Заставна політика вітчизняних банків при управлінні проблемними кредитами

Проблема конфлікту “боржник-кредитор” є об’єктивною за своїм характером і надто важливою для українського суспільства, оскільки від її стану певним чином залежить сталість загальноекономічних процесів. У статті виконано огляд і аналіз рівня нормативно-правового регулювання кредитно-забезпечувальних відносин, яке передбачає можливість кредитору захистити свої інтереси. Відзначені окремі труднощі, небезпеки та деякі заходи по спрощенню реалізації такої можливості, пов’язані з примусовим способом правового захисту кредитних установ.

Банківській діяльності залежно від виду здійснюваних операцій завжди притаманні різноманітні фінансові ризики: кредитні, інвестиційні, валютні, депозитні тощо. Оскільки кредитування формує переважну більшість всіх операцій банку, то найбільшим ризиком, який може суттєво впливати на фінансовий стан банку, вважається саме кредитний ризик. Для зменшення його рівня банки використовують різні інструменти: забезпечення виконання кредитного зобов’язання позичальника заставою, порукою, гарантією та іншими, передбаченими цивільним законодавством України.

“На відміну від особистого кредиту, який ґрунтується на довірі до чесності, майнового та соціального статусу, діловитих якостей боржника, реальний кредит базується на переконанні кредитора, що існує цінність, яка завжди спроможна задовольнити його вимоги у разі невиконання боржником свого зобов’язання”, – зазначав Гавриїл Шершеневич. Сьогодні питання пошуку тієї “цінності”, про яку згадує Шершеневич, є, мабуть, чи не найактуальнішим для національного кредитора. Тому застава, незважаючи на тривалий і неоперативний процес реалізації заставленого майна, а також деякі інші недоліки, займає значне місце серед інших способів забезпечення зобов'язань, що випливають із кредитних договорів [1].

Дослідженням аспектів, пов’язаних з питаннями ризикованості банківської діяльності, займалися такі науковці та практики, як: О. В. Дзюблюк, А. М. Мороз, В. В. Вітлінський, Л. О. Примостка, М. І. Савлук, Н. Г. Антонова та багато інших, де серед головних напрацювань варто відзначити «Кредитний ризик комерційного банку» В. В. Вітлінського, «Кредитний ризик банку: проблеми оцінювання і управління» Л. І. Примостки, «Кредитование под залог и ликвидационная стоимость» В. В. Галасюка, «Независимая экспертная оценка как способ обеспечения необходимого уровня ликвидности объектов залога» В. В. Галасюка.

Незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються під час управління кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами неповернення кредитів. Так, за 4 перших місяця 2007 року кредитний портфель банків збільшився в 1,17 рази, а обсяг проблемних кредитів – в 1,21 рази (Таблиця 1).

Таблиця 1

Показники діяльності банків України[1]

Проблемними кредитами (активами) називають такі, за якими своєчасно не проведено один чи кілька платежів, суттєво знизилася ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, які дають підставу банку мати сумнів щодо повернення позики [2].

Кожний банк має у своєму портфелі проблемні кредити і тому головне питання полягає у встановленні допустимого для банку рівня цих кредитів щодо загальної вартості виданих позик та утримання його на певному рівні шляхом процедури максимально можливого зменшення або повернення в повному обсязі заборгованості по кожному окремо взятому проблемному кредиту. Завдання менеджменту під час управління проблемними кредитами полягає в мінімізації збитків за кредитними операціями банку з допомогою відповідних методів управління.

Оскільки повністю уникнути втрат за кредитами неможливо, інколи їх розглядають як вартість провадження банківського бізнесу. Однак це не означає, що банк повинен змиритися з такими збитками, адже в цьому разі завдана банку шкода набагато більша, ніж сума неповерненого кредиту. Велика кількість прострочених кредитів призводить до спаду довіри вкладників та акціонерів до банку, виникнення проблем з платоспроможністю та ліквідністю, погіршення репутації банку. Крім того, банк повинен нести додаткові витрати, пов'язані з вимогами щодо повернення кредиту, частина активів банку заморожується у формі непродуктивних. Такі втрати за своїми розмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від непогашеної позики.

Тому вартість проведення ефективної кредитної політики та організації кредитної роботи в банку, включаючи досвідчену команду кредитного аналізу та контролю, безперечно, набагато нижча за витрати з управління проблемними кредитами та збитки, яких можна було б уникнути.

Мета статті полягає у визначенні заходів, які б допомогли оптимізувати регламент управління забезпеченням банківських кредитів та в практичному сенсі сприяли б запобіганню неповернення капіталу через небезпеки, закладені в процедурі примусового стягнення боргу.

В разі небажання або відсутності можливості у боржника чи будь-якої третьої сторони кредитно-забезпечувальних відносин виконувати власні зобов’язання банк змушений звернутися за захистом своїх інтересів до відповідної установи – суду чи органу нотаріату з позовом або заявою. Суть даних дій полягає в тому, що банк набуває права задовольнити свої вимоги за рахунок вартості заставленого предмету або іншого майна та коштів, належних позичальнику (поручителю).

Примусове виконання рішень зазначених установ в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу" примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах [3].

Звернення стягнення й реалізація застави або іншого майна боржника (поручителя) є завершальними й самими складними етапами реалізації забезпечувального права кредиторів і заставного механізму. Саме на цих етапах банки стикаються з найбільшими труднощами, які багато в чому й визначають ризикованість використання забезпечення у кредитній діяльності. Заставний механізм – процес підготовки, укладання й виконання договору застави, виникає в момент розгляду кредитної заявки як умова укладання кредитного договору. Він супроводжує весь період користування позикою, а реальне застосування інструментів звернення стягнення виникає, коли клієнт не може погасити позичку виручкою або доходом.

Значення застави як забезпечувального зобов'язання полягає в тому, що кредитор-заставоутримувач у випадку невиконання зобов'язання боржником вправі одержати переважне перед іншими кредиторами задоволення з вартості заставленого майна. У інших випадках кредитори задовольняють свої вимоги в порядку черговості, що встановлена законодавством України.

Ризикованим моментом для банку у випадку стягнення заборгованості за рахунок вартості майна боржника або поручителя, як найбільш розповсюдженого засобу задоволення вимог, є можливість недоотримання належних йому коштів через витрати на проведення виконавчих дій, виконавчий збір та комісійну винагороду спеціалізованої торгівельної організації, яка здійснює реалізацію арештованого майна.

Необхідно відзначити, що рівень обов’язкових утримань від вартості реалізації майна може суттєво змінюватися в залежності від його виду та певних обставин проведення виконавчих дій. Наприклад, для виконання судового рішення про стягнення визначеної суми боргу арешт може накладатися державним виконавцем на все майно боржника і комісійна винагорода спеціалізованої торгівельної організації в цьому випадку може сягати 20 % від вартості продажу. Додатково враховуючи витрати на підготовку і проведення торгів, 10 % виконавчого збору та витрати на проведення виконавчих дій, отримаємо, що банк-стягувач може отримати близько 65-69% вартості реалізованого майна. На практиці винагорода торгівельної організації, як правило, дорівнює 13-18 % вартості арештованого майна і тому саме такий відсоток пропонується закладати у розрахунки рівня ризику кредитів без забезпечення або забезпечених порукою. Найбільший рівень обов’язкових фінансових втрат при примусовому стягненні боргу, відсутність обмежень у боржника або фінансового поручителя здійснити відчуження або заставити своє майно та кошти впродовж дії кредитного зобов’язання обумовлюють найвищий ризик таких операцій для банківських установ.

Розмір втрат при примусовому стягненні заборгованості за рахунок вартості заставленого рухомого майна та транспортних засобів може бути зменшений на 10 %. Положенням статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеної у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, стягнення звертається на вільне від застави майно боржника [4]. Як правило, держвиконавці за наявності інформації про надходження на відповідні рахунки коштів від продажу майна намагаються якомога скоріше закрити виконавче провадження і здійснити необхідні відрахування до бюджету. Якщо працівниками банку не були зроблені відповідні попереджувальні дії, то отримати з бюджету належні їм кошти буде можливо лише через судові інстанції, що знову таки пов’язано з фінансовими, часовими витратами та погіршенням відносин з відділом ДВС.

Продаж нерухомого майна для задоволення вимог іпотекодержателя також має нюанси і різні трактування окремих положень законодавства. Статтею 575 Цивільного кодексу України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи [5]. Тоді, спираючись на статтю 52 Закону України «Про виконавче провадження», іпотекодержатель для задоволення власних вимог може вимагати від держвиконавця не стягувати виконавчий збір з коштів, отриманих від реалізації предмету іпотеки [4]. З іншого боку, положенням статті 47 Закону України «Про іпотеку» передбачається можливість стягнення виконавчого збору, до якої і апелюють держвиконавці при розгляді спірних питань. Таким чином, підсумувавши розмір витрат на проведення виконавчих дій – 0,5-2 % (нерухомість не потрібно транспортувати, оголошувати про її розшук і в більшості випадків охороняти), комісійну винагороду спеціалізованої торгівельної організації – 3 % (стаття 47 Закону України «Про іпотеку» [6]) та можливий до стягнення розмір виконавчого збору 10 % вартості майна, отримаємо передбачену законодавством «плату» за здійснення примусового стягнення боргу за рахунок вартості предмету іпотеки.

Робітники банку, працюючи з одним або іншим засобом гарантування повернення кредиту, для здійснення ефективного управління кредитним ризиком мають аналізувати якісні характеристики забезпечення та зіставляти його вартісну оцінку не тільки з заборгованістю перед банком, але й забезпечити за її рахунок компенсування додаткових витрат, рівень яких залежить від обставин наведених вище.

Основну якісну характеристику забезпечення відзначимо як можливість застосувати його банком для задоволення власних вимог. Суть вказаної можливості полягає в різних рівнях ризику, які несе в собі така перспектива: вірогідність успішного застосування для погашення проблемного боргу коштів та цінностей, розміщених в банку-кредитору, або нерухомості боржника значно перевищує вірогідність використання для цього, наприклад, товарів у обігу чи транспортного засобу.

Відображення розподілу видів забезпечення відповідно до ступеню ризикованості операції, заснованого на рівні безпеки і наявності можливості задовольнити вимоги банку за його рахунок та середнього рівня втрат, визначених законодавством, надає передумови для формування ефективної системи відстеження наявності і схоронності предметів забезпечення, удосконалення політики визначення кредитоспроможності позичальника через сумарне врахування фінансово-майнового стану боржника з небезпеками того чи іншого виду забезпечення з огляду його надійності та необхідного рівня перевищення вартісної характеристики над заборгованістю.

Таблиця 2

Ризикованість операцій відносно виду забезпечення і рівня встановлених законом відрахувань при примусовому стягненні боргу

Крім витрат на проведення виконавчих дій, виконавчого збору та комісійної винагороди спеціалізованої торгівельної організації, яка здійснює реалізацію арештованого майна, загрозу недоотримання в повному обсязі кредитних коштів для банківської установи несе можливість уцінення державним виконавцем арештованого майна. Спеціалізовані торгівельні організації, влаштовуючи аукціон (публічні торги), повинні згідно з законодавством публічно оголосити через рекламні повідомлення на телебаченні, радіо, у пресі відомості про майно, що виставляється на продаж, та умови його проведення. Для предмету іпотеки згідно зі статтею 43 Закону України «Про іпотеку» повідомлення публікуються принаймні в двох місцевих друкованих ЗМІ не пізніше ніж за 15 днів до початку прилюдних торгів [6]. Для іншого заставленого майна публікація повідомлень повинна бути здійснена не пізніше як за 30 днів до дня проведення аукціону (встановлено пунктом 5 «Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 22.12.1997 року, № 1448) [7]. Для арештованого майна, що не являється заставленим та на яке звернено стягнення для виконання рішення суду, строки публікації відповідної інформації встановлені пунктом 3.6 «Порядку реалізації арештованого майна», затвердженого Міністерством юстиції України від 15.07.1999 року, № 42/5, і повинні перевищувати 15 днів до моменту проведення аукціону [8]. Для заставленого майна, що не є предметом іпотеки, та арештованого майна нижня межа кількості публікацій не встановлена, тому достатньою вважається одна публікація і торгівельні організації не переймаються надмірною рекламною кампанією.

Суть загрози полягає в тому, що незначне розповсюдження інформації та неактивний пошук потенційних учасників може привести до ситуації, коли покупці на момент проведення торгів будуть відсутні або в наявності буде лише один. Тоді аукціон буде визнано таким, що не відбувся (крім продажу предмету іпотеки за наявності одного покупця), і на підставі статей 61 або 66 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснить уцінку майна, яка може скласти до 30 % початкової вартості [4]. В такому випадку банк, не приділяючи достатньої уваги супроводженню виконавчого провадження і пошуку потенційних покупців заставленого або арештованого майна, не отримає необхідну кількість коштів для погашення боргу в повному обсязі. Здійснення банківськими працівниками заходів, в результаті яких продаж майна відбувається на перших торгах, є не рекомендацією, а необхідністю і запорукою успішної роботи з проблемними активами з точки зору часових та фінансових чинників.

Проаналізувавши вірогідні напрямки роботи по зменшенню рівня ризику, пов’язаного з можливістю уцінення державним виконавцем майна, відзначимо наступні:

1. Необхідність проведення дослідження попиту та пропозиції подібних товарів на ринку та визначення на їх основі кола потенційних покупців;

2. Всебічний аналіз звіту експерта-оцінювача про вартість оцінюваного майна з точки зору відповідності фінансовим вимогам банку і ризику відсутності інтересу потенційних покупців через невірну, завищену, оцінку;

3. Активне розповсюдження інформації про характеристики, стан і вартість майна серед цільової групи;

4. Контроль за діями державного виконавця і представника торгівельної організації, що здійснює підготовчі заходи для проведення аукціону.

Найбільш вагомим напрямком з точки зору наслідків є, все ж таки, визначення адекватності оцінювання майна, але зневажання іншими напрямками роботи неодмінно призведе до неповернення в повному обсязі кредитних коштів. Без першого напрямку робота по визначенню адекватності оцінки експерта не має підґрунтя і не буде виконана якісно, активне розповсюдження інформації буде малоефективним, через недостатню поінформованість про ринкову кон’юнктуру по окремому товару. Крім того, без дослідження попиту та пропозиції подібних об’єктів банк має ризик помилитися в виборі перспективніших шляхів повернення заборгованості. Не здійснюючи функцію контролю за діями представників ДВС та посередницької організації, банк може отримати ситуацію, коли в гіршому випадку майно буде реалізоване по корупційній схемі, вигідній будь-кому, але не кредитору-стягувачу, або в кращому разі – процедура буде виконана без мети і зацікавленості досягти цілком конкретного результату, необхідного банку, а просто допустимого по закону. В такому випадку говорити не приходиться про ефективність роботи з проблемними кредитами, як і про мінімізацію рівня кредитного ризику на цьому етапі управління ним.

Висновки

Підсумовуючи вищевикладене відзначимо, що в юридичному аспекті кредитно-забезпечувальні відносини не врегульовані відповідним чином, і, як наслідок, банківські установи змушені для захисту власних економічних інтересів здійснювати непритаманні їм функції, такі як посередництво при реалізації застави, дослідження кон’юнктури ринку тих чи інших матеріальних цінностей, здійснення контролювання повноти та об’єктивності заходів суб’єктів владних повноважень і залучених ними третіх сторін, інше. Необхідність виконання зазначених дій пов'язана з недосконалістю нормативної бази, недостатністю необхідної правозастосовної практики та дієвих засобів впливу на учасників загального процесу управління проблемними кредитами, визначення рівня відповідальності кожного з них.

Як бачимо, навіть побіжний аналіз засобів забезпечення виконання зобов’язань показав наявність суттєвих проблем у цій сфері, і для їх нівелювання банкам необхідно пристосовуватися до існуючих умов, у противному випадку – підвищена вірогідність отримання збитків по операціям, визнаним проблемними. У цьому випадку виникає проблема управління кредитним ризиком з метою мінімізації ступеню його впливу на діяльність банку через інші ризики. Власне кажучи, управління кредитним ризиком через заставно-забезпечувальну політику є також й інструментом управління прибутковістю й ліквідністю банку. Дане положення і обумовлює той факт, що кредитний ризик серед багатьох банківських ризиків займає першорядне значення.

Перспективними напрямками удосконалення засобів керування кредитним ризиком через заставно-забезпечувальний механізм виглядають процес оцінювання застави, визначення достатності тієї чи іншої форми забезпечення для гарантування повернення кредитів, узагальнення досвіду діяльності банків по вирішенню ситуацій з проблемними кредитами.

Література:

[1] http://www.bank.gov.ua/Bank_Supervision/Dynamics/2001-last.htm

[2] У мільйонах гривень

[3] Фактично граничний розмір витрат по даному виду забезпечення.

[4] За умови реалізації можливості не відшкодовувати виконавчий збір.