Міфотворчі механізми регіональної ідентичності (на прикладі формування культурного образу Донеччини)

У статті досліджено особливості процесів становлення та розвитку культурної ідентичності регіону на прикладі Донеччини. Показано, що витоки культурної спадщини Донбасу сягають початку ХХ століття – часів найбільш потужної промислової розбудови краю. В зв’язку з цим склався специфічний архетипний ряд міфопоетичних образів, пов’язаних з гірництвом, металургією та іншими галузями промисловості. Сьогодні, коли за нових економічних відносин зміщується акценти очікувань суспільства і промислові галузі поступаються місцем інформаційним, виникає потреба нового переосмислення міфопоетики «регіонального дому».

Проблема дослідження феноменології культурної ідентичності залишається однією з найактуальніших у вітчизняній та зарубіжній гуманітарній науці. З часом стає все більш нагальною необхідність висвітлення її найновіших аспектів, внаслідок чого спостерігається постійний творчий перетин різних дослідницьких підходів сучасної гуманітаристики, зокрема соціально-філософського, культурологічного, етнологічного, соціологічного.

Ряд учених схильні розглядати проблему регіональної ідентичності у контексті глобалізаційних соціокультурних процесів [1,11], результатом яких, зокрема, стає думка про „... руйнування культурних ідентичностей народів світу /.../, ментальних схем, які вкорінені в автентичних культурах...” [1, с.87]. З іншого боку, етнонаціональна культурна ідентичність на пострадянському просторі може досліджуватися крізь призму офіційних дискурсів [2]. Увагу вчених привертають також характерні симптоми формування „неоконсервативної ідентичності” [3] „провінційного ізоляціонізму”, з ідеєю певної „самостійної регіональної духовності” [4, с.124]. Науковці України та Росії намагаються сформулювати загальні теоретичні принципи подальшої модернізації та оптимізації сучасної регіональної політики, а також технологічно моделювати її деякі аспекти [5]. Серед останніх праць, безпосередньо присвячених соціологічним вимірам становлення, розвитку та суперечностей регіональної ідентичності Донбасу, слід відзначити статтю Г.Коржова [6].

Проте, незважаючи на зазначене активне теоретичне опрацювання аспектів культурної ідентичності, феномен виникнення (створення) та трансформації регіонального образу культури (автообразу) та власне ролі міфопоетичнних механізмів у цьому процесі, на наш погляд, ще не є достатньо вивченим. Тому метою даної статті є дослідження певних сторін історичного формування локально-географічного образу (на прикладі Донеччини) як системи ідеальних колективних міфопоетичнних уявлень про свій „регіональний дім” (під кутом зору буття його значущих, місцевих культурних знаків та символів. Застосування при цьому методології соціальної філософії і теоретичної соціології дозволить, на нашу думку, простежити в пошуках регіональної специфіки прояв характерного процесу культурного улаштування Людини, „освоювання” нею семантично впорядкованого „рідного простору”.

Відомо, що саме культурна складова як сукупність традицій, звичаїв, зразків та символів для регіональної ідентичності відіграє ледь не основну роль, забезпечуючи необхідний баланс спадковості та інноваційності шляхом періодичної самоідентифікації, самовпізнання в існуючому культурному образі.

З кожним новим історичним поколінням (тим паче це стосується періодів радикальних державно-суспільних перетворень та змін ідеологічного вектора-сенсу розвитку) свідомо, чи ні, відбувається інтерпретація головних духовних констант регіонального культурного простору. А отже, відтворюється більш-менш драматична ситуація знаходження (або незнаходження) регіональним суб’єктом себе в успадкованому ним регіональному образі культури. Механізми культури завжди неодмінно здійснюють символічне „вбудовування” людини в різні площини його регіонального світу (територіально-географічну, етносоціальну, господарчу тощо). Культура – складна, самоструктована система, тому будь-яке, навіть вкрай „невдячне”, „чужинне”, „тимчасове” життєве середовище мусить з часом постати у свідомості регіонального суб’єкта з більш комфортним, психологічно привабливим духовним вмістом, у якому будуть міцно пов’язані реальні та ідеальні, бажані елементи. А це, в свою чергу, означає включення міфотворчих захисних механізмів культури.

