На шляху до Руїни

Останніми тижнями відразу кілька київських телеканалів звернулися до двох несподіваних тем. Перша: чи існуватиме Україна та навіть українці через 30 років? Друга: чи українська влада в Україні - влада? Здавалося б, дивно розпочинати розмову про це на 17 році вистражданої століттями державної незалежності. Погоджуємося, що так, але в разі саме Незалежності і Державності, а коли все це виглядає квазі-незалежністю і віртуальною державністю, то до телевізійних розмов експертів треба поставитися з розумінням.

„Кому вона потрібна, ваша Україна”!

Фразу, винесену в підзаголовок, не раз доводилося чути не тільки на мітингах і в трамваї, але й у розмовах з людьми цілком поінформованими і не обійденими державною підтримкою. Сказане спочатку навіть ображало, потім тільки коробило, а далі прийшло розуміння необхідності розібратися, у чому власне справа.

А справді, кому потрібна сьогодні Україна? Політикам? Зважаючи на їхні (практично всіх!) зубодробильні дії щодо майбутнього держави, її сьогоднішнього існування та авторитету у світі, можна впевнено сказати, що ні. Може, чиновникам? Теж ні. Бо будь-які заходи, які дозволяють легально продемонструвати своє несприйняття України як держави, своє презирство до її святинь та історії – це місце прикладення старання, умінь, навичок і знань майже всієї радянської номенклатури, котра назвалася українською. І останні святкування - тому зайвий приклад.

Здавалося б, „альфа і омега” життя й бізнесу наших промисловців і підприємців – це Україна. На жаль, більшість з них про такий закон, відкритий італійцями, німцями, євреями, поляками, чехами тощо, ще у XIX столітті, і не здогадуються. Як власне, що таке „альфа”.

Стоп! Може, Україна потрібна силовим структурам, адже захищаючи її безпеку, у потрібну мить, вони покладуть голову на вівтар незалежності? Серед досягнень СБУ в цьому напрямку можна назвати хіба відсутність публічного протистояння з Президентом Ющенком. Хороший він, поганий, але сьогодні тільки Віктор Андрійович (знову ж таки, подобається це чи ні) слугує тим маленьким цвяшком, на якому ще й тримається українське в неукраїнській Україні.

Власне на цьому успіхи основної безпекової структури держави й завершуються. Хоча і за те спасибі! Бо МВС, наприклад, за часів „ніякого” Цушка продемонструвало, що воно й до цього дня є радянською міліцією з чіткими пріоритетами, виголошеними ще відомої пам’яті міністром Щолоковим. Татари, українські націоналісти, коли не отримують „по бубну за першою вимогою”, то вже точно не розглядаються як повноцінні громадяни цієї держави. Особливо знатним тут виглядає сумнозвісний „Беркут”.

До речі, ви помітили закономірність: все, що чудить „Беркут” (від штурму Генпрокуратури до участі фактично в рейдерських розборах) ніяким чином не відбивається на його долі. Однак варто ДАІ трішки взятися за порядок, як його негайно починають розганяти, реорганізувати і т.д. Іншими словами, бити по руках.

Нам уже доводилося писати, що українське МВС має, щонайменше, не один центр керування. Так, і з Києва ним теж хтось рулює. Але більш рішуче і самовіддано виконуються вказівки з однієї дуже сусідньої столиці. Це у питаннях передачі Росії якихось „біглих каторжан” (в ситуації повного ні гу-гу з російського боку щодо Бакая, Боделана й інших особливо цінних кадрів). Це і останні заходи міліції щодо „націоналістів” у Севастополі. Саме так у Москві місцевий ЗМОП (ОМОН) збирає до автобусів всіляких „несогласных” Каспарова чи навіть бесланських матерів, які намагаються добитися від Путіна правди.

Квітень-травень продемонстрував, що й Міністерство оборони недалеко втекло від МВС. У день і час, коли Міністерство закордонних справ ЖАЛІЄТЬСЯ НА РОСІЮ В ООН - на заяви президента Путіна, керівників російського МЗС і Генштабу, що недвозначно кваліфіковані як погроза, у Міноборони була „своя свадьба”. Військова авіація України і Росії в небі над Полтавщиною провели спільні навчання, збираючись воювати з якимись „терористами”.

Далі більше. Не встиг український МЗС надіслати ноту Росії з приводу знахідки біля Алушти – експериментальної ракети, яку „загубили” під час несанкціонованих навчань флотські ЧФ, як у справу включилася група адвокатів. У складі міністра оборони України Єханурова та його начальника розвідки... Мовляв, все - „Дружба-Фройндшафт” і ракета, що пройшла 80 кілометрів, була лише „муляжем”.

Про події в Севастополі 9-11 травня сказано вже багато, тому лише зауважимо, що й тут, виявляється, все було „спільним для двох флотів”. А що поводили нас „фейсом по тейблу”, так то доля така...

Хотілося б зачепити ще й прокуратуру, однак після згадки прізвища Генпрокурора Медведька ні бажання, ні потреби робити цього немає. Тому візьмемося за інтелігенцію – трудову і творчу. На жаль, цілеспрямованими і добре прорахованими діями влади, інтелігентів всі останні роки тримають в такому чорному тілі, що вони й самі не дуже в захваті від існування Української держави, та й усім людям, для яких вони є авторитетом, не радять своєю державою пишатися. Що часто є визначальним для ситуації, як мовиться, на місцях.

Молодь. Було велике сподівання, що після кількох втрачених, ніяких – прибитих загрозою виключення із університету, а також парткомами і райкомами - поколінь, виросте покоління нове – здатне постояти за себе і за державу. Однак ті ж економічні негаразди, у комплексі з Радіо „Шансон”, „колишньою” продукцією концерну „Стирол”, періодично випірнаючим на посаді віце-прем’єра Табачником з практично всіма міністрами освіти, зробили свою справу. Не сьогоднішнє покоління молодих нас порятує...

Таким чином, єдиним, кому, здавалося б, потрібна Україна, є простий люд. Однак, знову ж таки, чіткими і організованими діями вищезгаданих категорій, з дозволу сказати, сучасної української еліти, щонайменше 40% населення активно НЕ СПРИЙМАЮТЬ українську державність. І подібна ситуація тримається десь з 1998 року. На що краще всього вказують результати всіх виборів.

Ще стільки ж, коли не більше, народу лише „ретельно пережовують їжу”. Тобто їм Україна і ні гріє, і ні знобить. І на захист не піднімуться, але й проти не виступлять, за що теж спасибі. І лише одиниці відсотків (дуже часто найбідніших і напригніченішіх цілим комплексом заходів) – „за”. Власне, як і одиниці політиків. Одне слово, „доборолась Україна”...

Фантазія на тему „сну Путіна”

Чи когось влаштовує така Україна? Ні – в Україні всі криком кричать, що все не так і все погано. В Україні, ми про це вже якось писали, практично НЕМАЄ ЩАСЛИВИХ ЛЮДЕЙ – одним на хліб, а іншим на персональний „Боїнг” вічно не вистачає. Однак є, є ті, кому така Україна потрібна! І адреса їхня „Москва. Кремль”, чи десь поряд.

Повна нісенітниця, - скаже хтось. Але не поспішай, читачу! Давай почнемо з простих і доступних речей. Відомо, що в України є лише Західний кордон, а все інше „нараспашку”. Однак саме на неіснуючому кордоні „Газпром” і російський Мінфін формують ледь не левову частку своїх шалених грошей. Бо саме на віртуальному кордоні з Україною завершуються російські тарифи на енергоносії і починаються українські, саме тут знімається фантастичне мито на нафту. Саме тут блокується рух українського м’яса, молока, карамелі, труб і ще багато чого, що заважає російським виробникам комфортно жити.

Скажемо ще про одне. Україна сьогодні надзвичайно корисна буферна зона для незаконних азійських мігрантів. Ті безперешкодно долають територію Росії, а потім, на порозі Європи, осідають в спецприймальниках нашої Прикордонної служби. І це стає лише нашим головним болем!

Коли навіть не загострювати уваги на ролі українських підприємств в російському військово-промисловому комплексі (ВПК), то про роль України як „фронтового передпілля”, треба сказати. Бо чим відрізнялися водії „КамАЗу” і „КрАЗу в Афганістані? Тим, що перший сидів заручником в „акваріумі”, а у другого спереду було „півтора метри життя”. Так і в епоху ракет та реактивної авіації зайві 1000 кілометрів польоту й можливість оповіщення з Південного Заходу в напрямку Москви дорого коштує. Для росіян... Для нас же це тільки бюджетні збитки на утримання локаторів та постійні словесні знущання, що ми зрадники, бо збираємося в НАТО.

