Наш видатний земляк – цікава і неординарна людина, громадський діяч, справжній патріот України, літературний критик, мистецтвознавець і мовознавець, академік НАН України Іван Михайлович Дзюба – цього року відзначатиме 80-річний ювілей. Пропонуємо увазі читачів статтю відомого українського дослідника Віталія Абліцова, яку було спеціально підготовано з цієї нагоди і яка невдовзі вийде друком у збірці "Постаті". 

 

Передмова

Писати про Івана Дзюбу – справа спокуслива, але й занадто складна (тим більше – відповідальна). Це все одно, що спробувати втиснути у нарис чи інший жанр історію культурного життя України останніх п’ятдесяти років: всі визначальні зміни тут у тій чи іншій мірі пов’язані з ним. Особливо, якщо йдеться про інтелектуальний зміст подій.

З іншого боку, Іван Михайлович – постать як гармонійна й цілісна, так і не менш контроверсійна (а чи є у світі особистості, подібні дистильованій воді? Чи сказати б так – люди без недоліків? – безпомильні діячі?). Отже, імпонована читачам певна емоційність нашої оповіді обумовлена занадто нервовими підйомами й спадами життєвої стежки нашого героя: спочатку романтичний донецький інтелектуал блискавично завойовує місце в аспірантурі столичного академічного інституту, потім через непорозуміння з владою правдошукач потрапляє за грати (формальний привід: вихід у світ політологічного дослідження "Інтернаціоналізм чи русифікація?"); загострення хвороби (туберкульоз) й покаянна заява дарують нашому герою свободу й майже десятилітнє "перевиховання" у робітничому колективі відомого київського авіа гіганту. Незалежність повертає І.Дзюбу до активного суспільного життя й відкриває перед ним нові перспективи – науковець стає міністром культури України у суперечливу добу президента Л.Кучми; але навіть на вершині владного олімпу доля не була прихильною до нашого героя – і він, зневірившись у псевдонародній владі, але все ж будучи переконаним, що можна вивести сучасників з пітьми розчарувань та песимізму, кидає урядовий кабінет й назавжди ховається від світу у "башті зі слонової кістки", з якої його, як бачимо, більше не здатні витягти у світ ніякі земні спокуси.

І у всі ці чи сприятливі, чи тяжкі роки Іван Михайлович каторжно й виснажливо працює, продовжуючи йти обраною ще в бентежній донецькій юності стежкою науки й просвітництва (мається на увазі не спрофанований нинішніми політичними пристосуванцями псевдонаціональний рух, а діяльність європейських просвітителів-енциклопедистів Ш.Монтескьє, Вольтера, Ж-Ж.Руссо та їхніх однодумців, котрі несли в народ знання і заклали основи законодавства та моралі сучасної Європи з їх беззаперечним пріоритетом демократичних законів держави та природних прав людини).

Чи й треба ще додавати до цього, що випало жити Іванові Дзюбі у добу, як кажуть, переходову (іронічні опоненти відразу ж скажуть: "Вся вітчизняна історія – одні переходи-перепади та зигзаги: то революції, то заколоти, то "залізний порядок" диктаторів, то вакханалія охлократії, лицемірно трактована як "торжество демократії".

Проте, не зважаючи ні на що, наш герой, мов наївний, але затятий Діоген, із засвіченим ліхтарем серед білого дня невтомно шукає якщо не народ, то хоча б людей-однодумців…

І у зв'язку з вище сказаним мимоволі виникає запитання "Чим же таким важливим захоплені сьогодні наші прозаїки та публіцисти, що досі немає у нас хоча б повісті чи розлогого есе, які б, видані мільйонними тиражами, відкрили українцям їхнього видатного сучасника? Скажемо вагоміше – героя нашого часу!". Адже життєпис Івана Дзюби гідний високохудожнього осмислення й відображення: є доля, є характер, є Людина.

І є популярність у колах патріотичної інтелігенції, діаспорі та інтелектуальній європейській спільноті, але немає широковідомості у власному народі.

Щодо України, то тут діє одвічне євангельське "Немає пророка у своїй вітчизні"…

Логіка цих вступних авторських ремарок проста й, гадаємо, зрозуміла: якщо Україна, особливо в добу Незалежності поки-що не досягла відчутних переваг самостійного буття і внаслідок цього залишається на світовому роздоріжжі, то чи можна говорити про успіхи в осягненні життєвих цілей її ідейних провідників?

Щоб продовжити аргументувати вище сказане, згадаємо характерний для нашого часу епізод із суспільного життя України: якось на одному з велелюдних зібрань (чи-то рухівському, чи конгресу інтелігенції?) Іван Дзюба, не сприйнятий розбурханим залом, вимушений був зійти з трибуни, з якої виголошував промову. Супроводжуваний емоційним галасом кількатисячної аудиторії, він побачив у першому ряді Івана Драча:

- Іване, якщо знайдеш в Україні інший народ, покличеш мене.

Й пішов…З опущеними руками, немов обезкрилений птах…

Тому і тритомник (а це близько 3-х тисяч сторінок) "З криниці літ" (вибране з творчої спадщини І.Дзюби), і "Спогади і роздуми на фінішній прямій" (2006-7), і підсумкове науково-публіцистичне дослідження "Тарас Шевченко. Життя і творчість" (2008) сповнені віри у цивілізованому майбутньому України, але й безрадісними настроями.

Творча й громадянська незадоволеність відчувається фактично у кожнім нинішнім публічнім виступі вченого, коли він, вимушено взявши разячий "Ювеналів бич", ганьбить черговий вияв невігласького українофобства чи печерного безкультур’я й провінціалізму, котрими "славляться" сервілістичні оспівувачі "владарювання" насамперед чотирьох вітчизняних цезарів.

На жаль, назвавши, зокрема, книги "Україна перед Сфінксом майбутнього" (2001), "Починаймо з поваги до себе. Статті, доповіді" (2002), "Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна" (2003), "Шевченкофобія в сучасній Україні" (2006), "Порнократія на марші. Статті, фейлетони, памфлети" (2007), "Прокислі "щі" від Табачника. Галичанофобія – отруйне вістря українофобії" (2010), сьогодні не повториш прислів’я "Слово не стріла, а глибше ранить". Повторити-то можна, але як заперечити нинішній фатальний (у розумінні – згубний; а можна сказати й хватальний – звукова схожість тут справді зловісна) розрив між владою, національною фінансовою й культурно-освітньою елітою і народом, що стався, зокрема, внаслідок нехтування розвитком культури й освіти, а конкретніше: занепаду книгодруку – а значить літератури й в цілому духовності; внаслідок відсутності державної гуманітарної, у тому числі інформаційної політики, внаслідок…

Причин немало того, що Слово Івана Дзюби нині не доходить до масового читача – а отже не впливає на формування громадської думки й в цілому на соціально-психологічний стан суспільства (досить сказати, що, наприклад, тираж "Прокислих "щей"..." всього 1 тисяча примірників на 46-мільйонне населення України ?!). Так що, думки класика "суворої сатири", що не кажи, губляться в отруйному словесному мотлосі, тиражованому різними "фоліо", "интерами", "киевскими телеграфами", "2000-ми", "сегоднями" та зграями інших провінційних піраній-рептильок, що заболотили вітчизняний інформаційний простір.

…Якось причитав у видатного генетика-біохіміка – вихідця в Чернівців Ервіна Чаргаффа (1905-2002) влучний вираз: "Рівень розвитку держави визначається трьома складовими: відношенням до дерев, відношенням до дітей, відношенням до рідної мови".

Як мудро й лаконічно висловив американський вчений (зважте, не гуманітарій!) універсальний зміст державотворення: дбати про Вітчизну (узагальнений символ середовища, де живе людина - природи), забезпечувати своє майбутнє (діти – наше сподівання й мрії), захищати й розвивати духовність народу (мова – основа, на якій ґрунтуються освіта, культура, цивілізаційний рівень нації). Невипадково 97-річний Е.Чаргафф (до речі, зберігший у своєму серці любов до землі, на якій народився), переживши драматичні злети й катаклізми ХХ-го століття, в кінці своїх днів прийшов до логічного висновку: наука – не новий вид бізнесу, а невід'ємна частина загальнолюдської культури ( в Україні ж сьогодні – незаконного бізнесу, ні цивілізованої культури!).

Отже, сподіваюсь, читачі зрозуміють автора, котрий запозичив мудрі тези філософії знаменитого чернівчанина, адже, здається, саме відштовхуючись від цієї триєдиності (дерева-діти-мова) є сенс перегорнути сторінки життя Івана Дзюби, 80-річний ювілей якого відзначається.

 

Дбати про дерева

Тобто про природу – Батьківщину, врешті – Державу

Очевидно, мають рацію ті, хто вірить в обов’язкову залежність характеру людини від місця її народження: невипадково кажуть "степовик" чи "тайгар", "людина гір" чи "людина моря".

Робітниче селище Оленівські Кар’єри (мала батьківщина Івана Дзюби, де він народився 26 липня 1931 року. Тепер це донбасівське місто Докучаєвськ) закарбувалось у пам’ять юнака двома абсолютно протилежними пейзажами.

Перший – індустріальний, урбаністичний (наслідок варварського егоїстичного використання багатих надр східноукраїнського краю): "…в 30-ті роки картина цієї місцевості виглядала фантастично: глибокою долиною текла вузенька річечка.., правий берег місцями широкий і пологий, місцями скелястий; лівий же переважно скелястий; скелі ж то тут, то там розриті "забоями", що нагадують велетенські марсіанські кратери (акцент В.А.)… У цьому було щось величне, але нас, дітей, не дуже хвилювала ця своєрідна сувора краса, - ми серед неї зростали і з нею звиклися…".

Другий – сільський, пейзанський (з франц. – селянський) – рудимент давнього Дикого Поля: "Сад ми садили з дідусем Федором Анфимовичем… сад зростав швидко і буйно – мабуть, тому, що ми його рясно поливали, сонця ж і тепла на Донеччині вистачає. Швидко й родити почав, і таких смачних черешень, абрикосів, слив я ніколи й ніде більш не їв. Та не це головне. Головне – сад був, сказати б, територією моєї душі (В.А.). Тут під гіллястими вишнями, я спав від весни до осені... Тут усідався читати книжки й робити уроки. Тут літніми ночами бездумно дивився в зоряне небо, яке тихо манило і зроджувало тоскне почуття безмежжя. Тут я "випадав" із густої житейської щоденності в скімливу людську самоту: вийдеш пізно ввечері або серед ночі, коли всі сплять, у білизну засніженого саду і дивишся на далекий і разюче світлий місяць (а місяць ніколи не буває такий невідхильно яскравий і вимогливо-тривожний, як морозяної зими) дивишся, дивишся, дивишся, і зроджується в душі якесь безнадійне неясне поривання в безмежжя…".

Марсіанські кратери і квітучий сад – два полюси, два світи, дві протилежності…

А від них – два світогляди, що з роками еволюціонували від вузькорегіонального провінційного (після закінчення 1953 року Донецького (тоді – Сталінського) педагогічного інституту, І.Дзюба в 1953-6 роках навчався в Києві в аспірантурі Інституту літератури імені Т.Шевченка НАНУ, де працював над дисертацією "Сатира Володимира Маяковського", активно виступав як літературознавець на сторінках періодичних видань) до загальнонаціонального як частини європейського, світового (іншими словами І.Дзюба йшов шляхом, окресленим П.Елюаром: "від виднокола одинака до виднокола всіх").

"…в цей час у мене вже почався злам, власне, почався він ще в інституті, а тут остаточно, коли я до Києва потрапив, відбувся той злам. Я відійшов від російської літератури, від Маяковського… Побачив, що моя справа – це українська література. Це мене більше хвилювало, більше мене приваблювало, щось рідне для себе, щось важливіше я відчув…" (інтерв'ю 1997 року в "Іван Дзюба. СПРАГА". К., 2001).

Ознайомлення з біографією нашого героя завжди ставить його одвічних антагоністів – шовіністів-великодержавників та примітивних невігласів-українофобів у скрутне становище – "Неужели на Донбассе родился? Как же мог в руссифицированном пролетарском регионе сформироваться человек с ТАКИМИ взглядами?". Подібні людці ціпеніють ще більше, коли їх опоненти поряд з Іваном Дзюбою ставлять імена двох поетів Василів – Стуса та Голобородька, літературознавця-дисидента Івана Світличного, котрі, народившись і сформувавшись як особистості в Донбасі, не в жорстокі сталінські, а в псевдоліберальні брєжнівські часи присвятили своє життя відстоюванню Незалежності України, самобутності її народу, розвитку її культури.

Проте нічого надзвичайного тут немає: українська присутність на територіях колишнього Дикого Поля від Дніпра до Дону глибока й споконвічна (більшість нинішніх індустріальних центрів як Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Бахмут, Слов’янськ, Слов’яно-Сербськ та інших виникли найчастіше на місці козацьких зимівників (по сучасному сказати – фермерських господарств запорозьких паланок, що забезпечували січові полки провіантом, кіньми, зброєю й збруєю тощо). Коли 1887 року від Катеринославської губернії, кордони якої простягалися майже до Дону, царатом було своєвільно відділено Ростовський повіт і Таганрозьке градоначальство, то в залишених за нею повітах українці становили 75% людності (П.Лаврів "Історія південно-східної України", 1992). Невипадково й сьогодні український етнос переважає навіть у Донецьку, не кажучи вже шахтарський край в цілому.

На жаль, нині ні історичні, ні сучасні аргументи не діють на егоїстичних донбаських провідників, зашорених лжепартійними інтересами та демагогічними деклараціями про якусь винятковість їхнього регіону, хоча кожен тверезо мислячий розуміє, що якщо Донбас і дає значний внесок до державних скарбниці та бюджету, то потреби краю, зокрема, у забезпеченні продовольством задовольняться лише на третину. Решту – 70% хліба, м'яса, молока та масла тощо дають промисловому краю інші області країни. Й це закономірно для збалансованого функціонування державного механізму кожної країни. Жоден з українських регіонів внаслідок історичного розвитку не може стати "самостійним островом" (для Криму, як і для Донбасу, до речі, потрібна насамперед вода. За сьогоднішніми цінами це обходилось би кримчанам, наприклад, у півтора мільярда доларів. Є такі кошти в бюджеті Криму? Немає. Канали з дніпровською водою йдуть не на захід, а на схід. Тому й сформувався за тисячоліття єдиний український духовний та господарський світ "від Сяну до Дону" саме таким, яким він є нині. Тому й є незаперечним факт, що у становлення та розвиток індустрії Донецького краю левову частку внесла вся Україна.

Доля Донбасу болить Іванові Дзюбі.

"...хочу вказати на ще одну Атлантиду, яку поглинуло ХХ століття, а власне, його останні десятиліття. Це – Атлантида української Донеччини… Я не претендую на те, щоб відтворити образ цієї Атлантиди – тут потрібна була б епопея! Але я хочу бодай зберегти якісь крихти спогаду про цей загублений світ…" – це з "Спогадів і роздумів на фінішній прямій", яким наш герой довірив свої найзаповітніші думки.

Якось І.Дзюба разом з однодумцями побував на "малій батьківщині". Очевидець розповідає: "…Іван Михайлович незвично для мене хвилювався, якось метушливо намагався все показати, розповісти, - він наче повернувся в далекі тридцяті минулого століття і оживлював у своїй уяві цей завжди прекрасний, барвистий світ дитячих розваг, спілкувань і переживань. Він поривався переконати мене в якійсь особливій красі темних, зловісних, як на мене, териконів, розгледіти в скелях Оленівських Кар’єрів величні кам’яні амфітеатри, та я цієї краси не сприймав. А коли ми прибули на хутір Комишуваха, де колись жили його материні батьки, там я справді вразився пишними садами, зеленою оазою гаїв, розлогими нивами, пишнотрав'ям балок і врешті зрозумів, чому Іван Дзюба залюблений у свій Донецький край".

Читаєш ці емоційні рядки і мимоволі згадуєш іншого донбасівця – поета Володимира Сосюру, котрого теж мучило питання "Як передать, Донбас, твою красу і силу…".

Щоб відчути (саме відчути, а не побачити) у портреті Івана Дзюби незнищенний нуртливий донбасівський дух, гадаємо, належить згадати ще одного його земляка – Артема, пам’ятниками якого так щедро усіяний наш східноукраїнський край. На високій горі у Святогорську широким кроком йде у майбутнє Федір Сергєєв (справжнє прізвище Артема). На монументі (автор – скульптор І.Кавалерідзе) лаконічний промовистий напис "Зрелище неорганизованых масс для меня невыносимо".

Іван Михайлович, зрозуміло, далекий від подібного більшовицького радикалізму, бо переконаний, що шлях до правди (а для сьогоднішнього Донбасу це насамперед злагода у суспільному житті як запорука економічного благополуччя) проходить лише через освіту та культуру.

Так, Донбас сьогодні двомовний, але не й цивілізованому розумінні цього поняття, коли йдеться про глибоке знання обох мов (врешті, кожен вільний у своєму виборі, тим більше, що мудро кажуть: "Скільки мов знаєш, скільки разів ти людина"). Знову ж таки, приклад з не такого вже й далекого з історичної точки зору часу: у довоєнні роки і в Донецькій (тоді Сталінській) області, і в Луганській (тоді Ворошиловградській) областях були переважно україномовні освіта, преса, культурне життя.

Автор добре розуміє, що вище сказане, очевидно, не знайде масового схвалення (чи хоча б розуміння) у земляків нашого героя – деструктивні процеси, особливо у гуманітарній сфері, немов незнищенні метастази сьогодні глибоко пронизали духовне життя краю. Тому закінчуємо цей розділ наших нотаток простим міркуванням, над яким добре було б багатьом з нас замислитися: хай прихильники ідей закріплення русифікації українського сходу та півдня спробують знайти відповіді на питання "Кого з видатних російськомовних прозаїків чи поетів (чи філософів) дали за всю свою історію Донбас чи нижнє Придніпров’я, чи той же Крим?". Сумно констатувати факт-відповідь – "Нікого". Провінційні є, а от масштабу Анни Ахматової чи Михайла Булгакова немає (навіть якщо говорити про загальноукраїнські масштаби, то, наприклад, харків’янин поет Б.Чичибабін чи київський прозаїк В.Нєкрасов посідають чільне місце в російськомовній літературі, але не перше). Бо високохудожня література не може жити без свого мовного ґрунту! Навіть не фахівцеві зрозуміло, що російська мова виконує у згаданих регіонах (як і в цілому в Україні) насамперед комунікативну (прагматичну спілкувальну) функцію, а не культуротворчу (не будемо вже говорити про якість володіння "великим, могучим" нашими, як вони вважають себе, російськомовними співвітчизниками). Це добре розуміли згадані А.Ахматова і М.Булгаков, ще І.Бабель, В.Гросман та інші,й тому обрали для життя Росію, де мова О.Пушкіна та М.Лєрмонтова живе природним життям, постійно розвиваючись й наснажуючись натхненними народними джерелами, чого, ясно ж, немає ні в Донбасі, ні в Криму, ні в Слобожанщині…(з огляду на вище сказане просто дивують лицемірні "плачі" апологетів "Руського мира" за якоюсь "южнорусской школой" російської літератури та "русскоязычными пластами", що нібито мають місце в українській літературі. В Україні народилось немало майбутніх письменників світової літератури (наприклад, класик англійської прози Джозеф Конрад (Житомир), метр італійського детективу Дж.Щербаненко (Київ), нещодавня лауреатка престижної французької премії Ренодо знову ж таки киянка І.Немировська і так далі), але ніхто не пише про присутність італійської чи англійської "школи" в нашій національній прозі чи поезії, як і про присутність "української школи" в англійській чи італійській літературах).

У світі є правда, і є напівправда – третього не дано (до речі, неправда найчастіше "твориться" провінційними невдахами-політиканами).

Отже у світі є або тургєнєвський (пушкінський, бунінський, набоковський…) "великий могучий русский язык", або новотворений маргінальний воляпюк (переносно – зіпсована мова, набір слів з різних мов) чи українсько-російський суржик (подібне спостерігається у всіх пострадянських республіках, як і у всіх колишніх колоніях світу ). Високохудожня література на ущербленій мовній основі не може народитися (саме тому і В.Стус, й В.Голобородько – найвідоміші поети Донбасу (перекладені на основні мови світу) є україномовними).

Тому абсолютно закономірно, що Т.Шевченка дала світу центральна Україна, І.Котляревського – Полтавщина, І.Франка – Львівщина, В.Стефаника – Покуття, Лесю Українку – Волинь… Бо аж ніяк не випадково визначені оті кордони "від Сяну до Дону" – вони співпадають з межами духовного панування українського народу.

Тому, очевидно, як і Артему, Іванові Дзюбі "Видовище неорганізованих мас нестерпне".
Тому й зовсім близько стоять у світогляді нашого героя екологія як поняття нашого зв’язку з навколишнім середовищем та духовність – поняття змісту внутрішнього морально-психічного буття людини (може, не стоять, а протистоять, як згадані "марсіанські кратери" та вирощені на твердій донецькій землі сади?).

Тому й гнітюче болять Іванові Дзюбі ті рідні йому донецькі краї, пошрамовані "індустріалізацією" (особливо радянською), що, слава Богу, ще сусідять з рукотворними лісами Великоанадолю – дітищем незабутнього полковника корпусу лісничих Віктора фон Граффа (1820-1867).

Турбуватися про майбутнє

Спробувати гармонійно поєднати минуле з майбутнім

Вершинним у життєписі Івана Дзюби став період, коли в пору постхрущовської "відлиги", на зміну якій прийшов брежнєвський псевдолібералізм з його нестерпним імперським космополітизмом, мислитель кинув у обличчя лідерів неосталінського тоталітарного комуністичного режиму рішуче й різке "Я звинувачую?" (майже століття тому це зробив теж письменник – Еміль Золя, рішуче ставши на захист жертви французького правосуддя, він сміливо сказав офіційному Парижу: "J’accuse" – "Я звинувачую". Е.Золя боронив честь однієї людини, а І.Дзюба – мову й культуру цілого народу). Далі були, як вже говорилось, арешт, "покаяння" й по них воля – спочатку обмежена, а після проголошення української Незалежності – майже повна.

Історія не знає умовностей та все ж спробуємо змоделювати інший варіант життя І.Дзюби: юний інтелектуал (відмінник, сталінський стипендіат) з промислового (отже лояльного – пролетарського) краю за умови відданості існуючому політичному ладу міг би стати, наприклад, науковцем чи урядовим чиновником з успішною кар’єрою. Отже, мав би заможне існування обласканої владою еліти: мебльована квартира, за бажання – власний (крім службового) автомобіль, заміська дача тощо.

Але наш герой з його чутливим до людського горя серцем, співчуттям до долі своєї батьківщини й народу, обрав іншу стежку (як це сталося з В.Стусом, В.Голобородьком, І. Світличним й багатьма іншими їхніми однодумцями). Долю І.Дзюби визначив єдиний рішучий крок, коли він, переконаний у своїй правоті, піднявся над часом і комуністичною системою, в якій жив, і відкрив світу трагічне сьогодення свого народу, котрий вимушений і в ХХ-му столітті існувати в умовах радянського неоколоніалізму, приречений боротися проти тотального нищення його духовності, культури, найперше мови 70-мільйонного європейського народу – спадкоємця історії та високої духовності Русі Київської.

Як тут не згадати нашу поетесу Олену Телігу (Шовгеніву), котра одного разу в емігрантському празькому колі своїх ровесників була вимушена кинути в обличчя нахабним невігласам-шовіністам, що висміювали українську мову:

- Ви – хами! Та собача мова – моя мова. Мого батька і матері. І я вас більше не хочу знати!
Перегорніть життєпис Василя Стуса і знайдете подібний епізод, коли він – тоді молодий вчитель, не витерпів невігластва заброди, що повчав його "Ты что, по-человечески не можеш говорить?".

Безкультур’я й неосвіченість не народу (у даному випадку - донеччан), а люмпенів-заброд (запрошених радянською владою до Донбасу з найдальших "есесерівських" околиць й ігноруючих не лише українські традиції та культуру, а взагалі – традиції та культуру як цивілізаційне надбання людства) закономірно запалюють очищувальні іскри опору у тих, кому дорогі й близькі батьківщина, народ, врешті майбутнє України (у цьому, зокрема, переконують нинішні протести донбасівців проти закриття навчальних закладів у краї. Проблеми Донеччини й Луганщини не в примусовій "українізації", а в створенні сучасної освітньо-культурної мережі, яка б сприяла підвищенню загальноосвітнього та духовного рівня регіону).

Можливо, стаючи на шлях пошуку відповідей на питання, що його хвилювали, І.Дзюба і не знав слів давнього філософа Мойсея Маймоніда: "Якщо не я – то хто? Якщо не тепер – то коли? Якщо я тільки для себе – то навіщо я?".

Подібно вже згаданому французькому письменнику Е.Золя І.Дзюба у своєму науково-публіцистичному дослідженні "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965) сказав про те, що всі бачили, мовчазливо засуджували, але не протестували, сервілістично згоджуючись з спланованим Кремлем вигубленням всього, що називається українським (як і білоруським чи литовським, чи грузинським…).

Філософ Маймонід жив у ХІІ столітті, письменник Е.Золя в кінці ХІХ-го. Перший філософськими працями "Дороговказ заблудлим" і "Дороговказ розгубленим", другий своєю безкомпромісною публіцистикою (й літературною творчістю також) давали сучасникам віру в краще завтра.

Цього досяг й Іван Дзюба.

Як не заперечували кремлівські та київські бонзи звинувачення, викладені в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?" його автором, світ почув голос протесту з України. Досить сказати, що книга І.Дзюби була перекладена й видрукувана в США та Німеччині (1968), Великобританії (1968, 1970), в Італії (1971), Китаї (1972), Нідерландах (!973), Франції (1972, 1980).

В Україні ж праця потрапила до рук читачів лише 1998 року (до цього поширювалася в друкованому рукопису. До речі, за поширення її серед студентів Донецького університету був відрахований з цього вузу поет В.Голобородько й відправлений у військовий будбат (будівельний батальйон) на Далекий Схід).

І знову треба вдатися до паралелей: якщо голос Е.Золя був почутий французьким демократичним суспільством і справедливість восторжествувала, то автора "Інтернаціоналізму чи русифікації?" в тоталітарному радянському режимі чекала кара: І.Дзюба був ізольований від суспільства й звинувачений у "антирадянській діяльності". Тому Франція сьогодні – авторитетний лідер об’єднаної Європи, а Україна – ніяк не може зійти з мертвої точки геополітичної невизначеності.

Але, як твердив інший видатний француз Віктор Гюго в "Історії одного злочину": "Ніяким арміям не зупинити ідею, час якої настав". Заклики письменника знайшли своє реальне втілення в історії його батьківщини – 1991 року Україна стала незалежною.

Але тут на нашого героя чекало інше випробування: виявилося, що йому не доводиться почивати на лаврах, треба невтомно працювати, щоб проголошені декларації стали змістом життя українського суспільства, не лише частини патріотичної еліти.

І ось вже понад чотири десятиліття письменник живе мов би у двох світах: над його головою залишається світити німб духовного лідера, громадянина своєї країни, який мужньо закликає світ зупинити геноцид українського народу, а з іншого боку – відроджена свобода дала можливість сформуватися суспільству, котре не менше, ніж тоталітарне минуле, потребує рішучих лідерів, від яких чекають нового слова, нових ідей.

І.Дзюба чудово розуміє, що мав рацію Д.Неру, котрий бачив ті ж проблеми, але в буднях Індії, що одержала незалежність від Великобританії. Індійський лідер прийшов до гіркого висновку: "Найбільшим антагоністом народу є його інтелігенція, вихована колонізатором" (у чому ми, на жаль, теж переконуємось, і найбільше в останні роки).

Вимушений відкласти перо, І.Дзюба в 1992-1994 роках очолив міністерство культури України, намагався на практиці здійснити і свою програму й програму консолідації національної інтелігенції заради активізації інтелектуального життя в Україні. І знову він залишився сам-на-сам в оточенні конформістської більшості, котра, немов ненаситний сервантесівський Санчо Панса в посттоталітарну добу насамперед зайнята пошуками новітніх способів мімікрії, що дозволяють конвертувати своє "високе" становище в матеріальні блага, зовсім збайдужівши до інтересів народу.

Противник мітинговості й інших псевдосуспільних публічних виявів, письменник останнім часом не полишає своєї "башти зі слонової кістки", повністю віддавшись осмисленню української дійсності, котра прийшла після відродження державної незалежності. Висновки, до яких приходить І.Дзюба не завжди оптимістичні. Але альтернативи у нашого героя немає – треба продовжувати свій шлях: І.Дзюба – активний учасник наукового життя України, один з керівників масштабного проекту "Енциклопедія сучасної України", був головою Комітету Національної премії України імені Т.Шевченка, Президентом Республіканської асоціації україністів, академіком-секретарем відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАНУ. Уроки життя і творчості І.Дзюби вкотре переконують, що завжди в історії будь-якої країни були й будуть видатні діячі, ідеї яких випереджають час.

Захищати духовність народу

Розвивати культуру, науку, мистецтво

У словникознавстві є поняття – конкорданс (вид словника, в якому фіксується слово і всі контексти, в яких воно зустрічається). Можливо, про це думав Іван Михайлович, журячись про зникнення донбасівської української Атлантиди й творячи власний словник "дзюбізмів" – фіксація прикладів оригінальної мовної культури потомственних донеччан (автор не поділяє відвертого суму нашого героя щодо нібито відходу в минуле українського Донбасу. Все залежить від державної політики, яка здатна цивілізованими методами відродити не тільки мову. Приклад? Мова євреїв – іврит, мовчала майже півтори тисячі років. В кінці ХІХ століття виходець з Білорусії Е.Бен-Ієгуда (Лазар Перельман) визначив традиційні координати відродження народу: територія, держава, мова. На останній складовій він акцентував особливо: "Нам потрібна загальнонаціональна мова, котра б об'єднала нас". 1903 року був виданий малий словник мови іврит. А в 1959-му послідовники Е.Бен-Ієгуди завершили його працю – видрукували останню книгу 17-томного словника мови іврит, котра є нині однією з державних мов Ізраїлю).

М.Жулинський у передмові до "Спогадів і роздумів…" висловив побажання видати окремою книжкою "дзюбізми" – ці живі вияви мови етнодуху народу, серед якого виріс наш герой. Занотовані І.Дзюбою, сповнені світла слова-росинки нагадують пестливі доторки пензля талановитого живописця, який натхненний весною творить на полотні сонячний пейзаж.

А, може, піти далі й укласти "Словник мови І.Дзюби"? Він посів би гідне місце серед вітчизняних словників. Найкраще було б укласти конкордансний словник: слово й контекст – людина й природне середовище її буття…

Астрономи склали карту зоряного неба, літературознавці й мовознавці творять карту літературного й мовного Всесвіту.

Оскільки маємо перед собою цілісну натуру, видатну постать, мислителя, то можна сказати, що бачення ним світу, українських видноколів, вся його невтомна подвижницька діяльність – це утвердження в суспільній свідомості національних пріоритетів, координатів нашого руху у майбутнє.

На жаль, у нас немає можливості зупинитися детальніше на провідних ідеях відомих у світовій науці лінгвістів (від В.Гумбольдта до, наприклад, Ю.Шевельова). А добре було б це зробити, хоча б тому, що у нас часто громадськість прислухується до невіглаських "екзерсисів" провінційних "знавців" мовних проблем, ніж до авторитетної думки компетентних фахівців.

Лише один приклад: Данте Алігієрі блискуче володів пануючою в сучасній йому освіченій Європі латинською мовою, але дійшов до закономірного висновку, що високохудожню літературу можна творити лише мовою народу (у його випадку – італійською). З під пера автора "Божественної комедії" у 1304-7 вийшов трактат "Про національну мову", де ясно сказано, що "джерело і творець мови для дитини – мати, оточення". Додамо до цього ще слова німецького романіста Г.Фрейтага, перегук з якими знаходимо у висловах багатьох наших культурних діячів: "У душі кожної людини знаходиться мініатюрний портрет її народу".

Отже, найперше рідна мати дає кожному з нас рідну мову (суспільство здатне лише нав’язати вигідний йому прагматичний засіб спілкування – мову пануючого ладу, що й спостерігаємо у нашій історії: чия влада, того й мова).

Тому з одного боку ми повинні, не зважаючи ні на що, завжди дбати про розвиток своєї мови, як це демонструють провідні політики та державні діячі світу. 23 березня 2006 року на саміті Євросоюзу Президент Франції залишив засідання, коли голова французької ради підприємців почав свій виступ англійською мовою. Все правильно: у Франції діють закони про захист французької мови. Минулого року міністр закордонних справ Німеччини звернувся до лідерів ЄС із закликом виявляти більшу повагу до німецької мови, бо цією мовою володіють близько 100 мільйонів жителів країн ЄС.

То чому ж не повинна захищати себе українська мова, якою нині у світі володіють понад 70 мільйонів людей. Наші мовні кордони набагато ширші державних – досить нагадати, що українська мова є третьою за поширеністю серед неофіційних мов Європейського Союзу (до речі, на такому ж рівні знаходиться й російська, сербська та хорватська мови). Серед офіційних мов тут лідирують німецька, французька та італійська. Головною мовою спілкування в Європейському Союзі, як і в світі, залишається англійська.

Отже питання зовсім не у витвореній псевдофахівцями та нездарами-політиками якійсь ізоляції, до якої нібито кличуть І.Дзюба та його однодумці. Зрозуміло, що не можна обмежувати наше буття національними кордонами (і територіально, й особливо духовно). Але наш шлях не у навя’зуваний Україні північний "Русский мир", котрий на наших очах зменшується, немов шагренева шкіра (особливо після розпаду останньої комуністичної імперії – СРСР).

Гадаю, що для більшості читачів видатний медик М.Амосов – людина авторитетна. У своєму дослідженні "Идеология для Украины" (1997), базованому на значному фактичному й соціологічному матеріалі, вчений запитує: "Куда идти?" І рішуче відповідає: "Только на Запад…На Россию заглядываться не стоит. Будуще ее туманно". Над висновком М.Амосова є резон задуматися, оскільки вчений був справжнім російським патріотом.

Пануюча у світі англійська мова, вивчати яку М.Амосов переконував вивчати серйозно, вийшла на лідируючі позиції не в давні віки, а в останні півстоліття. Так, колись це було забезпечено статусом Великобританії – найбільшої імперії на Землі. Але, втрачаючи колонії, британці разом з США подбали, зокрема, про лідерство в електронній революції – 80% сучасних засобів зв’язку з'явилися як англомовні (а тепер до цього додалися ще й комп’ютери, Інтернет).

Тому наш шлях у цивілізоване майбутнє не в русифікації, яка в часи незалежності активізувалась (не забули?: "чия влада, того й мова"), а у розвиткові освіти та культури України, що саме й забезпечить нам вихід на європейські та світові виднокола.

Знання української мови (додамо до цього ще й опанування іншими мовами світу: само собою зрозуміло – й російською) – не егоїстичне бажання національно-патріотичної еліти, а ознака інтелектуального рівня людини, тим більше, якщо вона знаходиться у відповідальній когорті державної еліти (обіймає посаду урядового службовця чи позиціонує себе як політика тощо). Мовна політика будь-якої країни – це фактор стабільності суспільства, його сталого розвитку. Відомий український і російський мовознавець О.Потебня наголошував, що денаціоналізація безумовно веде до "дезорганізації суспільства, його аморальності".

Ось чому Іван Дзюба, відстоюючи пріоритети української мови та культури, вслід за Т.Шевченком має повне право повторити:

Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого.
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи. Орю
Свій переліг – убогу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть...

Ці Шевченкові рядки – епіграф до біографії нашого героя.

х х х

Колись Іван Дзюба вийшов у життя, щоб знайти дорогу до свого народу.

Сьогодні ситуація дзеркально протилежна: черга народу – нас всіх, знайти своїх лідерів, провідників до кращого життя, яким (як і нашому герою) над усе дорогі Україна (дерева), її майбутнє (діти), її культура й духовність (мова).

Вже тому ювілей Івана Дзюби – добра нагода започаткувати традицію масштабного вшанування наших видатних сучасників. Урочистості, гадається, повинні включати в себе, крім громадських зібрань, наукові конференції (у даному випадку не лише у Києві, але й у національних університетах Донецька, Львова, Одеси і так далі), видання пам’ятних томів, присвячених мислителям нашого часу – справжнім ідеологам українського державотворення.

І це побажання – думка не випадкова.

Назрів суспільний виклик – повернутися до фундаментального дослідження І.Дзюби – "Інтернаціоналізм чи русифікація?", бо час зупинився в Україні: русифікація продовжується (навіть наступає!), а інтернаціоналізм уступив місце близькому за суттю космополітичному глобалізму – антитезі відроджувальних культуротворчих процесів – запоруки духовного розвитку кожного народу.

Мова не йде про повторення пройденого, а про продовження "Інтернаціоналізму чи русифікації?" з новим змістом.

Віталій Абліцов,
Київ