На главную страницу
Громадська премія Експерт року-2007
 
 Главная 
 Экспертная сеть 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу


Курсы валют

База знаний / Аналитика / Політика та суспільство

Підтримка українського студентства в еміграції як один з важливих чинників творення власної політичної еліти

Версия для печати Версия для печати

Стаття присвячена вивченню малодослідженого питання діяльності української еміграції починаючи з 20-х рр. ХХ століття з підтримки студентів провідниками емігрантського руху вищих навчальних закладів, які були створені як центри виховання національної політичної еліти. Вагомість наданої допомоги підтверджується мемуарними та архівними джерелами, які дають статистику кількості студентів, що отримали освіту завдяки доброчинним стипендіям.

 

Метою статті є аналіз питання підтримки нашою еміграцією української студіюючої молоді поза межами рідної землі. До сьогодні ця тема практично не досліджується. Наводяться конкретні факти жертовності в ім'я освіти з боку української еміграції, а також її організаторська роль в залученні для цієї мети коштів чужинців.

Коли перша українська політична еміграція в ХХ столітті опинилася наприкінці 1920 року на чужині, то вона одразу ж завважила, за висловом члена Центральної Ради Тимоша Олесіюка, що „основною причиною байдужого чи й ворожого відношення світу до української справи є систематичне і довголітнє ширення НЕПРАВДИ про Україну урядами держав, ворожих українському народові, за поміччю їхньої дипломатії та науки...” (1).

За таких обставин Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра з своїми соратниками розумів, що вояки армії УНР, котрі вийшли на чужину, особливо ж ті, хто потрапив до її лав із студентських аудиторій, повинні вчитися, аби використати час перебування на чужині з максимальною користю. Саме з них можна витворити справжню політичну еліту в майбутньому, яка зможе донести правду про українські визвольні змагання до чужинецького світу. Зрештою, самі студенти, котрі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі рідного народу, а тепер змушені були разом з армією УНР емігрувати на чужину, тут, у таборах інтернованих, "керуючись гарячою любов'ю до Батьківщини і бажанням служити їй в будуччині", прагнули використати час свого примусового перебування поза межами рідної землі, "аби: 1) закінчити власну освіту, 2) увійти безпосередньо в коло європейської культури та науки, 3) всестороннє ознайомитися та зрозуміти життя народів европейських" (2).

Треба сказати, що поставлене українським студентством питання не випало з поля зору Уряду УНР. Розробляючи на початку 1921 року плани повернення на рідну землю, Голова Директорії Симон Петлюра вважав, що й за обставин таборового життя не можна гаяти дорогоцінного часу. У своєму зверненні до українців-вояків, розкиданих по різних країнах світу, він, до речі, писав: „Тим часом, всім нам, починаючи від козака і кінчаючи старшинами, потрібно вчитись і вчитись. Треба бути готовими, щоб на руїнах... створити нову, велику, міцну і багату Україну. Треба, щоб ми вернулись до рідного краю освіченими, культурними, підготовленими до праці державного будівництва громадянами. Муштруйтеся, опановуйте старшинські й підстаршинські школи, курси і школи для неграмотних та школи та курси фахові. На Україну не повинно повернутись ні одного неграмотного!" (3).

З огляду на це Голова Директорії та Головний Отаман УНР Симон Петлюра з найближчими співробітниками своєчасно розробили план всебічного притягнення української вояцької та цивільної молоді до здобуття вищої освіти. Очолити цей рух вони вирішили доручити відомому студентському провіднику дореволюційних часів серед українства Варшавського університету Тимошу Олесіюку. У листі до Миколи Шлемкевича від 14 листопада 1964 року він так писав про це: "По закінченні нашої регулярної війни з москалями у кінці 1920 року Армія УНР опинилася в Польщі в таборах для інтернованих. В умовах матеріальних недостатків, півголодування й безчинності Армія наша стала перед небезпекою внутрішнього морального розкладу. Міжнародна ситуація тодішня не давала підстав до можливого відновлення у ближчій майбутності нашої оружної боротьби проти Московщини. Рахуючись з фактичним станом річей і запобігаючи перед натуральним процесом морального розкладу еміграції від бездіяльного, безцільного існування, Уряд УНР вже на початку 1921 року виробив обширний плян всестороньої чинності всіх складників новопосталої великої української політичної еміграції в Європі. Десь у лютому 1921 року викликано було мене до Тарнова і тодішній міністр закордонних справ УНР Андрій Ніковський повідомив мене, що згідно рішення Уряду я відкомандировуюся з моєї дотеперішньої праці в Українській дипломатичній місії у Варшаві в розпорядження Міністерства освіти. Щодо моєї майбутньої праці я маю дістати вказівки від міністрів В. К. Прокоповича і П. І. Холодного.