Втрата або невиразність регіональної ідентичності драматичні і для культури в цілому, і для окремої людини, оскільки це порушує збалансовану систему співвідношення (діалогу) „малої” та „великої” Батьківщини, породжує байдужість та безвідповідальність. Умовою виділення феноменів регіональних культур є фактор співпричетності з єдиним, „титульним”, загальнонаціональним образом культури певної кількості специфічно місцевих культурних образів. Символічний образ свого регіонального світу набуває значення символічної одиниці виміру, яка поєднується з національними та наднаціональними цілісностями.

Отже, життєве середовище завжди історично та географічно конкретне, прив’язане до певного місця, образ якого культивований, „ахретипно закарбований” прожитими саме тут життями багатьох поколінь предків. Регіональні образи культури можуть здаватися неочевидними ззовні, проте виявляються наочно переконливими при погляді зсередини – при аналізі місцевих фольклорних та художніх текстів (як високої, академічної, так і самодіяльної традицій), розгляді феноменології проявів в конкретному локальному середовищі загальнокультурної символіки, метафорики, знаковості.

На створення індивідуальних регіональних образів культури впливає багато факторів: природні, історичні, геополітичні, етнічні та інші. Рефлексія регіональних суб’єктів предмета власної культурної самості, ролі і місця свого краю у міжрегіональному просторі, яка завжди активізується з початком нового культурно-історичного етапу, є проявом вже зазначених сутнісних захисних (адаптивних) механізмів культури. Регіональна багатоелементність національного поля сприяє віднаходженню нового творчого потенціалу для подальшого саморозвитку країни, забезпечуючи повноту, універсальність та динамічну цілісність.

Серед типів регіональних утворень особливе місце займають регіони з характерними рисами суміжності, обумовленими особливостями територіального положення та ситуацією перехресного впливу та взаємодії різних етнокультурних традицій.

З початком радянського етапу, коли ритм життя нової країни був підпорядкований задачам реалізації єдиної господарчо-політичної програми, регіони були атрибутовані офіційним образом-стереотипом, призначеним для відображення їх ролі та значущості у загальнодержавному культурному просторі.

Виходячи з такої логіки, ми можемо стверджувати, що за донбаським регіоном закріплюються усталені характеристики: „робітничого”, „шахтарського”, „багатонаціонального”, „кузні нових форм та культурного життя”. На регіональні художні традиції, що відтворювали культурний образ свого краю, наділяючи його суто місцевими, „домашніми” характеристиками, була покладена задача узгоджувати „зовнішній” образ, який утверджувався у загальному міжрегіональному просторі, з „внутрішнім”, який складався у свідомості мешканців.

У відносно молодому „соцрегіоні” дореволюційна культурна передісторія або глибинний автохтонний духовний субстрат втрачався, «розмивався» в неспіввимірно кількісно переважаючому міграційному елементі. Донбас відрізнявся штучністю та вимушеністю етносоціальних міграційних процесів та гіпертрофованою однобічністю промислового розвитку, - йому особливо притаманний пафос колективного створення нового („справжнього”) соціокультурного образу «нової людини». За словами Г.Коржова, - формування регіональної ідентичності на Донбасі ускладнювалось тим, що він протягом останніх двох століть був своєрідним „плавильним казаном”, де „змішувались мовні, релігійні та культурні явища”, відбувалося „нівелювання етнічної ідентифікації”, а також швидка асиміляція заробітчан („селян-шахтарів”), формувався характерний „патрон-клієнтальний” тип соціальних відносин [6, с. 42-44].

Все це додатково активізувало роль міфотворчості як потреби в образному „добудовуванні” картини світу. Міфопоетична образність („підйомна сила міфу”) намагається заповнити порожнечі у технізованій картині світу, повертаючи свідомості людини втрачене нею відчуття цілісності та повноти буття. Міфопоетичне моделювання нового регіонального образу культури збігалось з ідеологемою „другого” народження краю („низового культурогенезу”). Міфоідеологеми перетворення, оновлення, страждання та очищення, підйому до світла з темних глибин життя, революційна історична метаморфоза соціально-трудового Низу – саме в шахтарській темі знайдуть свій ідеальний грунт.

Взагалі розвиток регіональної міфотворчості у Донбасі можна розглядати в контексті двох історичних хвиль: перша була пов’язана з дореволюційним періодом і породжена особливостями світосприйняття донецького „селянина-шахтаря” (ситуацією болісного розриву з власним автохтонним культурним простором та універсальної безпритульності: територіальної, господарчої, релігійної, життєвої тощо). Друга хвиля регіональної міфотворчості починається з революційних подій 1917 р. Комуністична ідеологія надає потужний імпульс та пафос процесу регіонального улаштування.

В уявленні „будівників нового життя” образ краю наче відтворювався заново: регіон і насправді починав формуватися як новий культурно-господарчий організм з особливим етноскладом - завдяки ідеологічно коректованій офіційній політиці. Стрімко конструювався і культурний ландшафт регіону, розосереджений у попередніх реаліях. Формувалася головна культурна домінанта, на яку спирався офіційний канонізований образ краю. Паралельно з цим активізувався процес регіонального самовизнання.

Серед численних форм ідентифікації (етнічної, релігійної, професійної тощо) саме регіональна самототожність, базована на факторі територіально-культурної єдності, відіграє консолідуючу роль, поєднуючи велику кількість дрібних, групових форм ідентифікації. Взагалі регіональна ідентичність відзначається як „сприйняття” індивідом себе як представника певного уявного товариства з конкретною територією проживання, соціально-культурним досвідом, ціннісними орієнтаціями та способом життя [6, с.41]. За словами П.Гуревича, „культурна ідентифікація – це самопочуття Людини всередині конкретної культури” [7. с. 232]. „Ідеї приналежності або спільності та акт ідентифікації з іншими, - вважає вчений, - є однією з фундаментальних скреп усіх людських систем” (там же). В історичній перспективі саме регіон з часом починає виступати головником пред’явником територіально-культурної ідентифікації.

Торкнемось тепер деяких теоретичних аспектів формування регіонального образу культури.

На утворення самобутнього цілісного образу краю впливає ціла низка факторів. В дослідженні „Культура – як система” російськими вченими О.Пелипенко та І.Яковенко пропонується поняття „автомодель культури”, тобто „раціонально сконструйований образ культури, що формується в її власних очах” [8, с.30]. Додамо від себе, що раціональні механізми створення образу в певній мірі завжди поєднуються також з ірраціональними, міфопоетичними. Автори вказують, що будь-який тип культури репрезентований двома образами. Один з них - „автомодель, тобто те, як культура бажає і дійсно бачить себе”. Інший – це „прихований від носіїв цієї культури її дійсний образ, який формується на основі самоорганізаційних процесів” (там же).

Проблема становлення та історичних метаморфоз регіонального культурного образу може бути розглянута в контексті класичної теорії „діалогу культур”: самовпізнання своєї культурної індивідуальності завдяки механізмам природного культурного взаємообміну: асиміляції одних та відштовхування інших (принципово сторонніх, можливо - руйнівних) елементів.

Регіональний образ як мала єдність у значний мірі складається досить природно, органічно. Поступово у колективній свідомості відбувається семантичне структурування культурного простору: його „сильних” (сакральних) і „слабких” місць, згідно з термінологією М.Еліаде; зонування, що характеризується особливим місцевим культурним колоритом. Регіональний культурний образ формується як єдність природно-ландшафтного та етносоціального.

Регіональний автообраз культури – явище динамічне, оскільки зазнає нових інтерпретацій. В залежності від домінуючого у певний час соціокультурного контексту його окремі ланки можуть спрощуватися, „випадати” або, навпаки, гіпертрофуватися, штучно добудовуватися згідно з новими ідеологічними парадигмами епохи. Все це є наслідком психологічного обживання кожним поколінням свого рідного територіального локусу, колективного створення найбільш комфортного, привабливого, несуперечливого образу.

У сплетінні історичних інтерпретацій автообразу регіональної культури кожного разу наново переосмислюється співвідношення „минуле-сучасне”. Як втілення малої територіальної цілісності, регіональний автообраз культури – багатошарове та складне явище. В часовому вимірі він містить свій міфорелігійний, історико-героїчний, трудовий, персонажний та інші плани. Так, міфорелігійний план, який матеріалізується у комплексі язичницьких та християнських святинь, ґрунтується на уявленні про власну давнину, віковічне духовне коріння.

Регіональна культурна історія в цьому сенсі виявляється не відокремленням, а своєрідною конкретизацією національної. Регіональний масштаб бачення здатний перетворювати загальновідому „хрестоматійну книжковість” національної культурної історії на реально відчутне начало.

Конкретизуючи наведені вище теоретичні і практичні аспекти, можна зазначити, що для свідомості донечанина суттєво значущим був факт того, що в межах його рідного локусу розгорталися події, відображені в головних святинях Стародавньої Русі: „Слово о полку Ігоревім”, „Повість временних літ” („Битва біля Калки”). Річ не тільки в тім, що особливі територіальні точки регіонального дому, відображені в художніх текстах, роблять власне переживання історії вірогідно відчутним, ґрунтовним. Зсередини свого світу виникає уявлення про особливу духовну енергетику місця, опосередкованого вже крізь поетичний світ художнього твору. Внаслідок цього історично-випадкове місце стає для своїх територіальних нащадків семантично значущим Місцем, беручи на себе роль символічного центру локалізації „свого світу” та встановлюючи особливий зв’язок часів та культурних просторів.

