Політичний фундамент українського бізнесу: прихована правда

Саме людяність, малу-помалу цементуючи полікультурні суспільства, здатна вивести й Україну із суспільної нестабільності, котра постійно відтворюється під впливом ефекту "порубіжної культури-цивілізації"

Скажи - хто твій друг, і я скажу - хто ти.
З народної мудрості

Бізнес та демократія

Усі рівні сучасного світового бізнесу декларують свою прихильність до демократії. Усі ті громадські діячі та парламентарі, котрі презентують демократію як суспільний ідеал, приховують, що вона є лише політичною фундацією для фінансово-економічних потоків. При цьому неявно привноситься у свідомість людей думка, що продуктивна суспільно-економічна діяльність і політично сформовані фінансово-економічні потоки є одним і тим самим. Саме задля останнього й використовується поняття "демократія" як ефективний ресурс експлуатації мільйонів громадян країни (мільярдів жителів планети) "елітною" меншістю. Особливо "яскраво" це робиться у сучасній Україні.

Якщо у радянські часи мільйонам працівників платили мізерні гроші, несумісні з гідним рівнем життя, то віднині можуть взагалі виганяти без оплати і щомісяця набирати нових жертв для ошукування. Усі про це знають, але "нічого не можна вдіяти, бо рівень правових знань рядових українців дуже низький?!".

А рівень знань парламентарів та державних "слуг народу", тобто організаторів суспільства, так званої української еліти, який? Невже, так само недолугий?

В ході професійної та громадської діяльності випадає часто спілкуватись з розумними людьми самих різних рівнів. І не тільки з формату телевізійного монологу від "еліти" суспільства, а й через живий ланцюжок запитань та відповідей. У таких випадках часто постає думка: "Чому така розумна і фінансово успішна людина так звужує своє мислення?". А будь-яке питання має здатність, якщо й не відразу, але обов'язково приносити відповідь. Треба лише бути уважним до інформації услід акцентованій проблемі.

Ядро завжди ховають

Так от, інформація із розряду прихованої правди ТАКА. Зараз більшість фінансово успішних людей в Україні активно цікавляться одним питанням: "Хто саме стане президентом країни та прем'єр-міністром?".

Чому так вузько?

Тому, що їхні думки про збереження власних статків лінійно зав'язані на особистість «лідера», тобто опрацьовуються у площині дуже далекій від задекларованої демократичної суспільно-політичної платформи. Ці люди мислять у координатах системи простих "важелів": ось моє "Я", а ось "Я" більш впливове, від котрого все "МОЄ" й залежить. Назвемо цю групу "Власники".

В той самий час з'явилась досить значна, але поки що менша, кількість як фінансово успішних, так і соціально значимих за своїм інтелектом українців, для котрих більш вагомим є питання: "Які суспільно-політичні системні порядки ми вибираємо: нові – суб'єктно незалежні, чи старі – ієрархічно залежні?". Ці люди своїх співгромадян сприймають як суб'єктів партнерської взаємодії у суб'єктно незалежних правилах суспільно-економічної діяльності. Назвемо цю групу "Генератори".

Зрозуміло, що у "Власників" принципово інше, ніж у "Генераторів", суспільно-політичне бачення: є "еліта" і є "Я", а всі інші – це об'єкти реалізації "державно-демократичних" планів, у котрі "органічно" вмонтовано "мій" бізнес. Звісно, що на такому лінійно-залежному сприйнятті й тримається впевненість як політичної "еліти", так і "бізнес-власників", що ВОНИ і є ДЕРЖАВА.

От, тільки світовий глобально-системний бізнес вже давно не такий. Він не переймається тим, хто стане президентом чи прем'єр-міністром. Глобальному бізнесу важливо мати не власність, а рухому системно-політичну підтримку експансії глобальних структур ПАРТНЕРСТВА між продуктивними суспільно-економічними СУБ'ЄКТАМИ. Саме з таких генеративних позицій конструюють світ не лише політики глобального рівня, а й звичайні закордонні колеги, з якими доводиться спілкуватись.

Якщо у нас громада залежить від того, наприклад, яких вчителів наберуть до роботи персонально директор школи чи завідуючий райвно, то ТАМ сама громада створює умови, щоб, незалежно від примх начальства, за роботу з її дітьми конкурували найкращі педагоги. Для цього розробляються схеми нарахування балів для претендентів, а чиновникам лише довіряється підтримувати таку систему працездатною та відкритою до контролю з боку громади. Прикладів подібних механізмів, резонансних людському потягу до партнерства замість набридливого менторства, можна навести багато.

Принципово подібні до них порядки не так вже й складно втілити і у наш соціум, якщо не зважати на їхню непопулярність для нашої "еліти", котра щораз намагається подати їх як непопулярні для всього народу, а не лише для неї самої.

Все приховане колись стає явним

Кожен, хто володіє німецькою, отримує велику користь постійно відкриваючи сайт німецького інституту "Штіфтунг Варентест" (http://www.test.de/themen/haus-garten/), з якого "громадяни світу отримують вичерпну інформацію про товари і послуги. За 45 років існування інститут довів свій високий професіоналізм, об’єктивність і неупередженість. Саме цим пояснюється підвищений інтерес до результатів тестування популярних товарів, який виявляють як споживачі, так і виробники: усього одна колонка в таблиці "Штіфтунг Варентеста" здатна зменшити або збільшити продажі товару на 40-50%!".

Дослідження цього інституту сягають навіть такої сфери як "дотримання стандартів охорони праці, справедлива оплата праці,… утилізація відходів виробництва, управління водними ресурсами та захист флори і фауни у промислових регіонах" (http://www.dt.ua/3000/3450/66228/).

Багато хто з нас може сказати собі: "За звичайної, без хвальби, самооцінки я здатен бути значно ефективнішим законодавцем, ніж більшість теперішніх депутатів Верховної Ради: за рівнем власної системності та глибини мислення щодо суспільно-економічних порядків". Актуальна проблема кадрового потенціалу українського парламенту у тім, що грамотним та соціально вагомим експертам-практикам, науковцям не цікаво обслуговувати групи "Власників", а суспільно-громадська "питома вага" "Генераторів" поки що не перейшла від стану потенційності до реального політичного впливу.

Це історично звична річ, бо завжди тяжко запускаються еволюційно інертні механізми, особливо ті з них, котрі акумулюють у собі значні кошти: Франсуа Міттерану, попри безмежний авторитет, потрібно було багато спроб, щоб виселити з Лувру Міністерство фінансів. Вдалося тільки перед самим відходом у вічність: для чиновників рішення було непопулярним, але не для народу Франції. Саме з цього приводу французи цікавий архітектурний проект нового входу до експозицій Лувру називають "пірамідою Міттерана".

Втім є сфери, котрі ніколи не мали великих грошей – освіта, наприклад. Тут спротив старого інноваційним потенціям може бути слабшим. Ось візьмімо поєднання пострадянської ієрархічної структури управлінь (відділів) освіти на місцях з інноваційно-технологічною місією МОНу: анахронізм вражаючий. Особливо це помітно на тлі оперативної роботи педагогів з документами МОН, Академії педнаук, Кабміну та Секретаріату президента завдяки їхнім офіційним сайтам із кволим дублюванням цих документів та ще й у режимі "зіпсованого телефону" на місцях. Навіть у назві ми зберігаємо колишній хитрий компартійний трюк утримувати всіх у "вуздечці" під назвою "Стій на місці – йди сюди": за справи школи відповідає директор, а керують школами "управління освіти". Цього у природі бути не може: посередник завжди за щоб не взявся зробить "не так". Проте є кому і з ким "гратися у пінг-понг" – перекидати відповідальність один одному.

Нове як відмова від старого

У нашій новітній історії визріває інший за природою політичний конструкт – партнерська мережа із Конференції директорів ЗНЗ України – МОН України та УЦО (Український Центр оцінювання) – департаментів освіти на місцях без дублювання функцій та вільного трактування "правил" освітньої діяльності.

Саме введенням департаментів (чи назвіть як хочете) дозволить однозначно вилучити поняття "дистанційного управління" з усіх рівнів на користь контролю за законністю прямо відповідальної діяльності (закон один для всіх) та забезпеченню матеріально-правових умов роботи освітян. Питання ж якості освітньої діяльності та розвиток закладів зосередиться у руках таких директорів, котрі були б здатні задовольнити рівень запиту громади, виразником якого має стати освітянська громадська Рада населеного пункту (див. матеріали про освітні округи Івана Осадчого). І не через вчительські оцінки треба відслідковувати якість навчального процесу – на те є Український центр оцінювання: місія вчителя – навчати, а не оцінювати. Так само не через бюрократичну призму оцінювати діяльність вчителів – на те є громада як споживач освітніх послуг, відповідальність за організацію яких покладена у тому числі і на місцевих чиновників.

Аналогічно прийшов час МОН України разом з парламентом прозоро та однозначно виписати процедури загальнодержавної освітньої системи: для початку позбутися моделі "лебідь, рак та щука" у питанні мінімально необхідної кількості навчальних днів – з одного боку, і навчальних годин – з іншого. А ще однозначно визначитись зі структурою навчального тижня школярів країни. А у цьому контексті спромогтися хоча б розпочинати навчання з початком тижня та закінчувати останнім днем тижня, бо все планування та оплата праці побудовані за принципом навчальних тижнів.

Прийшов час повикидати на смітник історії посткомуністичні показово-політичні святкові прив'язки, відділивши зерна від полови: робочий день не є святом, а святковий день не є роботою. Не "святковими" грамотами треба замилювати відсутність справжньої мотивації працівників, а суспільно-політичним конструюванням гідного життєвого простору працівників: від зарплати до щоденної морально-культурної атмосфери.

Наступний крок, якого чекає освітянська громада від МОН, – це чітке визначення того, чи зміна бажання випускника школи поступати до ВНЗ у переддень ЗНО (відмова від раніше заявленої участі у зовнішньому незалежному оцінюванні) однозначно позбавляє його можливості пройти ДПА (державну підсумкову атестацію) на базі свого ЗНЗ і отримати атестат про середню загальну освіту. Можна продовжити лінію думки методом "ТОЩО", але зупинимось у надії, що аттрактори існують і у політиці: інертні системи у стані біфуркації здатні миттєво змінюватися навіть під дією мізерних квантових порцій зовнішнього впливу.

Партнерство – людяність – конвергенція

Відштовхуючись від людяності як "тіста" політичної платформи, такі ж механізми оздоровлення економічних відносин можна втілити і відносно використання загальнонаціональних природних надр та усіх інших ресурсів. Було б бажання зрозуміти, що політика ПАРТНЕРСТВА реально продуктивних СУБ'ЄКТІВ є історичною перспективою, бо опирається на таку цінність як ЛЮДЯНІСТЬ з особистісно-орієнтованими суспільними технологіями. Було б бажання зрозуміти, що концепція людяності у політиці є непопулярною для осіб та структур з експлуататорськими сподіваннями у взаємодії із соціумом, але це ж далеко не весь соціум. Як не буває більшої чи меншої половин, так і одна більшість країни чи планети не може експлуатувати іншу більшість!

Втім, так звані демократичні преса та телебачення з усіх сил намагаються це приховувати. Хоча вже на рівні лексикону "ріжки стирчать": за кордоном як діти, так і дорослі щороку мають одне – les vacances (канікули). У нас же канікули залишилися лише у дітей, а у дорослих – відпустка, бо їх вже привчили не до перерви у діяльності, а до "подарунку" у вигляді свободи від неї. Тут різниця принципова, бо з політико-економічних позицій "формулу" експлуатації не можливо поєднати знаком рівності з "формулою" діяльності. Це тільки з поверхових позицій вони видаються одним і тим самим.

Теперішня демократія, як каналізація фінансово-економічних потоків, їх настільки перетворила у віртуальні, що терміни від однієї кризи до іншої скорочуються з вражаючою швидкістю. Мало того, ми дійшли до стану, коли в економічній кризі не має нічого по-справжньому економічного, кризу формує не зміна змісту суспільно-продуктивної сфери, а фінансово-віртуальний "бізнес" (див. http://www.infox.ru/authority/state/2009/02/19/nauka_o_krizise.phtml). Неявна, поки що історично прихована, правда життя у тім, що глобальний розвиток людяності передбачає зовсім інші, більш природні для homo sapience, постдемократичні перспективи, ніж фукуямівський "кінець історії" як тотальне охоплення демократією всієї планети (див. http://www.dt.ua/3000/3100/38134/).

Однією з побічних ознак постдемократичних суспільних очікувань є небажання розумних та системно мислячих людей працювати на "Власників". Усереднений особистісний рівень депутатів нашої теперішньої Верховної Ради є тому свідченням. Загальнонаціональним українським політико-інноваційним проектом може стати поєднання потенційних можливостей "Генераторів" з формуванням політичної хвилі постдемократичних очікувань втомленого від псевдодемократії суспільства: постдемократії не досягнемо, але ієрархічно-архаїчного авторитаризму гарантовано позбавимося (закон природи: не буває механізмів зі 100-відсотковим к.к.д.).

Як же таке можливо у вкрай немонолітній Україні?

Не просто уявити, але це можливе завдяки експансії політики людяності, бо її підтримають мільйони.

Саме людяність, малу-помалу цементуючи полікультурні суспільства, здатна вивести й Україну із суспільної нестабільності, котра постійно відтворюється під впливом ефекту "порубіжної культури-цивілізації" з її принципово різними "цивілізаційними мотиваціями" (див. матеріал Сергія Дацюка та Костянтина Матвієнко "В чому суть українства" – http://www.pravda.com.ua/news/2009/5/20/95049.htm .

Утвердження нової цивілізаційної мотивації мільйонів українців поза необхідності прямолінійного вибору між вже історично існуючими (західноєвропейська, східно-північноросійська, мусульманська тощо) можна здійснити на основі новітніх тенденцій світового співтовариства до суспільної конвергенції. (див. http://abc.informbureau.com/html/eiiaadaaioess.html).

Про те, ЩО і КОМУ здатне принести поцінування людяності – у наступному матеріалі.