Коли я з'явився на аудієнції до останніх, вони мене поінформували докладно про прийнятий Урядом УНР плян еміграційної чинності і запропонували мені обійняти керівництво акцією виділення із укр. еміграційної маси всіх, що мають охоту закінчити свою освіту в європейських школах і здобути собі відповідний фах; організувати їх у самодіяльних і самоуправних формах і випхнути їх із таборового животіння у широкий європейський світ академічної праці та науки. Словом, створити серед української таборової молоді рух до першоджерел європейської культури. Уряд УНР офіційно не буде фірмувати цей студентський рух, однак пильно буде за ним слідкувати, бо надає йому велике конструктивне значіння для всієї української еміграції.

Остаточні ідеологічні напрямні я одержав на паругодинній конференції з С. В. Петлюрою, який зазначив мені, що вибір мене на ведення цієї відповідальної справи стався й тому, що йому особисто дуже подобалася організаційна методологія передвоєнної української громади у Варшаві, в якій я був міцно інкримінований. С. В. Петлюра пригадав собі розмови на ці теми зі мною під час наших спільних проходок по Московському Кремлі в жовтні 1915…" (4).

Як свідчить у своїх спогадах Тиміш Олесіюк, тоді ж Петлюра доручив йому взятися за те, аби „ із полону таборового, примусового і деморалізуючого безділля наша молодь мала бути вирвана і скерована до праці над здобуттям собі освіти у вищих школах Польщі й інших держав Європи"(5).

До речі, це добре усвідомлювали й самі українські студенти-емігранти. У постанові їхнього першого з'їзду, який відбувся 20-23 червня 1921 року у Варшаві, йшлося про те, що "боротьба за осягнення національно-політичних та соціальних ідеалів українського народу по причинах внутрішнього та зовнішнього характеру не може бути ні легкою, ні короткою; остаточний же успіх її в головній мірі залежить від степені підготовлености та числености тих людей, на яких паде провід над масами українського народу та керуючо-структивна праця над збудованням ЄДИНОЇ СОБОРНОЇ ВЕЛИКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ" (6).

З огляду на те, що тодішнє становище української справи значною мірою викликалося недостачею належно підготовлених державних працівників, з'їзд ухвалив негайно розпочати підготовку на майбутнє таких кадрів, що вважалося "для України актом першорядної життєвої необхідности". Відтак, наголошувалося, що "з посеред українського студентства, цвіту молодого українського народу, мусять витворитися на будуче ці кадри державних робітників і відповідальність за будучину лежить на ньому" (7).

Ставлячи завдання перед українською еміграцією щодо допомоги студентству, Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра зазначав, що „старші елементи нашої еміграції повинні в цій справі якнайбільшу допомогу й матеріальну й моральну подати молодшим”, бо для майбутньої „молодої держави нашої потрібен інженер і агроном, педагог-навчитель і лікар, дослідувач з обсягу гуманітарних наук і працівник в дільниці прикладного знання – скрізь чекає величезне поле праці” (8).

Отже, насамперед сподівання щодо матеріальної підтримки українського студентства, що прагнуло продовжувати навчання, покладалися на нашу еміграцію, що вже вкорінилася на чужині й мала сякі-такі статки. Найбільші надії тоді українське студентство покладало на власний уряд. Одразу ж після сформування Союзу українських студентів-емігрантів його голова Тиміш Олесіюк виїхав до осідку Уряду УНР у Тарнові, де він з 7 по 18 липня 1921 року мав розмови з Симоном Петлюрою, міністром народної освіти Петром Холодним, з якими й з'ясував шляхи розвитку академічної акції та можливості допомоги українському студентству. Ці напрямні Симон Петлюра викладе потім у своїй відомій статті про завдання української еміграції, наголошуючи, зокрема, про те, що наша молодь своє перебування за кордоном має використати "з найбільшою користю для національної справи” (9).

Настільки важливим вважав Симон Петлюра питання підтримки українського студентства в еміграції, що він одразу ж після візиту Тимоша Олесіюка з товаришами до нього написав листа до міністра освіти УНР Петра Холодного, адресуючи копії прем'єр-міністру і військовому міністру: "Сьогодні, 9 липня, представники українських студентських громад одвідали мене і при певних поясненнях вручили мені постанови з'їзду представників студентських громад, функціонуючих на території Польщі. Текст цих постанов мусить бути відомий Вам, пане міністре. Я гадаю, що постанови ці свідчать і про глибоку любов нашого студентства до батьківщини і про його бажання використати час інтернування для належної наукової підготовки для дальшої участи в боротьбі за нашу державність та будівництво держави. Влада державна повинна всіма силами сприяти такому настрою нашого студентства і допомогти реалізації його як явищу, одповідаючому завданням державного будівництва.

Тяжкий фінансовий стан, в якому зараз перебуває наш державний центр, стояв на перешкоді намірів Уряду в справі допомоги нашому студентству. Але Уряд мусить вишукувати засоби для полагодження сеї справи, якій в програмі нашого державного будівництва треба одвести одне з чільніших місць.

Ще місяць тому міністр Ніковський повідомляв мене, що польське міністерство освіти могло би починати перед своїм урядом певні заходи, аби він спеціяльну позичку міг уділити нашому Уряду. Представники студентства поінформували мене, що справа ця має реальні вигляди, оскільки вони могли вияснити її довірочно в кругах польського міністерства освіти" (10).

 Симон Петлюра, до речі, підказував, де шукати шляхи поповнення рахунків благодійних організацій. У своїй статті „Сучасна українська еміграція та її завдання" він пише: „А найпаче треба звернути увагу на тих членів української еміграції, що зуміли орієнтуватись в обставинах перебування на чужині і навіть зручно приспособитись до них. Дехто з таких „американізованих" емігрантів, і не їдучи в країну долярів, досить добрий заробіток для себе знайшов, з якого не тільки на прожиття вистачає, а ще й лишки великі залишаються. Є окремі особи, що кинулись у вир спекуляції, комісійних операцій тощо і „грубі гроші" на цьому заробили, не перестають і далі на чужоземному полі „комерційний геній" нашої нації виявляти. Громадянською опінією, моральною пресією можна поставити таких людей в умовини, серед яких виконання ними податку на потреби організованого життя нашої еміграції взагалі, а на видавничу діяльність її зокрема, буде для них актом обов'язковим, само собою зрозумілим, а нехтування ним - потягло б неприємні небажані для них наслідки. Під загрозою громадянського суду чи бойкоту, в разі непідпорядкування обов'язуючим постановам еміграційних об'єднань чи їх екзекутив, - такі заможніші особи примушені будуть думати не тільки про свої власні грошові інтереси, а й про виконання обов'язків своїх перед Батьківщиною" (11).

Такі поради впливали також, очевидно, бо українське громадянство проймалося відповідальністю перед Україною. Благодійно-допомоговий комітет, який було створено при Українській господарській академії, дав можливість десяткам студентів закінчити студії, а крім того, приділив велику увагу лікуванню хворих студентів. Цей комітет збирав свої кошти шляхом збирання пожертв серед усіх верств української громади. Але основні вклади на допомогу студентам академії залучалися від осіб, котрі були причетні до її діяльності. Так, викладачі та співробітники щомісячно перераховували частину свого заробітку до цього фонду. Те ж саме робили студенти, котрі одержували стипендію від уряду ЧСР. З 520 тисяч корон чеських, зібраних, скажімо, з 1926 року на допомогу студентам академії, 52,3 % надійшло від професорів і співробітників, 10,6 % - від студентів, 19,9 % - дотацій від самої академії та інших організацій і 17 % - від українського громадянства в краї і на розселенні - найбільше пожертвувала Буковина (12).

