Замість вступу
Розпочнемо з авторитетної думки академіка НАН України І.М.Дзюби, який вважає, що “у ХХІ століття людство ввійшло не лише з великою індустріальною та науково-технічною потугою, проте й з усвідомленням небезпечних глобальних проблем, пов’язаних з характером цивілізаційного розвитку” (з лекції, прочитаної І.Дзюбою в Києво-Могилянській академії 15 жовтня 2001 року)[1].
З одного боку, події, які відбуваються на зламі століть у світовій цивілізації, підтверджують тезу про те, що на переломних, критичних етапах історії людства, того чи іншого народу, національна ідея виступає як надзвичайно актуальний і серйозний феномен.
З іншого боку, в сучасних умовах розвитку цивілізації інтелектуальний потенціал та науково-технологічні інновації, які охоплюють глобальні масштаби, стають головними чинниками гармонійного розвитку людини та основою соціально-економічного зростання тої чи іншої держави.
І перше, і друге можуть супроводжуватися значними як позитивними, так і негативними проявами.
“Цивілізація, в якій принади фотомоделі або порнозірки цінуються в тисячу крат вище, ніж праця вченого або хлібороба; цивілізація, в якій одні змагаються у вимудровуванні найбезглуздіших способів марнотратства і марнославства, в той час як інші не мають елементарних умов гідного існування; цивілізація, яка нібито й хоче, але не здатна поділитися своїми можливостями з рештою людства, де лютують голод і хвороби, – такій цивілізації доведеться розплачуватися за свої гріхи. Така цивілізація не має майбутнього. Але, оскільки майбутнє завжди буде, поки існує часовий вимір буття, то, очевидно, просто не буде такої цивілізації… Тобто, їй доведеться змінитися.
Чи відчуває вона потребу змін, чи має волю до змін?[2]”
Людство, певно, шукає відповіді на цей виклик історії. Україні, проте, доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами, але й зі своїми специфічними, пов’язаними з вибором шляху розвитку, самоідентифікації та самооздоровлення.
Тому дуже важливо, розглядаючи проблему “національна ідея” взагалі, визначити роль і місце науки України у формуванні та втіленні національної ідеї.
Національна ідея – означення та вихідні умови
Відправним відліком розгляду проблеми національної ідеї може слугувати визначення, сформульоване в колективній монографії співробітників Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, а саме:
“Сенс розуміння національної ідеї полягає у визначенні мети існування національної спільноти, з’ясуванні її історичного призначення, вироблених систем цінносних спрямувань (з урахуванням як загальнолюдських принципів і уявлень, так і специфічних, властивих певному соціуму); а також усталених ціленаправлень, прагнень (як усвідомлених, так і підсвідомих) у визначенні свого місця … з-поміж інших народів”[3].
Наведене формулювання, хоча й розкриває “сенс розуміння” національної ідеї взагалі, проте не є чітким. Не претендуючи на остаточність, вважаємо більш влучним таке означення: “Національна ідея – це інтелектуально окреслені, тобто свідомо і чітко сформульовані духовні (священні) основи буття етносу – його автентичності, цілісності, історічної спрямованості, сенсу життя та місця з-поміж інших народів”.
До речі, таке загальне означення національної ідеї було ключовим під час проведення Першого конгресу українських націоналістів в 1929 році, в Берліні. В його декларації зазначалося: “Національна ідея – це внутрішня (згорнена) форма нації. Вона розгортається в національну культуру, тобто набуває своїх зовнішніх форм. Необхідною та найкращою формою існування нації, її залучення до сім’ї цивілізованих народів є держава”.
В кожному з цих означень важливим є те, що національна ідея існує в підсвідомості (“в крові”) народу – як незнищувана мрія, суб’єктивне прагнення, вона живе навіть тоді, коли народ позбавлений власної мови, держави та території. За певних умов національна ідея стає основою відродження всього втраченого на скрижалях історії. Національна ідея єднає архетип та свідомість нації.
Існуюче сучасне розмаїття означень “української національної ідеї” є недостатньо зваженим щодо специфіки нашого етносу, його історії та мети. А це, на наш погляд, є найголовнішім. Наприклад, національна ідея України зведена до “виборювання політичної незалежності, досягнення соціальної згоди та добробуту нації”[4]. Або, українська ідея подається як ідея формування сучасної (“модерної”) нації, а також входження України до європейських структур, формування новітніх технологій, високої культури, демократичної правової держави, добробуту громадян[5].
Хоча вищенаведене і стосується української національної ідеї, проте, більше відноситься до програмних настанов (наслідків) цієї ідеї, а не є власне ідеєю. Позаяк, національній ідеї невластиво безпосередньо охоплювати (заміняти) всі чинники національного відродження, стратегію і політику держави, економічну чи культурну програми. Вона, по-перше, є узагальнюючим, “скрізним” стриженем, який пронизує всі складові програми відродження і розвитку нації, поступ народу до самоутвердження в світі відповідно до своїх сподівань.
По-друге, щойно висловлене стосовно національної ідеї відбиває інтереси будь-якого цивілізованого народу, оскільки кожна нація прагне добробуту, самоутвердження та прогресу. Одночасно, національна ідея повинна відбивати специфіку певної нації – неповторність її сподівань та історичного шляху, її призначення.
В чому ж полягає специфіка сучасної української національної ідеї? Дуже стисло (як тези) можна вирізнити такі основні її умови:
-
Духовність як основа життя етносу;
-
Незалежна держава;
-
Соборність.
Саме ці умови є квінтесенцією історичного прагнення українців, їх багатовікових сподівань та боротьби, специфічної ролі в житті Європи як центру східного християнства. Формулювання цих умов зазнало певних змін з плином часу. За царських часів “руська” національна ідея означала: “Самодержавність, православність, народність”. Ця формула української національної ідеї перегукується з відомим “Маніфестом” Кирило-Мефодієвського братства (рік видання 1846), автором якого є М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш. В ньому наголошувалося “Встане Україна із своєї могили і знову окликне братів-слов’ян, і почують клич її, і встане слов’янщина”.
Безумовно сьогодні ці умови та означення вимагають свого розкриття та обґрунтування, в чому першочергового значення набуває їх наукове дослідження.
Духовність. Мова йде про те, що підґрунтям української державності (по-справжньому), а також ролі України як месії в Европі може виступати християнська (православна) духовність. Україні не було притаманним, та й не буде – дивувати світ накопиченням матеріальних статків на відміну від багатих, але бездуховних держав світу, частково поглинених у гонитву за добробутом європейських націй. Осередок духовності, оберіг вищих духовних цінностей людства – ось місія України в прийдешньому столітті. Саме це виборювали запоріжці, славетні гетьмани, духовні пастирі України, яка є батьківщиною християнської віри у Східній Европі. Вона – етничний осередок славянської раси; вона надала світові орачеву технологію (тверду пшеницю), а також сакральні (священі) основи європейської духовності. І вже на власному досвіді ми зараз переконуємося, що без духовності неможливо побудувати справжню державу, а також мати нормальну економіку.
Незалежна держава. Освіченому українцю не треба пояснювати, що це є споконвічна “біль” українського народу. Мова йде про правову, цивілізовану, демократичну державу (все інше протирічить менталітетові нації).
Соборність. Важливий та непростий “чинник” української ідеї. Це наріжний камінь існування власне поняття “Україна”. Чи це є терени та етнична спільність у межах 5-7 західних областей, чи то велика нація “від Дону до Сяну”. Шкода, що на сьогодні лише менша частка українців цінує свято національної єдності, День соборності – 22 січня. Хоча саме це і є ознакою “справжньої” України як великої Європейської держави. Для щирого українця у тому немає альтернативи: бо це є його ідеєю, покликанням його душі.
Національна ідея як наукова проблема
Коли йдеться про визначення поняття української національної ідеї, необхідно зважати на те, що воно має безпосередні витоки із визначення українського етносу. Так склалося, що і досі українська нація є неідентифікованою. Тобто, і донині ми чітко не усвідомлюємо того, хто ми, хто наші пращури? Коли виникла українська нація? У цьому питанні переплетіння і араттської , і скитської, і сарматської та інших концепцій. Немає також визначеності з віком зародження нації: часові виміри коливаються від 7,5 тисячоліть до 500 років[6]. Останнім часом на проблему ідентифікації українського етносу як необхідної умови визначення національної ідеї України звернула увагу й Президія НАНУ[7]. Проте до розв’язання цієї проблеми ще далеко.
Дослідженнями національної ідеї України як наукової проблеми почали займатися ще за умов підневільного стану нації: за часів російської самодержавності в XIX – на початку XX століть (Куліш, Костомаров, Шевченко, Франко, Драгоманов, Леся Українка, Липинський, Грушевський), а також радянської доби – вченими-емігрантами. Тому, питання здобуття незалежності, державної самостійності нації брали гору над всіма іншими питаннями. Керувалися принципом: “Здобудемо свободу, а про все інше будемо думати згодом”. Схожі ейфорічні погляди були і на початку епохи незалежності: станемо самостійними, і соціально-економічні проблеми щезнуть самі, бо маємо найкращі в світі родючі землі, освічених, працелюбних людей і таке інше.
Життя розсудило інакше, бо наявність лише одного здорового глузду для визначення конструктивних аспектів української національної ідеї виявилося недостатньо, потрібен науковий підхід як щодо ідентифікації нації, так і до встановлення шляхів її відродження.
Запереченню не піддається лише те, що українське відродження має відбуватися шляхом формування сучасної європейської нації з усіма ознаками цивілізованої держави, ринкової економіки, інформаційної культури, “посткласичної” (сучасної) науки та іншими. Одночасно, важливим є уникнути простого (механічного) копіювання західного досвіду. Необхідно також зважати на власні особливості – особливості великої історичної нації, яка займає унікальне геополітичне положення: на лезі західної та східної цивілізацій. І годі нам про це замовчувати – саме в цьому полягає месіанізм України як захисниці Заходу від азіатської кочової навали в минулому, та, певною мірою, як носія традицій Сходу, необхідних Заходу для врівноваження світового ладу.
Втілення української національної ідеї (всіх її складових чинників) є насправді стрижневою основою відродження нації. Не останню роль у цьому процесі відіграє наукова сфера.
Трансформація наукової сфери України в 90-х роках ХХ століття
В Україні, як і в інших державах на теренах колишнього СРСР, протягом останнього десятиріччя минулого століття тривав складний процес інституційних структурних і когнітивних змін у сформованій за радянські часи державно-адміністративній, специфічно організованій науковій системі. Становлення нової наукової системи, що організується та фінансується в суверенній державі, в умовах переходу до ринкової економіки та демократичних принципів керування відбувається повільно. Причини полягають, з одного боку, в тій глибокій економічній кризі, що за порівняно незначний час існування Нової України призвела до економічних втрат, співставних зі збитками, понесеними Україною в роки Другої світової війни. Це, безумовно, не могло не позначитися на економічному стані української науки, яка в радянські часи фінансувалася лише з Державного бюджету, в тому числі за рахунок військових замовлень. З другого боку, причиною негативних процесів, що супроводжують трансформацію вітчизняної наукової системи, була її слабка підготовленість до швидкоплинних радикальних перетворень суспільства та запровадження нових функціональних механізмів (в політиці – перехід від тоталітаризму до демократії, в економіці – від адміністрування до ринку, в науці – від державного управління до автономії, самоорганізації і комерціоналізації).
Аналіз процесів трансформації науково-технологічної сфери України за часи її незалежності дозволяє виділити певні вагомі соціально-економічні та інші умови, які найбільше відбиваються на сучасному розвиткові науки, визначили можливість її впливу на економічний розвиток та розв’язання проблем державотворення.
По-перше, це стосується умов трансформації науки України з регіональної у самостійну національну наукову систему. Слід зауважити, що на початку незалежності України її наукова система, незважаючи на наявність в ній відомих наукових шкіл, видатних вчених і наукових досягнень, мала яскраво виражений регіональний характер, а в деяких галузях і периферійний. Лише третина науково-технічного потенціалу України використовувалася безпосередньо в її інтересах. Обсяг фундаментальних досліджень складав всього 8-9%, а переважна більшість прикладних досліджень та розробок направлялася на забезпечення потреб військово-промислового комплекса. Все це не сприяло швидкій перебудові національної економіки, її якнайшвидшому становленню та розвитку.
По-друге, загострення соціально-економічних проблем, викликане об’єктивними труднощами перехідного періоду, а також серйозними прорахунками у визначенні моделі трансформаційних процесів, поступово усунуло науку із кола державних пріоритетів, що в свою чергу призвело до багаторазового скорочення інвестицій в науково-технологічний розвиток і втрати інноваційної активності економіки.
По-третє, зміна геополітичних завдань держави, конверсія військово-промислового комплексу, нова оборонна доктрина України сприяли зміні мотивації та скороченню обсягів фінансування досліджень та розробок військового призначення. Внаслідок цього загальна чисельність науковців за останні десять років скоротилася вдвічі, а фінансування – майже в десять разів. Відповідно зменшилися основні показники діяльності української науки – кількість публікацій, патентів, виконуваних тем і проектів, впроваджених інновацій. Частина наукової еліти емігрувала (близько 6 тис. вчених) до країн з більш привабливими умовами для науково-технічної діяльності, насамперед до Росії, США, Німеччини та Ізраїлю.
По-четверте, наукова система України початково була занадто зорієнтована на держбюджетну фінансову підтримку. Фундаментальні та прикладні дослідження були відокремленими від реальних потреб економіки, а наукова система в цілому та окремі наукові колективи зокрема втрачали здатність до об’єктивної самооцінки. Це спричинило зниження конкурентного рівня розробок і, безумовно, вплинуло на рівень конкурентоздатності української продукції.
По-п’яте, витіснення науки із кола державних пріоритетів мало своїм наслідком цілий комплекс соціальних негараздів, найбільш серйозним з яких стало падіння престижу науки як привабливого перспективного виду діяльності, особливо для талановитої молоді. Це становить найбільшу загрозу для вітчизняного наукового потенціалу, оскільки безпосередньо впливає на умови збереження наукових шкіл, тенденції відпливу працівників зі сфери науково-технологічної діяльності та можливості ефективного оновлення наукового персоналу. Середній вік докторів наук нині сягає 60 років, а кандидатів наук – 51 рік.
Лише наприкінці 1999 року сталося деяке послаблення негативних тенденцій в розвитку української науки. Це було пов’язане з настанням певних позитивних змін в економіці України – зростанням ВВП, обсягів виробництва в промисловості та сільському господарстві. Як наслідок економічного зростання більше уваги стали приділяти охороні інтелектуальної власності, зокрема у 2000 році кількість виданих охоронних документів на права інтелектуальної власності (патенти, товарні знаки, тощо) збільшилася у порівнянні з 1999 роком майже на 20%.
В деяких провідних академічних інститутах та національних університетах почали зростати обсяги НДР комерційного спрямування через отримання замовлень від промисловості. Тривають процеси створення нових для України інноваційних структур – територіальних і галузевих інноваційних центрів та технопарків. Відбувається становлення ринку інтелектуальної власності, а також запровадження механізму занесення до балансів наукових установ об’єктів інтелектуальної власності як нематеріальних активів. Останнє має виняткове значення для реального переходу української науки до ринкових відносин.
Невідповідність наявної структури наукових кадрів за галузями наук новим соціально-економічним умовам, які формувалися з початку 90-х років, призвела до стрімкого зростання (в десятки разів) протягом 1991–2000 років чисельності науковців та аспірантів з політичних, юридичних та психологічних спеціальностей. Понад 12% від загалу аспірантів нині становлять фахівці економічних напрямів. Одночасно, загальна чисельність аспірантів в 2000 році у порівнянні з 1991 роком зросла в 1,5 рази. Така чисельність сприяє підвищенню кваліфікації молодих науковців, а також частково компенсує недостатність фахової підготовки молоді для її діяльності в економічних галузях приватного сектора.
Особливо суттєвих позитивних змін зазнала в цілому сфера соціогуманітарних досліджень. Відбулося остаточне становлення таких важливих для незалежної держави наукових напрямів, як соціологія, політологія, культурологія, археологія, релігієзнавство.
Таким чином, соціально-економічні умови, за яких відбувалася трансформація наукової системи України протягом 90-х років, були в цілому несприятливими для системних позитивних змін. Досягнені нещодавно позитивні тенденції в цій сфері не є ще усталеними, позаяк залежать від багатьох чинників, основними з яких є:
-
Основні рушійні сили радянського способу організації науково-технічної діяльності зникли, проте форми та інституції, які забезпечували саме такий спосіб організації науки, ще частково залишилися.
-
Наука в Україні на державному рівні і досі сприймається як окрема галузь економіки, а не як основа інноваційного розвитку економіку в цілому.
Наука України в контексті української національної ідеї
Найважливішою задачею щодо реалізації національної ідеї України стає радикальне підсилення національної домінанти в розвиткові не лише сфери соціогуманітарних наук, проте всього наукового потенціалу країни, зокрема природничих та технічних наук.
Позаяк головним завданням сьогодення стає перетворення української нації в модерну європейську націю, яка здатна ефективно відповісти на “виклик історії”. Така “відповідь” вимагає здійснення першою чергою радикальних економічних кроків, які запроваджуватимуть інноваційну модель економічного розвитку України. Підґрунтям цих перетворень є високі технології як втілення новітніх результатів розвитку ядерної фізики, генної інженерії, інформатики, комп’ютерної та телекомунікаційної техніки, сучасного менеджменту та інших. Актуальним є – складні та науковоємні програми комп’ютерізації, інформатизації, а також інтелектуалізації суспільного життя. Слід зважати й на те, що процеси реалізації національної ідеї України відбуватимуться на тлі протидіяння колоніальним прагненням Заходу – фінансовим, технологічним та інформаційним.
Вихідні умови для реалізації цих глобальних завдань на сьогодні в Україні є невтішними: показник ВВП, вироблений на 1 мешканця України менший, аніж в Німеччині в 40 разів, аніж в Польщі та Болгарії – відповідно в 7,5 та 2,5 разів. Поки що все складається так, що “Ми маємо реальную перспективу не отримати навіть статусу “сировинного придатку”[8]. Як не згадати при цьому слова Т.Г.Шевченка:
Загинеш, згинеш, Україно –
Не буде знаку на землі !
Гадаємо, що нинішній стан України є тимчасовим, він – наслідок триваючої трансформації українського суспільства, всієї української нації, яка протягом століть виконувала функцію хвилеріза, об який розбиваються найбурхлівіші потоки історичного моря.
Подужання такого, певною мірою “патологічного” стану нації можливе лише на основі науки та ефективного використання інновацій, підвищення ролі громадянських інституцій в політиці та економіці.
Нагальним також є подолання техноцентричної “асиметрії” наукового потенціалу України, обумовленої переважаючою часткою досліджень в галузі матеріалознавства, металургії, традиційного машинобудування та, відповідно, заниженою часткою досліджень у сфері живої матерії, людини, етносу, психології, соціології та інших напрямків науки. Це сталося, бо за радянських часів академічна наука, як і освітянська до того ж, багато в чому перейняли функції галузевої науки. Виходячи з благих намірів допомогти народному господарству, академічна наука занадто велику увагу приділяла розв’язанню невластивих їй завдань, певною мірою нехтуючи притаманними для неї творчими завданнями – бути на передньому карї наукового пошуку.
Висновки
Як головний висновок з цього, необхідним є переборення нинішніх процесів деінтелектуалізації українського суспільства. Це можливе за умов повернення до нормальної (еволюційної) пирамідальної побудови суспільства. Зазначимо, що специфічними особливостями будови такої суспільної “пираміди” є наявність науки та освіти, що виступають як її підґрунтям (освіченість, досвід, набуття нових знань), так і як її наповнювачом (використання інтелектуального потенціалу, створення та впровадження новітніх технологій, зростання життєвого рівня нації та інше). Ця структура органічно “вживлена” в суспільний організм та створює витончено функціонуючу ієрархічну систему особистостей різного кшталту та їх організованих груп. Вона утворює неґентропійний кістяк суспільства, перешкоджає лінеарізації, “заземленню” його структур, інтересів, прагнень; забезпечує ефективну реалізацію функції часу як соціумом, так і окремою особистістю.
Така, “елітарна” структура суспільства створює найліпші умови для “відродження” національної ідеї – сприяє її чіткому розумінню всіма прошарками нації, популяризації, втілення в певні форми історичного прогресу.
Україна знаходиться лише на початку великого шляху до цивілізованої інтеграції у світовий та європейський науково-технологічний простір. Доки вона не досягла визнаного статусу рівноправного суб’єкта науково-технічної співпраці, вона залишається країною, що виступає постачальником інтелектуального потенціалу для інших, більш розвинених в науково-технологічному плані країн.
Подальший успіх економічних перетворювань, продовження нинішнього економічного зростання залежатиме від реформування національної наукової системи, яке має статися на засадах української національної ідеї. Для того має бути як відповідна політична воля, так і усвідомлення всіма нами того, що ми є великою європейською нацією, яка знає, чого вона хоче, а також знає, як цього досягти.
[1] І.М.Дзюба. Україна перед Сфінксом майбутнього., НУ Києво-Могилянська академія, 2001.
[2] І.М.Дзюба. Україна перед Сфінксом майбутнього. НУ «Києво-Могилянська академія», 2001.
[3] Колектив авторів. Українська ідея. Історичний нарис. – К., 1995. – С.3-4.
[4] Національна ідея – ідеологічний двигун сукупного інтелекту. Розд. в книзі: Україна: інтелект нації. – К., 2000. (Написаний В.В.Медведчуком).
[5] Кравчук Л.М. Держава і влада. Розділ І. – К., 2001.
[6] У Великій Радянській енциклопедії повідомляється, що український народ (нація) в основному сформувався в XIV-XV сторіччях, тобто 600 років тому, тобто лише “в основному”.
[7] Див. Матеріали дискусії на сторінках журналів «Вісник Національної академії наук України», 1999–2000 рр.
[8] Див. книгу Евгений Марчук. Украина и новая парадигма развития. – К., 2001, с.81.
академік НАНУ,
доктор фізико-математичних наук,
Я.Яцків
кандидат технічних наук,
С.Бублик
доктор економічних наук
Ю.Канигін
Редакція порталу "Всеукраїнська експертна мережа" може не поділяти думку автора публікації. Відповідальність за достовірність фактів, наведених в публікації, несе її автор
