Україна, реалізуючи політику позаблоковості в інституціональній площині, могла б сприяти запобіганню процесу перетворення ОБСЄ в інструмент "великої політики" геостратегічних блоків

У будь-якому трактаті проглядає немало двозначності, а це доводить, що кожна з договірних сторін свідомо прагнула порушити його, як тільки трапиться шанс. Люк де Клап’є Вовенарг (1715-1747), французький письменник Мова дипломатів невичерпна. Варто їм обійти який-небудь договір, і вони відразу ж знаходять для цього новий вислів. Йоган Нестрой (1801-1862), австрійський комедіограф

 Безпека Європи: конкуренція "геоархітектурних" проектів?

Саміт в Астані проводився на геостратегічному фоні концептуальних міжнародно-політичних дискусій про майбутнє архітектури європейської безпеки, що досить давно ведуться між Росією і Заходом.

Ініціатором переведення концептуальних дискусій у практичну площину обговорення конкретних проектів транс’європейської безпеки стала Росія. Адже такі події останніх десятиліть, як череда розширень ЄС і НАТО, а також активізація європейсько-євроатлантичного вектора політики безпеки багатьох країн СНД (починаючи з Азербайджану і Грузії, закінчуючи Узбекистаном і Киргизією) стала викликом, що може істотно підірвати ключові геополітичні позиції Росії як безумовного регіонального лідера [4].

Оформлювана під впливом цих тенденцій архітектура європейської безпеки постбіполярного зразка [5], в якій Росія втрачала свої провідні позиції, змусила останню шукати варіанти "виходу з геополітичного глухого кута", в який її латентно заганяв Захід [6].

Вперше російська ідея укладення Договору про європейську безпеку (ДЄБ) була озвучена на Петербурзькому економічному форумі (2008, червень). Подробиці виклав президент РФ на Евіанській конференції зі світової політики (2008, жовтень). У Евіані Д. Медведєв окреслив п’ять основних принципів, на яких має базуватися Договір:

1) підтвердження базових принципів безпеки і міждержавних відносин на євроатлантичному просторі;

2) неприпустимість застосування сили чи загрози її застосування в міжнародних відносинах;

3) гарантії забезпечення рівної безпеки;

4) заборона на ексклюзивне право будь-якої держави і міжнародної організації на підтримання миру та стабільності в Європі;

5) запровадження базових параметрів контролю над озброєннями і "розумної достатності" у військовому будівництві.

У своєму прикладному переломленні ці принципи передбачають, зокрема, неможливість ні розміщення елементів ПРО в Чехії і Польщі, ні розширення НАТО, ні ігнорування угоди про адаптацію Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ), а також блокують односторонні дії США/НАТО, подібні до кампанії проти Сербії (1999).

По суті, через реалізацію цих принципів Росія запропонувала змінити на свою користь баланс сил на транс’європейському просторі (щоб "вивести з активної гри" домінуючого зовнішнього актора і, таким чином, максимально відійти від моделі однополярності) – і після цього жорстко "зафіксувати" вигіднішу для Росії геополітичну конфігурацію.

Російський зовнішньополітичний істеблішмент активно включився в роз’яснення і просування того, що Д. Медведєв у своєму Інтернет-блозі озаглавив "Конструктивний порядок дня для європейської безпеки" (2009, червень).

У документі, передусім, мова йшла про "нове покоління програмного забезпечення і нові зручні "інтерфейси" між діючими в сфері безпеки структурами – аби ці структури в кризових ситуаціях "не зависали". Аби в них не було дублюючих чи, тим більше, конкуруючих порядків денних".

Тематика Договору активно обговорювалася на засіданні Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ у Гельсінкі (2008, грудень), на спільному засіданні Форуму зі співробітництва в сфері безпеки та Постійної ради ОБСЄ і на зимовій сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ у Відні (2009, лютий), на Брюссельському форумі (2009, березень), на Мюнхенській конференції з безпеки (2010, лютий) [7] і її виїзній сесії в Москві (2010, жовтень).

Члени НАТО, які вже давно розв’язали питання взаємних гарантій безпеки, сприйняли російський проект нейтрально-негативно [8], пославшись на компетенцію ОБСЄ в обговоренні проблем безпеки в масштабі "від Ванкувера до Владивостока". Водночас вони не заперечили доцільності розгляду російської пропозиції у форматі Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ.