За даними 1931 року, за шість попередніх років в УГА в Подєбрадах вчилося 786 слухачів, закінчило цей вищий навчальний заклад 444 особи, котрі вже працювали в 16 країнах світу (13).

Оскільки з 1928 року чехословацький уряд почав скорочувати асигнування, то з 1931 року створюється Українська громадська організація „Товариство прихильників Української господарської академії", яка поставила собі за завдання перебрати утримання УГА на українські кошти. Тобто йшлося про націоналізацію УГА. Завдяки цьому за півтора року вдалося відновити навчання молоді в обсязі високошкільних програм заочних студій. Зокрема було відкрито при УГА Український Технічно-Господарський інститут, до якого вже в перший рік вписалося 150 студентів, у тому числі з Галичини й Волині, де на той час не було української політехніки (14).

Студенти УГА отримували також допомогу від „Допомогового фонду українських і білоруських студентів у Празі". До речі, всі, хто вступав до цієї благодійної інституції, вносили щомісячно по 5 корон чеських, а члени-фундатори - по 200 (15).

Саме завдяки цій жертовності стало можливим підтримувати навчання українського студентства в Подєбрадах, незважаючи на фінансову скруту. Доречним з цього приводу можна навести такий факт послідовної жертовності української еміграції в ім'я освіти. Професор Б. Лисянський згадував про лист, який надійшов на адресу першого ректора УГА Івана Шовгеніва: "Безумці, зупиніться! В сучасні тяжкі дні, що їх переживає наш український народ, по невдалій спробі створити власну Незалежну державу, в ті дні, коли наша нація несе розплату за свідомі й несвідомі помилки керманичів нашої боротьби за Волю, коли серце спливає кров'ю при думці про нашу недавню поразку і нашу національну дискредитацію перед широким чужинецьким світом, ви, безвідповідальні амбітники і легковажні авантурники, розпочинаєте аферу, що принесе нам нову дошкульну поразку і нову національну дискредитацію, цього разу - на культурному полі. Ви б цього, напевне, не зробили, коли б виразно собі уявляли, що то є за справа, за яку ви з такою нерозважністю і самовпевненістю беретесь. Але, як видно, серед вас не знайшлося і однієї людини, яка б виразно собі уявляла, що то таке вища технічна школа та якими методами і засобами її назагал організується. Так дозвольте ж Вам, легковажні культуртрегери, ту поважну річ у кількох словах роз'яснити.

Сучасне людство не знає прикладу, щоб таку складну з організаційного і технічного боку річ, як високошкільний заклад, можна було б організувати, перебуваючи на еміграції. Навіть за сприятливих умов нормального життя у себе вдома, на власній рідній землі, логанізація високошкільного закладу вимагає величезних і довготривалих зусиль, а тому справу заснування університету чи політехніки попереджує завжди довготривалий організаційний період. А коли якесь міністерство, що диспонує величезними засобами і має для цього спеціяльний апарат своїх досвідчених службовців, потребує організації нової школи двох-трьох літ, то як це думаєте ви, еміграційні фокусники, організувати високошкільну установу за кілька місяців, не маючи при цьому ні належного апарату, ні потрібних грошевих засобів? Ви про це чомусь не подумали або подумати не захотіли. Але за Вас мусить думати українське громадянство, широкий наш загал. Той загал, іменем якого ви виступаєте і який понесе весь сором вашої недалекої поразки. І ось іменем цього загалу звертаюся до Вас з закликом пересторогою і кажу ще раз вам: безумці, зупиніться! Зупиніться, поки не пізно, доки ваша легковажна авантура не набрала форм вселюдського скандалу. Не готуйте нам нової національної поразки, бо їх і без того маємо вже досить..." (16).

Важливим джерелом поповнення фондів допомоги студентам були різні збірки. Збіркові листи засвідчують, наприклад, що на незаможних студентів УГА в Кременці в березні 1928 року зібрали 59,50 злотих, у тому числі Самопоміч "Промінь" - 5, директор української гімназії Міляшкевич - 5, українська кооператива – 3 (17).

Складне матеріальне становище для українського студентства склалося 1932 року, коли всі три східногалицькі й волинське воєводство міжвоєнної Речі Посполитої заборонили перевести публічну збірку у фонд його допомоги. Підвищення оплати за навчання, загальна фінансова криза - все це відбилося дуже важко на становищі українського студентства. Воно, позбавлене всіляких допомог, якими користувалися студенти інших націй, могло сподіватися лише на підтримку власного громадянства. Тож не можна було допустити, аби десятки чи навіть сотні молодих людей змушені були перервати або й зовсім покинути студії у вищих навчальних закладах. З огляду на таку критичну ситуацію Товариство прихильників освіти у Львові проголосило вересень місяцем українського студента. У своєму зверненні до українства воно просило: "Пришліть бодай один сотик на "Фонд допомоги українському студентству", а допоможете цим способом десяткам наших студентів продовжити й скінчити студії" (18).

Особливу увагу в справі допомоги українським студентам надавав Митрополит Андрей Шептицький. Він звертається з проханням про підтримку майбутньої національної еліти до всього заможного українства, особливо за океаном. Перебуваючи в поїздках, сам організовує збір пожертв, а в багатьох випадках саме через нього меценати передають кошти для українського студентства. Зокрема через Митрополита Андрея отець Олександр Пристай із США передав у вересні 1920 року 5000 польських марок для Українського громадського комітету у Львові (19).

З увагою поставився Митрополит і до організації допомоги Українській господарській академії в Подєбрадах, яку чехословацький уряд у 1932 році вирішив ліквідувати з огляду на брак коштів. Усвідомлюючи, що фінансування вказаного українського вищого навчального закладу в час світової економічної кризи, що зачепила й Чехословаччину, було великою матеріальною жертвою для цієї країни, Шептицький просить тамтешнього єпископа „ужити своїх впливів перед компетентними чинниками на те, щоби чехословацька держава взяла на себе тимчасово дальше фінансування подєбрадської академії” (20).

Проблема підтримки українського студентства не сходила з порядку денного і в роки Другої світової війни. Усвідомлюючи значення студій нашої молоді у вищих навчальних закладах Європи, в листопаді 1940 року при Українському Центральному Комітеті в Кракові було створено за почином професора Володимира Кубійовича і редактора Василя Глібовицького Комісію допомоги українському студентству. Функції КоДУС-у визначено було спеціальним правильником, що складався з 21 статті й унормовував мету і засоби для її осягнення, зокрема власне організацію КоДУС-у, розподіл стипендій та співпрацю із студентством. Згідно з правильником КоДУС мав за завдання дати моральну й матеріальну поміч українській студіюючій молоді, уможливити її навчання, як також і спеціалізацію у вибраній ділянці знання.

Правильник передбачав також організацію КоДУС-у та його клітин в краю. І як тільки було встановлено контакт з Галичиною після приходу туди гітлерівської армії, в жовтні 1941 року приїхав до Львова референт КоДУС-у у Кракові Роман Глинка, щоб нав’язати контакт із спорідненою допомоговою організацією при Українському Крайовому Комітеті (УКК) у Львові. У висліді прийшли до порозуміння, що його підписали 16 жовтня 1941 року референт КоДУС-у при УКК у Львові Денис Коренець і Роман Глинка. У цьому документі визнано КоДУС у Кракові залишається тимчасовим диспозиційним осередком акції допомоги українському студентству на 6 місяців, доки КоДУС при УДК у Львові не буде так зорганізований, щоб міг перебрати увесь тягар допомогової акції повністю на себе. 

З метою розв'язання конкретних проблем, пов'язаних з перенесенням централі КоДУС-у, 16-18 січня 1942 року відбулася в Кракові спільна конференція його представників у Львові, Кракові й Берліні та запрошених гостей під проводом професора В.Кубійовича. Як результат переговорів вирішено створити одну комісію допомоги українському студентству з осідком у Львові. Відтак КоДУС у Львові стає централею всієї акції допомоги українському студентству.

На зимовий семестр 1942-43 років призначалося: на край - 398 стипендій на місячну суму 62.180 золотих і 132 одноразових допомог і 2 субвенції на 26.450 золотих. Крім того, було виділено одноразову допомогу «Науковому Фондові» на стипендії для асистентів - 50.000 золотих і субвенція для ОПУС - щомісячно 2.000 золотих. За межі України передавалося 197 стипендій на місячну суму 24.625 РМ і 24 одноразових допомог і 1 субвенція в 4.860 РМ.

Якщо проаналізувати кількість виділених стипендій, то можна переконатися, що зростання відбувалося кожного семестру. А це давало можливість тільки в Галичині студіювати в 1943-44 навчальному році, наприклад, 175 майбутнім медикам, 155 політехнікам, 80 агрономам, 43 лісівникам, 40 ветеринарам, 35 богословам, 19 фармацевтам, 10 театралам – усього 557 молодим українцям. А за кордоном у цей час за підтримки львівського КоДУС-у наші хлопці й дівчата опановували такі спеціальності: політехніку – 50, право й економію - 32, філософію – 31, медицину - 26, музику - 20, торговельні науки – 18, дантистику – 14, фармацію – 6, лісівництво - 5, ветеринарію – 2, агрономію – 2, фотографіку – 2, готельну справу – 1, бібліотекарство – 1, мистецтво – 1, іноземні мови – 1 і млинарство – 1 – усього 213 стипендій виплачувалося.

Тоді, до речі, стипендіати КоДУС-у студіювали в таких осередках: Львів – 557, Відень – 79, Прага – 61, Берлін – 31, Ґрац - 8, Данціґ – 8, Мюнхен – 7, Бреслау – 6, Інсбрук – 3, Лювен (Бельгія) – 3, Фрайбург- 2, Єна – 1, Ґеттінґен – 1, Ляйпціґ – 1, Ганновер – 1, Діппольдісвальде - 1, усього - 770 стипендіатів.

Загальні видатки КоДУС-у в львівському періоді виглядали приблизно ось так: від квітня 1942 року до березня 1943 видано 986.430 золотих, від квітня 1943 до березня 1944 1.139.770 золотих. А якщо додати ще близько 150.000 золотих, що їх передано на гуртожитки, їдальні тощо, то КоДУС видав у львівський період свого існування 2.276.200 золотих (21).

Наслідки Другої світової війни, які не дали можливості Україні здобути незалежності, примусили тисячі й тисячі наших юнаків і дівчат, що опинилися поза межами рідної землі й мали бажання вчитися, шукати матеріальну підтримку для студій. І тут знову прийшла на допомогу консолідована жертовність української еміграції. 20 серпня 1945 року, коли в західнонімецькому Фюрті ініціативу професора Зенона Кузелі про відновлення діяльності КоДУС-у підтримали його колеги Євген Храпливий і Роман Димінський, стане знаковою віхою для української еміграції, бо вже тоді не було „ані одної німецької високої школи, де не студіювали б наші студенти” (22). 

Про те, яку допомогу українському студентству в повоєнний період було надано відродженою благодійною інституцією на чолі з професором Кузелею, свідчить його повідомлення про діяльність управи за період з 1 жовтня 1946 по 30 вересня 1947 рік. За вказаний час Комісії вдалося допомогти українській молоді, що в літньому семестрі 1947 року тільки в американській зоні Німеччини студіювала: філософію — 63, агрономію — 55, теологію — 40, економію — 35, медицину — 23, інженерію — 16, ветеринарію — 14, хімію — 10, природознавство — 6, архітектуру — 4, лісівництво — 3, чужі мови — 3 особи. В англійській зоні в зимовому семестрі філософію вивчало 15, політехніку — 12, ветеринарію — 10, медицину й дантистику — 8, економіку — 4, хімію — 4, лісівництво — 3 і гірництво — 2 юнаків і дівчат (23). 

