Голосувати за десептиконів чи автоботів?

"Я голосую проти десептиконів".
(Вольфганг Амадей Рузвельт)

Притча про заступницю ректора

В одному університеті 2004 року відбувалися вибори Ректора. Через спробу фальсифікацій з боку старого Ректора здійнялося велике обурення співробітників, які утворили опозиційну групу "рожевої надії" й домоглися перевиборів. Перемогу здобув "рожевий" кандидат Іван Іващенко, який був великим генератором світлих надій та цілей. Він проголосив Маніфест "Рожевих Надії", якого від нього чекали виборці, та призначив на всі ключові посади своїх головних соратників. Зокрема, своїм 1-м заступником (1-м Проректором) він призначив Юлію Юльченкович, яка подалася на вибори в надії отримати недоторканість від переслідувань головного бухгалтера за великі крадіжки в університеті.

З десяти революційних пунктів Маніфесту "Рожевих Надії" новому Ректору одразу ж вдалося реалізувати спочатку два пункти – запровадити в університеті обов’язковий курс християнської етики та розгорнути цілий університет у напрямку до Бога шляхом власного прикладу. А згодом ще третій – створити атмосферу свободи слова. Решту сім пунктів реалізувати не вдалося за наступних причин.

Річ у тім, що Ректор був великим ідеалістом, світлою, доброю людиною, яка шанобливо ставилася до порядку Божого, й він очікував, що його заступники почнуть працювати, шануючи його владу, працювати як єдина команда з ним на чолі. А 1-ша Проректорка збунтувалася проти нього, скинула з себе його "ярмо влади", й відверто почала вести свій, відмінний від Ректорського курс, почала використовувати владу для "списування собі" своїх старих злочинів, для пропаганди своєї кандидатури на нові ректорські вибори, та у приватних розмовах відверто казати Ректору: "Та хто ти такий? Ти нікчема! Я тут справжня Ректорка! А якщо ще не зараз, то скоро буду!" За нею послідувала ще третина "анголів". Ректор був змушений відправити бунтівників у відставку. Отак розколовся рожевий табір.

Наївний Ректор вперше стикнувся з такою підлою зрадою головного помічника. Він рожево надіявся, що, як і він сам колись свого начальника Леоніда Автоботовича Автобучму називав батьком, усіляко захищаючи його від нападок та ретельно виконуючи його накази (хоча той і був його противником у виборчих перегонах), – то тепер і його заступники так само називатимуть батьком, усіляко захищаючи від нападок та ретельно виконуючи накази тощо. Наївним Ректорам радянського пошибу було невідомо, проходимців якого пошибу заносить "до рогів жертівника" переслідування правоохоронних органів за продовження діяльності методами ОЗГ у пост-озгешний період (тобто після 1996 р., ОЗГ – організована злочинна група)!

Коли "рожевий маховик" забуксував через розкол, то головний "оператор" цього маховика, через свою надмірну доброту, м’якість та глупоту (нерішучість у відповідальний момент), не вдався до рішучих дій – не виступив перед працівниками університету з відвертою промовою про надзвичайні події, не зажадав собі надзвичайних повноважень для захисту рожевих надій, які опинилися під загрозою. В результаті всі шишки за буксування "рожевого маховика" повалилися на нього. Він став тепер головним зненавидженим в очах "ошуканих" виборців, а пані Юльченкович, яка насправді була основним винуватцем цього буксування, вийшла чистою. Вона та її "павші друзі" почали несамовито гавкати на Ректора по коридорах, кімнатах та через газету. Скрізь повідомлялося, що новим Ректором через 3 роки буде Вона.

Пані Юльченкович та її "десептикони" швидко скористалися глупою нерішучістю "Оптимуса Прайма" на чергових університетських виборах дрібнішого калібру. Вони утворили свою партію, набрали найбільше голосів рожевих виборців та Ректор був змушений знову призначити її своєю 1-ою Заступницею. Партія "Подлих" зодяглася у білі шати з червоним серцем, засяяла люб’язними усмішками до виборців та заговорила лагідними словами "любі мої, дорогі". Хто підходив поближче, то їх навіть цілували! Рейтинги "Монстра у білому" зашкалювали, а "праведному" народному гніву і тиску проти глупого слов’янського Іванушки Іващенка не було меж.

Український безпородний Ваня з села не витримав тиску й сам пішов диявольськими стежками: він почав гнати свою законну заступницю незаконними методами, перейняв методи породистої Юлі з міста. Якась частина підконтрольних йому "собак" здійняла галас проти п. Юльченкович, а сам керівник псів опустився до обзивання її "блохастою сучкою", перетворивши їхній спільний ВУЗ на притчу во язицех серед інших ВУЗів. Це спричинилося до того, що, коли у країні настала пора аудиторських перевірок усіх університетів та переведення їх на НСО, то найбільше постраждав від цього саме Івано-Юліївський університет.

Тепер шишки народного гніву за університетські біді сипалися на них обох, а не тільки на п. Іващенка, як раніше. Бідна "жінка у білому" не очікувала, що Бог таки дійсно існує настільки, що може заступитися за наївного і великою мірою таки справді набожного Ваню, якому все-таки вдалося, всупереч провокаціям янголів у білому, втілити 3 з 10-ти революційних пунктів рожевої програми.

"Все пропало", – сказала тоді Юля якось про щось інше, – а усі зрозуміли як про майбутнє Ректорське крісло.

І її слова виявилися пророчими!!!

Хоча, хто зна, може у майбутньому, відсидівши тридцять років у в’язниці та справді ставши на коліна перед Богом, вона зміниться і тоді таки займе крісло Ректора? Хто зна...

Богдан Рудий,
н.с. КНУ ім. Т. Шевченка