Мальтійський Орден Іоаннітів -державотворчий імператив католицизму

Специфікою сучасного світового державотворчого процесу є різноманітність форм державного устрою. Нещодавно стало відомо про остаточне відновлення державності одного з реліктів Середньовіччя – Мальтійського ордену Госпітальєрів, що має виняткову структуру державності.

Розквіт лицарства пов’язаний з епохою Хрестових походів (1096—1291 рр.). Напередодні та в цей бурхливий час було засновано три найавторитетніші духовно-лицарські ордени — іоаннітів, тамплієрів та тевтонський. Всупереч усім мінливостям долі, лицарям все ж таки вдалося вижити, пройшовши багатовікову історичну еволюцію.

Історія ордену та його державності складається із семи епох:

період Хрестових походів (1096—1291 рр.), коли іоанніти були складовою частиною еліти держав хрестоносців на Близькому Сході;
«кіпрська інтерлюдія» (1291—1310 рр.) — після краху панування у Палестині;
перебування на Родосі (1310—1522 рр.), під час якого остаточно сформувалось орденське співтовариство;
мальтійська ера (1530—1798 рр.) — період найвищого злету, розквіту та занепаду, що закінчився вигнанням лицарів з острова Наполеоном Бонапартом;
митарства 1798—1834 рр., під час яких члени ордену намагалися знайти собі нове місцеперебування, навіть у далекій Росії;
період поступової адаптації до світових подій і процесів 1834—1990 рр.;
«сучасний Хрестовий похід», що розпочався після розпаду комуністичної системи і успішно триває досі.

Існує численна і різноманітна наукова, науково-популярна та пригодницька література, в якій висвітлюється історія ордену іоаннітів, який із ХVІ ст. до своєї назви приєднав епітет «Мальтійський». На жаль, у вітчизняній історіографії немає жодної більш-менш солідної праці про специфічну державу лицарів «Єрусалимського, Родоського і Мальтійського державного ордену вершників госпітальєрів Святого Іоанна». Вітчизняні історики досліджували проблеми духовно-лицарських орденів у двох напрямках: вивчення історії Хрестових походів і держав хрестоносців на Близькому Сході та у Греції, а також зв’язків мальтійських лицарів з Російською імперією у ХVІІІ—на початку XIX ст. Тому в цій праці доцільно буде розглянути найяскравіші віхи історичної еволюції специфічної орденської держави.

Друге тисячоліття західний християнський світ зустрічав у великому занепокоєнні. Від магічної цифри «1000» віяло чимось таємничим і лиховісним. Гегель зазначав, що “по всій Європі поширився загальний жах, що був викликаний очікуванням наближення судного дня та вірою у близьку загибель світу. Жах підштовхнув людей робити неймовірні кроки, впадати у розпусту, дарувати та заповідати власне майно церкві, від чого вона все більше багатіла”. Кінець світу так і не настав, але заворушення у Європі продовжувались. Занепад імперії Каролінгів, феодальний розбрат, війни з арабами, норманами та уграми розхитували існуючий лад. Зростала потужність єретичних течій. Святі міста Близького Сходу були захоплені арабами та сельджуками. Скрізь панував занепад.

Саме у цей критичний період історії європейської цивілізації зародився духовно-лицарський орден іоаннітів. Так, архієпископ Гійом Тірський повідомляє, що восени 1070 року «святий чоловік Жерар» разом з кількома купцями-амальфітанцями збудував на землі бенедиктинського монастиря в Єрусалимі шпиталь. Пізніше вони збудували «на відстані кинутого від Церкви Святого Гроба каменя» ще один монастир, у якому давали притулок пілігримам та хворим. Цей монастир був «присвячений» Святому Іоанну Елеймону — Олександрійському патріарху VІІ ст., від якого й пішла назва ордену. Про те, що орден виник як релігійно-благодійницька корпорація, свідчить орденська печатка, на якій зображений хворий, що лежить із лампою у ногах та хрестом у головах. За легендою, перший володар Єрусалимського королівства герцог Годфруа Бульонський доручив Жерару налагодити лікування поранених хрестоносців і за це віддав на утримання госпіталю маєток Сальсала поруч із Єрусалимом. Жерар, зі свого боку, нібито просив надати йому допомогу лицарями. За санкцією «захисника Гроба Господня» бути помічниками взялися чотири учасники Хрестового походу 1096—1099 рр. Вони прийняли чернецькі обітниці бідності, покірності, доброчесності й почали вдягатись у чорні одежі бенедиктинців, які згодом було замінено малиновими, з нашитими на грудях білими хрестами. Незабаром шпиталь, а згодом і орден напівлицарів-напівченців, що взяли на себе турботу про пілігримів у Святій Землі, був названий на честь Іоанна Хрестителя. Причому захищати прочан доводилось як від мусульман, так і від «своїх» — християн — за допомогою меча, молитви та медицини.

Авторитет госпітальєрів був настільки високим, що вони виступали мировими суддями у розв’язанні надзвичайно гострих суперечок і виконували функції своєрідної військової поліції. Військова майстерність, мистецтво медицини (на рівні майже початку ХХ ст.), навички психотерапії та гіпнозу чудово поєднувались із винятковою відчуженістю ордену. Його особливістю було те, що іоанніти не були місіонерами, не прагнули навернути до католицизму іновірців, а майже два століття мирно співіснували із ними і збирали знання на такому буремному Сході.

Загальнолюдські настанови госпітальєрів — «Послух, Благочестя, Нездирництво» — були близькі й зрозумілі всім, а їхня символіка взагалі має близькосхідне коріння. Мальтійський хрест походить із ІІІ—ІV ст. Чотирьохраменний хрест символізує християнську традицію доброчесності, а вісім кутів — шляхетні якості християнства. Водночас в історії ордену наявний вагомий елемент легенди. Одна з легенд про заснування братства госпітальєрів містить розповідь про загибель славетного шляхетного лицаря у битві з переважаючими силами мусульман. Лицар загинув, а хрест на закривавленому супервесті залишився білосніжним. І тому вже тисячу років лицарі ордену іоаннітів ідуть на війну в яскраво-червоних супервестах із білосніжними хрестами, а у повсякденному житті ще й досі носять чорні плащі з білими хрестами на лівому плечі.

15 лютого 1113 року «орден вершників госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалимського» було санкціоновано буллою Папи Римського Пасхалія ІІ.

Його «філії» у різних містах узбережжя Середземного моря (на Близькому Сході, у Візантії та Європі) займалися благодійницькою діяльністю: координували відправку кораблів з пілігримами, супроводжували їхні каравани на морі та суходолі від Яффи до Єрусалиму, надавали притулок, лікували, викупали з полону тощо. Але у першій пол. XII ст. благодійництво відходить на другий план і орден перетворюється на воєнізоване об’єднання лицарів-ченців. Ця зміна була викликана різким загостренням становища на Близькому Сході у зв’язку з посиленням тиску арабів на хрестоносців. Герцоги і графи держав хрестоносців повинні були мати гарно озброєних і навчених лицарів, які водночас були й «братами-жалібниками». В цей напружений час перед орденом постали нові завдання:

охорона хрестоносних держав від арабів та рoзшиpeння їх кордонів;
забезпечення недоторканності пілігримів;
наведення порядку у скрутний час.

У середині XII ст. в ордені налічувалось близько чотирьохсот воїнів, але кількість їх постійно збільшувалась. До ченців «корпорації ратників Христових» постійно надходило підкріплення. Орден, перебування в лавах якого гарантувало земне благоденство і небесне спасіння, став дуже привабливим для багатіїв та лицарської бідноти. З часом орденська ієрархія, що поєднувала лицарів, капеланів та зброєносців, змінюється. За керівником ордену — Великим Магістром — на ярусах цієї споруди розміщувались вісім «стовпів» провінцій — «мов», що займали ключові місця в ордені. Далі йшли їх заступники — лейтенанти, потім — бальї трьох розрядів, великі пріори, пріори та інші. Кожна титулована особа ордену мала зовнішні відзнаки різних ступенів, що розпалювало честолюбство лицарської молоді, яка, втім, могла вступити до ордену лише за наявності свідоцтва шляхетності походження у кількох поколіннях. В лавах ордену вона мала нагоду різнобічно проявити себе. Завжди й повсюди боротися з ворогами християнства — таким було кредо ордену. Тим, хто загинув у боротьбі з «поганими», було гарантоване спасіння після смерті. Символіка ордену наочно підтверджувала вірність обраному шляху — восьмираменний хрест символізував вісім благ, які чекають на лицаря-іоанніта у раю. Сукняна накидка з верблюжої вовни — за прикладом одягу Іоанна Хрестителя, вузькі рукава цієї накидки — ознака зречення світського життя, обрання шляху релігійного подвижництва та благодійництва.

Орденом керував Святий Престол, який дарував лицарям різні привілеї. Іоанніти навіть збирали церковну десятину на свою користь. Вони були підсудні лише власному капітулу.

Побачивши в лицарях-госпітальєрах своїх надійних захисників, європейські володарі підтримували орден грошовими внесками. Дарували вони також великі земельні наділи. За кілька років свого існування орден володів сотнями маєтків з млинами, лісовими угіддями та виноградниками. У нього з’явився великий домен як на Сході, так і на Заході, в якому працювали десятки тисяч селян. Утворилися великі земельні комплекси — командорства, які об’єднувалися у бальяжі, а ті, у свою чергу, у пріорства. Останні гуртувалися у «мови» та провінції. Їх керівники (командори, бальї, пріори) щорічно віддавали у скарбниці ордену левову частку від доходів. Поточними справами тоді, як і зараз, займалася «Рада при Великому Магістрі», над яким стояв Святий Капітул, що скликався (як і зараз) один раз на три роки.

Допомагаючи Єрусалимському королівству у боротьбі з арабами, госпітальєри поступово заволоділи ключовими позиціями на християнському Сході. У Акрі, Сайді, Антіохії, Тортозі та Тріполі вони мали гарно укріплені замки і володіли найрізноманітнішим майном. У володінні іоаннітів знаходились також потужні фортеці та укріплення від Едеси до Синайського півострова. Наймогутнішими серед них були Крак-де-Шевальє та Маргат. Вони мають дуже яскраву і романтичну історію, але у статті мова піде лише про кілька її яскравих сторінок.

Замок-фортеця Крак-де-Шевальє був збудований близько 1110 р. на східному схилі Лівану. Він панував над рівниною, якою проходили шляхи на Тріполі, у долину річки Оронт та Маргат. Розташований у 35 км від Середземного моря, на південь від Антіохії, він був 1142 р. переданий графом Раймундом ІІ Тріполітанським госпітальєрам і потім багато разів добудовувався. Його руїни ще й досі вражають величчю маси туристів. Фортеця була оточена подвійними мурами, уздовж яких розташовувалися круглі та прямокутні вежі з амбразурами. Посилював споруду площею у два з половиною гектари пробитий у скелях глибокий рів. Фортеця вміщувала двотисячний гарнізон. У період 1110—1271 pp. вона тринадцять разів була у облозі, з них дванадцять — вистояла. Тільки у квітні 1271 року після півторамісячної облоги та кількох шалених штурмів султан Єгипту Бейбарс здобув Крак-де-Шевальє.

Ще могутнішим був Маргат, переданий госпітальєрам 1186 р. регентом Бодуена V графом Раймундом ІІІ Тріполітанським. Площа фортеці дорівнювала чотирьом гектарам. Побудований з чорно-білого скельного базальту, з подвійними мурами, величезними круглими вежами, Маргат мав підземне водосховище і міг із гарнізоном у тисячу воїнів витримати п’ятирічну облогу. Султан Калаун оволодів цією фортецею лише 1285 р., коли його «сапери» зробили підкоп під головну вежу. На цьому й закінчилась яскрава історія фортець іоаннітів. Вони були не тільки засобами захисту і нападу, але й, за влучним висловом С.Смайла, «знаряддями завоювання та колонізації».

Під час Хрестових походів лицарі-госпітальєри виступають уже як мобільна гвардія, готова за першим закликом з’явитись у будь-якому місці держав хрестоносців. Поступово зростають заможність та вплив ордену і зменшується його залежність від Папи Римського. Орден стає все більш незалежним корпоративним об’єднанням. Сучасники неодноразово закидали іоаннітам «гордовитість», бо вони «всіляко підкреслюють свою незалежність від баронів та єпископів», а вони все більше часу приділяють власному збагаченню.

В історії набув широкого розголосу конфлікт іоаннітів з єпископатом. Все почалося з того, що лицарі, не питаючи дозволу, почали відкривати власні церкви. Їхні капелани відправляли релігійні служби у містах, які перебували під інтердиктом, лікували людей, відлучених від церкви, тощо. Ворожнеча між ними спричинила збройний напад іоаннітів 1155 р. на церкву Гробу Господнього у Єрусалимі. Патріарх Фуше Ангулемський «поскаржився» на ці дії Папі, але Святий Престол відмовив у проханні підпорядкувати госпітальєрів церковній владі Єрусалимського королівства. Церковним і світським володарям слід було рахуватись із тим, що лицарі св. Іоанна відігравали провідну роль у військових діях проти арабів, тому що їх військова сила дорівнювала за чисельністю військам усіх держав хрестоносців на Близькому Сході. У 1187 р., після жорстокої поразки хрестоносців від Салах ад-Діна під Хаттином 4 липня та втрати Єрусалиму 2 жовтня, госпітальєри і тамплієри залишились єдиною здатною до боротьби хрестоносною силою на Сході. В цей період вони стають панівною верхівкою держав-хрестоносців, керівниками їх внутрішньої та зовнішньої політики. Завдяки своїм європейським володінням іоанніти до 1244 р. сконцентрували у своїх руках близько 19000 маєтків та величезні кошти.

Між тим хрестоносний рух поступово згасав. У цей час іоанніти почали частково змінювати свою діяльність: вони зайнялись лихварством і банківською справою, вкладали власні кошти у нерухоме майно та все більше переносили свою діяльність на море. Флот ордену за винагороду перевозив пілігримів із Провансу та Італії до міста Сен-Жан д’Акр. Він конкурував із флотами практично усіх держав Середземномор’я. У 1233 році коннетабль Єрусалимського королівства, втрутившись у черговий конфлікт конкурентів, обмежив право госпітальєрів будувати кораблі суворою квотою — не більш, ніж два кораблі щорічно — та заборонив перевозити більше ніж 1500 пілігримів на рік. Але пілігрими вже не прагнули до Святої Землі, тому що араби наступали. Під тиском армій Єгипту орден постійно змінював своє місцеперебування: Єрусалим, Тир, Маргат і, нарешті, Сен-Жан д’Акр. У боротьбі за цю фортецю госпітальєри билися з особливою жорстокістю, але 18 травня 1291 року останній оплот хрестоносців на Близькому Сході був завойований мусульманами. Як це не дивно, іоанніти не тільки захищали Святу Землю, але й послаблювали сили хрестоносців своїми чварами та ворожнечею із тамплієрами. Невідомий автор одного з трактатів писав у 1274 р. що іоанніти і тамплієри “не можуть терпіти одне одного і причина тому — жага земних благ. Що здобуває один орден, викликає заздрість іншого. Кожен окремий член ордену, за їх словами, відмовився від усього майна, але вони прагнуть мати все для всіх”. Чвари зробили неможливим перебування цих орденів у Святій Землі, підточували їх сили і врешті відіграли фатальну роль у історії хрестоносного руху. Виняткова шляхетність іоаннітів перебувала у відвертому антагонізмі з релігійним, як мусульманським, так і християнським, фанатизмом тих далеких часів. І тому в 1238—1241 рр. вони опинилися між двох вогнів — Ватикан засуджував госпітальєрів за зв’язки із сирійськими магами та медиками, а мусульманські султани Близького Сходу — за благочестя. З цього часу яскраво-червоний супервест стає смертним вироком. Але лицарі йшли із життя з неймовірною непохитністю та зневагою до смерті. І тоді султани почали віддавати захоплених у боях поранених госпітальєрів до галерного пекла. Але чудово загартовані й витривалі «цілителі та маги по духу» примудрялися вижити у нестерпних умовах. І тому в забобонному середньовіччі вони вважались живими талісманами. До того ж, як би не склалась доля лицаря-іоанніта, орден обов’язково викупав його з неволі — живого чи мертвого.