Історико-героїчний план регіонального автообразу формував ланцюг найбільш значущих для краю подій, які створюють суто місцеву святкову систему (скажімо, встановлення у Донбасі радянської влади, утворення Донецької області, визволення від фашистських загарбників тощо).

Трудовий план – в свою чергу – реєстрував коло значущих звершень (початок стахановського руху, колгоспно-тракторного почину П.Ангеліної та ін.). Нарешті персонажний план регіонального автообразу культури формував пантеон знатних людей краю.

У просторовому вимірі образ створювався на основі символічного прочитання внутрішньої регіональної конфігурації основних природно-культурних зон. В уявленні регіонального суб’єкта цілісний лик свого світу складала сукупність особливих знакових місць у культурному просторі краю, які формували багатошарову картину історичного минулого Донбасу. В цьому регіональному автообразі культури її язичницькі витоки були репрезентовані комплексом Кам’яних Могил, уявлення про які містило необхідний мотив таємниці, давньої загадки, відповідаючи важливій психологічній потребі містифікувати коріння своєї культури.

Мотиви „славного козацького минулого” більш за все виявились сфокусованими в образі легендарного кургану Савур-Могили, яка стає в культурній пам’яті регіону своєрідним символічним мостом, що поєднав найбільш героїчні та драматичні сторінки його історії. З півночі цей уявний цілісний профіль культурної географії свого світу замикало на собі Святогір’я: головна християнсько-релігійна святиня Донбасу. Цілісна тріадичність зазначених святинь глибоко символічна, оскільки з ранньоміфологічної традиції тріада саме і означала завершеність, „цілісність”, що „вміщує в собі все”. Стягуючи надідеологічними духовно-історичними нитями образ краю, ці символічні центри водночас й локалізували його зсередини, і виводили за власні межі, зміцнюючи єдність регіонального культурного простору з загальноукраїнським.

У радянський період „край-ударник” висуває історично нові знакові центри, серед яких: шахта «Центральне-Ірміне» у Кадіївці – батьківщина стахановського руху, Старобешеве – місце трудового почину П.Ангеліної та ін.

У цілому історія 20 століття стала яскравим прикладом неодноразових прагнень переконструювати державний (офіційний) образ культури відповідно до пануючих політичних парадигм. Частиною цього процесу стали образні метаморфози також і малих, регіональних культурних локусів. А це, в свою чергу, завжди вмикає універсальні механізми „культурних революцій”, архетипічних у своїх основах, здатних до переінтонування у новому соціально-історичному контексті. В історичних варіаціях на „революційну” тему неодмінно відтворювався міфідеологеми „тоді-тепер”, „ми-вони” та інші.

Утвердження в „посттоталітарний” період демократичних політичних систем, перенасичених альтернативними суперечливими елементами, ускладнює „збирання” нового офіційного образу культури, з яким здатна себе ідентифікувати більшість населення. Як наслідок – культурна цілісність виявляється лише декларативною, штучною.

У нових умовах трансформуються і регіональні культурні складові, потребуючи, зокрема, змін попереднього співвідношення „центр-периферія”. На нинішньому етапі демократичні процеси викликають активну децентралізацію колись єдиного, ідеологічно монолітного культурного поля. Намагання форсувати „вирівнювання” національного культурного ландшафту ініціює зворотні процеси: активну артикуляцію принципово своїх, місцевих культурних форм.

Регіональний образ культури зсередини набуває суттєвих змін, перезбирає свої елементи, що проходять історичну перевірку на свою подальшу значність. На прикладі культурного образу Донеччини можна побачити, як, відображаючи зміну соціокультурних парадигм, суттєво послаблюється попередня „робоча” домінанта.

З іншого боку, демократичні процеси та входження у відкритий світовий інформаційний простір стимулювали активне пророщування субкультурних проявів: „кланових”, рекреативних, надетнічних культурних сегментів, у значній мірі індиферентних до регіональних особливостей. Субкультурна ідентичність, територіально (регіонально) слабо опосередкована, становить більш низький, нестійкий рівень культурного укорінювання суб’єктів.

Перетворення регіонального образу культури передбачає збереження поважного ставлення до своєї культурної пам’яті, спадковість минулого й відтворення теперішнього; нове осмислення взаємообумовленості природного і соціодуховного начала. Зберігаючи стійкі, родові ознаки, регіональний образ є відкритим для зовнішніх культурних елементів, властивих реальності „інформаційного віку”.

Осмислення регіональних культурних відмінностей не містить загрози процесу створення нового загальнонаціонального культурного поля. Навпаки, через реалізацію принципу „з численності - єдність” робить його багатоелементним, спроможним до культурних діалогів, а, тому більш органічним та сталим.

Мультикультурна національна модель, що лежить в основі цілого ряду країн і характеризується принципом „визнання відмінностей” та правом „бути іншим” [9. с.69], видається найбільш оптимальною для вітчизняного розвитку, де роль держави та офіційної культурної політики полягає у виваженому упорядкуванні історично укладених регіональних культурних просторів.

Висновки

Підсумовуючи викладене вище, на теоретичному рівні опанування проблеми ми можемо вважати, що символічне „збирання” місцевих локусів у завершені, міфопоетичні образи малих культурних універсумів обумовлене не лише формальною наявністю адміністративно-територіальних меж, але й природною психологічною потребою відчувати себе у межах обжитого, впізнаваного дому з своєю власною, регіональною історією та системою культурних знаків.

Ситуація духовно-психологічного засвоєння регіональних світів містить у собі складний динамічний процес оформлення міфопоетичної образності, яка створювалася під впливом суто місцевих природних і соціальних факторів. Кожний регіон породжує історично детерміновані, але динамічні автообрази культури: систему уявлень „про себе”, яка відбивається, зокрема, в місцевій художній спадщині. Цей автообраз моделюється на міфопоетичній основі. Через це неодмінно відбувається спрощення або „забарвлювання” його окремих ланок, спроможних до періодичних перебудувань, модифікації – внаслідок підкорення їх пануючій загальнонаціональній ідеологічній програмі.

Крім цього, теоретико-соціологічний аналіз показує, що відсутність ґрунтовного культурного минулого в дореволюційний період та початок грандіозного постреволюційного облаштування регіону, що здійснювалися зусиллями „Нової, Звільненої Людини Праці”, спричинили потужний викид місцевої міфотворчої енергії, активізуючи цілу низку культурних архетипів, вкорінених в саму специфіку гірницької професії. Так, архетип символічного „другого народження”, поєднуючись з найважливішими ідеологемами радянської епохи, стає універсальним знаком історичного перетворення світу.

Сучасна історична ситуація „шва” між епохами, черговий етап суттєвого оновлення регіональних образів культури, які перебудовуються на іншу культурну програму і національну ґрунтовність, залишає необхідність подальшого дослідження міфопоетичної природи формування образів „регіонального дому”.

 

Література:

1. Чернецька О. Культурна ідентичність і глобальна культура в добу глобалізації // Політика і Час. – 2003.-№11.
2. Середа В. Особенности репрезентации национально-исторических идентичностей в официальном дискурсе президентов Украины и России // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006.-№3.
3. Бызов Л.Г. Социокультурная трансформация российского общества и формирование неоконсервативной идентичности // Миф России. – 2002.-Т.11.-№1.
4. Коган Л.Н Духовный потенциал провинции вчера и сегодня // Социс. – 1997. - №4.
5. Бирженюк Г.М. Методология и технологии региональной культурной политики // Панорама культурной жизни Рос.Федерации: Инф.сб. – Вып.2.- М., 2000.
6. Коржов Г. Региональная идентичность Донбасса: генезис и тенденции развития в условиях общественной трансформации // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. - №4.
7. Гуревич П.С. Культурология: Учеб.пособие. – 2-е изд.-М.: Знание, 1998.
8. Пелипенко А.А., Яковенко И.Г. Культура как система. – М.: Языки русской культуры, 1998.
9. Щедрина О.В. Возможна ли мультикультурная модель интеграции мигрантов в России? // Социс. – 2004.-№11.
10. Береза А.В. Регіоналізм та регіоналізація: проблема теорії і практики // Трибуна. – 2006. - № 11-12.
11. Савицкая Т.Е. Культурная идентичность и глобализация // Культура в современном мире: опыт, проблемы, решения: Науч.-инф.сб. - М., 2003. - Вып.4.

 

Ганна Агаркова,

викладач кафедри філософії та соціології Макіївського економіко-гуманітарного інституту