Еволюція геополітики Франції

У Франції геополітика увійшла в моду за останні 25 років. Сьогодні термін «геополітика» використовується щоразу, коли пояснюють - вірніше намагаються пояснити - непояснене: геополітичним стає будь-яке заплутане питання, що виходить за рамки раціонального і стосується глобальних інтересів, тобто таких, що не піддаються чіткому визначенню. А всього півстоліття тому геополітика була закляттям: після другої світової війни цю науку вважали нацистською, оскільки саме вона надала Гітлеру “об'єктивні” підстави для реалізації його кривавих задумів. Однак, геополітика вивчає відносини між простором і політикою в контексті впливовості просторового фактору на політику і поводження політичних діячів.

Геополітика є породженням чистого розуму, але як будь-яка наука – виникла аж ніяк не випадково. Її формування наприкінці XIX – на початку XX століття нерозривно пов'язано з розвитком сприйняття географії в суспільстві. В цей час склалися перші сучасні геополітичні напрями у країнах, що займали панівне становище на морях (США та Велика Британія). Формування німецької геополітики пов'язано, в значній мірі, з реакцією континентальної держави на геополітику морських держав.

Незабаром геополітика вийшла за рамки теоретичних дискусій і стала впливати на реальну політику, особливо під час воєнних дій. В наші дні створюється враження, що геоекономіка має суттєвий дестабілізуючий вплив на геополітику. Розглядаючи теоретичні аспекти і взаємини між геополітикою та політичною практикою, необхідно визначити, яке місце займала геополітика в інтелектуальному і політичному житті Франції в той час, коли ця наука тріумфально розвивалась у англосаксонських країнах і в Німеччині і, нарешті, в останні десятиліття у V Республіці знову стали цікавитися геополітикою.

Термін “геополітика” виник наприкінці XIX століття, вперше вжитий шведським професором історії і політології Рудольфом Челленом: “Геополітика вивчає державу як географічний організм та просторове явище, тобто як землю, територію чи простір, точніше, як країну”¹. Але геополітична проблематика склалася ще в другій половині XIX століття. В той час сформувалися два підходи до питань геополітики: перший, що орієнтується на відносини між морем і суходолом, характерний для США та Великої Британії, і другий, німецький підхід, у якому перевага віддавалася континентальним просторам.

Геополітика будується навколо невисловленого питання: хто буде мати вирішальну могутність у майбутньому?

Предметом геополітики є військова й економічна могутність, її реалізація і використання в просторі. Звідси виникає питання: які постійні цілі повинні ставити перед собою політичні інститути, зокрема, держави? В цьому контексті найадекватнішим засобом є війна. Війна – найвища форма перевірки співвідношення сил, за допомогою якої держава може реалізувати свої геополітичні цілі: мати територію, що відповідає його амбіціям, розширити межі своїх володінь, щоб зміцнити свою безпеку, створити власну імперію.

Загальновідомо, що французи не люблять і не знають географію. З погляду геополітики, Франція характеризується двома особливостями.

В період 1890 – 1945 рр., коли широку популярність одержали роботи англо-американських (Альфред Мехен, Хелфорл Маккіндер) і німецьких геополітиків (Фрідріх Ратцель і особливо Карл Хаусхофер), у Франції не було помітних теоретичних розробок у цій сфері. Звичайно, було чимало робіт, в яких висвітлювалися питання співвідношення між простором і політикою, але не виникло ні однієї систематизованої геополітичної доктрини. Можливо, Франція не вважала себе великою державою, або не повинна була осмислити своє положення в просторі? Щоб відповісти на ці питання, необхідно зрозуміти специфіку Франції стосовно Великої Британії та Німеччини, її найближчими і постійними суперникам.

З кінця 70-х років, коли з'явилися ознаки швидкого розпаду геополітичних конфігурацій планетарного масштабу, у Франції значно зросла зацікавленість до питань геополітики. Навіть сам термін “геополітика”, що раніш вживали лише фахівці, раптом перейшов до лексикону політиків і журналістів. Геополітика увійшла до повсякденного життя французів через атласи, книги, навчальні програми, лекції. Але за такого поширення термінології її зміст стає розпливчастим і втрачає наукову довершеність. До сфери геополітики почали відносити всі міжнародні проблеми, пов'язані з простором.

З кінця XIX століття до 60-х років XX століття у Франції не було створено геополітичних конструкцій, порівнянних з доктринами Маккіндера чи Хаусхофера, що наочно ілюструє особливості Франції: по-перше, її становище і її роль у світі в 1871 – 1958 рр., а по-друге, відносини, що існували в ці роки між вченими та політиками. Ця проблематика дозволяє говорити про особливе місце, що належить Шарлю де Голлю, який є єдиним видатним французьким геополітиком цих десятиліть.

Класична геополітика, від А.Мехена до К.Хаусхофера, зосереджує свою увагу на вивченні могутності та її поширення у просторі. Так, Мехен розглядав питання про те, яким чином США змогли наздогнати і перегнати Велику Британію.

Х.Маккіндера надзвичайно турбувала недостатньо надійна база могутності Великої Британії, що зіштовхнулася з суперництвом держав-континенталів. Ф.Ратцель і К.Хаусхофер були виразниками претензій Німеччини на те місце у світі, якого вона, на її думку, заслуговувала.

У цьому контексті варто вказати, що проблематика Франції була зовсім іншою. Тоді як Німеччина сприймала себе як “спізнілу” націю, що зіштовхнулася із зайнятою Європою і поділеним світом, Франція вважала себе «старою нацією», терпляче сформованою монархією й остаточно об'єднаною республіканцями, що зрівняли в правах всі її провінції. В той час як Німеччина була постійно стурбована територіальним питанням, французькі володіння в Європі вже мали чіткі обриси, не дивлячись на те, що у 1871 році, внаслідок поразки Франції у війні проти Пруссії, у французів були відібрані дві провінції - Ельзас і Лотарингія.

Після поразок 1814-1815 років у війні Наполеона I проти об'єднаної Європи і 1871 року французькі плани гегемонії в Європі були остаточно поховані. Гордовита Франція Людовика XIV, Велика нація, що поширювала ідеї Революції в Європі 1792-1815 рр., поступилися місцем країні, що намагалась заспокоїти своїх сусідів, поступово змушена боротись за власне існування.

