День провокатора

Українські політики – це здібні до запудрювання мізків населення добродії, які вміють пояснити лише те, чому погано. Часом з них вимагається ще й пояснити, чому в Україні не може бути добре

Останні події в державі розгортаються таким чином, що вже просто мовчати ніяк не можна. Тому й автор змушений вставити свої п’ять копійок, аби спробувати розібратися, що ж воно в Україні та й поза її межами діється? Мова про 9 травня, і не у Львові, і у Львові. Певні організаторські потуги всіх зацікавлених організацій та приватних осіб, з подальшим висвітленням у ЗМІ того, що вийшло, вимагають хоч якоїсь відповіді на кілька запитань. Перше: а що, власне, відбулося; друге: хто організував; третє: навіщо?

Свято із питаннями в очах

За всіма ознаками, те, що ми вже 46 років гучно святкуємо як День перемоги, потроху з’їхав до Дня лицемірства. Ті нечисленні і дуже вже немолоді люди, які мали якусь причетність до бойових дій, і ще в змозі вийти із дому, слугують лише прикриттям для невмирущої радянської партійно-господарської номенклатури в Україні. А ще – для різноманітних діячів і діячиків, котрі таким чином отримують законний привід покрасуватися під червоними знаменами і портретами Сталіну. Так було практично всі останні 20 років.

Зрозуміло, що в Україні фактично немає політиків (все "квазі" – як і державність, і незалежність тощо). Про учених кажуть, що вони є, але на службі тих же квазі-політиків, тому за калькулятор і книгу ніхто не сідає. А дарма. Бо статистика – справа вперта, і вона вказує (станом на 2010 рік), що середня тривалість життя чоловіка-українця – 62 роки. Останній військовий призив – той, що не воював, але зрівняний у правах з фронтовиками – 1927 року народження. Тобто наймолодшому фронтовику зараз 85 років. Зважаючи ж на те, що "молодим – скрізь у нас дорога", у радянські часи говорилося, що фактично останнім призивом, який масово воював, був 1923 рік народження. У 70-ті роки відверто говорилося, що "навіки дев’ятнадцятирічні" (по Григорію Бакланову) залишилися лежати в землі. Уточнення зробив фільм "Ати-бати йшли солдати" Леоніда Бикова (знятий за матеріальної підтримки МО СРСР і особисто міністра, Маршала А. Гречка): з призваних на фронт юнаків 1923 року народження повернулися додому лише 3 відсотки.

Звідси питання: про яких ветеранів сьогодні взагалі може йти мова? Про тих горлохватів 1939-1947 років народження, які окупували всі ветеранські організації і справно – під червоними прапорами – беруть гроші у "Регіонів", а закликають паству голосувати за КПУ? Тому замість достойного вшанування тих небагатьох дуже старих людей, що жебрають у містах і селах, всі сили кидаються на паради. А вже придумана владою із популістських міркувань "пільгова категорія" "Діти війни" сьогодні – головний ворог тієї влади. Чи не на кожному розі можна знайти вивіску "Адвокат", а поряд – більшими буквами – "Діти війни". Простіше кажучи, "діти війни", середній вік членів організацій яких – 75 (!) років, судяться із владою і виграють суди, тому що їм ніхто і не збирається віддавати належне по закону.

Ми вже не будемо говорити про ситуацію із захороненням останків воїнів Червоної та Радянської армії. Це справа "чорних" археологів та нечисленних ентузіастів. Влада ж хіба що може постояти на мітингу та поплескати по плечу мецената, який за власний кошт здійснив захоронення і поставив якийсь пам’ятник загиблим. Зате, щоб показати президенту Ющенку, хто у домі господар, місцеві ради Півдня і Сходу України, починаючи десь із 2007 року, масово вирішили вивішувати і 9 травня, і у дні визволення міст від гітлерівців червоні прапори Компартії України, які мали слугувати прапорами Перемоги. Паралельно була підтримана вже ініціатива путінщини всіляко пістрявити георгіївськими стрічками. У Запоріжжі, наприклад, минулого свята не лише вся знать була в стрічках, а на німецьких "мерседесах" висіла білогвардійська георгіївська стрічка, а й цілі колони вийшли із сотнями стилізованих під цю стрічку прапорів.

Бо нема в Україні кому голосно сказати, що георгіївська стрічка НІЯКОГО ВІДНОШЕННЯ ДО ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НЕ МАЄ. Чи, як у нас прийнято її називати, – до Великої Вітчизняної війни. Бо Георгіївський хрест чотирьох ступенів проіснував як "солдатська нагорода" в Російській Імперії з 1807 до 1917 року. Що не означає, що у "білому русі" його не використовували й пізніше (мовою оригіналу):

"В годы Гражданской войны 1917-1922 гг. в Добровольческой Армии и в Вооруженных Силах Юга России награждения боевыми наградами использовали крайне неохотно, особенно в начальном периоде, так как считали безнравственным награждать боевыми наградами русских людей за подвиги в войне с русскими же людьми, но генерал П. Н. Врангель возобновил награждения в созданной им Русской Армии. В Северной армии и армии адмирала Колчака награждения происходили более активно. Последние награждения состоялись в 1941 году в рядах Русского Корпуса – русского коллаборационистского формирования, сражавшегося на стороне нацистской Германии в Югославии с партизанскими отрядами Народно-освободительной армии Югославии Маршала Югославии Иосипа Броз Тито" ("Вікіпедія", стаття "Георгіївський хрест").

На пропозиції деяких учених, у 1944 році був розроблений проект постанови Раднаркому СРСР про прирівнювання Георгіївського хреста до Ордена Слави (за пільгами, правом носіння ОРДЕНСЬКИХ ПЛАНОК, і отриманням посвідчення кавалера Ордена Слави з позначенням "б. георгиевскому кавалеру". Щоправда, цієї постанови ніхто так і не видав.

Ми заговорили про Орден Слави. Так, кольори його колодки повністю співпадають з кольорами Георгіївського хреста. Орден з’явився, до речі, через день після звільнення від гітлерівців Києва у листопаді 1943 року. За важливістю він йшов наступним після номенклатурного Ордена Знак Пошани, хоча всі ступені ордену Слави на грудях начебто прирівнювалися до звання Героя.

Зауважимо, що про Орден Слави у всіх заходах людей, які, здається, тільки й живуть заради того, щоб, вибачте, плюнути в Україну і українське, ніяк не йдеться. Тільки – і це в трактовці, підкреслимо, радянської пропаганди – мова про білогвардійську, та ще й скомпрометовану, нагороду – Георгіївський хрест.

До слова сказати – як і "двомовність" в країні використовується під гаслом: "Ніякої української мови!", так і запис "червоний прапор використовується разом із державним" – діє тільки на папері. Наприклад, на прохідних запорізького заводу, який представлений у Партії регіонів двома народними депутатами – В. Богуслаєвим і Я. Сухим, ніяких державних прапорів не було – тільки червоні. На демонстрації 9 травня, організованій запорізькою номенклатурою, кілька державних прапорів були, але вони просто потонули у радянській символіці. Зокрема із 25 фотографій офіційного фотозвіту облдержадміністрації про 9 травня жоден синьо-жовтий прапор в кадр так і не потрапив.

Як висновок зауважимо таке. Сьогоднішня російська пропаганда всіма силами намагається "помирити" Миколу II і більшовиків, Фрунзе і Денікіна, Жукова і Власова. До слова сказати, останній – улюбленець Сталіна, радянський генерал, який давав присягу саме уряду СРСР. Він сьогодні – борець за Росію. Степан Бандера і його соратники, які за рішенням донецького суду, громадянами ні СРСР, ні України не були, присяги нікому не давали, вважаються "зрадниками". Тому, давно побратавшись з німцями, продовжують війну з УПА, але власівський "триколор" вже 20 років як є державним прапором РФ. Тому всіляко затирають український прапор, а кольори білогвардійської доблесті – не просто в честі, вони, схоже, ось-ось витіснять навіть прапор КПУ. Зрозуміло, чому мовчать зазомбовані натовпи надуреного народу, але чому мовчать, виходить, теж зазомбовані, академіки? Це, напевне, їх треба спитати…

"Дан приказ ему на Запад"

Вище ми коротенько описали атмосферу, у якій мав проходити День перемоги по всій Україні. Квазі-держава, зрозуміло, має зовсім інший, ніж той, що всім наче відомий (і вже добре осточортів), центр прийняття рішень, щонайменше – з принципових питань. Він, той центр, – у Москві. Звернули увагу, хто є українськими політиками? Це здібні до запудрювання мізків населення добродії, які вміють пояснити лише те, чому погано. Часом з них вимагається ще й пояснити, чому в Україні не може бути добре. На цій справі виховані справжні віртуози, тому що, коли з Москви ставлять якесь дике і дивне завдання, з катастрофічними наслідками для того ж населення та й майбутнього тих самих "смотрящих на местах", то у нас активно починають шукати "стрілочника" серед своїх. Наприклад, за фактичне газове розп’яття Путіним України Юлія Тимошенко і її підтанцівка почали все валити на Ющенка. Тепер, попри всіляку "дружбу" імені Януковича-Табачника, розп’яття продовжується, але винна уже Юля. Однак ніхто ні словом не обмовиться про грабіжницьку політику путінщини стосовно України. Навпаки, всі дії російського керівництва подаються ледь не як дарунок долі. І так буде до тих пір, доки не схаменуться товариші Ахметов і Коломойський. Але про це трохи згодом…

Сьогодні Росія в стані громадянської війни. Мова навіть не про шість суб’єктів Північного Кавказу, де припинена дія конституції РФ: там будь-кого вб’ють, а потім скажуть, що він був терористом чи хоча б "посіпакою". Ні, все вже потроху перекотилося в Астраханську область, Ставропольський і дуже далекий Приморський край. То там вибухи, то тут "приморські партизани", через те зіпсувати Путіну-Медведєву передвиборчу акцію, названу Днем Перемоги, ніяк не можна. І хай кляті капіталісти пишуть собі, що "Росіяни відсвяткували радянську перемогу", "Парад в Росії в день перемоги заохочує націоналізм", "Оманливі урочистості 9 травня", – оркестри гримлять, танки їдуть, вертольоти летять. Однак у пам’яті керівництва – події минулого року, де невпопад, до 65-річчя Перемоги, загорілася шахта "Роспадська2 у Кузбасі. І тоді довелося тиждень ховати число загиблих, подаючи їх в день по кілька осіб, "щоб не зіпсувати народу свято". Свято не зіпсували, а "Роспадська" горить до цього часу.

Тому вже цього року вирішили перестрахуватися якимись ганебними подіями на стороні.

Ці події мали відволікти увагу публіки від можливих нових трупів у метро, згорілих шахтарів тощо. Коли в попередні роки для провокацій обиралася Естонія, Грузія чи Латвія, то цього разу черга дійшла до України. І не просто до України, а до Львова – "цитаделі українського буржуазного націоналізму". Це для того, щоб питання вирішити комплексно – тобто за одні гроші зробити те, те і те. Тому підкреслимо одне: була б "Свобода" чи ні – провокації б відбулися. Були б львів’яни у місті чи всі гуртом виїхали б на дачі – провокації б відбулися. Сталося б там щось серйозне чи ні – номенклатура Луганська, Запоріжжя й інших міст "заклеймила бы фашизм позором".

Ми не будемо писати, які саме медійні ресурси було відмобілізовано, щоб усе вийшло. Подивіться в Інтернеті самі, скільки на провідних російських ресурсах з’явилося 9 травня повідомлень про Львів і скільки – про парад у Москві? Далі – ми не будемо нічого писати про п’ятиколонну нашу тусовку. Теж самі подивіться в Інтернеті, хто постійно скандалить з приводу нечесного розподілу грошей чи то російського посольства чи то консульства. Хоча одна цитата буде корисна (мовою оригіналу):

"С обвинениями в адрес сотрудников Генконсульства РФ в Симферополе на днях выступил на Радио "Свобода" лидер "Русского общества Крыма" Анатолий Лось. Он сказал, что консул Владимир Андреев руководствуется тем, что "должен получать "откаты" из финансовых потоков в поддержку русских соотечественников". Поэтому, по словам Лося, в привилегированном положении оказывается "Русская община Крыма", с лидером которой, депутатом местного парламента от партии "Русское единство" Сергеем Цековым, консульство поддерживает тесные отношения…" ("Независимая газета", 4.04.2011г.).

Виходить, це просто щастя, що наші чекісти заняті пошуками чеських шпигунів! Тому їм не вистачає часу займатися підривними операціями, з наступними фінансовими зловживаннями, усіх інших.

Хоча, чому це ми так на "наших" чекістів. Їх, за всіма ознаками, наших не буває. Як і міліціонерів, як і прокурорів. Події 28-31 грудня 2011 року у Запоріжжі продемонстрували, що тут, як і по всій Південно-Східній Україні, ставлення правоохоронців до "українських буржуазних націоналістів" за 20 останніх років ніяк не змінилося. Воно презирливо-вороже. І знову зітхнемо – ну, нема, нема в Україні політиків! Окремі натяки начебто на якісь дії одного нардепа Парубія лише підкреслюють пустелю в національно-демократичному сегменті українського політикуму.

Так що відбулося в Запоріжжі під Новий рік? Спочатку "мобільна група" організації "Тризуб" відрізала голову пам’ятнику Сталіну. Місцеві комуністи не тільки нікому не поскаржилися, а й написали заяву (особисто 1-й секретар і нардеп Бабурін) до Жовтневого райвідділу, щоб ніякого слідства не проводити, бо претензій немає. Далі відішлемо читача до того ж Інтернету, щоб поцікавилися, до якої саме силової структури (вже не радянської, як УНА-УНСО), а української, близький згаданий "Тризуб"?..

І ось раптом за годину 20 хвилин до Нового року вибухає той самий, трохи підлатаний пам’ятник. Міліція трішки потягала місцевих "свободівців" і заспокоїлася. Аж о 16.37 за московським часом на одному із російських шовіністичних ресурсів з’являється відозва віртуального "Руху 1 січня" (українською мовою). Де дісталося всім – від комуністів до сіоністів. З яких пір російські шовіністи стали друзями українських націоналістів, історія мовчить, однак відозву оперативно продублювали всі, до того ж начебто вихідні новорічного дня, т.зв. українські ресурси. А 5 січня, напевне, отримавши звідкись стартову швидкість, запорізька прокуратура взялася за діло. У результаті, про вибух, названий терактом, всі відразу забули, а за відрізану голову прості виконавці відсиділи по три місяці у СІЗО і зараз ходять до суду, як на роботу. Одному добродію із "Тризуба", колишньому, і дуже хворому, "афганцю", дали два роки за знайдену у нього зброю. Ще одному – вже "свободівцю", дали тих самих два роки умовно по закритій у травні 2010 року справі про обмальовані штани пам’ятника Дзержинському. Чекають суду ще кілька осіб із числа "націоналістів", яких звинувачують у підпалах офісів ПР та КПУ. Які, зауважимо, завжди відбувалися дуже своєчасно. Для початку кампанії проти "клятих бандерівців"…

По вибух же – ніхто нічичирк. До речі, огляд фотографій з місця події може вказувати на те, що слідство і комуністи, скажемо так, говорять не всю правду. Бо їхня версія вибуху не витримує ніякої критики з огляду і на точку епіцентру вибуху, і на розліт осколків фігури Сталіна.

У львівських подіях ми бачимо те ж саме "дежа в’ю". Міліція та й інші правоохоронці продемонстрували тут фактично запорізькі підходи: за 20 років їхнє ставлення до "українських буржуазних націоналістів" і НА ЗАХОДІ УКРАЇНИ не змінилося. Більше того, "Беркут" вкотре продемонстрував свою стійку репутацію інструменту антиукраїнського (часом і антитатарського) терору. І останнє: минає тих же п’ять днів, і вже львівська прокуратура отримує звідкілясь стартову швидкість, щоб почати затримання і виклики на допити "свободівців".

Український же політикум, у перервах змагань із плювання на відстань і точність, знову не облизнувся на дії правоохоронців. Всіх сьогодні турбує хіба що "мати Тереза наших днів" – Луценко, та "мати Марія наших днів" – ЮВ. Хоча, хто свого часу забороняв Юрію Віталійовичу хоча б довести до суду ОДНУ справу стосовно ОДНОГО свого сьогоднішнього мучителя? Він же тоді всі зусилля кинув на пиятику та обпльовування Ющенка – і ось тепер сидить. До речі, і справді ні за що. Стосовно ж Юлії Володимирівни, то така вже вона, жіноча доля! І її Путін обманув, не допоміг отримати "ярлик на княжіння"…

А російський політикум? Для російських ЗМІ Львів "помер" ще 10 травня. Це попри спробу піару на подіях і МЗС Росії, і Думи. Хоча російські "інтелектуали", здається, таки 10-11 травня зібралися відразу на кількох каналах, трохи "пошуршали" у світлі безсмертних путінських ідей та й теж забули про існування Львова. Бо не до нього – у частинах Внутрішніх військ Росії солдатів собачим кормом годують, тому всі тепер думають, як нейтралізувати витік інформації…

…Так, щось ми забалакалися сьогодні – може вже час звернутися до згаданих у тексті Ахметова та Коломойського? Але, мабуть, читачу, ти вже втомився, тому до наступного разу. Домовилися?