Завтра: Світ, Україна, Я

Інститут
демографії та соціальних досліджень
НАН України

За участі:
Києво-Могілянської Бізнес-Школи,

Українського інституту
соціальних досліджень
імені Олександра Яременка

та

Інституту економіки та прогнозування НАН України

Огляд актуальної наукової дискусії

про перспективи розвитку світу в цілому та України як його частини та висновки експертного дослідження «Аналіз дисбалансу між реальними потребами економіки, можливостями системи освіти та попитом на професії з боку ринку праці»

Світ 

Сучасний світ знаходиться в процесі історичної трансформації. Подібно до усіх масштабних трансформацій в історії людства, чинна має декілька вимірів – технологічний, економічний, соціальний, культурний та політичний.

Безпрецедентну швидкість оновлення в усіх сферах людського життя – від суспільних інститутів до побутових стандартів, радикальні зміни природи економічного зростання, формування «суспільства знань», об’єднання планети в єдину інформаційну мережу традиційно відносять до «сумісних» ефектів двох визначальних процесів сучасності - науково-технічної революції та глобалізації.

Різке зниження вартості зв’язку, а також витрат на обробку, зберігання та передачу інформації суттєво полегшило пошук можливостей для ділової діяльності в усьому світі, дозволило скоординувати операції дистанційованих одне від одного підприємств, перевело міжнародну торгівлю у режим он-лайн. На думку переважної більшості експертів, саме інформаційні та комунікаційні технології виступають базисом нової продуктивності, сучасних організаційних форм і, зрештою, самої глобальної економіки[1]..

Сьогодні ми лише починаємо інтегруватися до постіндустріального світу, формуємо власні відповіді на його виклики. Яке місце посяде Україна у міжнародному поділі праці – постачальника сировини та дешевої робочої сили для розвинутих країн або лідера високотехнологічного виробництва? Чи варто шукати свій шлях або доцільніше використати перевірені рецепти економічного зростання? Зрештою, хто виграє, а хто програє від глобалізації?

Поки що Україна знаходиться в «точці біфуркації». Огляд масштабних зрушень в соціально-економічній сфері, спричинених глобалізацією та науково-технічним прогресом, а також прогнози щодо їхнього подальшого розвитку дозволять максимально об’єктивно оцінити ті можливості, що відкриваються перед Україною.  

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ 

Власне термін «глобалізація» вказує на формування такої світової системи, якій притаманна надвисока складність у сенсі географічного охоплення, чисельності людей, які до неї належать, технологій, розмаїття економічної активності та середнього рівня знання (І. Валерстайн). Проте конкретні тлумачення цього процесу різняться досить суттєво, навіть якщо звертати увагу лише на один аспект глобалізації – розширення соціальних зв’язків у масштабі земної кулі.

Багато дослідників розуміють під глобалізацією утворення єдиного глобального суспільства, зосереджуючись на економічній стороні питання. Сучасний капіталізм повсюдно «знищує» кордони держав та цілих регіонів, формуючи спільний економічний простір. Іншими словами, глобальна економіка підпорядковує своїм законам розвиток окремих країн, позбавляючи, з одного боку, частки суверенітету, але з іншого – надаючи нових можливостей примножувати національне багатство. Головними агентами нової економіки виступають транснаціональні корпорації. Економісти трактують глобалізацію як злиття ринків окремих видів продукції і послуг, що виробляються транснаціональними корпораціями, усунення бар'єрів для вільної торгівлі, тіснішу інтеграцію національних економік та розширення можливостей для наукового співробітництва. Зокрема, глобалізація торкнулася таких сфер міжнародних відносин як міжнародна торгівля, міжнародний поділ праці, міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція, міжнародне науково-технічне співробітництво та міжнародні системи обміну інформацією.

Переважна більшість науковців підтримує ідею, що розвиток світової економіки супроводжуватиметься посиленням ролі інноваційних складових, розширенням ринку інформації та знань як факторів виробництва, зростанням ролі інформаційно-комунікаційної інфраструктури.

Іноді увага дослідників концентрується на революції в сфері комунікацій або глобальних споживчих ринках – ми живемо у «мережевому суспільстві», «Інтернет-сусупільстві» або «Мак-світі». Система глобальної інформації призводить до появи глобальних продуктів, що проявляється в стандартизації товарів та уніфікації торгівельних марок. Таким чином, глобалізація також зумовлює певну уніфікацію світу, життя за єдиними принципами, прихильності до єдиних цінностей, наслідування єдиних звичаїв та норм поведінки (О. Вежновец, І. Сидорська)

Найбільших успіхів глобалізація досягла у тому, що стосується дешевих культурно-споживчих благ – моди, напоїв, фаст-фуду, поп-музики, телебачення та кінофільмів. Скоріше за все, це й є найважливіший об’єднавчий ефект глобалізації: вона привносить капіталістичне споживання у приватне життя людей через найдешевші вироби. Майкл Манн

Політологічні версії глобалізації говорять про поширення «нового світового порядку». Всі ці теорії розглядають глобалізацію, насамперед, як інтеграцію світової спільноти.

Але що саме несе така інтеграція окремим країнам, суспільним верствам, й, зрештою, «пересічним громадянам»? Яким є баланс набутків та ризиків у сучасній світовій системі? А головне – чи має глобалізація якісь межі? Іншими словами, чи дійсно глобалізований світ є «глобальним»?

Глобалізація – це…

…уніфікація ринків, культур, політичних систем за західними стандартами

Найбільшими оптимістами є ті, хто трактують глобалізацію як уніфікацію світових стандартів розвитку за «західними зразками». Саме тому прихильники такого підходу щільно пов’язують вибір економічної моделі із цивілізаційним (ціннісним) вибором. За ємким формулюванням Самюеля Хантингтона, модернізація дорівнює вестернізації. У свою чергу, модернізація виступає комплексним й наскрізним явищем – впровадження демократичних інститутів не менш важливе для успіху, ніж побудова ринкових відносин. Головним аргументом слугує досвід «нових промислових країн» (країни Південно-Східної Азії, постсоціалістичні країни Східної Європи), яким вдалося вирватися із пастки економічної деградації. Їхній випадок має свідчити про те, що у сучасному світі єдиним шляхом до процвітання є прийняття породжених глобальною економікою «правил гри» та дотримання курсу на інтеграцію до спільноти держав, що поділяють ідеали західної цивілізації. Зі свого боку, успішні країни Заходу мають всіляко сприяти розвитку периферійних держав, причому не через «гуманітарну допомогу», що деморалізує суспільство, а відкриваючи для них свої ринки, сприяючи розвитку людського капіталу, інтегруючи периферію до своїх політичних та економічних структур.

Прихильники даної точки зору вважають, що глобалізація несе поліпшення добробуту усім країнам, що долучені до цього процесу. Зокрема, в публікації Всесвітнього банку WorldDevelopmentIndicators 2003 наведені такі дані: за останні два десятиліття, по мірі того, як різні країни світу ставали все більш відкритими для фінансових операцій, глобальні потоки прямих іноземних інвестицій (як процент ВВП) збільшилися вдвічі – до 1,5 трлн. дол. у 2000 році. Близько чверті від загального обсягу інвестицій було отримано країнами, що розвиваються (Східна Азія та Тихоокеанський регіон, Східна Європа, Центральна Азія). З 1990 по 2001 рік також збільшилася частка міжнародної торгівлі у загальному обсязі виробництва (експорт плюс імпорт товарів як процент ВВП) – причому показники для розвинутих країн є співставними з показниками для країн, що розвиваються: від 32,3% до 37,9% та від 33,8% до 48,9% відповідно. Темпи зростання для країн, які поступово входять до глобальної економіки, у перерахунку на душу населення складали: 1% у 60-ті роки, 3% - у 70-ті, 4% - у 80-ті й, нарешті, 5% - у 90-ті.

За висновками Всесвітнього банку, у виграші від економічної інтеграції в 90-ті роки опинилися саме ті країни, що знизили політичні бар’єри, які перещкоджають міжнародній торгівлі та інвестиціям. Разом з тим, в 90-ті роки темпи економічного зростання країн, котрих майже не торкнулися глобалізаційні процеси (Нігер, Демократична республіка Конго, інші країни Південної Сахари), були негативними. Таким чином, ізоляціонізм у цьому випадку дорівнює відставанню.

Замість того, щоб прирікати ці [відсталі. – ред..]  країни на триваючу ізоляцію та бідність, міжнародній спільноті необхідно терміново допомогти їм стати невід’ємною частиною міжнародної економічної системи, сформулювати політику та сформувати інститути, які сприяли би інтеграції, й продовжувати розширювати доступ цих країн до світових ринків. Всесвітній банк

Німецький економіст Хорст Зіберт також впевнений, що глобалізація вирівнює добробут різних держав (при тому, що розподіл доходів всередині держав залишається нерівним). Багато народних господарств в період з 1975 року до початку 2000-их покращили своє становище як в абсолютному вираженні, тобто в розмірі ВВП на душу населення при постійних цінах, так і по відношенню до США як провідної економки світу. Зокрема, Китаю за останні 25 років, забезпечуючи реальний ріст ВВП близько 10% на рік, вдалося вивести із граничної бідності 422 млн. людей. У виграші також опинилися Єгипет, Ботсвана, Чилі, Пакистан, Індонезія та Шрі-Ланка. Такі країни, як Аргентина, Гана, Камерун та Мексика покращили власне становище в абсолютному вимірі, хоча й збільшили відставання від США.

Значною мірою «вирівнюючому розвитку» сприяє мобільність робочої сили та інтернаціоналізація освіти. У державах, що стрімко розвиваються, поняття brain drain (втеча мізків) поступово набуває позитивного сенсу - brain exchange (обмін мізками). Студенти отримують освіту за кордоном, але використовують знання по усьому світу, працюючи в міжнародних компаніях. У провідних вузах США та Канади до 80% студентів – це іноземні громадяни. За даними ЮНЕСКО, рівень міжнародної мобільності студентів за останні 25 років збільшився на 25%. До 2010 кількість студентів, які навчаються за кордоном, становитиме 2,8 мільйонів, а до 2025 – 4,9 мільйонів. Причини цих змін є, у першу чергу, економічними. Серед них – підготовка робочої сили та спеціалістів відповідної кваліфікації, трансферт знань та організаційного досвіду, підвищення загального рівня конкурентоспроможності на ринках праці. Наприклад, за словами Джеймі Хейлі, консультанта з управління персоналом із США, топ-менеджер, котрий свого часу не навчався або не працював за кордоном, просто не розуміє, як будується бізнес у глобальних масштабах.

Люди всіх країн є мотивованими, щоб покращити їхні умови життя. Усі країни мають частку талановитих людей, які здатні брати на себе ризик. Але без забезпечення конкурентності середовища ця мотивація і ці таланти можуть залишитися сплячими. Едвард Прескот (EdwardPrescott), Нобелівський лауреат з економіки

У сучасних реаліях від’їзд молоді на навчання або роботу за кордон - скоріше надбання для національної економіки. Деякі країни, що розвиваються, запроваджують спеціальні програми із повернення з-за кордону вчених та кваліфікованих спеціалістів. Наприклад, у 2007 році реалізовувати таку програму почало міністерство оборони Індії. На сьогодні повернути вдалося порядку 40 дипломованих інженерів та техніків, у тому числі – з науковими ступенями, із таких країн як США, Японія, Швеція. Загалом, за 2007 рік отримано 150 заяв від індійців-нерезидентів.

Перебування своїх людей закордоном у багатих країнах створює перевагу, а утримання талановитих людей проти їх волі і бажання всередині країни в умовах неможливості їх повноцінного розвитку не є корисним. Джагідіш Бгаваті, економіст, Колумбійський університет

Прихильники «уніфікації» не бачать серйозних підстав для збереження напруги в сучасних міжнародних відносинах. У цьому сенсі класичною є точка зору Майкла Хардта та Антоніо Негрі: транснаціоналізація економіки «знищила» імперіалізм, а отже й нерівність, його місце заступила система, де центр знаходиться «повсюди і водночас ніде». Тому традиційне протиставлення розвинутого центру світової системи та відсталої периферії відходить у минуле – наприклад, найбільш стрімко ІТ-ринок розвивається сьогодні в Індії, країні, яку донедавна відносили до «третього світу». В ідеологічному плані утвердження «глобалізованого лібералізму» є історично закономірним процесом - «націоналізм» та «комунізм» зазнали нищівної поразки і не можуть скласти йому конкуренції.

Вирівнювання світу означає, що сьогодні відбувається з’єднання усіх світових центрів знання в єдину глобальну мережу, яка, якщо не втрутяться політика і тероризм, здатна стати першим вісником епохи небаченого процвітання та оновлення. Томас Фрідман

Отже,

глобалізація - це об’єктивне явище, яке у тій чи іншій мірі охоплює весь світ. «Виграти» від глобалізації може будь-яка країна, що обере шлях західного лібералізму та відкриє свою економіку для міжнародної співпраці. Місія самого Заходу (центру світової системи) по відношенню до «решти» світу, як і кілька століть тому, є цивілізаторською.

…зростання різноманіття моделей розвитку

Багато експертів доводять, що глобалізація є не одиничною, а множинною, вона не тільки інтегрує світ, але й дезінтегрує його. Фактично, прихильники цієї точки зору є прямими опонентами тих, хто стверджує, що глобалізаційні процеси зводяться до всесвітнього панування лібералізму. Основний контраргумент полягає у тому, що значна кількість держав периферії зазнала поразки, модернізуючись за західним зразком (нездолана гранична бідність у країнах тропічної Африки, відродження фундаменталізму на Близькому Сході, тощо).

Водночас сьогодні на міжнародну арену повертається Росія, Китай перетворюється на другу економічну державу світу та все гучніше заявляє про себе як про політичну силу глобального масштабу. Стрімке зростання нових економік у поєднані із низкою руйнівних фінансових криз, загальним промисловий спадом та стагнацією ринків у країнах центру ставлять під питання як регіональне, так й світове лідерство США. Західний світ більше не є «взірцем».  

Бар’єром на шляху глобалізації залишаються національні почуття, що викликає здивування у прихильників ліберального мислення. Хочемо ми того чи ні, але світовий порядок не є одноманітним. Якщо казати конкретніше, то немає жодного шансу, що з шести мільярдів наших сучасників з американським баченням світу погодиться хоча б відносно значуща більшість. Террі де Монбріаль

За прогнозами, до 2020 року валюти Китаю та Індії стануть світовими. До 2050 року сумарний обсяг економік Бразилії, Росії, Індії та Китаю (БРІК) перевищить сумарний обсяг ВВП країн «Великої сімки». Російські промислові гіганти «Роснефть» або «Русал» виходять на провідні західні біржі. Ці підприємства мають великі ресурси й здатні використати ринкові та фінансові інструменти, щоб проникнути у саме серце західного капіталізму.

На особливу увагу заслуговує «економічне диво» Китаю. З 1978 року, коли в країні почалися ринкові реформи, Китай виріс у четверту за розміром економіку світу (у перерахунку за обмінним курсом) або у другу після США (в перерахунку за паритетом купівельної спроможності). Позитивне сальдо торгівельного балансу (155 млрд. дол. за підсумками 2006 року) призвело до формування величезних золотовалютних резервів: за прогнозом лондонського центру Economist Intelligence Unit, вже наприкінці весни 2008 року вони становитимуть 2 трлн. дол. Останні п’ять років економіка Китаю зростала в середньому на 10% - як японська та німецька у 60-х роках 20 сторіччя.

Між тим, за даними опитування ВЕФ (серпень 2006 року), 84% бізнес-лідерів із 40 країн обрали в якості головної риси китайської економіки «масове виробництво дешевих товарів». Це дійсно так, проте в межах економіки масового виробництва експортного характеру вже сформувалися кластери високотехнологічного виробництва, заснованого на інноваціях та орієнтованого також і на внутрішній ринок.

За словами китайського бізнесмена Джорджа Гу, «з причини росту витрат – від вартості ресурсів до вартості праці – Китай більше не може покладатися на дешевизну виробництва як свою конкурентну перевагу, потрібні інноваційні ідеї». Протягом останніх 10 років обсяг китайської високотехнологічної продукції збільшився у 27 разів. За прогнозом, наведеним у журналі «Експерт», у 2020 році Китай витрачатиме на науково-дослідні розробки більше, ніж будь-яка інша країна світу – 370 млрд. дол. Однак вже сьогодні такі китайські телекомунікаційні компанії, як Huawei та ZTE в Шеньчжені, в середньому виділяють на наукові розробки 10% свого обігу (це більше, ніж аналогічний показник для західних корпорацій). Ними також відкриті два надсучасних університети, де працівники компаній підвищують кваліфікацію.

Змінюється й сама стратегія експорту. Китайські компанії, швидше за європейські та американські, приходять на ринки країн, що розвиваються. Так. Китай експортує сировинні ресурси до Анголи (нафта), Зімбабве (хлопок), Чилі (мідь) тощо. Так, частка Китаю в структурі імпорту деяких країнах Африки та Азії вже перевищила 30% й продовжує зростати.

Китайська економіка стає все більш відкритою. Сьогодні китайські фірми формують стратегічні альянси з західними компаніями (інвестиції західних банків в китайські після ІРО), купують іноземні бренди (так, китайська Lenovo купила комп’ютерний підрозділ ІВМ) або отримують доступ до західних ринків капіталу. Багато аналітиків прогнозує, що скоро китайські компанії стануть глобальними, як це свого часу відбулося в Японії та Кореї.

З наявними ресурсами та виробничою базою, а також ставкою на поєднання низьких витрат та високих технологій у китайських компаній вже достатньо потенціалу для того, щоб стати глобальними гравцями. Глен Мерфі, директор шанхайського відділення маркетингового агентства ACNielsen

Отже, сучасному Китаю вдається вдало поєднувати індустріальну та постіндустріальну економічні стратегії, але при цьому продовжувати жити в різних соціальних ритмах. Незважаючи на те, що приватний сектор складає більш ніж 70% ВВП, держава все ще розвивається в межах п’ятирічних планів. ВВП на душу населення наразі складає 1,8 тис. дол. за номіналом, тобто є досить невисоким за світовими стандартами. Зарплата робітників у великих містах дорівнює близько 250 дол. на місяць і вважається високою. Системи соцзабезпечення та охорони здоров’я, у порівнянні з західними, є нерозвиненими. Головне ж – Китай так і не встав на шлях демократії, отже, його досвід певною мірою спростовує той стереотип, згідно з яким економічні свободи не можуть бути реалізованими без супутньої демократизації суспільно-політичної сфери.

Таким чином, країна здатна досягти значного економічного зростання, стати впливовим світовим агентом, але при тому залишитися «незахідною». Навпаки, мова йде про «економічний патріотизм» - успіхи в економіці лише підсилюють почуття національної гідності та своєрідності. Як зауважує Майкл Манн, незахідні країни, що стрімко розвиваються, не протестують проти модерна або глобалізації, вони скоріше намагаються вписатися в ці процеси, водночас змінюючи їх умови.

Отже,

Глобалізація не є однорідним процесом й тим паче не дорівнює експансії ліберальної ідеології. Незахідні країни можуть модернізуватися за власним сценарієм, мати відкриту економіку й зрештою стати частиною глобального світу, зберігаючи при цьому національну самобутність, порівняно невисокі соціальні стандарти та навіть недемократичну форму правління.

…неоімперіалізм

Прихильники цієї точки зору вважають, що глобалізація є нічим іншим, ніж «сучасною версію» капіталізму з притаманною йому економічною, військовою та цивілізаційною експансією Заходу (за іншою термінологією, Півночі або центру). Імперіалізм, з приставкою «нео» чи без неї, закладено у самій логіці капіталізму. Як підкреслює Джон Б. Фостер, метою імперіалістичної системи і зараз, й у минулому було відкриття периферійних економік для капіталовкладень капіталістичних країн центру, аби у такий спосіб гарантувати безперервне постачання дешевої сировини й викачування надлишкового продукту із країн периферії. Крім того, «третій світ» завжди був джерелом дешевої робочої сили, що складає «резерв» світової армії праці. Отже, економіки периферійних країн, як такі, побудовані скоріше для задоволення зовнішньоекономічних потреб США та інших країн капіталістичного центру, аніж для забезпечення власних потреб.

Ще категоричніше з цього приводу висловлюється Імануель Валерстайн, засновник світ-системного аналізу: капіталістична світоекономіка ґрунтується на насильстві, яке відтворює домінування розвинутої Півночі над економічно відсталим Півднем. Основоположним принципом сучасної економіки є невпинне накопичення капіталу, отже перевага надається усьому, що дозволяє пожвавити це накопичення.

Змусити працювати людей за низьку зарплату, змушувати продавати товар за роздутими цінами, усунути з ринку конкурентів, захищати свій ринковий сегмент – усе це насамперед дозволяє вдатися до більшого накопичення тим, хто має владу нав’язувати такі умови, а отже тим, хто найуспішніше рухає важелями насильства чи ліпше їх контролює. Імануель Валерстайн

З точки зору розподілу доходів та ресурсів, глобалізація поглиблює прірву між багатими та бідними країнами. Одні регіони вириваються у своєму розвитку вперед, інші просуваються повільними темпами або перебувають у застої, деякі – регресують.

Аналізуючи відносини економічної влади, Майкл Манн стверджує, що сьогодні капіталізм став більш транснаціональним і глобальним, ніж будь-коли, особливо – у сфері фінансових потоків, прямих іноземних інвестицій і технологій комунікацій. Але він не є та й не може бути абсолютно глобальним, оскільки економічний розвиток залишається нерівномірним. У сучасному світі він відбувається за трьома основними типами. В першому випадку національним економікам країн, що розвиваються, вдається успішно інтегруватися у інтернаціональний економічний простір. У другому – економічно слабкі країни стають об’єктом експлуатації через застосування світовими лідерами механізмів нерівного обміну. Нерівність центру та периферії фактично підтримується такими «капіталістичними інститутами», як СОТ, Світовий Банк, Міжнародний валютний фонд. Так, економіки багатьох країн Півдня безпосередньо залежать від продажу сировини, й отже, вони програють за умови довгострокової тенденції до зниження цін на сировину у порівнянні з вартістю кінцевих продуктів. Ще один показовий приклад: у 70-х роках низькі процентні ставки на Півночі дозволили країнам Півдня зробити великі займи для фінансово-економічного розвитку. Потім Північ підняла ставки, викликавши масштабну боргову кризу на Півдні у 80-х роках (насамперед постраждали економіки Латинської Америки).

Економічну нерівність також пов’язують із «пролетаризацію» країн «третього світу» внаслідок перенесення туди важкої промисловості (В. Горбулін). Це призводить до перетворення країн-націй на держави-класи, поширення ментальності робітничого класу на більшість населення Півдня. Іноді економічний розвиток є нерівномірним всередині кордонів однієї держави – лінія розколу між Північчю та Півднем перетинає Китай, Індію та Росію. В інших випадках вона розділяє сусідні країни - Чілі та Аргентину, Угорщину та Румунію; на Близькому Сході вона відділяє країни, що експортують нафту, від решти.

Прогноз щодо можливостей наздоганяючого розвитку для більшості світу не є оптимістичним. За оцінками ООН, до 2025 року 7,8 млрд. жителів планети, тобто абсолютна більшість – 90%, належатимуть до «третього світу».

Проте й ця зона є відносно благополучною. «Потойбіч» глобалізованого світу знаходяться найбідніші регіони Півдня, котрі не підлягають ані інтеграції, ані експлуатації. За словами Майкла Манна, «це країни-ізгої, які піддані остракізму з боку інтернаціонального капіталізму, й найбільше зазнають насилля». До таких регіонів належать країни тропічної Африки, а також середньосхідні та південноамериканські країни, в яких продовжується економічний спад. Невдачі розвитку, у свою чергу, послаблюють легітимність урядів, економічний регрес помножується на релігійні та етнічні конфлікти – відсталі країни перетворюються на «чорні діри» або «зони безладу».

Владислав Іноземцев та Сергій Караганов у цьому зв’язку говорять про розкол між успішними державами та «державами, що не відбулися». Низький людський потенціал населення, авторитаризм правителів, породжене глобалізацією серйозне зниження цінності ресурсів при зростанні значення технологій – все це робить неможливим самостійний розвиток цих країн. Єдиний засіб запобігти «глобальному безладдю», яке поширюють «держави, що не відбулися», дослідники вбачають в колективному управлінні потенційно небезпечними процесами в «незахідній» частині світу. Проте, як ми бачимо, Північ все частіше відмовляється втручатися у конфлікти, що відбуваються на Півдні – й «відгороджується» від неї (В. Іноземцев).

Парадокс полягає у тому, що чим прогресивнішою є економіка, тим менше вона спирається на традиційні ресурси – сировину та дешеву робочу силу. Отже, країни-лідери можуть собі дозволити просто «не помічати» цілі регіони світу.

Відтепер капітал зацікавлений не в тому, щоб впрягти людей до своєї колісниці, а в тому, щоб позбавитися їх, як тягаря. Передова країна має тенденцію відгороджуватися від світу з його проблемами, зачинятися в багатому гетто. Олександр Кустарьов

Як зазначає Мануель Кастельс, сучасний капіталізм є традиційним, але разом з тим і радикально новим. Традиційним – бо передбачає жорстку конкуренцію у гонитві за прибутком; новим – тому що підтримується новітніми інформаційними та комунікаційними технологіями, які слугують основою економічної ефективності. Глобальна економічна система організована за мережевим принципом й, внаслідок цього, є надгнучкою. Визначальна роль інформаційних та комунікаційних технологій має дві сторони. З одного боку, вони дозволяють країнам стрімко розвивати економіку, модернізуючи систему виробництва та підвищуючи конкурентоспроможність набагато швидше, ніж раніш. З іншого боку, для країн, що не здатні пристосуватися до нової технологічної системи, відставання набуває кумулятивного характеру.

Інформатизація світового суспільства, що її прийнято вважати беззаперечним благом, не лише не усунула старі соціальні нерівності, але й додала до них нові диспропорції (А. Арсеєнко, Н. Толстих). Сьогодні соціологи говорять про «цифрову диференціацію», «цифрову асиметрію», «цифровий розрив». За даними «Доповіді про цифрове розділення: Індекс дифузії ІКТ-2005», виданої Конференцією ООН з торгівлі та розвитку у 2006 році, населення країн з високим доходом має в 22 рази більше шансів стати користувачами Інтернету в порівнянні із населенням країн з низьким доходом, у яких мешкає 37% населення світу. Основною перешкодою на шляху до входження більшості людей до Інтернет-спільноти в цих країнах є висока вартість таких послуг. Доступність Інтернету за ціною в країнах з високим доходом у 150 разів вища, ніж у бідних країнах.

Ринок високих технологій монополізований США та іншими країнами «сімки». Доступ до нього інших країн є вкрай обмеженим, що міцно прив’язує їх до науково-технологічного потенціалу країн-лідерів. Саме ці країни акумулюють сьогодні левову частку технологічної ренти світу. Так, на їхню долю припадає понад 80% торгівлі високими технологіями. Вони ж контролюють 90% вивозу капіталу.

Нерівномірним є і власне науково-технічний розвиток: інновації затребувані повсюди, проте розвинуті країни є не тільки їхніми споживачами, але й виробниками і, таким чином, випереджають решту світу. Крім того, лідируючі держави стають все більш «прискіпливими» щодо неперевірених наслідків деяких нововведень у галузях, які безпосередньо стосуються життя та здоров’я людини. Так, в деяких регіонах світу через негативні (або просто невизначені) наслідки для людини фактично заблокованим виявився розвиток ринку генно-модифікованих сільськогосподарських культур.

Натомість в країнах, що розвиваються, незадоволеними залишаються базові потреби. Так, в Китаї та Індії найближчим часом неминуче постане проблема забезпечення продуктами харчування зростаючого населення. Це завдання може бути вирішене лише на основі масового дешевого виробництва, тому у згаданих країнах не буде споживчого обмеження на використання біотехнологій у сільському господарстві. Таким чином, бідні регіони світу виступають великим споживчим ринком для «вчорашніх» та «ризикованих» технологій і у цьому сенсі також «використовуються» в інтересах лідерів.

Отже,

Глобалізація як неоімперіалізм передбачає нерівність у негативному сенсі («насильство»). Економічно та політично від глобалізаційних процесів виграє досить невелика кількість держав, які власне й є флагманами цих процесів. Решта світу вимушена грати за нав’язаними ними правилами, залишаючись об’єктом експлуатації або остракізму з боку «гегемонів».

Глобальна економічна система організована за мережевим принципом, що дозволяє їй працювати «в обхід» цілих регіонів. Ті країни, що не здатні стрімко модернізуватися й постійно підвищувати власну конкурентоспроможність на основі новітніх технологічних та комунікаційних ресурсів приречені бути світовими «лузерами». Можливості наздогоняючого розвитку у сучасному світі, що розвивається наддинамічними темпами, є вкрай обмеженими.  

…міф

Є й такі впливові експерти, які взагалі вважають глобалізацію міфом, теоретичним конструктом, «рекламним трюком». Як стверджує соціальний філософ П’єр Бурд’є, ми можемо вести розмову лише про «політику глобалізації», але не про глобалізацію як об’єктивний процес. Особливість цієї політики полягає в тому, що її розробляють дослідники – «експерти, найняті транснаціональними корпораціями». Єдиною формою спротиву наразі може бути певна самоізоляція країни. Тільки так вона може захиститися від економічної експансії ТНК, що фактично «вимиває» суверенітет, посилює національну залежність від світової економічної кон’юнктури та фінансових криз.

На думку Самара Аміна, глобалізація – не більш ніж ідеологія, до того ж ідеологія хибна. Наприклад, домінуючі сектори капіталу справді діють у транснаціональному просторі, але контроль над цими секторами залишається в руках фінансових груп з чіткою національною «пропискою». Глобальна економіка ніде не існує без держав, які, як і раніше, перебувають у постійному конфлікті. Таким чином, якщо під глобалізацією розуміти всесвітню інтеграцію, то її просто не існує: «Економіка об’єднує партнерів по економічній системі, політика – роз’єднує держави». І це протиріччя є неподоланним.

Отже,

Говорити про виграші чи програші від глобалізації взагалі невірно. Це – матриця, яка «триматиме» доти, доки суспільство не зважиться шукати справжню реальність «назовні».  

Соціальні наслідки глобалізації –

… відсутність перспектив для низькокваліфікованої більшості

Перехід до постіндустріальної моделі економіки суттєво змінює ресурсну базу та логіку економічного зростання. Автоматизація і перенесення виробництв до країн, що розвиваються, а також зниження цін на масову індустріальну продукцію призводять до значного розшарування соціуму за ознакою освіченості та кваліфікованості. Причому такий розподіл є універсальним – він спостерігається як в межах окремих держав, так й в транснаціональному вимірі.

Ядро світової економіки сьогодні складають багатонаціональні корпорації разом з підпорядкованою їм мережею підприємств малого та середнього бізнесу. Вищий ярус науки та технологій, що керує усім технологічним розвитком, сконцентрований у кількох десятках центрів та зон інновацій, головним чином – у США, Західній Європі та Японії. Російські, індійські та китайські інженери, які мають високу кваліфікацію, можуть проводити свої дослідження тільки у співробітництві з цими центрами. Таким чином, висококваліфікований труд все більш глобалізується: талановиті вчені зі всього світу наймаються фірмами або самими урядами, котрі мають потребу у талантах й змогу за них заплатити. Регіони та підприємства, де розташовані передові виробництва, залучають до співпраці людей зі всього світу, але ігнорують значну частину власного населення, бо його рівень освіти та культурні/технічні навички не відповідають вимогам нової системи.

Глобальна система виробництва складається одночасно із надцінних та продуктивних індивідів і груп, але також із людей (та територій), котрі ніколи не були значущими або втратили значущість, навіть якщо фізично вони ще перебувають у межах системи. Мануель Кастельс

Зворотною стороною глобалізації є соціальна маргіналізація. Отримати зиски від глобалізованої економіки можуть лише ті, хто достатньо освічений, аби «постійно перепрограмовувати лінію свого професійного вдосконалення, пожинаючи на кожному витку плоди нового рівня ефективності» (Е. Кастельс). З об’єктивних причин це доступно лише меншості. Більшість жителів світу не здатні мобільно пристосовуватися до нових умов праці, бути «конкурентоспроможними» у широкому сенсі. Вони не представляють інтересу ані як виробники, ані як споживачі, й отже «виключаються» із процесу глобалізації.

Ця тенденція актуальна не лише для країн, що розвиваються, але й для традиційних лідерів. Як відзначають експерти, 70-ті роки ХХ ст. ознаменувалися зростанням «постіндустріальної нерівності», яку пов’язують насамперед із загальною зміною структури робочої сили. Разом із ростом масштабів високотехнологічного виробництва відбувся значний спад затребуваності в тих категоріях працівників, яких Дж. К. Гелбрейт назвав consumption-workers (у протилежність до knowledge-workers). Якщо з 1968 по 1977 роки в США реальний прибуток працівників виріс на 20%, а його ріст практично не залежав від рівня освіченості (зарплати працівників з незавершеною середньою освітою виросли на 20%, випускників коледжу – на 21%), то з 1978 по 1987 роки прибутки у середньому виросли на 17% - причому у працівників із середньою освітою вони скоротилися на 4%, а у випускників коледжу – зросли на 48%.

З кожним роком подібне розшарування соціуму стає все більш очевидним. За даними Метт’ю Слоттера, в США сьогодні процвітає відносно невелика кількість «надкваліфікованих» громадян із високим заробітком, тоді як доходи решти зайнятих залишаються на попередньому рівні або навіть зменшуються.

З 2000 по 2005 рік менш ніж 4% працівників представляли ті освітні групи, котрі виявилися здатними оцінити на собі зростання реального середнього заробітку у грошовому вираженні. Зросли середні доходи людей із докторським ступенем, а також дипломованих спеціалістів. Проте зазнають збитків навіть випускники коледжів й ті, хто мають ступень магістра без конкретної професійної спрямованості. Мет’ю Слоттер

Уряд Сполучених Штатів планує збільшити інвестиції в освіту, а також розширити допомогу з професійної перепідготовки для тих, хто втратив доходи в галузях, що найбільше зазнали впливу глобалізації (галузі, що залежать від торгівлі та іноземних інвестицій). Але ефект від впровадження цих заходів дасться взнаки у досить віддаленому майбутньому. Поки що ж менш кваліфіковані американці, що складають більшість трудових ресурсів, активно виступають проти відкритих кордонів, програючи, у тому числі, мігрантам-спеціалістам. Слоттер підкреслює: «Люди запитують себе, чи корисна глобалізація для них особисто. І все частіше приходять до негативних висновків».

Національне соціологічне опитування з питань глобалізації, проведене у квітні 2000 року в США, встановило, що 65% опитаних вважають глобалізацію «хорошою справою» для споживачів і бізнесу як у Сполучених Штатах, так і в усьому світі. Водночас вони висловили побоювання, що глобалізація може призвести до значної втрати робочих місць у США. Близько 70% респондентів були переконані, що угоди США про вільну торгівлю з країнами з низькою оплатою праці спричинили зниження заробітної плати у Сполучених Штатах.

Як відзначає В. Іноземцев, останні 15 років зростання добробуту фактично зачіпає тільки «клас інтелектуалів» - працівники середнього й тим паче нижнього ешелону вже не можуть бути забезпеченими «хорошими робочими місцями», як це було у недавньому минулому. На відміну від часів індустріальної епохи, сумлінної праці найманого робітника сьогодні вже не достатньо для того, щоб віднести себе до середнього класу.

Отже,

Економічна нерівність або «вибірковість» глобалізації має своїм наслідком поглиблення суспільної нерівності, причому навіть в межах розвинутих країн. Із глобалізаційних процесів виключені цілі соціальні верстви, які за освітніми, професійними та особистісними параметрами не здатні вписатися до нової економічної системи. За висловом М. Кастельса, глобальний світ «населений надпродуктивною та надзабезпеченою меншістю, котра домінує над низькокваліфікованим робітничим класом й не помічає тих «чорних дір», в яких приречені щезнути люди та території, що втратили цінність». Соціальна маргіналізація «нецінних індивідів» – це об’єктивне, проте негативне явище.  

… рантьє та капіталісти програють «інтелектуалам»

Прихильники цієї точки зору згідні з тим, що основний виграш від глобалізації отримують високоосвічені індивіди, які мають унікальні професійні знання та досвід. Проте, оцінюють вони даний ефект позитивно, адже в основі стабільного росту прибутків «надкваліфікованої» меншості лежить чесна конкуренція.

Так, за словами В. Іноземцева, «багатство «класу інтелектуалів» не є наслідком експлуатації трудящих, але у все більшій мірі виступає результатом його власних зусиль». Саме інтелектуали, а не «власники засобів виробництва» або власники-акціонери складають наразі вищий клас у розвинутих державах. Образно кажучи, капітал поступається місцем інтелекту.

У 2004 році серед осіб, що входили до 1% американців із найвищими доходами, лише 8% жили з процентів та дивідендів, натомість 55% працювали керівниками або консультантами, 30% мали медичну або юридичну практику, а 10% були людьми творчих професій – артистам, вченими, професорами.

При цьому по висхідній зростає й сама «ринкова вартість» знань. На початку 90-х збільшення прибутків осіб просто із вищою освітою дещо призупиняється, в той час, як тих, хто отримав вчений ступень, високий рівень післядипломної підготовки або проявив себе у високотехнологічних компаніях, продовжують рости. Наприклад, у середині 90-х в США розрив очікуваних прибутків власника докторського ступеню й випускника коледжу досяг 1,6 млн. (!) дол. Постійне зростання прибутків інтелектуалів та вимог до рівня їхньої освіти і кваліфікації стимулює все ширші верстви населення «інвестувати у знання».

За словами Мануеля Кастельса, «розвиток освіти забезпечує розвиток технологій, який, у свою чергу, зумовлює розвиток економіки, що сприяє соціальному розвитку, а він – знову ж таки – стимулює розвиток освіти. Такою є нова синергетична модель, що синхронізує економічне зростання та якість життя». Проте, як відмічає він же, якщо знанням в інформаційній економіці належить вирішальна роль з точки зору створення цінностей, то головним є саме рівень освіти, а не просто загальна кількість освічених людей. Це і створює підстави для домінування «класу інтелектуалів».

Представники інтелектуальної еліти успішно будують кар’єру, котра дозволяє їм реалізувати власні здібності й домогтися поваги; на них працює технологія, розширюючи можливості вибору й підвищуючи ступень їх свободи. Ричард Хернштейн та Чарльз Мюррей

Отже,

Майнова й, відповідно, соціальна нерівність на початку ХХІ сторіччя не виступає синонімом соціальної несправедливості; скоріше, вона – особливість постіндустріальної цивілізації (В. Іноземцев). В сучасному світі головним витоком конкурентоспроможності – як країни в цілому, так і окремого індивіда – є знання. Тому сьогодні «вищий клас» у розвинутих державах складається не з крупних власників, а із інтелектуалів. Їх добробут не є результатом експлуатації інших соціальних верств, але безпосередньо залежить від рівня освіченості, професіоналізму, особистісних якостей. Високі прибутки класу «інтелектуалів» стимулюють все більшу кількість людей долучатись до «перегонів за знаннями», що сприяє подальшому розвитку економіки та підвищенню рівня добробуту суспільства. 

… шанс для кожного

На думку Елвіна та Хейді Тоффлер, сьогодні ми переживаємо «третю хвилю» глобальних змін – модерна індустріальна цивілізація поступається місцем постсучасній цивілізації, що базується на інформаційних технологіях. Світ знаходиться на шляху до створення абсолютно нової системи багатства, яка спричиняє зміни не лише в економіці, але й в усіх сферах людського буття.

Нова хвиля багатства розхитує всі принципи індустріалізму по мірі того, як замість факторів традиційного промислового виробництва, таких як земля, труд і капітал, все більше починає цінитися знання. Елвін Тоффлер

Головна особливість системи, що формується, - це демасифікація, від масовості позбавляються виробництво, ринки, суспільство. У розвинених країнах кількість робочих місць, що потребують високої професійної кваліфікації, унікального досвіду, вищої освіти, особливо у сфері технічних та точних наук, збільшується випереджуючими темпами у порівнянні зі зростанням загального попиту на робочу силу.

Кількість вакансій на ринку праці США, що потребують науково-інженерної освіти зростає майже на 5 % щороку. У порівнянні з цим щорічне зростання загальної кількості вакансій складає лише 1%». Звіт Національної наукової ради (NSB) США

Змінюється стиль організації трудових колективів, все частіше з’являються тимчасові команди для виконання тимчасових завдань в усіх секторах економіки, вертикальну ієрархію змінюють горизонтальні мережеві зв’язки. Також більш «індивідуальними» стають час і темпи у виробництві. У цих умовах старі закономірності, як то переміщення підприємств туди, де труд коштує дешево, вже не спрацьовують. Резерв дешевої робочої сили потрібний там, де робітники є взаємозамінними, а це справедливо лише по відношенню до конвеєрних операцій.

Сьогодні основною вимогою до працівників стає постійне оновлення вмінь та навичок, цінуються такі якості, як широта поглядів та здатність швидко опановувати нові види діяльності. В процесі створення прибутку все більшого значення набувають дослідження, комунікації, менеджмент. Крім того, виникнення кроснаціональних регіонів, створення кіберпростору, оцифрування багатьох економічних функцій розчиняють межі поділу на «перший» і «третій світ».

Цьому ж сприяє ще одна помітна тенденція: реалії «економіки знань» повсюдно посилюють вмотивованість до навчання та підвищення кваліфікації. Таким чином, лідерство у сфері технічних, природничих та математичних наук у Заходу починають перехоплювати азійські країни.

Найбільша кількість людей з вищою освітою в світі в Китаї – зараз там навчається 23 млн. студентів.

Із 2,8 млн. початкових університетських ступенів (в Америці – це ступінь бакалавра) з науково-інженерних спеціальностей, присвоєних у світі в 2003 році, 1,2 млн. дісталися студентам азійських університетів, 830 тисяч – європейських і 400 тисяч – американських. За інженерними спеціальностями університети азійських країн випускають сьогодні у вісім разів більше бакалаврів, ніж американські. Звіт Національної наукової ради (NSB) США

Сучасні інформаційні технології зробили національні кордони абсолютно прозорими – сьогодні формується глобальний освітній простір.

За даними ЮНЕСКО, рівень міжнародної мобільності студентів за останні 25 років збільшився на 25%. Найбільшу кількість іноземних студентів залучають держави G8. З 2,7 млн. осіб, що отримали освіту за межами своїх країн, на частку «вісімки» припадає 90%. За даними Організації з економічного співробітництва та розвитку, в США навчається близько 22% всіх міжнародних студентів.  До 2010 кількість студентів, які отримують освіту за кордоном, становитиме 2,8 мільйонів, а до 2025 – 4,9 мільйонів. За даними Бюро міжнародних інформаційних програм Державного департаменту США, кількість іноземних студентів в американських вищих навчальних закладах в 2006-2007 роках збільшилася на 3% (після терактів 2001 року вона скорочувалася).

Найбільш амбітними претендентами на робочі місця, що потребують високої кваліфікації, наразі виступають вихідці із країн, що розвиваються. Так, у доповіді «Відчинені двері-2007», яку підготував Інститут міжнародної освіти США, провідною країною-постачальником студентів до США шостий рік поспіль є Індія (83 833 осіб), причому у порівнянні із 2005-2006 навчальним роком кількість індійських студентів зросла на 10%. Друге місце зайняв Китай із 67 723 особами (зростання на 8%), третє – Південна Корея із 62 392 особами (зростання на 6%). Також збільшилася кількість студентів із Саудівської Аравії (на 29%), В’єтнаму (на 31%), Гонконгу (на 9,3%) та Непалу (на 28%).

Перше місце в світі за кількістю сертифікованих програмістів все ще займають Сполучені Штати (194 тис.), але за ними слідує Індія (145 тис.) та Росія (68 тис.) Близько 35% програмістів у Силіконовій Долині, чверть інженерів та технологів НАСА, 45% програмістів у компаніях «Майкрософт» та ІВМ – вихідці із Індії. Німеччина зробила запит на 25 тис. індійських програмістів, Японія – на 15 тис. Обсяг експорту програмного забезпечення із Індії за найближчі три роки зросте з 6 млрд. дол. до 10 млрд. дол. Дві третини програмного забезпечення йде до США.

Індія є головним постачальником комп’ютерного аутсорсінгу для США (70% на ринку цих послуг), зараз до неї активно приєднуються В’єтнам, Китай, Мексика, а також Румунія, Польща, Україна. Серед переваг офшорного аутсорсінгу замовники виділяють не тільки відносну дешевизну робочої сили, але також талановитість і креативність розробників та їх досвід роботи з великими та складними проектами. За словами Сандри Бойд, голови асоціації Compete America, сьогодні Америка вимушена конкурувати з країнами, в яких швидко зростає кількість професійних кадрів, оскільки в самих Сполучених Штатах підготовка кваліфікованої робочої сили уповільнюється. Якщо в 1975 році США займали третю позицію у світі за часткою студентів технічних спеціальностей від загальної кількості студентів, то в 2004 році вже змістилися на 17 місце.

До 2015 року 3,4 млн. американських робочих місць в сфері програмування перемістяться до країн, що розвиваються. В період з 2003 по 2006 роки США вже втратили 160 тис. робочих місць у галузі виробництва програмного забезпечення. За даними компанії Forester Research

Для країн, що розвиваються, аутсорсінг є першим кроком до завоювання певного сегменту ринку програмного забезпечення – від експорту продуктів на замовлення вітчизняні фірми поступово переходять до експорту готових комп’ютерних програм. Так, на думку Біла Гейтса, експорт ІТ продукції для Індії – має таке саме значення, як експорт нафти для арабських країн. Все це дає підстави спрогнозувати поступове переміщення центру „інтелектуального тяжіння” з розвинених країн до минулої периферії.

Вихідне припущення, що більш ніж сторічне світове панування американської економіки буде, навіть за необхідності, тривати і надалі, сьогодні є ілюзією Томас Фрідман  Якщо сьогодні не вдатися до необхідних дій, у 2020 році ми можемо виявити, що регенеруючій здатності американських дослідницьких та освітніх установ завдано значної шкоди, і що першість у цій області перейшла до інших регіонів світу.  Наше занепокоєння викликає зниження кількості громадян США, які навчаються науково-інженерним спеціальностям, що спостерігається останнім часом, на фоні триваючого зростання потреб країни в працівниках за цими спеціальностями.  Звіт Національної наукової ради (NSB) США

Всупереч поширеному стереотипу, сьогодні «периферійні країни» є ресурсом не стільки дешевої, скільки висококваліфікованої робочої сили. Глобалізаційні процеси якщо не вирівнюють самий рівень життя, то принаймні зрівнюють шанси на добробут для інтелектуалів незалежно від їхньої регіональної «прописки».

Необхідною умовою створення та ефективного використання нових технологій є високий рівень освіти в цілому й технічної освіти – зокрема. Тому розвинуті країни, прагнучи не втратити традиційні конкурентні переваги у змаганні з «новими економіками», запроваджують заходи, що стимулюють підвищення кількості студентів технічних та математичних спеціальностей й доступність такої освіти.

У 2006 році Дж. Буш запропонував «Американську ініціативу конкурентоспроможності» з бюджетом у 136 млрд. дол., спрямовану на різке збільшення інвестицій у людський капітал для підтримання та розвитку технологічного лідерства держави. Планується: збільшення на 70 тис. чол. вчителів з математики та природничих наук, залучення ще 30 тис. інженерів та вчених як вчителів-сумісників. подвоєння федеральних асигнувань на фундаментальні дослідження – до 50 млрд. дол. надання приватному секторові податкової пільги на НДДКР (86 млрд. дол.).

 

Щоб збільшити кількість людей з вищою освітою, розвинуті країни застосовують такі системи стимулів, як грантова підтримка та студентські кредити.  В Нідерландах, Швеції та Фінляндії гранти отримує до 80% студентів. У Франції студентам, що навчаються в вищих комерційних та інженерних школах, держава компенсує до третини витрат на освіту. У зв’язку з подорожчанням освіти у Великій Британії до 3000 фунтів на рік, видаються субсидії студентам з природничих спеціальностей. Велика Британія, Швеція, США, Фінляндія, Нова Зеландія та Австралія видають студентський кредит без перевірки потреби у ньому. Право на освітній кредит використовує 80% шведських студентів, 70% - австралійських. У США таких половина.

Також ними реалізуються численні програми з пошуку та підтримки талановитої молоді по усьому світу. Найбільш відомі з них – американські «Програма студентського обміну UGRAD» (АЙРЕКС) для бакалаврів та Програма Фулбрайта, а також програма «ВР Кембридж Чівінг» у Великій Британії. Зокрема, в рамках Програми Фулбрайта щорічно присуджується близько 6000 грантів загальним коштом 250 млн. дол. Програма надає гранти студентам, викладачам, спеціалістам та вченим США та інших країн для навчання, досліджень та читання лекцій в США і 150 країн світу.

За даними перепису населення США 2000 року, іноземцями за походженням були 17% від загальної кількості бакалаврів, 29% - магістрів, 38% - докторів наук. Вчені іноземного походження складають більше 35% викладацького складу університетів в інженерних та комп’ютерних дисциплінах й майже одну третину науково-інженерних кадрів країни.

Понад 60% наших аспірантів – з-за кордону, в основному – з Азії. В певний момент чотири роки тому виявилося, що всі наші аспіранти математики – з КНР». Президент Університету Джона Хопкінса Білл Броді

Вважаю, що лозунгом ХХІ сторіччя буде не ринок чи демократія, а демократичний ринок. Раніше механізми демократії передбачали доступ до перерозподілу економічних благ, але не економічних можливостей. Ось лозунг: забезпечення рівного доступу до економічних можливостей, котрі надає людям глобальна економіка. Георгій Дерлугьян, професор соціології Північно-Західного університету, США

Отже,

Мережевий принцип організації глобальної економіки є не стільки причиною нерівності, скільки витоком нових можливостей розвитку. Шанс «виграти від глобалізації» мають практично усі поза залежності від регіону проживання чи соціального походження. Вирішальним фактором успіху стає мотивація – прагнення і готовність вчитися та працювати. 

Глобалізація і зміни на ринку праці

Нова економіка, характерними рисами якої є визначальна роль інновацій і технологій у забезпеченні зростання і конкурентоспроможності, орієнтація на виробництво нових послуг та продуктів, створення нових галузей тощо, формує специфічні умови на ринках праці.

Разом з тим, сучасні тенденції щодо попиту на працівників, а також характер вимог до їхньої кваліфікації значно різняться в залежності від рівня та моделі економічного розвитку певної країни. У загальному вигляді водорозділ проходить між постіндустріальними та індустріальними країнами, тими, хто лідирує, й тими, хто доганяє. Проте й ця опозиція не є жорсткою.

1. Тренд країн, що розвиваються.

В країнах, що розвиваються (Росія, Китай, Бразилія) спостерігається помітна «індустріалізація» зайнятості, зростають обсяги потреби в представниках найпростіших професій, заявленої підприємствами енергоємних та експортоорієнтованих галузей. Це свідчить про збереження пріоритетних позицій уніфікованої, жорстко регламентованої праці та, відповідно, орієнтації промисловості на наздоганяючий сценарій розвитку економіки. На структуру зайнятості також значною мірою впливає непрозорість умов конкуренції, високий рівень корумпованості, поширеність «сірого» працевлаштування.

Визначені особливості в повній мірі демонструють дані дослідження „Хто працюватиме в Росії у 2015 році?” (Я.Астафьєв), де вивчалися перспективи розвитку спеціальностей, класифікованих за шістьма групами: (1) бізнес; (2) управлінці; (3) працівники розумової праці; (4) працівники торгівлі і сервісу; (5) працівники фізичної праці; (6) військові. Російський ринок праці в контексті збереження існуючого рівня тінізації економіки розвиватиметься наступним чином:

• сектор малого і середнього бізнесу, а відповідно і кількість робочих місць, створених в цьому секторі, буде скорочуватись;
• затребуваність управлінців і працівників розумової праці, чия діяльність пов’язана з „сірими зонами” економіки, буде підвищуватися. Проте зменшуватимуться шанси на гідне працевлаштування для службовців, працівників освіти і культури;
• працівники торгівлі та сфери послуг збережуть за собою досить обширну нішу на ринку праці, яка й надалі матиме тенденцію до збільшення;
• попит на кваліфікованих працівників фізичної праці стабільно зростатиме, проте становище напівкваліфікованих та низькокваліфікованих робітників погіршуватиметься. Дещо зменшуватиметься затребуваність працівників сільського господарства.

Отже,

ринок праці країн, що розвиваються, перш за все орієнтований на промисловість та розвиток інфраструктури (робітники різного рівня кваліфікації).  

2. «Універсальний» тренд.

Наскрізними тенденціями, що стосуються усіх країн, в тому чи іншому ступені інтегрованих у міжнародну економіку, є скорочення зайнятості в агарному секторі і зростання попиту на працівників сфери послуг.

За останні десять років частка аграрного сектору в загальних обсягах зайнятості по всьому світу скоротилася з 41,7% до 34,9%, по розвинутих країнах – з 6,1% до 4,2%, по країнах Центральної й Південно-Східної Європи (без країн ЄС) та СНД – з 27,0% до 19,5%. Дані GlobalEmploymentTrends

В сфері послуг стабільним залишатиметься попит на перукарів, офіціантів, електриків, медичних сестер, працівників автосервісу та сфер розваг, соціальних послуг.

У сфері послуг в країнах Євросоюзу (EU27) та Норвегії у 2006 році найбільша частка зайнятих була зосереджена у торгівлі (14,3%) охороні здоров’я та соціальній роботі (9,7%), послугах бізнесові (9,2%), і планується подовження дії цієї тенденції на перспективу. Дані звіту RecentRestructuringTrendsintheEU

Між тим, в США та країнах ЄС зростає попит, перш за все, на медичних та соціальних працівників. Згідно з прогнозом Бюро статистики США, до 2014 року у США потрібні домашні опікуни, працівники, що надають «персональну допомогу» по господарству, а в Німеччині – домашні лікарі, алергологи, спеціалісти з практичного оздоровлення, медичні техніки, фізіотерапевти, психотерапевти, радіологи. Такий специфічний попит також стосується насамперед «багатих» країн з високими стандартами життя та переважанням у структурі населення людей похилого віку.

Отже,

«універсальним» трендом ринку праці є зменшення попиту на працівників сільського господарства і збільшення – на працівників сфери послуг.  

3. Тренд розвинутих країн.

Якщо звернутися до прогнозів щодо розвитку ринку праці передових країн, то очевидними стануть такі тенденції:

• поширення професійного різноманіття
•  звуження профілю спеціалістів
• зменшення попиту на робочу силу й, відповідно, збільшення потреб у працівниках інтелектуальної сфери (насамперед – з технічних, природничих, математичних спеціальностей) та сфери послуг.

Слід зауважити, що остання особливість в найбільшій мірі притаманна або «економікам знань» (США, Японія), або, навпаки, тим країнам, що тільки переходять до постіндустріалізму (наприклад, Польща).

Позитивна динаміка розвитку спостерігається насамперед у сфері інформатики, телекомунікацій, Інтернет, комп’ютерних технологій. Згідно з прогнозом Бюро статистики США, до 2014 року збережеться стабільний попит на аналітиків комп’ютерних систем та баз даних, а також інженерів комп’ютерного програмування. Цікаво відзначити й найменш затребувані в США професії – робітники сільського господарства та фермерства, біржові маклери, оператори ПК, секретарі.

Прогнозовані зміни попиту на ринку праці США

(період 2006-2016 рр., U.S. Bureau of Labor Statistics)

У середній перспективі (до 2016 року) прогнозується збільшення попиту на аналітиків мережевих систем та комунікацій ? на 53,4% (порівняно з 2006 р.), інженерів з обслуговування комп’ютерних мереж ? на 44,6%.

Дефіціт спеціалістів в галузі ІТ та електронного бізнесу спостерігається і в країнах ЄС. В період з 1995 по 2000 рік в ЄС було створено 1,5 млн. нових робочих місць в індустрії високих технологій та 5,5 млн. робочих місць в індустрії, що потребує вищої освіти. Аналітики Майкрософт прогнозують, що такий попит буде задоволений не раніш, ніж через десятиріччя. У зв’язку з цим в Європі стають популярними фірми-посередники, які шукають та «експортують» із незахідних країн висококваліфікованих спеціалістів на замовлення лідерів комп’ютерної індустрії. За даними деяких дослідників, до 2015 року в ЄС налічуватиметься 700 тис. наукових вакансій.

Дещо інша картина в Японії. За рейтингом-прогнозом галузевого розвитку до 2010 року, стрімко розвиватимуть не стільки інформатика та телекомунікації, скільки галузі, пов’язані з їх використанням у виробництві – нові технології у промисловості, енергозберігаючі технології, авіа- та ракетобудування. Поряд з цим зростатиме потреба у спеціалістах з «охорони середовища» - інспектор охорони зовнішнього середовища, спеціаліст з екологічної освіти, інженер та архітектор зовнішнього середовища та інші.

Ще однією сферою діяльності, що динамічно розвиватиметься, є електронний банкінг та електронна торгівля, адже з кожним роком зростатиме кількість споживачів цих послуг. В Польщі набувають популярності такі спеціальності, як працівник центру інтерактивного обслуговування клієнтів у торгівлі, працівник обслуговування інтегрованих фінансових продуктів, спеціаліст з телебанкінгу, а також банківські «антихакери». За даними Центрального інституту охорони праці Польщі, позитивну динаміку зростання попиту на ринку праці матимуть такі спеціальності:

Наступною галуззю, з якою експерти пов’язують розвиток ринку праці, є біотехнології – власне біотехнолог, генетичний біоінженер, інженер біопроцесів, біоінженер клітини та тканини. Проте ця сфера є зовсім новою, її розвиток потребує значних капіталовкладень у сучасне обладнання, а також інвестицій у підготовку висококваліфікованих спеціалістів. Отже, з об’єктивних причин «підняти» цю галузь під силу тільки розвинутим країнам.

Спільною особливістю як для розвинутих, країн, так й тих, що швидко розвиваються, є значне зростання значущості певних особистісних рис як конкурентних переваг на ринку праці – вміння та мотивації навчатися, професійної гнучкості, комунікативних здібностей, відкритості змінам.

Отже,

На ринках праці розвинутих країн попитом користуються працівники сфери інформатики, телекомунікацій, Інтернет, комп’ютерних технологій, а також новітніх галузей – біо- та нанотехнологій. Зростає потреба у фахівцях із промислового впровадження інновацій та «екологічних» спеціальностей. 

4. Тренд «глобальної невизначеності».

Необхідно відзначити, що деякі експерти (серед них –М. Слоттер) додержуються радикальної точки зору щодо можливості прогнозування попиту як такого. Наддинамічний характер змін, що відбуваються в сучасному світі, дозволяє у кращому випадку визначити лише галузі, що розвиватимуться, але не конкретні спеціалізації. Щорічно оновлюється 5% теоретичних та 20% професійних знань. Прийнята у США одиниця виміру старіння знань спеціаліста – «період напіврозпаду компетенції» (зниження компетенції на 50%) показує, що у багатьох професіях цей поріг наступає менш ніж через 5 років, тобто раніше за закінчення терміну навчання у вузі.

Отже,

Через значний динамізм інноваційних змін у світовій економіці прогноз щодо структури ринку праці взагалі не можливий. 

Загальним чином,

Ситуація на ринках праці прямо пов’язана зі ступенем інтегрованості країни до світових економічних процесів і її успішністю як глобального гравця. Найбільш проблематично визначити домінуючі тенденції для трансформаційних економік з нечіткою моделлю розвитку – вони можуть перебувати під впливом одночасно декількох, часто суперечливих, тенденцій. Цю закономірність підтверджує й досвід України.

Додаток 1

НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС

Більшість експертів розглядає науково-технічний прогрес як «двигун» постсучасної економічної трансформації, проте вплив інноваційного тренду на економіку та соціум є значно ширшим, ніж просто технічне уможливлення глобальної зв’язності ринків, виробництв, фінансових потоків.

Інформаційні технології не є причиною тих змін, котрі ми наразі переживаємо. У той самий час без інформаційних та комунікаційних технологій ніщо з того, що змінює наше життя, не було би можливим. Вся сфера людського існування з середини 90-х років базується на владі інформації та технологічних інноваціях, швидкість появи яких збільшується з кожним місяцем. Мануель Кастельс

Нова логіка економічної ефективності

Доступ до інноваційних та комунікаційних технологій сьогодні є передумовою соціального та економічного розвитку. Економетричні дослідження демонструють щільну статистичну взаємозалежність між розповсюдженням новітніх технологій, продуктивністю та конкурентоспроможністю для країн, регіонів, виробництв та фірм. Якщо узагальнити, «рецепт» сталого економічного лідерства передбачає:

1.                              Ставку на інновації.

Основні для конкурентоспроможності фактори сьогодні – не стільки нафта чи газ, скільки науково-інформаційний потенціал та якість інфраструктури. Ці фактори не успадковуються, а створюються. Всі країни починають конкурувати на світовому ринку на основі базисних факторів – природних ресурсів та низькокваліфікованої робочої сили. Однак подібні переваги є непостійними, тому що на ринок можуть вийти (й виходять!) інші країни з дешевшими ресурсами та працею.

Щоб забезпечити стабільні конкурентні переваги, фактори економічного зростання, по-перше, мають бути спеціалізованими. Наприклад, у США це комп’ютерні технології та медицина, у Японії – системи переробки інформації, у Німеччині – механічні системи, двигуни, органічна хімія.

По-друге, «на старті» випереджаючого розвитку сировинну і інноваційну моделі економіки не слід розглядати як такі, що заперечують одна одну. Будь-який різновид виробництва може бути «науковим», якщо значна частка прибутку спрямовується на вдосконалення традиційної продукції та науково-дослідні розробки продукту нового типу.

У США на отримання нових продуктів в обробній промисловості зараз спрямовується 43% загальних витрат на НДДКР в цій галузі, на вдосконалення старих – 42%, на розробку нових технологічних процесів виробництва попередньої продукції – 15%.  У РФ в 2004 році «Газпром» вклав у НДДКР 100 млн. дол., «Норильський нікель» - біля 40 млн., «Серевсталь» - більше 2 млн.

Звичайно, за великим рахунком, подібні інвестиції йдуть у сировинну економіку, проте – у її інтенсивний, а не екстенсивний розвиток.

2. Нарощування наукомісткості виробництва.

Сьогодні змінюється сама модель конкуренції На світовий ринок треба виходити з принципово новою пропозицією, бо тільки так заробляють «бали» у глобальній ринковій грі.

На початку 1991 року виробництво наукомісткої продукції у світі збільшувалося на 6,2%, а виробництво звичайних промислових товарів – лише на 2,7%. У 2004 році обсяги виробництва наукомістких товарів зростали вже на 11%, що у чотири рази швидше, ніж у інших галузях. У розвинутих країнах в сфері науки та технологій працює у середньому 25% трудових ресурсів. 20% ВВП США створюють 8% працівників. В Ізраїлі 1 дол., витрачений на науку, дає 15 дол. прибутку від експорту наукомісткої продукції.

Саме тому все більше країн беруть на озброєння стратегію розширення масштабів наукової та інноваційної діяльності по відношенню до розмірів ВВП. Сьогодні перше місце за фінансуванням НДДКР посідає Ізраїль – 4,3% до ВВП. За прогнозом, витрати на НДДКР у 2020 році для США становитимуть 3% до ВВП, для Японії – 3,5%, для ЄС-15 – 2,3%, для ЄС-25 – 2,2%. Росія, Індія та Китай за цими показниками (відповідно: 2,25%, 2,4%, 2,5%) перейдуть від «наздоганяючого» до «лідируючого» розвитку.

Європейським Союзом, який за динамікою наукоємності наразі відстає від США та Японії, прийнята Сьома рамкова програма НДДКР. Її загальне фінансування складатиме 73,7 млрд. євро. З них 44,7 млрд. євро буде виділено на розвиток дослідницької кооперації (між наукою та бізнесом, між різними бізнес-структурами), 11,9 млрд.. євро – на підтримку винахідників, 7,2 млрд. євро – на фінансування науково-дослідницького персоналу, 7,5 млрд. євро на розвиток інфраструктури.

За умов стабілізації загальних витрат на НДДКР для країн-лідерів характерні наступні тенденції:

• Скорочення частки військових НДДКР: у Франції з 1990 по 2000 роки частка військових НДДКР у загальних державних асигнуваннях зменшилася з 36% до 16%, у Великій Британії – з 50% до 35%.
• Поступова відмова від масштабних державних програм науково-технологічного спрямування. Держава все більше відіграє роль партнера бізнесу, причому не з метою допомогти виробництвам максимізувати їх прибуток, а для сприяння комерціалізації найбільш ефективних у соціальному плані нововведень.
• Співвідношення приватного та державного фінансування НДДКР у пропорції 70:30. Так, у США на долю 10% найбільших приватних корпорацій прийшлося 30% витрат бізнесу на НДДКР, а на 100 – вже 90%. Найбільш масштабні проекти здійснюються у машинобудуванні, інформаційно-комп’ютерній галузі, фармацевтиці.

2.                              Пошук та цілеспрямовану підтримку «точок росту».

Просто зберігати конкурентні переваги сьогодні неможливо – їх потрібно постійно примножувати. В умовах жорсткої конкурентної боротьби важливим напрямком стратегії великих компаній стає концентрація діяльності на кількох ключових напрямках, де вони можуть отримати особливі конкуренті переваги. Насамперед, це галузі «завтрашнього дню», що базуються на технологіях шостого укладу, а також передбачають технологічну конвергенцію (сполученість). Так, формування сучасних інноваційних контурів включає такі світові технологічні тренди:

• Спільне використання новітніх досягнень генетики, інформатики та нанотехнологій в медицині, фармацевтиці, екології, сільському господарстві, ветеринарії тощо, створення новітніх «гібридних» галузей виробництва. Наприклад, останні розробки у галузі біоінформатики та генетики (фармакогенетика) дадуть медицині такий інструмент лікування людини, як підбір ліків та способів дії в залежності від його генетичної схильності. Лікування стане у повному сенсі індивідуальним.

За оцінками Інтернешнл Дейта Корп., вже у 2002 році світовий ринок інформаційних технологій, що спеціалізуються на вирішенні завдань у сфері біотехнологій, складав 14,6 млрд. дол., з яких 51% припадав на США. Експерти очікують, що даний ринок найближчими роками зростатиме на 19-15% щороку.

• Поширення нанотехнологій. Очікується, що за масштабами впливу на економіку та інші сфери життя суспільства цей напрямок з часом зрівняється інформаційними та біотехнологіями. Особливий інтерес становитимуть можливості конструювання в нанодіапазоні матеріалів із заданими властивостями та функціями; зменшення розмірів, збільшення швидкості й продуктивності приборів з обробки інформації; зниження енергоємності мікропроцесорних пристроїв; точна доставка ліків до хворих органів та тканин та багато іншого. Перспективність цих та інших напрямків використання нанотехнологій слугують підставою для виділення великих державних асигнувань на проведення фундаментальних та пошукових досліджень.

Передові країни світу зараз переживають «нанобум». Південна Корея – до кінці 2010 року витрачатиме на дослідження у сфері нанотехнологій 2,6 млрд. дол., Тайвань – 630 млн. дол., до 2008 року. Китай запланував 45 «нанопроектів». В США Національний науковий фонд надає новому центру з досліджень фізико-хімічних реакцій на межі розділу наноструктур 7,5 млн. дол.. За прогнозом фонду, до 2015 року обіг ринку нанотехнологій досягне 1 трильйону дол. Щорічне фінансування досліджень та розробок у цій галузі складає в ЄС – 800 млн. дол., в Японії – до 500 млн. дол., в Китаї – 100 млн. дол.

• Розвиток альтернативної енергетики. Експерти прогнозують, що використання відтворювальних джерел енергії у найближчі 30 років зростатиме в середньому на 3,3% на рік, тобто швидше за інші первинні джерела. Найбільш перспективним вважається використання водню. Відповідні розробки ведуть сьогодні країни ЄС, США, Японія, Канада та нові індустріальні країни.

У 2003 році президент США Дж. Буш проголосив «Ініціативу в області водневого палива». Програма передбачає виділення протягом п’яти років на роботи в області водневої енергетики загальної суми у 1,2 млрд. дол., з них 720 млн. призначені на наукові дослідження та розробки. Ініціатива покликана сприяти прийняттю приватним сектором економіки рішення про комерціалізацію та виведення на ринок технологій водневого палива до 2015 року та поступовому заміщенню нафті в якості основного енергоносія. Особливу увагу приділено технологіям для автомобільної промисловості.

Отже,

Науково-технічний прогрес визначальним чином змінює логіку економічного зростання. Основою конкурентних переваг стають знання та інновації. Успіх країн-лідерів засвідчує, що оптимальною стратегію прориву в економіці виступає орієнтація не на чинну кон’юнктуру, але на перспективні галузі, що належать до шостого укладу – інформаційні технології, біотехнології, нанотехнології, нове матеріаловедення, тощо. 

Україна

Україна відчуває досить високий тиск ризиків, пов’язаних з глобалізацією – передусім через перехідний характер її економіки та суспільства, географічне розташування між Європейським союзом і Російською Федерацією, країнами Балтії і Чорноморського регіону, що інтерпретується як знаходження у зоні «цивілізаційного розлому» (О.Маслов, А.Прудник), у «буферній», «санітарній» (доктрина Кіссінджера-Бжезинського) або «сірій» (А.Мельвіль) зоні сучасної цивілізації. Водночас ті ж самі фактори є потенційними перевагами України у адаптації до нелінійного і динамічного розвитку світ-системи та посиленні національної конкурентноздатності.

Переважна більшість дослідників відзначають незавершений характер процесів державного будівництва в Україні, невизначеність її цивілізаційного статусу і стратегії самоствердження у глобальному і регіональному вимірах як на вищому управлінському, так і на громадському рівнях.

За даними дослідження „Політичний атлас сучасності” (МДІМВ (У) МЗС Російської Федерації, А. Мельвіль, Ю. Полунін, М. Миронюк та ін.), Україна сьогодні має водночас і слабкі, і сильні якості в контексті входження до глобального простору. За Індексом державності (113 місце з 192 країн) Україна належить до так званої „сірої зони”, тобто не є ані лідером глобалізації, ані „failed state”. Це означає, що наша країна суттєво обмежена у можливостях самостійного розвитку. Подібна ситуація прямо відбивається на спроможності держави гарантувати гідний рівень життя громадянам: Україна посідає 101 місце за індексом якості життя. Проте Україна сьогодні має необхідний потенціал для зміцнення державності: низький рівень внутрішніх і зовнішніх загроз (140 місце з 192 країн), високий рейтинг інституційних основ демократії (41 позиція) і потенціал міжнародного впливу – 29 місце із 192 країн, тобто перша тридцятка!

Тому місце і статус України у міжнародних системах розподілу праці і безпеки має нестабільний і суперечливий характер, а сценарії майбутнього України є різноманітними.  

Статус і місце України в світі

Україна належить до групи країн з перехідною економікою, низько-середнім рівнем доходу на душу населення (в 2007 році 1950 дол. США, 131 місце в світі). Водночас за обсягом ВВП (понад 106 мільярдів доларів США) в 2007 році Україна посідає 51 місце серед 183 країн (за рейтингом Всесвітнього Банку), а за обсягом ВВП, розрахованим за паритетом купівельної спроможності – 29 місце (355,7 мільярдів міжнародних доларів). Природно-ресурсний потенціал України в розрахунку на душу населення за деякими оцінками в 1,5–2 рази перевищує ресурсний потенціал США, в 4 рази – Німеччини, в 12–15 разів – Японії.  

Якими є стартові умови розвитку України?

…сировинна структура економіки

Фахівці відзначають, що незважаючи на досить інтенсивні темпи зростання (за даними GoldmanSachs, у 2007 році за темпами економічного розвитку Україна посіла 67 сходинку з 144 країн світу, випередивши, зокрема, Індію), економіка України погіршує свою структуру, набуваючи виразної сировинної орієнтації. У 2007 році частка сировинної продукції в загальному обсязі реалізованої продукції в Україні склала 68,5%. Частка ж продукції вищих технологічних укладів менша за 5%. Структура реальної економіки України на 23,8% складається з енергосировинного сектору, на 39,4% зі споживчого та інфраструктурного, на 18,2% - з інвестиційно-інноваційного. ВВП розвинених країн – це 50% споживчого сектору, 30% інфраструктури, 20% інвестиційно-інноваційного сектору, і лише 7% – енергосировинного сектору.

…висока енергоємність ВВП

Зростання ВВП у країнах-лідерах на 60-90% забезпечується впровадженням нових технологій. Внесок високих технологій в економічний розвиток України становить лише 0,7%. Енергетичні витрати України на формування ВВП втричі більші за витрати розвинених країн. Таким чином українське населення і підприємства сплачують додатковий податок на розвиток, вартість якого становить 15-17 млрд. дол. США, або 16-18% ВВП щороку! (Ю.Полунєєв). Енергоємність ВВП в Україні становить 0,89 кг у.п./дол. США. Згідно до «Енергетичної стратегії України» (Міністерство палива та енергетики, Національна академія наук), після впровадження усього комплексу запланованих енерго- та ресурсозберігаючих заходів, у 2030 році енергоємність ВВП знизиться до 0,43 кг у.п./дол. США. Для порівняння - в Польщі цей показник вже 2005 року дорівнював 0,34 кг у.п./дол. США.

…низька прибутковість середньо- та високотехнологічних галузей

Валовий прибуток в Україні розподіляється на користь фінансового посередництва, операцій з нерухомістю, торгівлі. Машинобудування, яке виробляє 4,7%ВВП, отримує лише 3,2% валового прибутку, металургія - 2,7%, тобто в 1,85 рази менше, ніж операції з нерухомістю та у 3,72 рази менше, ніж торгівля. Обробна промисловість сплачує 53,4% податків на виробництво та імпорт, а торгівля і операції з нерухомістю – тільки 10,8%. Низькоприбутковими залишаються діяльність у сфері інформатизації, наукові дослідження та розробки, освіта, охорона здоров’я. Левова частка інвестицій в Україні – 75% – спрямовується в технології низьких укладів, що відповідають промисловому розвитку рівня середини ХХ століття (В. Семиноженко). Наукові розробки з метою модернізації і підвищення продуктивності праці фінансуються здебільшого на підприємствах, що відносяться до четвертого технологічного укладу, панування якого завершилося у 70-х роках минулого століття.

…зношеність промислових фондів

Промисловість України на 60% є зношеною або морально застарілою. Середній вік фондів матеріального виробництва - 22 роки, темпи оновлення основних засобів у промисловості – 4-5% щороку. За існуючої інтенсивності оновлення основних засобів і відсутності амортизаційних та податкових стимулів щодо його прискорення для повної модернізації промислового комплексу України знадобиться 25-35 років.

Але вже сьогодні Україна економічно відстає від провідних держав світу як мінімум на 50 років! За збереження існуючих тенденцій цей розрив прогресивно поглиблюватиметься.

Отже,

Наразі в глобальній економічній системі Україна розташована здебільшого в сировинному сегменті з низьким рівнем виробництва доданої вартості, позиціонується як країна-донор дешевої робочої сили, сировини і як країна-реципієнт споживчих товарів (В. Семиноженко, В. Геєць, Е. Лібанова).

Цей статус істотно обмежує конкурентні можливості України. В 2007 році у рейтингу конкурентоспроможності Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD Lausanne) Україна посіла 46 місце серед 55 країн. За даними Всесвітнього економічного форуму – 73 серед 131 країни.

…«інфляція» гуманітарного капіталу

Низькими є також позиції України в соціальній сфері. У рейтингу за купівельною спроможністю в Європі (за версією компанії Gfk) наша держава посідає передостаннє 39-те місце з 40 (1487 євро на людину при 18-27 тис. євро на людину в першій десятці), у рейтингу по зростанню зарплати в Європі (за версією консалтингової компанії Mercer) – 59-те місце з 60 (цілком достатнє зростання зарплати в 10% повністю з’їла 15-відсоткова інфляція). За Індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП) Україна знаходиться на 76 позиції в світі (ІРЛП – 0,788) серед 173 країн. У порівняння з 1990 роком Україна погіршила свої показники людського розвитку у понад півтора рази (з 45 до 76 місця).

За оцінкою британського журналу "The Economist", за якістю життя Україна наразі посідає 98 місце серед 111 країн. Середня очікувана тривалість життя в Україні становить близько 66 років. За цим показником Україна відстає від Німеччини на 11 років, Франції – на 12, Швеції – на 13, а також від найближчих європейських сусідів – Польщі, Угорщини, Болгарії, Словаччини. Високих темпів набула депопуляція: з 2001 року кількість населення в Україні скоротилася майже на 2,7 млн. осіб. 30% українських чоловіків помирає у працездатному віці. Наша країна – передостання в Європі за рівнем смертності.

Разом із тим, ці глобальні рейтинги свідчать про те, що внесок різних факторів у формування загального рівня конкурентоспроможності України не є однорідним. Наприклад, за Індексом сталого розвитку (Іср) Україна посідає 88 позицію з 180 країн світу (методика розроблена Інститутом прикладного системного аналізу НАН і МОН України). При цьому за Індексом економічного виміру розвитку Україна має 91 місце, за Індексом екологічного виміру – 108. А Індекс соціального виміру дещо вищий – 72.

За версією ВЕФ (Всесвітній економічний форум), найслабкішою ланкою в Україні є «якість інституцій» (115 місце серед 131 країни), у тому числі – захист прав власності (118-те), прозорість ухвалення урядових рішень (119-те), незалежність судової системи (111-те), ефективність використання державного бюджету (111-те), захист прав інтелектуальної власності (108-ме), довіра суспільства до політиків (107-ме), тягар державного регулювання (104-те), фаворитизм в ухваленні державних рішень (97-ме), організована злочинність (97-ме). У рейтингу за індексом сприйняття корупції Transparency International Україна – 118-та зі 180, у рейтингу простоти ведення бізнесу Світового банку – 139-та зі 178, за простотою сплати податків (Світовий банк і PriceWaterhouse Coopers) – 177-та зі 178.

Проте,                                                            

Україна досі володіє перевагами, пов’язаними із якістю освіти та кваліфікацією працівників

За рівнем вищої освіти та фахової підготовки наша держава посідає 53-тє місце (ВЕФ), за ефективністю ринку праці – 65-те місце. Такі оцінки дає й IMD Lausanne: 27-ме місце з 55 країн — за науковою інфраструктурою, 39-те — за рівнем освіти. Журнал «The Economist» оцінює Україну за доступністю вищої освіти як 17-ту країну серед 111 держав світу, за якістю математичної і природничої освіти – як 44-ту, за якістю освітньої системи – 47-му, за практикою найма і звільнення – 16-ту, витратами на звільнення персоналу – 17-ту, співвідношенням продуктивності праці до заробітної плати – 26-ту.

Отже,

нинішні позиції України в сучасному світі відкривають майже рівні можливості як для того, щоб значно покращити свої статус у міжнародній системі розподілу праці і, відповідно, підвищити національний виграш в глобальних процесах економічного і гуманітарного розвитку, так і для того, щоб остаточно погіршити своє становище, зробивши неможливим отримання будь-якої ренти від прогресу і глобалізації. 

Сприйняття глобалізації українським суспільством 

Згідно з результатами загальнонаціонального соціологічного дослідження «Громадська думка в Україні» (Інститут соціології НАНУ, Центр соціальних та політичних досліджень «СОЦІС», 2006 рік), яке мало на меті з’ясувати асоціації масової свідомості з терміном «глобалізація», більше половини респондентів «нічого не чули про глобалізацію». Решта відповідей на питання, «Як ви вважаєте, глобалізація – це…», розподілилися наступним чином:

Зростання взаємозв’язків між народами та країнами 18,5% Розвиток інформаційних технологій (Інтернет, супутникове ТБ) 11,5% Розширення рину товарів та послуг 14,5% Можливість знайти роботу чи отримати освіту за кордоном 4,3% Посилення економічної нерівності проміж країнами 5,8% Поширення західної культури 4,9% Загроза міжнародного тероризму та злочинності 3,2% Зростання загроз для існування людства 4,4% Спільне усвідомлення небезпек існуванню людства 3,6% Вигаданий політиками процес, якого в дійсності не існує 2,7% Важко відповісти 12,1% Нічого не чув про глобалізацію 51,3%

Також вартими уваги є такі висновки:

• Глобалізація не визнається актуальною в українській реальності, отже, більша частина респондентів (60,8%) не мали визначеного позитивного чи негативного ставлення до глобалізацій них процесів.
•  Глобалізація сприймається як фактор, що значно більше впливає на розвиток суспільства загалом, ніж на власне життя українців: «впливає на розвиток українського суспільства» - 48,6%, «впливає на Ваше особисте життя» - 23,1%.
• На повсякденному рівні наявна нерівномірність проявів глобалізації, яка чітко корелює з поселенським середовищем та з інфраструктурою.

За даними опитування Інституту соціології НАНУ, рушійними силами глобалізації українці вважають ЄС (43,9%), США (35,2%), тріаду Всесвітній банк – Міжнародний валютний фонд – Світова торгівельна організація (28,3%)[2]. Але при тому люди не довіряють цим «агентам впливу» - в те, що вони будуть діяти в інтересах всього світового співтовариства вірить значно менша частка опитаних: ЄС (35%), США (6%), СОТ (15,6%). Водночас порівняно високим є рівень довіри до таких маловпливових суб’єктів глобалізації, як СНД та ЄЕП. Оже, ті, хто дійсно формують глобальний простір, на думку громадян України, у першу чергу реалізують власні інтереси і забезпечують свої прибутки. Більше половини респондентів( 52,7%), обізнаних із глобалізацією, вважають, що вона призводить до перерозподілу доходів на користь багатих, а в перспективу більшого багатства та доходів для всіх вірять тільки 22,1%. . Але при тому люди не довіряють цим «агентам впливу» - в те, що вони будуть діяти в інтересах всього світового співтовариства вірить значно менша частка опитаних: ЄС (35%), США (6%), СОТ (15,6%). Водночас порівняно високим є рівень довіри до таких маловпливових суб’єктів глобалізації, як СНД та ЄЕП. Отже, ті, хто дійсно формують глобальний простір, на думку громадян України, у першу чергу реалізують власні інтереси і забезпечують свої прибутки. Більше половини респондентів( 52,7%), обізнаних із глобалізацією, вважають, що вона призводить до перерозподілу доходів на користь багатих, а в перспективу більшого багатства та доходів для всіх вірять тільки 22,1%.

На думку В. Степаненка, специфіка української суспільної думки фіксує, насамперед, те, що наразі Україна не використовує власні переваги в глобальному світі та переживає своєрідний «синдром об’єктності» (сприйняття себе як об’єкта зовнішніх впливів та факторів).

Отже,

для громадян України глобалізація поки що – це переважно ризики та загрози, а не нові можливості.

Сценарії майбутнього для України

Виходячи із поточного статусу України в світовій економіці, її сукупного ресурсного, інфраструктурного, географічного, промислового і гуманітарного потенціалу, ймовірними сьогодні можуть бути три сценарії або варіанти майбутнього для нашої держави.

І. Сценарій ІНТЕГРАЦІЯ

Ключові моменти

Національнаекономіка набуває максимальної відкритості, вітчизняні підприємства інтегруються у виробничі ланки великих транснаціональних корпорацій (ТНК), банківсько-фінансовий сектор виявляється переважно іноземним.

Проводиться низка реформ ліберального спрямування, зокрема – полегшуються дозвільні процедури та податкове адміністрування, створюється режим максимального сприяння веденню бізнесу,. стимулюється приплив іноземних інвестицій, відміняється мораторій на продаж землі сільсько-господарчого призначення («Концепція економічного розвитку України на 2008-2015 рр.» - Фонд ефективного управління).

Втручання держави в економіку є мінімальним і зводиться до чітко визначених регуляторних, контрольних та управляючих функцій. Модель реформування запозичується зі східно- та центральноєвропейського досвіду. Помітно скорочуються соціальні витрати бюджету, поступово вводиться ринковий принцип формування усіх тарифів (комунальних, транспортних, тощо).

Переваги сценарію

1. Надійні гарантії позитивних змін, що підтверджується досвідом масштабних перетворень, здійснених новими членами ЄС.

2. Швидкий розвиток економіки за рахунок т.зв. «локомотивів росту». Відкритість української економіки бізнесу прискорить подальше залучення іноземних інвестицій тими видами економічної діяльності, що демонструють високий потенціал отримання прибутку - будівництвом, роздрібною торгівлею, фінансовим ринком, аграрним сектором. Розвиток цих галузей супроводжуватиметься ростом продуктивності праці. Робоча сила, що «вивільнятиметься» у такий спосіб, буде перекваліфікована за підтримки роботодавців та держави у відповідності до потреб екстенсивного росту інших галузей економіки. Наслідком стане зростання регіональної мобільності робочої сили.

Українці здебільшого не проти деяких переваг та вигод економічної глобалізації, принаймні такої її форми, як залучення в економіку України іноземного капіталу. Більшість респондентів (44,3%) позитивно ставляться до цієї перспективи, натомість негативне ставлення висловлюють лише 25,6% опитаних, а 30,1% важко визначитися з цією перспективою. Дані загальнонаціонального дослідження «Громадська думка в Україні», проведеного у 2006 році Інститутом соціології НАНУ спільно з Центром соціальних та політичних досліджень «СОЦІС»

3. Реалістичність. Прихід в Україну ТНК сприятиме імпорту технологій та капіталу, а у перспективі – й інноваційній перебудові вітчизняної промисловості. В сучасній економіці у будь-якому випадку домінуватиме транснаціональне виробництво, а значить, поняття «вітчизняна продукція» поступово втрачатиме свій похідний сенс. Сильною буде тільки та країна, в якій діють глобальні гравці, що визначають світові тенденції розвитку технологій та фінансових потоків. Починаючи зі «зборки», згодом Україна може прийти до використання філіями ТНК українських технологічних розробок.

Сьогодні, коли українська держава вступає до СОТ, пріоритетним завданням для керівництва має стати розробка комплексу заходів, спрямованих на підтримку імпорту високих технологій. Вибір такого шляху аж ніяк не відміняє нарощування власної науково-технологічної бази, скоріше – навіть сприяє. Саме у такий спосіб свого часу діяла Росія – вже сьогодні в ній виробляють техніку всесвітньо відомих марок - Bosch, Siemens, LG, Gorenje… В. Семиноженко

4. Формування «ринкової ментальності». Підвищення «ризиків конкуренції» для українських підприємств та фірм сприятиме не лише вдосконаленню українського ринку, але й виникненню середнього класу – відповідальних, ініціативних, мотивованих інвестувати у власне майбутнє громадян.

Наслідки для ринку праці

Ринок праці розвиватиметься в напрямку зростання потреби у спеціалістах сфери послуг, економіки та фінансів, HR. Загалом, затребуваність фахівців з вищою освітою буде утримуватися на достатньо високому рівні, разом із одночасним підвищенням значущості професійно-технічної освіти. Поступово посилюватиметься значення безперервної освіти, отримання якої забезпечуватиме конкурентоспроможність робочої сили. Також ймовірно уповільняться темпи розвитку малого та середнього бізнесу і створення робочих місць у цьому секторі через загострення конкуренції з боку великих національних і транснаціональних компаній. Особливістю цього сценарію є значне підвищення мобільності робочої сили всередині країни та її кон’юнктурна перекваліфікація.

Отже,

Сценарій ІНТЕГРАЦІЯ є оптимальним для входження України до глобальної економіки, що доведено успішним реформуванням країн Східної Європи Він базується на принципах класичного західного лібералізму й передбачає розвиток вільного ринку, покращення бізнес-середовища, активне залучення іноземних інвестицій до пріоритетних галузей. Комплекс запропонованих реформ сприятиме поступовому нарощуванню конкурентоспроможності вітчизняної економіки, проте – без «проривів» та «стрибків».

Критика

Противники сценарію ІНТЕГРАЦІЯ відзначають, що, «відкрившись», перехідна («слабка») економіка України стане максимально уразливою до коливань міжнародної фінансово-економічної і політичної кон’юнктури. Зокрема, уповільнення темпів зростання світової економіки (ознаки чого намітилися останнім часом у кризі в США та ЄС) може призвести до зниження попиту на український експорт, передусім продукцію чорної металургії, та зростання вартості енергоресурсів.

Україна інтегруватиметься до потужних ТНК в якості «плацдарму для зборки» іноземної продукції й, відповідно, джерела кваліфікованої, але дешевої робочої сили («закручуватиме для Європи гайки», як сказав Л.Д. Кучма). Вітчизняний бізнес об’єктивно не готовий до жорстких умов конкуренції, отже, Україна стрімко втрачатиме можливості виходу на більш високий рівень міжнародної співпраці у сфері товарів з високим рівнем доданої вартості.

Використовуючи запозичений рецепт розвитку, Україна остаточно втратить свій індустріальний потенціал, що посилить спекулятивну «деформацію» економіки, уповільнить інвестування в технологічне оновлення виробництва та прискорить інфляцію (понад 10% на рік).  

ІІ. Сценарій НОВА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

Ключові моменти

В Україні інтенсифікуються процеси модернізації традиційних секторів промисловості. Джерело конкурентних переваг – ще не реалізовані можливості 3-го та 4-го технологічних укладів (розвиток автомобілебудування, точного приладобудування, традиційного ВПК, неорганічної хімії і полімерних матеріалів, кольорової металургії, нафтопереробки, тощо).

Сценарій базується на ідеології сильної держави та ефективної виконавчої влади. Модернізація промисловості підтримується державою через інвестиції та фіскальні заходи: податкові пільги, прискорену амортизацію, цільову грантову підтримку, пільгові позики, тощо.

Збільшуються витрати на НДДКР до 4% ВВП до 2015 року (рівень Швеції у 2004 року). Відновлюється мережа науково-дослідних установ в державному секторі та створюється – в корпоративному. Функціонують спеціалізовані організації підтримки інновацій – технопарки, технологічні фірми, кластерні підприємства.

Україна входить до СОТ, розвиває транснаціональне співробітництво, але водночас робить суто економічний вибір на користь промислової інтеграції з Росією та іншими країнами СНД, відновлюючи кооперацію, яку було перервано після розпаду Радянського Союзу.

Заслуга ЄС у тому, що було створено спільний ринок, а у України та Росії він давно вже був, проте сьогодні ми самі ж його і руйнуємо. За великим рахунком, немає ніяких перешкод для відбудови ЄЕП у межах СОТ. Микола Азаров

Якщо виходити із розрахунків по міжгалузевому балансу, темпи економічного розвитку України в складі ЄЕП і Митного союзу до 2015 року будуть вдвічі вищими, ніж у випадку її самостійного розвитку. Сергій Глазьєв

Переваги сценарію

1. Послідовність. Спираючись на наявну ресурсну та матеріальну базу, Україна поступово переходить від міжнародної спеціалізації на низькотехнологічних товарах та послугах, що втілюють у собі незначну додану вартість, до спеціалізації на середньотехнологічних видах виробництва. За умов зростання конкурентного тиску на вітчизняні підприємства в умовах СОТ активно впроваджуються енергозберігаючі технології, передусім в металургійній та хімічній промисловості, важкому машинобудуванні, що дозволяє досягти рентабельності виробництва рівня розвинених країн і стати одним із провідних світових експортерів.

2. Перспективність. Розвиток промисловості сприяє практичному використанню вітчизняних науково-технічних досягнень. Економічні ефекти від модернізації вмотивовують великий бізнес інвестувати в освіту та інновації. Тим самим закладаються основи для технологічного лідерства.

3. Забезпечення економічного суверенітету. Україна набуває достатньої економічної сили для того, щоб не підпорядковувати в односторонньому порядку окремі галузі закордонним ТНК і реалізувати самостійні стратегії з освоєння зовнішніх ринків. Створюються потужні українсько-російські корпорації в металургійній галузі, машинобудуванні, ОПК.

Сьогодні російський бізнес «бурхливо інтегрується» в українські підприємства чорної металургії. Ідея ЄЕП може бути відновлена, але тепер – за ініціативи бізнесу та з позицій його практичних інтересів. Крупні українсько-російські компанії мають усі шанси стати світовими лідерами, проте конкурентоспроможні ТНК можливі для нас тільки на двосторонній основі. Сергій Тарута

Наслідки для ринку праці

Найбільш вірогідним є зростання попиту на робочу силу, передусім на кваліфікованих робітників, а також представників інженерних спеціальностей. Можливий початок процесів часткового повернення українців, які виїжджали для тимчасової роботи за кордон, а також приплив робочих мігрантів з інших країн.

Отже,

Сценарій НОВА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ передбачає інтенсивний розвиток промислового виробництва третього і четвертого технологічних укладів: масового і серійного виробництва продукції важкого машинобудування, автомобілебудування, чорної і кольорової металургії, хімічної промисловості. Продукція цих секторів економіки міцно утримуватиме конкурентні позиції на світових ринках, забезпечуючи економічний суверенітет України.

Модернізаційні зміни в промисловості зумовлять попит на інновації, перш за все – здатні знизити енергоємність виробництва.

Критика

Основне заперечення проти доцільності сценарію НОВА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ полягає у тому, що наздоганяючий розвиток у сучасних умовах є неефективним. Світ настільки швидко рухається уперед, що повернення до укладів, які домінували в розвинених країнах у середині 70-х років, обрікає Україну на «вічне відставання» - точечні інновації в металургії не здатні забезпечити лідерство країни в епоху ІТ.

Слід враховувати й вкрай несприятливі стартові умови сценарію – 50-відсоткову зношеність основних фондів, у тому числі 58% - власне у промисловості. На сьогодні потреби у реновації фондів матеріального виробництва задовольняються лише на 37,3%.

Орієнтація виключно на 3 та 4 уклади консервуватиме сировинний перекіс реального сектору економіки., який відтворюватиметься й на рівні інвестиційної, цінової та податкової політики держави. Джерела економічного зростання, що базується на кількісному нарощуванні експорту металургійної та хімічної промисловості в умовах заниженого курсу гривні, вичерпані вже сьогодні. Саме тому, як вважає В. Геєць, модернізаційний проект може бути дієвим лише у поєднанні з іншим сценарієм – інноваційного або випереджаючого розвитку.

ІІІ. Сценарій ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК

Ключові моменти

Україна робить ставку на випереджальний розвиток виробництв п’ятого та шостого технологічних укладів, дорогу висококваліфіковану робочу силу. «Локомотивами росту» виступають наука та інновації, а засобом формування конкурентних переваг – внутрішнє виробництво нових технологій та розвиток гуманітарного капіталу.

Істотно збільшуються обсяги фінансування науково-технічних розробок – до 2,5-2,8% ВВП. За даними Центру досліджень ім. Г.М. Доброва НАНУ, структурна перебудова економіки за інноваційним сценарієм дозволить подвоїти реальний ВВП України вже до 2015 року.

Держава виступає адміністратором реформ, соціальна політика поєднує інвестиційні (розвиток здібностей) і дотаційні (допомога у задоволенні потреб) елементи.

Українська держава формує власну стратегію розвитку поза межами міжнародних альянсів, або у складі міждержавних об’єднань в статусі регіонального лідера. Вона обирає нейтралітет та позаблоковість або ініціює створення нової системи загальноєвропейської безпеки («Україна-2015: національна стратегія розвитку» - В. Геєць, Б. Кваснюк, В. Семиноженко).

Переваги сценарію

1. Відповідність сучасним економічним трендам. Світова економіка сьогодні перебуває у процесі структурної перебудови, пов’язаної саме зі становленням шостого технологічного укладу. Тому країни, яким вдасться створити надсучасні підприємства з випуску продукції та послуг, заснованих на технологіях шостого укладу, отримають колосальні конкурентні переваги вже у недалекому майбутньому.

До ключових напрямків шостого укладу відносяться: біотехнологія, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі, комп'ютерна освіта, формування мережних бізнес-співтовариств, що розвиваються у провідних країнах особливо швидкими темпами (іноді від 20% до 100% на рік)! Також перспективними залишаються технології п’ятого укладу, що домінують в економіках розвинених країн сьогодні і, за більшістю прогнозів, пануватимуть до 20-х років ХХI століття: нові засоби комунікації, цифрові мережі, комп'ютерні програми, генна інженерія тощо.

2. Наявність достатньої бази. Україна нарощує конкурентні переваги в тих сегментах високотехнологічного виробництва, які в неї вже є - у світлотехніці на базі надяскравих світлодіодів, мікрохвильовій електрониці, опто- та інфрачервоній електроніці; космічному комплексі, дослідженнях з біо- та нанотехнологій, ІТ. Є потенціал для досягнення інноваційного лідерства і в окремих секторах військово-промисловій галузі – високоточна зброя, радарна техніка, ракетобудування і літакобудування, надшвидкісна передача даних і високочастотний зв’язок.

3. Включення України до глобального науково-технологічного розвитку. Реалізація сценарію сприятиме масштабному залученню фінансових та кадрових ресурсів у технологічне оновлення економіки, збільшенню обороту зовнішньої торгівлі високотехнологічною продукцією та «власними» технологіями. Частка інноваційної продукції в обсязі промислового виробництва зросте не менш ніж на 50%, рівень інноваційної активності підприємств у промисловості досягне 60 %, а рівень сектора високотехнологічних виробництв у структурі обробної промисловості перевищити 30% (за «Концепцією розвитку Національної інноваційної системи», розробленою Державним агентством України з інвестицій та інновацій). На цій основі будуть створені найбільш стабільні конкурентні переваги.

4. Підвищення суб’єктності України. Володіння стабільними конкурентними перевагами дозволить Україні стати впливовим гравцем не тільки у світовій економіці, але й в міжнародній політиці, а отже – нейтралізувати ті ризики національної безпеки, що походять із її географічного розташування між Заходом та Росією. Наддержави не зможуть використовувати економічні важелі з метою політичного тиску на Україну. Вона отримує реальну свободу у виборі зовнішньополітичних орієнтирів.

Наслідки для ринку праці

В Україні істотно зросте потреба у висококваліфікованих фахівцях з вищою освітою саме в тих сферах, де створюватимуться потужні ресурси конкурентоспроможності: біотехнології, ВПК, енергетика, освіта, HR, ІТ тощо. Також зростатиме потреба у кваліфікованих управлінських кадрах в усіх сферах, що забезпечуватимуть розвиток. Збільшуватиметься розрив між вартістю кваліфікованої і некваліфікованої робочої сили. Можливе зростання безробіття у секторі низької кваліфікації.

Отже,

Сценарій ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК є найбільш амбітним, він має на меті підвищення Україною свого інноваційного рівня і входження до числа технічно розвинених держав. Пріоритетами виступають створення конкурентоспроможних підприємств нових укладів, експорт високотехнологічної продукції (електроніка, літако- та ракетобудування, високоточна зброя тощо) і технологій. Модель економічного зростання є випереджальною й відповідає сучасним тенденціям розвитку.

Критика

Сценарій передбачає найбільш масштабні реформи зі структурної перебудови української економіки – на це сьогодні не вистачає ані коштів, ані експертної бази, ані політичної волі керівництва країни. Проблематичним виглядає й суспільне схвалення докорінних змін. Як показують численні соціологічні опитування, для українців бажанішим є задоволення поточних проблем, а не довгострокові проекти з затриманою матеріальною віддачею. Обираючи між державним інвестуванням у перспективні галузі промисловості та підвищенням зарплат і пенсій «тут і зараз», більшість надає перевагу останньому. «Короткі гроші» є безперечним пріоритетом і для вітчизняного бізнесу.

Крім того, рівень підтримки науки та освіти, особливо вищої, вже давно не відповідає цілям інноваційного розвитку. У 2005 році бюджетні витрати на науку становили 0,38% ВВП, у 2006 – 0,4%, у 2007 – 0,41%, у 2008 – заплановано менш ніж 0,4%.

IV. ІНЕРЦІЯ

Системні економічні реформи відсутні, зберігається та укріплюється сировинний перекіс. Вірогідним виглядає ручне керування економікою та встановлення «державного капіталізму». В політиці продовжується конфронтація між гілками влади, свавілля бюрократії та тіньового капіталу. Підсумком є повільний економічний розвиток із значним відставанням від країн ЄС і СНД. На ринку праці ІНЕРЦІЯ передбачає продовження існуючих тенденцій (див., наприклад, результати дослідження Українського інституту соціальних досліджень ім. Олександра Яременка, що представлені нижче).

Даний розвиток подій, власне, не є сценарієм, оскільки не передбачає ніякої цілеспрямованості або проективності.

Тенденції розвитку ринку праці

Сьогоднішня Україна перебуває в ситуації тотальної невизначеності щодо способів нарощування конкурентних переваг та мінімізації ризиків у зв’язку зі вступом до СОТ і виходом на світові ринки. Жоден із запропонованих експертами сценаріїв майбутнього української держави поки що не знайшов відображення у системному проекті реформ. Країна продовжує жити за різними соціальними та економічними ритмами – домодерним, індустріальним, інформаційним. Яке місце посяде Україна в міжнародній системі праці, виходячи із наявного потенціалу та тих альтернатив, що стоять на порядку денному?

Характер змін на вітчизняному ринку праці дозволяє «діагностувати» реальні потреби економіки, а отже, й перспективи її розвитку. З метою визначити ці тенденції Український інститут соціальних досліджень ім. Олександра Яременка провів на замовлення «Фонду Віктора Пінчука» експертне опитування «Аналіз дисбалансу між реальними потребами економіки, можливостями системи освіти та попитом на професії з боку ринку праці»

Методологія дослідження Обсяг вибірки: 113 експертів. Структура вибірки: 32 керівники рекрутингових агентств та проектів, 26 працівників вищих навчальних закладів, безпосередньо пов’язаних із питаннями працевлаштування випускників, 33 представники кадрових служб крупних та середніх підприємств, 12 представників наукових організацій, 10 представників профільних міністерств, служб зайнятості, бірж праці та молодіжних служб працевлаштування Географія: 17 регіонів України (АР Крим, Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Запорізька, Івано-Франківська, Кіровоградська, Львівська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Чернігівська області та м. Київ). Метод опитування: напівструктуроване інтерв’ю. При підготовці аналітичного звіту використані дані, одержані в ході проведення досліджень „Ціннісні орієнтації населення України» (грудень 2006 р.) та „Інноваційний потенціал українського суспільства” (вересень-жовтень 2006р), а також статистика рекрутингових і кадрових агентств, спеціалізованих Інтернет-сайтів.

Результати опитування засвідчили, що на українському ринку праці наразі спостерігається поєднання трендів розвинених країн, країн, що розвиваються, та спадщини радянського періоду. Подібний «мікс» є характерним для постсоціалістичних економік перехідного типу, й тому цілком прогнозованим. Між тим, детальний аналіз отриманих даних демонструє потенційні «точки росту» (або принаймні «точки змін») вітчизняної економіки, і отже робить прогноз щодо того, «куди йде Україна», більш вірогідним.

Таблиця 1

Перелік найбільш затребуваних на українському ринку праці

професій та спеціальностей, %* 

* Сума перевищує 100%, тому що на кожне запитання респондент міг назвати до 5 професій/спеціальностей

Таблиця 2

Перспектива зміни попиту на кваліфіковані у найближчі 3-5 років

Таблиця 3

Найбільш затребувані, на думку експертів різних категорій, професії та спеціальності (наведено за рангом перших трьох–п’яти професій та спеціальностей)

 

 

Тренд розвинених країн

Зростання попиту на «інноваційні» спеціальності.За даними експертного опитування, у найближчі 3-5 років в Україні прогнозується особливо високий попит на програмістів та ІТ-спеціалістів, причому дефіцит, що є зараз, зберігатиметься й надалі. Перш за все, через невідповідність навчальних програм вимогам щодо практичної діяльності випускників. Співробітники рекрутингових агентств, зазначають, що за їх посередництвом пошук фахівців найчастіше здійснюють представники профільних телекомунікаційних, ІТ-компаній, а також великих підприємств.

Якщо сьогодні, у зв’язку з широким впровадженням комп’ютерних технологій, затребуваними є програмісти, системні адміністратори та ІТ- спеціалісти «взагалі», то вже найближчим часом очікується збільшення попиту на більш вузькі спеціалізації. ІТ-технології інтегруються до бізнес-структур, і це вимагатиме «підлаштування» автоматизованих систем до завдань конкретного типу бізнесу.

Згідно даних найбільшого в Україні кадрового порталу Rabota.ua, десятка найбільш затребуваних професій виглядає так: Спеціальність Питома вага вакансій (%) Темпи зростання попиту Менеджери з продаж 9,95 Високі Економісти і фінансові працівники 9,46 Стабільні ІТ: Системні адміністратори 7,36 Дуже високі Інженери, технологі, проектувальники 6,6 Високі Бухгалтери, аудитори 5,92 Стабільні Керівники відділів 5,61 Високі Секретарі, офіс-менеджери 5 Стабільні ІТ: програмісти С++, С, С#, .NET 4,8 Дуже високі Топ-менеджери 4,6 Високі Менеджери з продаж обладнання і комплектуючих 4,5 Високі

Таким чином, вітчизняним ринком наразі затребувана перш за все адаптація технологій. Автоматизація все ширшого кола напрямків економічної діяльності підвищує ефективність праці в цілому, що відповідає аналогічним процесам у розвинених країнах.

Високий попит на висококваліфікованих спеціалістів

Як відмічають експерти, сьогодні на ринку праці спостерігається підвищення вимог до рівня підготовки фахівців, це стосується як управлінських кадрів, так і працівників фінансово-економічного та банківсько-інвестиційної секторів, юристів, менеджерів. В усіх цих сферах вже сьогодні потрібний не просто персонал з відповідною вищою освітою (ринок перенасичений), але й з досвідом роботи та високою кваліфікацією. Фактично поза залежності від спеціальності фахівців, що відповідають цим вимогам, сьогодні володіють безперечними конкурентними перевагами – вони затребувані українською економікою, незважаючи на високу вартість їхньої праці.

Відзначена закономірність відповідає відразу двом тенденціям, що є характерними для ринків праці розвинутих країн. По-перше, це стабільне зростання потреби у висококваліфікованих фахівцях з вищою освітою в «точках зростання» економіки, а по-друге - стійкий попит на професії, пов’язані з обслуговуванням бізнесу.

В нашому випадку вони, крім того, вони поглиблюються внаслідок того, «кваліфікаційного перекосу», який сформувався у 90-ті роки, коли надзатребуваними виявилися економісти, фінансисти, бухгалтери, юристи, менеджери, банківські працівники. Сьогодні на українському ринку праці спостерігається явний надлишок представників цих професій. Тому акцент на якості, а не кількості є закономірним.

Отже,

експерти спільні у тому, що найближчим часом на ринку праці в Україні спостерігатиметься збільшення попиту на персонал з вищою освітою, виникнення дефіциту кваліфікації, а також загострення конкуренції робочої сили в тих сегментах економіки, де обсяг пропозиції робочої сили збільшуватиметься, а якість професійної підготовки кадрів – зростатиме. Все це створюватиме сприятливі умови для найбільш кваліфікованих кадрів – як з огляду на працевлаштування, так й в плані рівня доходів. Передусім це стосується дефіцитних як для нашої, так й для сусідніх економік професій – ІТ, високі технології, сучасний менеджмент, банкінг, тощо.

Тренд тих країн, що успішно інтегруються до глобальної економіки

Затребуваність фахівців з тих видів діяльності, що пов’язані із «відкриттям» економіки.Насамперед ця тенденція спостерігається в межах таких широких сфер діяльності як економіка, менеджмент, юриспруденція, фінансова сфера, банківська справ. Зростає затребуваність у працівниках, що спеціалізуються у зовнішньоекономічній діяльності. Водночас Україна починає впроваджувати західні стандарти ведення бізнесу, й тому на ринку праці виникає попит на представників спеціалізацій, що є новими для української економіки, але давно існують у розвинених країнах. Зокрема, експерти відзначають високу затребуваність фахівців з HR.

Так, експерти прогнозують збереження стабільного попиту на наступні професії:

Сфера економіки і фінансів – бухгалтера, економісти, насамперед економісти ЗЕД, аудитори.

Банківська та інвестиційна сфера – фахівці з таких відносно нових спеціальностей, як кредитування, залучення клієнтів, аналітика, кредитні ризики, продаж фінансових продуктів, розробка нових продуктів, маркетинг, іпотека, аудит, внутрішній контроль.

Менеджмент - менеджери зовнішньоекономічної діяльності, менеджери з підбору персоналу (HR-менеджери), а також топ-менеджери в області продажів, фінансів, адміністрування, виробництва/технологій, будівництва/нерухомості, маркетингу/реклами/PR.

Отже,

сьогодні на ринку праці спостерігається розширення спектру послуг в економічній, фінансовій, банківській діяльності і менеджменті, а також стрімкий розвиток зовнішньоекономічних напрямків ділової активності. Перелічені тенденції вказують на певну відкритість економіки України й можливості її розвитку за інноваційним сценарієм.

Тренд країн, що розвиваються

Майже всім країнам, що розвиваються, притаманна індустріалізація економіки. Проте самий сценарій індустріалізації може реалізовуватися принаймні у двох варіантах: або з акцентом на модернізації виробництва, коли підвищення ефективності досягається якісними змінами, або – у вигляді простого збільшення обсягів виробництва без суттєвих структурних перетворень. У першому випадку створюються можливості для подальшого переходу до інноваційного сценарію. У другому –  екстенсивно розвиваються енергоємні та працеємні галузі виробництва. З огляду на ринок праці, в сьогоднішній Україні співіснують обидва варіанти.

1. Дефіцит інженерів та технологів. У найближчі 3–5 років особливо актуальними будуть професії напряму «Інженери, технологи». Попит на працівників інженерно-технологічних спеціальностей прогнозується у найбільшій мірі в тих галузях промисловості, що розвиваються швидкими темпами або відроджуються. Це важка промисловість, харчова промисловість, енергетика, будівництво, електроніка, телекомунікації. Наявність дефіциту викликана низьким попитом на дані спеціальності протягом 90-х років та заниженим рівнем оплати праці. Основна маса випускників з технічних та інженерних спеціальностей не мають потрібної роботодавцю кваліфікації, а працюючі кадри «старіють».

Між тим, аналізуючи наявну ситуацію, експерти говорять, що попит на технічні спеціальності стимулюватиметься не лише екстенсивним нарощуванням обсягів виробництва у «базових» галузях промисловості, але й їх модернізацією, а саме - появою нового обладнання, комп’ютеризацією, впровадженням нових технологій.

2. Збільшення попиту на кваліфікованих робітників із інструментом (професії, що не потребують вищої освіти). Лідируючі позиції у найближчі 3-5 років залишатимуться за робітниками з добування корисних копалин, робітниками металургійних та машинобудівних професій; робітниками в галузі точної механіки та ін.

Згідно з даними Державного центру зайнятості України (див. Діаграму 1), потреба підприємств у працівниках даного виду професій в останні роки зменшилася (з 38,95% у 2001 році до 29,74% у 2006 р.), але залишилася достатньо вагомою. Проблема полягає у тому, що кількість робітників із відповідними навичками зменшується швидше за падіння попиту – по-перше, через «старіння» професії та її низький престиж, а по-друге – через кризу вітчизняної системи професійно-технічної освіти.

Діаграма 1

Затребуваність працівників будівельних спеціальностей (будівельники будівель та споруд, покрівельники, лицювальники, штукатури, муляри, виконроби) пояснюється різким збільшенням попиту у зв’язку з „будівельним бумом”, але поряд з цим і невідповідністю рівня підготовки існуючих кадрів сучасним вимогам.

Надалі прогнозується використання нових технологій у будівництві, що потребує високого рівня підготовки фахівців. Також будівництво активно розвиватиметься у зв’язку із проведенням „Євро-2012” – отже, існуючий „будівельний бум” триватиме.

3. Подібно до великої кількості країн, що розвиваються, Україні притаманні регіональні диспропорції щодо структури зайнятості. На попит впливає регіональна «концентрація» певних галузей економіки (див. таблицю), а також тип населеного пункту. Можна стверджувати, що «лінія розколу» між економічним розвитком і стагнацією (центром та периферією) проходить між великими містами (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів) та рештою населених пунктів, де спостерігається стабільний дефіцит працівників майже всіх напрямків. Економічні диспропорції мають суттєві соціальні наслідки: кваліфіковані та високоосвічені працівники «вимиваються» центром, що, у свою чергу, інтенсифікує його розвиток, водночас поглиблюючи відставання «периферії».

Захід Центр Схід робітничі спеціальності   сфера сільського господарства   туристичний бізнес   Карпати: туристичний бізнес,   інтелектуальна діяльність   сфера сільського господарства       м. Київ: інтелектуальна діяльність (у сферах економіки, юриспруденції, маркетингу, менеджменту та ін. напрямах). робітничі спеціальності   професії галузей, які стосуються важкої промисловості та металургії   менеджери з продажів   будівельники   кваліфіковані робітники   програмісти АР Крим: туристичний бізнес, сфера послуг, сфера сільського господарства

Отже,

Сьогоднішня ситуація на ринку праці вказує на поєднання інтенсивного та екстенсивного розвитку промисловості, а також розбудову інфраструктурного сектору. Зростання попиту на фахівців з вищою освітою (інженери та технологи) стимулює модернізація виробництва, нарощування його ефективності через впровадження нових технологій, комп’ютерізацію, тощо. Водночас масово потрібні робітники для галузей нижчих технологічних укладів (металургія, важке машинобудування, енергетика та ін.)

«Універсальний» тренд

1. Майже в усіх сферах діяльності наразі простежується тенденція до звуження профілю спеціаліста (це стосується економістів, працівників банківської сфери, менеджерів, програмістів та ІТ спеціалістів, інженерів). В кожному випадку це явище зумовлене особливими причинами (на які вже було вказано), проте загалом воно відповідає актуальним змінам на світових ринках праці.

2. Сталий попит на працівників торгівлі та сфери послуг є загальносвітовою тенденцією – спостерігається він і в Україні. При цьому пропозиція залишається досить широкою, але підвищуються вимоги до кадрів й змінюється набір потрібних професій: касири, працівники сфери туризму, логісти, експедитори (раніше – в основному торгові представники, продавці-консультанти). Найвищий попит простежується, за словами експертів, «в сегментах продуктів харчування, товарів широкого вжитку, послуг для бізнесу, комп’ютерної техніки та програм, а також електротехнічного обладнання».

Як зазначає Державний центр зайнятості, потреба підприємств різних форм власності у робітниках сфери обслуговування та торгівлі поступово зростає: з 4,98% у 2001р. до 8,5% у 2006р. На думку експертів, це свідчить про активізацію діяльності у сфері проведення роздрібно-торгівельних операцій та загалом – розвиток бізнесу. Попит ще більше пожвавиться у зв’язку з проведенням в Україні Євро-2012.

3. Розвиток сфери торгівлі та обслуговування зумовлює високу затребуваність у некваліфікованих робітниках – охоронцях, прибиральниках, вантажниках. Проте, за прогнозами, у подальшому цей попит знижуватиметься.

Отже,

Загальним чином поширення затребуваності у працівниках сфери послуг є характерним для усіх країн, що інтегровані до світових економічних процесів. Між тим, якщо в розвинених країнах попитом користуються, насамперед, працівники медичної та соціальної сфери, то в країнах, що розвиваються, - працівники торгівлі та сфери бізнес-послуг. Тенденція до збільшення попиту на них водночас із підвищенням вимог стосовно поглиблення спеціалізації також притаманна тим суспільствам, що лише будують ринкові відносини.

Загальний висновок:

На сучасному українському ринку праці тенденції, притаманні розвиненим країнам – тобто підвищення попиту на кадри з високим рівнем освіти і професійної підготовки, звуження спеціалізації у деяких сегментах ринку праці, зростаюча затребуваність у програмістах та ІТ спеціалістах тощо, поєднуються з інерційним розвитком економіки пострадянського типу – з переважанням третього і четвертого технологічних укладів, негнучкістю та низькою адаптивністю до світових умов конкуренції тощо – йдеться передусім про вади вітчизняної системи освіти, досі значною мірою орієнтованої на відтворення застарілої структури зайнятості.  

Я

Створення конкурентних переваг в сучасному світі, як продемонстрував наш попередній огляд, підпорядковується певним константам. Основою соціально-економічного розвитку сьогодні виступають нематеріальні ресурси - знання, інновації, відкритість та креативність у найширшому розумінні. Це правильно як для інститутів нової економіки, так і для її безпосередніх «творців». Але чи готове українське суспільство слідувати цим орієнтирам на практиці?

В ході опитування «Аналіз дисбалансу між реальними потребами економіки, можливостями системи освіти та попитом на професії з боку ринку праці», проведеного Українським інститутом соціальних досліджень ім. Олександра Яременка, респондентам була запропонована така альтернатива:

Що сприяє успіху людини – праця чи «щастя та зв’язки»?

Приблизно половина опитаних - 50% серед працюючих та 53% серед тих, хто навчається, у віковій групі 18–28 років та 51% – серед респондентів віком від 29 до 35 років - вважають, що успіх – це в більшій мірі питання збігу щасливих обставин та зв’язків, а не праці. І лише чверть опитаних - 24% серед тих, хто навчається, 26% працюючих серед респондентів молодшої вікової групи та 23% – серед опитаних віком від 29 до 35 років - схиляються до того, що з часом важка праця здатна забезпечити краще життя. Зауважимо, що, тим не менш, по 57% в кожній віковій групі, як позитивний фактор розглядають конкуренцію, оскільки вона стимулює людей напружено працювати та генерувати нові ідеї.

23% опитуваних вважають, що їхня кар’єра та доход взагалі не залежать від професіоналізму, а 33% - вважають, що залежать «частково» або «незначною мірою». Всеросійський центр дослідження суспільної думки

 

Стратегії побудови кар’єри та особистого успіху

Динамізм економічного розвитку, а отже, і мінливість вимог ринку праці спонукає громадян до гнучкості у виборі персональних стратегій адаптації та досягнення успіху.

Глобалізація та конкуренція прискорюють перебіг подій, створюють хаос. Логіка, згідно з якою я завтра робитиму ті ж самі речі, що принесли мені успіх вчора, вже не спрацьовує. Нам все більше потрібні робітники, відкриті змінам, динамічні, комунікабельні. Курт Ронн, президент національної рекрутинговї компанії Атланта, США

Визначити конкретні лінії поведінки людини, що можуть допомогти їй у побудові професійної кар’єри, показати якомога ширший набір альтернатив – мета третьої частини нашого огляду.

Де отримувати освіту: в Україні чи за кордоном?

Сьогодні працедавці у країнах Європи під час прийому на роботу випускників вузів все більше уваги звертають на досвід навчання, життя та праці за кордоном, оскільки це свідчить про адаптивні можливості кандидата, широту його кругозору, навички спілкування з представниками різних культур. Ця тенденція характерна й для сучасної Росії. За даними біржі праці Санкт-Петербургу, більшість великих компаній швидше обере претендента з іноземним дипломом – це гарантія того, що людина знає, чим саме вона займатиметься, у той час як російські випускники часто мають у голові «голу теорію».

Близько двох третин опитаних експертів вважають, що найперспективнішим шляхом сьогодні є одержання базової освіти в Україні, продовження – за кордоном. Рівень вітчизняної освіти визнається експертами достатньо високим, проте потім поглиблювати професійні знання у межах більш конкретного напряму краще у закордонних навчальних закладах (здобуття магістерського ступеню, PhD, МВА, одержання другої вищої освіти, можливо, шляхом дистанційного навчання).

Рекомендації експертів щодо одержання освіти за кордоном як продовження навчання (після ВНЗ в Україні) здебільшого зводяться до такого: ·                     мотиви, причини прийняття такого рішення: кращий рівень підготовки за обраним в межах спеціальності напрямом; удосконалення знання іноземних мов; одержання досвіду (професійного та життєвого);  ·                     характеристики та якості, необхідні для одержання освіти за кордоном: знання іноземних мов; активність, комунікабельність; наполегливість; високий рівень базових професійних знань, одержаних в Україні; вивчення специфіки держави, в якій буде здійснюватисьнавчання(правової та культурної);

Самі молоді люди озвучують з цього приводу такі міркування (за матеріалами ЗМІ):

«Диплом – це ще не все». Відповідальність за якість навчання, яка має «конвертуватися» в успіх на ринку праці, студенти покладають здебільшого на самих себе.

В Україні зараз ціниться не диплом певної країни, хоча на першому етапі це може допомогти, а реальні знання та навички, котрі ви можете запропонувати компанії, що вас наймає. Більш того, важливий не просто закордонний диплом, а диплом, отриманий в тій чи іншій науковій школі – все залежить від її репутації. Закордонна освіта не гарантує сто відсотків успіху. Головне, на що ти здатний самий. З Інтернет-форуму

 «Досяг успіху тут – будеш затребуваним там». Знаючи собі ціну, молоді фахівці не ідеалізують Захід й від’їжджають за кордон лише тоді, коли отримують таку пропозицію, «аналогів» якої немає на батьківщині.

На півночі Німеччини, в Гамбурзі, живуть українці Олена та Іван Бублик. Іван був запрошений вісім років тому однією великою фірмою, що займається інформаційними технологіями, як талановитий кібернетик, котрий володіє німецькою мовою, - спеціаліст, яких сьогодні у Німеччині дефіцит. Олена отримала другу вищу освіту, закінчивши економічний факультет. Вони відчувають себе інтегрованими до німецького суспільства, зберігаючи при цьому зв’язки з Україною. Тому що тяжко працювали, «гризли» граніт науки ще в Києві та вчили декілька мов, перед від’їздом були сформованими особистостями й професіоналами в Україні, тому виявилися затребуваними у Німеччині, й були б бажаними не тільки в цій країні. Газета «День», 21 червня 2007 року

 Чи варто поєднувати навчання і роботу?

Стратегія поєднання навчання з роботою визначається трьома четвертями експертів як найефективніша. Серед названих ними переваг: трудова діяльність, що починається під час одержання освіти, паралельний пошук місця роботи та коригування стратегії одержання освіти (визначення із необхідністю додаткових знань, поглиблення знань у межах обраної спеціальності, напрямі самоосвіти тощо).

Незважаючи на динамічність і певну непередбачуваність вітчизняного ринку праці, роботодавці дедалі більше віддають перевагу кандидатам з досвідом роботи за фахом. Ефективна стратегія працевлаштування, на думку роботодавців, передбачає наявність досвіду роботи або стажування під час навчання, краще – у різних компаніях або навіть різних індустріях. За матеріалами журналу «Експерт»

Між тим, в ході опитування були визначені позитивні моменти інших стратегій.

«Робота – навчання» - вонає оптимальною, коли молода людина не визначилась зі сферою, в якій бажала би та могла працювати у майбутньому, а також тоді, коли одержання відповідної освіти з тих чи інших причин на певному життєвому етапі не є можливим.

Кадровий голод, що його відчувають як державні підприємства (передусім наукоємні), так і комерційні фірми і компанії, спонукає їх займатися корпоративною освітою. Зокрема, компанія «МТС-Україна» організувала конкурс «Професіонали майбутнього» для студентів четвертих курсів восьми провідних технічних вузів України, переможці якого поступили на роботу до компанії. Відома також програма Альфа-банку «Альфа-старт», метою якої є «перетворення кращих випускників вузів на кращих менеджерів банку». Кожен зі студентів-учасників проходив програму навчання з персональним коучером за індивідуальним планом, а найбільш здібні з них за результатами програми отримали роботу в структурах банку. В Росії найбільш яскравим прикладом корпоративної освіти є стипендіальна програма «Лідер кУрса» УРСА-банку, в якій задіяні близько 18 міст, 30 навчальних закладів і 4 тис. студентів.

«Навчання – робота» - надає можливість приділяти достатньо часу навчанню, поглибленню знань. 

Як краще шукати роботу?

Експерти виділяють такі тактичні підходи (вони не протиставляються один одному, а скоріше, акцентують увагу на різних аспектах пошуку власної ніші на ринку праці):

• «Драбина»: спочатку - вибір сфери діяльності та конкретної компанії, потім - проходження «по драбині» від волонтерства/практики/стажування до високих посад в обраній компанії за власною спеціальністю.
• «Всеохоплення»: підхід передбачає «тестування» різних форм зайнятості та сфер діяльності, моніторинг ситуації на ринку праці та розсилку резюме по різних компаніях.
• «Пошук свого місця»: пошук робочого місця жорстко в межах професійного напряму, обраного за покликанням.

Серед інших настанов, роботодавці цінують готовність кандидата стартувати з невисокої посади. Великі компанії, особливо міжнародні, мають налагоджені процедури навчання і професійного розвитку молодих фахівців. Кар’єра, зроблена в таких компаніях, високо цінується на ринку праці через її гарантовану послідовність, логічність і виключення «випадкового» або незаслуженого росту.

 Що важливіше для кар’єри – знання чи особисті якості?

На думку експертів, конкурентними перевагами на ринку праці сьогодні слід вважати не лише здатність вчитися, але й вміння адаптуватися до нових умов, активність, вміння «подати себе».

В провідних закордонних вузах «мистецтву самопрезентації» навчають як на гуманітарних, так і на математичних та природничих факультетах. Наприклад, вМассачусетському технологічному інституті вже кілька років інженери вивчають базовий курс менеджменту, що розвиває здібності працювати в команді та ефективно спілкуватися з колегами, вміти правильно викладати свої думки, переконувати інших та розв’язувати конфлікти.

Повністю «в дусі часу» наші експерти оцінили комунікативні навички (50% серед загалу опитаних) та здатність працювати у команді (49%) навіть вище за аналітичні здібності (48%) та комп’ютерну грамотність (46%).

У своєму граничному прояві самопрезентація перетворюється на «брендування». За схемою, що використовується для капіталізації бренду, сучасні фахівці працюють над власною капіталізацією – й диктують умови тим, хто має намір купити їх труд.

«Ми сьогодні живемо ніби у двох світах. Перший – світ небрендованих людей. Вони мають шанс збільшити свій добробут тільки за рахунок того, що робитимуть більш складну, цінну, цікаву роботу. Зміг зробити це – піднявся на наступну сходинку, там тобі заплатять більше. Паралельно виник світ, де тебе платитимуть не тому, що подорожчала твоя праця, а навпаки: твоя праця дорожчає тому, що ти самий подорожчав». Голова ради директорів «ЕКОПСІ Консалтінгу» Володимир Столін, Росія

Проте, чи не заміщує часом вміння «себе подати» брак реальних професійних навичок? Серед недоліків молодих фахівців наші експерти відзначили так званий „конфлікт можливостей і потреб” (завищена самооцінка та вимоги до роботи, зокрема, до оплати праці за відсутності практичних навичок та досвіду роботи). Все частіше реальна ефективність спеціалістів не відповідає їхній вартості – і російський, і український ринки праці, як вважають автори журналу «Експерт», перегрітий. Особливо це стосується топ-менеджменту: в управлінців амбіцій занадто багато, а знання – мало. Деякі експерти вважають переплату управлінцям загальносвітовою тенденцією. «На мій погляд, це одна з причин краху великих компаній, - вважає Ольга Сабініна із агентства «Контакт» (Росія). – До керма стають люди дуже публічні, відомі та високооплачувані, але не дуже професійні. Вони не помічають початку серйозних негативних змін».

У 2007 році середній рівень зарплати топ-менеджерів у Києві становив 3500 у.о., в регіонах – порядку 2300 у.о. Найбільш високооплачувані менеджери працюють у банківській сфері, в торгівлі, FMCG. Рівень зарплат таких спеціалістів доходить до 8000 у.о. Топ-менеджери виробничої сфери, будівництва, нерухомості, юриспруденції заробляють близько 5000-6000 у.о. на місяць. Дані рекрутингового агентства «Консалтинговий Альянс»

Що надійніше гарантує кар’єрне зростання: мобільна поведінка або корпоративна відданість?

Мобільна поведінка в межах кар’єрного зростання передбачаєперманентний пошук нового місця роботи із врахуванням короткострокових змін кон’юнктури ринку в межах певної професійної ніші. На користь цієї альтернативи експерти наводять наступні аргументи:

• «пошук себе, свого місця»;
• розширення кругозору, одержання різнобічного досвіду;
• орієнтація на високу оплату праці, пошук високооплачуваної роботи;
• розширення можливостей молодих спеціалістів, покращення орієнтації на ринку праці;
• адекватність такої стратегії сучасним ринковим умовам.

Корпоративна відданість відображає прагнення розвиватися в рамках однієї структури (компанії, фірми), за отриманим фахом та в обраному напрямі. Аргументи «за»:

• послідовне проходження різних етапів на шляху кар’єрного росту забезпечує досягнення високої позиції;
• можливість проявити себе повною мірою, розкрити свій професійний потенціал;
• можливість засвоєння специфіки роботи, здобуття авторитету як гарного працівника певної компанії.

В «Евросеті» в постійну частину окладу входить так звана «оплата лояльності». Чим довше працює співробітник у компанії, тим частіше підвищується ця оплата.

Водночас, на думку експертів, обидві стратегії можна вдало поєднувати:

• спочатку, за допомогою першої стратегії, знайти «своє місце», а вже потім шукати стабільності в межах тієї чи іншої організації/компанії;
• при зайнятості на кількох робочих місцях пропонується притримуватися другої стратегії на основному місці роботи, а за допомогою першої – займатися пошуком альтернативних шляхів самореалізації;
• вибір стратегії має зумовлюватись сферою, в якій працюватиме молодий спеціаліст (наприклад, друга стратегія поширена в банківських структурах);
• вибір має базуватися на особистісних якостях; так, наприклад, активній, творчій особистості важко тривалий час затримуватись на одному робочому місці, тому їй більше підходить перша стратегія, а для спокійної, врівноваженої особи більш ефективною шляхом буде друга стратегія.

За даними кадрових агентств, що тривалий час співпрацюють з крупними роботодавцями, вимоги до кандидатів зазвичай включають в себе послідовність і логічність попереднього професійного досвіду; поступовість кар’єрного зростання (насторожує як занадто стрімке, так і повільне зростання кандидата на попередніх місцях роботи), помірна мобільність на ринку праці (не більше, але й не менше 2-3 років роботи на одному місці).

***

Ми почали частину «Україна» нашого огляду з того, що сьогодні українська держава знаходиться у точці біфуркації. Якою буде наша країна через 10 років залежить, насамперед, від тих, хто сьогодні навчається, від того, яку відповідь надасть українська молодь на запитання:

Що сприяє успіху людини – праця чи «щастя та зв’язки»? 

[1] Про основні тенденції науково-технічного прогресу та його вплив на світову економіку див. у Додатку 1.

[2] Питання передбачала можливість дати більше однієї відповіді, отже сума не дорівнює 100%.