Не бажаючи примирення, Великий Магістр Жан де Вільєр з небагатьма прихильниками незабаром переправився на острів Кіпр, до королівства Лузіньянів, де госпітальєри вже мали великі маєтки. Анрі ІІ Лузіньян, що мав гучний титул короля Єрусалиму та Кіпру, зацікавлений у підтримці іоаннітів, подарував їм місто Лімасол, а Папа Климент V, стурбований становищем на Близькому Сході, підтвердив цей «дарунок». Госпітальєри відновили бойові дії проти мусульман, здійсняючи піратські рейди на ліванське та сирійське узбережжя. В цей час у них була стратегічна мета — залишаючись поблизу Святої Землі, при першій можливості звільнити її від ворогів Христа. Пройшовши галерне пекло й досконало вивчивши морську справу, лицарі створили власний флот і до ХVІІІ ст. вважалися неперевершеними фахівцями галерного військового флоту.

Перебування на Кіпрі було нетривалим періодом в історії ордену. Ставлення до нього володарів Кіпрського королівства з роками стало неприхильним у зв’язку з посиленням їх господарської вагомості, й лицарі вирішили залишити Кіпр.

Великий Магістр Гийом Вілларе (1296—1305 рр.) приймає історичне рішення: острів Родос, родючий, із величезною кількістю зручних гаваней, розташований поблизу від Малої Азії, Кіпру та Криту — ось де влаштувався орден, щоб постійно бути поблизу від можливого театру бойових дій із мусульманами. В цей час острів перебував у складі знесиленої Візантії. Брат та наступник померлого Гийома Вілларе — Фульк Вілларе (1305—1319 рр.) за безпосередньої участі генуезького корсара Віньоло Віньолі у 1306—1308 рр. захопив Родос. З 1310 року орден іоаннітів став називатись «суверен Родосу».

За два століття перебування ордену на Родосі він набув рис своєрідної аристократичної республіки. Повновладним господарем ордену був Великий Магістр, що обирався довічно і був підзвітний Верховній Раді «стовпів восьми мов» (Прованса, Оверні, Арагона, Франції, Італії, Кастилії, Англії та Німеччини), і кілька єпископів та бальї. Відтоді стало традиційним закріплення за «стовпами» різних «мов» певних функцій:

«стовп» Франції — Великий Госпітальєр, був першим у ієрархії після Великого Магістра;
«стовп» Оверні — Великий Маршал військ ордену;
«стовп» Прованса — Великий Препентор (скарбник);
«стовп» Арагону — Дральє, або кастелян, був інтендантом;
«стовп» Англії, що мав титул «Туркопільє», керував кіннотою;
«стовп» Кастилії був Великим Канцлером;
«стовп» Німеччини, Великий Бальї, відповідав за фортифікаційні споруди.

Ритуали ордену у ті часи, як і зараз, були сповнені символізмом. Засідання Ради починались урочистою процесією їх учасників, що виступали з прапором Великого Магістра попереду. Перед відкриттям засідань ради всі по черзі за рангом цілували руку Великому Магістру, схиливши перед ним коліна. На засідання керівної ради — Капітулу — найвищі чини ордену ще й зараз з’являються у парадних, яскраво-червоного кольору мундирах із золотим шиттям, у чорних штанях, з усіма відзнаками, найважливіша з яких — восьмираменний хрест на муаровій стрічці. В ордені ще й зараз нараховується 5 «великих пріорств», 14 «товариств» у Європі та 13 — за її межами.

Великого розвитку набула у іоаннітів родоського періоду морська справа. Вони перейняли кращі досягнення місцевих суднобудівників та лоцманів, почали будувати двоярусні «дремени» (галери) з 50 веслярами у ряді та блискуче користувались «еллінським вогнем». У цей час в ордені з’явилася посада адмірала, на яку запрошували досвідчених мореплавців з Італії. Флот ордену складався з величезних, як на той час, кораблів. Особливо вирізнявся з-поміж інших шестипалубний, обшитий свинцевими пластинами, озброєний гарматами бойовий корабель «Свята Анна», відомий у військовій історії як перший європейський панцирний вітрильник.

На шляху навали турків-османів на Європу стали знову-таки іоанніти. На Кіпрі до 1308 p. та на Родосі до 1522 р. вони створили систему могутніх фортець, які стали майже непрохідним бар’єром на шляху тюркського нашестя у Європу та Середземномор’я. За повідомленнями деяких східних хронік, саме іоанніти, підтримуючи дружні стосунки із запеклим ворогом османів — Тамерланом, умовили його припинити похід на Русь і за допомогою пілігримів передавали йому важливу стратегічну інформацію, що сприяла розгрому турків поблизу Анкари у 1402 р. Взагалі ж іоанніти не брали участі у походах хрестоносців на Русь, але і у відносинах із нею були дуже обережними.

Родоські лицарі у ХІV—ХV ст. не тільки захищались від мусульман, але й у жовтні 1344 р. захопили місто-фортецю Смирну. 1365 р. іоанніти взяли участь у хрестовому поході кіпрського короля Пьєра Лузіньяна проти Єгипту. Відпливши з Родосу, флот хрестоносців 10 жовтня 1365 р. штурмом оволодів Олександрією, у порту якої був знищений весь єгипетський флот. Це була славетна перемога. Згодом орден посилює також свою благодійницьку діяльність. На початку ХІV ст. ордену «пощастило»: після знищення у 1312 р. ордену тамплієрів більма частина його майна за межами Франції, за наказом Папи Римського Климента V, була передана ордену родоських лицарів. Але «кату тамплієрів» французькому королю Філіпу Красивому, що привласнив майже всі коштовності тамплієрів, цього виявилось замало і він примусив ще й іоаннітів сплатити 200 тис. ліврів. За підрахунками деяких істориків, цей король, знищивши тамплієрів, збагатився на 12 млн ліврів. Його наступник, Людовик X, за кілька років по тому змусив іоаннітів сплатити ще й йому 50 тисяч ліврів. Попри це, прийнявши частку спадщини тамплієрів, орден суттєво посилив свою економічну могутність. У родоський період під контролем іоаннітів у Європі перебувало 656 командорств. На межі ХІV—ХV ст. лицарі збудували у себе два великі шпиталі. У прийнятому в цей період Статуті ордену благодійництво прирівнювалось до військових обов’язків. Саме тому після поразки армії європейських хрестоносців поблизу від Нікополя у 1396 р. від османського султана Баязида, іоанніти викупили християнських полонених за 30 тисяч дукатів.

З ХІV століття в ордена, як і у всієї Європи, з’явився новий, іще небезпечніший ворог — турки-османи. 29 травня 1453 року султан Мехмед ІІ заволодів Константинополем, наступного року зажадав від іоаннітів данини у розмірі 2000 дукатів, на що отримав зневажливу відмову. Родос почав укріплюватись. У травні 1480 р. величезне османське військо на чолі з греком Мануїлом Палеологом (Меші-пашею) почало облогу Родосу. Ані підкопи під укріплення, ані діяльність зрадників на Родосі не зменшили рішучості лицарів відстояти незалежність. 27 липня османи провели шалений штурм, у якому взяло участь 40000 тисяч воїнів. Іоанніти стійко відбили натиск із моря й суходолу. Укріплення Родосу захищали лицарі усіх восьми «мов». Великий Магістр П’єр д’Обюссон (1476—1503 рр.) був поранений у бою, але не припинив керувати обороною. Втративши більшу частину війська та кораблів, Мануїл Палеолог зняв облогу й відступив. Орден здобув перемогу над османами, але зазнав великих людських і матеріальних втрат. Відтепер вже недоречно було навіть мріяти про новий хрестовий похід, слід було сконцентрувати всі сили для збереження Родосу.

В цей час Іоаннітами була розроблена система використання внутрішніх ресурсів людини та мистецтва бою без зброї або підручними засобами. Попри жорстокість часів і звичаїв, госпітальєри завжди зберігали шляхетність та милосердя. Лише на їхніх галерах у рабів був шанс вижити й повернутись на батьківщину. Під час хрестових походів та битв саме іоанніти завжди прикривали відступ, надаючи допомогу як своїм, так і ворожим пораненим. Відступаючи, вони брали із собою лише зброю та старовинні рукописи. Так сталось і 1522 р. під час другої, фатальної для лицарів бойової зустрічі з османами, яка відбулася за часів султана Сулеймана ІІ Кануї («Законодавця») 1520—1566 рр., коли він послав проти Родосу 400 кораблів та 200-тисячне військо. Облога тривала півроку. Напередодні вторгнення за ініціативою Великих Магістрів Фабріціо дель Коретто та Філіпа де Вільє де л’Іль-Адама (1521—1534 рр.) було збудовано нові укріплення. Лицарі забезпечили Родос запасами продовольства та зброєю. 24 липня 1522 року османами був здійснений останній штурм. Під час боїв та облоги іоанніти виявили надзвичайну хоробрість. Коли ворог увірвався за межі укріплень острова, вони застосували тактику «спаленої землі». За Родос билися лише 219 іоаннітів, а решта сім з половиною тисяч захисників орденської твердині були венеціанські й генуезькі моряки, найманці-лучники з Кіпру та Криту і, нарешті, місцеві мешканці. Під час боїв на острові Сулейман ІІ втратив близько 90 тисяч воїнів, але й втрати християн були значні. Наприкінці грудня Іль-Адам віддав наказ підірвати всі церкви та, згідно із санкцією Капітулу, розпочав переговори про капітуляцію Родосу. Цей «острів Троянд», «мрію Середземноморського Едему» могутній султан завоював, аби подарувати найулюбленішій дружині — Хуррем, або Роксолані. «Шляхетний витязь духу» Сулейман був приголомшений небаченою мужністю іоаннітів і тому відпустив їх не лише з прапорами та зброєю, але й з архівами ордену, рукописами і старовинними книгами. Він був настільки вражений героїзмом захисників острова-фортеці, що умови капітуляції 20 грудня 1522 року були цілком пристойні. Іоаннітам було дозволено вільно виїхати з острова, узявши із собою прапори та гармати. Мешканці Родосу теж могли виїхати, а ті, що залишились, на п’ять років звільнялися від сплати податків. Евакуація була проведена у дванадцять діб. Сулейман ІІ надав від’їжджаючим кораблі для переїзду на Крит, до міста Кандії.

1 січня 1523 року Великий Магістр, залишки його лицарства та 4000 родосців на п’ятдесяти кораблях відбули з Родосу. У Європі їх зустріла байдужість, а подекуди і вороже ставлення. Сім років вони шукали притулку, розробляли плани відвоювання Родосу, просили римську курію надати їм один з островів (Мінорка, Черіго, Ельба), але все марно. Нарешті імператор Священної Римської імперії, у володіннях якого «ніколи не заходило сонце», Карл V віддав ордену острів Мальта з міркувань захисту своїх південно-європейських володінь та торговельних шляхів у Середземному морі. 23 березня 1530 року, відповідно до Акта, підписаного у Кастель-де-Франко, орден іоаннітів став сувереном острова, що був переданий йому в довічне володіння на правах вільного лену — з усіма замками, укріпленнями, прибутками, правами і привілеями та з правом найвищої юрисдикції. Формально Великий Магістр ордену визнавався залежним від Королівства обох Сицилій, і тому на знак цієї залежності повинен був щорічно у свято Всіх Святих, 1 листопада, віддавати віце-королю Іспанії як данину білого сокола. Папа Климент VІІ затвердив «Акт про Мальту», і 26 жовтня 1530 року Великий Магістр Філіп де Вільє де л’Іль-Адам у супроводі членів Ради та інших головних чинів ордену вступив у володіння островом. З цього дня, за постановою капітулу, орден іоаннітів був перейменований у «Суверена Мальти». Він став опорою християнської Європи у боротьбі з османською навалою і пробув на Мальті 268 років, з 1530 р. до 1793 р. В цей період орден здобув свої найяскравіші перемоги над ісламом, досяг вершин військових звершень і тут він прийшов до свого повного занепаду.

Однією з найяскравіших сторінок історії Мальтійського ордену є «Велика облога», що відбувалася з 18 травня до 8 вересня 1565 року. Під час цієї облоги 8155 лицарів вдало відбивали напади близько 40 тисяч османів, які висадились у Марсаклоці, що у південно-східній частині острова. Військовим керівником іоаннітів у цей час був Великий Магістр Мальтійського ордену 70-річний Жан Парізо де Ла-Валетта (1557—1568 рр.), який перед тим командував флотом ордену.

Навесні 1565 р. сімдесятирічний Сулейман через 43 роки знову зіткнувся з «невірними гяурами» — лицарями-іоаннітами. Перлина Середземномор’я — Мальта повинна була стати «островом ісламу». І от, 18 травня в одну з рибальських гаваней півдня острова увійшла турецька армада чисельністю 200 кораблів та близько 50 тис. війська, включаючи 5-тисячний загін яничарів. На момент висадки військо ордену нараховувало 5540 осіб і складалось із 540 лицарів, 1000 іспанських солдатів-найманців та 4000 мальтійських ополченців, у тому числі жінок та дітей. Так розпочалась найбільша в історії битва християн із мусульманами, що увійшла до анналів як «Велика облога». В цій ситуації Великий Магістр прийняв єдине правильне рішення: не приймати бій на узбережжі, а розташувати свої невеликі сили всередині бастіонів. Чотири місяці турецькі війська безрезультатно штурмували лицарські укріплення, захисники яких під шквальним вогнем усе-таки вистояли до підходу допомоги із Сицилії. Втрати ордену склали 240 кавалерів та 5 тис. солдатів, а османи втратили близько 37 тис. осіб. Деморалізовані залишки турецької армії повернулись до Стамбула, а султани назавжди відмовились від планів підкорити Мальту і завоювати Європу через Сицилію та Італію.

Події «Великої Облоги» стали апогеєм військової слави ордену. З цього часу за ним закріплюється слава могутньої морської сили. На горі Сцеберрас 28 березня 1566 року було засновано нову укріплену столицю, названу на честь перемоги ім’ям командувача іоаннітів — Ла-Валетта. На честь цього дня були викарбувані золота та срібна медалі із зображенням плану міста і написом латиною: «Мальта, що відроджується» з роком та днем заснування. А вже незабаром, 7 жовтня 1571 року, біля берегів Греції поблизу Лепанто кораблі іоаннітів у складі об’єднаного європейського хрестоносного флоту розгромили турецький флот. Цей тріумф європейської зброї стан початком кінця турецького володарювання на Середземному морі. Лицарі продовжували боротьбу на морі з османами, алжирськими піратами, корсарами. На цей час припадає розквіт Мальти:

Морська академія вважалась найкращою у світі;
лікарська справа мальтійців славилась по всій Європі;
мальтійський коледж отримав статус університету;
бібліотека Ла-Валетти була однією з найбільших у світі.

Із середини ХVІ ст. Мальта стає своєрідним центром світової науки, тут європейські вчені вільно співпрацювали та спілкувались із ученими держав Сходу.

Після гучних перемог Мальтійського ордену на Середземному морі він почав виконувати функції «морського поліцейського», переслідуючи кораблі османських та північноамериканських піратів. Але часи змінюються, і Мальтійський орден іоаннітів опиняється в руслі колоніальної політики європейських держав. Під прапорами Португалії, Іспанії, а з ХVІІ століття і Франції лицарі-іоанніти відігравали велику роль у колонізації Канади, Антільських островів, Індії та Бразилії.

Але своїх шляхетних принципів лицарі не зрадили і 1573 р. відкрили у Ла-Валетті великий благодійницький шпиталь, що на початку ХVІІІ ст. приймав уже близько 4 тис. хворих на рік. Він був найбільшим у Європі. Ще в ХV ст. у іоаннітів на Родосі з’явилась посада інфермерарія «начмеда», — якого призначав капітул. На Мальті ця посада була ознакою дуже високого суспільного становища. Умови, в яких мешкали іоанніти на неродючому, скелястому та безводному вітряному острові, примушували їх постійно дбати про оздоровлення навколишнього середовища. Великий Магістр Клод Віньякур (1601—1622 рр.) здійснив багато заходів щодо забезпечення населення острова питною водою. За його часів на Мальті зникли згубні епідемії. У ті часи Мальтійський орден процвітав, але міжнародне становище у Європі складалось не на його користь, і поступово він втратив свій статус. З погляду Франції, яка все більше посилює свій вплив на орден, тому що більшість прибутків іоаннітів ідуть з неї, стан одвічної війни Мальтійського ордену з Османською імперією стає неприпустимим. Французький абсолютизм ішов шляхом налагодження дружніх стосунків з османською державою, і «поліцейські дії лицарів» шкодили його політиці. У послугах ордену вже не було потреби, і він поступово перетворився на своєрідний релікт середньовіччя. Особисте збагачення стало самоціллю мальтійських лицарів. Поступово були забуті всі благодійницькі традиції ордену, іоанніти — «ченці війни» — почали віддаватися марнотратству. 1742 р. Мальтійський орден налічував близько 280 титулованих лицарів-госпітальєрів, що потопали у розкошах. А славетний флот ордену занепав — «останні з хрестоносців» усе більше заплутувалися у боргах, бракувало коштів на кораблі та озброєння.

Втративши свої провідні позиції, орден став об’єктом заздрості європейських монархів, які зазіхали на його скарби. Він усе більше компрометував себе вічними чварами «стовпів», яких підтримували великі держави. Його епізодичні перемоги над османами у морських сутичках викликали роздратування у владних колах Франції та Іспанії, що вело до подальшого падіння міжнародного престижу ордену.

На додаток до цього у Мальтійському ордені, що був надійною опорою папства та католицизму, з’явились і почали поглиблюватись відцентрові тенденції реформації релігійно-політичного життя. Ще у 1539 р. лицарі семи із тринадцяти командорств Бранденбурзького бальяжу перейшли у лютеранство і створили самостійну євангелічну гілку іоаннітів. З часом до цього бальяжу, в якому з другої половини ХVІІІ ст. владу здобули Гогенцоллерни, приєдналися шведська, голландська, фінська та швейцарська орденська братії. Стосунки з Мальтою фактично припинилися, хоча за угодами 1763—1764 рр. бальяж із центром у Зонненбурзі визнавався частиною Мальтійського ордену з правом сплати відповідних внесків. Важкі часи переживав також англійський осередок ордену, в якому до другої половини ХVІІІ століття було офіційно встановлене англіканське Велике Пріорство, що на практиці було непідвладне ордену. Таким чином, наприкінці ХVІІІ століття Мальтійський орден розпався на три самостійні лицарсько-ченецькі організації, що іще поглибило занепад і тяжке становище госпітальєрів.

Велика Французька революція 1789 року призвела до остаточного занепаду ордену, адже у Франції знаходились найбільші маєтності іоаннітів. Коли у Франції вибухнула революційна буря, сотні лицарів виїхали з Мальти до Європи, аби рятувати й захищати майно ордену на континенті. Декрети 1789 року про скасування десятини та конфіскацію церковного майна позбавили мальтійських лицарів найголовнішого джерела прибутків — доменіальних володінь. Керівна верхівка ордену, який фактично вже не був ні сувереном, ні військовою силою, ані релігійною корпорацією і, за влучним висловом англійського історика Р.Льюка, перетворився на «інституцію підтримання гультяйства молодших нащадків деяких привілейованих родин», вчинила шалений опір революції. Великий Магістр Емманюель де Роган (1775—1797 рр.) всюди звеличував заслуги ордену, доводив, що дії Настановчих Зборів Франції щодо ув’язнення королівської сім’ї у Тамплі, який на той час належав іоаннітам, протизаконні. Яка іронія долі! До головного храму ордену тамплієрів, знищеного 1312 року Філіпом Красивим, через 480 років помістили скинутого з престолу 10 серпня 1792 року його нащадка Людовика ХVІ, а аптеку ордену відвели під покої Марії-Антуанетти. Чи не збулись прокльони великого Магістра ордену тамплієрів Жака де Моле, промовлені з палаючого вогнища інквізиції й чудово відтворені у романі Моріса Дрюона «Залізний король»?

А тим часом Мальта стає притулком контрреволюційної аристократії. На острів переїжджають родини вельможних лицарів, і орден витрачає величезні кошти на їх утримання, хоча сам перебуває у скрутному становищі, спричиненому націоналізацією його майна у Франції. Прибутки Мальтійського ордену зменшились з 1 млн 632 тис. скуді у 1788 р. до 400 тис. скуді у 1798 р. Він невпинно наближався до свого остаточного краху.

Промінь надії на спасіння сяйнув з далекого Петербурга — на Мальту звернув увагу ворог Французької революції російський імператор Павло І, який закликав європейських монархів виступити проти «шаленої Французької республіки, що загрожує всій Європі загальним знищенням законів, прав, майна та благонравства». З цього часу він став виношувати задуми про відновлення могутності Мальтійського ордену, але не під владою Римської курії, а під зверхністю Росії. Павло І ще у молоді поки захоплювався історією Мальтійського ордену. Він виховувався при дворі своєї бабусі Єлизавети Петрівни і знав, що за часів Петра І, Єлизавети та пізніше при Катерині ІІ з Pocії відправляли молодих дворян-офіцерів на Мальту для навчання морської справи. Більше того, Катерина ІІ під час війн із Туреччиною неодноразово намагалась навернути Мальту до союзу з Росією. На початку 80-х рр. ХVІІІ ст. за її наказом на користь Мальтійського ордену було вирішено комплекс спірних питань щодо власності лицарів у Речі Посполитій, що існував більш ніж 200 років. Водночас було засновано Велике Польське пріорство у складі шести командорств. 1784 р. на Мальті було відкрито російське генеральне консульство, що слугувало досягненню двоєдиної мети Російської імперії у Середземномор’ї:

припинення політичних спекуляцій щодо ролі Росії на Мальті;
професіоналізація спостережень за Левантом, Південною Італією та Грецією.

На посаду «повіреного у справах» було призначено грека на російській службі капітана другого рангу Антоніо Псаро. Саме він 1787 р. привіз Катерині ІІ «пальмову гілку» — символ одвічної слави та перемог. Це був дарунок Гросмейстера ордену Еммануїла Марі де Неж графа де Роган-Польдю, який засвідчував прихильність лицарів до великої східнослов’янської держави. Імператриця, в свою чергу, наказала залишити її в Севастополі як символ звитяги та мужності нового міста і флоту.

У 1796 році Павло І збудував на Камінному острові у Санкт-Петербурзі Будинок інвалідів на честь ордену, що символізував збудований біля входу до нього мальтійський хрест. У середині 90-х рр. еліта ордену також прагне до зближення з Росією. До Санкт-Петербурга прибуває з візитом бальї граф де Літта, який був свого часу радником Катерини ІІ з морських та міжнародних середземноморських справ. Через його посередництво Великий Магістр де Роган пропонував Павлу І стати захисником-протектором ордену. Де Літта беззаперечно підтримував пропозицію перетворення Мальтійського ордену на оплот боротьби з якобинством. Це був час, коли в Європі формувалась друга коаліція проти республіканської Франції, а Росія стала осередком реакційних сил на континенті. Павло І дав притулок 7-тисячному корпусу французьких емігрантів, до якого належали всі члени родини Бурбонів. Російський імператор бажав якнайшвидше задушити революцію і прокласти шлях принципу легітимізму. За цих обставин Павло І проголосив зближення з католицизмом і утворення Великого Руського пріорства Мальтійського ордену.

Спроби ордену заручитись підтримкою імператора ще посилились після обрання Великим Магістром барона Фердинанда Гомпеша — першого німця на чолі ордену, який став також останнім його керівником на Мальті. В цей час острів стає об’єктом експансії європейських держав, і в першу чергу Великобританії, що була стурбована переможною ходою по Італії армій 27-річного генерала Бонапарта. У Павла І з’явилася перспектива, спираючись на Мальту, «збудувати заслін якобинству», а також створити військово-морську базу для боротьби з Туреччиною. Не виключено, що Павла І, «романтичного імператора», що поєднував у собі «тирана та лицаря духу», приваблював і зовнішній бік справи: середньовічний вигляд Мальтійського ордену, який відповідав пристрасті імператора до «порядку та дисципліни», до «лицарських чеснот», його любові до релігійного містицизму. І тому 15 січня 1797 року було підписано конвенцію, згідно з якою Павло І прийняв Мальтійський орден під свій захист. У Санкт-Петербурзі було засновано Велике католицьке пріорство (Волинське). Ордену дозволялося володіти землями в Росії, які передавались йому у вигляді пожертв.

Першими російськими лицарями Мальтійського ордену стали французькі аристократи-емігранти — принц Конде, його племінник герцог Енгієнський та інші високі особи. Але цей крок став великим прорахунком Гомпеша, що призвів до втрати Мальти. Події розгортались блискавично, і вже 19 травня 1798 р. 35-тисячний експедиційний корпус Наполеона Бонапарта на 300 кораблях відплив з Тулона до Єгипту. Мальта, розташована у центрі Середземномор’я, була важливим стратегічним пунктом і, хоча й послабленою, але ворожою французам силою — у ордену в цей час було лише 5 галер та 3 фрегати. Верхівка ордену роздиралась місцевими чварами: один з вищих орденських чинів, командор Боредон-Рансижа, прихильник гнучкої політики, зненавидів малодушного та недалекоглядного Гомпеша. Головним чином труднощі ордену полягали в тому, що його позиції на острові були хиткими. Ще 1775 p., за часів Великого Магістра арагонця Франсіско Хіменеса де Техсада (1773—1775 рр.), там спалахнув заколот проти іоаннітів, очолюваний місцевими священиками. Заколот було придушено у зародку, так що до «Мальтійської вечері» справа не дійшла, але соціальна атмосфера залишалась напруженою, незважаючи на деякі ліберальні реформи, проведені Великим Магістром Емманюелем де Роганом. З часом населення із піднесенням сприйняло ідеї та лозунги Французької революції; вони досягли навіть нижчих верств орденської ієрархії, невдоволеної курсом керівництва. В очах пересічних мальтійців чванькуваті іоанніти, що марнували кошти в той час, коли народ голодував, втілювали віджилий феодалізм, і тому висадка військ Бонапарта була жаданою.

6 червня 1798 року флот Наполеона з’явився на рейді Мальти. Два судна, якими командував адмірал Брюей, увійшли до Марсаклока під приводом поповнення запасів питної води. Дозвіл було отримано, а через три доби до узбережжя Мальти підійшов увесь французький флот. Того ж дня на острові розпочалось повстання проти лицарської адміністрації. Впродовж 36 годин французи майже без опору оволоділи Мальтою. На борту флагманського корабля «Схід» був підписаний Акт про капітуляцію гарнізона острова. Відтепер вся влада на острові переходила до Франції. Лицарям надавалась можливість виїхати чи залишитись, а натомість французам дозволялось вільно мешкати у Франції, де їх не будуть вважати емігрантами. На Мальті залишилось лише 260 лицарів-іоаннітів. 53 з них перейшли до армії Наполеона — у Єгипті вони навіть утворили особливий Мальтійський легіон. Акт про капітуляцію гарантував усім іоаннітам пенсію, але більшість із них виїхала з острова, а майно ордену було розграбовано. Орден втрете за свою історію став «бездомним».

Червневі події на Мальті та капітуляція Гомпеша розлютили Павла І, тому що, оволодівши островом, французи завдали не лише удару середземноморській політиці Російської імперії, але й особистої образи імператору, виславши російського посланника. Після того як було оголошено, що будь-який корабель під російським прапором, який з’явиться поблизу узбережжя Мальти, буде потоплений, Чорноморська ескадра Росії на чолі з адміралом Ушаковим отримала наказ вирушити до Босфору для боротьби з французами. Тоді ж Павло І скликав членів Великого Російського пріорства, лицарів Великого Хреста, командорів та інших лицарів Святого Іоанна, що нібито представляли у Санкт-Петербурзі різні «мови», на надзвичайну нараду. 26 серпня її учасники проголосили Гомпеша позбавленим влади і звернулись до Павла І з проханням «прийняти орден під своє державство». 21 вересня Павло І офіційним указом взяв орден під своє покровительство. У надрукованому з цього приводу маніфесті він урочисто пообіцяв зберігати всі установи ордену, захищати його привілеї та прагнути усіма «зусиллями поставити його на найвищий щабель». Столиця імперії була проголошена резиденцією всіх «асамблей ордену». Більше того, 27 жовтня 1798 р. Павла І, із порушенням Статуту ордену, було одноголосно обрано Великим Магістром. За його розпорядженням на правому крилі Адміралтейства з 1 до 12 січня 1799 р. майорів червоний з білим восьмираменним хрестом прапор Мальтійського ордену. Мальтійський хрест було внесено до державного російського герба — він прикрасив груди двоглавого орла та значки гвардійських полків. Мальтійський хрест також отримав значення нагрудного ордена, яким нагороджували за визначні досягнення. На межі століть у Північній Пальмірі стався прецедент, коли на чолі католицького ордену Святого Іоанна опинився православний імператор російської держави. Вакантні місця «стовпів» восьми «мов» були зайняті росіянами. Окрім того, 29 листопада було засновано Велике православне пріорство, яке налічувало 88 командорств. Воно було споріднене з Великим католицьким російським пріорством. З цього можна зрозуміти, що йшлося про єдність сил всіх християнських підданих імперії. Сучасники та дослідники це зрозуміли, а останні (Ф.Голоркін, П.Пермінов) стверджують, що друге пріорство взагалі офіційно так і не було проголошене.

До Ради Мальтійського ордену Павло І ввів цесаревича Олександра та представників найвельможнішого панства. Всім їм були подаровані у спадкове володіння командорства. В разі відсутності спадкоємців прибутки з командорств надходили до казни ордену і були призначені для відвоювання Мальти та «викорінювання революції». Займатись справами ордену було доручено шефу колегії закордонних справ графу Ф.А.Ростопчину. Орденському капітулу було надано резиденцію — колишній палац графа Воронцова на Садовій, що став відтоді «замком Мальтійських лицарів». Була заснована особиста гвардія Великого Магістра у складі 198 кавалерів, одягнутих в оксамитові малинового кольору супервести з білими хрестами на грудях. Склад ордену був дуже строкатий. Так, у числі інших осіб командором ордену став тодішній комендант Петербурга А.А.Аракчеєв. Командорство та звання кавалера «Великого Хреста» отримав і фаворит імператора граф П.І.Кутайсов, турок за походженням, що було прямим порушенням пунктів Статуту про обов’язкову 150-річну належність роду лицаря до християнського шляхетства.

Коли Папу Римського Пія VI сповістили про обрання нового Великого Магістра, його обуренню не було меж. Рим визнав цей акт незаконним: Павло І — «схизматик», до того ж, одружений... Незабаром імператора захопила нова ідея — доручити французьким лицарям-іоаннітам реорганізацію російської армії та флоту. Саме завдяки цьому граф Провансальський Людовик (ХVІІІ), що мешкав у Мітаві, дістав від Павла І для себе та спадкоємців «Великі Хрести» Мальтійського ордену, а 11 сеньорам були «подаровані» командорські хрести. Взагалі ж, за спостереженням відомого історика Н.Ейдельмана, лицарський орден, члени якого були одночасно воїнами і священиками, був великою знахідкою для Павла І, який виступав запеклим прихильником теократії.

А тим часом на початку 1799 року міжнародна обстановка знову змінилася: флот Великої Британії, союзниці Росії, під командуванням адмірала Нельсона блокував Мальту, на яку зазіхав також Павло І. Щодо Мальти існувала британо-російська конвенція про повернення острова у власність ордену, але російська зверхність над ним турбувала Лондон. Саме тому коли 5 вересня 1800 року французький республіканський губернатор Мальти Е.Вобуа капітулював, у Ла-Валетті утвердилось англійське володарювання і віддавати цей ласий шматок російському конкуренту британці не збирались. У Павла І залишились лише корона та жезл Великого Магістра і примарна влада над «світовим лицарством». Гніву імператора не було меж: російського посла у Лондоні графа Воронцова негайно відкликали на батьківщину, а британському послу в Санкт-Петербурзі лорду Вордсворту запропонували негайно залишити Росію. В новій ситуації Павло І пішов на зближення з «преступником закона Божого» (Бонапартом), який ще у липні 1800 р. сповістив царя про згоду повернути Мальту ордену і навіть подарував шпагу, свого часу даровану Папою Левом Х одному з Великих Магістрів іоаннітів. Відтепер Павло І різко змінює курс: нещодавній союзник — Велика Британія перетворився на найзапеклішого ворога. Перекресливши основний принцип своєї зовнішньої політики — принцип легітимізму, імператор Росії звернувся у грудні 1800 року до першого консула Франції з особистим листом. Наслідки не примусили довго себе чекати. Першою жертвою стали французькі емігранти, яких почали виганяти за межі Російської держави.

У ніч з 11 на 12 березня 1801 року Павла І було вбито заколотниками. Його син і наступник Олександр І, побачивши безперспективність подальшої боротьби за Мальту, поспішив позбутись ордену: він зберіг за собою титул Протектора, відмовившись стати Великим Магістром, а у 1817 р. скасував спадкоємні командорства. Відтоді Мальтійський орден у Росії припинив своє існування. Але взаємодія наших народів не обмежується російською інтерлюдією.

У найвеличнішому храмі сучасної Мальти — Соборі святого Іоанна є найвиразніший пам’ятник зв’язків наших пращурів із маленьким середземноморським островом та його славетними мешканцями. Так, труна одного з Великих Магістрів ордену — Нікола Котанера (1660—1663 рр.) покоїться на плечах двох веслярів. Постать першого, африканського походження, зроблена з чорного мармуру. Безмежну біль та тугу і нездоланну силу увібрала в себе біломармурова постать іншого весляра. Вона начебто зійшла з історичних полотен, що розповідають про звитягу українського козацтва. Згідно з однією легендою, це — символ Запорозької Січі, яка багато років підтримувала тісний союз із Мальтійським орденом іоаннітів проти османів. Інша легенда стверджує, що це польський магнат — князь Адам Радзивілл, раб-весляр на єгипетських галерах османів, який був визволений лицарями і багато років по тому служив Мальті. Усі ці легенди є своєрідним свідченням визнання ролі наших предків в історії боротьби народів Європи проти османської навали. На жаль, більш достовірних джерел про взаємодію наших народів поки що не знайдено. Натомість фарсом, який був розіграний у Санкт-Петербурзі наприкінці ХVІІІ століття, могла б закінчитися сповнена героїзму та чвар захоплююча історія іоаннітів. Але орден не зник безслідно.

На початку XIX ст. на Середземному морі дуже поширилось піратство. Корсарами в ті часи були головним чином яничари та європейські авантюристи, що прийняли іслам. Піратські ватажки грали дуже велику роль у панівній еліті Алжиру, Лівії та Тунісу, а піратський флот був єдиною реальною військово-морською силою країн Магрибу в ХVII—XIX ст. на Середземному морі. Послугами піратів Північної Африки користувалась і британська влада, завдаючи їх руками великої шкоди своїм конкурентам, і передусім США. Саме тому наприкінці ХVІІІ—на початку XIX ст. військово-морський флот США розпочав бойові дії проти Лівії та Тунісу, але вони йшли з перемінним успіхом. Під час війни 1812—1814 рр. між США і Великобританією корсари поновили напади на американські торгівельні судна. На початку 1815 року, після закінчення війни та укладення Гентської мирної угоди (грудень 1814 р.) у Середземне море увійшла велика американська військова ескадра. Ще за часів боротьби громад Північної Америки проти Великої Британії лицарі виявили надзвичайну активність, допомагаючи Сполученим Штатам здобути і відстояти незалежність, і тому американці звернулись по допомогу саме до мальтійських лоцманів та лицарів-іоаннітів. Ними був наданий величезний картографічний матеріал регіонів Середземного моря. На американських судах радниками були лоцмани-іоанніти. В результаті переможних дій американського флоту правителі Алжиру, Лівії та Тунісу були змушені сплатити величезну контрибуцію США. Незабаром військові операції проти північноафриканських країн та їх флотів розпочала об’єднана англо-голландська ескадра, у складі якої теж були іоанніти. Після цього корсарство у Середземному морі було ліквідовано, а країни Магрибу втратили військові флоти. Але й для лицарів-іоаннітів це була остання яскрава військова сторінка у їх історії. Прийшла нова епоха.

Після трьох десятиліть «мандрів» по Сицилії (Катанія, Мессина), Іспанії та Південній Італії Мальтійський орден, а точніше — те, що від нього залишилось, у 1834 році знайшов собі постійну резиденцію у папському Римі: на Авентині та на вулиці Кондотті. Протягом наступних років XIX ст. лицарі-іоанніти лише тим і займалися, що пишались власними заслугами перед християнським світом. Але йшов час. Відпалала франко-прусська війна, Паризька Комуна, остаточно занепала Османська імперія. Великі світові держави почали роздирати земну кулю на колоніальні володіння, і ось тоді, неначе Фенікс із попелу, відродився Мальтійський орден госпітальєрів. В той час, коли все у світі було поставлене на службу колоніалізму, знайшлися люди, які пригадали одвічні засади одного з найдавніших братств милосердя і відродили його за часів імперіалізму. Найголовнішим напрямком діяльності ордену відтоді стає благодійництво та санітарно-медична служба, і він являє собою своєрідний «Червоний Хрест». Абіссинія, американо-іспанська та англо-бурська війни — ось далеко не повний перелік місць діяльності ордену. 1912—1913 рр. — Балканські війни. І знову на лінії вогню «брати милосердя» — госпітальєри.

Розділені фронтами Першої світової, об’єднані ненавистю один до одного, госпітальєри різних ворогуючих держав продовжують свою шляхетну справу. Їхні шпиталі працюють на повну потужність, а «лицарі» турбуються про подальшу долю військовополонених та місцевого населення у районах бойових дій. Закінчилася війна, але не поменшало турбот у лицарських братчиків. У період між двома світовими війнами вони турбуються про інвалідів, ведуть боротьбу з епідеміями та голодоморами у різних куточках земної кулі. Під час Другої світової війни, не зрікаючись своїх гуманістичних настанов, вони вели боротьбу з фашизмом та мілітаризмом, наближаючи Велику Перемогу. Але ще довго після неї світ був поділений навпіл.

Пристосувавшись до XX століття, орден іоаннітів значною мірою втратив свій елітарно-аристократичний характер. Колись, у давні часи, вступаючий до ордену повинен був надати документальне підтвердження власного шляхетного походження, але зараз орденська ієрархія складається з осіб «нешляхетного» походження, хоча керувати орденом може лише особа королівського походження. Сучасний орден, з дозволу римських пап, звільнив своїх лицарів від обітниці ченця. Останні мають силу лише щодо лицарів найвищих рангів — «по справедливості» та «по заслугах». До цієї категорії іоаннітів належать нащадки найвідоміших титулованих родів світу.

Мальтійський орден зараз нараховує 12 тисяч членів, переважно італійців. У складі ордену — 5 «великих пріорств», 14 «товариств» у Європі та 13 — у «заморських країнах». Римська курія та 40 держав, що підтримують із ним дипломатичні стосунки, визнають його сувереном, хоча він не володіє власною територією, якщо не враховувати двох палаців у Римі, де з 1834 року знаходиться орденська резиденція. Саме з неї здійснюється керівництво нинішньою повсякденною діяльністю іоаннітів, що має назву «Сучасний Хрестовий похід». Він базується на філантропічній безкорисливості та вільних від політики загальнолюдських цінностях.

Велике місце в ньому займає «Лицарський дім» — музей ордену, що є науково-пропагандистським та видавничим центром, розташований з 1936 р. у швейцарській землі Верхній Цюріх у містечку Бубікон. Щороку тут відбуваються зібрання іоаннітів — членів Бубіконського клубу, що функціонує у музеї, на яких розглядаються дослідження з історії ордену та Хрестових походів. Вони друкуються у щорічному збірнику Бубіконського музею. З них видно, що практична діяльність ордену здійснюється не лише з любові до ближнього та задля благодійництва, але й з метою зміцнення позицій християнства.

Період нестабільності, що прийшов на зміну рокам «холодної війни» і біполярності, наче зі скриньки Пандори випустив у світ всі ганебні прояви розбрату. І тому сучасна діяльність Мальтійського ордену відбувається за трьома напрямками. Найголовнішим із них є надання всебічної підтримки і допомоги угорському, польському, румунському та богемському (чеському) «товариствам», що діють серед 14 європейських асоціацій ордену іоаннітів. Іншим напрямком є культурно-просвітницька робота, спрямована на залучення до когорти прихильників ордену молоді та різних верств населення шляхом створення різноманітних суспільних та громадських організацій і об’єднань. І нарешті, третім найважливішим об’єктом турботи мальтійських лицарів є країни, що розвиваються, з Азії, Африки та Латинської Америки. В багатьох із них іоанніти займаються благодійницько-медичною та місіонерською діяльністю, борючись із голодом, злиднями та хворобами. Перелік їхніх закладів складається з майже тисячі дитячих садків та будинків, ясел, літніх таборів, лікарень та диспансерів, патронажної служби. Орден сприяє паломництву до святих місць і субсидує стажування та навчання студентів тощо. Для зміцнення своїх позицій у світі Мальтійський орден намагається стати «державним сувереном» — придбати острів або невеличкий архіпелаг поблизу узбережжя Латинської Америки, в Океанії чи Індонезії. І зараз є передумови, що незабаром ці намагання увінчаються успіхом.

Кодекс сучасних лицарів Єрусалимського, Родоського і Мальтійського державного ордена госпітальсрів святого Іоанна визначений історично — це Милосердя та Благочестя. Сьогодні його почесними знаками відзначені ті, хто шляхетно служить людству. В лавах лицарів Мальтійського ордену об’єднані видатні вчені, політики, дипломати, аристократична еліта та представники середнього класу з різних країн світу, загалом близько 12 тисяч осіб.

Ідеї лицарського служіння обов’язку, вірності одвічним традиціям, наступності та причетності до таїн і ритуалів ордену, за якими стоять дев’ять століть служіння Богу і людям, назавжди залишаться наріжним каменем лицарського світогляду. Гасло-настанова мальтійського лицарства — «Захист віри та допомога стражденним» — залишається дієвим у третьому і всіх наступних тисячоліттях.

Література:

1 Jardin P. Les Chevaliers de Malte. Une perpetuelle croisade. - P., 1974, - p. 17.
2 Cassar Borg Olivier B. The Chield of Europe. – L., 1977., - p. 45.
3 Gerada Azzoradi E. Malta, an Island Republic. - R., 1980., - p. 57.
4 Le Blevec D. Aux origines des hospitalliers de Saint-Jean de Jerusalem. Gerard dit “Tenque” et l’etablissement de l’Ordre dans le Midi. – “Annales du Midi (Toulouse)”. – T. 89., № 139., 1977. – p. 144.
5 Prawer J. Histoire du royaume Latine de Jerusalem. – P., 1969. – p. 397.
6 Riley-Smith J. The Knight of St. John of Jerusalem, ca 1050 – 1310. – L., 1967. – p. 352.
7 Fedden R., Thomson J. Crusader Castles. London – Beecles, 1997. – p. 81.
8 Smail R.C. The Crusaders in Syria and the Holy Land. N.Y. – L., 1973. – p. 103.
9 Laiou A.E. Constantinopole and the Latin. The Foreign Policy of Andronicus II. 1282 – 1328. Cambridge., 1972. – p. 225.
10 Манфред А.З. Наполеон Бонапарт. М., 1971. – с. 341.
11 Михелева Б. Рыцарский маскарад при дворе Павла I. – «Наука и религия», 1973, №9. – с.34.
12 Beck M. Die geshichtliche Bedeutung der Kreuzzuge. – «Jahrhefte der Ritterhausgesellschaft». Bubikon, 16 H., 1993. – p. 76.

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію