У філософсько-культурологічній науці продовжуються активні пошуки формули націотворення, духовним ядром якої є етнокультурні традиції. У статті пропонується до аналізу названих традицій застосувати антропологічний підхід, фокус якого зосереджується на взаємодії людини і природи в певний період історії бездержавної України.
Я мав би видатися Вам жовчним у відгуках про батьківщину; та сказав я лише правду, і навіть ще не всю правду.
Чаадаєв – Пановій [1, c. 15]
Питання територій держав і культури народів останнім часом загострюється, і правомірність того чи іншого суб’єкта суперечки залишається недоведеною, хоча й очевидною з огляду на історичні джерела. Згідно з текстом грамоти короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 року, східні кордони запорозьких земель починаються від річки Орелі до гирла Кальміусу, звідти прикордонна лінія простягається в низини Дону. Майже через століття, 15 січня 1656 року, Богдан Хмельницький своїм універсалом закріпив кордони “від самарських земель через степ до самої ріки Дон”. На підставі названих документів набували сили закону, наприклад, замок Домаха (споруджений у 1500 р. на р. Кальміус) та ціла мережа військових укріплень запорозьких козаків, які боронили зайняту територію від кочових племен.
Українська частина Великого степу (між Дніпром і Сіверським Дінцем) приваблювала своїми природними багатствами не лише кочові народи. Захопити територію неполоханих звірів ковилового безмежжя, хмар птиці небесного огрому, косяків риби річкових глибин намагалися багато сусідніх держав. З кінця XV – поч. XVI ст. у протиборство вступили: з одного боку українське козацтво та Польсько-Литовська держава, з іншого – Московське царство, Кримське ханство та Туреччина. Війна різних світів (християнського та мусульманського, православного та католицького) спричинила не тільки військові, політичні, а й культурні зіткнення, які “розмивали” образ степовика з його етнічними особливостями. Це дало підстави створювати міфологеми, які живуть до сьогодні, набуваючи гіпертрофованих обрисів. Отже, вивчення питання культурного освоєння Великого степу, з точки зору антропологізму, на часі, оскільки відсутність філософської концепції, за допомогою якої розглядаються всі явища природи, суспільства й мислення залежно від потреб людини, дається взнаки на дослідженнях багатьох сфер людського буття: філософії культури, політичної історії, географії, менталітету народу і т. ін.
На нашу думку, порушені питання можна успішно вирішувати, беручи до уваги дослідження про архетипи культурного життя, методики культуротворення, у яких узагальнюється технологія духовного становлення етносу. Неупереджені праці з історії, краєзнавства, географії становлять прекрасне підґрунтя, на якому тримається позачасовий ейдос, він і дає можливість людині й суспільству досягнути ефективних методів ініціації і бути морально готовим до викликів часу. Над цими питаннями замислювався А.Тойнбі. На його думку, подібна мобілізаційна готовність відповісти на зовнішній виклик характеризує, у першу чергу, внутрішній духовний стан історичної (пасіонарної) нації. Користуючись теорією “локальних цивілізацій”, запропонованою відомим філософом, сучасний український етнос формується у Добу Козацтва, саме тоді, коли українська людність покидає свій споконвічний притулок – ліс – через затримку розселення. Опанування степу (військово, господарчо, а потім і культурно) відбувається надзвичайно болюче. У широких степах легко було розводити табуни коней та гурти рогатої худоби, але небезпечно в ньому жити – після татаро-монголів у степу цілі століття гуляла турецько-татарська неволя. Українська колонізація Степу закінчується аж на початку ХХ ст. на берегах Тихого океану. І кораблем у мандрах степовим безмежжям був віз, бричка, якою долав простір ліричний герой чеховської повісті “Степ”. Це той селянський віз, про який Д.Яворницький із гордістю говорив, що він (віз) для України зробив більше, ніж каравела Колумба для Іспанії [2].
Перехід із лісу до Степу потребував нових стереотипів індивідуальної та колективної поведінки, яка в слов’янській міфології найбільш повно відповідає архетипу Героя (св. Юрія Змієборця). Звідси й закономірність появи нового суспільного явища – козацтва. Козацтво як лицарський орден ченців-воїнів, борців за православну віру культивує військову звитягу як єдино можливий стан душі, аж до поширеного серед козаків уявлення: від старості може померти тільки страшний грішник – відвернувся Бог. Козак має загинути в бою в момент найвищого напруження духовних та тілесних сил. Строго кажучи, подібні забобони не мають стосунку до християнського світогляду, а відповідають, швидше, східним містеричним культам про перевтілення душі. Адже душа воїна, що гине в боротьбі, автоматично потрапляє на небо. Про це оповідається у міфах індійських кшатріїв, дещо подібне можна спостерігати в давньогрецькій літературі. Але тільки в українського народу подібні архаїчні образи вибухово відроджуються в “нові” часи (у часи козацтва й особливо Хмельниччини), тобто в часи, які пішли в забуття і в Індії, і в Греції. Діяльна аж до самозабуття любов відроджує всю Україну, увесь етнос із його повсякденним буттям та культуротворчістю. Разом з українським розвиваються й інші етноси: у першу чергу московський (російський) та кримсько-татарський як загальний представник усіх кочових народів. Певна вторинність подібних оцінок базується на тому, що перші (московіти) не змогли самостійно опанувати Степ, другі (кочовики) – не спромоглися його втримати, поступившись українській колонізації. Формував характер і вдачу української людності Степ – образ неосвоєного простору, місце міфологічної мандрівки Героя, арени, де в процесі боротьби народ ставав історичною нацією.
З усієї доступної нам літератури найбільш вдало зробив антропологічний вимір Українського Степу американський науковець японського походження Г.Куромія. Для знаного у світі фахівця з історії сталінської промислової політики степовий простір східноукраїнського межиріччя зберігає націотворчий характер до сьогодення. Навіть індустріальний Донбас, на його думку, – модерний степ ХХ ст., де неосвоєний простір зміщується з поверхні в нетрі вугільних шахт. Характерною оцінкою новітнього степу Донбасу є думка про те, що Москва завжди підозріло ставилась до Донбасу як джерела потенційного соціального, а потім націоналістичного руху. У свою чергу Київ дивився на цей регіон як на кубло сепаратизму [3]. Далі йде парадоксальний, на перший погляд, висновок: сучасний український націоналізм трансформувався з тоталітарного угруповання у бік демократичного руху завдяки донбаським впливам (приклад Є. Стахіва, В.Стуса, М.Руденка та ін.). Отже, проблеми антропогенного освоєння Степу залишаються невирішеними не через брак уваги до них, а через те, що не вироблені науково обґрунтовані підходи, завдяки яким можна було б подолати спротив складного й суперечливого матеріалу дослідження. Для вирішення подібних проблем слід звернути увагу на феномени, що мають об’єктивний характер, тому автор принципово не звертається до художніх творів, тлумачення подій у яких має відмінну від філософів та істориків природу. Дослідження антропологічного аспекту проблеми українського Степу в його гуманістичному тлумаченні категорично не може аналізуватись на тлі “зіткнення цивілізацій”, інших непевних часів, коли “Боги одного народу стають демонами для народу іншого”. Годі говорити про можливість об’єктивної історичної реконструкції щодо конкретного персонажа. Так, український герой Степу Б.Хмельницький у свідомості пересічного поляка постає як авантюрист, який через особисту неприязнь до Чаплинського зруйнував усю Польську державу. Не кращі оцінки у свідомості українця і щодо визначного польського діяча Я.Вишневецького – “кат України”. Саме тому треба вибудувати такий логічний ряд, за допомогою якого став би можливим вихід на артефакти антропогенного освоєння Степу. Це і є метою нашого дослідження.
Першою в ряді стоїть культуротворчість “кочових народів” від скіфів до кримських татар. Другою – українська колонізація Степу як приклад наступу землеробської цивілізації на нові географічні місця неосвоєної території. У третьою – російська експансія як взірець імперської потуги світової наддержави. Розглянемо діяльність на степових теренах “кочових” народів. Сам термін “кочові” є доволі умовним, тому що, як зазначає Геродот, уже скіфи мали власні міста, була розвиненою агрокультура кримських татар. В умовах кримського степу та солончаків квітли сади. Натомість у Дикому полі ці народи проявили себе як воїни-наїздники. Пізніше в їх діяльності з’являються елементи ведення господарства. Із часів великого переселення народів це було першою спробою опанувати Степ. Зупинимось на культуротворчості кочовиків, на зміні ними й географічного ландшафту.
Степовий простір, як і будь-який огром, має властивість “тиснути” на людську психіку, паралізувати волю одноманітністю. У степу треба було, насамперед, виділити певні сталі віхи, за які можна було б “зачепитись” поглядом. Без подібних орієнтирів степовий простір перетворювався на жахливу пустелю. Названа проблема добре знайома будівничим міст – архітектори створюють штучні модуси онтологічного змісту, за допомогою яких урізноманітнюється простір. Згадаймо Петербург, що стоїть не на традиційних “семи пагорбах”, а на рівній, як стіл, поверхні. Антропогенну забудову подібними один до одного будинками, що є варіантом мертвого степу, було “оживлено” штилями, завдяки яким стало можливим виструнчити окремі райони в систему, надати місту неповторний колорит (Ю. Лотман). У результаті постало найбільш штучне, за визначенням Ф.Достоєвського, місто. Степові народи проблему “світлих плям” вирішували майже так само, як вирішували італійські архітектори Петербурга. Модусом онтологічного сенсу в степу стали кургани-поховання, увінчані кам’яними бабами. Такі пам’ятки належать до домонгольської доби, вони створювались тривалий час, культурно освоювали степ, роблячи з безжиттєвої пустки цілком комфортний для людини простір. У радянський період намагалися знищити все, що брало свої початки до 1917 року. На захист курганів-поховань виступив Генштаб Радянської армії. З’ясувалось, що кургани незамінні для прицільного вогню гармат. Високі кургани логічно доповнювались комунікативними напрямками: татарськими сакмами (шляхами, які витоптала в степу кіннота).
Татари добре знали шляхи й торували такі, які дають змогу уникати глибоких та широких річок. Дослідники нараховують одинадцять шляхів. Серед них – Муравський, від якого відокремлювалися Ізюмський та Кальміуський. Серед сакм найбільш відома Ізюмська. На сакмах будували спочатку тимчасові, потім і постійні сторожі – зародки фортець та міст. Могила-курган не олюднювала простір, її функція – бути “символом символів”, на яких можна було б ґрунтувати уявлення про матеріальний та духовний світ. З цього приводу викликають інтерес козацькі “фігури”, описані Д.Яворницьким: стовп диму попереджав про небезпеку ворожого нападу. Подібні сигнали знані ще із часів Геродота: у центрі розселення кожного народу існувала священна споруда для Арея, яку будували з в’язанки хмизу, на них ладнали чотирикутний майданчик. У таку купу хмизу кожен народ встромляв старий залізний меч, який слугував за громовідвід і був символом Арея [4, с. 194]. І надзвичайно величним було видовище, коли блискавка з’єднувала небо і землю, і від того виникав величезний стовп вогню. У філософському сенсі і дим до небес, що нагадує контури козацької фігури, і стовп вогню жертовника Арея символізують однакові модуси онтологічного сенсу, який вербалізує архетипи образу Світового Дерева.
Виникає питання: чи можна вважати українських козаків, що були не просто віруючими людьми, а й борцями за віру, світоглядними спадкоємцями степових народів дохристиянської доби? Іншими словами: чи може християнин виконувати обряд поганського ритуалу вшанування Арея, чи ширше – ушанування померлих, над якими височить могила, яку називають ще й курганом? Позитивна відповідь на поставлене питання передбачає припущення, що асимільований ритуал свідчить про поганську основу християнського світогляду. Але це не так, тому що саме в монотеїстичній релігії прихована відповідь на ті питання, які артикульовані політеїзмом. Шукаючи відповідь на питання про антропологічний вимір Степу, слід звернути увагу на архітектоніку християнського храму сирійсько-месопотамського типу. Як відомо, останній являв собою ротонду з розміщенням вівтаря посеред центральної частини церкви, як правило, розташованої над похованням святого. По вертикалі вибудовувалась “вісь світу”, яка й слугувала за центральний пункт обряду богослужіння. Щось подібне дало початок хрестокупольним храмам, розповсюдженим в Україні з княжих часів. Їх подобу можна знайти в культурі й архітектурі мавзолеїв Сходу. У часи бездержавності українського народу, коли керівні органи церковної ієрархії патріархального та митрополичого рівня знаходились за кордоном, а обряди могли прямо заборонятись, вогонь козацької “фігури” міг мати ще й містичний сенс суспільної ініціації, об’єднанням народу перед ворожою навалою. Такий процес одночасно не міг бути й матеріальним, оскільки сполучав античні містеричні процедури з християнським світоглядним уявленням про єдиного Бога на небі та єдину Істину на землі, навколо яких має згуртуватись суспільство.
Антропогенне освоєння степу кочових народів ще не було відповіддю на природний виклик у дефініціях вже згадуваного А.Тойнбі. Степовики не ставили собі за мету контролювати Степ. Звичайно, у межі самого кочовища сторонніх не допускали, та степовий простір був відкритим для всіх. Уперше контроль над степом почали здійснювати українські козаки. Він був настільки успішним, що кримські татари змушені були просити козацьких ватажків, не перешкоджати їм переганяти худобу через Приазов’я.
Секрет успішної козацької колонізації полягав в опануванні стратегічних пунктів Степу: бродів, межиріч, домінуючих висот. Іншими словами, формуються умови для створення тимчасових, а потім і постійних опорних пунктів: протоміст-зимівників, які дали початок практично всім сучасним містам Східної України: від Маріуполя (Домахи) до Харкова. У 1611 р. сторожовий пост Домаха (мабуть, ця назва походить від назви козацької шаблі, виготовленої з дамаської сталі) став центром Кальміуської паланки. У 1642 р. заснований Святогірський монастир (Слов’янський район), у 1645 р. заснований острог Тор (Слов’янськ), 1690 р. збудовано зимівник запорозьких козаків Ясинівка (сучасне місто Макіївка). Як правило, містечко розташовувалось на високому березі річки, біля броду. Це давало можливість козакам завжди заступати на татарську сторону й робити оборонну споруду засобом наступальної стратегії, основа якої – нав’язування супернику бойових дій у невигідних для нього умовах. Останній не міг уникнути прицільного вогню кріпосних гармат, важко йому вдавалось і маневрувати. В умовах степу тактика блискавичного наступу та генеральної битви для бездержавного народу, що не мав мобілізації, була єдино успішною.
Степом намагались володіти й росіяни. У кінці XVI ст. при Федорові Івановичу були збудовані Воронеж, Валуйки, Бєлгород, Курськ, Ливни. Борис Годунов просувається ще далі на південь. На Дінці будується місто-фортеця Цареборисів (нині Червоний Оскол на Харківщині). У Степу постали міста Курщини й Воронежчини, які згодом утворили так звану Бєлгородську лінію, за якою починався Дикий Степ. Дещо інший характер мала московська, потім російська колонізації. Росіяни прагнули тотально контролювати Степ. І якщо символом кочівників був безлюдний курган, увінчаний кам’яною бабою, а січовиків – укріплене в стратегічній точці нічийної території містечко, то символом імперської колонізації стала стіна, яка розділяла “Своє”, освоєне середовище, із “Чужим”, неосвоєним простором, який ще треба було завоювати. Здійснення подібних планів можливе лише централізованою державою тоталітарного типу, оскільки “закрити” до того безкінечно “відкритий” Степ вимагало не просто великої кількості матеріальних ресурсів, але й мобілізаційної готовності населення тривалий час підтримувати цей проект ціною власного самообмеження, що, звичайно, неможливо за наявності навіть примітивної демократії. В умовах українського Степу проект новітньої китайської (берлінської) стіни трансформується у “лінію” – військово-інженерну споруду, що складається з валу, рову перед ним, підсилених редутами та фортецями. Найбільш відомими є Ізюмська, Дніпровська та Українська лінії з поселеннями на них спочатку козацьких, а потім ландміліційних полків. Так Ізюмська лінія (загальна довжина 530 км) перекривала Муравську та Ізюмську сакму. Найдокладніше історичні джерела описують Українську лінію (початок будівництва – 1751 рік, загальна довжина 285 верст) від Сіверського Дінця до гирла Орелі. На лінії споруджено 16 фортець, 200 редутів та інших фортифікаційних об’єктів, що охоронялись 20 полками ландміліції (22 тис. чоловік) [5, с. 250]. Про масштаб будівельних робіт дотично може свідчити відновлення м. Тора, коли загін М.Ізмайлова (2560 чол.) збудував укріплення загальною довжиною 1863 сажені [6, стп. 1097, 203].
Грандіозний масштаб будівництва й гостра нестача робочих рук робили подібні проекти дуже вразливими у військовому відношенні. Відомо, що Велика стіна так і не врятувала Китай від навали монголів, оскільки вся китайська армія не могла зайняти її повністю. Не врятували Степу та його оборонців від мобільних наскоків татар і земельні споруди. І закономірно: оборонні споруди, зокрема Олександрійська та Петровська фортеці Дніпровської лінії, зазначає В.Пірко [7], розраховані на облогу регулярних армій, а не на спорадичні набіги татарських загонів. Якщо це так, якщо оборонні укріплення, будовані за проектами й за участю європейських інженерів (француз Боплан) не могли становити перешкоду супротивнику, тоді навіщо на них витрачати кошти? На наше переконання, відповідь на поставлене питання слід шукати не у військовій площині. Згадані лінії мали лише відносну мілітарну сутність. Їхнє головне призначення полягало в об’єднанні суспільства перед образом ворога. В образі ворога не обов’язково поставали татари. Закріплювалась у свідомості росіян відома з часів первісного ладу концепція “ми” і “вони”. “Ми” – це російський люд, “вони” – усі інші, і з ними, з “іншими”, можна не церемонитись: “Малоросія належить московським царям і вони мають право вчиняти з нею так, як їм заманеться” (Петро Перший – гетьманові П.Полуботкові). Степ контролювався татарами й українцями, а його треба скорити саме їм, росіянам, узявши його під тотальний контроль, через те військові лінії будувались проти запорожців і для запорожців. Вільне лицарство мало інтегруватись в імперію, і їх волелюбство стало б “гусарським буйством”, та аж ніяк не альтернативою тоталітаризму “Третього Риму”. Тому має рацію В. Пірко, який занепад українського козацтва пов’язує з колонізацією Степу: “Зі зведенням Дніпровської лінії землі Війська Запорозького на лівобережжі Дніпра опинились між двома оборонними спорудами і стали остаточно невід’ємною частиною Російської імперії” [7, с. 121]. Завдяки стіні постало дві України: з одного боку – Україна з її аристократичним духом, яка була втрачена, з другого – Україна з її “хамокритичною” (вислів О.Забужко) машиною влади й із перемеленим нею продуктом – ницістю й хамством.
Характеризуючи ландшафт Донбасу ХХ століття, Г.Куромія не без іронії зазначає, що всюди домінують елементи минулої промислової доби: труби заводів та терикони шахт, які адекватні замку-фортеці феодала Середньовічної Європи. Саме вони й розділяють освоєний та неосвоєний простір, між якими не може бути діалогу, а тільки війна за повний контроль одного над іншим. Згадана думка є настільки розповсюдженою, що новітній Степ, якому не могли дати ради ані Москва, ані Київ, перебуває в ілюзії, що такий духовний тоталітаризм є історично виправданим та єдино можливим, а його символи, новітні “стіни” – труби та терикони, домінуючи над місцевістю, є незмінними й вічними. При цьому якось забувається навіть не те, що сьогодні ХХІ сторіччя і краєвид промислової доби є живим анахронізмом, а те, що більшість заводів не працює і ми знову потрапили в онтологічну пастку, у якій усі сплять і в сні народжують привидів, потворних химер. Саме тому раціональні свого часу містоутворюючі підприємства, зупинившись, стали руйнувати оточуючий мікросвіт мертвою зоною новітнього армагедону. Ознаки кінця світу як кінця сенсу існування цивілізаційної парадигми щоденно проявляються в сьогоднішніх містах та містечках Донбасу.
Фінал очікуваний, він є логічним для будь-якої війни з противником, ресурси якого переважають ресурси нападника: потуга імперіалістичної наддержави пасує перед величністю Степу. Про це знали давно, як давно знали й про те, що “воювати на інших землях лише тому, що держава велика та міцна – помилка, бо це, зрештою, закінчиться тим, що вона загине, – говорив Лю Цзи. – Війна подібна до вогня – якщо вогонь не зупинити, він знищить усе без сліду. Агресивність та пихатість дуже швидко призводять до самознищення” [8, с. 137].
Як бачимо, порушені питання антропологічності Великого Степу не лежать тліючим пергаментом у запасниках історії. Історія закликає спиратися на традиційні модуси онтологічного сенсу антропоморфного середовища, що надавали в минулому гарантії стабільності та оптимізму. Тотальний контроль вичерпав себе задовго до доби інформаційного суспільства. Стіни – німі спадкоємниці імперських “ліній” – зникли, але не остаточно – на їх місці виросли нові, ті, що відмежовують особняки багатіїв від помешкань зубожілого населення. Символи ландшафтного образу Великого Степу змінилися, та не змінилася їх суть.
Висновки
Аналізований матеріал дав можливість виділити три основних етапи освоєння Степу залежно від цивілізаційного, культурного, економічного військового контролю над ним. По-перше, це парадигма кочових народів, які були його частиною, а тому не намагались та й не могли його контролювати. Ландшафтно це проявлялось у фактах позаособового контакту: домінуючого кургану, спадкоємця “жертовника Арея”. По-друге, так звана колонізація українського козацтва може бути схарактеризованою як “точковий” чи “частковий” контроль. Січовики змінювали степовий краєвид, споруджуючи перші постійні сторожі в стратегічних місцях Великого Степу, що мало на меті об’єднати (димом до небес козацької “фігури”) усіх мешканців тогочасної України. По-третє, імперська політика Росії, яка умовою свого збереження і зміцнення вважала тільки тотальний контроль над степом. Ландшафтно це проявлялось в ідеї “Стіни”, яка розділяла простір на “Свій” та “Чужий”, що передбачало конфронтацію між ними.
У XVIII столітті остаточно перемагає третя цивілізаційна парадигма, що заснована на імперській силі.
Наші нотатки про те, як упродовж віків людина і природа Великого Степу, його просторові обшири й часові виміри втрачали свою онтологічну сутність, зводяться до одного – до збудження у людини глобалізованого світу потреби в пошуку порозуміння, налаштованості на злагоду, переведення енергії негації, що накопичувалась упродовж століть, у русло духовного вдосконалення. Тільки на означених підвалинах Великий Степ стане таким культурним простором, що осягає собою європейське, якщо хочете – планетарне життя, що мислиться в системі духовно-культурних монад.
Література:
Чаадаев П.Я. П.С.С. и избр. письма. В 2-х т. Т.1.: Наука, 1991. – 800 с.
Шаповал І.М. В пошуках скарбів: документальні оповідання. - К.: Дніпро, 1983. - 327 с.
Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки. – К.: Основи, 2002. – 510 с.
Геродот. Історії: В 9 кн. – К.: Наукова думка, 1993. – 273 с.
Історія Української РСР у 8 т. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.2.– 372 с.
Російський державний архів давніх актів: Ф. 210. (Бєлгородський стіл), стовпці 1, 203, 255, 436, 504, 769, 998, 1530, 1624; оп. 8. В. 32, спр. 162.
Пірко В.О. Оборонні споруди у межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця. Донецьк, Східний видавн. дім, 2007. – 176 с.
Китайское искусство войны. – СПб.: Евразия, 2000. – 256 с.
Ігор Федь,
доктор філософських наук, професор, завідувач кафедрою культурології, теле- та кіномистецтва Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Шевченка
Журнал "Схід", № 3(87) за березень-квітень 2008 р.
