Формальна та «істинна» форми загального: аналіз методологічних підходів

У статті робиться спроба з’ясувати зв’язок між формами філософської категорії загального, зокрема між «формальним» та «істинним» загальним. У центрі уваги – дискусія між двома підходами до розуміння загального, яке, з одного боку, розуміється як формально-загальне, тотожне або подібне в речах (підхід Г.Д. Левіна), а з іншого – як «істинно» загальне, як ціле, або єдиний зв'язок, що утворює це ціле, як закон або принцип (підхід Е.В.Ільєнкова). Урахувавши переваги і недоліки обох підходів, автори пропонують включати в діалектичну логіку формально-логічні структури після відповідної переробки, а також виявляють місце цих структур у ряді форм "істинного", діалектичного загального, розуміючи його як сходинку розвитку не тільки мислення, а й об'єктивно сущого предмета.


Проблема загального - одна з найважчих у філософії. Наочне тому підтвердження - гострі суперечки навколо неї між філософами, які є однодумцями з більшості інших питань, зіткнення непримиренних позицій, без будь-яких спроб компромісу.

Ми не ставимо перед собою завдання обговорити цю проблему всебічно. Наш інтерес обмежується з'ясуванням зв'язку між формами загального, у першу чергу - між формальним і так званим "істинним" загальним. Утім, останнє завдання є, мабуть, найактуальнішим серед тих, що стосуються проблеми загального, тому що саме воно утворює епіцентр згаданих суперечок і від його вирішення, зважаючи на все, залежить адекватне розуміння й рішення проблеми в цілому.

Загалом, ситуація виглядає таким чином. З одного боку, широко розповсюджений (і навіть переважає) погляд, відповідно до якого загальне є тотожним або подібним у речах - те, що однаково властиве всім представникам якогось роду (класу) предметів; одним словом, воно є формально-загальне і тільки воно одне. Серед авторів, які останнім часом найбільш активно обґрунтовували й пропагували цю точку зору, варто виділити Г.Д.Левіна [Див.: 7, с. 129-131].

З іншого боку, широкий резонанс одержали виступи Е.В.Ільєнкова [5; 6, с. 249-259], у яких діалектична логіка має справу не з формально-загальним (тотожним, подібним) у речах, а з так званим "істинним" загальним. Останнє може виступати в різних формах: як загальний предок, загальне поле, як "істинно загальна фігура" Аристотеля, як ціле або єдиний зв'язок, що утворює це ціле, нарешті, як закон або принцип.

На наш погляд, кожна із цих точок зору не позбавлена підстав і разом з тим є однобічною. Покажемо це.

За Г.Д.Левіним, тільки тотожне й подібне в речах є дійсно загальним, з яким усерйоз може мати справу наука й, отже, діалектика. Головне завдання останньої (у цьому питанні) - простежити перехід від аристотелівського загального як подібного до платонівського загального як тотожного в речах. Що стосується форм "істинного" (або "справжнього") загального, то вони є результатом "переважання старих етикеток на старих речах": Гегель і слідом за ним Е.В.Ільєнков виокремлюють особливі форми загального, відмінні від формального; насправді ж, на нашу думку, вони оперують звичайними категоріями цілого, закону, принципу й т.п., які, зрозуміло, загальні, як і всі інші категорії діалектики, але самі не суть загальне як таке, не становлять саме категорію загального, її різновиду.

У вирішенні останнього питання ми швидше на боці Е.В.Ільєнкова, тому що в тій обставині, що, наприклад, закон або зв'язок як такий виступають як форма загального, немає нічого дивного й хибного. Тут немає підміни однієї категорії іншою, як немає і якого-небудь "подвоєння" категорій. Адже в цьому випадку одна категорія виступає як функціональна форма іншої. А розглядати якусь категорію як саму по собі (у своїй прямій, безпосередній формі, так би мовити, у своєї самості) і як функціональну форму іншої - далеко не одне й те ж. Одна справа, наприклад, гроші як такі, або товар як такий, і зовсім інше - вони ж як функціональна форма капіталу. Зміст цих двох "іпостасей" товару (або грошей) не тільки не збігається, а навіть (якщо брати до уваги їхній специфічний зміст у кожній із "іпостасей") суперечить один одному.

