Інститут мера: 150 «абітурієнтів» на місце (київські вибори 2008: скриті смисли)

Мода – це настільки нестерпна форма презентації
людини, що нам доводиться змінювати її щорічно.
Мерфологія новітнього часу.

Здійснення будь-якої справи передбачає знання певних професійних секретів. Або ви людина високої загальної культури, а тому здатні творчо підійти до нової справи і успішно досягти мети, або вам треба пізнати прості, але скриті від непосвячених сторони нової діяльності. Без цього нам залишається одне: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди», тобто – погано.

Саме через таку призму скритих смислів виборчого життя громади є сенс подивитись на так звані демократичні вибори. Як правило громада «думає», що вона «вибирає» своїх лідерів. Громада не усвідомлює того, що їй бажане видають за дійсне. На те, як співає приємним голосом Дмитро Клімашевський «є декілька причин».

Причина перша. Мову ведуть про лідера, а вибори лише засвідчують особу на керівну ПОСАДУ, а це як кажуть у Одесі: «Две больших разницы». Причому мери (побіжна вільна назва, запозичена з іноземної практики) полюбляють підписувати свої грамоти у версії «Голова міста». Звернемо увагу: голова не офіційної установи, а всього міста. Останнє, до речі, не заважає багатьом городянам жити не тільки розумом своєї голови та рівнем своєї моралі, а й, що прикро, і рівнем своєї аморальності. Свіжий приклад останнього: «Чому ліки подорожчали? А тому, що уряд підвищив пенсії та виплатив із знищених державою раніше заощаджень (аж !!!) тисячу гривень!»

Причина друга. Мову ведуть про вибір різних груп громади найбільш гідного, а насправді громада не зовсім усвідомлює, що «гідні» самі відбирають «свій електорат» і працюють над його виборчою (саме щодо цього «гідного») плідністю (% голосів). Працюють по-різному, але рідко без маніпуляцій свідомістю громадян. Хто винен? Громадяни! А не треба бути «лопухами».

От, тільки у «лопухів» більше життєвої мудрості, бо своєю довірливістю вони вмикають у дію механізм «спектроскопії суспільної аморальності». З кожними наступними виборами аморальність сягає все менш елітних рівнів.

Ось відступ із європейської практики. Сюжет освітянський: в один з візитів до французьких колег, довідавшись, що донька директорки солідного ліцею по його закінченню не змогла вступити до місцевого університету, прямо запитав: „Франсуаза, а ти не пробувала якось допомогти своїй рідній кровинці неофіційним чином?”

- По-перше, це неможливо за процедурою, а по-друге, моє соціальне положення своїм культурним тиском мені цього не дозволить. Наприклад, я не можу ігнорувати, на відміну від сина – студента, необхідність оплачувати штрафи за невірне паркування авто. Зараз син їх ігнорує, бо відразу після перевиборів президента країни на такі дріб’язкові порушення буде накладено амністію. Робити так як він я себе змусити і не можу, і не хочу, - відповіла вона.

Зовсім інший наш менталітет у ставленні до своєї „рідної кровинки”. Замість сформувати таку процедуру, котра унеможливлює масові фальшування при вимірах рівня освітньої підготовки, ми досі діємо навпаки: намагаємось відкрити друге дихання системі, котра б краще приховувала та прикрашала б «зовнішній фасад» липових документів про освіту.

Втім, як би ми не намагались штучно все камуфлювати, а природну істинну сутність не стримати: вона обов’язково про себе заявить. Це ми не помічаємо, що офіційно оформлені нами „ атестат про середню освіту” чи „диплом про вищу освіту” носить у собі той відблиск недостатності, котрий у сучасному світі не може вже залишитись незначним. Наші документи вже у своїй назві розкривають, що учні (студенти) атестувались лише на предмет того, як вони вивчили дисципліни ( рівень освіти), а не щодо їхньої професійної (освітньої для школярів) компетенції, тобто вміння застосовувати знання (рівень освіченості). За кордоном про все це чудово знають, а тому, зустрівши нашого випускника, прохають його: або засвідчи свій попередній досвіт роботи, або склади іспит на предмет володіння необхідними знаннями.

Сьогодні вже непоодинокі країни світу, а їх більшість, чітко відрізняють сутність своїх дипломів: окремо - диплом про вивчення із зазначенням кількості годин, витрачених на навчання, і окремо –кваліфікаційний диплом щодо компетенції. Останнє виконується з виключенням порядків, коли атестує той, хто сам навчав учнів чи студентів. При цьому головним документом суворої звітності є не відомість оцінок, а письмові атестаційні роботи випускників, котрі перевіряються у без фамільному закодованому вигляді і саме вони є документами суворої звітності. З усього відразу видно – «халява» не проходить.

У нас інший спадок: поруч зі справжньою освітою існує її профанація, а із суспільно-ефективною організаційною моделлю легально конкурують варіанти її профанації. Чім же вирізняється справжнє електоральне від профанованого?

Носії профанації як ті бур'яни серед корисних ростків самі пнуться у «гідні», а носії справжньої суспільно-економічної продуктивності й без електорального поля мають досить можливостей до гідної суспільної самореалізації. Ми чудово знаємо хто зможе і зможе неабияк спрацювати суспільно-продуктивно та ще й у межах морально-порядних технологій застосування влади.

Але ж чи захочуть братись за владний штурвал саме такі представники громади? Не так просто обійти відоме: «Політика – брудна справа».

Ну той що, треба вмовляти: «Візьмись, ми тобі допоможемо вичистити «авгієві конюшні аморальності» профанованої демократії. Вмовляючи довго та наполегливо, треба стимулювати бажання суспільно-продуктивних особистостей взятись за владний штурвал як морально, так і матеріально. Якщо завод щомісяця дає прибуток у десятки мільйонів, то чому б не покласти оклад його директору у мільйон на рік, чим створити умови, щоб центральна фігура заводу не відволікалась на не публічну самореалізацію? Аналогічне міркування й щодо мера міста було б не тільки доцільним, а й ефективним механізмом до організації електорального «змагання» не між 150 (!!!) кандидатами, а декількома відомими, своєю предметною успішністю, особистостями, котрих вдалось би вмовити взятись за новий проект, проект комплексного розвитку міста.

Причина третя. Мова про вибори йде від людей знаних завдяки телебаченню, але чи є вони успішними у суспільно-продуктивній сфері діяльності?

Як правило ні! Вони лише мають так званий управлінсько-посадовий досвід. Вони уміють гарно говорити та вести засідання різних комісій і комітетів. Вони добре усвідомлюють своє вміння «очолити» те, що й саме добре торує свій шлях і при цьому подати усе так, що без них ну ніяк!

Тільки надворі давно вже не ера ієрархічного вождізму: світ почав жити мережевою технологією суспільно-продуктивної взаємодії та поєднанням глобального РОЗУМУ з розумом окремих успішних суб'єктів.

Причина четверта. Мова про передвиборну боротьбу «лідерів» за владу, але вони зовсім не борються ні між собою, ні за владу. Вони дружать сім'ями, відвідують одні й ті ж клуби за інтересами: владу їм підносять, бо вони «майстри робити справу чужими руками». Яка на те техніка?

Треба довго і нудно говорити як навкруги у нас погано і як могло би бути добре. Так в аудиторії з'являється відчуття, що саме оратор і є носієм отого доброго. З одного боку, треба набратись терпіння, щоб «сіяти, сіяти і сіяти» невдоволеність у суспільстві - це підбурить людей до дії. Дії ж треба комусь очолити? Тому всі надії пов'яжуться з оратором. А з другого боку треба, щоб виступи були примітивно нудними (безупинне повторення банальних речей) – це присипляє волю людей до усвідомлення справжніх скритих смислів і вони переходять до стану сліпої довіри. Звісно, що потім у них наступає розчарування, але то вже буде потім. Окрім того, як казав Валерій Меладзе, «що сталося вперше, може й не повторитись, а те, що відбулося вдруге, відбувається завжди». Так завдяки природній технології «дій чужими руками» і відтворюється владна «псевдоеліта», котра нам же заявляє: «Народ заслуговує на ту владу до якої доріс».

Висновок. На все історично добре потрібен час та терпіння: як на кожну елементарну частинку існує її античастинка (електрон – позитрон) чи на кожну фізичну характеристику дійсності можна віднайти її уявний (віртуальний) «аналог», так і від проявів профанації життя ніколи і нікуди не подітися. Секрет один – треба зростати у своєму людяному розвитку. Кожного разу необхідно детально з усім цим розбиратись і щоб відокремити «зерна від полови» тільки однієї ВІРИ замало. Без гідного рівня культури та освіченості гідних результатів чекати - не дочекатись.