не означає, що вони негайно запрацюють на повну потужність. Досвід приватизації деяких підприємств у Галичині свідчить про протилежне: підприємства купували для того, щоб порізати верстати на металобрухт, робітників викинути на вулицю, а виробництва ліквідувати.

Найгірший для України сценарій, який вже 14 років вперто намагаються реалізувати росіяни виглядає так: приватизація російським бізнесом українських нафтогазових транзитних трубопроводів, ліній електропередач, залізниці та портів за державні борги. На десерт – приватизація російським капіталом української землі.

Мета цього масштабного захоплення української власності (принаймні на перших порах) – максимально знизити рівень життя пересічного громадянина України, створити неприйнятні умови для будь-якої ділової активності у виробництві, зробити неприбутковим бізнес і нестерпним побут.

Оскільки західний напрямок завбачливо перекрили Ширак із Шредером, то найбільш активна і молода частина українців рушить до російських консульств. Де вже на них будуть чекати безкоштовні квитки в Забайкальськ, Благовєщенськ чи Комсомольськ-на-Амурі.

Якщо запропонований варіант розвитку подій здасться комусь занадто фантастичним, раджу ще раз ознайомитися з цінами на найближчій заправці ТНК чи Лукойлу. Варто також пригадати безцінний досвід виживання грузин взимку без газу і електроенергії – після того, як Чубайс на пню скупив їхню енергетичну систему.

За всієї неймовірності й дикості представленого сценарію, ще півроку тому цей сценарій мав усі шанси на реальне втілення в життя, бо найактивнішу участь у його реалізації брало колишнє кучмівське керівництво держави. Зрозуміло, що якщо б вибори виграв Янукович, то розплачуватись за московську поміч йому довелося б державним майном. Однак і сьогодні у владній команді є приховані лобісти ЄЕПу, через що В.Ющенко й продовжує бавитись з цим вогнем. Найсумнішою, однак, у всій цій історії є позиція, яку зайняли націонал-демократичні партії, які категорично відмовляються публічно обговорювати цей новоімперський проект і мовчать, ніби їм заціпило. А тому, хочеться нам це визнавати, чи ні, але мусимо визнати, що сьогодні в Україні знову починає розкручу­ва­тись проект відновлення Російської імперії, якому, на цей раз, підіграє вже помаранчева влада.

І не варто нам чекати допомоги чи співчуття Євросоюзу. Там усі давно усвідомили, що Росія йде на дно під тягарем колосальних проблем і навіть сильний Путін нічого не може зробити з демографічним спадом, соціальною нерівністю, корупцією, криміналітетом, епідемією СНІДу, наркоманії й алкоголізму. Що вже й казати про неконтрольований потік іммігрантів з Азії!

Вибираючи між хаосом і імперією, Європа вибрала останнє. Нашим коштом, зрозуміло.

Висновки

На цій “оптимістичній” ноті можна було б і закінчити статтю. Але її загальний похмурий тон і позірна безнадійність вимагають декількох підсумкових уточнень.

По-перше, відсутність в Україні реальних політичних сил, здатних ефективно протистояти Росії сьогодні, зовсім не означає, що вони не можуть з’явитися в країні завтра. І Помаранчева революція виразно показала, що в екстремальних умовах саме народ перебирає на себе управління подіями. Ми не сумніваємось в тому, що найближчим часом в середовищі помаранчевих революціонерів з’явиться опозиція до діючого Президента, яка й вербалізує ставлення суспільства до ЄЕПу.

По-друге, незважаючи на важку демографічну ситуацію, Україна перебуває в далеко кращих умовах, ніж Росія. На відміну від Росії, яка межує з Китаєм, нас оточують країни з низьким (або нульовим) приростом. Масштабна зовнішня нелегальна міграція нам не загрожує.

Отже, по-третє, варто лише навести в державі такий-сякий порядок, як далі українські громадяни самі дадуть собі раду, й міграційний відтік населення з України істотно зменшиться. Натомість досвід невеликих країн Прибалтики чи революційні події в Грузії ясно показують, що нинішня Росія навіює реальний страх лише тим, хто сам не хоче їй протистояти.

Таким чином, головна небезпека сьогодні походить не з Москви, а з Києва. Наскрізь криміналізований режим Кучми поставив нашу країну на грань, за якою виднілась втрата державної незалежності й життєздатності самого українського етносу. Прикро стверджувати, однак нова влада, яка прийшла взимку 2004, демонструє ті самі ознаки, що й попередня: не тримає слова, маніпулює громадською думкою, не вірить у власні сили і креативний потенціал українського народу. Після Майдану український народ безоглядно довіряє В.Ющенку і його команді і через те публічно критикувати демократично обраного президента особливо важко. Бо воювати із своїми, як не дивно, набагато важче, ніж з ворогами. Однак мусимо. Бо нині Господь дав нам шанс стати справжнім суб’єктом, а не об’єктом історії і разом з іншими народами творити власну долю і долю світу. Не змарнуймо цього безцінного дару.

 

Література:

1. http://www.rbcdaily.ru/news/market/index.shtml?2003/04/25/40679

2. Вишневский А. Демографическое будущее России // Отечественные записки. – 2004. - № 4

3. Стратегия для Росиии. Новое освоение Сибири и Дальнего Востока. М., 2002, с. 759-760

4. http://www.rbcdaily.ru/news/market/index.shtml?2003/04/25/40679

5. НИ. 2003. 5 сент. – http://www.newizv.ru/news/?id_news=1077&date=2003-09-05

6. Про ймовірний сценарій розпаду РФ див.: Є.Жеребецький. Кінець Імперії // Схід, 2003. - № 2. - с.79-90.

7. http://www.perepis2002.ru/content/222/2227-article.asp

8. А.Чичикин. И колонисты могут быть союзниками. // Независимая Газета, 1 лютого 2000 року.

9. http://www.perepis2002.ru/content/192/1926-article.asp  

10. http://newsru.com/russia/21apr2005/demografia_print.html

[1]1. http://newsru.com/russia/21apr2005/demografia_print.html

12. Правда.Ру за 19 квітня 2003

13. http://www.perepis2002.ru/content/222/2229-article.asp

14. http://demoscope.ru/weekly/2004/0149/rossia01.php#1 .

---

[1] Це дані за 2001 рік, які подає „Центр демографии и экологии человека Института народнохозяйственного прогнозирования РАН”. Натомість новіші дані ЦРУ, станом на липень 2002 року, свідчать, що населення РФ складало на 1 мільйон менше – 144978,573 осіб (див. www.cia.gov).

[2] Офіційний сайт ЦРУ The World Factbook подає дещо інші цифри:144.526 тис. осіб станом на липень 2003 р. Див.http://www.odci.gov/cia/publications/factbook/geos/rs.html.

[3] Мова йде про розпад Російської Федерації на конфедерацію незалежних держав – Московію, Сибір і Далекий Схід, про що говорить проф. З. Бжезинський.

[4] Дeмocкoп-Weekly (Москва). 2002. 4 дек.

[5] Напр., у лютому 1998 р. було прийнято постанову Уряду РФ № 128 "О мерах социальной защиты населения ликвидируемых поселков золотодобывающей промышленности в Чукотском автономном округе”.

[6] Усі статистичні дані запозичені з кн. “Стратегия для России”. С. 763-765.

[7] Відповідно до даних офіційного перепису 2002 року, сьогодні в Росії мешкає приблизно 35 тис. китайців. Зрозуміло, що такій статистиці не вірить навіть той, хто її оприлюднює.

[8] Обсяг валютних резервів РФ наприкінці квітня 2004 року сягнув $79 млрд.

[9] Саме для того, щоб у нас не було альтернативного джерела постачання нафти, росіяни й отримали в концесію нафтопровід Одеса–Броди й останнім часом навіть готові використовувати його в прямому напрямку. Єдине, що їх не влаштовує, – це каспійська нафта в трубі, бо це означає альтернативне джерело енергопостачання й кінець ціновій монополії Москви на нашому ринку.

 

Євген Жеребецький,

політолог

Журнал "Схід" - № 3 (69) 2005