Робота з громадською думкою про європейську та євроатлантичну інтеграцію в Болгарії та Україні

Досвід Болгарії у підготовці громадської думки до вступу країни в НАТО та ЄС є унікальним. Ця унікальність полягає як у національних особливостях становлення болгарської демократії, так і в унікальності історичного моменту вступу країни до європейських та євроатлантичних структур, а також їх регіональний, специфічно балканський контекст. Таким чином, досвід Болгарії у роботі з громадською думкою не може бути відтворений в українському випадку повністю, без змін та адаптацій. Проте у цьому унікальному досвіді є декілька аспектів, які можна виділити як універсальні для застосування в інших країнах, зокрема, і в таких, як Україна.

Подібно до українців, після розпаду комуністичної системи болгари ідеалізували Захід загалом, їхній первинний єврооптимізм був стихійним оптимізмом непоінформованих людей. Так само як українці, болгари бажали вступу їхньої країни більше до ЄС, ніж до НАТО. І так само як в українців, у болгар бажання інтегруватися до НАТО було сильно підірване втручанням Заходу у події в колишній Югославії, а особливо, фактом бомбардування Белграду американською авіацією.

Однак, відразу після цих подій політичним елітам Болгарії вдалося намітити стратегічний курс на євроатлантичну та європейську інтеграцію і протягом 10-12 років досягти поставлених цілей. Українська політична еліта пішла іншим шляхом. Нашій країні не вдалося досягнути консенсусу еліт щодо стратегії європейської, а особливо, євроатлантичної інтеграції. Насамперед, саме завдяки відсутності в українських політиків спільного розуміння пріоритетності національних інтересів, а також стратегічного мислення як такого, ми й топчемося на місці. А дебати на теми вступу чи не вступу до НАТО та ЄС не лише шкодять рівню підтримки європейської та євроатлантичної інтеграції громадською думкою, але й використовуються іноземними політичними акторами для посилення внутрішніх протиріч між окремими регіонами України.

Яким чином політичному класу Болгарії вдалося переконати своє суспільство у необхідності інтеграційних кроків, а також необхідних для цього внутрішніх змін у країні та суспільстві?

По-перше, після косівської кризи політична еліта країни наочно побачила, що колишній стратегічний союзник – Росія, не змогла чи не захотіла захистити сусідню Сербію у її протистоянні із Заходом. Влада Болгарії негайно скористалася моментом і власними непопулярними серед власного населення, але послідовними політичними рішеннями заслужила довіру політичних еліт Заходу, після чого можна було переходити до початку переговорів. Можна сказати, що Болгарія вдало скористалася історичним моментом, коли у співробітництві з нею були зацікавлені країни ЄС та НАТО. Консолідована позиція політичних сил країни дозволила витиснути з цього моменту максимум можливої користі для національних інтересів.

По-друге, боснійська криза співпала у часі з настанням жорсткої економічної кризи у самій Болгарії. Недосяжним ідеалом подолання цієї кризи бачилося майбутнє членство в Євросоюзі – у колі економічно благополучних держав. Відтак громадській думці було задано алгоритм почерговості інтеграційних процесів від євроатлантичної до європейської інтеграції як від простішого до складнішого. Членство Болгарії в НАТО розумілося як формально необов’язковий, але фактично необхідний крок до членства у Європейському Союзі.

По-третє, внаслідок економічної кризи на момент прийняття рішення значима частина суспільства перебувала за кордоном (трудова еміграція або студенти). Тож головною ідеєю, яка була закладена в месидж еліт суспільству, була необхідність обирати ту систему цінностей, за яку молодь та активні члени суспільства «проголосували ногами». Головним гаслом цього месиджу було – «Ми повинні зробити нашу країну такою, як ті, куди виїжджають наші діти!». Це гасло було дуже сильним, оскільки прямо апелювало до архетипу зв’язку між батьками й дітьми. У 1997-1999 рр. під цим гаслом було проведено цілу серію внутрішніх реформ, які хоч і швидко вичерпалися, але закріпили цивілізаційний вибір, вибір цінностей, і залишили по собі в суспільстві потужну інерцію руху.

По-четверте, ідею досягнення Болгарією членства в НАТО було висунуто в несподіваний для суспільства момент і у несподіваній для суспільства формі – не як ініціативу уряду чи зовнішньополітичного відомства, а як ініціативу однієї людини, яскравої особистості –Соломона Пассі. Цей лідер громадської організації «Атлантичний клуб» будучи парламентарем, виступив на цю тему у національному парламенті несподівано навіть для своїх колег. Його вчинок привернув до цієї ідеї загострену увагу болгарських медіа. На момент актуалізації ідея мала підтримку в громадській думці на рівні 12%.

По-п’яте, болгарські журналісти провели надзвичайно інтенсивну інформаційну кампанію поетапно за алгоритмом:

1. Що таке ЄС і НАТО?
2. Як говорити про ЄС і НАТО? (реальні репортажі, через конкретних людей)
3. Чому Болгарії потрібне членство в ЄС і НАТО?

По-шосте, крупна й системотворча Болгарська соціалістична партія (колишні комуністи) змінила свою зовнішньополітичну доктрину з пошуку «третього шляху» до пояснення своїм виборцям безальтернативності європейської та євроатлантичної інтеграції Болгарії. Рішення про вступ до НАТО та ЄС ухвалювалося абсолютною більшістю парламенту без референдуму. Після досягнення членства в обох організаціях БСП виграла вибори та сформувала нинішню правлячу коаліцію.

На сьогоднішній день позитивно оцінюють вступ Болгарії в ЄС 76%, негативно – 10%, не визначилися – 14%. Схвалюють членство в НАТО – 39%, не схвалюють – 17%, вагаються – 34%, і не мають думки – 10%.

Особливістю болгарського євроскептицизму є його фактичний скептицизм щодо здатності болгарських політиків відстоювати національні інтереси у наднаціональних органах. Джерело сучасного болгарського євроскептицизму також знаходиться у медіасфері. Провідна політична сила цього спрямування «Атака» зародилася саме на базі ідей телекомпанії «Атака» і, віднедавна має свого представника, навіть, у Європарламенті.

Досвід Болгарії засвідчує, що громадська думка є досить динамічною категорією і не може бути єдиним, абсолютним аргументом за чи проти європейської та євроатлантичної інтеграції. Вона є лише одним із елементів для підготовки державного рішення. Головне питання для підготовки й набуття членства – це забезпечення легітимності цього процесу, що не дорівнює безумовній орієнтації державної влади на поточний стан громадської думки. А отже, інформаційна кампанія та мобілізаційні заходи мають орієнтуватися не стільки на результати соціологічних опитувань, скільки на системну довіру населення політикуму для вступу країни в ЄС та НАТО.

Очевидно, що Україна не може без застережень взяти не лише цілісну програму мобілізації громадської думки для підтримки ідеї вступу Болгарії в ЄС і НАТО, але й більшість їх складових елементів. Однак окремі базові, вихідні позиції мають бути узгоджені в Україні ще до початку такої національної мобілізаційної кампанії. Йдеться, насамперед, про вибір вдалого історичного моменту, досягнення консенсусу еліт, а також максимального зацікавлення медіа щодо позитивного висвітлення цього питання.

Історичний момент для потужного ривка на захід наша країна практично проґавила, якщо взяти до уваги вичерпність потенціалу «помаранчевої революції» 2004 року й подальші події. Консенсус еліт у формі «Універсалу національної єдності» також не виправдав себе. Цілковито незалежних медіа в країні дуже мало. Можна сказати навіть більше, політичні сили і медіа часто є залежними від одних і тих же фінансово-економічних угрупувань. Таким чином, для консенсусу політичних еліт у питаннях європейської та євроатлантичної інтеграції, для позитивної зацікавленості медіа даною темою сьогодні потрібен, насамперед, консенсус українських олігархів, який у свою чергу, може виникнути через усвідомлення ними зовнішніх щодо України загроз та викликів – історичного моменту.

Дуже продуктивним, на мою думку, буде використання таких гасел, які розгортатимуть для української аудиторії месидж, базований на відновленні зв’язку батьки-діти – побудуємо Україну такою, як ті західні країни, куди наші діти їдуть вчитися й працювати. Але тут варто враховувати, що значна частина нашої трудової еміграції, а також студіюючої молоді працюють і навчаються саме в Росії.

Так само ефективним для України, як і для Болгарії, буде масове усвідомлення незалежних від нас труднощів, які стоятимуть перед нами при спробі вступити в Євросоюз без членства в НАТО. Гасла на кшталт «Спочатку НАТО!» повинні містити ширше смислове значення й набагато дальшу перспективу. Наприклад, перший крок – НАТО, другий – Євросоюз, третій – процвітання. Українці не сприймають НАТО й ЄС як самоціль, для нас це, перш за все засіб для чогось іншого, набагато ближчого саме нам.

Враховуючи особливості поточного моменту сьогодні в Україні мало провести інформаційну кампанію про НАТО, оскільки суспільство, внутрішньополяризоване за шкалою «свої»-«чужі» в регіональному контексті не зможе однаково сприйняти ту чи іншу інформацію про Північноатлантичний альянс. Необхідно проводити інформаційно-агітаційну кампанію, замовником якої буде держава, а виконавцями – хто завгодно, лише не політики і не державні органи. Цебто, виконавцями даної програми мають бути громадські організації України в усій їх сукупності, перш за все, регіональні та місцеві осередки громадянського суспільства. Тут апріорі не може бути монополії на істину чи на інформацію.

Етап єврооптимізму непоінформованих людей Україна, як і Болгарія, безповоротно пройшли на початку 1990-х років. Сьогодні тему європейської та євроатлантичної інтеграції України вже неефективно розкривати через «відштовхування» від Росії. Необхідно через медіа наполегливо пояснювати власним, а також російським громадянам, що інтеграція України в західні структури – це не лише благо для українців, але й певна гарантія безпеки й добросусідства для обох країн. ЄС та НАТО, які матимуть у своєму складі Україну апріорі не можуть бути «антиросійськими».

Нарешті, особливістю українського сприйняття інтеграційних процесів цілком може стати усвідомлена необхідність обмежити свавілля власних політиків якимись «верховними органами», які стоятимуть над ними, і куди завжди можна буде звернутися за захистом прав чи у пошуках справедливості. Тому ЄС та НАТО – це занадто важливо, аби довіряти вступ до них самим лише політикам…

Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва, Київ