Як почалася європейська міграційна криза і як її закінчити

21.09.2015 11:35:07 | Іван Яковина

Криза, що розгортається в Європі, пов’язана зі справжньою хвилею міграції з країн Азії та Африки, вже кілька тижнів не покидає перших шпальт світових видань. Ця проблема з чисто технічної вже перетворилася на економічну, дипломатичну, політичну й навіть філософську

Суперечки йдуть не тільки про те, де і як розміщувати людей, що прибувають, але й про те, чи давати їм можливість працювати, хто повинен приймати їх у себе і в яких пропорціях, хто повинен нести відповідальність за те, що криза настала «несподівано» і взагалі, що важливіше – загальні принципи гуманізму або раціональні, практичні міркування?

Оскільки інтенсивність кризи не знижується, сторони, що беруть участь у суперечках, переходять до більш емоційних аргументів, часом називаючи один одного нехорошими словами замість підтримки серйозної дискусії. Результат – повна відсутність прогресу в будь-якому напрямку. Певною мірою так виходить через неповне розуміння природи виникнення кризи, в якій не завадило б розібратися детально.

Хто біжить?

Зазвичай люди кидають все, що надбано роками, хапають дітей та найцінніше тільки в умовах дуже серйозної загрози їх безпеки. Тому було б неправильно говорити, що всі ті, хто їде, йде і пливе в Європу, – халявщики та потенційні терористи. У переважній більшості випадків ті, хто зважився на подорож із родиною, справді не мали іншого вибору (героїчна загибель під бомбами в якості реальної альтернативи не розглядається).

Є і ще одна категорія біженців, до якої виникає багато питань: молоді чоловіки у розквіті років, що складають видиму більшість нинішніх переселенців. Їх часом звинувачують у тому, що замість боротьби проти Ісламської держави вони драпають в Європу за посібниками та безкоштовним житлом. Як і в будь-якій великій групі людей, ймовірно, є і такі. Однак частіше їх реальна ситуація відразу не зроуміла. Як правило, це бідні люди. Вони залишають родини в таборах біженців у Туреччині, Лівані, Йорданії, вони йдуть в Європу самостійно, сподіваючись влаштуватися там на роботу, щоб потім перевезти родину до себе. Справа в тому, що шлях у Європу, як правило, обходиться в три-п’ять тисяч євро на людину. Якщо в сім’ї троє дітей плюс старці-батьки, то сума виходить досить значна, зібрати такі гроші для звичайного сирійця в умовах війни просто нереально. Тому першими їдуть самі міцні та працездатні члени сімей – батьки. Цим частково пояснюється непропорційно велика кількість міцних чоловіків серед біженців.

Цілком ймовірно, що серед шукачів статусу біженця є бойовики, ісламісти, злочинці різних калібрів і просто ледарі, яким хочеться спокійного та забезпеченого життя за чужий рахунок. Правда, якої-небудь достовірної статистики по їх частці в загальному потоці поки немає. Передбачається, що подібного роду публіку будуть обчислювати та відсіювати співробітники спеціальних та міграційних служб за місцем прибуття. З цим, звичайно, теж можуть виникнути складності, але хоча б в теорії такий механізм існує.

Чому тікають?

Отже, більшість людей вирішується на довгу та повну небезпек подорож не від хорошого життя. Головним джерелом небезпеки для нинішніх біженців є війна, то є пряма загроза загибелі. Саме тому серед них так багато сирійців, іракців, афганців та представників тих африканських країн, де громадянська війна стала нормою життя.

Для того, щоб вони перестали бігти в таких кількостях, треба зробити одне: припинити війни в їх країнах. Однак країни Заходу, куди, в основному, біжать ці люди, у зовнішній політиці займають вкрай пасивну позицію, вважаючи за краще не втручатися у внутрішні справи охоплених війнами держав. Втім, іноді вони беруть участь у бойових діях, спрямованих на повалення режиму (як, наприклад, було в Іраку, Лівії та Афганістані), а потім, по закінченні своєї місії, кидають ці країни напризволяще, в результаті чого бойові дії там розпалюються з новою силою. При цьому у всіх випадках Захід раз за разом робить одну і ту ж помилку: в окупованих країнах він починає будувати демократію, яка в умовах бідності, киплячих внутрішніх конфліктів, повної відсутності політичної культури обертається розпадом державності та війною всіх проти всіх.

Це накладається і на інші проблеми: через зміни клімату і страшного перенаселення в багатьох країнах Азії і Африки не вистачає посівних земель, людям нічого їсти та пити, якщо їх не вбиває війна, то вбиває голод, спрага і природні лиха.

Прямим наслідком такої політики (або, швидше, відсутності цілісної та продуманої політики) і є гігантські потоки біженців з воюючих країн. Поки Євросоюз та США в корені не змінять свого ставлення до тих країн, де десятиліттями твориться чорт знає що, все нові та нові покоління місцевих жителів будуть зніматися з насиджених місць і вирушати в дорогу за кращим життям. Іншого просто не дано: ніщо не зупинить від втечі людину, яка щодня ризикує отримати танковий снаряд у своє вікно.

Як тікають?

Світлина потонулого сирійського хлопчика, що облетіла увесь світ, викликала бурю обурення, спрямованого проти… Ось тут почалися розбіжності: хто ж винен? Ті, хто веде війну в Сирії? Ті, хто не забезпечив хлопчикові нормальне життя в Туреччині, звідки він вирушив в останню подорож? Контрабандисти, що посадили його в переповнений човен? Чи грецькі прикордонники, що не встигли його врятувати? Звинувачували навіть Ангелу Меркель, яка покликала сирійців в Німеччину і угорців, які побудували свій паркан на кордоні з Сербією – мовляв, через угорську позицію біженці потрапляють у такі жахливі історії.

Однак справжній винуватець загибелі хлопчика та тисяч інших біженців на шляху до Європи – це навіть не людина, а нудний бюрократичний документ під сухим назвою «Директива Євросоюзу 2001/51/EC». Цей документ постулює, що авіакомпанія, яка взяла на борт літака, що летить в ЄС, людину без відповідної візи, зобов’язана повернути його в країну походження за свій (авіакомпанії) рахунок, якщо в ЄС йому буде відмовлено в отриманні статусу біженця. Фактично, рішення про те, чи заслуговує людина такий статус чи ні, повинен прийняти співробітник авіакомпанії на стійці реєстрації в аеропорту. Зрозуміло, ніхто з них на себе цю відповідальність не бере, тому в польоті без візи відмовляють абсолютно всім – незважаючи на людину та його обставини.

Оскільки цивілізований шлях біженцям закритий, замість декількох годин і двох-трьох сотень євро на політ вони витрачають багато тижнів та тисячі євро на піший шлях, пов’язаний з величезними ризиками та витратами. В дорозі вони не тільки страждають, хворіють, зазнають принижень, нападів та гинуть, але і активно підживлюють грошима збільшених до величезних розмірів мафіозні структури, що зайняті нелегальним переправленням людей через кордони.

Не всі здатні витримати такі подорожі – старці, жінки та діти, які могли б запросто потрапити в Європу на літаку, залишаються чекати, поки їх чоловіки та батьки, подолавши всі труднощі і отримавши статус, відправлять їм запрошення для візи.

Все це в комплексі створює лякаючу багатьох картину: довгі колони похмурих, втомлених та роздратованих мужиків, що бредуть пішки в невідомість Європи. Коли вони наштовхуються на перешкоду (наприклад, угорський паркан) і влаштовують акції протесту, картина стає ще менш приємною: їх відчай не виглядає умильним – так, вони злі, причому у них є всі причини для цього.

Скасування триклятої директиви вмить змінило б телекартинку: люди, які прилітають на літаку, зазвичай виглядають набагато більш свіжими та доброзичливішими, ніж ті, кому кілька тижнів доводиться рватися через десяток кордонів в умовах, далеких від ідеальних. Але скасовувати її ніхто зараз не буде. І причина – всередині ЄС.

Імпотенція євробюрократії

Мало хто звернув на це увагу, але 17 вересня у відставку пішов Манфред Шмідт – голова міграційної служби Німеччини. Хоча він оголосив своє звільнення «особистими обставинами», реальна причина лежить на поверхні: його відомство просто не в змозі впоратися з сотнями тисяч заявок на отримання статусу біженця. Шмідт, що став в останні дні об’єктом для запеклої критики, зрозумів, що ще трохи – і всіх собак повісять на нього.

Зрозуміло, не він почав війну в Сирії, не він прийняв «директиву тонути», не він оголосив, що Німеччина «прийме всіх, хто добереться до її території». Однак все йшло до того, що його збиралися призначити «стрілочником», який буде винен у тому, що ФРН не зможе швидко та ефективно «переварити» всіх тих, хто приїхав туди в останні дні. Вчинок Шмідта став ілюстрацією неготовності європейських інституцій та структур до подій, що розгортаються.

Добре, ніяких активних дій у країнах, де йдуть війни, Євросоюз робити не хоче або не може. Але ж те, що люди з цих країн рано чи пізно побіжать в Європу, було абсолютно очевидно! Вся динаміка розвитку подій в Африці та на Близькому Сході просто кричала, що ЄС треба терміново готуватися до хвилі біженців. Більш того, міграційний потік постійно розширювався в останні кілька років, що прямо вказувало на необхідність терміново виробити нову міграційну політику та відбудувати інфраструктуру з прийому біженців.

Замість цього сталося щось інше. На самому початку гострої фази кризи Ангела Меркель зробила популістську заява про готовність Німеччини прийняти всіх сирійців, які добралися до її території. На цей момент безпечного шляху для біженців в Європу не було, можливостей для їх оперативної реєстрації та нормального розміщення не було, договори з партнерами по ЄС про їх розподіл по іншим країнам – теж. Власне, всього цього немає і зараз, зате є ще більша хвиля людей, охочих дістатися до Німеччини. І їх відправило в шлях гостинність бундесканцлерин.

Що послідувало потім, добре відомо: Німеччина швидко вичерпала свої можливості по прийому нових людей, мери німецьких міст почали нарікати, після чого на її кордоні з Австрією були введені обмеження на її перетин. Цьому прикладу послідували Чехія, Словаччина і сама Австрія. Початковий гуманістичний порив натрапив на невблаганну реальність: прийняти всіх просто не вийде. Не дивно, що згаданий вище Шмідт вирішив звільнитися, поки не пізно. З обов’язку служби він краще за інших знає, що зараз твориться в цій сфері.

Багаторазове збільшення (в 11 разів порівняно з минулим роком) потоку біженців все-таки змусило європейських бюрократів зайнятися тим, чим вони повинні були потурбуватися ще кілька років тому. Один саміт, присвячений проблемам міграції, вже пройшов у Брюсселі. Він закінчився нічим. У найближчі кілька днів має відбутися наступний. Але великих надій на нього ні в кого немає: проблема різко зросла в масштабах, всерйоз налякавши багатьох «нових» членів ЄС. Країни «Вишеградської четвірки» категорично відмовляються забирати біженців собі і звинувачують Німеччину в безвідповідальності. Берлін, у свою чергу, наполягає, що партнери зобов’язані «проявити солідарність» та погрожує їм санкціями (відлученням від загальноєвропейських програм розвитку) за непослух. Угорці вже на все плюнули і, незважаючи на критику, будують паркан уздовж своїх кордонів з країнами, що не входять в Шенген. Конфлікт наростає, причому ясного бачення того, що потрібно робити, немає ні в кого.

Можливі заходи

Шляхів виходу з кризи у країн ЄС зараз не надто багато. По-перше, треба чесно визнати, що ті кілька мільйонів біженців, які вже в дорозі, прийняти і розмістити, мабуть, доведеться. Самі біженці в розмовах з журналістами на шляху прямування весь час кажуть, що назад їм дороги немає. Тут важливо дати їм можливість працювати і скоротити до мінімуму допомоги – зайнята людина куди менш схильна до дурощів і набагато швидше інтегрується в суспільство, ніж бовтається без діла в гуртожитку в компанії собі подібних.

По-друге, треба зробити все можливе, щоб нових претендентів було якомога менше, а ті, що вже приїхали, з часом відправлялися на батьківщину. І тут вже не обійтися без серйозних зовнішньополітичних зусиль. Точніше – без абсолютно нової стратегії.

Щоб люди не бігли зі своїх країн, там необхідно припинити війни, зайнявши більш активну позицію. Захід повинен всерйоз зайнятися припиненням конфліктів (якщо необхідно, то використовуючи силу) і – головне – відновленням постраждалих держав. Треба чесно визнати, що без енергійного втручання Європи та США вони приречені на кровопролиття та злидні.

Будь-які військові зусилля США та Європи (наприклад, у Сирії та Іраку) повинні йти одночасно з відновленням інфраструктури (в тому числі сільськогосподарської та іригаційної), будівництвом шкіл, університетів та культурних центрів. Радикальний ісламізм і тероризм з’являються, в першу чергу, від неробства і відсутності життєвих перспектив у молоді. Помірним силам у воюючих країнах краще допомагати не артилерійськими установками та кулеметами, а безкоштовним інтернетом, школами та водопроводом. (Іракський досвід підказує, що однією лише силою нічого досягти не вийде).

Крім того, світовій спільноті пора вже визнати, що якщо декілька груп населення в одній країні ненавидять один одного до такої міри, що геноцид сусідів сприймають нормальним явищем, то краще їм жити в різних країнах. В Іраку це вже сталося de facto – країна розділена на Курдистан, шиїтський південь та сунітський захід, який потрапив під владу Ісламської держави. В Лівії та Афганістані ситуація приблизно та ж: одні регіони країни ведуть нескінченну війну проти інших, намагаючись захопити столицю.

Сирія нині також фактично розділена на три частини – урядову (шиїти, алавіти, християни, друзи), сунітську, де править ІГ, і курдську. Як тільки це розділення відбулося, інтенсивність бойових дій дещо стихла – всі бояться залазити на «ворожу» територію і облаштовують «свою». В Африці проведені європейцями кордони і зовсім призводять до бурхливих подій, на зразок геноциду народності тутсі в Руанді в 1994 році, коли за кілька днів було вирізано до мільйона осіб.

На Близькому Сході кордони були нарізані британцями та французами після Першої світової війни, сумно відомої угоди Сайкса-Піко без усякого обліку місцевих реалій. Африканські кордони з’явилися в колоніальну епоху, коли представники різних племен та племінних союзів для європейців здавалися на одне обличчя, хоча між ними суперечностей було не менше, ніж між тими ж французами і британцями. В результаті зараз нові, ніким не визнані кордони проводяться кров’ю. Це треба припинити, провівши розмежування на підставі реальності, а не політичної доцільності. Прецеденти, до речі, є: з відділенням Косово від Сербії та Південного Судану від Судану взаємне кровопролиття там припинилося. (Хоча в другому випадку ворожнеча почалася вже всередині Південного Судану, також скроєного наспіх).

Західне лідерство, вкладення коштів у культуру та економіку бідних країн, розведення ворогуючих народів і конфесій по різних державах, встановлення в цих державах жорстких режимів (не обов’язково демократичних, а можливо навіть – неоколоніальних) здатне істотно знизити рівень кровопролиття там і, відповідно, потік біженців звідти.

Звичайно, країни Заходу можуть і далі займати пасивну позицію, втручаючись в африканські та близькосхідні справи лише час від часу, щоб припинити геноцид або скинути диктатора. Але, як показує досвід останніх десятиліть, від цього загальне становище тільки погіршується. Тому або Європа і США принесуть свої порядки в бідні країни, або відбудеться зворотний процес.

Автор:	Іван Яковина
Источник:	Finance.ua
Ссылка:	http://news.finance.ua/

Возврат к списку