Так, напередодні відкриття 46-ї Мюнхенської конференції з безпеки (2010, лютий) глава зовнішньополітичного відомства США Гілларі Клінтон заявила: "Ми підтримуємо мету, але не згодні з підходом Росії. Найкращий шлях уперед лежить через зміцнення існуючих інститутів (таких, як ОБСЄ і Рада "Росія – НАТО"), а не через укладення нових угод. Безпека Європи гарантується цілим рядом інститутів, включаючи НАТО, Європейський Союз, ОБСЄ, які мають повний комплекс засобів – воєнних, політичних, економічних, соціальних і юридичних. Ми повинні зміцнити нашу відданість цим інститутам і забезпечити їхню спроможність відповідати сучасним викликам" (Sueddeutsche Zeitung, 5.02.2010) [9].

Попередньо отримавши певну підтримку розгляду ДЄБ у форматі ОБСЄ [10], Росія через Грецію [11] ініціювала "процес Корфу" [12].

Захід, у свою чергу, спробував скористатися цим процесом для реалізації своїх інтересів. Вони визначаються, передусім, необхідністю виходу з геоекономічної кризи, а також суміжними проблемами подальшої інтеграції нових членів (починаючи з Болгарії і Румунії – і закінчуючи Хорватією й Ісландією).

В результаті поступово "перенаправлюваний" Заходом у свій бік "процес Корфу" акцентував увагу на тому, що необхідно першочергово розв’язувати проблеми режиму контролю над озброєннями, посилювати потенціал ОБСЄ із запобігання й урегулювання конфліктів, посилювати інститути ОБСЄ в царині прав людини тощо.

З цією метою було висунуто низку практичних ідей і пропозицій [13], у тому числі діаметрально протилежних.

Восени 2010 року, напередодні саміту ОБСЄ в Астані, в рамках "процесу Корфу", європейці представили ідею "співтовариства безпеки", що ґрунтується на давніх конструктах американського геополітика чесько-німецького походження Карла Дойча.

Варто нагадати, що поняття "співтовариство безпеки" вперше було використане Р. Ван Вагененом на початку 50-х років ХХ століття. К. Дойч розробив цілісну концепцію "співтовариства безпеки" в міжнародних відносинах. У його базовій роботі "Політичне співтовариство і північноатлантичний простір: міжнародна організація в світлі історичного досвіду" (1957) [14] досліджено перспективи мирного розвитку міжнародного співтовариства.

Головна ідея роботи полягала в тому, що взаємна довіра і спільна ідентичність є головними факторами появи впевненості в мирному розвитку відносин між державами. В основі цієї концепції лежить принцип взаємної довіри і несилового розв’язання проблем.

Співтовариством безпеки називається регіон або група держав, які вирішують проблеми на ґрунті конструктивного підходу, оминаючи конфліктні ситуації.

В силу обставин часу, європейська альтернатива російському проекту була представлена в "сирому" вигляді. Однак її одразу в цілому підтримала Росія – як своєрідну "начинку" для проекту ДЄБ. США, для яких "внутрішні" європейські проблеми поступово відходять на другий план пріоритетів їхньої геостратегії [15], також не виступили із запереченнями щодо цього проекту. Тим більше, що в перспективі вони могли б зайняти в ньому значиме місце...

В силу того, що в цілому "процес пішов", ідея мала отримати певний практичний розвиток на саміті в Астані, а члени ОБСЄ – прийняти План дій, зорієнтований на утворення "співтовариства безпеки". Однак латентне розходження в базових підходах (у т. ч. ціннісного характеру [16]) прирекло перспективний проект на невдачу.

Воно знайшло своє відображення в прийнятій із великими труднощами Астанинській пам’ятній декларації. У підсумковий документ "Назустріч співтовариству безпеки в XXI столітті" включили пасаж про бачення "єдиного і неділимого співтовариства євроатлантичної і євразійської безпеки від Ванкувера до Владивостока, заснованого на узгоджених принципах, спільних зобов’язаннях і спільних цілях".

Таке "обережне" розведення понять додатково оформило давно існуючий латентний геополітичний розкол [17]. Він структурно оформлюється членством у НАТО та ЄС, з однієї ("євроатлантичної") сторони, і ОДКБ та СНД – з другої ("євразійської").

У рамках подібного розвитку подій перед такими країнами, як члени ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), які притримуються політики позаблоковості [18], відкривається невтішний шлях потрапляння в "сіру зону" [19].

До того ж, він ускладнений латентними конфліктами (в Придністров’ї, на Кавказі й у Центральній Азії). Це виразно проявилося на саміті ОБСЄ в Астані.

Якщо можна вести переговори після війни, чому не можна вести їх до і замість війни? Абба Ебан (1915-2002), ізраїльський дипломат і політик Тільки час залагоджує конфлікти, але йому необхідно допомогти. Вільям Зартман, сучасний американський учений

Кавказ спотикання: "м’яка підчеревина" Євразії

Свого часу В. Черчилль назвав Балкани "м’якою підчеревиною Європи". Екстраполюючи геополітичний афоризм великого британця на нинішню ситуацію, можна стверджувати, що зараз "Кавказ – м’яка підчеревина Євразії".

Справді, в Астані саме "кавказька тема" викликала найгострішу полеміку...

Практично ніхто з учасників саміту ОБСЄ не сумнівався в тому, що якогось серйозного прориву "на кавказькому напрямку" очікувати передчасно. Проте, за попереднім порядком денним, європейські сторони завчасно "домовилися поговорити" про непросту ситуацію в одному з найпроблемніших (поряд із Балканами) субрегіоні "великої Європи".

Так, після зустрічі зі співголовою Женевських дискусій в Цхинвалі (2010, грудень) тодішній спеціальний представник чинного голови ОБСЄ з урегулювання затяжних конфліктів Б. Нургалієв оптимістично спрогнозував: заява М. Саакашвілі в Астані про відмову від застосування сили для розв’язання проблеми територіальної цілісності надасть змогу розпочати роботу над спільним документом про ненапад.

"Я думаю, міжнародні організації, яким було направлене звернення, відповідним чином його зафіксують, і на основі реальних документів ми продовжимо роботу над документом про незастосування сили", – сказав Б. Нургалієв. Спецпосланник ЄС П’єр Морель підтримав цю точку зору: "Заява Саакашвіли – предмет і базис для майбутньої роботи".

Однак Москва завчасно дала зрозуміти, що не збирається обговорювати проблему територіальної цілісності Грузії. Відповідно, на саміті ОБСЄ не вдалося домовитися не тільки щодо Плану дій, але навіть щодо фрагменту Декларації, присвяченого проблемі Грузії.

Росія також "обійшла увагою" наполегливі заклики представників держав ОБСЄ, в тому числі держсекретаря США Г. Клінтон, допустити в Південну Осетію місію спостерігачів Організації.

Лідери ряду європейських країн у своїх виступах неодноразово вказували Росії на необхідність виконання серпневої угоди (2008) про припинення вогню. Вони відкрито заявляли, що визнання Москвою незалежності Абхазії і Південної Осетії було серйозною помилкою.

В цьому контексті Росію фактично неофіційно "призначили винною" в невдачах "кавказького діалогу" ОБСЄ – і президент Д. Медведєву та міністр закордонних справ РФ С. Лавров достроково покинули саміт! Тим самим вони поставили під загрозу фінальну частину заходу – прийняття і підписання Спільної декларації…

"Ми готові в підсумкових документах саміту активно і в деталях підтримати роботу Женевських дискусій. Але ми не можемо погодитися з тим, що ці дискусії присвячені "конфліктам у Грузії", як це пропонують зробити деякі наші західні колеги", – пояснював глава МЗС РФ.

Успішнішими, на перший погляд, могли видатися кроки в напрямку врегулювання нагорно-карабаського конфлікту. Під час саміту було поширено заяву від імені президентів Азербайджану і Вірменії, а також глав делегацій держав – співголів Мінської групи ОБСЄ. Однак під час саміту так і не відбулося очікуваної багатьма зустрічі лідерів двох країн. А це стало чітким сигналом того, що сторони все ще далекі від консенсусу.

Додаткової гостроти ситуації надала позиція Вірменії, яка в різкій формі виступила проти згадування – у будь-якій частині проекту політичної Декларації – про принцип територіальної цілісності і непорушності кордонів (поза контекстом урегулювання конфлікту), необхідність повернення біженців та переміщених осіб, збереження пам’яток культури і релігії в зонах протистоянь. Водночас усі інші держави ОБСЄ не заперечували проти включення цих основоположних постулатів у текст Декларації.

Загроза блокування консенсусного прийняття Декларації (про План дій мова тим більше не йшла!) російською і вірменською сторонами призвела до того, що в підсумковий документ увійшов лише доволі безликий пасаж про необхідність "посилити роботу з розв’язання існуючих конфліктів на просторі ОБСЄ шляхом мирних переговорів у рамках загальноприйнятих форматів, із дотриманням норм і принципів міжнародного права, зафіксованого в Статуті ООН і в Гельсінкському заключному акті".

Чинний голова ОБСЄ – глава МЗС Казахстану К. Саудабаєв розділив виражене більшістю розчарування тим, що не було досягнуто більшого у вирішенні найважливіших питань, включаючи неврегульовані конфлікти. На тлі триваючого зловживання принципом рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею в контексті врегулювання затяжних конфліктів, зазначив він далі, всі 10 принципів Гельсінкського заключного акта мають першочергову важливість. Отже, вони однаково і неухильно застосовуватимуться при інтерпретації кожного з них, враховуючи інші [20].

Неважко здогадатися, що казахський дипломат прозоро натякав на неможливість свавільно пересувати прикордонні стовпи в XXI столітті.

Таким чином, саміт завершився не більшим, аніж перепідтвержденням принципів ОБСЄ. Очікуваний План дій не був прийнятий. А в процесі узгодження самої Декларації саміту, що тривав понад 12 годин (!), практично всі конкретні моменти були вихолощені зацікавленими в цьому сторонами.

Дипломат – це людина, яка повинна перетворити барабанний бій політиків на звуки арфи. Юджин О'Ніл (1888-1953), американський драматург

Замість висновків: транс’європейський виклик Україні

Делегації роз’їхались із Астани із тими ж проблемами, з якими приїхали на саміт. Але захід усе-таки став черговим кроком на шляху формування нової архітектури європейської безпеки.

Із січня 2011 року ОБСЄ очолює Литва. Її президент Даля Грибаускайте вже в Астані сформулювала завдання на час головування цієї балтійської держави. Вона має намір добитися просування в розв’язанні затяжних конфліктів: "Я вважаю, ми можемо надати допомогу в досягненні прогресу в Молдові, Грузії, Нагорному Карабасі". І встановити тісний контакт із цими країнами та вислухати точки зору кожного з фігурантів затяжних ("заморожених") конфліктів.

Новий лідер ОБСЄ назвала пріоритетними також завдання розвитку демократичних процесів на просторі ОБСЄ і захисту від кіберзагроз.

Є всі підстави сподіватися, що Україна, до якої – після Литви (2011) і Ірландії (2012) – перейде в 2013 році пост голови ОБСЄ, зустріне цю подію не з порожніми руками.

Зокрема, наша країна могла б зробити вагомий внесок у врегулювання "заморожених" конфліктів шляхом ініціатив на основі положень Спільної декларації глав держав ГУАМ щодо цієї проблеми. Україна, реалізуючи політику позаблоковості в інституціональній площині, могла б сприяти запобіганню процесу перетворення ОБСЄ в інструмент "великої політики" геостратегічних блоків.

Подібна "превентивність" стала б істотним практичним внеском у реалізацію концепції "неділимості безпеки" простору ОБСЄ.

Сміємо сподіватися, що Україна зможе добитися реальних успіхів у забезпеченні максимально ефективної діяльності ОБСЄ, практично підтвердивши тим самим свою міжнародно-політичну репутацію перспективного субрегіонального лідера і донора міжнародної безпеки.

 

[1] Пор.: Батюк В. Постбиполярная ретроспектива мирового порядка // Международные процессы. – 2010. – Т. 8, № 2 (23).
[2] Толстов С.В. Європейська безпека в умовах багатополярного світу // Зовнішні справи. – 2010. – №3.
[3] Пор.: Шаклеина Т. "Порядок после Грузии" или "Порядок при Обаме"? // Международные процессы. – 2008. – № 3.
[4] Показово також те, що незалежність Абхазії і Південної Осетії відмовилися визнати навіть такі доволі вірні російські сателіти – члени ОДКБ, як Білорусь чи Вірменія (при тому, що остання періодично порушує питання про можливе визнання самопроголошеного Нагорного Карабаху).
[5] Пор.: Pabst A. The EU and Russia in a New Global Constellation // Reinventing and Reinvigorating EU – Russia Relations / A. Clesse, A. Kortunov (eds.) – Amsterdam: Dutch University Press, 2008.
[6] Пор.: Лавров С. В. Кризис в отношениях с Западом: какой кризис? // Итоги. – 2009, 18 мая.
[7] Виступаючи на заході, глава МЗС РФ С. Лавров охарактеризував стан європейської безпеки як "атрофію ОБСЄ": вона неспроможна реалізувати принцип неділимості безпеки на всьому євроатлантичному просторі. Мова йшла про принцип, за яким безпека одного члена ОБСЄ не може гарантуватися за рахунок ущемлення безпеки іншого її члена. Як приклад того, що система не працює, С. Лавров навів навіть приклад бомбардувань Югославії і події на Кавказі в серпні 2008 року. Він зазначив, що ОБСЄ "нам усім потрібна", але як організація, що насправді розв’язує питання безпеки. Зараз же, на його думку, вона займається "гуманітарною сферою на шкоду іншим [сферам]".
[8] Наприкінці листопада 2009 року посол РФ при штаб-квартирі НАТО Д. Рогозін повідомив, що передав генсеку Альянсу А. Ф.Расмуссену проект ДЄБ, текст якого був тоді ж опублікований на офіційному сайті Кремля. Під час візиту до Москви в середині грудня Расмуссен заявив, що не бачить необхідності в його укладенні.
[9] Див. також: Виступ державного секретаря США Гілларі Клінтон в паризькій Військовій академії (Ecole militaire) про майбутнє європейської безпеки, 29 січня 2010 року.
[10] Інститут "Схід – Захід" (Грег Остін) напередодні міністерської зустрічі на о. Корфу випустив ґрунтовну доповідь "Євроатлантична безпека: одне бачення – три шляхи", що містить конкретизовані пропозиції щодо подальшого просування ДЄБ.
[11] Варто згадати, що Греція стала однією з дуже небагатьох країн Заходу, які не визнали незалежність Косова.
[12] Воронков В. Договор о европейской безопасности: после Корфу // Индекс безопасности. – 2009. – Т. 15, № 3-4 (90-91).
[13] Ср.: Pabst A. The Berlin Doctrine: From Atlantic Unipolarity to a Pan-Eurasian Sесurity Community // Russia in Global Affairs. – 2009, January-March. – Vol. 7, № 1.
[14] Political Community and the North Atlantic Area: International Organization in the Light of Historical Experience / Karl W. Deutsch et al. – Princeton: Princeton University Press, 1957.
[15] Доволі показово, наприклад, те, що рівень участі США в саміті ОБСЄ в Астані обмежився делегацією на чолі з держсекретарем США Г. Клінтон. Не менш показове й те, що Г. Клінтон після Астани здійснила турне по центральноазійських країнах.
[16] За оцінками експертів, у глибині проекту ДЄБ криється ідея розхитування тих ціннісних принципів гарантування безпеки, на яких розвиваються НАТО і ЄС: передусім, максимум взаємної довіри держав і свободи вибору країною-членом своєї геостратегії безпеки (участі / неучасті у воєнно-політичних союзах і т. п.).
[17] Одним із проявів цього розколу стала ситуація навколо визнання "самопроголошених" державних утворень: Косова – з одного боку (визнаного майже всіма країнами – членами ЄС і НАТО), Абхазії і Південної Осетії – з іншого (визнані Росією, не визнані жодною країною – членом ЄС і НАТО).
[18] Пор.: Потєхін О. Нейтралітет і позаблоковість // Євроатлантика. – 2010. – №3.
[19] Ср.: Федуняк С.Г. Феномен "сірої зони" в Європі і на пострадянському просторі після завершення "холодної війни" // Стратегічна панорама. – 2004. – № 3.
[20] Стаття VIII Декларації принципів Гельсінкського заключного акта (1975), якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах, визначає, що вони поважатимуть рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею, діючи постійно у відповідності з цілями та принципами Статуту ООН і нормами міжнародного права, включаючи ті, що стосуються територіальної цілісності держав.

Олексій Полтораков,
кандидат політичних наук,
Європейська асоціація українців