10.04.2010 16:33:37 | Сергій Рахманін
Небезпечна непередбачуваність, кепська керованість і відсутність системних реформ. Саме так звали тих трьох китів, на яких останні роки затишно спочивала недовіра до нашої держави. Віктор Федорович урочисто обіцяв почати негайно відстрілювати мерзенних тварин. Стрільба виявилася вибірковою. Масштабний план комплексних перетворень очікується приурочити до "стоднівки" новоявленого вождя. Зведена бригада довірених осіб ревно гарує, щоб устигнути до святкування
Чим займалася розрекламована команда блискучих професіоналів і міцних господарників за роки опозиції та місяці кампанії — велика таємниця. Зазвичай після спливу трьох місяців перебування біля керма прийнято рапортувати про перші перемоги, але в цій країні (і тим паче при такій владі) стабільність стоїть попереду реформ.
Трохи лірики
Не можна сказати, що новий режим нічого не робить. Його активність, яка плавно переходить в агресивність, очевидна. От тільки дебютні кроки чергової влади складно назвати реформаторськими. «Революція» на відборі на «Євробачення», метушня Табачника, зміна статусу Межигір’я. Це і є реформи? Якщо так, то ми з їхніми ініціаторами навчалися за різними букварями. Сановники в АП, Кабміні та кримському уряді розплодилися як кролики. І геть неможливо зрозуміти, як це поєднується з принципами тотальної економії та розумної доцільності, проголошеними владою. Якщо це новий рецепт державної боротьби з бідністю, то надто вже дивний.
За півтора місяця царювання Янукович сподобився зробити для розколу країни більше, ніж Кучма з Ющенком за півтора десятка років. Ліквідація іспиту з української мови, скасування дубляжу кінофільмів і особливо скандальна виставка в Українському домі — це і є спосіб відновити соборність України? Якщо так, то надто вже варварський.
Моралізування клевретів Януковича (які незграбно виправдовують його бульдозерну внутрішню політику) було б смішним, якби не було таким цинічним. Особиста справа кожного, якому богу молитися і якому вождю поклонятися. Ті, кого на Заході країни вважають героями, можуть ніколи не стати ними для жителів Сходу. Нав’язувати героїв держава не вправі. Але держава покликана дбати про пам’ять спільних героїв. Інакше вона не держава. Без слави спільного минулого немає майбутнього.
Держава не повинна бути апаратом придушення, але зобов’язана бути інструментом обмеження. Інакше вона є неспроможною. Страшно не те, що в Запоріжжі збираються ставити пам’ятник геополітичному людожеру Сталіну. Страшно те, що уповноважений представник держави не бачить у цьому нічого особливого. Тому що це дає багатьом по обидва береги Дніпра черговий привід шкодувати, що ініціатори сєверодонецького з’їзду не довели розпочате до кінця.
Черговий переможець чергових президентських перегонів завжди користується більшим кредитом довіри, ніж його насправді заслуговує. Така людська природа. Нові вибори — це завжди перевидання не здійснених надій. Це країна проходила на прикладі і Кравчука, і Кучми, і Ющенка. Але їхня історія, схоже, нічого не навчила новосела Банкової. Сонна віра в те, що «ну хоча б цей наведе порядок» розкисає з кожним днем.
І нехай робити серйозні висновки ще зарано, багато що вже очевидно. Адже є речі менш помітні, але не менш небезпечні. Тихе рейдерське захоплення «жирних» об’єктів, здійснюване легатами клану-переможця, залишає мало надій на ефективність розрекламованих економічних реформ.
Лакейство перед Кремлем. Хамство у ставленні до переможених. Чванство у ставленні до співгромадян. Дефіцит творення, брак компромісності, відсутність уявлення про національний інтерес. Усе це видно неозброєним оком. І все це дає змогу з високим ступенем вірогідності прогнозувати те, що буде далі.
Держава стає прогнозованою. І керованою. По цих цілях Янукович поки що б’є зі снайперською точністю. Виконавча влада комплектується за рахунок максимально старанних персонажів. Віктор Федорович тупо, брутально, планомірно відновлює вертикаль влади. Не біда, що її заперечує Конституція. Віктор Федорович заперечує Конституцію.
І в цій нелегкій справі йому допомагають усі. Навіть ті, хто зобов’язаний був би хапати за руки.
Трохи казуїстики
Від режиму Януковича очікували репресій. Очікування справдилися частково. Кадрову чистку ще не завершено. Процес екзекуції законодавства в самому розпалі.
А щодо решти... Грубувато кажучи, масових згвалтувань не було, оскільки вишикувалася довжелезна черга готових віддатися добровільно.
Регіональні еліти і парламентська більшість легко дозволили Віктору Федоровичу в стислий термін встановити контроль над Верховною Радою, власноруч сформувати уряд і розставити кадри на місцях. ЗМІ поспіхом відновлюють призабуті навички беззаперечного обслуговування влади. Надзвичайно «теплих» слів заслуговує опозиція. Суперечки про те, хто має право називатися головним офіційним противником режиму, явно затяглися. Особливо комічний вигляд мають чвари про те, кому очолювати потішний тіньовий Кабінет. Численні групи відчайдушного опору черговій антинародній владі кілька тижнів самовіддано змагалися, хто дошкульніше зачепить одіозного міністра освіти.
Уперто ігноруючи все інше, набагато небезпечніше. Дуже потішила недавня заява Віри Ульянченко, яка дорікнула Юлії Тимошенко за недосить жорстку боротьбу з антидемократичним курсом Табачника. Цікаво, як Віра Іванівна бореться з антидемократичним курсом Табачника вдома, коли з роботи повертається її чоловік, за сумісництвом — заступник міністра освіти?
Сама Юлія Володимирівна, судячи з її дій, усе не може зрозуміти, що президентська кампанія вже завершилася. А Віктору Андрійовичу, судячи з його заяв, ніхто не повідомив, що він уже не президент.
Одне слово, опозиція поки що являє собою дуже жалюгідне видовисько. Особливо жалюгідне на тлі безжалісної влади.
Зайвим підтвердженням цього стала реакція Тимошенко на останнє, доленосне рішення Конституційного суду. Екс-прем’єр назвала членів КС злочинцями й звернулася до світового співтовариства з гнівною вимогою дати відповідну оцінку цьому документу.
Чи треба казати, що звертатися до світового співтовариства нерозумно, а голослівно називати людей злочинцями — не цілком законно і не дуже по-християнськи.
А рішення й справді заслуговує на увагу. Хоча воно зовсім не злочинне. І, чесно кажучи, досить грамотне. Ризикуючи накликати на себе гнів, поділюся власною думкою: з правової точки зору, воно набагато точніше й правильніше, ніж вердикт від 17 вересня 2008 р. Той самий, яким окремим депутатам входити у фракцію заборонялося.
І все ж, як кажуть юристи, саме після цього вердикту можна з високим рівнем імовірності припустити, що Конституційний суд став ще одним бастіоном, який здався Януковичу без бою. Саме рішення №11-рп/2010 від 6 квітня дає підстави сумніватися в неупередженості жреців Основного Закону.
У юриспруденції існують два підходи. Перший — формальний, нормативістський. І другий — комплексний, системний. Обидва мають право на життя. Але, тлумачачи Конституцію, заведено застосовувати другий. З нормативістської точки зору, КС мав право відмовити депутатам, які не представляють коаліційних фракцій, входити до парламентської більшості. З системної точки зору, він мав право їм це дозволити.
Але ми зараз не тільки і не так про це. Системний аналіз обох рішень (тут і далі виділено автором. — Ред.) Конституційного суду дозволяє стверджувати, що, виносячи ці надзвичайно важливі рішення, шановні члени КС керувалися зовсім не турботою про дотримання букви та шанування духу Основного Закону.
Пояснимо. Отже, 17 вересня позаторік Конституційний суд задовольнив прохання групи небайдужих громадян, котрі цікавилися, що слід офіційно розуміти під словосполученням «коаліція депутатських фракцій» і що є юридичною умовою для припинення її існування. Задовольнив частково. КС заявив: Конституція не визначає порядку припинення діяльності коаліції. Зазначену прогалину в законодавстві повинен усунути парламент. Або змінивши Основний Закон, або ухваливши закон про регламент. Це рішення було класикою нормативістського підходу. Не справедливого, не злочинного, а просто формального.
Проте в мотивувальній частині рішення містився цікавий пасаж. КС відзначив, що «до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти тільки ті народні депутати, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію. Саме належність народних депутатів до цих фракцій відіграє визначальну роль депутатських фракцій у створенні коаліції». Зауважимо, що автори подання не просили КС давати такі роз’яснення. Члени КС зробили це з власної ініціативи. Більше того — виявили практично повну одностайність. Ішлося про аргументовану правову позицію всього органу. Органу, укомплектованого знавцями конституційного права. Органу, уповноваженого монопольно тлумачити Конституцію. Органу, чиє рішення обов’язкове для виконання і, по суті, є продовженням Основного Закону.
Однак це саме рішення дивним чином збігалося з бажанням домінантних на той момент центрів політичного впливу. Які не знали, як де-юре зберегти де-факто неіснуючу коаліцію.
І ось минуло всього лише півтора року. 6 квітня КС тим самим складом і так само одностайно ухвалює, що депутати-одиночки, які не належать до фракцій-засновників коаліції, мають повне моральне і юридичне право приєднуватися до більшості. Причину зміни позиції пояснюють легко: змінилися правові обставини — Рада прийняла закон про регламент, у якому й передбачила індивідуальне членство коаліціянтів.
Пояснення мляве, особливо для тих, хто читав текст рішення. У документі наводиться перелік переконливих аргументів на захист депутатів-одноосібників. І, до речі, перелік неповний.
Отже, уважно перечитаємо Основний Закон. Депутат є представником народу, від нього він отримує свій мандат, саме тому й величається народним депутатом України, а не депутатом ПР, БЮТ або КПУ. Депутат зобов’язаний голосувати особисто, він має індемнітет (не плутати з імунітетом), тобто не несе відповідальності за свої голосування і виступи з парламентської трибуни. Рішення депутата не залежить від рішення фракції. Депутати мають рівні права, незалежно від партійної чи фракційної приналежності. Причому рівність прав поширюється і на депутатів, котрі не входять до складу фракцій, а Конституція передбачає наявність позафракційних депутатів.
Список аргументів можна продовжувати, і вони викладені не тільки в безлічі статей Основного Закону, а й у кількох рішеннях КС (зокрема в рішеннях від 3 грудня 1998 року, 7 липня 1998 року та 17 жовтня 2002 року). На їх підставі можна зробити висновок, що будь-який депутат має повне право входити або не входити в коаліцію, незалежно від того, до якої фракції він належить. І чи належить взагалі. Просто мають бути дотримані дві умови: ініціаторами створення коаліції повинні виступати фракції, і в її складі має бути не менше 226 депутатів.
А тепер головне — усе це було написано давно, і все це було ясно не тільки у квітні 2010-го, а й у вересні 2008-го. Нічого принципово нового горезвісний закон про регламент не привніс. Просто домінуючий центр політичного впливу змінився. І нинішнє системне рішення КС відповідає інтересам Януковича так само, як позаторішнє нормативістське рішення КС відповідало інтересам Тимошенко.
Звертаємо увагу на важливу деталь, про яку чомусь ніхто не згадує. У 2008-му три члени КС виступили з особливою думкою. Але тільки один із них, Павло Ткачук, поставив під сумнів суто фракційний принцип створення коаліції. Тільки він. І всі ті аргументи, які він наводив тоді, сьогодні лягли в основу цілого рішення. Те, що 2008-го було альтернативною точкою зору, сьогодні вилилося у правову позицію всього органу.
Без очевидних причин? Чому ж, причина є. Влада змінилася — і всі прозріли. Ось чому, не ставлячи під сумнів компетентність КС, можемо засумніватися в його неупередженості.
І будемо гадати — хто наступний у черзі на прозріння?
| Автор: |
Сергій Рахманін |
| Источник: |
Дзеркало тижня |
| Ссылка: |
http://www.dt.ua |
Возврат к списку
Аналітики
