На главную страницу
Звернення до Кабінету міністрів України
 
 Главная 
 Экспертная сеть 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу


Курсы валют

База знаний / Аналитика / Політика та суспільство

Франко-американські взаємовідносини як системний подразник розвитку військово-політичної стратегії п'ятої республіки Франції

Версия для печати Версия для печати

У другій половині ХХ ст. посилилася взаємозалежність регіональних і світових процесів та зріс вплив міжнародної взаємодії на політичну складову міжнародних систем різного рівня

В цьому контексті привертають увагу структурні аспекти взаємовідносин між країнами, за якими традиційно закріплено статус великих світових держав. Зокрема, між США та Францією, які мають величезний вплив на глобальні процеси й тенденції світового розвитку. Дослідження взаємодії між ними в плані вивчення особливостей процесів становлення та розвитку західних військово-політичних союзів має як наукове, так і практичне значення.

У цілому ж аспект взаємодії двох держав у системі зовнішньополітичної діяльності Франції та США залишається недостатньо розробленим, що має свої об’єктивні причини. Так, двосторонні суперечності не набули такого антагоністичного характеру, як між державами НАТО й Варшавським блоком. З іншого боку, за часів «холодної війни» вони належали до «делікатних» проблем, і їх аналіз здебільшого не був предметом публічних досліджень. Саме в цей час відбувалася найбільш інтенсивна адаптація державно-політичного механізму Франції до новітніх засад світового устрою.

Друга половина ХХ ст. знаменувалася значними коливаннями у взаєминах США та Франції. Своєрідність розвитку франко-американських стратегічних відносин відбиває специфіку рольової поведінки великих держав у сучасному міжнародному середовищі, на яке суттєво впливають процеси регіоналізації та глобалізації.

Однак традиція певної «рівновіддаленості» в політиці Франції підтвердила свою життєздатність і після розпаду глобальної біполярної системи. Вона знайшла втілення в обмеженому суперництві з США та грі на протиріччях з «атлантичними союзниками», які небезпідставно вважали голлізм загрозою політичній гомогенності Північноатлантичного альянсу.

Основні тенденції франко-американських стратегічних відносин значною мірою впливатимуть на розвиток системи європейської безпеки і на початку ХХІ ст. Відтак, виглядає доцільним поглиблене вивчення тенденцій та структурних елементів цих відносин у ретроспективному контексті другої половини ХХ ст.

Друга світова війна призвела до втрати Францією рангу великої світової держави внаслідок її розгрому та окупації 1940—1944 рр. гітлерівською Німеччиною. Під час Другої світової війни найбільш гострою зовнішньополітичною проблемою Франції було досягнення двоєдиної мети – відновлення незалежності та статусу великої держави, а також збереження колоніальних володінь. На заваді цьому стояли США, які у схемі повоєнного устрою відводили Франції другорядну роль. Натомість Франція, вміло балансуючи між США, СРСР та Великобританією, після війни отримала набагато більше, аніж сподівалась (відновлення незалежності та статусу великої держави; повернення анексованих територій; відновлення та міжнародне визнання довоєнних колоніальних володінь, встановлення опіки над частиною італійських колоній; одержання контролю над окремими зонами окупації в Німеччині та Австрії).

Франція також стала співзасновницею ООН і здобула місце в Раді Безпеки, яка стала глобальною регулюючою структурою з правом застосування санкцій.

Внаслідок об’єктивних обставин, пов’язаних зі створенням біполярної системи, та через економічну слабкість після Другої світової війни французьке керівництво обрало напрямок розвитку не завжди рівноправних союзницьких відносин зі США, що поставило Францію в залежне становище у військово-стратегічному плані. Взаємодія зі США стала одним із головних важелів французької зовнішньої політики. Обмеження участі Франції в повоєнному врегулюванні ще більше прив’язувало її до політичного курсу США та запобігало прояву незалежних імпульсів у її зовнішній політиці. Подібні імпульси й тенденції не вписувалися у схему лідерства США в межах біполярної світової системи, що формувалася.

Після приєднання до Потсдамських домовленостей уряд Франції проголосив «Тези з німецького питання», які значною мірою повторювали домагання французької дипломатії часів Версальського договору 1919 р.1 У цій ситуації США підтримали Західну Німеччину, що викликало невдоволення французьких урядових кіл, проте незабаром Франція вступила до атлантичної спільноти й на тривалий час відмовилася від незалежного зовнішньополітичного курсу, ідучи у фарватері глобальної політики США. Ця орієнтація була зумовлена потребами повоєнної Франції в економічній підтримці та координації стосовно протидії національно-визвольним рухам. Однак це призвело до втрати зовнішньополітичної самобутності, а згодом – до розміщення американських військ на території Франції. В часи «холодної війни» подібні заходи містили військову небезпеку й значно погіршували взаємини з Радянським Союзом. Цьому також сприяла і беззастережна підтримка Францією нової республіканської адміністрації США на чолі з Д. Ейзенхауером, що взяла курс на створення блоків.

Після появи в СРСР власної ядерної зброї адміністрацію США вже не вдовольняла стратегія «стримування комунізму». У січні 1953 р. держсекретар США Дж. Ф. Даллес запропонував стратегічну доктрину «визволення», яка полягала у більш рішучій боротьбі з комунізмом. Водночас почалася розробка військово-політичної стратегії «масованого удару у відповідь», що передбачала широке використання США ядерної зброї в будь-який час у будь-якому місці планети. Перший термін президентства Д. Ейзенхауера був ознаменований політикою «балансування на межі війни», яку Дж. Даллес сформулював у лютому 1956 р. Її метою була спроба досягти зовнішньополітичних переваг над Радянським Союзом завдяки політиці з «позиції сили» та зміцненню солідарності союзників по НАТО, включаючи Францію. Укладення та ратифікація 30 грудня 1954 р. Паризьких угод призвела до остаточного розриву з Радянським Союзом. 7 травня 1955 р. Верховна Рада СРСР анулювала франко-радянський договір про співробітництво і взаємодопомогу від 10 грудня 1944 р., який вже тривалий час не виконувався.2

Отже, щойно повернувшись у коло великих світових держав, Франція підпала під військово-політичну та економічну залежність від США. Саме в цьому й полягала специфіка повоєнного міжнародного статусу Франції. В цей період Франція стала одним із ініціаторів і впливових учасників європейської інтеграції. Відносно високі темпи економічного розвитку за часів Четвертої республіки контрастували зі слабкою державною системою та зовнішньополітичними поразками в колоніальних війнах. Натомість уряд П. Мендес-Франса заявляв: «Наша мета – зробити Францію сильною і квітучою державою»3. Усвідомлення необхідності зміни якості держави й суспільства втілилося в перемозі «голлізму», який фактично був системною модернізацією в дусі індустріально-технологічного капіталізму.

Де Голль прагнув створити особливий тип держави, що передбачало поєднання елементів республіки з монархічними методами управління. Найголовнішими постулатами політичної філософії голлізму стали пріоритет національного фактора та абсолютизація сили. Голлістська ідея характеризує націю як єдину систему, «що існує в тисячолітньому минулому і майбутньому, що з’єднує в абстрактній єдності містичної віри особливий образ Франції»4.

Характерною рисою голлізму в міжнародних відносинах була концепція переваги національних інтересів над політичними, ідеологічними, економічними та ін. Абсолютизацію фактора сили було спроектовано на сферу міжнародних відносин. Іміджевим гаслом голлізму став заклик до відновлення «національної величі»5. Зовнішньополітична стратегія Франції була спрямована на досягнення статусу великої держави зі «світовою відповідальністю». Голлістська доктрина орієнтувала країну на компенсацію її відносної фінансово-економічної слабкості проведенням активної та виваженої зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені.

Однак відсутність у Франції ядерної зброї, а також ядерна монополія США в системі західних союзів були, на переконання голлістів, найвагомішими причинами обмеженого впливу і залежного статусу Франції. За цих умов французькі керівники розглядали ядерну зброю не тільки в якості гаранта національної незалежності, а і як фактор, що забезпечує державі свободу дій у політичному та військовому вимірах. Відтак незалежність і безпека Франції визначалася двома головними факторами – володінням ядерним потенціалом для забезпечення оборони держави та цілковитою самостійністю у використанні цієї зброї6.

Голлізм як феномен державно-політичної стратегії був внутрішнім системним викликом відносинам біполярності як альтернативи центру сили в західних союзах. Відповідно, значно ускладнилася структура західноєвропейських союзів. Вихід Франції з військових структур НАТО зумовив перегляд підходів країн Західної Європи до євроатлантичної взаємодії та формування поняття європейської опори Північноатлантичного альянсу. Для США головним завданням у межах атлантизму стала адаптація голлізму до системи атлантичної взаємодії з метою запобігання розвитку руйнівних для цієї системи суперечностей.

Адміністрація США зайняла відверто ворожу позицію стосовно нового зовнішньополітичного курсу. В першій половині 1960-х рр. це спричинило загострення суперечностей між США та Францією, а в другій стався розрив: Франція вийшла з військових структур НАТО. Незабаром політична ситуація у Франції докорінно змінилася, і де Голль був змушений піти у відставку. Двосторонні взаємини помітно покращилися, але питання про повернення Франції до силових структур НАТО не ставилося. Ця тенденція збереглась і в наступне двадцятиріччя.

З початку 1960-х рр. США дедалі більше приділяли увагу вдосконаленню відносин зі своїми європейськими союзниками, які почали виявляти схильність до відцентрових тенденцій, і в першу чергу – з Францією. Модернізований підхід США до концепції атлантизму привів до корекції євроатлантичної стратегії. Своєрідність «атлантичного» аспекту французької зовнішньої політики зумовлювалася також спробами виступати політичним виразником інтересів Західної Європи, які не завжди збігалися з інтересами США, зорієнтованими на використання своїх військово-стратегічних та економічних переваг. Специфічна роль Франції збільшилася ще й тому, що впродовж 70 – 80-х рр. ХХ ст. зросло усвідомлення партнерами Франції по ЄЕС специфіки своїх інтересів та необхідності їх відстоювання і захисту від гегемонічних зазіхань США.

Втілення в життя курсу на зміцнення незалежності й безпеки Франції нерозривно пов’язане з традицією французького політичного балансування та ідеєю підтримання балансу сил на міжнародній арені. Пошук міжнародної рівноваги став одним із найголовніших принципів зовнішньої політики П’ятої республіки в 1970-х —1980-х рр. Саме цей період характеризувався суперечливістю позиції Франції у зв’язку з послабленням впливу США в Європі та власним прагненням стати посередником у майбутньому діалозі Схід – Захід.

У цей час світ вступив у нову фазу біполярного протистояння, що характеризувалося перенесенням акцентів суперництва у сферу ВПК. У рамках взаємовідносин між розвинутими державами Франція протягом цього періоду надавала пріоритет зміцненню і розвитку Європейського Економічного Співтовариства як організаційної форми функціонування західноєвропейського центру сили і надалі, намагаючись відігравати роль лідера спільноти. Для цього періоду в цілому було властиве, з одного боку, невпинне збільшення ролі Західної Європи в зовнішньополітичних пріоритетах Франції, а з іншого – поступовий перехід від тактики блокування до стимулювання процесу політичної інтеграції, ствердження курсу на розширення ЄЕС і, нарешті, пошук нових форм взаємин з головними партнерами – Великобританією та ФРН. Французьке керівництво ставило за мету створення могутньої європейської конфедерації, яка закріплювала самобутність Західної Європи в сучасному світі.

Французька дипломатія орієнтувалася на балансування між двома головними партнерами по ЄЕС – ФРН та Великобританією – і включала тактику блокування залежно від конкретних обставин. Водночас Франція прагнула здобути підтримку західноєвропейських партнерів у діалозі зі США, які також докладали значних зусиль до налагодження взаємин, розглядаючи Францію як головного опонента в американо-західноєвропейському діалозі. Зближенню атлантичної політики Франції з політикою її партнерів по ЄЕС сприяв відхід останніх від ортодоксального атлантизму, з одного боку, та більш конструктивний характер франко-американських взаємин, з іншого. Протиріччя між США та Францією збереглися, а в деяких сферах навіть загострилися, але форми їх виявлення стали менш драматичними. В цілому французька політика полягала в пошуках компромісу з партнерами й дедалі більше прагнула до ролі посередника між Західною Європою, США та Японією.

Франція поступово переглянула свою військово-стратегічну доктрину в напрямку більш тісної взаємодії і співробітництва з іншими західноєвропейськими країнами. В першу чергу це стосувалося ядерної стратегії Франції. 22 липня 1958 р. де Голль затвердив рішення про початок ядерних випробувань у першому кварталі 1960 р.7

Датою створення ядерної зброї Франції вважається 13 лютого 1960 р. (випробування устрою потужністю 60—70 килотонн на полігоні Регган у Сахарі). Але на відміну від США та СРСР, які мали величезний ядерний потенціал, Франція ставила за мету бути спроможною лише на один удар для знищення супротивника8. Цю мету було покладено в основу офіційної військової доктрини П’ятої республіки – «Доктрини пропорційного стримування», яка стала стартовим моментом еволюції ядерної політики і стратегії Франції.

Ядерна програма Франції створювалася під безпосереднім впливом світових подій, які характеризувалися зникненням ядерної монополії США і кризою довіри в межах Атлантичної спільноти. Ядерні плани Парижа яскраво відображали зовнішньополітичний курс на досягнення незалежної та ключової позиції в Європі й НАТО. Було здійснено спробу представити французькі ядерні сили як гаранта участі країни в розробці загальної стратегії НАТО, аби спрямувати корекцію американських доктрин у напрямку, що відповідав би західноєвропейським інтересам. Ядерна програма Франції також була спрямована на розхитування англо-американських «особливих відносин». Французька дипломатія намагалася представити ядерний потенціал Франції як головний оплот свободи в Європі на випадок, якщо США залишать її напризволяще, і пропонувала західноєвропейцям французький ядерний щит замість американського9.

Загострення протиріч між Францією та США призвело до створення французьких ядерних сил, які матеріально закріпили б її в ранзі великої держави, а також зміцнили зовнішньополітичну й економічну незалежність. Ядерні сили забезпечили Франції більшу свободу дій в умовах стратегічного паритету між США й СРСР, а також слугували засобом досягнення зовнішньополітичних цілей. Французьких та американських теоретиків «силової» політики об’єднував спільний чинник розуміння сили як основи зовнішньої політики й міжнародних відносин.

Створення у Франції ядерного потенціалу стимулювало активізацію досліджень французьких вчених у галузі високих технологій. У своєму розвитку військово-стратегічна думка Франції пройшла декілька етапів. Її першим теоретичним досягненням стала концепція «врівноважуючої сили» ядерної зброї, в основу якої було покладено тезу про нівелювання ядерного ризику. «Велика вирівнювальна сила» ядерної зброї полягала в рівній можливості супротивників знищити один одного. В плані військової стратегії найбільш раціональною концепцією було стримування, що передбачало використання психологічного впливу на супротивника. Стримування відвертало супротивника від кроків, які могли становити загрозу для об’єкта стримування, не вдаючись до прямого використання військової сили10.

Ця концепція відбивала прагнення до встановлення міжнародної рівноваги й балансування між центрами сили, орієнтацію на політику розрядки. Таким чином вирішувалося завдання посилення впливу Франції на міжнародній арені як великої світової держави. Найбільш вдало цим настановам сприяв «пуризм» – система теоретико-концептуальних поглядів і практичних рекомендацій щодо впровадження ідеї ядерного націоналізму і навіть ізоляціоналізму. «Пуристи» прагнули відшукати таку формулу стримування, яка передбачала б «стримування слабкішим сильнішого». Французька модель стримування базувалася на таких постулатах, як «врівноважуюча сила» ядерної зброї та її роз’єднувальна сила, а також «пропорційність стримування» та «санктуаризація» національної території ядерної держави. Найголовнішим елементом французької моделі стримування було поняття «критичний поріг агресивності» як своєрідний подразник стримування, сукупність стратегічних і політичних факторів, за наявності яких конфлікти сягають стадії, коли ставало можливим і доцільним використання ядерної зброї. Французька модель відкидала ідею «гнучкого реагування» як недоречну і вважала єдиною виправданою концепцією ідею «миттєвого масованого удару у відповідь» на агресію.

Відразу після виходу Франції із силових структур НАТО було розроблено нову концепцію, основою якої стала орієнтація французьких збройних сил на окремого невизначеного супротивника (концепція «оборони за всіма азимутами»). Вона була розцінена як офіційне проголошення нового зовнішньополітичного курсу Франції на базі «військового збройного нейтралітету», але не являла собою втілення ізоляціонізму та нейтралітету в класичній формі і підкреслювала прагнення уникнути участі у війнах, які не відповідали б власним інтересам.

Поступово були розроблені нові напрями воєнної стратегії стримування, що отримали назви «абсолютного» і «тотального стримування»11. Остання складалася з двох компонентів: радикального ядерного стримування та обмеженого неядерного стримування. Доктрина оборони “за всіма азимутами” відображала деякі найважливіші положення зовнішньої політики Франції – європеїзм, вихід з військових структур НАТО, курс на європейське регіональне співробітництво й розрядку. На початку 1970-х рр. у зв’язку з відносною нормалізацією радянсько-американських взаємин відбулася корекція політики стримування та протидії гегемонії наддержав. У французькій політиці тоді знайшла втілення робоча гіпотеза про «кондомініум» США та СРСР, який для невеликих країн розглядався як більш небезпечний, аніж лідерство наддержав у ворожих блоках.

Стратегія стримування у французькій зовнішньополітичній доктрині дедалі більше переносилася з військово-стратегічної у військово-політичну сферу. Французька доктрина стримування опосередковано здійснювалася в розрахунку на певні американські ядерні гарантії. Разом з цим французька стратегія «стримування слабшим сильнішого» не була адекватна стратегічній концепції НАТО. Це пояснює той факт, що голлістська військово-стратегічна концепція відбивала прагнення відмовитися від підтримки політики «гнучкого реагування» США й НАТО та надати французькому варіанту стримування особливого національного змісту з акцентом на оборонну стратегію, спрямовану на запобігання агресії проти Франції12.

За часів В. Жискар д’Естена активна дипломатія, свобода в ухваленні рішень та незалежна оборона залишилися найголовнішими та взаємодоповнюючими засобами зовнішньополітичної стратегії Франції. Свій підхід до ядерних проблем В. Жискар д’Естен виклав у своєрідній політичній теорії «мондіалізму», яка проявилася у зміцненні атлантичного та європейського векторів зовнішньої політики Франції. Вона викликала загострення боротьби між традиціоналістами, голлістами та релятивістами, що призвело до розриву з ортодоксальною голлістською стратегією «абсолютного стримування» на користь тези про «відносне стримування та відповідне ядерне реагування»13.

З приходом до влади у 1981 р. Ф. Міттерана французька стратегія набула більш гнучких форм і отримала назву «глобального стримування»14. Поняття глобальності, що було втілено у військово-політичній стратегії 1980-х рр., суперечило найголовнішим засадам голлістської інтерпретації стримування. Згідно з цими настановами, стримування базувалося не лише на ядерних силах, а й на потенціалі французьких звичайних збройних сил. Військове керівництво Франції постійно підкреслювало політичне значення тактичної ядерної зброї як засобу останньої перестороги ворогу перед завданням йому масованого ядерного удару балістичними ракетами. Ядерна стратегія використовувалася для гармонізації співвідношення між зовнішньополітичним націоналізмом, європейським та атлантичним напрямками в зовнішній політиці Франції.

Як третя ядерна держава світу, Франція продовжувала нарощувати й модернізовувати ядерний потенціал, розглядаючи його як запоруку своєї безпеки і фундамент військової політики. На межі ХХІ ст. курс на подальший розвиток ядерного потенціалу дедалі більше уособлював прагнення посилити роль Франції у Європі та Північноатлантичній спільноті, скоротивши розрив між зовнішньополітичними амбіціями керівництва П’ятої республіки та порівняно обмеженими економічними можливостями країни.

Ставка на вдосконалення ядерної стратегії поєднувалася з прагненням дістати підтримку від західноєвропейського інтеграційного центру при збереженні за Францією лідируючих позицій завдяки військово-стратегічним перевагам, якими вона користувалася як єдиний у Західній Європі (за винятком механізмів НАТО) центр ухвалення незалежних рішень. Водночас спостерігалося посилення впливу Франції у вирішенні проблем європейської та глобальної безпеки. Впродовж 1990-х рр. французьке політичне керівництво послідовно підтримувало процес скорочення СНО у США та СРСР (а згодом – його правонаступниками), а також скорочення і обмеження звичайних збройних сил у Європі (за Паризьким договором 1990 р.). Процес адаптації Франції до постбіполярних реалій безпеки в Європі також викликав загострення суперечностей із США.

З початку 1990-х рр. у ядерній стратегії Франції щораз більша увага приділялася визначенню параметрів військової достатності. Наприкінці 1990-х рр. її військово-політична стратегія набула нового змісту. Держава не має певно визначеного ворога, але використання звичайної та ядерної зброї залишилося в арсеналі прихильників «доктрини стримування». Оборонна стратегія побудована на стримуванні загрозою використання ядерної зброї. Вона покликана сприяти захисту життєво важливих інтересів Франції і зміцнювати загальноєвропейську інтеграцію. Франція, будучи одночасно континентальною і морською державою, в змозі захищати свої інтереси в багатьох регіонах, взаємодіючи зі своїми союзниками, але не прагнучи до глобалізації дій. Збалансована модель гарантує державі незалежність і сприяє її участі в міжнародній інтеграції у сфері безпеки.

Стратегічним геополітичним інтересам Франції сьогодні вже нічого не загрожує, і тому її сили ядерного стримування починають відігравати роль загальноєвропейського чинника безпеки. Якщо обсяг ядерного потенціалу може змінюватись залежно від питомої ваги та ефективності оборонних систем великого радіусу дії, то він не обов’язково має бути пропорційним стану наступального арсеналу супротивника, а має його перевищувати. Ці настанови знайшли своє втілення в проекті європейської ядерної доктрини, що базується на факті наявності у Франції ядерної зброї. Таким чином, французька оборонна стратегія передбачає, з одного боку, успішний розвиток європейської оборони, а з іншого, – активну участь Франції у створенні безпечного простору, що поширюється на весь континент.

Курс на подальший розвиток ядерного потенціалу підкреслив прагнення посилювати вплив Франції в структурах ЄС та НАТО, скоротити розрив між зовнішньополітичними амбіціями Франції та її порівняно обмеженими економічними можливостями. Ставка на ядерну політику поєдналася з прагненням отримати підтримку ЄС аж до створення європейських ядерних сил.

Французьке керівництво намагалося забезпечити роль держави як автономного центру сили, особливо за межами сфер діяльності військових блоків. Французька політика рівноваги стала одним із принципових факторів міжнародної розрядки 1970-х рр.

Французьке керівництво негативно поставилося до концепції «стратегічної рівноваги» 1970-1980-х рр., оскільки її наслідком могло стати послаблення ядерних гарантій та відокремлення безпеки США від безпеки Західної Європи. З приходом до влади Ф. Міттерана позиція Франції в питаннях роззброєння набувала дедалі більшого проамериканського й пронатовського забарвлення. Франція повністю підтримувала програми Пентагону з нарощування і модернізації стратегічних сил США та плани НАТО з розміщення в Європі американських ракет середньої дальності дії, розглядаючи їх як найважливіший важіль у переговорах із роззброєння. Франція не лише приєдналася до американської тези щодо проведення переговорів з роззброєння з позиції сили, а й сама впроваджувала цю політику.

Сучасні французькі підходи до проблем міжнародної безпеки визначаються як історичним досвідом держави, так і прагненням зберегти можливість прийняття автономних рішень незалежно від союзників і військових структур НАТО. Французькі урядові кола схиляються до теорій, за якими не визнаються перспективи без’ядерної Європи, і виступають за вдосконалення ядерного потенціалу як основи європейської та національної безпеки. Такий підхід свідчить про певне поєднання політики сили та новаторських ідей послідовників Ш. де Голля, що втілилися при здійсненні політики міжнародної розрядки. Курс французького керівництва на розвиток ядерних сил зумовив те, що французька концепція і практика розрядки поширювалася насамперед на політичну сферу.15

Розпад СРСР спричинив зникнення біполярної системи європейської безпеки. У Східній та Південно-Східній Європі спостерігалося зародження нових регіональних конфліктів. Найголовнішою проблемою стала проблема розширення Північноатлантичного альянсу на Схід. Окреслились позиції прибічників та опонентів розширення, зокрема у США та Франції. Перші наголошували на потребі «заповнити вакуум безпеки», створивши умови якнайшвидшої інтеграції держав регіону до західних політичних, економічних та військових структур. Другі вказували на недоцільність витрат значних коштів і наявність ризику життю своїх громадян заради захисту країн, що не належать до сфери життєво важливих інтересів альянсу, на відсутність загрози безпеці цих країн з боку Росії та на ризик спровокувати цю загрозу, посиливши в Росії антизахідні настрої і зміцнивши позиції радикалів.

Водночас фундаментальною метою США було узгодження зовнішніх пріоритетів із завданнями внутрішнього розвитку й захистом американських економічних і політичних інтересів у глобальному масштабі. Головними пріоритетами США на європейському континенті виступають стабільність і створення нової архітектури безпеки за умов американського домінування. Зі свого боку, лідери французької зовнішньої політики традиційно виступають проти надмірно активної участі США в проектах створення єдиної Європи. Продовжувалися спроби Франції створити альтернативну НАТО систему європейської оборони. Однак цьому протидіяли розгубленість у межах ЄС під час розпаду Югославії та виникнення конфліктів у Хорватії та Боснії.

Відклавши власні європейські оборонні проекти, Франція підключилася до американських планів створення стратегічної коаліції з наміром обстоювати рівну участь для ЄС у вирішенні проблем безпеки та оборони в існуючих структурах. Адміністрація Б. Клінтона розглядала пряму присутність американських сил на європейському континенті як принципово важливу. Подальші форми цієї присутності еволюціонуватимуть до зменшення використання військових сил і збільшення участі європейських країн НАТО в розв'язанні регіональних конфліктів.

У першій половині 1990-х рр. поступово окреслився курс Франції на відновлення участі в військових структурах НАТО. Водночас стратегічною метою було визначено створення незалежного військового потенціалу в межах ЄС. Саме цей аспект у контексті Маастрихтських (1992 р.) та Амстердамського (1997 р.) договорів становив основну розбіжність у підходах Франції та США. Зокрема ця розбіжність сфокусувалася на обговоренні подальшої ролі НАТО, методів і перспектив розширення Альянсу, побудови відносин між НАТО і ЄС. Де факто французький підхід вимагає значної корекції головного постулату стратегії США, яка визначає НАТО головним фактором безпеки не тільки в євроатлантичних міжрегіональних відносинах, а й у новому розширеному європейському просторі.

Разом з цим, у першій половині 1990-х рр. Франція ухилялася від підтримки політики США й НАТО щодо Східної Європи, наполягаючи на створенні нового військового механізму в межах ОБСЄ. Таким чином, Париж досить довго відверто протистояв європейській політиці США. Керівництво Франції робило вигляд, що проблеми НАТО його не обходять, але водночас чутливо реагувало навіть на можливість змін в Альянсі. З другої половини 1990-х рр. Франція намагалася активізувати діяльність у структурах загальноєвропейської безпеки з метою повернення до військових структур Альянсу. Париж постійно демонстрував незалежність власної ядерної та оборонної політики й водночас прагнув забезпечити свою участь у прийнятті силових рішень загальноєвропейського масштабу. Французький підхід до створення «європейської основи» НАТО передбачав поєднання інфраструктури НАТО з існуючими в рамках ЗЄС механізмами.

Різке невдоволення Франції викликав процес перегляду Маастрихтських угод у рамках Міжурядової конференції Європейського Союзу, під час якої Париж нарікав на змову «атлантистів» і «нейтралів» у блокуванні французьких ініціатив у оборонній сфері. Головне невдоволення з боку Франції викликала протидія Великобританії пропозиції об’єднання структур ЄС і ЗЄС, а також стриманість Німеччини щодо цих французьких ініціатив. Ці обставини спонукали Францію до продовження співпраці з НАТО, оскільки вона побоювалася опинитися осторонь процесу розширення Альянсу на Схід. Франція намагалася посилити вплив поза межами своїх традиційних інтересів і тим самим здобути нові важелі впливу. Показовою виглядає активізація французької дипломатії в Румунії та Словенії, що обґрунтовується тезою про можливість переміщення зон потенційних конфліктів на південь Європи й вимагає участі цих держав у зміцненні південного флангу НАТО. Разом з цим, зберігається певне дистанціювання Парижа від повної реінтеграції до військових структур Альянсу, зумовлене небажанням США передати європейцям (фактично – французам) контроль над Південним командуванням НАТО в Неаполі.

Впродовж 1990-х рр. Франція доповнила свою стратегію тактикою зближення з США, що спричинило розконсервацію співробітництва в оборонній сфері. Головною стратегічною метою керівництва Франції є надання ЄС розширеної автономії у сфері безпеки та оборони й визнання права американської участі у вирішенні європейських проблем як переважно консультативної.

У французькому варіанті ідеальний сценарій передбачає розвиток ЄС у напрямку інтеграції єдиної, стабільної, економічно сильної та політично незалежної Європи. Намагаючись захистити свої європейські інтереси, США форсували розширення НАТО і встановлення партнерських відносин з новими демократіями. Європейські лідери, зі свого боку, мали сумніви щодо доцільності дозволити США зайняти ключові позиції в зоні Південно-Східної Європи, яка до Другої світової війни була традиційною сферою впливу Франції та Німеччини.

Фундаментальною вимогою Франції залишається необхідність концептуального узгодження сценарію майбутньої архітектури європейської безпеки з партнерами по ЄС. Саме тому Франція останнім часом почала прихильно ставитися до розширення ЄС на Схід, намагаючись впливати на перебіг цього процесу. Її позиція також не є прямим уособленням антиамериканських настроїв або повним запереченням американської військової присутності в Європі. Головний акцент полягає у створенні автономних європейських сил швидкого реагування, які в стратегічному аспекті у перспективі зможуть функціонально замінити НАТО.

Разом з цим у межах НАТО змінювалися тенденції ядерної солідарності й партнерства як в «атлантичному», так і в «європейському» масштабах. Із середини 1970-х рр. відбувалося послаблення французького «ядерного націоналізму». Париж використовував ядерну політику для встановлення рівноваги між принципом зовнішньополітичного націоналізму, європейським та атлантичним напрямками в зовнішній політиці Франції, яка, ставши третьою ядерною державою світу, понад три десятиріччя нарощувала й модернізовувала свій ядерний потенціал, розглядаючи його як фундамент національної безпеки та військової політики, як фактор, що сприяв підтриманню країною статусу «великої світової держави». В цей час було сформульовано концептуальні основи та встановлено параметри інтеграції французької військової доктрини в загальнонатовську, з урахуванням принципу «гнучкого реагування» як найголовнішого компонента глобальної військово-політичної стратегії.

Сучасна концепція національної безпеки Франції досі базується на пріоритеті ядерного стримування. Впродовж 1990-х рр. у Франції відбулася значна модернізація ядерних і звичайних збройних сил. Зростання французького потенціалу пояснювалося прагненням посилити свої позиції у Європі та в світі, а також суб’єктивними пересторогами стосовно політики й міжнародного становища об’єднаної Німеччини. Разом з цим Франція підкреслювала свою незалежність у прийнятті «ядерних рішень». Французьке керівництво виступало за вдосконалення ядерного потенціалу як основи європейської і національної безпеки, проти теорії «деатомізації Європи». Французькі військові аналітики відкидають перспективу без`ядерної Європи, оскільки це може спричинити розпад НАТО, евакуацію американських військ, зростання військових витрат. Водночас Франція постійно наголошує на необхідності розробки власної ядерної стратегії Європейського Союзу, відмінної від американської. Незважаючи на заяви про автономність французьких національних ядерних сил, існують підстави вважати, що вони враховуються і є елементом планування в межах спільної ядерної стратегії НАТО. Водночас у 1970—1980-х рр. серед країн Західної Європи Франція найбільш послідовно дотримувалась принципів розрядки, акцентувала увагу на зміцненні миру в Європі, відкидала можливість військових рішень спірних проблем у європейському контексті та підтримувала процес скорочення озброєнь (як стратегічних озброєнь СРСР та США, так і звичайних озброєнь у Європі).

Для Франції НАТО є військовою структурою, яка має слугувати завданням забезпечення оборони трансатлантичного рівня, без права автоматичного використання збройних сил держав-учасниць. Французька стратегія робить акценти на спроможності військовою силою запобігти воєнним діям і зупинити їх, обмежити конфлікти, а не підтримувати тривалі війни. Вона передбачає, з одного боку, успішний розвиток європейської оборони, а з іншого – активну участь Франції у створенні безпечного простору на всьому континенті.

Еволюція військово-політичної концепції США, що була викликана розпадом СРСР, призвела до надмірної індивідуалізації стратегії національної безпеки. Дані тенденції знайшли втілення в розробці Національної системи протиракетної оборони, яка принципово зміцнила військово-стратегічні переваги США. Це спричинило певну корекцію національних стратегій безпеки всіх важливих у військовому та економічному значенні держав світу. Водночас у контексті формування європейської ідентичності в галузі оборони та безпеки європейські військові експерти дедалі більше акцентують увагу на французькому ядерному потенціалі, а не на американському. В новому стратегічному контексті необхідність володіння ядерною зброєю залишилася головною засадою незалежного курсу Франції. Крім цього, ядерна зброя є засобом компенсації можливої недостатності в інших галузях та уникнення надмірного домінування «курсу на звичайні озброєння», що суперечить французькій оборонній політиці. Виходячи з цього, французька концепція продовжує базуватися на загрозі завдання непоправних втрат імовірному супротивнику, що спробує зазіхати на її життєво важливі інтереси.

Сьогодні керівництво Франції має визначитися щодо створення високоефективної системи безпеки. Метою останньої є захист інтересів Європейського Союзу, в межах якого мають бути створені інтегровані структури, діяльність яких узгоджується з планами НАТО в глобальному вимірі, а ЗЄС має стати представником європейського військового потенціалу в Альянсі. Франко-американське партнерство в цьому контексті можна визначити як обмежено стратегічне. З точки зору Франції воно потребує створення нових норм євро-американського діалогу зі збільшенням параметрів свободи дій ЄС і реформуванням існуючих трансатлантичних структур. У постбіполярний період Франція та США поступово змінювали деякі вектори своєї зовнішньополітичної стратегії, інтенсифікуючи контакти й формуючи засади нової політичної та військової стабільності в європейському просторі. Тому доречним є виділення детермiнант зовнiшньої полiтики, що визначають зовнiшньополiтичнi курси Францiї та США.

Насамперед слід зважати на такi визначальні фактори, як iдеологiя світової держави, що водночас має єдину мету й рiзнi напрямки впливу на формування мiжнародного середовища. Так, американська стратегія формує засади світової гегемонії США, а французька – сприяє змiцненню ролi Францiї в Європi та Європи у свiтi. Іншим фактором є регiональна iнтеграцiя, що виступає найголовнiшим чинником мiжнародної полiтики обох держав. Саме завдяки їх взаємодiї вiдбуваються створення і корекція системи глобальної безпеки, в якiй як Францiя, так i США вiдiграють специфічні провiднi ролi відповідно до особливостей державного статусу й засобів зовнішньополітичного впливу на процеси глобального розвитку.

Отже, франко-американські взаємовідносини були загальним силовим тлом, що визначав формування французької військово-політичної стратегії в повоєнний період. У цьому плані перед Францією стояло завдання розвивати свою стратегію таким чином, щоб США ставилися до Франції як до союзного водночас альтернативного фактора впливу та міжнародної взаємодії. Конфронтаційні елементи двосторонньої взаємодії мали переважно другорядне значення. Суперечності виникали переважно у периферійних сферах і мали на меті досягнення компенсаційного перерозподілу відповідальності. Послаблення протиріч стало можливим внаслідок краху колоніалізму, розпаду радянської системи впливу, а також більш рішучої підтримки з боку США процесів європейської інтеграції за часів адміністрації Б. Клінтона та Бушів.

Література

1. Duroselle J. – B. Histoire diplomatique de 1919 б nos jours 7-ieme edition. – P., 1978. – P. 17—34.
2. Молчанов Н. Н. Четвертая республика. – М., 1963. – C. 174.
3. Mauroy P. La conference d`une politique de defense // Defense nationale. – 1981. – Oct. – P. 15-28.
4. Молчанов Н. Н. Генерал де Голль. – М., 1972. – C. 318.
5. Там же. – М., 1972. – C. 432.
6. Carmoy G. Les politiques entrangeres de la France (1944 – 1946). – P., 1967. – P. 492.
7. Grosser A. La politique exterieure de V-e Republique. – P., 1965. – P. 126.
8. Gallois P. L’Adieux aux armes. – P., 1976. – P. 188.
9. Scordino Yv. Strategie anti-cites et strategie anti-forces // Defense nationale. – 1982. – Mai. – P. 52.
10. Aron R. Le Grand Debat. Initiation a la srategie atomique. – P., 1963. – P. 122.
11. Poirier L. La Greffe // Defense nationale. – 1983. – Avr. – P. 23.
12. Poirier L. Essais de strategie theoriqe. – P., 1983. – P. 307.
13. Giscard D., Estaing V. Democratie francaise. – P., 1976. – 175 p.
14. Mitterand F. Reflexions sur la politique etrangere de la France. – P., 1989. – 186 p.
15. Berger P. Defence de la France et intervention a l`Europe // Defense nationale. – 1982. – Jan. – P. 23-40.


| Количество показов: 107 |  Автор (привязка):  Лозовицький Олександр Станіславович |  Голосов:  1 |  Рейтинг:  3.3 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку




Статьи по разделам
Видатні особистості (32) 
Демографія (6) 
Екологія (7) 
Економіка (162) 
Енергетика (7) 
Культура (106) 
Молодіжна політика (3) 
Наукові дослідження (35) 
Освіта (144) 
Охорона здоров'я (95) 
Політика та суспільство (399) 

ПОДПИСКА
Параметры подписки

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Кондрашина Галина Віталіївна

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

Нова спікеріада?
Просмотров: 76

БИБЛИОТЕКА

Історія вітчизняних теорій і вчень: навчально-методичний посібник

lcd телевизоры
Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»


© «ВЭС», 2020
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua