Експертні оцінки у законодавстві

Нещодавно вийшла друком монографія Гнатієнка Г.М. та Снитюка В.Є. "Експертні технології прийняття рішень". Сьогодні ми розпочинаємо публікацію уривків з цієї книги. Нижче наведений один з її параграфів

Експертне визначення покарання через суд чи інші інстанції є реакцією держави на вчинений особою злочин, офіційною державною експертною оцінкою діяння особи у вигляді обвинувачувального вироку. Найдавнішою та однією з найпростіших експертних оцінок злочину та кари є закон таліона, який зафіксовано у найдавніших юридичних документах та широко застосовувався у давнину – “око за око, зуб за зуб”, тобто призначення покарання, рівного за силою злочину. Принцип таліона полягав у нанесенні за спричинену шкоду такої ж шкоди винному. Найяскравіше принцип таліону був виражений у Законах Хаммурапі та у римських законах 12 таблиць.

Розквіт Вавілона припадає на часи правління шостого царя першої Вавілонської династії Хаммурапі (роки правління 1792-1750 до н.е.), який був видатним державним діячем, сильним стратегом, умілим дипломатом, хорошим законодавцем та організатором. Він був одним з найвидатніших політиків давнини. Імперія Хаммурапі протрималася близько двох століть. Не останньою мірою цьому сприяв фундамент у вигляді законів, які було підготовлено досвіченими експертами. Хаммурапі видав збірку законів, що контролювали усі сфери життєдіяльності суспільства. Своїми законами Хаммурапі намагався узгодити та примирити інтереси різних прошарків населення, спираючись на волю верховного божества. Бог Мардук, за словами Хаммурапі, через царя дає людям звід правил, які встановлюють справедливість у взаєминах між людьми. Ці закони було викарбовано на великих базальтових стовпах, які виставили у різних кінцях країни.

У законах Хаммурапі формалізовані експертні оцінки займають суттєву роль. Текст законів умовно поділяється дослідниками на 282 статті, з яких 247 збереглися. При цьому 42 статті містять числові оцінки відповідальності за злочини, тобто 17 відсотків з тих, що збереглися. Наприклад, у Давньовавілонському царстві широкого розповсюдження набуло гендлярство. Ріст складав 20% і навіть 33% від суми позики. За законами Хаммурапі орендна плата за землю складала 1/3 або 1/2 врожаю, а за сад – 2/3. Причому, орендар у випадку відсутності врожаю не звільнявся від плати власнику поля. Числові значення у законах можна вважати спробами формалізації експертної оцінки відповідності (еквівалентності, рівноцінності) злочину та його грошового еквіваленту.

Широко застосовувалися формалізовані експертні оцінки у епоху античності. Легендарний спартанський законодавець Лікург (9-8 ст. до н.е.) встановив віковий ценз 60 років для обрання старійшин (геронтів) серед найдоблесніших. Народні збори (апела), що складалися із громадян Спарти, не молодших 30 років, та колегія ефорів із 5 чоловік обиралися на один рік. Лікург об’єднав усі спартанські землі, а потім знову перерозподілив їх на наділи такого розміру, що кожен наділ давав 70 медимнів (3675 літрів) ячменю на одного чоловіка і 12 медимнів (630 літрів) ячменю на кожну спартанську жінку.

Спартанець-батько зобов'язаний був показати новонароджену дитину експертній раді – групі старійшин. Вирощувати дитину дозволялося лише у випадку, якщо експертна група визнавала її життєздатною. Слабких дітей скидали в урочище з гори Тайгет. Дітей від народження не сповивали, щоб вони росли загартованими. Платон пише, що спартанських дітей, які досягли 7-річного віку, забирали у батьків і передавали у розпорядження державних вихователів. До 14 років кожна дитина звикала до фізичних та душевних випробувань. Перед посвяченням у підлітки у 15-річному віці було вироблено звичай криптій, який полягав у посилених формах випробувань – проходженні бойових навчань при придушенні повстань ілотів. Після проходження річного випробувального терміну підлітки потрапляли до групи ейренів. Ейрени вчилися володіти зброєю, проходили стройову підготовку, кулачні бої тощо. Тих, хто досяг 20-річного віку піддавали випробуванням і переводили до групи ефебів. Систематичне військове навчання продовжувалося до 30 років.

Норми, які відділяють громадянське суспільство від юрби, приймають форму цензів. Основних цензів чотири – віковий, освітній, майновий та ценз осідлості. Вони доповнюються сімейним цензом (повноту прав має лише голова сім’ї, в якій ростуть діти) та цензом відношення до військової служби (правоздатним є лише військовозобов’язаний, який несе тяготи, пов’язані з обороною країни).

Реформи афінянського архонта Солона (близько 640-559 до н.е.) здійснювалися за критеріями майнового цензу – тимократичної конституції. Усі громадяни поділялися на 4 класи чи розряди за кількістю доходів з землі. Солон увів оцінку майна громадян і розділив суспільство на п’ятсотмірників (тих, хто виробив у сукупності 500 мір сухих та рідинних продуктів); другими поставив вершників (300 мір); зевгитами були названі люди третього цензу (200 мір). Решту жителів він назвав фетами (менше 200 мір) і дозволив їм бути суддями або брати участь в управлінні лише шляхом участі у народних зборах. Посади архонтів і членів Ареопагу могли обіймати лише представники 1-го розряду, а інші державні посади – тільки громадяни перших трьох розрядів.

Відповідно до реформ Солона кожен, хто вважав, що платить надто великий податок, міг обмінятися своєю власністю з тим, хто платить менший податок, при умові згоди останнього. Тобто ще у Древніх Афінах було розроблено процедуру, яка забезпечує відсутність заздрощів – коли жоден з учасників процедури не погоджується обміняти свою частку на частку іншої сторони.

У античних Афінах діти до 7 років виховувалися у сім’ї під наглядом раба чи рабині. Після 7 років дівчата продовжували виховуватися дома, а хлопчики до 16 років відвідували державну чи приватну школу. У гімнастичних школах навчалися з 12 років. З 14 років продовжували навчання у мусичних школах. З 16-18 років юнаки після гімнастичних та мусичних шкіл навчалися в гімнасіях: Академії, Лікеї чи Кіносаргу. З 18 років молодих людей переводили в державну військову організацію ефебів, де вони несли військову службу.

У Давньому Римі Закони 12 таблиць (451-450 до н.е.) були створені комісією 10 децемвірів. Ці закони було накреслено на 12 мідних дошках-таблицях і виставлено для загального огляду на головній площі Рима – Форумі. Цими Законами встановлювалися експертні оцінки забороненого до забудови місця навколо будівлі у 2,5 фути. Регламентувалося також встановлення паркану – 1 фут від чужої межі. Якщо копався колодязь, слід було відступити на 6 футів від межі, якщо саджали оливку або шовковицю – треба було відступити від сусідньої ділянки на 9 футів, а при насадженні решти дерев – на 5 футів. Відповідно до Законів 12 таблиць, якщо виникав спір про межу, то проводилося розмежування за участю експертної комісії з трьох посередників. Цими ж Законами визначалася експертна рада з 5 свідків та вагаря, в присутності якої укладалися угоди самозакладу або відчуження речі.

Згідно давньоримського законодавства, вільнонароджені жінки звільнялися від опіки тоді, коли вони народили трьох дітей, а вільновідпущені – якщо у них народилося четверо дітей. Свобода раба, наприклад, коштувала 10 тисяч сестерцій. Експертна оцінка зламаної під час бійки кістки вільної людини становила 300 асів, а зламаної кістки раба – 150 асів. “Вага” образи визначалася штрафом у 25 асів. Законами 12 таблиць визначалося, зокрема, що співвідношення між номінальною вартістю краденої речі та штрафом за неї складає від 1 до 3. Неповнолітнім присуджувалося відшкодування спричиненої шкоди у подвійному розмірі. Вперше 12 таблицями була встановлено верхню експертну оцінку кредитного відсотка – не більше 1% на місяць.

Для древніх цивілізацій характерною рисою є чітка регламентованість суспільства. Крім введення цензів застосовувалася технологія ранжування варн: давньоіндійська система варн встановлювала упорядкування чотирьох основних груп суспільства: брахмани ? кшатрії ? вайш’ї ? шудри. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами, а також перехід із однієї групи в іншу.

Закони міфічного предка людей Ману (Індія, близько 2ст.до н.е.-1ст.н.е.) написані санскритом і містять 2650 двовіршів (шлок), поділених на 12 розділів. Зокрема, розділ 8 містить наставлення щодо судочинства та юридичної практики. Розділи 9 та 10 присвячені сімейним стосункам, покаранням за різні злочини, обов’язкам членів варн. Цими Законами передбачено, що для шудри призначена дружина шудрянка, для вайшія – шудрянка і своєї варни, для кшатрія – обидві попередні і своєї варни, для брахмана – три зазначені раніше, а також своєї варни. В цих же законах сформульовано правило: за різниці у свідченнях свідків перевага віддається більшості, за рівності – наділеним видатними якостями, при різниці між різними – брахманам.

Закони Ману повідомляють про класифікацію рабів на 7 розрядів, серед яких – раби за їжу, за спадком, в силу покарання та інші. Відповідно до цих законів, після смерті батька майно успадковували лише сини. Найстарший син успадковував додаткову частину у розмірі 1/20 всього майна. Дочки не одержували спадщини, але їхні брати мали виділити із свого майна по 1/4 частині як посаг для своїх сестер.

Експертні оцінки вартості наклепів між представниками різних варн були такими. Кшатрій, що звів наклеп на брахмана, платив штраф у розмірі 100 пан (пан=9,76г срібла), вайшія – 150-200 пан, шудра підлягав тілесному покаранню. За наклеп на кшатрія брахман платив 50 пан, вайшія – 25 пан, шудру – 12 пан. Держава встановлювала відсотки за позику: для брахмана 2% на місяць, кшатрія – 3%, вайшія – 4%, шудрі – 5%. Крадіжки зерна, тварин та інших речей понад 50 пан каралися штрафом у 11-кратному розмірі вартості украденого.

Відповідно до законів Ману, індієць міг змінити дружину, яка не народжувала дітей, на 8 році подружнього життя. Якщо дружина народжувала мертвих дітей – на 10 році, а ту, що народжувала лише дівчат – на 11 році сімейного життя. За цими законами сварливу дружину можна було змінити негайно. Тобто закони встановлювали чіткі відношення переваги на множині фізичних та психологічних властивостей жінки.

Мусульманське право поділяє вчинки правовірних на 5 категорій: а) вчинки, які є обов’язковими; б) ті, що рекомендуються; в) ті, що дозволяються; г) ті, що не дозволяються; д) ті, що забороняються. За крадіжку Коран (створений 610-632) встановлює точно визначену міру покарання – позбавлення руки. Але при цьому експерти визначають, що вартість вкраденого має бути вищою в різних варіантах від 1/4 до 1 динара. Відповідно до мусульманського права, розмір викупу за вбивство вільного мусульманина встановлювався у 100 верблюдів або 1 тисячі золотих динарів чи 12 тисяч динарів паперовими грошима. За вбивство жінки виплачувалася сума удвічі менша.

У стародавні часи надзвичайно популярною була експертна оцінка натурального або грошового податку у вигляді данини з підкорених племен на користь переможців чи навіть з усього населення держави: полюддя або повіз. Широко відомий історичний приклад ваги невірної експертної оцінки – доля руського князя Ігоря. Помилка в оцінці розмірів та термінів збору данини, майнової спроможності древлян та межі людського терпіння у 945 році (6454 від створення світу) коштували київському князю життя. Княгиня Ольга (близько 890-969) жорстоко помстилася за вбивство чоловіка, та змушена була встановити нові норми життя суспільства: “правильні” експертні оцінки розміру данини та місця її збирання – уроки та погости.

Формалізовані експертні оцінки у Київській Русі використовувалися досить регулярно. Наприклад, за законами великого князя Ярослава Мудрого (980-1054), вбивця чужого коня мав заплатити в казну 12 гривень і 1 гривню потерпілому. А за вбивство вільного селянина – лише 3 гривні.