Так ось – чому б у такій ситуації не пофантазувати? Наприклад про те, що в „Газпромі”, чи в тому ж таки російському Мінфіні комусь дах знесло, і вони дали „добро” на входження української автономії (губернії, краю) у склад Росії. Що тоді трапиться?

Відразу винесемо за дужки будь-який супротив з боку українського радянського війська, яке, щоправда, вже поміняло онучі на шкарпетки. Власне й будь-який інший супротив в атмосфері тотальної пропагандистської переваги Росії над Україною виключений. Тому всі на місцях, усі щасливі – російські контрактники навіть не увійшли до „звільненого” Харкова чи Донецька.

Хто з того всього виграв? Ви не повірите, але лише галицькі заробітчани, які сьогодні в Москві в статусі нижче „лиц кавказской национальности”, а тоді будуть вище. Хто ще? Трішки український шоу-бізнес, якому, попри всі свої таланти, тоді не обов’язково буде переїжджати до Москви, щоб стати абсолютно російським шоу-бізнесом. Можливо, отримають більше роботи учені, дослідження яких цікаві тому ж таки російському ВПК.

Кому ще? Не будемо пускати сльозу по залишках україномовної преси та кафедр української мови. Щось, знаєте, залишиться – бо для боротьби з „українським буржуазним націоналізмом” потрібна кваліфікація...

Що виграють політики? Насамперед, ви впевнені, що заради Симоненка, Тимошенко і Януковича склад Держдуми збільшать удвічі? І ми теж ні... Це означає, що лише кілька десятків най-най-най будуть у Москві начебто лобіювати інтереси українського бізнесу (донецького чи дніпропетровського). Усім іншим знайдеться місце у якійсь українській раді в Києві. Однак з функціями, як максимум, визначення пункту звалища сміття - у 80 чи в 100 км від столиці. Ото і все.

Хоча, зважаючи на сьогоднішні російські реалії та перспективи, коли й таке рішення не буде співпадати з лінією партії, що у Москві, то за одним дзвінком ось таку „демократичну” раду зберуть о 23.45 і проголосують все як слід... Продовжуючи тему реалій, у нас найгірші очікування і щодо долі славного чиновництва, яке спить і бачить, що „наши вернутся”. Гарантовано, що сьогоднішнього безбашу, тотальної безвідповідальності й безкарності при якомусь нью-Путіні-2038 точно не буде. Це окрім того, що знову з’явиться „неместный» 2-й секретар обкому-міському з правом розпорядника фінансів. А ще доведеться постійно відмазуватися розповідями, як за роки служби „ненависній Україні” ти постійно „сипав пісок у букси” і Кравчуку, і Кучмі, і Ющенку, і навіть Януковичу.

Силовики. Російський народ дуже добродушний. Ніякого зла ні на кого не тримає – так тільки, за „рюмкой водки”, коли не бандерівцем, то натівцем обізвуть та й усе. Не дивлячись на паспорт... Однак це не найгірше. Ротація між Донецьком і Харковом – це одне, а ротація між Львовом і Магаданом – інше. І до цього треба бути „безропотно” готовим. Це коли ще не надумають виконувати черговий інтернаціональний обов’язок в Афгані чи у Чечні. Ви не знаєте, хто першим туди поїде „искупать вину”?

Бізнес. Пан Ахметов і дрібніша риба теж втратять щонайменше половину статків. Частково на хабарі до Москви вже новим чиновникам і депутатам, а частково тому, що російському олігарху №1 Дерипасці його заводи подобаються. Бо «горе побежденным”!

Інтелігенція і ЗМІ. Читайте хоч трішки навіть сьогодні російський Інтернет, звикайте до „свободи”. Ви ще Брежнєва видатним демократом сучасності назвете...

Ветерани. О, мало не забули! У Росії менше 800 тисяч ветеранів війни, в Україні – понад три мільйони. Коли хтось вважає, що така ситуація залишиться „після того як” – співчуваємо. Як і щодо всього безкоштовного... Поцікавтеся, про всяк випадок, системою пільг у Росії і будете вражені...

* * *

А взагалі все стане кльово... Українське питання буде остаточно закрите. Нікому не доведеться бути «изнасилованным украинским язиком”, а головне – і це для когось погано, не вдається своє невміння і злодійкуватість спихати на мову й НАТО. Доведеться працювати „без дураков”.

Може й справді тоді народу краще заживеться?