Зрозуміло, що головним завданням Комісії було підтримати студентство у формі постійних місячних стипендій та принагідних допомог, зокрема на шкільні оплати. Стипендії Комісія виплачувала вже від початку лютого 1946 року на основі окремого правильника. Претенденти на стипендію мусіли вносити окремі прохання через свої студентські громади, або відповідні громадські установи, що відповідно оцінювали прохання й інформували про матеріальний стан претендента. До прохання мали бути долучені: короткий життєпис, анкета, посвідки іспиту зрілості, запису на навчання, про матеріальний стан й успіхи в навчанні. Якщо спочатку виплачувано 127 стипендій, то вже через півроку їхня кількість піднялася у вересні 1946 до 290, а в березні 1947 - 336, влітку 1947 - 504 для американської й 64 для англійської зони, разом – 569. Узагалі в 1945/46 навчальному році виплачено на студіюючій українській молоді майже 100.000 марок, а в 1947-1948 - 213.866. Узагалі ж за два роки існування відновленого КоДУС-у виплачено в усіх зонах майже півмільйона марок. Із цієї суми половина припадала на українські школи, що в академічному 1946/47 році одержали стипендій та допомог на суму 106.109 марок (24).

Протягом усього періоду бездержавності наша діаспора підтримувала власну студіюючу молодь. До КоДУС-у приєднувалися й різні інші допомогові українські інституції як у Європі, так і за океаном. Скажімо, тільки за період після 1980 року очолювана професорами Петром Гоєм і Володимиром Стойком Фундація УВУ у Нью-Йорку виділила стипендії українським студентам з США, Канади, Франції, Польщі, Італії. А з 1991 року й з України у сумі 2 з половиною мільйони доларів. Крім того, ця Фундація протягом 11 років організовувала студійну програму під назвою „Стежками батьків по Європі”, допомагала у виданні просвітницької літератури тощо (25).

...У листі Симона Петлюри до членів Варшавської студентської громади з нагоди її п'ятиріччя в березні 1926 року є такі слова: "Я не знаю прикладу в історії, щоб ідеї еміграції—здорові, освячені стражданням і усвідомлені працею духу, науки, не перемагали"... Тож „плекаймо найголовнішу з них: ідею Неалежности Державної... Знайдімо в собі сили, мужність і сміливість оплодотворити її в актах доцільних праці... Тоді, і тільки тоді, наблизимо ми час, коли боєві прапори вклоняться святій Софії в нашому віковому місті, в стародавній столиці воскреслої Української Держави» (26).

Цей заповіт Симона Петлюри наша еміграція виконала повністю. І значною мірою завдяки тому, що зрозуміла необхідність підтримки українського студентства, що було тоді головним джерелом творення власної національної політичної еліти. Бо такі видатні діячі українського національно-визвольного руху, як Юрій Липа, Євген Маланюк, Ніл Хасевич, Олег Штуль-Жданович, відомі науковці Олександр Смакула, Остап Стасів, Любомир Винар, Тарас Гунчак, змогли здобути вищу освіту завдяки матеріальній підтримці нашої еміграції.

Література:

1. З машинописним оригіналом статті Т. Олесіюка „Думи мої, думи мої...”, присвяченої 70-річчю Володимира Кубійовича, автора ознайомив професор В. Сергійчук, який виявив цей документ у родинному архіві Т. Олесіюка в Лос-Анджелесі.
2. Цит. за: Роговий В., Сергійчук В. Початки творення української еліти у таборах інтернованих у Польщі (до 85-річчя заснування Української студентської громади у Варшаві і Спілки українських студентських громад у Другій Речі Посполитій//Українознавство-2006. Календар-щорічник.- К., 2005.- С. 158.  
3. Петлюра С. Статті. Листи. Документи. – К., 1999.- Т. ІІІ.- С. 419.
 4. Роговий В., Сергійчук В. Початки творення української еліти у таборах інтернованих у Польщі.- С. 159.
5. Там само.- С. 160.
6. Там само.- С. 161.
7. Там само.- С. 161.
8. Петлюра С. Статті. Листи. Документи.- Нью-Йорк, 1956.- Т. І.- С. 335. 
9. Там само.- С. 162.
10. Там само. - Т. ІІІ. С. 456, 457.
11. Там само. - Т. І. - С. 338.
12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України - ЦДАВОВУ: Ф. 3795.- Оп. 1. - Спр. 128.- Арк. 27.
13. Діло (Львів).- 1931. - 7 червня.
14. ЦДАВОВУ: Ф. 3795.- Оп. 1. -Спр. 128.- Арк. 21.
15. Там само: Ф.4030.- Оп. 1.- Спр. 34.- Арк. 6.
16. Цит. за: Українська господарська академія в Ч. С. Р. 1922-1935.- Ню-Йорк, 1959. - Т. І.- С. 125.
17. ЦДАВОВУ: Ф. 3571.- Оп. 1. - Спр. 39.- Арк. 373.
18. ЦДАВОВУ: Ф. 3569.- Оп.1. - Спр. 13.- Арк.24.
19. Роговий В., Сергійчук В. Митрополит Андрей Шептицький як видатний меценат українського мистецтва, науки й освіти//Державник, мислитель, богослов. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 60-річчю від дня смерті Митрополита Андрея Шептицького. 2 листопада 2004 року.- К., 2005.- С. 181.
20. Там само. - С. 183.
21. Поточний архів КоДУСу: Звіт референта Богдана Лончини про діяльність КоДУС-у в 1939-1945 роках.
32. Роговий В. Відновлення Комісії допомоги українському студентству в еміграції після Другої світової війни//Етнічна історія народів Європи. – 2005. – Ч. 19. – С. 153.
 23. В ім’я майбутнього нації. Документи і матеріали про організацію допомоги українською діаспорою студентам-емігрантам у 1920-2000 роках. Упорядники В. Роговий, В. Сергійчук. –– К.: Українська Видавнича Спілка, 2005.- С. 417.
24. Там само. - С. 424, 425.
25. Там само. - С. 850.
26. ЦДАВОВУ: Ф. 3571.- Оп. 1.- Спр. 115.- Арк. 1.


Владислав Роговий,

кандидат історичних наук,
пошукач центру українознавства
Київського національного університету ім. Т. Шевченка,
м. Київ


| Количество показов: 168 |  Автор:  Роговий Владислав  |  Голосов:  5 |  Рейтинг:  3.42 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Василь Федорчук, 12.01.2008 22:00:47 Цитировать Имя

Читав дуже повільно з єдиною думкою: в який спосіб відстежити і, в першу чергу, якомога швидше донести до суспільства?

Бачу формат якісної телепубліцистики з одночасною підготовкою друкованого енциклопедично відшліфованого трьох-чотирьох-пятитомног­о видання : МОЗ профінансує лікарські терени; мінтранс почне з І.Сікорського, стрілочні переводи та автозчеплення вагонів інженера Тимошенко; правникам багато надиктує федеральний суддя Футей.
Зі Східним вектором (чуть не написав Віктором, забувши, що на дворі епоха Юліанська) простіше…Впертий студент проїдеться від Мотовилівки Фастівського району до Московського університету, де ректором був …?!!

Чимало, вірніше, всі ВНЗ сьогодення повинні писати свою історію, відслідковувати подальші судьби випускників! Хто пам’ятає, що існувала Львівсько-Варшавська математична школа? Одиниці!

З великою повагою до Автора та шаною за такий неочікуваний подарунок до Дня Ангела!



Перейти к обсуждению на форуме >>



Статьи по разделам
Видатні особистості (30) 
Демографія (5) 
Екологія (6) 
Економіка (142) 
Енергетика (5) 
Культура (99) 
Молодіжна політика (3) 
Наукові дослідження (20) 
Освіта (125) 
Охорона здоров'я (84) 
Політика та суспільство (343) 

ПОДПИСКА
Параметры подписки

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
В`язовик Володимир Янович

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

Виплати вкладникам Ощадбанку слід призупинити?
Просмотров: 50

БИБЛИОТЕКА

Придністровський дайджест. Спеціальний випуск

Всеукраинская экспертная сеть
Разработано в «ЦИРТ»


© «ВЭС», 2020
Разработка и поддержка – Центр интеллектуальных ресурсов и технологий. © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua