Європейсько-євразійська дилема демократії та її культурно-історичні межі

Вступ

Серед істотних змін у дискусійному просторі теорії політики, поряд з поворотом, зумовленим крахом комуністичної ідеології, останнім часом дедалі характернішою також є поява концепту «культурних» (або «цивілізаційних») особливостей та їх діалектичного еквівалента – «політики універсалізації». Ця зміна пов'язана як із внутрішньою динамікою соціально-філософських дискусій про співвідношення універсального (глобального) та індивідуального (локального, регіонального), так і із соціально-політичними процесами останніх десятиліть (активізацією процесів «демократизації» та, одночасно, наслідками «зворотньої глобалізації»).

Разом із тим, саме поняття культурних особливостей має серйозну внутрішню суперечливість, якщо розглядати його через призму етичного універсалізму, особливо, у тій версії, що асоціюється з ліберальними цінностями демократії та прав людини. Ця суперечливість легко виявляється в ході пошуку відповідей на наступні питання: чи може приналежність до певної культурної традиції служити як виправдовуюча підстава для соціально-політичної диференціації (чи то в категоріях політичного визнання чи то в категоріях розподілу політичних ресурсів), як відбувається, наприклад, в Косово? Чи може збиток, що завдається винятково культурній ідентичності, розглядатися як збиток, що вимагає справедливої політичної компенсації, як у випадку з Придністров’ям? Подолання теоретичних протиріч, закладених в ідеї культурної диференціації, якщо це можливо, переводить обговорення в площину суперечок про виправдані та безпечні заходи визнання «якості» демократії.

Дилема демократії

В контексті загальнолюдського розвитку принциповим питанням соціальної та політичної філософії є питання історичної обумовленості демократії. В першому наближенні воно зводиться до дилеми – чи демократія є логічним (черговим) етапом загальносвітового розвитку (неогегельянська ідея «кінця історії» Ф.Фукуями) – чи вона є унікальною суспільно-політичною особливістю Західної цивілізації, невластивою іншим історико-культурним суспільством.

Події останніх десятьолітть, а особливо останніх років, показують, що «привід мандрує світом – привід демократії». Так, Н. Гледіш, Л. Крістіансен та Г. Егре в своєму дослідженні «Демократичний джихад? Воєнна інтервенція та демократія» (липень 2007 р.) відзначили, що сьогодні більше 40% країн світу, де мешкає понад 50% населення планети, підпадають під категорію «демократичних держав».

Іншими словами, в умовах глобалізації, і в першу чергу в її політичному вимірі, глобалізується і демократія, проникаючи у найвіддаленіші куточки світу. Але цей «тріумф демократії» породжує питання, наскільки глибоко (і наскільки швидко) демократія може бути вкорінена в локальні (відносно автономні з історико-культурного погляду) людські спільноти – і чи стане вона неперехідною цінністю.

Відповідно, афоризм У. Черчілля про демократію, який давно став «притчею во язицех», зараз набуває нового звучання і вимагає якісно нових відповідей на питання, які в ньому коріняться.

Демократичний транзит та його стадії

Відомий західний політолог С.Хантінгтон станом на початок 1990-х рр. (час виходу його монографії «Третя хвиля» (1991) нарахував три «хвилі» демократизації – (1) 1820-1926 рр. (1926-1942 рр. – реверсивна хвиля повернення тоталітарних режимів), (2) «хвиля деколонізації» 1942-1962 рр. (1960-1975 рр. – реверсивна хвиля) та (3) розвал «соціалістичної системи» 1975 – поч.1990-х рр. (відповідно, наступне десятиліття можна вважати реверсивною хвилею).

Не буде помилкою стверджувати, що низка т.зв. «кольорових революцій» 2001-2004 років (Югославія, Грузія, Україна, Киргизія) з певною долею наукової гіпотетичності може вважатися своєрідною «четвертою хвилею» демократизації.

Проте, на нашу думку між першими трьома (якщо слідувати класифікації С. Хантінгтона) і четвертою хвилями існують принципові відмінності. В першому наближенні вони полягають в тому, що перші три хвилі були транзитом від мега-моделі авторитаризму (тоталітаризму) до мега-моделі демократії, то четверта хвиля – транзитом в рамках мега-моделі демократії. Для пояснення цього парадоксу треба детальніше розглянути моделі демократії через призму історико-культурних особливостей національних держав.

Національні моделі демократії

Демократія не є моделлю, яка зародилася і визріла «в потрібний час в потрібному місці». Вона пройшла довгий шлях модельних трансформацій – від «воєнної демократії» давнини до «демократії участі» чи «представницької демократії» сучасності.

Так, відповідно до Р.Даля демократію можна визначити як політичний режим, що має такі риси: (1) особи, які приймають найважливіші для суспільства рішення, призначаються та змінюються шляхом голосування, причому право голосу має абсолютна більшість населення; (2) існують інститути політичної конкуренції, завдяки яким кожна доволі значн група громадян може, в принципі, оприлюднити та відстоювати свою точку зору.

До цих вимог кожне суспільство йшло (а інколи навіть продовжує йти) своїм власним шляхом, що привносить в існуючі моделі «сучасної демократії» яскраве забарвлення – своєрідний «національний колорит».

1. Демократичні за змістом – національні за формою

Не буде помилкою стверджувати, що кожна національна держава «півострову Європа» має свою унікальну модель демократії, яка формувалася впродовж віків (Велика Британія, Франція тощо) чи навіть тисячоліть (Греція).

Європа пройшла чи не найдовший шлях демократизації, «перебираючи» та випробуючи найрізноманітніші її моделі – і, мабуть, саме тому вона є «найстрокатішою» в цьому сенсі. Саме тут ми зустрічаємо найбільшу кількість моделей демократі – від конституційних монархій (Велика Британія, Іспанія, Швеція) до президентських (Франція) чи парламентських (ФРН, Австрія, Швейцарія) республік.

Незважаючи на таке інституційне різноманіття, для держав «Старої Європи» (а разом із ними – і США та Канади) характерним є те, що в них «якісно» виконуються практично всі вимоги, які висуваються до «справжньої демократії».

В якості яскравого прикладу можна навести підхід з питань демократії Ф.Закарії (запропонований ним у праці «Неодемократія»). На думку цього відомого американського експерта, для демократії вибори не мають першоступеневого значення, але важливішим є конституційний лібералізм, тобто сукупність певних ознак, інститутів, які дозволяють вірно користуватися виборчою системою, вільними виборами.

Дійсно, електоральний конфлікт А. Гора – Дж. Буша яскраво проявив принципові недоліки американської електоральної системи «виборчого представництва». Проте цей конфлікт був доволі швидко вирішеним в рамках парадигми західної політичної культури, яка допомогла знайти оптимальну модель виходу з державно-політичної кризи інституційно-електорального характеру.

2. Національні за змістом – демократичні за формою

Глибокий аналіз реалій функціонування політичних систем більшості країн світу (навіть з числа тих 40%, які вищезазначеними дослідниками Світового Банку були віднесені до категорії «демократичних») не залишає багато місця для оптимізму. Політичні реалії показують, що більшість із цих систем лише формально можуть бути віднесені до «демократичних» - адже атрибути демократичності є (1) лише нещодавно запозиченими (або відверто нав’язаними) та інколи навіть (2) такими, що вступають в протиріччя з традиційною системою цінностей. Так, категорія свободи відверто вступає в протиріччя з категорією «морального боргу». І якщо західний світ вже перейшов від «свободи від» до «свободи для» (якщо оперувати термінами М. Бєрдяєва), то в незахідному світі категорія свободи як такої ще тільки вкорінюється.

Відповідно, в процесі «демократизації» виникає своєрідний «ціннісний конфлікт» – практично на всіх рівнях – від індивідуального до загальнодержавного. В Україні він вже доволі давно трансформувався в проблему «Схід – Захід», що дозволило С. Хантінгтону віднести нашу державу до числа «розколотих країн». Відповідно, зайва активізація зусиль на західному інтеграційному напрямку на шкоду вектору східному тільки посилюватиме соціальну поляризацію і культурний конфлікт.

В інших країнах з числа ННД такий конфлікт поки що знаходиться в латентній формі. І саме його наявність призводить до того, що більшість із них залишаються в рамках моделі державності «демократичній за формою (або навіть номінально) – національній за змістом».

Відповідно, догма «модернізація суспільства» (щонайменше в ННД) як один з видів «наздоганяючого розвитку», занадто часто породжує перманентну дезорганізацію. Це відбувається тому, що її звичайно зводять не стільки до освоєння готових культурних зразків, скільки, переважно, до їх запозичення. Однак модернізація – це насамперед соціальний і культурний процес. Причому процес не стільки активного творення нової системи цінностей (або нав'язування їх певному соціальному сегменту), скільки модернізація цінностей «класичних», властивих даній етнокультурній спільноті.

Проте перспективи членства в таких організаціях як ЄС чи НАТО (дещо менше – в Раді Європи чи ОБСЄ) є яскравим і вагомим стимулом активізації демократичних процесів в таких країнах ще й у вимірі вкорінення цінностей демократії та прав людини.

Висновки

Демократії країн–колишніх республік СРСР (за виключенням хіба що країн Балтії) поки що неможна вважати «повноцінними» демократіями західного зразку. Вони поки що залишаються в рамках державницької моделі «демократичної за формою – національної за змістом». Разом із тим, останнім часом в таких країнах як Україна та Грузія (щонайменше з часів «кольорових революцій») спостерігаються щонайменше передумови переходу до наступної моделі – «національної за формою – демократичною за змістом». Стосовно таких країн як Росія чи більшість Центральної Азії, на жаль, поки що не можна стверджувати навіть передумов подібного якісного переходу.