На главную страницу
Положення про ВГНО "Експерти України"
 
 Главная 
 Экспертная сеть 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу


Курсы валют

База знаний / Аналитика / Культура

Духовна аура містобуття

Версия для печати Версия для печати

Метою статті є спроба показати, як упродовж віків разом з архітектурою формувався духовний світ малого міста. Для цього автор виокремлює типові характеристичні риси міста Слов’янська, простежує механізм впливу на його розвиток сакральних символів та ідеології тих чи інших владних структур. Будучи за своєю тематикою краєзнавчою, запропонована стаття не є такою, оскільки має всі ознаки трансцендентності, її деякі положення виходять за межі логіки пізнання, що кличе читача до глибоких роздумів про себе і свій родовід. Намагання побачити у спрямуванні Дороги, яка, як виявляється, завжди веде до храму, зматеріалізований дух ? ось пафос статті і її незаперечна новизна.

Теоретичною базою філософської рефлексії, щодо міста, як символічного тексту, може слугувати думка С.Кримського про виникнення міста як феномену культури “позначила появу цивілізації, вихід людини в духовний універсум” [1, 235]. Про феномен міста, як духовно-творчого ареалу писав і Ю.Лотман. Він наполягав на особливому значенні міста в системі символів, які вироблені історією культури, аж до залишків у місті таких прикмет, які уособлюють образ усієї держави і усього світу [2, 275]. Практичним втіленням таких поглядів вважається оригінальна концепція “міської міфологеми в автомоделі культури”, здійснена дослідниками А.Пелипенком та І.Яковенком.

Будь-яке місто ? це текст, що “прочитується” завдяки його знаків: будівель, вулиць, шляхів, площ тощо. Загальновідомі дослідження міста-тексту, які провели численні автори розвідок про Афіни, Єрусалим, Краків, Лхас, Пекін, Петербург, Рим. На нашу думку дослідження великих міст хибують своєю абстрактністю, оскільки аналізу підлягає мегаполіс, який з точки зору топокосму є, скоріше, штучним продуктом, що не має відношення до відображення природного життя суспільства. Підтвердження цього правила становить топос Києва, він тільки починає осмислюватись з позиції онтологічного згустку смислів, як поєднання певних чинників, що дають підстави говорити, скажімо, про його сакральний статус. Більше того, вищезгадані міста, як було сказано, іменуються мегаполісами, які об’єктивно знищують власну історіософську ідентичність, про що з жалем писав у своїх філософських роздумах В.Горський [4].

Щоб зрозуміти філософію забудови міст, треба мати на увазі не лише соціальні, а й політичні чинники. Скажімо, стародавній Галич мав усі підстави залишитися столицею Прикарпаття. Але це не було вигідно Польщі, інтенсивно розбудовується Львів, пізніше ? Станіславов (Івано-Франківськ). Знищення пам’яті народу ? то велика справа завойовника ? на цій підставі у радянські часи з’являється і процвітає м. Калуш, неподалік Галича. Отже, проблема міста виходить за межі суто будівничої справи. До того ж, це є типова для Східної України місто. Наприклад, якщо уважно придивитись до історії м. Артемівська (Бахмута) (за 50 км на схід від Слов’янська), то ми знайдемо всі у подальшому аналізовані нами періоди і їх ознаки Слов’янська ? Артемівська. Аж до назв вулиць, ? наприклад ? Харківська, яка паралельна з Соборною (Карла Лібкнехта) веде від собору.

Щоб зрозуміти філософію містобуття, слід, на нашу думку, звернутись як до архітектури міст, які з обєктивних причин втратили свій високий адміністративний статус, при тому зберігши своє автентичне обличчя (Камянець-Подільський), так і до мікроісторії та мікрокультури невеликих провінційних міст.

Ми вибрали місто Слов’янськ ще й тому, що його топокосм є характерним для міст Сходу України. Слов’янськ (Тор), що на теперішній Донеччині, має тривалу історію, диктовану географічним положенням і специфікою промислового виробництва (сіль, сода, вироби з глини). Поруч з розвиненою економікою землеробство і скотарство спроможні прогодувати населення міста та його прибульців. Спустошливі вторгнення завойовників хоч і завдавали нищівної шкоди, але не могли остаточно підірвати економічного життя. Надто великий був попит на багатства Тора, а його люди відзначались працьовитістю, витривалістю.

Під час Другої світової війни Слов’янськ виявився тим своєрідним ключем, за допомогою якого відкривалася залізна брама не лише одного Донбасу, а й всієї Лівобережної України. Про це красномовно засвідчила (так і проситься слово: “краснокровно”) Барвінково ? Слов’янська наступальна операція, які маршал Г.Жуков поставив поруч з Сталінградом і Берліном. Можна лише уявити, яке значення мала ця територія в планах радянського командування.

Маючи таку рідкісну промисловість, благодатне сільське господарство Слов’янськ не став ні Харковом, ні Донецьком. Коли він міг бути таким, завадили курорти. Купці відмовили приїжджій делегації промисловців започаткувати тут машинобудування на тій підставі, що порушиться екологічний баланс. Тоді промисловці спустилися по річці Торець і започаткували свою перспективну справу на місці Краматорська, сучасного крупного промислового міста з населенням удвічі більшим за Слов’янськ.

Слов’янськ (Тор) залишився провінційним містечком, околиці якого навіяли сюжет повісті “Степ”, її автор А.Чехов (місто свого часу відвідали Г.Сковорода, І.Бунін, В.Сосюра і багато інших) схарактеризував як “заштатный городишко в котором и через сто лет не будет телефона”.

Місто Слов’янськ розташоване на межі (з часів Київської Русі) освоєного простору і Великого (Дикого) Степу. Освоєний простір і неосвоєний Великий (Дикий) Степ в цивілізаційних процесах скоріше не доповнюють, а виключають одне одного з причини небезпеки останнього. Якщо оглядати простір міста з гори Карачун, то перед глядачем відкриється широка панорама просторої котловини, яка могла слугувати за місцину для театру воєнних дій. Цілком погоджуючись з трактуванням слова “тор” В.Грінченком, як “слід, колія”, з нашої точки зору треба брати до уваги й тлумачення в перекладі з латинської, згідно якого форму тора має бублик, камера автомобільних коліс і все інше, що за формою нагадує котлован, в якому розташувалось місто.

Можливо, зручно, природою вибудована форма географічного розташування й відіграла не останню роль на користь версії про те, що саме на території Слов’янська відбулася знаменита битва, оспівана невідомим автором у “Слові о полку Ігореве”? У часи Козаччини досліджувана територія була освоєна спочатку військово (Слобідськими козачими полками Харківським, потім Ізюмським). Утворюється укріплений район у межах трикутника Тор-Маяки-Козача Пристань.

Згаданий район знаходиться на перетені торговельних шляхів: з одного боку, Схід-Захід (“таємний шлях” із Дону на Запоріжжя), з іншого, Південь-Північ (Ізюмський шлях із Криму до Москви). При цьому, Маяцька фортеця контролювала броди та судноплавство по річці Донець. Козача пристань в разі потреби могла блокувати судноплавство по Торцю, Торська фортеця давала економічний зиск. Таким чином, Слов’янськ (Тор), будучи освоєним заступив у Дикий степ. У боротьбі з кочовиками згаданий трикутник мав значення форпосту усієї Слобідської України, володіння ним означало можливість стратегічного контролю над Степом до самого Азовського моря. При умовах постійної небезпеки і маневрової війни, козаки завжди мали можливість притиснути супротивника до природної пастки (злиття річок Донець та Торець), і знищити. Якщо ворог тиснув козаків до ними ж створеної перешкоди, контролюючи переправу, вони могли знайти рятівний вихід. Отже, торські (Слов’янські) землі завжди були безпристрасними свідками історичних подій. У народних піснях є згадка про те, що у цьому районі земля полита кров’ю і сина тодішнього харківського полковника І.Сірка, і учасників останньої в історії битви запорожців та кримських татар під Гадючим Шпилем.

Згаданий Слов’янський трикутник був досконалою формою відсічі агресії з будь-якого боку. У такому вигляді він проіснував до Доби І.Брюховецького, аж поки не був зруйнований каральною експедицією бєлгородського воєводи за підтримку антимосковського повстання. З того часу, Козача Пристань стала пусткою, Маяки після знищення відродились не більше як село, а Тор не міг залишитися пусткою, бо сіль була потрібна всім і роботи ставало на всіх і дороги вели звідусіль (Багалій [5, 62]).

Отже, завдяки промисловому видобутку солі, Слов’янськ залишився навіть не уїзним містечком, поєднаним чумацьким трактом (нині автодорога Харків-Ростов) з найбільшим в царській імперії Бахмутським уїздом та іншого, харківського боку ? Ізюмським зі звуженими як у пейзажах “Благонамеренных речей” Салтикова-Щедріна, горизонтами.

Ми розглянули лише один бік феномену міста переважно у його як не світовому, то, принаймні, у всеукраїнському просторі. Принцип періодизації майже багатовікової забудови міста ми виводили з модусів онтологічного сенсу, втіленого у архітектурних пам’ятках. Такою пам’яткою слугувала культова споруда, яка визначала напрямки і характер усього оточуючого антропогенного середовища. Історію міста ми розділяємо у зв’язку з забудовою та існуванням трьох храмів.

Церква Вознесенська на Соляних озерах хронологічно пов’язана із історією до ХІХ століття. Це чи не найбільш давня споруда, за Д.Багалієм усієї Слобідської України. Є вагоме опосередковане свідчення, а саме епізод, пов’язаний з транспортуванням тіла російського імператора Олександра І з Таганрога до С.-Петербурга (“Всю жизнь в дороге и умер в Таганроге”). Згідно директивного припису, так званому циркуляру, тіло коронованої особи в перерві між перевезеннями (в ніч, негоду) мали залишати у найбільш шанованих і давніх храмах. У Слов’янську тіло імператора відспівували саме у церкві Вознесіння, що неподалік від чумацького шляху, на соляних озерах. Докази ? стіл, на якому воно лежало, зберігався як реліквія до радянської доби. Архітектурний мотив, що оточував церкву ? типова картина, притаманна панорамі невеликого слобідського містечка, чи навіть села. Домінував український тип хати-мазанки на високому фундаменті (у місті були і залишаються сьогодні часті паводки) з чотирьохсхилим дахом. Хати такого типу зберігаються по сьогоднішній день, практично у всіх частинах міста.

У сучасному вигляді місто Слов’янськ постало у Х1Х столітті розвитку в Україні раннього романтизму, найбільш чітко представленого творчістю М.Петренка (“Дивлюсь я на небо”). Це пов’язано з плановою забудовою, яка була “прив’язана” до Соборної площі (майдан Жовтневої революції). Основна місцина будівництва було умовно обмежено сучасними вулицями Леніна, Шевченка, Рози Люксембург та провулком Андріївським. Як згадує співак Багатіков, Слов’янськ настільки зберіг свій автентичний дореволюційний вигляд, що міг слугувати декорацією для зйомок історичних фільмів. Слова уславленого земляка підтверджують і фотографії кінця Х1Х століття.

Будівельні споруди позаминулого століття, які оточували Храм (на його місці в 70-х роках ХХ століття було споруджено міськом Компартії), відрізнялись багатством архітектурних стилів ? від стилю українського бароко до стилю з ознаками модерну. Перед Храмом і прилеглих до нього чернецьких келій розкинулась простора Соборна (Жовтневої революції) площа, яка ніби освячувала світський дух, що розповсюджувався купецьким небезгрішним містом.

Такий був архітектурний ансамбль нинішнього центру, такий був мотив, який споріднив між собою елементи світського і храмного сюжетів. Цей закарбований у часі і просторі період в історії міста умовно назвемо періодом Другого Храму. Проживання в місті людей різних національностей пояснюється, крім усього іншого, його розташуванням на шляхах велелюдних. Що ж стосується архітектури, то вона була яскраво вираженою українською, про що свідчить характер, стиль забудови. Навіть єврейська синагога була розташована у звичайній орендованій хаті українського типу [6, 89].

Отже основним стилем забудови у Слов’янську продовжував лишатись український. Російський тип забудови, як правило, не мав самостійного значення. Про це свідчить виразні елементи української архітектури у купецьких маєтках росіян за походженням або у тих, хто намагався наслідувати росіян: декоративні елементи із рослинним орнаментом у стилі українського бароко, шестикутні вікна, оштукатурені стіни, чотирьохсхилі дахи тощо. Найбільш часто в російському національному стилі у Слов’янську зустрічається елемент кам’яного мережива на фасадній стіні, а також асиметричність, яка свідчить про антропогенний мотив забудови, при цьому не ігнорується і декорт ? система, сукупність декоративних елементів (прикрас). До національної характеристики приєднувався стиль офіційної забудови, яка панувала в тогочасній російській імперії, що виразилась у стилі “класицизм” (будівля “червоної” гімназії) та стилі “модерн” (будівля комерційного училища).

Згаданий район другого Храму орієнтований, упершу чергу, на північний (Харківський) напрямок. Не лише Слов’янськ, а й інші провінційні міста Харківської губернії (Сахновщина, Лозова, Зміїв) забудовувались на губернській орієнтир. Головні риси цього району зберігались до 1972 року, до часу зруйнування Собору. Після того, як не стало головної будівлі колись завершеного цілого, частини оточуючих площу будівель розсипалися як зняте намисто з разка. Отже, ми визначили і схарактеризували ідею та зміст І і ІІ Храмів, їх духовну ауру і місце у ансамблі світобуття Тора (Слов’янська). Впадає в око їх українське спрямування, що проявлялось у першу чергу в українському типі забудови і пошуку вирішення саме української ідентичності. У першому випадку мова йшла про Слобідську фортецю, у другому ? орієнтація (навіть географічна), на Харків як культурний центр, міста першого в історії Російської Імперії університету в Україні.

Період Третього Храму, припадає на ХХ століття, яке знаний культуролог М.Попович з відомих причин називає “червоним“. На роль Третього Храму ми пропонуємо конкретну центральну споруду церкви Олександра Невського, побудованої у 1902 році. Звичайно, тоталітарний устрій не будував нові церкви, і його центральною будівлею можна було вважати культурно-масові споруди, насамперед школи, стадіони, палаци культури. У Слов’янську міська забудова радянської доби була орієнтована у першу чергу на східний та південний напрямки. Центром можна вважати площу Сімейко (Ярмаркову) від якої іде шість різновекторних вулиць-напрямків. Головним напрямком радянської забудови став напрямок від площі Сімейка до содового заводу (вулиця Чубаря). Остання являє собою фактично історію радянської архітектурної школи. Незважаючи на те, що у забудові присутні споруди від бараків 1930-х років до будинків часів Горбачова, основним архітектурним стилем вважається радянський ампір. У такому стилі були оформлені й центральні вулиці багатьох міст Північного Донбасу, скажемо, Костянтинівка та згадуваний Краматорськ. У Слов’янську перехрестя вулиць Чубаря та Комунарів зі стадіоном, палацом культури, школою та палацом дитячої творчості, мало символізувати зразкове соціалістичне місто. Тому не є дивним, що розташована тут школа (ЗОШ № 8), увійшла в історію, як такий навчальний заклад, котрий виховав найбільшу кількість Героїв Радянського Союзу. Дана унікальність пояснювалася просто: поруч діяв аероклуб, де до початку війни хлопці здобували військову освіту [6]. На відміну від ненавчених новобранців, випускники цього закладу не стали жертвами прорахунків своїх командирів, і змогли проявити свої здібності на полі боротьби.

Окупація (жовтень 1941 року - вересень 1943 року), як не дивно, теж наклала свій відбиток на архітектурне обличчя Слов’янська. Німецька адміністрація розбудовувала місто у західному напрямку. Згідно німецького генерального плану місторозбудови, зразкове націонал-соціалістичне місто мало будуватись від станції Слов’янськ до Соборної площі, за якою як і у всіх містах України в центральній його частині знаходилось поховання німецьких вояків. До нього радіально сходились три комунікативних напрямки: теперішня вулиця Свердлова, яка вважалась центральною і була викладена добірною гранітною бруківкою. Для руху вантажного транспорту, дорога вимощена звичайною бруківкою (вулиці Добровольського, Володарського, Ворошилова) і розташована між ними залізнична колія.

Своєрідним центром мала стати споруда, в якій замислювалось розташування окупаційної адміністрації (будинок гаулейтера) на розі сучасних назв вулиць К.Маркса, Короленка та Толстого. Ця споруда настільки відрізняється від оточуючої забудови (центральний корпус із “Г”-подібними крилами), що тривалий час існувала місцева міфологема про те, що згадана будівля була зведена у формі свастики і набула сучасного вигляду тільки після коректив, які внесла війна. Звичайно, це не має відношення до справжньої історії, оскільки будинок постав вже після війни, щоправда, його таки будували німці військовополонені, але оскільки у Слов’янську вже були будинки германської архітектури (у районі ЗОШ № 19 та 11), можливо будівельники користувались готовими планами німецької забудови міста, в якому був присутній і стиль, що віддалено нагадує німецьку готику.

Таким чином, у нас є всі підстави виділити чотири головних напрямки забудови міста Слов’янська: східний (від центру до курорту), освоєний українським козацтвом; північний (Харківський), який остаточно склався у ХІХ столітті; південний (Донецький) постульований радянською добою; західний (від центру до залізничного вокзалу) визначений німецьким військовим командуванням періоду окупації. Названі напрямки як було сказано, легітимізовані сакральними спорудами: східний – церквою Воскресіння (Перший храм); північний – Собором на площі (Другий храм); західний – церквою Олександра Невського (Третій храм). Радянський напрямок, звичайно, був представлений культовою спорудою у вигляді пам’ятника В.Леніну та адміністративною будівлею міському партії.

Яке мала значення культова споруда для духовної аури існуючого режиму, таке було відношення й до неї. Скажемо, на площі біля ще існуючого Собору (міської бібліотеки) тулилися торгові кіоски з закусочними, серед яких у світлу днину снували вгодовані пацюки. Коли ж на місці Собору постав міськом компартії, який ансамблював з вождем світового пролетаріату у три зрости на високому постаменті, на площі з’явилися клумби троянд, фонтан з музичною програмою, стрункі деревця. І все це охоронялось добрим нарядом міліції.

Цікавим виглядає відношення до церкви Олександра Невського німецької адміністрації. Хоча сам храм був збережений і дозволене богослужіння, генеральний план забудови зробив його другорядною спорудою. Напрямок вулиць змістився з храму початку ХХ ст. до гори Карачун, яка височить над містом. Тому церква у міській забудові лишається непоміченою.

У 70-ті роки ХХ століття починається масова забудова міста Слов’янська типовими будинками (так званими хрущовками). Крім того, що вони замінили собою будівлі історичного центру міста, будуються нові мікрорайони (Артема, Хімік, Лісний). Як і у великих містах це були “спальні” мікрорайони зі своїми базарчиками та іншими дрібними побутовими послугами. Нове будівництво укріпило Харківський напрямок і Донецький. Показова історія Південного (Донецького) напрямку, який продовжував розбудовуватись, незважаючи на те, що сам напрямок виявився надзвичайно невдалим з огляду на постійну повеневу небезпеку, що показала повінь 1968 року, коли вода дійшла до площі Сімейка. Так само, одна із центральних вулиць Радянського напрямку (Комунарів), була геологічно розташована у таких складних умовах, що не можна було прокласти очисні споруди і мешканці до недавнього часу користувалися вигрібними ямами. А коли проклали, то служили вони недовго, плавун забирає добре вмуровані труби. Таким чином дороги ремонтуються роками і про одну з центральних вулиць (Леніна) кажуть, що готується площадка для зйомки фільму “В окопах Сталінграду” (за повістю В.Некрасова).

В 70-х роках міняються не лише напрямки, а й оснастка тих напрямків. Так знімається “німецька” бруківка по вулиці Свердлова, та руйнується, як було мовлено, Собор на площі (Другий Храм). Зважаючи на це, будівництво продовжується у Харківському напрямку. Так само, як і невідомі нам німецькі націонал-соціалістичні архітектори, радянські архітектори спрямовують увагу на гору, де будується мікрорайони Артема, Лісний, а в 90-ті роки ? Дивний. Донецький напрямок розбудовується в основному по вулиці Свободи (Циганській), яка є своєрідною візитівкою сучасного міста. З одного боку, за нею туляться доми приватної забудови (Варшава), з іншого вона є найбільш зручною транспортною артерією, якою можна потрапити у місто з Донецького напрямку (через три мости).

Таким чином, вимальовуються домінуючі напрямки розвитку міста Слов’янськ. Вони складалися впродовж століть, кожне з яких вклало свою неповторну душу і зійшовши до центральної площі, вони продовжують свій нескінченний діалог. Найбільш сановитий харківський напрямок, він визначає геополітичний мікропростір, як природний і тому єдиноможливий. В протилежний бік крокує донецький. Він набирає темпів і продовжує розвиватись незважаючи на всі складності подібного розвитку: природно-географічний фактор таки дається взнаки. Західний напрямок є другорядним, не беручи до уваги інтенсивне будівництво, можливо тяжіє містичний тягар німецької окупації? Найкраще це проявляється у наявності сакральної споруди Третього Храму, який повинен був легітимізувати весь цей напрямок. Сама церква Олександра Невського є настільки шанованою у православному Донбасі, що єпіскопи (спочатку Донецькі, потім Горловські) призначили її як свою кафедру і до свого титулу обов’язково додають найменування “Слов’янський”. Та з боку центра міста церква виглядає малопомітною, бо ж головна вулиця орієнтована повз цієї, сакрально довершеної споруди. Східний напрямок залишається духовною гігієною Слов’янська зважаючи на збережений Перший Храм та рекреаційну зону солоних озер і парків курорту.

Виділені та аналізовані напрямки містобуття характеризують основні геополітичні спрямування культурної політики панівних верств щодо українського етносу (Московський та Європейський), які означили основні хронологічні періоди історії Слобідської України (Козацький, Російський, Радянський і окупаційний). Слід ще раз повернутись до питання про окупаційний період в історії міської забудови. Перша згадка про Торську фортецю датується 1645 роком. Мова йде про фортецю, а не міста. Сусідній Артемівськ (Бахмут) розпочав свою історію набагато раніше, але, як для Донбасу (“Дикого поля”) у Слов’янська також поважний вік. Окупаційний період був, порівняно з цим терміном, невеликим. У Слов’янськ німецьке керівництво навіть не призначало цивільну адміністрацію, місто завжди підпорядковувалось офіцерам діючої армії групи Південь, і керувалось законами прифронтової смуги. Виникає питання, що так приваблювало німців у цьому місті, що вони почали вже під час війни широке житлове та містоутворююче будівництво. Історичні джерела не дають однозначної відповіді на поставлену проблему. Мало допомагає інформація про те, що до першої світової війни німецькі переселенці разом з бельгійцями виступають фундаторами промислового виробництва соди. Бо під час Другої Світової війни німці не стали продовжувати власні традиції забудови (в районі курорту та содового заводу), а розпочали будівництво з “чистого листа”.

Використані автором філософські рефлексії показують спрямування міста-тексту Слов’янськ на певні природні модуси, які надають архітектурному обличчю забудови завершеного смислу. В першу чергу, це орієнтація на модус штучного центру сакральної споруди (від Першого до Третього Храмів), по-друге, це спрямування на природний центр (Гору Карачун або Гору Артема). Виходячи з означеного, ми доходимо цікавих у якійсь мірі парадоксальних, висновків: протиставлення християнського світогляду, який прагнув сам визначити і легітимізувати вибір свого смислу Церквою, новоязицькому, характерному для тоталітарного світогляду, орієнтованого на найбільш знаковий природний вектор Гору, на якій були знайдені останки воїна часів битви Ігоря з половцями. В даному місці для нас важливо підкреслити очікувану спадкоємність між язичницькою та новоязичницькою ідеологією духовної аури гори Карачун. Гора, що висне над Слов’янськом збоку Краматорська, своєю назвою вказує на релігійне свято зимового сонцестояння, яке відзначали німецькі містики.

Стоячи на одній осі церква Олександра Невського і гора Карачун разом уявляють собою пару, кожна з частин якої є природа (Карачун) або дух (церква), матерія, або свідомість. Два інших шляхи (церква Вознесіння та Собор на площі) пов’язані з водною стихією і також уособлюють матеріальне і духовне начало в містобутті.

Цікавим можна назвати сучасне будівництво сакральних споруд. Воно ведеться у районі радянської забудови у Донецькому напрямку, а також відновлюється Собор на площі, у напрямку виїзду із міста (п’ятикупольний Храм Серафима Соровського). Можливо це намагання легітимізувати Донецький напрямок, раніше прив’язаний онтологічними смислами до промислового виробництва. Але із занепадом згаданого виробництва ставиться під сумнів сам факт існування міста-тексту Слов’янська, як частини Донбасу. Природніше існування Слов’янська як складової частини Слобожанщини (Харківщини), як наступника Харківського полку, відтак губернії, пізніше ? області. Подібні геополітичні спрямування були легітимізовані сакральними спорудами міста від першого до третього храмів, які орієнтувались на Святогірський монастир (неофіційна назва Козацька Лавра). Але Донецьк ближче, політика його керманичів відверта, прозоріша, через те, починаючи із 70-х років ХХ століття, цей зв’язок штучно руйнується для того, щоб утвердити більш перспективний з точки зору нового адміністративно-територіального районування Південний напрямок. Для цього забувається і стає переферійним, як Східний, так і Західний вектори розбудови міста. В добу Незалежної України можна простежувати відроджувану спадкоємність містобудівних традицій Радянської Доби. Беруться на озброєння такі форми виразу, які диктуються новим часом. Мова йде, у першу чергу, про церкву. Церква в пострадянський період (незалежно від того, коли збудована) мислиться як артефакт, невластивий, штучний для людини феномен, покликаний віднайти новий смисл повсякденного буття. Настільки успішною виявилася така практика свідчить те, що поруч з храмом мирно уживається пам’ятники Радянської Доби, які, з точки зору Християнства, є ідолами та ще й таким, що нищили ту ж церкву та її служителів. Названа обставина характеризує філософію перехідного періоду, коли будь-які духовні чинники не можуть бути а ні стабільними, а ні довготерміновими. Разом з тим історія засвідчує, що такі різні онтологічні смисли не можуть співіснувати у довготривалій перспективі, якщо тільки вони не є профанацією проголошеної ідеї.

Як ми констатували Слов’янськ весь період своєї історії будувався на підставі певної сакральної топології, і розташування вулиць і будівель міста ніколи не було утилітарним, або випадковим. Тоді яка сила керувала людьми, коригувала і направляла їх дії в різні періоди містобудування, якщо виключається користь? Адже архітектура ? найутилітарніша з усіх видів мистецтв, заховатись від космічної стихії проглядається з часів печерних.

Все вищеозначене дає привід замислитись, погоджуючись чи не погоджуючись, про “…персоналії сакрально-магічного космосу, які взаємодіючи і перебуваючи у боротьбі між собою, породжують складну і незбагненну раціональною свідомістю духовно-енергетичну “розу вітрів”, чи інакше кажучи певну систему координат сакральної топографії, де гетерогенність топографічних зон пов’язана із “сферою впливу” потойбічних сил [7]. Людство у своїх пошуках істини дійшло такої межі, за якою ? стіна таємниць. А щоб зазирнути за виднокрай, треба летіти до зірок і спускатись у катакомби, тільки таким чином можна відчути вічність, у пізнанні, видається почуття первинніші розуму, саме вони становлять мислетворяче начало. Ось чому запропонований аналіз вартий уваги мислячого читача.

Наш неупереджений погляд на формування топосу м.Слов’янська, як історичної даності, як суб’єктивної визначеності і, зрештою, як сакрального центру просторової моделі світу можуть стати в нагоді і для вивчення інших такого типу міст з урахуванням їх специфіки рецидивів християнської і язичницької топології.

Література:

1. Крымский С. Под сигнатурой Софии // Философская и социологическая мысль – К., 1995. - №5-6.
2. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история. – М.: Языки русской культуры, 1996.
3. Горський В.С. Місто на межі // Практична філософія. № 2, 2002. ? С.98-107.
4. Пушкарев Г. Славянск. История в фотографиях. Славянск: Печатный Двор, 1993. – 174с.
5. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. ? Харків: Основа, 1990. ? 256 с.
6.Пелипенко А.А., Яковенко И.Г. Культура как система. М.: Языки русской культуры, 1998.

І.А. Федь, доктор філософських наук, доцент Слов’янського державного педуніверситету

Журнал "СХІД" № 5(83), 2007 рік


| Количество показов: 32 |  Автор:  І.А. Федь  |  Голосов:  7 |  Рейтинг:  3.19 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку




Статьи по разделам
Видатні особистості (29) 
Демографія (4) 
Екологія (4) 
Економіка (127) 
Енергетика (4) 
Культура (92) 
Молодіжна політика (2) 
Наукові дослідження (20) 
Освіта (117) 
Охорона здоров'я (79) 
Політика та суспільство (310) 

ПОДПИСКА
Параметры подписки

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Купреєв Юрій Олегович

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА
Тетяна Веберова
Вакцинація – загроза здоров’ю нації?
Просмотров: 44

БИБЛИОТЕКА

Придністровський дайджест № 32

Всеукраинская экспертная сеть
Разработано в «ЦИРТ»


© «ВЭС», 2020
Разработка и поддержка – Центр интеллектуальных ресурсов и технологий. © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua