Нова кров для старіючої Європи

27.01.2016

Нова кров для старіючої Європи

«Мігранти напали», «мігранти вбили», «мігранти пограбували», «мігранти зґвалтували» – такими заголовками рясніють сторінки світових медіа, коли йдеться про новини з Європи. Мільйони азіатських та африканських мігрантів, переважно мусульман, завдають величезних проблем європейським державам, і світу стає дедалі складніше зрозуміти: чому європейці досі їх терплять?

Але терплять ці напівцивілізовані орди європейці тому, що вони є останнім шансом порятунку європейської цивілізації від неминучого занепаду.

Присмерк Європи

Сучасна Європа переживає часи, ідентичні пізньому періоду існування Римської імперії, та наближається до свого духовного й демографічного занепаду. Здачу геополітичних позицій у світі й тихий «відхід на пенсію», щоб без ганебної поразки відійти на другий план світової історії, часто вважають головними завданнями ЄС у ХХІ столітті.

Європа досягнула «кінця історії» й реалізувала мету, до якої століттями йшли інші народи: досягла економічного достатку, подолала бідність, збудувала справедливу правову систему з гарантією захисту прав людини. Якщо для українців головною всенародною ідеєю стала побудова багатої та економічно розвиненої держави з чесною владою і справедливими законами, то німців, французів, голландців, данців, шведів чи бельгійців такі проблеми вже не цікавлять – їх давно вирішено.

Найактуальнішими проблемами низки європейських міст стали клопоти з бездомними тваринами, захист прав ЛГБТ-спільнот, поширення програм виховання толерантності серед молоді, на що витрачають мільярди євро. Всезагальний комфорт та відсутність незадоволених суспільних потреб зумовили фактичну зупинку росту потреб населення, якому вже немає за що боротися.

Цінності, які домінують нині в Європі, є цінностями слабких, юродивих та різних дискримінованих меншин. Нобелівські премії вже десятки років не вручають найкращим науковцям та літераторам. Їх дають тим, кого суспільство шкодує: репресованим дисидентам, хворим на СНІД, геям й іншим секс-меншинам, євреям – як компенсацію за Голокост.

Щоб досягти успіху в європейському суспільстві, треба виглядати жертвою. В європейських школах домінує «толерантна» героїчна концепція – історичними ідеалами й кумирами європейських дітей повинні бути не харизматичні та грубі військові чи диктатори типу Наполеона, Бісмарка або де Голля, а мирні та терплячі борці з диктатурою, мученики й пацифісти. Прикладом такого ідеалу стала європейська правозахисниця, яка на знак протесту проти домашнього арешту комуністичним режимом китайської дисидентки добровільно ув’язнила себе в невеликій кімнаті, ідентичній тюремній кімнаті дисидентки, на такий же кількарічний термін, демонструючи солідарність та співмучеництво з жертвами репресій.

Мирний опір злу, самопожертва й толерантність є тими цінностями, яких навчають нині дітей у європейських школах. Типовий європеєць не лише не знає прізвища президента своєї країни, а й не бачить підстав захищати свою батьківщину зі зброєю в руках у разі небезпеки. Військові бюджети європейських країн стали значно меншими, оскільки озброєння й армія – це проїдання ресурсів економіки та жахіття війни, тому кошти спрямовують на соціальні потреби. Такі тепличні умови життя зумовлюють і згасання інстинкту боротьби, ідейного експансіонізму, які кілька століть тому були головним рушієм європейського колоніалізму та могутності у світі.

Агресивні фанатики Третього світу

Усе це відбувається на тлі інтенсивного збільшення могутності країн, які ще недавно називали Третім світом: Китаю, Індії, Ірану, Бразилії, арабських держав, що рішуче завойовують місце під сонцем на планеті з дедалі біднішими природними ресурсами, корисними копалинами та запасами прісної води. Китай, Росія, Пакистан, Іран, Таїланд, Саудівська Аравія та інші азіатські держави невпинно нарощують свої оборонні бюджети й накопичують нові озброєння.

Європейці, навпаки, свої армії скорочують – задля оптимізації економіки. Тож уже тепер армії деяких азіатських країн кількісно та технологічно перевищують європейські. Європі ж не загрожує жодна воєнна небезпека, тож для чого витрачатися на армію в сучасному толерантному й демократичному світі?

В аспекті готовності до боротьби Європа нині програє агресивним авторитарним країнам Євразії: Росії, Китаю, Ірану, арабським державам, які не вирізняються толерантністю й налаштовані на захоплення та розширення своїх прав у світі. У мусульманських країнах є багато релігійних та етнічних фанатиків, які готові вмирати і вбивати за свої ідеї. Вмирати і вбивати за ідею десятки тисяч бійців може змусити Росія, яка організувала цілі армії диверсантів та терористів, готових покласти голови за «єдину й неділиму» і на українському Донбасі, і в сирійських пісках.

Китай нині може виставити армію з мільйонів націоналістичних фанатиків, які воюватимуть і помиратимуть безплатно, без бронежилетів, без тепловізорів, без своєчасного харчування, комфортного сну та кока-коли з холодильника.

Кого може протиставити цим агресивним євразійським силам Європа? Звиклих до комфорту солдат Її Величності чи феміністок у військовій формі із судовими позовами в руках? Більшість європейської молоді не має жодного бажання зі зброєю в руках захищати свою батьківщину і має тверде переконання, що це не їхня робота.

Цінностями Європи нині є толерантність, демократичність, віротерпимість, а цінностями Азії – сила, агресія, безкомпромісність. В Європі немає людей, готових померти за прапор ЄС. Для більшості європейців цей прапор є лише канцелярсько-бюрократичним символом брюссельських контор. Жоден європеєць і пальцем безплатно не поворухне за прапор Євросоюзу. Гіпертрофована толерантність поряд зі скороченнями військових бюджетів і зниженням загального рівня акціонізму, експансивності європейських народів триває одночасно зі збереженням економічного впливу Європи, який уже не підкріплює військова сила.

Демографічна статистика засвідчує, що в індійських, пакистанських, арабських та нігерійських сім'ях народжується в середньому від 5 до 8 дітей, а в європейських – по одній дитині. Економічні, військові, демографічні темпи зростання, а також накопичення експансивної енергії засвідчують інтенсифікацію темпів розвитку народів Азії та Африки, збільшення їхньої політичної та соціальної активності й одночасно сповільнення та згасання соціальної активності європейських народів. Коли в Західній Європі востаннє відбулася революція, яку здійснили європейці?

Кожна цивілізація рано чи пізно вичерпує свою енергію і поступається місцем тим, хто залишався в тіні в період її розвитку. Ким були араби в часи єгипетських фараонів? Ким були германці в період розвитку Риму? Ким були монголи в часи розквіту Китаю? Але проходив час, імперії гинули, а сусідні народи отримували шанс на цивілізаційне лідерство. Отож цілком можливо, що в майбутньому європейські економічно-ділові центри поступляться місцем азіатським. Водночас агресивні азіатські суспільства, що їх стимулюють диктаторські режими, націлені на переділ європейської економічної спадщини. При цьому для Азії, зокрема для Росії, історично й ментально є звичним безжальний принцип: щоб встати з колін, треба схопити когось за горло.

Європейські лідери розуміють тенденції розвитку своєї цивілізації і хотіли би зберегти наявний status quo, але духовне тло та соціальна активність їхніх суспільств свідчать, що для них немає потреби вставати з колін і хапати за горло: їм хочеться спочити на лаврах та на пенсії. Але якщо європейська цивілізація вичерпала свій енергетичний ресурс, свою пасіонарність та ідейний експансіонізм, то невже Європа вже не має шансів зберегти свої позиції у світі і їй час сходити на історичний маргінес?

Кого врятували мігранти?

Як свідчить історія, країна розвивається тоді, коли в ній багато громадян має тверду мотивацію й об'єктивні шанси здобути місце під сонцем, забезпечити матеріальний добробут та суспільний статус. Яскравий приклад – США, найпотужніша у світі країна, яку збудували мігранти.

Боротьба та експансія, можливість для кожного домогтися гідного життя стали тими принципами, які перетворили колишню колонію на узбіччі цивілізації на світову супердержаву. Головним ресурсом виступали саме мігранти з усіх країн світу, які внаслідок багаторічної асиміляції сформували цілком об'єктивну американську націю. Оскільки місцеві американці, будучи відносно матеріально забезпеченими, не рвалися настільки рішуче до успіху, в іноземних мігрантів були для цього вагомі причини, такі як боротьба за виживання.

Не останнє місце в цій боротьбі посіли мігранти азійсько-африканського походження, які вирізняються гарячою кров'ю: експресивністю, емоційністю, рішучістю, високою соціальною активністю, прагненням до боротьби – тобто саме тими якостями, які є основою суспільного прогресу. Прикладів чимало: президент Барак Обама, батько якого є вихідцем з Кенії, підприємець та винахідник Стів Джобс, батьки якого мали сирійське походження, винахідник з єврейським корінням Марк Цукерберг, темношкірі кумири Майкл Джексон, Мухаммед Алі, Майк Тайсон та багато інших. Причому практика свідчить, що найбільших успіхів досягають саме діти та інші нащадки мігрантів, які, успадкувавши гарячу кров, виросли в новій країні в умовах постійної боротьби та самоствердження. Той факт, що вони відрізнялися від місцевих дітей у школі чи на вулиці, часто лише загартовував їх, додавав рішучості та вчив, що треба покладатися лише на себе.

Злиденність англійських селян та містян у XVIII столітті паралельно з інтенсифікацією морської торгівлі й колоніальної експансії змусили багатьох англійців ступити на палуби кораблів. Соціальна активність та експансіонізм цих гнаних бідністю чоловіків сформували найпотужніший у світі британський торговий і військовий флот, піратські флотилії, які наганяли жах на три океани, а результатом стала найбільша у світі Британська імперія, яка контролювала 25% суші планети. Британія піднялася не завдяки мігрантам, але завдяки людям, матеріальне становище яких не надто відрізняється від теперішніх близькосхідних мігрантів. Саме «голод», як стверджував Іван Франко, є одним з найвагоміших рушіїв суспільного прогресу. Британія розвивалася, коли була голодна. Тепер у Британії «голодні» лише мігранти.

Нові європейці

З огляду на політику європейських урядів, очевидно, шансом збереження не лише економічної, а й соціально-демографічної потужності європейських країн стала міграційна політика, яка мала б влити свіжу кров у старі європейські міхи. Європейській економіці, соціуму та духовній атмосфері дуже потрібні активні, рішучі, агресивні громадяни, з гарячою кров'ю в жилах, яким є за що боротися і які мають переконливу мотивацію здобувати собі місце під сонцем. А борючись за свій економічний і матеріальний добробут, разом з тим задавати новий поштовх для європейських націй та суспільств, які почали старіти й вичерпувати свій енергетичний духовний ресурс.

Годящим для цього «людським матеріалом» стали арабські, афганські, сирійські, пакистанські, китайські, індійські, марокканські, нігерійські чи сомалійські мігранти, які в пошуках кращого життя покидають свої батьківщини й шукають щастя в Європі.

Такі нові європейці якраз і мали б стати тим пасіонарним сегментом суспільства, який створить передумови для його оновлення. Інструментом їхньої інтеграції в європейський соціум стали принципи толерантності та мультикультуралізму, які забезпечать мігрантам сприйняття з боку титульної нації. Причому справжніми новими європейцями мають стати діти та внуки мігрантів з Азії та Африки, які в процесі соціалізації вивчать мову, культуру та закони країни, в якій живуть. Змішані сім'ї як з представниками європейських націй, так і мігрантами з інших країн за кілька десятиліть сформують сегмент громадян, які вважатимуть себе носіями європейських мов, культури та ідентичності. З рідною Африкою чи Азією їх пов'язуватимуть малоприємні спогади про бідність батьків та жахливі соціально-побутові умови життя, а з Європою – школа, друзі, сім'я, оплачувана робота та широкі перспективи.

Навіть якщо частина мігрантів та їхніх нащадків не досягне нічого й залишиться в злиднях – економіці також потрібна дешева робоча сила, наявність якої не змусить власників переводити всю промисловість до Китаю. Жорсткі правила життя в мігрантських кварталах, вулична злочинність, бандитизм, міцно загартують молодих нащадків мігрантів та підготують до жорстокої боротьби за виживання.

Частина адаптованої мігрантської молоді може зробити успішну військову кар'єру. Державі потрібні солдати, мотивовані економічно, гнані нестатками і прагненням здобуття надійного соціального становища, які сумлінно стоятимуть на захисті своєї батьківщини. Друге чи третє покоління мігрантів зазвичай уже не пам’ятає батьківщини своїх батьків, адже їхня соціалізація та світогляд сформувалися в іншій країні.

Армія в європейських державах історично була непоганим соціальним ліфтом для чоловіків, які не мали надійного фінансового становища. Француз африканського чи сирійського походження, який вирвався зі злиднів і потрапив в армію, отримавши шанс стати офіцером з пристойною зарплатнею, краще виконуватиме військовий обов'язок, аніж гламурний європейський ламберсексуал з айфоном у вузьких штанях.

Матеріальні труднощі, прагнення здобути освіту, конкуренція за робочі місця, бажання вирватися зі злиднів будуть саме тим середовищем, з якого вийдуть найактивніші соціальні індивідууми, які успішно адаптуються в місцевому соціально-культурному середовищі. Саме такі нові громадяни стануть рушієм європейської економіки, дадуть поштовх гальмуючій соціальній активності європейських суспільств. Вони наповнять генофонд європейських народів новою гарячою кров'ю, яка знову додасть їм пасіонарності, активності, експансіонізму, агресивності. Маючи таких співгромадян, європейці вже не програватимуть у «волі до життя» китайцям, арабам, індійцям чи латиноамериканцям.

Етнічна проба якості

Така міграційна політика, однак, має й багато побічних наслідків, які на початкових етапах асиміляційного процесу загрожують успішності самої стратегії. Це й колосальна хвиля етнічного насильства, і відмова мігрантів від культурної адаптації, і фактичний провал політики мультикультуралізму – мігранти не хочуть асимілюватися. Мільйони арабів, берберів, африканців, індійців та азіатів компактно поселяються в міських районах та окремих кварталах, на території яких через розгул етнічного криміналітету часто вже не діють юстиція і влада поліції європейських країн. Погроми, хуліганство й дебош під час арабських заворушень у Франції вже стали типовою подією життя Парижа. Азіатські й африканські нацменшини європейських міст дуже організовані, солідарні, скандальні, агресивні, байдужі до будь-яких форм толерантності й рішуче налаштовані битися з місцевими мешканцями за свої права на їхній землі. Проте модернізація нації – це не питання кількох років, а стратегія, розрахована на десятиліття й покоління. Процес асиміляції пасіонарних та економічно мотивованих мігрантів та їхніх нащадків уже запущено, й існують усі підстави та умови для його успішної реалізації у вигляді духовної та генетичної модернізації старіючих європейських націй. Через декілька поколінь нові європейці будуть, може, не настільки білявими, проте рішучими, активними, експресивними й експансивними як у галузі міжнародної економіки, так і геополітики. Золотий вік могутності Європи XVIIІ-XIX століть має шанси на відродження.

Можливо, українці запитають: чому європейці готові приймати у своїх країнах темношкірих африканців, арабів-мусульман, які всюди будують мечеті, носять паранджі, скоюють злочини, але не поспішають запрошувати до ЄС українців? Адже українці не відрізняються від європейців расою, швидко асимілюються, вирізняються працьовитістю, терплячістю, миролюбністю. Мотивація європейців тут очевидна: в умовах конфліктних викликів та загроз ХХІ століття інстинкт боротьби та безкомпромісні етнічні й генетичні риси генофонду нації мають високу пробу якості та цінний цивілізаційний потенціал, за умов їхньої правильної культурної адаптації.

А ви б хотіли, щоб у нестабільному ХХІ столітті генофонд вашої нації поповнили представники дуже терплячого й миролюбного народу, який ніяк не може впоратися ні з чужими окупантами, ні зі своїми злодіями?