Зауважимо також, що згаданий феномен (застосування однієї категорії як функціональної форми іншої) - не виняткова риса одного лише загального. Це загальне правило, загальна й об'єктивно обумовлена закономірність, тому що кожна категорія нижчих відділів логіки неодмінно бере участь у розгортанні категорій більш високих її щаблів і, як така, виступає як функціональні форми цих останніх. Причому той факт, що якась категорія і її функціональна форма змістовно не тотожні, виражається вже хоча б у тому, що згадана функціональна форма сама найчастіше з'являється як окрема щодо самостійної категорії.

Утім, коли Г.Д. Левін у якості "істинними" формами загального пропонує вважати лише тотожне й подібне в речах, то він чомусь не зауважує, що самі подібність і тотожність теж є особливими логічними категоріями, які у своїй безпосередній визначеності відрізняються від загального як такого; інакше кажучи, рекомендовані Г.Д.Левіним форми загального страждають на той самий "недолік", що й запропоновані Е.В.Ільєнковим: вони теж виявляються функціональними формами інших категорій. На якій тоді підставі Г.Д.Левін "дозволяє" "своїм" формам загального визначатися через інші категорії, виступати як функціональні форми цих інших, а "ільєнківським" формам відмовляє в цьому праві? Уже якщо бути послідовним за Г.Д.Левіним, то й ці дві форми теж треба викреслити з переліку дійсних форм загального; але тоді в останнього не залишиться жодної форми, а значить, не залишиться й самого загального як такого.

На противагу Г.Д.Левіну, Е.В.Ільєнков зовсім виключає формально-загальне із числа категорій діалектичної логіки. Воно, на його думку, не є ні формою дійсного мислення, ні об'єктивно-реальною формою (сходинкою, характеристикою) розвитку самих речей. Його виняткова функція (як і функція формальної логіки в цілому) - суто допоміжна, технічна: стежити за дотриманням правил обробки висловлювань. Воно (формальне загальне) придатне лише для "мовної матерії", у якій оформлюється наше мислення, але ніяк не для самого мислення про речі й, отже, для самих цих речей. Тільки форми "істинного загального" як форми самих речей є справжніми формами також мислення й розвитку.

Як бачимо, обидві ці загострені одна проти одної позиції суть крайнощі, кожна з яких є однобічною. Проте, концепція Е.В.Ільєнкова видається більш обґрунтованою: не тому, звичайно, що вона заперечує "істинність" формального загального, а тому, що, визнаючи різноманіття форм загального, вона орієнтована на виявлення діалектичної природи останнього.

Безсумнівно, що загальне як категорія діалектики має бути формою розвитку. Як і багато інших категорій (наприклад, підстава, субстанція, необхідність, міра), загальне у своєму розгортанні повинне здійснювати себе в ряді особливих форм (модифікацій), у ряді власних етапів розвитку, розуміння яких дозволяє зрозуміти його дійсну природу, його зміст як логічної категорії. Виокремивши особливі форми "істинного" загального, Е.В.Ільєнков тим самим накреслює підходи й робить реальні кроки до вирішення згаданого головного завдання - зобразити саме загальне як форму, що розвивається. Слід відзначити тут, що найкраще, що було написане за останні десятиліття з проблеми загального, належить перу Е.В.Ільєнкова.

Але це - лише підходи й перші кроки. У своїх дослідженнях Ільєнков Е.В., власне кажучи, доводить тільки те, що різні форми загального дійсно є, що їх треба брати до уваги при розробці діалектичної логіки, і дає їм загальну характеристику. Але на цьому й зупиняється.

У підсумку вийшло, що різні "іпостасі" загального (загальне як ціле, як закон, як "загальний предок", "загальне поле") виявилися лише поставленими в один ряд, не пов'язаними між собою, не зрозумілими як ступені розгортання загального як такого. Виходить приблизно так, ніби ми, розглядаючи, скажімо, різні форми підстави, обмежилися їхньою загальною характеристикою, але не представили ці форми у вигляді висхідного ряду, тобто як щабля розвитку підстави як такої, і тому не розкрили логіки його розгортання, у результаті чого виявилися б не зрозумілими ні справжній зміст кожної окремої форми, ні її місце й роль у розгортанні самої підстави, та й сама підстава взагалі. Через це позиція Е.В.Ільєнкова виявилася в багатьох пунктах досить уразливою, у т.ч. і для критики з боку Г.Д.Левіна, тому що в тому вигляді, у якому форми "істинного" загального представлені в Е.В.Ільєнкова, вони дійсно виглядають як невиправдана підміна інших категорій діалектики.

Але, мабуть, найуразливішим пунктом концепції загального Е.В.Ільєнкова є його нігілізм щодо формального загального. Воно "явочним порядком" протиставляється в нього формам "істинного загального" і тому, незалежно від намірів філософа, об'єктивно виявляється як неістинне. Доводи для такого розуміння подає сам Е.В.Ільєнков, із властивою йому емоційністю й експресивністю буквально на кожному кроці підкреслюючи не тільки марність і неефективність формально-логічних узагальнень при вирішенні "суто діалектичних" питань, але і їхню шкоду. Тим самим формальне загальне й "істинні" форми загального мимоволі розводяться по різні сторони від якоїсь межі: ліворуч, скажімо, ідуть "істинні" форми, відповідальні за розв’язання діалектичних проблем, праворуч - "неістинні", недіалектичні форми, що працюють там, де згаданих проблем немає. Цікаво, однак, де ж їх немає? І чи не виявиться названа вище межа також межею діалектики, тобто межею сфери, забороненої для діалектики? А оскільки останнє безглуздо, те згадана межа може існувати лише в уяві філософа - об'єктивно такої немає і, отже, немає й не може бути, окрім як у суто суб'єктивному - неістинному - поданні самого розподілу форм загального на істинні й неістинні, діалектичні й недіалектичні.

Безпомічними, неефективними й "шкідливими" можуть виявитися всі, у т.ч. й "істинні" форми загального, якщо вони використовуються за межами сфери їхньої компетенції, за межами того аспекту предмета і його розвитку, за який вони відповідальні. Але в такому випадку взагалі ми не бачимо підстав, чому одні форми треба кваліфікувати як "елітарні", а інші - як "дрібну сошку" на ниві науки, чому одні потрапляють до "клубу обраних", а інші приречені бути "хлопчиками для биття".

Водночас зауважимо, що виключення формального загального із числа "істинних" форм - це не "гріх" одного Е.В.Ільєнкова, а справжня біда багатьох, яка, до речі, знаходить вираження в самій назві цього загального як суто формального, що займається, так би мовити, голою формою без змісту, тоді як за зміст відповідальні тільки "істинні" форми його, - начебто взагалі можна вивчати форму без змісту!

Щоправда, іноді говорять, що так звані "істинні" форми загального суть форми самого розвитку, тоді як формальне загальне таким не є. Останнє, мовляв, тільки готує передумови для розвитку як творення нового, але не є безпосереднім агентом самого розвитку, залишається за його порогом. Образно говорячи, вона лише підносить цеглу й замішує розчин, тоді як сам будинок науки зводять майстри - "істинні" змістовні форми. Як часом вважають, вона є формою функціонування, а не розвитку. Але в цьому зв'язку слід відмітити, по-перше, що функціонування не протистоїть розвитку, тому що воно є модифікованою формою останнього. А по-друге, що стосується спроби виключити формальне загальне із числа форм розвитку, то тут не завадило б згадати справедливе зауваження Ф.Енгельса, що формальна логіка є не тільки канон, але й органон для одержання нового знання, і, отже, вона теж є чинником розвитку останнього. Таким чином, формальне загальне теж становить сходинку й форму розвитку, поряд із "істинними" його формами, одним словом, воно саме є "істинна" форма.

Зрозуміло, що доти, доки формальне загальне не посяде належного місця в ряді інших форм загального, доки воно не стане настільки ж "істинною" формою "істинного" загального, а сам розподіл на істинні й неістинні форми не буде поборено як рудимент старого, колишнього, неістинного їхнього тлумачення, доти про яке-небудь задовільне вирішення проблеми загального говорити не доводиться.

До речі, вибудувавши всі форми загального як послідовність відповідно до розгортання їхнього змісту, ми тим самим визначимо також їхні справжні межі (границі, які, на відміну від згаданої суб’єктивності, не тільки розділяють, протиставляють їх абсолютно, але насамперед їх поєднують, пов'язують у конкретну єдність), тобто сферу застосування кожної з них. А доти, доки вони (форми загального) рядоположні відносно зовнішнього протиставлення і поки між ними не проведена іманентна їхній природі межа й не зазначена власна міра кожної з них, завжди будуть мати місце непродуктивні спроби ("через незнання") перейти цю межу й перевищити міру, тобто використати ту чи іншу форму на "чужій території". А справжня теорія не знає іншого способу перебороти згаданий недолік, окрім як шляхом творення системи (іманентної послідовності) форм, де кожна з них займає належне місце, обґрунтовується й обмежується іншими формами й усі вони системно, здійснивши між собою суворий "поділ праці", спільно виконують одну справу-дію з творення нового, одним словом, усі вони, кожна на своєму місці, суть агенти, фактори й, отже, форми розвитку.

Але чи можливо саме формально-загальне розглядати в одному ряді з формами "істинного" загального, як рівноправний член цього ряду? Так, можливо.

Приклад того, як вирішуються такого роду питання, подає Гегель, зображуючи, зокрема, форми суджень й умовиводів як сходинки розгортання самої форми вираження думки [3], які, додамо, він трактує не тільки й не стільки як суб'єктивні феномени, а насамперед як форми об'єктивно сущого поняття, а значить, і як форми речей, які, за Гегелем, суть ті ж судження й умовиводи [4, с.353].

У формальній логіці самі форми судження й умовиводи представлені як рядоположні, не пов’язані один з одним або ж пов'язані чисто зовні, а тому, як застиглі, "дерев'яні" форми, не здатні до розвитку й навіть не виявляють потреби в розвитку. Тому формальна логіка, у найкращому разі, дає класифікацію суджень й умовиводів за тією або іншою ознакою, причому залежно від останньої ці класифікації будуть істотно відрізнятися, що свідчить про їхню однобічність і довільність. У силу цього названі класифікації можуть служити тільки передумовою, а зовсім не власними умовами й фактором розвитку згаданих форм вираження думки.

Гегель же, представивши ці форми як етапи сходження (від одиничного до загального, від абстрактного до конкретного тощо), зміг вдихнути в них "живе життя", представити їх рухливими, взаємовпливаючими і, що важливо підкреслити, у результаті зміг побачити в них набагато більше, ніж це вдавалося формальній логіці, зрозуміти їх глибше, ніж остання.

Але головним уроком цієї гегелівської спроби, що неодмінно треба взяти до уваги при вирішенні проблеми формального загального, є та обставина, що самі формально-логічні структури, як виявилося, цілком піддаються діалектичному розгляду, і отже, їх можна й потрібно включити до корпусу діалектичної логіки як рівноправний елемент, виділивши йому належне й "почесне" місце в ряді інших її форм, не принижуючи їх і не оголошуючи неістинними, помилковими формами. Більше того, чітке визначення "законного" місця кожної з них у діалектично вибудуваному ряді форм дозволить строго визначити як можливості кожної з них (включаючи сюди й "розв'язну здатність", і сферу застосування кожної форми), так і природну її обмеженість, причому тоді буде чітко видно, як ця обмеженість може бути компенсована за рахунок інших форм, її "сусідок" по ряду. Тоді ми одержимо вже не формальну класифікацію цих "дерев'яних" форм і структур з її відзначеними вище недоліками, а їхню систему, органічну цілісність, способом існування якої є розвиток як самої системи, так і кожного її елемента. Можна сказати й так: це буде їх "істинна", дійсна класифікація, що, як вища форма самої себе, уже класифікацією не є, тому що переростає в систему.

Таким чином, формально-логічні структури після відповідної переробки також можуть бути включені в діалектичну логіку. Це має бути справедливим і для самого формального загального.

Але тепер залишається найголовніше: з'ясувати його місце в ряді форм "істинного", діалектичного загального, зрозуміти його як сходинку розвитку не тільки мислення, але й об'єктивно сущого предмета. На наш погляд, у цьому ряді воно посяде місце найпершої і тому найабстрактнішої, чистої форми. Для такого твердження є серйозні підстави.

Ми вже знаємо, що будь-яке нове виникає як рід, що є своїм першим видом, тобто як чисте загальне, загальне як таке [1, с.30-46; 2, с. 20-41]. Це загальне позбавлене власного особливого, яке виробляється в нього лише на етапі певного буття й, зрозуміло, також власної одиничності, що здобувається тільки в наявному бутті. Нагадаємо, що особливість й одиничність предмета, що формується, належать не лише новому, а й старому, у якому відбувається становлення нового й у якому нове робить свої перші кроки з вироблення власних атрибутів.

Отже, якщо брати до уваги тільки нове в предметі, то тут він з'являється як чисте загальне, позбавлене особливого й одиничного (особливе й одиничне, нагадаємо, тут поки що належать старому). І, як таке, воно за всіма показниками тотожне формальному загальному. Тому що воно, повторюємо, є, по-перше, загальне без власного особливого й одиничного. По-друге, якщо брати його з погляду діяльної здатності рухаючих потенцій, воно настільки ж мало має здатність до саморуху й саморозвитку, як і формальне загальне. Тому що формування нового, оскільки воно тільки виникає, але ще не виникло, ще не передбачає якого-небудь власного руху й здатності до такого руху, воно цілком підганяється до руху ззовні, з боку старого, котре його породжує. Так само й формальне загальне не містить у собі власного руху, воно може одержати його лише ззовні; воно - лише засіб, так само і як нове є лише засіб, за допомогою якого старе розв’язує власні протиріччя.

Як бачимо, загальність нового, яке щойно виникло, настільки ж абстрактна, як і загальне формальної логіки. Важливо зрозуміти, що вона буде також суто формальною загальністю. Як ми знаємо, це нове одночасно є й не є, тому що воно тільки виникає, але ще не виникло. Інакше кажучи, воно позбавлене поки визначеності, що з'являється лише на наступному щаблі розвитку - щаблі певного буття, отже, воно позбавлене і якого-небудь власного певного змісту. Останнє означає, що виникаюче нове має тільки саму форму нового, без усякого власного змісту або, інакше кажучи, його зміст й є сама ця чиста форма. Воно є формальним за своєю об'єктивною визначеністю, а не внаслідок зовнішньої діяльності розуму. Розум тут виділяє для свідомості тільки те, що вже в самому предметі об'єктивно виділено як реально суща, предметна абстракція. Отже, із цього боку, загальне виникаючого нового й формально-логічне загальне нічим по суті одне від одного не відрізняються.

Відмінність загального формальної логіки й формальної абстрактної загальності предмета, що виникає, полягає тільки в "способі" їхнього одержання. Формальна логіка бере вже "готовий" предмет і за допомогою властивих їй засобів абстрагує, відволікає загальне від інших ознак предмета. Образно говорячи, вона "ріже по живому", розсікає предмет на дві половинки - загальне, з одного боку, та особливе й одиничне, з іншого. У процесі ж становлення предмета в нього поки що немає власного особливого й одиничного як таких, вони ще не виникли, а тому немає потреби тут щось "різати", щоб одержати чисте загальне. Однак за змістом, нагадаємо, обидва загальних зовсім тотожні, тому для того, щоб зрозуміти формальне загальне як "істинну" форму, потрібно лише зобразити його як момент становлення, як той зміст, яким предмет диспонує в стадії становлення.

У результаті саме формальне загальне займе належне місце в ряді форм "істинного" загального, а саме, як найперша , а тому - найабстрактніша форма загального як такого. Будучи найпершою формою, вона неодмінно буде мати невизначене буття. А це означає, що формальне загальне одночасно є й не є "істинне" загальне. Справді, воно, як ми бачимо, є "істинним" настільки, оскільки безпосередньо й адекватно виражає зміст становлення. Але взяте поза зв'язком з іншими, тобто як загального, однаково властивого всім щаблям предмета й такого, що не виражає його розвитку, воно виявиться формальним, зовнішнім для розвитку й безпосередньо не пов'язаним із особливим його змістом. Як бачимо, сама діалектична логіка точно визначає ставлення до формального загального не як до якогось антипода, а як до власного моменту буття.

Отже, формальне (або абстрактне) загальне, будучи характеристикою першого щабля розвитку предмета й уявного освоєння його, займе відповідно перше місце в ряді форм загального. Саме з нього має починатися сходження до інших його форм. Розуміння цієї обставини пояснює також, чому Е.В.Ільєнков не пішов далі констатації наявності різних форм загального й не зобразив їх у вигляді системи.

Адже виключивши формальне (абстрактне) загальне із числа форм "істинного" загального, він тим самим позбавив себе можливості зобразити самі ці форми істинно, адекватно, тобто у вигляді послідовності, розгорнутої способом сходження від абстрактного до конкретного. Для такого розгортання йому не вистачає найпершої форми - самого абстрактного загального.

Сходження від абстрактного до конкретного, як відомо, є способом розгортання будь-якого поняття, способом, за допомогою якого тільки й можна розкрити й зрозуміти його дійсний зміст і викласти його науково. Очевидно, що це має бути справедливо також і для поняття загального. Оскільки загальне виявило ряд об'єктивних, логічно значущих форм, то вони повинні скласти систему, що неодмінно буде розгортатися згаданим способом. Інакше кажучи, у міру теоретичного відтворення предмета в загальних визначеннях саме загальне як логічна категорія змушена здійснити сходження від абстрактного до конкретного, і цей процес, зрозуміло, має починатися з абстрактного загального й послідовно його конкретизувати.

Але саме цю форму, з якої потрібно починати сходження, Е.В.Ільєнков вилучає з розгляду, тим самим закриваючи дорогу для подальшого теоретичного освоєння форм загального, тому що, виключивши початкову форму якоїсь реальності, не можна теоретично вивести й зрозуміти інші її форми. Це схоже на те, якби ми спробували зрозуміти формоутворення вартості, не беручи до уваги той факт, що сама вартість виникає в акті виробництва, або ж спробували зрозуміти форму грошей, виключивши з розгляду просту форму вираження вартості.

Отже, сходження від абстрактного до конкретного слід починати з абстрактної, максимально звільненої від усякого конкретного змісту форми розглянутої реальності. Якщо ж такою реальністю є саме загальне, то початком тут повинне служити саме абстрактне, формальне загальне саме тому, що воно являє собою максимальне відволікання від конкретного змісту або, точніше, тому що цим його змістом є сама чиста форма загальності. Тільки така абстрактна чистота форми є, як ми знаємо, справжньою ознакою істинного начала, і тільки вона забезпечує теоретичне сходження до більш високих формоутворень предмета й поняття, що відображає його.

Література:

1. Гаврилюк В.А., Мотренко Т.В. Основные ступени развития. – К.: Слово, 2006. – 47 с.
2. Гаврилюк В.А., Мотренко Т.В. Проблема начала системы категорий развития. – К.: Слово, 2007. – 47 с.
3. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. – Т. 3. – М.: Мысль, 1972. – 371 с.
4. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т. 1. Наука логики. – М.: Мысль, 1975. – 452 с.
5. Ильенков Э.В. Всеобщее // Философская энциклопедия. Т. 1. – М.: Сов. энциклопедия, 1970. – С. 301–304.
6. Ильенков Э.В. Диалектическая логика. Очерки истории и теории. – М.: Политиздат, 1974. – 271 с.
7. Материалистическая диалектика как научная система / Под ред. А.П.Шептулина. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983. – 295 с.

Тимофій Мотренко, доктор філософських наук, професор кафедри історії філософії Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка

Віталій Гаврилюк, кандидат філософських наук, доцент, с.н.с. Європейського університету, м. Київ

Журнал "СХІД"