Економіко-правовий механізм залучення іноземного капіталу в економіку України і місце у ньому спеціального режиму інвестування

  Зміни в економічному житті України, насамперед формування ринкових засад господарювання, правове закріплення рівності усіх форм власності, свободи підприємницької діяльності, зумовили появу нових відносин – інвестиційних, тобто відносин, пов’язаних із процесом вкладання капіталу.

Реформування економіки, її структурна перебудова потребує значних коштів. Досвід різних країн світу показує, що для здійснення структурної перебудови та реформування економіки необхідним є залучення значних обсягів інвестицій в економіку. Інвестиції можуть здійснюватись вітчизняними та іноземними фізичними і юридичними особами, державами та міжнародними фінансовими установами.

Сучасні тенденції розвитку світової економічної системи обумовлюють принципово новий характер міжнародних економічних відносин. В умовах прискорення процесів глобалізації національна економіка будь-якої країни не може розвиватись ізольовано. За таких умов змінюється і значення спеціальних економічних утворень – спеціальних вільних економічних зон (ВЕЗ) і територій пріоритетного розвитку (ТПР). Якщо раніше вони розглядались в Україні в основному з точки зору залучення іноземних інвестицій та розвитку окремих регіонів, то на сьогодні процеси масштабного використання іноземного капіталу на територіях зі спеціальним режимом інвестування та прискорення за рахунок цього розвитку регіонів і країни в цілому стають невід’ємними від успішності включення національної економіки до світового економічного простору. 

В Україні до моменту скасування пільг (станом на 31.03.2005р.) було затверджено 742 проекти, які реалізовувались в ВЕЗ і ТПР. Їх вартість становила 7,6 млрд дол., з яких 2,5 млрд мали надійти у вигляді іноземних інвестицій. 320 проектів припинили своє існування: 140 – у зв’язку із закінченням термінів реалізації, 180 – з причини дострокового розірвання договорів. Нові проекти після скасування пільг не з’явились. Вартість проектів, що залишились, складає 6,4 млрд дол., з них 2,3 млрд – іноземні інвестиції.  

Незважаючи на те, що у фінансуванні проектів ВЕЗ України переважає частка вітчизняного капіталу (рис. 1), механізм ВЕЗ виступає ефективним важелем залучення іноземних інвестицій, що зумовлює необхідність детального аналізуекономіко-правового механізму залучення іноземного капіталу в економіку України.

Дослідженню питань міжнародних інвестиційних процесів у світовій економіці присвячено праці відомих вітчизняних і зарубіжних учених: В.Андрійчука, В.Будкіна, І.Бураковського, В.Крамаренко, А.Кредісова, В.Новицького, А.Поручника, Є.Савельєва, Ю.Макогона, А.Філіпенка, Т.Циганкової, О.Шниркова, П.Кругмана.

Метою даної статті є дослідження економіко-правового механізму залучення іноземного капіталу в економіку України і визначення у ньому ролі спеціального режиму інвестування.

Зупинимося спершу на визначенні поняття економіко-правового механізму залучення іноземного капіталу, його сутності і складових.

Економіко-правовий механізм залучення й використання іноземного капіталу - це комплекс засобів і заходів, що визначають умови діяльності, відношення власності й організаційно-правові форми підприємств з іноземними інвестиціями. Він формується й діє на трьох рівнях: макрорівні, що включає цілеспрямовані дії органів центральної державної влади в процесі регулювання іноземних інвестицій, мезорівні, що представляє політику залучення іноземного капіталу регіональною владою, і на мікрорівні, де відбувається безпосередня взаємодія іноземного інвестора й підприємства - отримувача капіталу [1].

Рис.1. Співвідношення вітчизняного і іноземного капіталу у фінансуванні проектів ВЕЗ України у 2004 р.

На всіх рівнях визначальною ланкою є державне управління іноземними інвестиціями. Воно являє собою врегульовану нормами права законодавчу й виконавчу діяльність відповідних органів державного управління економікою з ефективного залучення й раціонального використання іноземних інвестицій. Порядок державного управління інвестиційними процесами визначено у концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р. № 384, і програмі діяльності уряду України, затвердженій Верховною Радою 15 жовтня 1996 р.[2]

Органами державного управління іноземними інвестиціями на макрорівні виступають Президент України, як глава держави, і вищий орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів. Функції з управління іноземними інвестиціями в Україні розподілені між кількома центральними органами виконавчої влади. До їх складу входять органи як функціональної, так і галузевої компетенції: Кабінет Міністрів України (валютно-кредитний комітет, відділ іноземних інвестицій і вільних економічних зон), Комітет Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, Міністерство закордонних справ України, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Українська державна кредитно-інвестиційна компанія, Фонд державного майна, Державний митний Комітет і Головна державна податкова інспекція України тощо. Рішення перерахованих вище органів влади обов'язкові для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади [1].

За допомогою ряду прийомів з регулювання й стимулювання потоків іноземного капіталу на макрорівні державою формуються концептуальні основи залучення іноземного капіталу в країну й регіони, зокрема до їх складу входять:

• законодавчі аспекти,
• фіскальні заходи,
• фінансові стимули,
•  визначення основних форм іноземних інвестицій,
• створення відповідної інфраструктури, 
• спеціальні заходи (створення спеціальних економічних зон).

В основу регулювання діяльності іноземних інвесторів в Україні покладено Закон України «Про режим іноземного інвестування». Він визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України. Відповідно до Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестиції можуть здійснюватись практично в усі галузі економіки й території країни (ст. 2, 3). Законом вводиться національний режим інвестиційної й іншої господарської діяльності, що має дати іноземному інвестору впевненість у тому, що він матиме права, аналогічні внутрішнім інвесторам (ст. 7, 8). Розділ 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування» визначає державні гарантії захисту іноземних інвестицій. Держава бере іноземні інвестиції під захист від примусових вилучень і незаконних дій державних органів і їх посадових осіб (ст. 9); гарантує вільне використання прибутку й переказ його за кордон (ст. 12); іноземний інвестор у випадку припинення інвестиційної діяльності має право на повернення своїх інвестицій (ст. 11) [2].

Документами, що регламентують процедуру реєстрації іноземних інвестицій, виступають Закон України «Про режим спеціального інвестування» (ст. 13), Закони України «Про підприємництво» (ст. 8) і «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 5). Реєстрація повинна бути одноразовим, єдиним і остаточним актом, що дає всі передбачені законами права [1].

Оподатковуванняпідприємств регламентується Декретом Кабінету Міністрів України «Про податок на додану вартість» і Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». Згідно з цими документами прибуток підприємств із іноземними інвестиціями обкладається податком на загальних підставах за базовою ставкою 25%. Ряд питань іноземного інвестування регламентуються також Митним кодексом України, Законом України «Про єдиний митний тариф», «Про банки і банківську діяльність», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання й валютного контролю».

Участь іноземних інвесторів у процесі приватизації майна державних підприємств, а також умови їх участі в конкурсах і аукціонах з приватизації визначені такими діючими законодавчими актами України: «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Указом «Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва» і іншими нормативними актами. Згідно з п. 10 Указу Президента України «Про заходи щодо забезпечення приватизації в 1995 р.» від 23 червня 1995 р. № 468/95 було введено національний режим участі іноземних інвесторів у приватизації майна об'єктів усіх груп приватизації. Ключовим же для інвесторів завжди було і залишається питання про приватизацію землі. Однак Указом Президента України № 608 «Про приватизацію й оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 червня 1995 р. визначено, що юридичним і фізичним особам - нерезидентам земельні ділянки можуть надаватись тільки в довгострокову оренду.

Придбання іноземними інвесторами акцій і інших цінних паперів на фондових біржах, у тому числі й державних, регулюється Законом України «Про цінні папери і фондові біржі». Суспільні відносини, що виникають у результаті здійснення іноземного інвестування, крім перерахованих вище законодавчих актів, регулюються також нормами земельного, трудового й карного права.

Одним із джерел правового регулювання, що визначає правове середовище іноземного інвестування в країні, є група міжнародних договорів України з окремими країнами про заохочення й взаємний захист інвестицій. У вищевказаних договорах, так само як і в законодавстві про іноземне інвестування, відображено основні пріоритети державної політики України щодо залучення іноземних інвестицій в економіку країни. Так, Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» передбачає, що укладені й ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства України й застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Це положення закріплене в статті 9 Конституції України: у цьому випадку міжнародний договір, учасником якого є Україна, має таку ж юридичну чинність, як і її національний закон.

Для поліпшення інвестиційного клімату в країні необхідні спеціальні економічні важелі підвищення активності іноземних інвесторів - фіскальні заходи. Як показує світовий досвід, найбільш ефективним методом стимулювання інвестиційної діяльності є податково-преференційні методи стимулювання потоків іноземного капіталу. Можливість їх встановлення передбачена для інвесторів, що працюють у пріоритетних галузях розвитку економіки, соціальної сфери й територій. Це знайшло відображення в статті 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування» [1]. Умови надання, структура й зміст пільг визначені в «Державній програмі заохочення іноземних інвестицій в Україні» (додаток до Закону України «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» від 17 грудня 1994 р.) [3]. Такими методами, законодавчо передбаченими програмою, є: введення пільгових норм амортизаційних відрахувань, тимчасове звільнення від податку на прибуток залежно від обсягу іноземної інвестиції, надання податкового кредиту на пільгових умовах за тими видами податків, які підлягають сплаті в перші три роки існування підприємства, надання уповноваженими банками на пільгових умовах кредитів за рахунок спеціального бюджетного фонду [3].

Відповідно до Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземним інвесторам надаються певні митні пільги. Так, статтею 18 вищевказаного закону передбачається звільнення від мита майна, ввезеного в Україну іноземним інвестором як вклад до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями».

Незважаючи на те, що податково-преференційні методи стимулювання іноземних інвестицій є найбільш діючими (відповідно до світової практики), треба відзначити, що вони не можуть бути самодостатніми, тому що мають істотні недоліки стосовно нашої економіки. Це пов'язано з тим, що їх введення вимагає законодавчого вирішення, відповідно - тривалого часу для проходження проектів правових актів через парламентські органи. Крім того, способи податкового впливу на інвестиційні процеси, зокрема на залучення іноземних інвестицій, є несистематичними й суперечливими, що пояснюється недосконалістю існуючої системи оподатковування.

Методи фінансового стимулювання включають надання підприємцям, що мають намір залучати іноземні інвестиції, грошових ресурсів у вигляді державних позик, державних гарантій, субсидованих кредитів, участі уряду в інвестиційних ризиках.

Використання форм і інструментів стимулювання інвестування базується на диференційованих підходах до суб'єктів, видів, форм і процесів іноземного й внутрішньодержавного інвестування (табл. 1).

Такі стимули досить широко застосовуються в розвинених країнах. Однак вони не одержали широкої практичної реалізації в Україні.

Варто врахувати, що в міжнародній практиці існує досить велике різноманіття форм залучення фінансових ресурсів із-за кордону, що дозволяє досягати поставлених перед державою в цілому й перед конкретним підприємством цілей і завдань. Серед них можна назвати такі форми залучення фінансових ресурсів:

• міжнародну кооперацію виробництва;
• одержання закордонних кредитів;
• одержання іноземного устаткування на основі лізингу;
• одержання кредитів на компенсаційній основі;

 Таблиця 1. - Форми й інструменти стимулювання інвестиційної діяльності [4] 

Форми	Інструменти
Фінансово-кредитне стимулювання	безвідсоткові  кредити пільгові кредити інвестиційні гарантії
Податкове стимулювання	зниження ставки податку податкові договори з іншими країнами безмитний імпорт устаткування й (або) сировини
Стимулювання інфраструктурного забезпечення	надання землі в безоплатне користування або за пільговими цінами транспортні гарантії субсидії на користування енергією пільги з фрахту
Стимулювання конкретних інвестиційних проектів	цільове фінансування ресурсо- і природозахисного устаткування цільове фінансування проектів, орієнтованих на підвищення кваліфікації й перепідготовку кадрів допомога в проведенні техніко-економічних обґрунтувань проектів цільове фінансування здійснення науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт
Протекціоністські заходи	диференційовані тарифи

• залучення іноземного капіталу на основі концесій або договорів про поділ продукції;
• залучення іноземного капіталу у формі підприємництва шляхом створення спільних підприємств із різною часткою іноземної участі, у тому числі шляхом продажу іноземним інвесторам акцій;
• створення підприємств, що повністю належать іноземному капіталу;
• співробітництво з іноземними компаніями в розвитку виробництва на базі договору без створення юридичної особи;
• створення вільних економічних зон, дія яких спрямована на більш активне залучення іноземного капіталу в певні території [3].

Всі наведені вище форми залучення іноземних інвестицій носять довгостроковий стратегічний характер і здатні при правильній постановці справи допомогти Україні у вирішенні проблем структурних, галузевих і міжгалузевих змін економіки країни з меншими інвестиційними витратами, у значно коротші строки, ніж це вдалося б зробити, спираючись тільки на фінансові ресурси країни. Однак ефективність діяльності підприємств із іноземними інвестиціями великою мірою залежить від правильності вибору їх форм. Необхідно враховувати, що всі вони, як довгострокові акції, піддаються впливу інфляції, політичної нестабільності й економічної дезорганізації більшою мірою, ніж одномоментні поточні операції.

Розглянемо ступінь позитивного впливу на економіку кожної з них. Будучи іноді зовсім не пов'язаною із залученням фінансових коштів з-за кордону, міжнародна кооперація дозволяє залучити закордонну технологію й придбати деякі види устаткування, оплачувані в перспективі поставками комплектуючих. Вона ж дає можливість українським компаніям, зберігаючи повністю контроль над підприємствами, успішно вийти на світовий ринок [3].

Незважаючи на різноманіття форм кредиту, всі вони передбачають ввезення фінансових коштів у формі позик і обов'язкове погашення суми зі сплатою відсотків через певний проміжок часу. Це ставить їх на другий план при ранжуванні форм за ступенем важливості й прийнятності. Більш того, в умовах нашої економіки ризик неповернення таких кредитів є все ще великим і держава не завжди охоче виступає гарантом. Лише у випадку твердої впевненості в успішному освоєнні рентабельного виробництва й постачанні продукції на зовнішній ринок ця форма залучення закордонних фінансових ресурсів може виявитись для вітчизняного підприємця переважною, тому що власність на засоби виробництва залишається в його руках і виплати іноземному партнерові завершуються при погашенні всієї суми кредиту й відповідних відсотків [3].

Існує думка західних експертів-економістів про непрямий вплив кредитів на економічну кризу Росії й України. Вони вважають, що джерела нинішньої кризи - не в економіці, а в неправильній політиці використання кредитів, і нова позика - лише відстрочка ще більшої кризи. Краща допомога Заходу, на їх думку, - відмова в наданні кредитів, що змусить Україну почати реальні реформи й виключити тимчасову допомогу західних партнерів.

Теоретично існує можливість одержання в закордонному банку кредиту на рівні підприємства, однак реально вона відсутня, оскільки вітчизняні підприємства для закордонних банків залишаються поки що невідомими клієнтами. Тому зараз вони реально можуть одержати кредит тільки у двох формах: на компенсаційній основі або на основі лізингу.

Компенсаційна угода - це залік або погашення одного зобов'язання іншим, еквівалентним першому, що визнається рівнозначним платежу й виконанню зобов'язань. Компенсаційні угоди незаслужено залишаються без уваги в основному через невміння знайти їм оптимальну сферу застосування в ряді інших форм.

Існуючий дефіцит необхідних фінансових ресурсів для проведення технічного переозброєння промислового потенціалу країни, недостатність або неможливість залучення кредитних ресурсів, висока ефективність і інвестиційна гнучкість лізингу як інвестиційного інструменту, висуває на порядок денний питання про доцільність використання інституту лізингу.

Лізинг - це здача в оренду різних видів технічних засобів, будинків і споруд переважно на середньостроковий і довгостроковий період. Здійснюється в рамках трьохсторонньої угоди: лізингова фірма придбає у виготовлювача (власника) майно на вибір клієнта, що і передається в розпорядження останньому. Відносини сторін оформляються лізинговою угодою. У період дії угоди юридичне право власності на майно належить лізинговій фірмі, а право на користування – орендареві. Для України ідея використання даної форми полягає в можливості її використання без вкладення значних фінансових ресурсів з боку держави і підприємців.

Істотне місце в регіональних програмах залучення іноземних інвестицій можуть зайняти концесійні договори й договори про поділ продукції. Вони дозволяють практично без витрат вітчизняного капіталу прискорити освоєння видобутку певних природних ресурсів і одержувати досить значні доходи. Концесія широко застосовується в міжнародній практиці, і її надання доцільно у випадку, коли країна має значні розвідані, але неопрацьовані через недостачу фінансових і технічних коштів запаси. Концесіонер одержує виключне право на розробку й видобуток природних ресурсів, проведення господарської діяльності, пов'язаної з використанням об'єктів, що перебувають у державній власності, на свій ризик і за свій рахунок; володіє продукцією й може вільно продавати її після обов'язкових поставок на місцевий ринок, розмір яких зазначено в угоді. Дохо країни, що володіє відповідним природним ресурсом, складається із платежів роялті, обчислюваних залежно від обсягів виробництва, орендної плати за контрактну територію. Крім того, стягуються податки на прибуток компанії. Позитивним для країни є й те, що, як правило, компанія-концесіонер повинна наймати на роботу якомога більше місцевого персоналу. У відповідності зі статтею 22 Закону України «Про режим іноземного інвестування» право на укладення концесійних договорів з іноземними інвесторами належить Кабінету Міністрів України або уповноваженим на це державним органам [1].

Спільне підприємництво є однією з форм залучення іноземного капіталу й передових технологій. Перші СП в Україні почали утворюватися в 1991 р. Цей процес регулюється нормативними актами різної юридичної чинності, у яких обумовлюється порядок реєстрації іноземних інвестицій, надання або скасування пільг спільним підприємствам, умови поділу й реінвестування прибутку, їх оподатковування. СП володіють двома третинами загальної суми іноземних інвестицій в Україну. Із загального числа підприємств із іноземними інвестиціями власну продукцію виробляють 27%. Основна форма інвестицій - це рухоме й нерухоме майно (65%), близько 20% - безпосередньо грошові внески. Основні цілі й завдання створення спільних підприємств полягають в залученні в країну передових технологій, прогресивного досвіду організації й керування виробництвом, іноземного капіталу, в одержанні іноземних кредитів на пільгових умовах, диверсифікованості експорту, наповненні внутрішнього ринку, збільшенні запасів вільно конвертованої валюти завдяки зростанню експорту й заміщенню імпорту (10, с.109). Крім того, поєднуються інтереси українського й іноземного партнера, що передбачає взаємну зацікавленість в удосконалюванні виробництва й завоюванні ринків.

Однак спільні підприємства мають і негативні сторони: вітчизняні учасники СП певною мірою втрачають контроль над підприємствами. Істотна частина доходів стає власністю закордонного партнера й буде виплачуватись йому постійно пропорційно його частці у статутному фонді спільного підприємства. Вже на перших етапах створення СП були допущені помилки при формуванні їх статутних фондів, що стосувались заниження реальної частки вітчизняних учасників через відсутність адекватної методики оцінки будівель, споруд, устаткування, землі, вкладених як українська частина основних фондів підприємства з іноземними інвестиціями [4].

Необхідно відзначити, що певну роль у залученні іноземного капіталу відіграє створення комерційних організацій із 100-відсотковою іноземною участю. У цей час серйозних західних інвесторів цікавить не стільки партнерство, скільки придбання надійних елементів контролю над виробництвом. У тому випадку, коли підприємство створюється цілком за рахунок іноземного інвестора, питання про правильну оцінку вітчизняного внеску взагалі не постає й можна розраховувати на реальне залучення коштів із-за кордону. У цьому сенсі нові комерційні організації зі 100-відсотковою іноземною участю навіть переважніші спільних підприємств. Однак допущення такого роду комерційних організацій у стратегічно важливі галузі повинно бути більше жорстким, ніж для спільних підприємств, для мінімізації ризику захоплення монопольного стану на вітчизняному ринку [4].

Законодавча база портфельного інвестування передбачає участь іноземних інвесторів у процесі приватизації майна державних підприємств, придбання паїв, акцій і інших цінних паперів, що робить можливим здійснення портфельних інвестицій. Фінансові (портфельні) інвестиції можуть здійснюватись в Україні шляхом: придбання іноземним інвестором державних (муніципальних) цінних паперів; акцій, облігацій, частин (паїв) підприємств, які приватизуються, шляхом міжнародного конкурсу або реалізації на аукціоні застав.

Продаж пакетів здійснюється відповідно до Положення про порядок проведення в позабіржовій торговельній системі аукціонів із продажу за кошти пакетів акцій, що належать державі, відкритих акціонерних товариств.

Незважаючи на те, що законодавча база портфельного інвестування шляхом продажу іноземним інвесторам державних і корпоративних цінних паперів більш-менш відрегульована, масштабне й у той же час ефективне портфельне іноземне інвестування є проблематичним навіть у середньостроковій перспективі, що обумовлено незрілістю інфраструктури фондового ринку України. Більш того, воно може змінити напрямок руху й дестабілізувати економіку, оскільки значною мірою орієнтується на спекулятивний ефект, а не на структурні зміни. Портфельні інвестиції - це свого роду механізм розвідки й визначення рівня ризику шляхом вкладання невеликих сум у різнорідні об'єкти. Вони повинні розглядатися тільки як одна із загальних передумов пожвавлення економіки, самі ж по собі вони не створять міцної інвестиційної основи економічного піднесення, тому основний акцент при розробці державних інвестиційних програм має бути здійснений на стратегічному інвестуванні [4]. У контексті класифікації У. Шарпа стратегічними (прямими) інвестиції називаються у випадку, якщо іноземний інвестор купує пакет акцій, що дозволяє йому встановити контроль над підприємством або брати участь у керуванні ним. На Заході зазвичай прямими інвестиціями вважають вкладення на рівні 20-25% акціонерного капіталу.

Будь-які масштабні економічні перетворення залишаться незавершеними без створення відповідної інфраструктури у вигляді ринку цінних паперів - регулятора більшості стихійних процесів. У цьому механізмі інструментом перерозподілу потоку інвестицій виступають цінні папери, що активізують тимчасово вільний капітал і «переправляють» його за допомогою купівлі-продажу в потрібному напрямку, що дозволяє оптимізувати структуру загального виробництва.

Варто враховувати те, що прямі іноземні інвестиції, а також і портфельні не збільшують зовнішній борг України, чого не можна сказати про кредити й позики іноземних фінансово-кредитних інститутів і іноземних держав.

Одним із інструментів активізації участі України в міжнародному поділі праці, збільшенні валютних доходів, поліпшення платіжного балансу, одержання доступу до нових технологій є створення територій пріоритетного розвитку (ТПР) і вільних економічних зон (ВЕЗ). Як відзначалося раніше, під ТПР розуміється територія в межах міста (району), на якій склались несприятливі соціально-економічні умови й на якій вводиться спеціальний режим інвестиційної діяльності з метою створення нових робочих місць. Під ВЕЗ розуміють локальні економічні моделі, що функціонують на основі застосування державою особливого законодавчого механізму розподілу створюваного на інвестиційних підприємствах прибутку. Він формується за допомогою ряду економічних пільг (наприклад, податкові «канікули», пом'якшення митних і валютних правил тощо), що певною мірою сприяють активізації виробничої, торговельної або наукової діяльності в зоні й не використовуються на іншій території. В результаті істотно знижується «опір економічного середовища», що й знаходить відображення в терміні «вільна зона». Порядок створення, функціонування й ліквідації ВЕЗ на території України, загальні правові й економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими органами самоврядування визначені Законом України «Про загальні основи створення й функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» [3].

Формування економіко-правового механізму залучення й використання іноземного капіталу на мезорівні, що являє собою політику залучення іноземного капіталу регіональною владою (регіональну інвестиційну політику), доцільно досліджувати, розглянувши концептуальні основи ВЕЗ, що носять локальний характер.

Світовий досвід свідчить, що навіть в умовах розвинутої ринкової економіки органи регіонального управління змушені брати на себе багато господарських функцій, в першу чергу пов'язаних зі створенням інвестиційного капіталу, що визначаються ступенем поділу влади між державою й регіоном [5].

В економіко-правовому механізмі залучення іноземного капіталу цей процес представляє мезорівень і називається регіональною інвестиційною політикою [6].

Правовий статус місцевої державної адміністрації визначається Конституцією України й положеннями про обласну, місцеву й районну державну адміністрацію, затвердженими Указом Президента України від 21.08.1995 № 760/95. Згідно з цими нормативними актами місцева державна адміністрація бере безпосередню участь в управлінні іноземним інвестуванням. Її функції - розробка програм соціально-економічного розвитку відповідних територій, внесення пропозицій про створення спеціальних економічних зон, сприяння створенню підприємств із іноземними інвестиціями, здійснення управління інвестиційною діяльністю, внесення пропозицій із залучення іноземних інвестицій до механізму економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, обов'язкова реєстрація іноземних інвестицій і ведення їх обліку, організація на регіональному рівні переговорів з потенційними іноземними інвесторами, врахування частки іноземних інвестицій при формуванні місцевих бюджетів.

На мезорівні регіон виступає в ролі самостійної господарської системи, здатної координувати соціально-економічний процес, що відбувається на цій території. Тому тут простежується орієнтація на певні проекти: програми соціально-економічного розвитку, проекти ВЕЗ тощо. Адміністрація регіону має певні повноваження для вибору того або іншого типу проекту залежно від переслідуваних цілей і очікуваних результатів.

Незважаючи на існування й функціонування економіко-правового механізму залучення іноземного капіталу, з огляду на можливості створення ряду проектів, їх економічне обґрунтування й практичну реалізацію, він має деякі вузькі місця. Так, насправді регіони не мають достатніх економічних повноважень, щоб самостійно реалізувати зазначені проекти й програми без участі держави. Ймовірність виникнення протиріч у відносинах держави й регіонів проявляється найчастіше саме на цьому рівні, утворюється слабка ланка в механізмі державного управління іноземними інвестиціями в Україні, тому цей етап має потребу в першочерговому коригуванні. У цьому випадку дуже важливим є встановлення правильних взаємин і визначення міри розподілу економічної й політичної влади між державою й регіонами, а також ступінь участі кожного з них у проектах.

Висновки. Цілеспрямована політика держави зі стимулювання іноземних інвестицій на мезорівні, що складається з податкових пільг та протекціоністських дій, і фінансова підтримка ряду проектів, повинні спиратись на концепцію економічних пріоритетів, що допоможе уникнути загального надання пільг. Більш того, необхідний селективний підхід і до самої системи пільг на рівні регіонів: їх надання є доцільним тільки на певних територіях і у певних галузях.

Селективна можливість поліпшення інвестиційного клімату окремих економічно сталих територій за допомогою системи фінансових пільг і фіскальних заходів, що діють у цих анклавах, дозволить досягти подвійного ефекту: здійснення економічних реформ з урахуванням мінімізації державних видатків, з одного боку, і стимулювання активності іноземних інвесторів, з іншого.

Безумовно, на основі вищевикладеного не можна вирішити всі правові проблеми, пов’язані із діяльністю ВЕЗ. Дана стаття зорієнтована на те, щоб сприяти уникненню помилок при ліквідації територій зі спеціальним режимом інвестування, а також сприяти аналізу економіко-правових актів, на яких базується створення ВЕЗ в Україні.

  

ЛІТЕРАТУРА:

1. Кухарская Н.А. Организационно-методические основы создания свободных промышленно-ориентированных зон. – Одесса: ИПРЄЄИ НАН Украины, 2000. – 74 с.

2. Михайлівська О.В. Спеціальні економічні утворення в системі міжнародних інтеграційних процесів. Монографія. – К.: Кондор, 2005. – 198 с.

3. Літвинчук І.А. Правове становище офшорних і вільних економічних зон. – К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2006. – 296 с.

4. Кутузов В.М., Марущак АІ. Правові основи інвестиційної діяльності. – К.: КНТ, 2007. – 256 с.

5. Губенко С. Немає об’єктивних причин для згортання діяльності СЕЗ та ТПР // Економіст. – 2003. - №3. – С.4.

6. Долішній М.І. Розвиток міжрегіонального співробітництва в Україні: організаційний та інноваційний аспекти // Регіональна економіка. – 2002. - №4. – С.316-318.

Юлія Пехтерева,

пошукач Донецького національного технічного університету,

ст. викладач Донецького інституту міського господарства Державної академії житлово-комунального господарства.