У 1848 році, під час «весни народів», революційний уряд, що скасував владу Луї-Філіппа, зробив все можливе, щоб показати Європі, що він не має наміру підняти смолоскип 1792 року і почати новий похід в ім'я Революції. З 1848 по 1870 рік Наполеон III виступав на захист права народів вільно розпоряджатися своєю долею, але в 1870-1871 роках Франція набула трагічного досвіду: під керівництвом “залізного канцлера” Отто фон Бісмарка Німеччина “вільно розпорядилася своєю долею”, тобто об'єдналася у війні проти Франції ².

В період 1871 – 1945 рр. цілі французької зовнішньої політики зводилися до одного питання: як вчинити опір Німеччині, яка мала значну перевагу в чисельності населення, промисловому потенціалі й військовій силі? Але Франція більше не була здатна самостійно захищати свою територію, проти Німеччини, а повинна була це робити за допомогою союзників.

Протягом цього періоду Франція трималася напоготові. Геополітика Франції в Європі зводилася до трьох тез:

• залучити й втримати як союзника Велику Британію, що традиційно стурбована становищем на морських комунікаціях;
•  мати у своєму розпорядженні союзників, що знаходяться в тилу Німеччини та які могли б у випадку збройного конфлікту нав'язати їй війну на два фронти;
• прагнути максимально послабити Німеччину, як тільки виникнуть для цього сприятливі обставини за сценаріями 1918 та 1945 років.

Інакше кажучи, для Франції в той час мова йшла про виживання.

З моменту Французької революції (1789 р.) і до початку війни проти монархічної Європи (1792 р.) Франція намагалася донести до європейців ідеї прав людини та звільнення народів від рабства. Це був повний розрив з політикою французьких монархів XVII-XVIII століть, для яких найважливішим пріоритетом була боротьба проти Габсбургів, які прагнули взяти в кільце французьке королівство. У той час для католицької Франції були потрібні будь-які союзники, від турків до протестантів, аби вони були здатні перешкодити здійсненню задумів Габсбургів. За часів Бурбонів Франція прагнула бути сильною, але зовсім не збиралася привернути до себе інші європейські країни.

Однак після революції французька зовнішня політика постійно балансує між ідеологією та геополітикою. Наполеон III, який засвоїв революційну фразеологію, зрештою потрапив у пастку і був переможений німцями й італійцями, що почали війну проти Франції під її власними гаслами. В період III Республіки Франція, що зазнала нищівної поразки у 1870 році й потрапила до ізоляції 1870 -1894 років, не могла собі дозволити розкіш ідеологічних амбіцій. Їй були життєво необхідні союзники, і Російська імперія, символ і уособлення жорстокої сваволі, виявилася ідеальним союзником в тилу Німеччини.

У 1918-1919 роках Франція, перемігши завдяки своїм союзникам, у тому числі й США, знову виявилася в полоні ідеології. Як відзначав Жак Бенвіль у своїй книзі “Політичні наслідки миру”, реалізація права народів на самовизначення призвела до руйнування Австро-Угорщини, держави, яка могла б скласти противагу Німеччині у центрі Європи³. Щодо Німеччини, вона являла собою єдину націю й не могла бути розділена на дрібні держави. У 1919 році намаганнями Франції були створені дві геополітичні конструкції, штучність яких виявилась у 90-і роки XX століття: Югославія та Чехословаччина. Розвал цих багатонаціональних держав показує, що в ім'я своєї безпеки, тобто, для нейтралізації німецької загрози завдяки створенню дружніх держав уздовж кордонів Німеччини, Франція також пішла шляхом геополітичної раціоналізації, використовуючи, зокрема, концепцію об'єднання південних слов'ян, виявляючи свою імперську сутність.

Імперія є результатом випадкових територіальних придбань, наслідком адекватної реакції на сприятливий збіг обставин. Як тільки її будівництво виявляється більш-менш закінченим, настає час дати їй геополітичне обґрунтування.

Для Великої Британії ця задача виявилася порівняно простішою: вона повинна була забезпечити контроль над ключовими пунктами найважливіших морських торгових шляхів. Утримуючи у своїх руках ці пункти, вона контролювала весь світ. У першій половині XX століття, в підсумку зростаючого зовнішнього тиску й внутрішніх протиріч, Велика Британія дещо скоротила зону свого впливу і зосередила свої зусилля на захисті Індії, найкоштовнішого придбання англійської корони, а також морських шляхів, що поєднують Лондон з цією колонією.

Оскільки Німеччина не була обтяжена вже існуючою імперією, під час правління кайзера Вільгельма II, а потім за часів Гітлера вона дозволила собі зайнятися геополітичною раціоналізацією, плодами якої стали Mitteleuropa під час війни 1914-1918 років і Східна континентальна імперія в епоху нацизму.

Друга колоніальна імперія Франції (XIX –початок XX ст.) була породженням обставин. Завоювання Алжиру було розпочато Карлом Х напередодні свого падіння. Під час II Імперії індокитайська авантюра почалася з ініціативи купки місіонерів, торговців і морських офіцерів. Нарешті, велика експансія в Тунісі, Марокко й у тропічній Африці була розпочата як компенсація за національне приниження, викликане втратою Ельзасу і Лотарингії у 1871 році.

У чому складається геополітичний зміст побудови настільки різнорідної конструкції, елементи якої розташовувалися на всіх континентах, від Антильських островів до Таїті, від Алжиру до Сайгону?

“Мрійливий” Наполеон III, був автором ідеї франко-арабської імперії. III Республіка, що лише декларативно зберегла вірність ідеям Французької революції, спробувала застосувати до імперії якобінську логіку: культурні й національні розходження народів мали розчинитися.

Однак Франція XIX століття також не уникла впливу свого часу. Як відзначає Домінік Лежен у книзі “Географічні суспільства у Франції і колоніальні експансії в XIX столітті”: “... у Франції, як і в інших країнах, різко зросла кількість географічних товариств, що трохи послабило загальну байдужність французів до цієї дисципліни”⁴. У 1890 році ці гуртки налічували близько 19000 членів, що сприяло культу колоніальних амбіцій у французькому суспільстві⁵. У цьому ж напрямку діяла республіканська система освіти та її карти світу, на яких рожевим кольором позначалися французькі володіння.

Французька імперія відіграла важливу геополітичну роль у другій світовій війні, тобто незадовго до свого розпаду. У 1940 – 1945 роки імперія була одночасно предметом суперечки між вішистським режимом і де Голлем, оскільки кожний розглядав її як джерело сил і як засіб власної легітимізації, а також між Францією та іншими учасниками війни (Німеччиною, Італією, Японією, Великою Британією, США і навіть СРСР), які вважали, що після поразки у 1940 році Франція втратила свої права на заморські володіння.

У 1914-1918 рр. французька імперія виявилася поза театром бойових дій, хоча вона й поставляла солдатів та робочу силу. У 1940-1945 рр. імперія (Північна і Центральна Африка, а також Індокитай) знаходилась в “зоні війни” й тому, обидва французькі уряди – у Віші та в Лондоні, а потім в Алжирі - проголосили своє прагнення захищати заморські володіння, але їх втрата була вже визначена поразкою метрополії в боях 1940 року.

Ця проблематика Франції повинна була б викликати усвідомлений геополітичний крок, спрямований на вирішення наступної проблеми: чи може залишатися колоніальною державою країна, що виявилася нездатною самостійно захищати свою територію? Однак таке дослідження не було проведено. У цьому плані виявилась інша специфіка Франції: взаємини між її вченими і політиками.

Після знайомства з працями А.Мехена, Х.Маккіндера, Ф.Ратцеля і К.Хаусхофера створюється враження, що фахівці з геополітики, що вивчають співвідношення між могутністю і простором, покликані вказувати політикам орієнтири в їхній практичній діяльності. Це визначення знову ставить одне з найактуальніших питань політичної філософії: чи може вчений бути радником правителя? З одного боку, спрямовуючи діяльність політика, вчений виходить за рамки чистої науки, бере участь у здійсненні своїх ідей, сприяє перетворенню дійсності. З іншого боку, намагаючись реалізувати плоди своїх міркувань, вчений мимоволі спотворює їх, пристосовує до конкретних умов дійсності, віддає самого себе. У цьому плані трагічний шлях К.Хаусхофера ілюструє страшну небезпеку, що загрожує вченому, який вирішив стати радником правителя, тому що реагує лише на поради, які відповідають його власним думкам.

У позитивістській Європі другої половини XIX століття вчений являв собою міфічну фігуру, а його наука вважалася безперечною істиною. Це стосувалося і географії. Однак преклоніння перед наукою мало різні наслідки у Франції та Німеччині. Це розходження треба простежити на прикладі Елізе Реклю і Поля Відаль де Ла Бланша.

Елізе Реклю (1830–1905 рр.) належить до плеяди європейських географів, що на межі XIX і XX ст. бачили у своїй науці ключ до розуміння проблем планети Земля.

Елізе Реклю народився в родині кальвіністів і дотримувався твердих республіканських переконань. Після державного перевороту, здійсненого майбутнім Наполеоном III, Реклю емігрував з Франції й об'їхав всю Європу та Америку. У тридцять дев'ять років він опублікував свою першу книгу з фізичної географії під назвою “Земля”, яка відразу ж викликала велику суспільну зацікавленість.

Реклю вів, так би мовити, подвійне життя. З одного боку, він активно брав участь у діяльності анархістів. Після розгрому Паризької комуни він був засуджений в листопаді 1871 року на заслання до Нової Каледонії, але потім, завдяки втручанню англійських і американських вчених, воно було замінено 10 роками вигнання з країни. Елізе Реклю переїздить до Швейцарії. Паралельно зі своєю революційною діяльністю він ніколи не припиняв головну справу свого життя: підготовку “Нової всесвітньої географії”, яка склала 19 томів, 17873 сторінки і 4290 карт, і яка була створена у 1872 – 1895 рр. Реклю писав надзвичайно жваво й цікаво, для нього наукова праця була засобом пізнати людину і тому свою наступну велику працю він назвала “Людина і Земля”, яка була опублікована вже після його смерті.

Як підкреслює Ів Лакост, що вважає Реклю інтелектуальним батьком французької геополітики, “на думку Реклю, географія є нічим іншим, як історією в просторі, тоді як історія являє собою географію в часі. Географія не є чимось застиглим, нерухомим, вона змінюється щодня, щохвилини під впливом людини”⁶.

Можна стверджувати про потрійний внесок Елізе Реклю в науку.

По-перше, погляд на Землю як на єдиний безупинно мінливий комплекс. “До середовища-простору, що характеризується тисячами зовнішніх явищ, варто додати середовище-час з його безупинними змінами та нескінченними наслідками. Але всі ці сили варіюються в залежності від місця і віку...”⁷. Реклю не був прихильником географічного детермінізму, відповідно до якого простір впливає на людину, а сама людина є усього лише продуктом свого середовища. На його думку, між людиною і природою існує постійна й активна взаємодія.

По-друге, підвищена увага до діяльності людини, що є одночасно причиною і прогресу, і регресу. Пророкуючи трагедії XX століття, Елізе Реклю бачив Землю у вирі могутнього історичного руху: “Сьогодні всі народи втягуються в єдиний хоровод. Зараз не може бути мови про прогрес усього світу. Процвітання одних досягається ціною позбавлень інших. У цьому полягає найбільш хворобливий аспект нашої хваленої напівцивілізації, яку не можна назвати інакше, тому що вона приносить блага тільки частині населення Землі ... Нещасливі стали більш нещасними: до їх убогості додалися заздрість й ненависть, що збільшують їх фізичні страждання і змушену помірність”⁸.

Автор показує, що людство прийшло до усвідомлення своєї спільності, але це виявилося пов'язаним із загостренням конфліктів і протиріч. За матеріальними проблемами вчений побачив найголовніше: моральний аспект, вірніше, різне сприйняття людьми змін, що відбуваються навколо них. Географія Елізе Реклю надзвичайно людяна.

І, нарешті, аналіз конфліктів у зв'язку з трьома найважливішими, на думку Реклю, темами: “класова боротьба, пошуки рівноваги й чільна роль особистості”⁹. Висвітлюючи події золотого віку імперіалізму (кінець XIX – початок XX століття), коли завершувався колоніальний розподіл, він виокремив ряд проблем своєї епохи: динаміку капіталізму, що постійно прагне до завоювання нових ринків; занепад англійської промисловості; підйом Сполучених Штатів та Росії.

Елізе Реклю не можна віднести до будь-якої категорії вчених. Його праці з географії не вписуються до суто наукових рамок досліджень, автори яких вважають людину і людські пристрасті лише факторами, невартими уваги академічної науки. Як геополітик Реклю не міг бути радником правителя не стільки в силу анархістських переконань, але й через свою філософію, тобто він не вважав людину усього лише маріонеткою в руках Влади й Історії.

Оригінальність стилю вченого принесла йому величезну популярність при житті та відмову у визнанні з боку університетської науки, яка не змогла погодитися з його манерою викладу.

Історик за освітою, Поль Відаль де Ла Бланш (1845-1918 рр.) багато в чому є протилежністю Елізе Реклю. Відаль де Ла Бланш став засновником французької географічної школи, він автор книги “Географічна картина Франції”, що склала перший том академічної “Історії Франції”, опублікованої Ернестом Лавіссом. Він став яскравим представником офіційної науки.

Великий шанувальник німецьких географів, зокрема, Ф.Ратцеля, Відаль де Ла Бланш виступав за науковість географії. “Мета географії полягає в тому, щоб з'ясувати, яким чином фізичні та біологічні закони, що керують світом, сполучаються і змінюються на різних ділянках поверхні Землі”¹⁰, відзначав він у 1913 р., але являючись супротивником догматизму, Відаль де Ла Бланш категорично відкидав детермінізм Ратцеля. Останній у своїй книзі “Земля й еволюція людини” (1922 р.), кваліфікував підхід французького вченого як “поссибілістський”. “Будь-який простір містить у собі безліч віртуальностей і тільки людина може матеріалізувати деякі з цих можливостей. Географічне буття місцевості аж ніяк не визначено природою раз і назавжди... Воно є похідним від діяльності людини і додає єдність матеріалам, що самі по собі такої єдності не мають”¹¹.

На відміну від Ф.Ратцеля, Відаль де Ла Бланш не намагається створювати складні теоретичні конструкції. Він пише, аналізує, досліджує моделі. Так, поняття «спосіб життя», широко розповсюджене у французькій географії першої половини XX століття, сприяло тому, що основна увага приділялася мікро-географії: невеликий простір розглядався у відриві від зовнішнього світу й від численних світових потоків, тоді як значніші простори (держави, континенти і субконтиненти) вважалися штучними утвореннями, які можна розкласти на безліч дрібних одиниць.

Цей підхід характеризує, зокрема, роботи “Геополітика” (1936 р.) і “Народи і нації Балканського півострову” (перевидана у 1993 році), написані Жаком Анселем, одним з послідовників Відаль де Ла Бланша. Акцентуючи увагу на «способі життя», Жак Ансель відсуває на другий план такі категорії, як національність, кордони, держава, в ім'я “демократичної сільської одиниці цивілізації, де панує балканський селянин. Як повноправний господар своєї землі, він хоче бути також повноправним володарем держави”¹².

У 1917 році Відаль де Ла Бланш опублікував книгу “Східна Франція - Лотарингія й Ельзас”. Перша світова війна була в розпалі. Сполучені Штати вступили до неї на боці союзних держав Антанти, і було вочевидь, що сили американців стали вирішальним фактором перемоги над центральними імперіями. Франція, не могла не думати про головну мету своєї збройної боротьби проти Німеччини: повернення Ельзасу і Лотарингії, анексованих німцями в 1871 році. Було дуже важливо, щоб президент Сполучених Штатів Америки Вудро Вільсон зрозумів значення цієї мети для долі Франції.

Книга Поля Відаль де Ла Бланша була покликана показати, чому Ельзас і Лотарингія залишилися французькими територіями, незважаючи на їхню німецьку культуру та історію. Автор, зокрема, зазначав, що в 1789 році населення цих провінцій підтвердило свою належність до Франції та з ентузіазмом сприйняло ідеали Французької революції, і насамперед, принцип самовизначення народів.  Але чи можна вважати книгу “Східна Франція” виключно науковим здобутком, чи це – здобуток патріота, усвідомлюючого, що в найважчому випробуванні, яким була світова війна, наука не мала іншої мети, окрім служіння інтересам Батьківщини?

Природно, що доводи Відаль де Ла Бланша не знайшли підтримки серед німецьких географів. З їхнього погляду, Рейн не міг бути кордоном Німеччини: “Баден завжди був дзеркалом Ельзасу”¹³.

У 1902 році в Парижі вийшла книга Андре Шерадама, складена на основі курсу лекцій, викладених у Школі політичних наук, і названа “Європа й Австрійське питання”. У цьому навчальному посібнику, призначеному для майбутніх французьких політиків, давався опис внутрішньої структури старої габсбурзької держави і викладалися методи його руйнування ззовні, ілюстровані низкою карт і малюнків. У 1918 році все відбулося відповідно рекомендацій цієї книги, але французькі політичні діячі звичайно мало прислухаються до порад, що міститься в книгах професорів.

У роботі мирної конференції 1919 року, яка стала підсумком першої світової війни, географи взяли у ній участь як експерти делегацій. Так, Жорж Клемансо, “Тигр” і “Переможець”, користувався послугами провідних географів: Еммануеля де Мартона (1873-1955 рр.), фахівця з фізичної географії і чудового знавця Центральної Європи, зятя Поля Відаль де Ла Бланша, а також вже згадуваного Жака Анселя. Але це не означає, що вчені брали участь у процесі прийняття рішень.

Мирні переговори, що проводяться після збройних конфліктів, стають ареною зіткнення суперечливих інтересів, вимог і амбіцій. Географи виступають лише в якості експертів, що висловлюють власну точку зору, що враховується чи не враховується політиками, які ведуть власну гру. Щодо руйнування Австрії (спровокованого, на думку К.Хаусхофера, книгою Андре Шерадама), то воно продовжує залишатися предметом дискусій істориків: як і чому загинула імперія, що проіснувала декілька століть? Однієї з найрозповсюдженіших гіпотез є французька: імперія була зруйнована шляхом таємних заходів латентних структур франкмасонів, які смертельно ненавиділи католицьку монархію Габсбургів. Висновки К.Хаусхофера недалеко пішли від цього припущення. Але чи можна пояснити таку колосальну подію, як розпад імперії, міркуваннями, що нагадують сюжет книги Олександра Дюма “Джузеппе Бальзамо”, головний герой якої (він же граф Каліостро) задумав і здійснив французьку революцію? Чи не загинула австро-угорська імперія тому, що вона належала до історичної епохи, що вже минула, коли національно-визвольні рухи ще не брали під сумнів легітимність монархії?

В період 1871 – 1945 рр. у Франції не було геополітики, порівнянної з англо-американською і німецькою геополітикою. Практично, територіальне питання не було актуальним для Франції в цей час. Стосовно Ельзасу і Лотарингії, то не було ні найменших сумнівів – це були французькі провінції, що Німеччина захопила силою. Більш того, на думку більшості французьких географів того періоду, наука була несумісна з політикою. В той час, коли у Німеччині вчені вважали себе здатними повчати політиків, французька професура намагалася зберегти чистоту науки від впливу мінливих інтересів.

Найвидатнішим геополітиком Франції є Шарль де Голль (1890-1970 рр.), який не був вченим у загальноприйнятому змісті цього слова, але був політиком. Та й чи можна вважати геополітиком людину, яка хоча й міркує про відносини між простором та політикою, але підкорює свої думки й свої дії заздалегідь окресленій меті?

Оригінальність де Голля, його відмінність від традиційних французьких політиків полягає саме в спонтанному геополітичному мисленні. На думку де Голля, нації, хоча вони й вписуються у визначений історичний і географічний контекст, прагнуть бути вічними, позачасовими суб'єктами: Франція, Німеччина, Росія, Китай... Де Голль сприймає світ, як величезну сцену, де протистоять, а іноді й співробітничають, ці суб'єкти. Час і простір завжди поруч, вони нагадують людям, що вони смертні, а їхні утворення, у тому числі й нації, недовговічні.

Відомий “Заклик” 18 червня 1940 року найчастіше розглядається як акт протесту, як заклик до опору. Це, звичайно, вірно. Але ця екстраординарна заява, зроблена нещодавно призначеним генералом, що був заступником державного секретаря з питань оборони передостаннього уряду III Республіки, дивно відповідає точному геополітичному аналізу, без якого опір окупантам був би марною жертвою:

“Тому що Франція не самотня. Вона не одна. За нею cтоїть велика імперія. Вона може об'єднати свої зусилля з Британською імперією, що контролює морські простори і продовжує боротьбу. Як і Англія, Франція може повною мірою використовувати промисловий потенціал Сполучених Штатів. Ця війна не обмежується територією нашої багатостраждальної країни. Програна битва за Францію ще не означає остаточну поразку в цій війні. Це світова війна. Зазнавши поразки сьогодні в зіткненні з механічною силою, ми зможемо перемогти у майбутньому, якщо ми будемо мати у своєму розпорядженні значнішу механічну силу. Від цього залежать долі світу”¹⁴.

Так, у розгромленій 1940 року Франції, увійшли у протиріччя два геополітичних підходи до війни. З погляду Петена, глави вішистського уряду, війна була й повинна була залишитися європейською, Сполучені Штати Америки не відмовляться від політики ізоляціонізму; отже, потрібно було домовлятися і співробітничати з гітлерівською Німеччиною. На думку де Голля, що знаходився в Лондоні, війна була світовою. Однак у червні 1940 року Велика Британія продовжувала боротьбу один на один з Німеччиною, у розпорядженні якої були всі ресурси Європи і союзницький договір з Радянським Союзом. Стосовно США, то вони вступили у війну тільки після нападу японської авіації на Пірл-Харбор у грудні 1941 року. Де Голль зміг це передбачити завдяки широті своїх поглядів: він вважав, що як і в 1917 році США не зможуть втриматися осторонь від конфлікту; найбільша економічна держава світу не стане ізолюватися і ризикувати бути відрізаної від світу.

Протягом 60-х років де Голль, який повернувся до активної політичної діяльності у 1958 році, діяв як талановитий геополітик, незважаючи на те, що міжнародна ситуація була надзвичайно ідеологізована: це був час як протистояння Сходу і Заходу, так і напруженості у відносинах між Заходом і третім світом. Так, де Голль вважав, що комуністична система не зможе встояти під вагою геополітичних реалій: розрив китайсько-радянських відносин був у порядку речей, оскільки російський гігант не міг терпіти присутність на своєму фланзі могутнього об'єднаного Китаю. Так само він вважав, що втручання США у війну у В'єтнамі було приречено на крах – розпочавши хрестовий похід проти комунізму, Америка не враховувала, що своїми діями вона мобілізувала проти себе непримиренний в'єтнамський націоналізм¹⁵.

Де Голль являв собою повну протилежність теоретику. Проте, він зумів стати виразником поглядів французької геополітики, намагаючись сполучити два звичайно протилежних елементи: з одного боку, прихильність географічному й історичному реалізму, вираженому у свій час Наполеоном висловом: “Кожна держава проводить ту політику, яка їй диктує географія...”¹⁶, а з іншого боку, переконання в тому, що як велика держава Франція повинна захищати визначені принципи, зокрема, право народів на незалежний розвиток.

Водночас, для англо-американської геополітики основне питання полягає в тому – якими мають бути основні напрямки діяльності держави, що знаходиться в апогеї своєї могутності і, отже, вступає до фази занепаду. Для німецької геополітики це питання полягало в наступному: як забезпечити місце під сонцем для “спізнілої нації”? Стосовно Франції, це питання доцільно сформулювати: «яким чином можна забезпечити статус великої держави при обмеженості засобів?» Відповідь де Голля на це питання базувалося на чотирьох рекомендаціях:

• знову знайти втрачену незалежність у превілюючій сфері, шляхом створення ядерних сил стримування, що повинні дозволити в принципі самостійно гарантувати оборону національної території;
• раціонально керувати своєю спадщиною шляхом взаємодії з колишніми французькими володіннями;
• забезпечити собі підсилення могутності, завдяки створенню європейської організації з ініціативи Франції;
• нарешті, як і раніше проводити незалежну зовнішню політику, без оглядки на будь-кого.

Саме завдяки Шарлю де Голлю у Франції слово «геополітика» раптом вийшло за межі вузького кола фахівців та перетворилося на один з тих термінів, що застосовуються будь-коли і, зараз геополітикою називають усе, що не піддається раціональному тлумаченню. Успіх геополітики у Франції вимірюється кількістю книг, атласів, журналів, курсів лекцій і семінарів, присвячених цій дисципліні. Якоюсь мірою, цей зліт популярності здається природним.

Франція є четвертою промисловою державою світу, вона ґрунтовно включена до усіх міжнародних економічних потоків, є членом багатьох європейських і світових структур, французи, традиційно зосереджені на своїх власних справах, і донедавна вважали, що світ обертається навколо них, але дедалі частіше відчувають, що Франція не є центром Всесвіту. Система інформації поступово пристосовується до цієї еволюції. Французи починають більше цікавитися географією світу, більш того, еліта змушена відтепер мати ґрунтовніші пізнання про зовнішній світ, що неможливо без сталих уявлень про геополітику.

У 1989 році, після падіння залізної завіси, катастрофа комуністичних режимів у Східній Європі наочно виявила метаморфозу ідеології й повернення на політичну авансцену вічних геополітичних факторів. Імовірно, люди ніколи не перестануть знову відкривати для себе очевидні факти. Здавалося, що в наш час всі повинні бути прихильниками світського раціоналізму, піклуватися про правильне використання ресурсів, звільнитися від ненависті та схильності до насильства, характерних для “темних часів”. Однак чим значніше скорочуються відстані завдяки прогресу засобів транспорту і зв'язку, тим більше люди прагнуть підкреслити свої індивідуальні риси, тим активніше вони відновлюють свої співтовариства і тим енергійніше повертаються до свого архаїчного минулого. Чи не дає геополітика ключ для розуміння цього постійно відтвореного безладу?

Крім цих причин, пов'язаних зі змінами у суспільстві, а також з його відносинами із зовнішнім світом, чи не відбуваються на початку XXІ століття інші явища, що можуть бути пояснені за допомогою засобів геополітики, зокрема, визначення ролі і місця держави у мінливому світі?

Географ Ів Лакост і створене ним у 1976 році періодичне видання «Геродот», географічний і геополітичний журнал, становлять єдиний геополітичний осередок у Франції, що має якщо не власну доктрину, то, принаймні, власний метод аналізу.

Слово «геополітика» - це не просто нове визначення для територіальних суперечок, що продовжуються вже протягом багатьох століть. Поява й поширення цього терміну означає, що з віднедавна стали діяти безліч нових факторів, які сприяють загостренню суперництва між різними владами за контроль над територією. Відтепер це суперництво відбувається в інших формах, аніж раніше, що пов'язано, зокрема, зі зростанням ролі громадськості. Специфічні геополітичні явища пов'язані не з суперництвом владних структур у територіальних питаннях, а, що є новим чинником, тільки з тими його формами, що знаходять широкий відгук у засобах масової інформації й викликають жваві дискусії в суспільстві, за умови, що в даній країні існує свобода слова. Таким чином, мова йде про принципово новий феномен, який впливає на міжнародні відносини й на здійснення владних функцій держави в багатьох країнах.

Знайомство з творчим шляхом Іва Лакоста має велике значення для розуміння «його» геополітики.

Він народився в Марокко в 1929 році і пережив як процес колонізації, так і деколонізації. Людина лівих переконань, Ів Лакост спостерігав і випробував на собі вплив протиріч, породжуваних якобінською моделлю уніфікації країни, що зіштовхнулася з проявами місцевих особливостей, з бажанням зберегти свою самобутність, зокрема, у Марокко, де вона ґрунтується на багатовіковій історії правління династії Алавітів з Тафілальта. Перші роботи Іва Лакоста були присвячені країнам третього світу (“Географія країн, що розвиваються”, 1965 р.). Однак обмірковуючи військові аспекти географії (одна з його книг називається “Географія необхідна для війни”, 1976 р.), географ Лакост став геополітиком – простір, його компоненти (земля, вода), а також його рельєф виступають одночасно і як сприятливі фактори, і як перешкоди під час проведення воєнних операцій, але саме простір є метою цих операцій. Щоб існувати, людські спільноти не припиняють боротись за право володіти тією чи іншою місцевістю, тому що всі зіткнення між людьми протікають у часі й у просторі.

Крім того, Ів Лакост жваво цікавився роботами маловідомих авторів, яких не визнавала офіційна наука. У значній мірі завдяки часопису “Геродот” Франція знову познайомилася з творчістю Елізе Реклю. Іншим відкриттям Лакоста став один з видатних арабських істориків Ібн Халдун (Туніс, 1332 р. - Каїр, 1406 р.). У своїй роботі “Ібн Халдун. Зародження історії, минуле третього світу” (1966 р.), Ів Лакост пише: “Творчість Ібн Халдуна висвітлює дуже важливий етап країн, що сьогодні вважаються слаборозвиненими. Аналізуючи економічні, соціальні і політичні умови Північної Африки в період середньовіччя, Ібн Халдун сформулював низку фундаментальних наукових проблем”¹⁷.

Часопис “Геродот” багато зробив для того, щоб висвітлити дійсну сутність німецької геополітики (Ф.Ратцель, К.Хаусхофер), щоб звільнити її від тавра «нацистської науки». В цьому контексті слід зазначити роботу Мішеля Корінмана: “Коли Німеччина міркувала про світові проблеми. Велич і занепад геополітики” (1990 р.).

Пануючою ідеологією в журналі є лібералізм, а до 80-х років був присутнім ще і марксизм, що обумовило широке розмаїття поглядів “Геродота”. Так, Ів Лакост декілька разів обговорював питання «Що таке нація?», яке викликає надзвичайну цікавість у середовищі лівої інтелігенції. Для лівих універсалістів, які вважають своїм обов’язком боротьбу за формування людини, вільної від егоїзму й відчуження, нація, укорінена в просторі, сакралізація національної території уявляються чимось архаїчним і навіть реакційним, хоча великий французький соціаліст Жан Жорен (1859-1914 рр.) стверджував, що “інтернаціоналізм у малих дозах віддаляє від Батьківщини, а у великих - наближає до неї”¹⁸. Але наприкінці XX століття, після падіння радянського комуністичного режиму, свої претензії на універсалізм став пред'являти ліберальний капіталізм, що розглядає людину тільки як фактор вартості продукції і потенційного покупця товарів. Але чи не є нація найстійкішою реалією, що включає в себе конкретних людей з їх традиціями і культурою?

Завдяки журналу “Геродот” геополітика знайшла у Франції інтелектуальну легітимність. Сама назва даного періодичного видання є даниною поваги засновнику історії і географії, греку, який зумів перебороти свої забобони й став досліджувати варварів. Кожен номер щоквартального журналу є результатом колективної праці й містить досьє, присвячене геополітичній проблематиці того чи іншого регіону.

Він звертає особливу увагу на суперечливі концепції та стратегії, пов'язані з тим чи іншим простором, що відіграє важливу роль у світовій політиці.

«Геродот» будує кожен свій номер навколо трьох складових:

1. Карти. “Карта, первинна форма осмислення простору”¹⁹ чи, точніше, сукупність карт різного масштабу, що ілюструють різні характеристики – повинна при правильному прочитанні дати досить повну інформацію, що дозволяє самостійно зробити вірний висновок.
2. Історичні події, оскільки Історію роблять люди. Будь-який простір формується і вдосконалюється людьми, а для розуміння цінності даного простору для спільнот, потрібно знати все, що відбувалося раніш між людьми в цьому просторі. Історія має величезне значення, тому що вона є джерелом геополітичних уявлень, які в процесі кристалізації пов'язують територію з її минулим.
3.  Юридичні та політичні кордони є найважливішими орієнтирами, що розділяють державні суверенітети, були прокреслені на картах в підсумку збройної боротьби, встановлені ціною крові народів і несуть на собі відбиток амбіцій влади. Будь-який кордон є «штучним», тобто відбиває співвідношення конкретних сил у конкретний момент. Не існує одвічних кордонів,  вони встановлюються, переносяться, уточнюються в процесі суспільного розвитку.

Водночас, поряд з офіційними державними кордонами існують більш розмиті, проте більш стабільні розмежування між релігіями, цивілізаціями, традиціями, зонами торгівлі.

Серед фахівців, що регулярно аналізують проблему кордонів, варто згадати члена редколегії «Геродотa» Мішеля Фуше, автора книги “Фронти й кордони”, опублікованої у 1989 р. і перевиданої у 1991 р.

Мішель Фуше так характеризує кордони, що склалися у світі:

“Кордони є елементарними просторовими структурами, що мають лінійну форму, а їх функція зводиться до позначення порушень геополітичної безперервності в трьох площинах: реальній, символічній і уявній. Переривчастість виявляється між суверенітетами, історіями, суспільствами, економіками, державами, але не завжди, між націями і мовами. Переривчастість у реальній площині - це просторова межа дії суверенітету в його специфічних формах, кордон може бути відкритим, напіввідчиненим і закритим, тому аж ніяк не зводиться до простої юридичної чи податкової функції”²⁰.

Це досить складне визначення можна резюмувати в такий спосіб: кордони виконують три тісно пов'язаних функції:

• встановлюють межі державного суверенітету;
• розмежовують у просторі символічні співтовариства, тобто держави, кожне з який має власний прапор, гімн, історію, інститути, що породжують для його громадян специфічні права й обов'язки;
• розділяють у просторі свою національну територію та чужу – сусідні держави й інший світ.

Філософія «Геродота» має свій ідеологічний аспект, тобто свій світогляд і свої уявлення про бажані й необхідні дії. На думку журналу, люди і соціальні групи, до яких вони належать, визначаються, у першу чергу, їх укоріненням на тій чи іншій території.

Ця «територіальна» логіка «Геродота», викликана геополітичними поглядами його редколегії, поширюється також і на її підходи до інших сфер людської діяльності. Ідеологія розглядається як інструмент виправдання територіальних суперечок. Таким чином, ідеологія «етнічного чищення», метою якої є досягнення точної відповідності між народами і територіями, підтверджує спрямованість підходу «Геродота» на вивчення відносин між людьми і простором. Під час систематизації даних економічного характеру журнал віддає перевагу локалізації, присвоєнню і контролю над ресурсами, заради яких і ведеться політичне суперництво.

“Геродот” діє подібно проектору: кожна публікація є проекцією, а сама інформація повинна бути отримана в результаті зіставлення безлічі інформацій. Але чи зможуть відтворені проекції простежити еволюцію, рухливість і плинність матерії?

Як підкреслює геополітика, корячись інстинкту власника, люди ототожнюють себе з територіями, ведуть безупинну боротьбу за право визначати межі цих територій, водночас постійно знаходячись в русі. Причому ці потоки, створені самими людьми, дуже часто виходять з-під контролю своїх творців.

На початку XXІ століття геополітика характеризується різнобарвністю ідеологічних настанов. Старий територіальний інстинкт, успадкований від багатовікового землеробства, що поєднує виникнення нових відносин між людиною і землею, що характеризуються поступовим звільненням людини від влади землі, але земля як і раніше визначає роль держави-нації. Зазначена проблематика визначає діяльність міжнародного інституту геополітики, що був створений у 1982 році. Його фундаторка, Марі-Франс Гаро, що народилася у 1934 році, юрист за освітою, тривалий час працювала адвокатом, потім перейшла на службу до державного апарату. У 1969 – 1974 рр. вона займала посаду радника в канцелярії Президента Республіки Жоржа Помпіду.

Ів Лакост відбиває погляди лівої інтелігенції, на яку великий вплив мали підйом національно-визвольного руху і конфлікти в країнах третього світу. Його журнал «Геродот» приділяє основну увагу національним проблемам. Марі-Франс Гаро належить до ідеологічного і політичного напрямку – їй близькі погляди генерала Ш. де Голля, але без нальоту романтизму, властивого першому Президенту П'ятої Республіки. У Жоржа Помпіду і його прихильників загострене національне почуття поєднується із здоровим консерватизмом.

Міжнародний інститут геополітики виник, в першу чергу, як реакція на конкретну політичну ситуацію, пов'язану з кризою євроракет 1979-1983 рр. У той час загострення радянської загрози, шляхом розгортання ракет СС-20, збіглося з послабленням атлантичної солідарності в підсумку пацифістських маніфестацій проведених проти розміщення в Західній Європі додаткових американських ракет, покликаних врівноважити зростаючий потенціал СРСР.

Міжнародний інститут геополітики почав свою діяльність у розпал антиракетного руху, що у Франції був меншим, а ніж у сусідніх країнах. Серед засновників інституту – як класичні голлісти, так і атлантисти. Але тези, розроблені інститутом, частіше виявлялися ближче до других, а ніж до перших. Саме цим і пояснюється позиція, займана президентом інституту Марі-Франс Гаро та сильним роздратуванням, викликаним у неї відмовою французів від слідування індивідуальним курсом після смерті Ж. Помпіду з політичними амбіціями, що спонукали цю енергійну жінку виставити (без особливого успіху) свою кандидатуру на президентських виборах 1981 р.

Багато питань залишаються без відповіді. Часопис, що видається інститутом, має назву “Геополітика”. Кожен номер цього щоквартального видання відкривається передньою статтею, написаною Марі-Франс Гаро. Її головна мета - пручатися, вистояти за будь-яку ціну, але для того щоб стати засновником політичної доктрини не досить мати сильний характер. Журнал часто публікує цікаві досьє, присвячені актуальним питанням міжнародної політики, але є суто спеціалізованим.

Спираючись на досить вагомий методологічний доробок геополітична стратегія Франції має чітко окреслені специфічні риси.

Характерною рисою французької геополітики стала настанова про перевагу національних інтересів над політичними, ідеологічними, економічними та багатьма іншими. Ідея про перевагу національних інтересів у міжнародних відносинах стала теоретичною платформою політики активного зовнішньополітичного націоналізму Франції, але лише в рамках захисту специфічних національних інтересів. Національний фактор щільно пов’язаний з фактором сили, що виступає неодмінним атрибутом нації.

Наріжним каменем геополітики П’ятої республіки стала концепція національної величі: “Франція лише в тому разі є Францією, коли вона знаходиться у перших рядах ... Франція позбавлена величі, перестає бути Францією”²¹. Зверненний до глибин країни заклик до “національної величі” передбачав зусилля та витрати на користь прогресу: “Розквіт французів є засобом, а не метою. Мета - це Франція”²². Гасло “величі” закликало до досягнення Францією рангу великої держави.

Геополітична доктрина Франції базується на  необхідності проведення курсу на виживання, який би усунув загрозу ядерного знищення країни та забезпечив би мир, як єдину та істотну можливість розквіту Франції. Вирішення цього питання базувалося:

По-перше, на традиційному “силовому вимірі”. Йшлося про створення сучасного ядерного потенціалу та втілення стратегії “стримування”, запобігання агресії проти Франції з будь-якого боку.

По-друге, йшлося про незалучення Франції до конфліктів, які не торкаються її національних інтересів. Ця теза знайшла втілення у відомій формулі де Голля: “Якщо Франції доведеться брати участь у війні, необхідно щоб це була ії війна”²³.

По-третє, в більш широкому плані йшлося про створення такого міжнародного клімату, який би  зменшив та усунув можливість війни у першу чергу  на  європейському  континенті. 

Геолітична доктрина орієнтувала Францію на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені, підсилення військового потенціалу та максимального використання політичних, моральних та інших резервів.

Таким чином, незалежність та безпека Франції складалась з двох факторів:

• володіння засобами для забезпечення оборони держави,
• цілковита самостійність у використанні ядерної зброї.

Втілення у життя концептуальних настанов на незалежність та безпеку Франції непоривно пов’язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги, що в багатосторонніх відносинах стали найважливішими принципами і методами реалізації стратегії П’ятої республіки.

Геополітична доктрина пов’язувала досягнення світової рівноваги з забезпеченням миру шляхом розвитку багатосторонніх  відносин з усіма важливими в політичному і військовому відношенні державами світу.

Втілення в життя курсу на зміцнення незалежності і безпеки Франції нерозривно пов’язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги. Пошук міжнародної рівноваги став одним із найголовніших принципів геполітики П’ятої республіки.

Сучасні французькі підходи до проблем міжнародної безпеки визначаються історичним досвідом держави та прагненням зберегти можливість прийняття автономних рішень незалежно від союзників та військових структур НАТО, виступаючи за вдосконалення ядерного потенціалу як основи європейської та національної безпеки.

Водночас, необхідно зазначити, що специфіка національного інформаційного середовища полягає в тому, що за винятком фахівців термін «геополітика» вживають у Франції на початку XXІ століття як одне із зручних слів, досить звучних і невизначених для характеристики деяких реалій нашої епохи.

Література

¹Mackinder H. «Le pivot geographique de 1'histoire» (1904), Strategique, 55 (Paris, Fondation pour les etudes de defence nationale), №3, 1992. - р.19.
²Beaufre A. Strat?gie pour demain. – P.: Plon, 1972. – p.24.
³Belletini J. «La geopolitique de Sir Halford Mackinder et 1'ere nucleaire», Strategique (Paris, Fondation pour les etudes de defence nationale), ler trimestre 1983, - p.111.
⁴Lejeune D. Les Societes de geographie en France et 1'Expansion coloniale au XIX-e siecle. – P.: Albin Michel, 1993. –  p. 98.
⁵Lacoste Y. La geographie, ca sert d'abord a faire la guerre. – P., Francois Maspero, 1976. –  p. 81.
⁶Lacoste Y. Questions de geopolitique. – P., Le Livre de poche, «Biblio-Essais», 1988. –  p.14.
⁷Lacoste Y. Paysages politiques. – P., Le Livre de poche, «Biblio-Essais», 1990. –  p. 87.
⁸Reclus E. Histoire contemporaine, 2 vol., Paris, Fayard, 1991. –  p. 223.
⁹Lacoste Y. Dictionnaire de geopolitique. – P., Plammarion, 1993.–  p. 86.
¹⁰Gallois P.- M. Geopolitique; les voles de la puissance. Paris. Fondation pour les etudes de defence nationale. Plon, 1990. – 246 p.
¹¹Gallois P. Paradoxes de la paix. – P.: Presse du temps pr?sent, 1967. – p.106.
¹²Ancel J. Peuples et Nations des Balcans. Paris, Comite des travaux historiques et scientifiques, 1993. –  p.66.
¹³Ratzel F. La Geographie politique, les concepts fonda-mentaux. – P.: Payard, 1987. –  p. 112.
¹⁴De Gaulle Ch. Discourse et messages: V.I-V. – P.: Plon, 1970.- p. 175.
¹⁵De Gaulle Ch. M?moires du guerre. Le Salut, 1944 – 1946. – P.: Plon, 1959. –  p. 205.
¹⁶Gannes H. Wahn China Unites. – N.Y., 1937. –  p. 17.
¹⁷Lacoste Y. Ibn Khaldoun, Naissance de 1'histoire, passe du tiers-monde. – P., Francois Maspero, 1966. –  p. 56.
¹⁸Gauchet M. La Revolution des droits de l’homme. – Paris: Gallimard, 1989. –  p. 78.
¹⁹Haushofer K. De la Geopolitiqие. Paris. Fayard, 1986. – p. 74.
²⁰Foucher M. Fronts et Frontieres, un tour du monde geopolitique, Paris, Fayard, 1988; reed. 1991. –  p.133.
²¹Chiraс J. Au sujet des armes nuclйaires tactiques franзaises //Dйfense nationale. - 1975, mai. - p. 14.
²²Chirac J. Oui a l’Europe. – P.: Collin, 1984. – p. 48.
²³Cerny Ph. The politics of grandeurs. Ideological aspects of de Gaulle’s policy. Cambridge univ. press. – 1980. – XI. – p. 112.