Головна  /  Аналітика

Кадрове забезпечення науково-технологічного розвитку

Світова глобалізація та розвиток інформаційних технологій, трансформація українського суспільства та перехід до створення національної інноваційної системи – такими є зовнішні та внутрішні імперативи, які впливають на розвиток вітчизняного кадрового науково-технічного потенціалу.

Виступаючи осередком інтелектуальних ресурсів суспільства кадровий потенціал науково-технічної сфери впливає на конкурентоздатність економіки та переважно визначає місце держави на світовому глобалізованому ринку. Стратегічним завданням для України є ефективне використання цього потенціалу, що є можливим за досягнення гармонізації основних параметрів науково-технологічної сфери (внутрішніх чинників) та сприяння зростанню попиту на науково кваліфіковані кадри в економіці (зовнішніх чинників). Для вирішення цього завдання необхідним є побудова гнучкої, адекватної системи кадрового забезпечення, здатної не лише ефективно реагувати на зовнішні виклики, проте й сприяти формуванню перспективних напрямів науково-технологічного розвитку країни як підґрунтя її суспільно-економічного прогресу.

Україна є державою, що володіє достатньо вагомим науково-технічним кадровим потенціалом, який відчутно впливає на її соціально-економічний розвиток. За рівнем такого впливу, 4,6 дослідників на 1000 осіб економічно активного населення, Україна дещо поступається середньоєвропейському показникові (5,7 – для перших 15 країн ЄС), проте випереджає нових членів цього Союзу, зокрема Словенію (4,5), Словаччину та Угорщину (3,7), Польщу (3,3). Одночасно чисельність її наукових кадрів зменшується на відміну від переважної більшості європейських країн, що погіршує передумови для успішної реалізації євроінтеграційних прагнень держави.

У період економічного піднесення України протягом 2000-2003 років відновився попит на вітчизняну науково-технологічну продукцію, внаслідок чого збільшились обсяги фінансування ДіР (частка видатків на ДіР зросла з 1,20% ВВП у 2000 році до 1,37% – 2003 року). Це загальмувало процеси руйнації науково-технічного потенціалу, проте ще більше актуалізувало проблему невідповідності його структури ані поточним завданням трансформації держави, ані перспективам її зростання. На відміну від тієї ж Росії, в якій з настанням економічного зростання 1999 року відновилися позитивні процеси нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, у тому числі зайнятого у сфері ДіР, в Україні кадрова криза наукового потенціалу ще триває.

Процеси інтеграції освіти і науки, які, першою чергою, мають спрямовуватися на створення системи кадрового забезпечення інноваційної діяльності країни, є стохастичними та залежать переважно від поточних політичних, адміністративних та економічних чинників без врахування внутрішніх потреб та перспектив такого розвитку. Недосконалою та незбалансованою є вітчизняна система статистичних показників кадрового потенціалу науки, затягнутим у часі через відомчу неузгодженість є процес їхньої гармонізації із статистичною системою міжнародних індикаторів розвитку науки і технологій Європейського Союзу, Організації економічної співпраці, ЮНЕСКО тощо. Відповідно відсутнім є систематичний моніторинг потреб у кваліфікованих кадрах за різними сферами економічної діяльності, особливо науково-технологічного спрямування. Все це також ускладнює процес розроблення стратегічних державних рішень щодо розвитку системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку.

Отже, однією із головних причин тривання наукового занепаду в Україні залишається невизначеність щодо стратегічних цілей та напрямів науково-технологічного розвитку держави, та, відповідно, зволікання з реформуванням існуючої науково-технологічної системи, у тому числі її кадрового потенціалу. Так, в урядовій Програмі “Послідовність. Ефективність. Відповідальність” державні заходи щодо кадрового потенціалу науково-технічної сфери полягають лише у розробленні проекту Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2006 і наступні роки. Стратегією економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки). Шляхом Європейської інтеграції” передбачається  “створення умов для розвитку науково-технічного потенціалу та кадрове забезпечення інноваційної діяльності”, проте без визначених індикаторів такого розвитку та термінів їхнього досягнення.

Важливим кроком до визначення стратегічних підходів держави щодо розвитку власного кадрового науково-технічного потенціалу має стати реалізація Указу Президента України від 30 квітня 2004 року №499 “Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку фундаментальних наукових досліджень” як стратегічної основи економічного зростання і сталого розвитку держави. У тому числі цим Указом закладається підґрунтя для створення комплексної системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку. Державні заходи, які будуть розроблені для реалізації цього законодавчого акту, мають бути спрямовані на злам триваючих процесів занепаду кадрового потенціалу вітчизняної науково-технологічної сфери, основними ознаками якого є:

-        зменшення чисельності працівників, зайнятих ДіР, особливо їхньої активної частини – дослідників;

-        зменшення частки випускників вищих навчальних закладів (ВНЗ) III-IV рівнів акредитації (університетський рівень), що обирають науково-технічну діяльність;

-        демографічна криза дослідницького потенціалу науки внаслідок вибуття працівників продуктивного віку (30-54 років) до інших сфер економічної діяльності, а також їхньої еміграції;

-        ріст чисельності науковців вищої кваліфікації поза наукою, а також наростання процесів сумісництва;

-        невідповідність напрямів підготовки фахівців з вищою освітою, науковців вищої кваліфікації галузевій спрямованості наукових досліджень.

Скорочення чисельності кадрового потенціалу науково-технологічної сфери України відбувається переважно через зменшення його активної частини – дослідників та техніків. Протягом 2000-2003 років чисельність працівників основної діяльності наукових організацій скоротилась на 8,5%, у тому числі дослідників (-5,9%) та техніків (-33,6%). Одночасно доволі значною у штатній структурі організацій залишається частка адміністративно-господарчого персоналу (39,7% від загалу працівників). Такі штатні диспропорції суттєво знижують ефективність проведення безпосередньо наукових, науково-технічних робіт та стримують розвиток перспективних напрямів ДіР, зокрема через завищення обсягів витрат на них.

Отже, триваюча тенденція зменшення чисельності працівників, зайнятих безпосередньо виконанням ДіР (дослідники та техніки), насамперед, пов’язана з кризою існуючої інституціональної структури української науки, що переважно функціонує у рамах традиційної галузево-відомчої системи. Такий стан відповідає стратегії “виживання” та, деяким чином, “збереження” науково-технологічного потенціалу країни. Проте, перехід до стратегії ефективного використання та розвитку цього потенціалу вимагає застосувати нові принципи до організації наукової праці, першою чергою через реформування існуючої інституціональної структури задля приведення її у відповідність до сучасних суспільно-економічних умов.

Про неефективність функціонування нинішніх організаційних структур науки в Україні доводить, зокрема, структура руху персоналу, зайнятого ДіР (Рис.1).

Рис.1. – Рух персоналу, зайнятого ДіР (2001-2003 рр.)

Найбільш динамічними категоріями персоналу наукових організацій останніх 3 років були дослідники та адміністративно-господарчий персонал. Проте, якщо плинність адміністративно-господарського персоналу переважно підпорядковується загальним тенденціям ринку праці в Україні, то динаміка руху дослідницького загалу є показником зовнішньої мобільності науковців.

Основними причинами плинності персоналу наукових організацій, що складає понад 15%, є економічна неефективність функціонування більшості з них та низький суспільний статус наукової діяльності. Останній з чинників є критично важливим у виборі своєї майбутньої професії для випускників ВНЗ – лише 0,7% від їхнього загалу обирають науково-технологічну діяльність. Переважна частина з цих молодих фахівців (68,1%) стають дослідниками, ще 19,5% – техніками. Проте їхньої чисельності недостатньо, аби змінити усталені тенденції кадрового скорочення та зменшення плинності персоналу.

Незначний вплив молоді на динаміку кадрового потенціалу науки в Україні також пов’язаний з недоліками вітчизняної системи вищої освіти. Екстенсивне зростання чисельності студентів, у тому числі ВНЗ III-IV рівнів акредитації, відбувається через збільшення частки молодих людей, які вчаться за напрямами соціальних і гуманітарних наук, освіти – з відповідним зменшенням питомої ваги інших галузей знань. Досягнутий розподіл контингенту студентів за галузями знань свідчить про незавершеність трансформаційного процесу вітчизняної освітянської галузі та суперечить сучасній концепції побудови суспільства знань.

Згідно результатів міжнародних аналітичних досліджень, зокрема в ЄС[1], чисельність випускників ВНЗ за напрямами “наука” та “інженерія” відображають дві тенденції майбутньої “економіки, що ґрунтується на знаннях”, а саме: характеризують якість системи вищої освіти та збільшення (зменшення) людських ресурсів вищої кваліфікації в економіці країни. За цими індикаторами Україна ще перебуває серед країн-нових членів ЄС, проте вже поступається першим 15 країнам Європи, особливо за часткою студентів, які навчаються за напрямами “наука” (Табл.1). Триває зменшення чисельності, отже й частки випускників за напрямом “інженерія”, що звужує майбутні технологічні можливості економічного розвитку. Незначною є питома вага випускників у сфері “медичних та сільськогосподарських наук”, що загрожує накопиченню нерозв’язаних проблем розвитку сфери життєздатності населення.

Таблиця 1. Кваліфіковані випускники ВНЗ університетського кшталту (спеціалісти, бакалаври, магістри) в ЄС та в Україні.

Джерело: Key Figures 2003-2004, European Commission, Directorate-General for Research.

*Держкомстат України, 2004.

*Обчислення автора.

Така структура випускників ВНЗ III-IV рівнів відповідає поточним умовам ринку праці в Україні та свідчить, зокрема, про несуттєвий суспільний інтерес до наукової діяльності. Запровадження останнім часом низки державних заходів щодо заохочення молоді до науки, проведення відповідної кадрової політики в наукових організаціях мали позитивний ефект для більшості наукових напрямів, проте не були комплексними та не враховували суспільні інтереси всього загалу науковців (Рис.2). Внаслідок цього наростала загроза вікового розриву кадрового потенціалу науки внаслідок вибуття науковців продуктивного віку (“активу”) до інших сфер діяльності, а також їхньої еміграції.

Рис.2. – Середньорічний приріст чисельності дослідників, 2001–2003 рр.

Аналіз демографічної динаміки дослідників свідчить про нерівномірність цього процесу за областями наук[2]. Найбільш динамічним, отже й мобільним є кадровий потенціал технічних та природничих наук. Оскільки ці області наук є найвагоміші за потенціалом (70,1% від загалу), то саме вони визначають характер існуючих тенденцій. Протягом 2001-2003 років динаміка кадрового потенціалу технічних наук характеризувалася як “відплив мізків” за всіма віковими групами, окрім молодого поповнення (віком до 29 років). Кадровий потенціал природничих наук, навпаки збільшувався, що свідчить про прогресивну кадрову політику національних академій наук, у підпорядкуванні яких перебувають наукові організації природничого спрямування. Одночасно, понад третину приросту кадрів у таких організаціях забезпечили науковці віком від 55 років і старіше, що можна вважати як створення перспектив для подальшого збільшення потенціалу цієї наукової царини. Більш сприятливою та стабільною була кадрова політика в організаціях гуманітарного та медичного спрямування, про що свідчить рівномірний розподіл дослідників за всіма віковими групами.

Наука в умовах глобалізації світу все більше стає інтернаціональною. Це пов’язано з тим, що сучасні наукові проблеми можуть бути розв’язані шляхом докладання колективних зусиль, на межі та у сполучені міжфахових досліджень. Особливої ваги набувають інтеграційні зв’язки між науковцями з різних країн, за яких втрачає сенс національна належність вченого, проте головними стають такі його риси, як здатність творчого змінювати напрям досліджень, комунікативність та мобільність.

На думку авторитетних іноземних вчених, мобільність науковця є імперативом сучасного наукового буття. Одночасно, його здатність реалізувати власний творчий потенціал залежить від внутрішніх прагнень вченого та зовнішніх умов наукового середовища, першою чергою тих, що створюються в країні. За невідповідності цих чинників, виникають передумови для відтоку науковців за кордоном, у країни, де їхній науковий напрям є домінуючим, або перспективним для розвитку. Зазвичай за кордон від’їжджають перспективні вчені у продуктивному віці, що мають певні наукові здобутки. До того ж, ці науковці відносяться до активу кадрового потенціалу національної науково-технологічної сфери, тобто відносяться до тих, хто генерує нові творчі ідеї. Для країн-донорів їхня еміграція характеризується як “втрачені можливості”, відповідно для країн, до яких вони емігрують – “надбані можливості”. Віковий розподіл цього угрупування вітчизняних вчених може слугувати моделлю для визначення недоліків у проведенні кадрової наукової політики держави, бо саме такі науковці не вбачали перспективності своєї подальшої діяльності в країні проживання.

В цілому, міжнародна міграція вчених є індикатором перспективності розвитку певних напрямів науково-технічної діяльності для країн-реципієнтів та, відповідно, індикатором нерозвиненості (безперспективності) таких напрямів – для країн-донорів. Виходячи із такого, на сучасному етапі науково-технологічного розвитку України для неї властивими є наявність еміграції за відсутності офіційної імміграції науковців, а також переважання традиційних напрямів наукових досліджень.

Відсутність імміграції за наявності еміграції науковців спричиняє певну замкненість наукових досліджень в країні, особливо прикладного спрямування, звужує можливості створення конкурентних переваг вітчизняної науково-технологічної продукції. Не сприяє процесам наукової імміграції також і суперечливість чинної законодавчо-нормативної бази України: обумовлена Законом України “Про імміграцію” імміграція науковців другий рік поспіль не підтверджується відповідним нормативним актом Кабінету Міністрів України. Врегулювання цієї нормативної невідповідності, принаймні, створило би можливості для притоку науковців з-за кордону як одного із міжнародно прийнятих способів поповнення кадрового потенціалу науки.

Науковці вищої кваліфікації (доктори та кандидати наук) є творчою складовою кадрового потенціалу науково-технологічної сфери країни, імперативом кадрового активу науки. Їм властиві мобільність, прагнення до творчої самодосконалості, отже – до самостійного вибору досліджень у будь-якій обраній ними сфері економічної діяльності. Усталений суспільний статус цих науковців, виникнення можливостей для їх самореалізації поза науковою діяльністю, незмінна державна підтримка системи підготовки висококваліфікованих наукових кадрів, все це сприяє тому, що їхня чисельність з 2000 року постійно збільшувалася і склала у 2003 році 75,6 тис. осіб, серед яких 11,2 тис. мали ступінь докторів наук, 64,4 тис. – кандидатів наук. Необхідно зазначити, що основної державної підтримки, від 1991 року, заслуговувало збільшення суспільно-гуманітарних напрямів ДіР, що також було одним із головним чинником зростання чисельності вчених.

Рис.3. – Галузева структура науковців вищої кваліфікації України в 2003 році.

Аналіз галузевої структури науковців вищої кваліфікації України у 2003 році (Рис.3) свідчить про існування двох досить рівномірних кваліфікаційних груп – тих, що визначають напрями державного науково-технологічного розвитку (природничі, технічні, медичні науки) та перспективних (гуманітарні, суспільні науки). Особливо це властиво для галузевого розподілу докторів наук. Винятком слугують науковці вищої кваліфікації сільськогосподарського спрямування, які мають найнижчу частку серед загалу науковців вищої кваліфікації – 4,6%. Одночасно ці науковці є найбільш залученими до виконання ДіР на відміну від інших, про що свідчить зокрема показник зайнятості у науці (співвідношення між штатними науковцями з вченими ступінями та їхнім загалом в економіці країни), що виступає одним із індикаторів наукової активності вчених (Рис.4).

Так, наукова активність вітчизняних вчених знизилась у 2003 році до 0,275 проти 0,400 у 1995 році. Особливо суттєво погіршилась наукова активність науковців вищої кваліфікації технічного спрямування – показник їхньої наукової активності впав до 0,234 (2003) проти 0,454 (1995). Найбільш активними угрупуваннями вчених (для яких індикатор перевищував середній в Україні) у 2003 році були області сільськогосподарських (0,588) та природничих наук (0,406).

Рис. 4. – Зайнятість науковців вищої кваліфікації у науковій, науково-технічній діяльності (1,000 – повна зайнятість).

Необхідно зазначити, що рівень залучення до виконання ДіР у наукових організаціях навіть найактивнішого загалу вчених не можна вважати задовільним. Виокремилась вагома група таких фахівців, які або взагалі не займаються науковою працею, або беруть участь у зайнятті нею час від часу. Особливо це стосується науковців вищої кваліфікації гуманітарного та суспільного спрямування. Фактично, таких фахівців можна вважати за “вчених поза наукою”, бо через сучасний динамічний розвиток суспільних знань та науково-технічного прогресу в цілому, вони швидко декваліфікуються у власній науковій царині. Окрім того, на думку вітчизняних аналітиків, наявним є також явище здобуття наукового ступінню як ознаки суспільної престижності. Для з’ясування обставин та тенденцій поширення цих процесів доцільним є проведення додаткових ґрунтовних досліджень, у тому числі соціологічних, з метою уточнення “активу” та “пасиву” найвищої категорії фахівців та їхнього впливу на процеси науково-технологічного та суспільно-економічного розвитку країни.

Специфічні умови трансформації українського суспільства, триваюча криза існуючих інституціональних структур вітчизняної науки, у рамах яких допоки не вдається організувати повноцінний дослідницький процес та забезпечити ефективну мотивацію до наукової праці спричинили до розповсюдження та зростання такого явища як сумісництво у науці. Загальна чисельність сумісників у науці досягла 57,2 тис. осіб, або третину від наявного штатного персоналу наукових організацій країни. Найбільш властивим це явище є для дослідників, першою чергою для докторів та кандидатів наук.

Позитивними рисами наукового сумісництва є перехід до контрактових умов праці, а також заміщення втраченого кадрового потенціалу наукових організацій. Негативним є те, що науковці-сумісники витрачають свій час та творчу енергію на розв’язання переважно не взаємопов’язаних поточних завдань внаслідок неможливості гідного матеріального забезпечення своєї праці на робочому місці. Вирішенню цієї складної проблеми може сприяти перехід до виключно контрактових умов наукової праці та запровадження проектних засад організації діяльності у наукових інституціях. Особливо актуальним запровадження таких заходів вважається для наукових інституцій технічного та медичного спрямування, проведення ДіР в яких є більш вузькоспеціалізованими, ніж в інших. Принаймні, організаційні інновації такого нормативного реформування діяльності наукових інституцій України доцільно було би провести як пілотні проекти.

Таблиця 2. Розподіл науковців-сумісників вищої кваліфікації в наукових організаціях за галузями наук.

Аналіз розподілу загалу сумісників з вченими ступінями за областями наук (табл.2) свідчить про зростання кадрової нестачі у штатних працівниках відповідних категорій у переважній більшості наукових організацій, окрім медичного та сільськогосподарського спрямування. Так, якщо для організацій медичного спрямування зменшення частки сумісників пов’язане зі зростанням “пасивної” частини науковців вищої кваліфікації (Рис.4), то сільськогосподарського спрямування – із загальним зменшенням їхньої чисельності: протягом 1995-2003 років приріст нових докторів та кандидатів наук був майже відсутній.

Рис. 5. – Система кадрового забезпечення науки в Україні.

Сукупність вище означених чинників свідчить про кризовий стан власне системи кадрового забезпечення науки в Україні (Рис.5) та відсутність дієвих підойм (законодавчих, економічних, адміністративних) для її врегулювання. Намагання зберегти традиційними структури та державне регулювання окремими елементами цієї системи спричиняють до збільшення галузевих диспропорцій системи підготовки наукових кадрів та загрожують вітчизняному науково-технологічному розвитку. Фактично окремі складові системи продукування наукових кадрів виконують функції, які не забезпечують її цілісність та дієздатність.

Зростання чисельності аспірантів відбувається переважно через постійне збільшення кількості аспірантур при ВНЗ, які не беруть участі у науково-технологічній діяльності, проте мають відповідати акредитаційним вимогам МОН щодо власного статусу (університет, національний, державний). Структура підготовки аспірантів та докторантів за галузями наук відповідає структурі освітянських галузей знань, що також спричиняє усталеність їх посередньої ефективності – протягом 1995-2003 років завершували аспірантуру із захистом не більше 18%.

Усталеним є екстенсивне зростання загалу науковців вищої кваліфікації, чисельність яких стала співставною з чисельністю дослідників, проте виявляється незалежною від таких. Недостатньо ефективною для забезпечення науково-технологічного розвитку видається також державна система здобуття вищої наукової кваліфікації та відповідне регулювання пропорцій між докторами та кандидатами наук.

Аналіз галузевої структури окремих складових системи кадрового забезпечення науково-технологічної діяльності в Україні 2003 року також свідчить про паралельне, майже незалежне функціонування освітянської та наукової частини цієї системи (Табл.3). Властивий освітянській сфері суспільно-технічний вектор підготовки фахівців з набуттям вагомості гуманітарного спрямування, безумовно, впливає на динаміку та структуру молодого поповнення науки, а також відповідно змінює пріоритети напрямів ДіР у науково-технологічній сфері країни.

Таблиця 3. Галузева структура системи підготовки наукових кадрів в Україні 2003 року (оцінка)*.

*   обчислення автора.

**  Галузі знань не повністю збігаються з областями наук за класифікаційними ознаками.

***ЕПЗ – еквівалент повної зайнятості.

Отже, актуальною постає проблема створення ефективної системи забезпечення якісного зростання кадрового потенціалу науки з урахуванням тенденцій цивілізаційного поступу та стратегічних напрямів розвитку держави. Приєднання України до загальноєвропейського “Болонського процесу” щодо реформування національної системи вищої освіти, має спричинити уніфікацію процедури підготовки кваліфікованих кадрів, у тому числі для майбутнього зайняття науково-технологічною діяльністю. Позаяк, чинна вітчизняна система підготовки наукових кадрів має зазнати структурної трансформації. По-перше, це означатиме необхідність побудови ступеневої системи продукування знань: повна середня освіта – повна вища освіта – науково-технологічна вища освіта (магістратура); аспірантура (для здобуття вченої кваліфікації) – докторантура (для набуття кваліфікації менеджера науки). По-друге, галузева структура цієї системи має визначатися відповідно до світових тенденцій суспільно-економічного та науково-технологічного розвитку та пріоритетних напрямів вітчизняних наукових досліджень.

Запровадження наведеної системи кадрового забезпечення дослідницької діяльності в Україні дозволить гармонізувати процес підготовки науковців відповідно до основних принципів побудови такої в європейських країнах[3], з урахуванням історичних та національних особливостей нашої країни, використати переваги існуючої системи підвищення кваліфікації, створить можливості для впровадження моделі навчання науковців протягом їхнього активного життя.

Для удосконалення системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку України, підвищення ефективності використання наявного кадрового потенціалу та створення умов для його гармонійного розвитку, доцільно:

1. Удосконалити штатну структуру наукових організацій зі зменшенням частки адміністративно-господарчого персоналу до 20% відповідно до європейських стандартів.
2. Запровадити ринкові підойми до системи кадрового забезпечення сфери науково-технічної діяльності – перехід до контрактової система оплати праці, стратегічного планування розвитку в та сприяння створенню системи кадрового консалтинґу наукового потенціалу.
3. Створити цілісну, прозору систему продукування наукових кадрів відповідно до потреб науково-технологічного розвитку країни.
4. Гармонізувати адміністративний вплив Вищої атестаційної комісії України шляхом передачі частини її функцій на користь вчених рад наукових інституцій зі збереженням за нею наглядової функції.
5. Передбачити у проекті урядової Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2006 і наступні роки розроблення концепції Програми реформування науково-технологічної сфери як необхідної умови модернізації наявного інтелектуального потенціалу держави.

З досягненням гармонізації вітчизняної системи підготовки наукових кадрів, відповідного розвитку перспективних напрямів науки і техніки шляхом перерозподілу зростаючих обсягів фінансування, виникатимуть також додаткові чинники для активного залучення до проведення ДіР іноземних молодих науковців, та інтелектуальної імміграції у ті перспективні наукові галузі, які нині перебувають у кадровій кризі.

В цілому такі підходи і реалізація, запропонованих заходів, стимулюватимуть розвиток науково-технічного й загалом інтелектуального потенціалу України, що відповідає її національним інтересам та є ключовим важелем динамічного розвитку економіки й зростання добробуту українського суспільства.

[1] Report European Commission’s Communication on “Investing in research: an action plan for Europe”, 2003.

[2] Для уніфікації класифікації галузей наук наукові дослідження розділяються на шість областей: природничі, технічні, медичні, сільськогосподарські, суспільні та гуманітарні науки (“Immediate, medium and longer term strategy in science and technology statistics”, UNESCO Institute for Statistics, Montreal, 2003.)

[3] Towards a European Research Area: Science, Technology and Innovation, Key Figures 2003-2004.

Назад  | 

Розробка і підтримка – Центр інтелектуальних ресурсів і технологій.
Всі права захищені. Використання матеріалів порталу дозволяється за умови посилання (для Інтернет-видань – гіперпосилання) на www.experts.in.ua

Редакція порталу "Всеукраїнська експертна мережа" може не поділяти думку автора публікації. Відповідальність за достовірність фактів, наведених в публікації, несе її автор

Україна, Київ, 01001, вул. Костьольна 4, оф. 8
Тел: +38 (044) 494-24-61, Факс: +38 (044) 494-24-62
E-mail: