Модель іконічності в сучасних реаліях українського політичного дискурсу

Керуючись загальною метою пошуку чинників об’єднання українського суспільства і формування національної самосвідомості людей, автор розглядає модель іконічності в сучасному українському політикумі. Аналіз образу "жінки із серцем" як найбільш архетипічного і відповідного ментальним очікуванням нашого народу дає змогу і для більш широких висновків про легітимаційні можливості іконічності для політичної влади

“На нашу долю випала важка конечність: перейти через всі історичні іспити, через горнило допустів і досвідів. Певне краще було б, якби ми жили кілька десятків літ пізніше, і нинішні переходи були для нас лиш книжковими споминами, а всі страхіття сучасності належали лиш до менше і більше прикрашених оповістей. Мусимо бути свідомі сучасних дій. Знаючи, що для нас, жиючих тепер лишається (покладатися) лише на свідомість, – саме, що інакше бути не може, маємо ще й ту надію, що промине лиха година, що в кузні таємного Сходу викується новий твір державної України, – а ми перейдемо до історії як співтворці гігантних поривів”.

Анонімний автор. 1920 р. Львів
(стилістику збережено) [1, с. 185]

Майже сто років минуло з появи винесеної в епіграфі думки, а ще й до теперішнього дня вона не втратила своєї актуальності. Впадає в око заклопотаність анонімного автора і діячів нашої сучасності проблемою національної самосвідомості, проблемою західної орієнтації України в її культурницьких домаганнях і здобутках. Поступом у справі державотворення ми вважаємо той факт, що сучасна влада менше залежить від Росії, ніж тоді, у 1920-му. Та гостра потреба в камертонові нації не зникла, і треба віднайти такі чинники, за допомогою яких стало б можливим згуртувати роз’єднане суспільство, прищепити людям довіру до державних інституцій, у кабінетах яких зникли поколіннями накопичені капітали. Отже, «на бенкеті в часи чуми» мову поведемо про святе і святість, про ікону та іконічне.

Термін “іконічне” похідний від слова “ікона” й уведений у науковий обіг В. Лєпахіним [2] порівняно недавно – у другій половині ХХ століття. Названий факт засвідчує: те, що віками вкладалося в усталене поняття “ікона” не стало (як би цього не хотіли) архаїкою, із плином часу утворило неологізм і таким чином розширило рамки своєї специфіки, набуло нових понятійних горизонтів. У теорії сакрального мистецтва прийнято оцінювати ікону як картину (портрет) на біблійну тематику і як специфічний предмет культу. Перш ніж визначити місце ікони в храмі, скориставшись словом незабутнього львівського скульптора Д. Крвавича, спробуємо бодай одним абзацом визначити, за якими правилами користуються термінами “ікона”, “іконічне”. В. Лєпахін характеризує ікону в широкому значенні цього слова: “Святі отці вживали слово “ікона” в широкому значенні… Весь світ, що є творінням Божим, вони сприймали як Божу ікону, як витвір досконалого Художника. …Апостол Павло називає Ісуса Христа Сина Божого “іконою Бога невидимого” [2 Кор.4,4]. Людина, згідно зі Священним Писанням, сотворена Богом на Свій образ (у грецькому тексті “на ікону Свою”)… Церква – також ікона. Храм – ікона переображенного космосу. Єпископ – ікона Христа. Такі види церковної словесності, як тропар чи акафіст, проповідь чи житіє, є словесними іконами… Все – ікона, все іконічне” [2, с. 6].

На нашу думку термін “іконічне” має значення широкого кола предметів, яких наділяють функціональними рисами ікони, є формою її виявлення й змінюється відповідно до її (ікони) змін, тобто “іконічне” слід розглядати як похідний елемент слова “ікона”, а звідси – як вид людської практики. Не можна ставити знак рівності між поняттям “ікона” та “іконічне”, як це зробив вище цитований автор, як не можна ставити знак рівності між предметом та його означенням – дією за значенням означати. Термін “іконічний” важливий для дослідника своєю метою процесу творчості й одним із джерел специфічної інформації, як процес переходу не мистецтва (ремесла) в мистецтво і мистецтва в не мистецтво (ремесло).

У вузькому значенні слово ікона несе суто сакральну дієвість, образну духовну умовність і своєрідну знаковість. Через це ікона, переконаний Д. Крвавич, є “елементом, без якого не може практично відбуватися богослужіння, вона – інтегральна частина храму. Крім того, храмова ікона існує як сакральний об’єкт, який безпосередньо, функціонально контактує з віруючим. Бо якщо звичайне релігійне зображення… має три виміри – висоту, ширину, глибину, то ікона як об’єкт сакральний наділена одним виміром, завдяки якому, власне, контактує з людиною, котра перед нею молиться, – вона “дивиться” на віруючого, це і є четвертий вимір ікони” [3, с. 128].

Таким чином ми проаналізували поняття “ікона” – у широкому й вузькому значенні цього слова, намагаючись довести, що “іконічність” уживається в широкому значенні, у значенні, яке виводить це поняття за церковну огорожу. Якщо погодитись із таким тлумаченням іконічного (усе, що має причетність до Божого творіння, не обов’язково є ритуальним і культовим, тим, до чого звертаються як до спасіння), то святе, високе й вічне спускаються у царину грішного, низького, тимчасового для того, щоб освятити те, що потрібно освятити. Запровадити дух пороку в безвість.

Наведена думка виводиться з пафосу Святого Письма й ґрунтується на понятійних материках античної філософії, зокрема на вченні Платона про вічні божественні ідеї. Заглиблюючись у біблійну традицію, неважко помітити, як на давніх іконах (“Зішестя у пекло”) Ісус Христос рятує грішників від вічної муки, тримаючи за руку Платона й Аристотеля. І якщо в діалогах язичника Платона ідеальний образ здебільшого набуває ознак гротеску (“Я бачу коней, але не бачу конячості”), для християнського світу, починаючи з доби VII Вселенського собору (787 р.) ідеальний образ, утілений у текст ікони, є неодмінною умовою канонічності церковного життя: мистецтво в храмі стає специфічним явищем, явищем сакральним, безпосередньо залученим до літургійного дійства.

Щоб дійти до категоричних рішень VII Вселенського собору, церква подолала значний шлях свого розвитку: від катафотичного (знати, щоб увірувати) до беззаперечних правил Абсолюту, від старозавітного Бога, якого (згідно з текстом Біблії) ніхто не бачив, до його ікони (“образ”, “уподібнення” – з грецької) Ісуса Христа, а від останнього – до ікон, писаних богомазами-митцями.

Специфіка художньої палітри іконописця, яка базується на вірі, надії й любові ілюстратора біблійного тексту, специфіка середовища, у якому перебуває ікона, й налаштованість віруючого дають можливість наочно побачити те, що неможливо побачити на картинах світського характеру. Мова йде про явища фотодосії (світло проникає в темряву в процесі освячення матерії). Такий ефект можливий завдяки застосуванню найрізноманітніших символів, знаків та алегорій, – вони підносять Лик над землею і земним і додають той компонент, завдяки якому цілі покоління стають на коліна, а естетики (зокрема О. Лосєв) осмислюють обличчя як максимально виразну естетичну форму та метаобраз європейської культури, починаючи з доби Плотіна. Бачений світ, як відомо, має три виміри. Ікона має четвертий вимір, говорив згадуваний вище львівський скульптор. З нашої точки зору, четвертий вимір існує в логічних формах, базованих на умоглядній конструкції, зітканій з нематеріальної чуттєвості, безмірно широкої і глибокої, такої, яка проникає в благотворну силу іконічного дійства.

Одне із завдань, яке ми поставили у статті, полягає в тому, щоб порушити проблему: як можуть співіснувати найбільш стале й вічне – ідея святості – з найбільш тимчасовим і плинним – політичним дискурсом, іншими словами, чи правомірна постановка проблеми іконічної інтенції в політикумі взагалі й українському зокрема, – точніше, як іконічне (ми з’ясували, це не ікона) “працює” за церковною огорожею, у середовищі секуляризованої спільноти.

Отже, звернемось тепер до реалій сьогодення, зокрема до українського політикуму в справі його зносин із церквою як такою організацією, що об’єднує духовенство й віруючих спільною вірою та обрядовістю. Почнемо з того, що все під сонцем прагне сталості: економіка, ціни, закони і таке інше, на чому тримається сучасний бізнес і диктована ним політика. Та ситуація в Україні на зламі тисячоліть така, що ніхто не може гарантувати ні бізнесменові, ні найманому працівникові соціальну стабільність. Через те мислячі політики, особливо адепти крупного капіталу, перейняті тим, як легітимізувати свій соціальний статус. Перемога на виборах великої втіхи вже не приносить, дехто з багатіїв починає схилятись до думки, яка веде традицію з філософії власності (“моє” разом із “чужим” перебуває у безмежній орбіті “Богового”), та замислюватись над проблемою, поставленою ще М. Бердяєвим: “Власність за своєю природою є началом духовним, а не матеріальним. ... Начало власності пов’язане з її внутрішнім правом здійснювати акти, долаючи швидкоплинний час” [4, с. 303–304].

Проблема полягає в тому, наскільки рішуче представники влади готові сповідувати названу ідею. На пострадянському просторі такої сумної перспективи не має жодна з держав. Росія йде іншим шляхом: влада створює довготерміновий проект для економічного зростання, організовує протистояння зовнішньому супротивникові (серед них – країни Закавказзя) та внутрішньому (країни Середньої Азії). В Україні, як ми зазначили, інший характер конфлікту й, отже, своя драма і свої… переваги.

Утвердження демократичних принципів життя, які становлять необхідну базу громадянського суспільства, не повело за собою розгулу анархії. Країна уникла внутрішнього й зовнішнього конфліктів, хоча від такої м’якотілості втратила темп державобудівництва. Перший крок виходу з тупика – легітимація влади, визнання народом його права на матеріальну й духовну власність. У справі легітимації церква як стала інституція, як носій беззаперечного авторитету займає одне з чільних місць.

В Україні діють християнські православні церкви (Київського та Московського патріархатів, Українська автокефальна православна церква). Окрім того, віруючий світ доповнюють протестанти, греко-католики, римо-католики та представники інших релігій і конфесій. Політик загальнонаціонального масштабу зі зрозумілих причин не демонструє особиста прихильності до віруючих однієї конфесії. Авторитет церкви не може прямо конвертуватись в електоральні уподобання. Якщо той чи той мер є представником харизматичної церкви, це зовсім не означає, що більшість його виборців ідентифікують себе з “його” церквою – розумна влада прагне звернутись до авторитетів, які визнані світовою релігійною і світською спільнотою. Мова йде як про церковні органи, розташовані за межами України (Константинопольський, Московський патріархати, Римська курія та інші), так і про конкретні артефакти сакрального мистецтва, у першу чергу, про ікону. Якщо церковні інституції можуть мати відкритий чи прихований спротив (втручання у внутрішні справи іноземців), то ікона не може розцінюватись за подібними критеріями, її важко запідозрити в експорті чужої, агресивно налаштованої моралі. Визнана як на Сході, так і на Заході, вона не знає ідеологічних кордонів. Дослідження Д. Степовика [5] науково доводять українське походження найвищих іконописних святинь як православного (Володимирська (Вишгородська) Божа Матір), так і католицького (Ченстоховська (Белська) Мадонна) світів.

Звернення до сакральної культури як до засобу легітимації діючої влади не може вважатись екзотичним. Такі приклади траплялися в російській історії XVIII століття, саме в той період, коли при здійсненні реформ імператор Петро I наділявся повноваженнями призначати спадкоємця на власний розсуд. Тоді Російська імперія вступила в період палацових заколотів та тривалої нестабільності. Відомі численні випадки, коли зображення на іконах Святих покровителів імператорів та імператриць перетворюються на портрети з належними атрибутами сакральності самих верховних провідників. Подібний випадок згадує Л. Успенський [6], коли з осудом пише про знищення Катериною II іконостасу рубльовського стилю і заміною його на іконостас італійського барокового стилю.

Застосування іншого стилю не підлягає осуду: художник має право вибирати таку форму, яка дає можливість правдивіше (іконопис як вид образотворчого мистецтва має свої закони художньої правди) окреслити об’єктивний зміст. Л. Успенський протестує проти знищення твору іншого (рубльовського) стилю, а не творчого методу художника. Навіть для богомазів сільських церков за моделі Ісуса Христа, Божої Матері, апостолів правили селяни чоловічої і жіночої статі. А те, що з коштовних шатів художньої моделі виразніше проступає загадкове обличчя вже не Катерини II, а Святої Катерини, це не що інше, як намагання легітимації влади. Тим паче, що портретові (іконі) Святої Катерини передувала глибока традиція, у якій відбилися, як у ритмі, психічні й формальні ознаки тої чи іншої доби.

Панкратор (ідеалізований греко-римський образ Христа: просвітлене обличчя, голова, увінчана німбом, велич підкреслюється атрибутами царської влади, і все це вивищується на троні) є спадкоємцем художніх портретів римських імператорів, яких вважали богоподібними й зображували на кшталт богів. Такий мальований образ переконливо доводить: політика, як і релігія, також міфотворчість з усіма її особливостями й атрибутикою. Християнський світогляд доволі толерантно ставився до портрета, на якому постають конкретні люди, зображені в іконічному стилі, за однієї умови, що історичні особи не ставали кумирами, не спокушали прихожан до ідолопоклонства. Цілий ряд сюжетів (наприклад, Покрова Пресвятої Богородиці) передбачали, що другорядні персонажі будуть залучені з реального життя. За модель правили представники еліти тогочасної влади. Російський цар Микола II знався на іконі та був здивований, коли побачив на фресках Успенського храму Києво-Печерської Лаври портрет опального й проклятого церквою Івана Мазепи – не всі ще пам’ятки козацької доби було сплюндровано російською колонізацією.

Технологія “переводу” історичної особи до лику святих мала свої особливості: виділялася західна сторона храму, на якій зображуються побутові сцени, зміст яких, на перший погляд, не має відношення до церковного життя. Але тільки таким методичним прийомом можна досягти ефекту, піднести буденність до Абсолюту, а історичну подію до релігійного апокрифотворення. Хоча зміст зображення у повній мірі не відповідав біблійному тексту, що заперечувався церквою, не визнавався нею священним, все ж створював модель іконічності в реаліях політичного дискурсу.

Щаслива доля справжнього мистецтва залишатись у пам’яті народу, навіть якщо його довговічність спричинила епатажність, як у випадку стосовно фресок Успенського храму, на яких увічнено образ Мазепи. А ще – лишатись актуальним на всі часи. Іконопис, побудований за законами зворотної перспективи та фотодосії продовжив своє існування в кіномистецтві та телебаченні. Зображення на блакитному екрані телевізора стало набувати рис іконічності, оскільки ілюзія “давання світла”, яке проступає з екрану – повсякденне явище. У давнину такого не існувало – досягнути ефекту фотодосії вдавалося небагатьом геніям сакрального (ікона) та світського (“Ніч над Дніпром”) мистецтва. Тепер навіть оператор середньої руки може показати політика (і будь-кого) у вигідному ракурсі і піднести його зображення до рівня іконічного.

В усі часи політики вміли використовувати навіть сварки на свою користь. В історії британського парламентаризму назва “торі” й “віги” не тішили слух англійця: перша назва означала “розбійник”, друга – “злидар”. Відомо, яке навантаження в християнській традиції несе словосполучення “воїн світла” і “воїн темряви”. Відомо, та не всім. В українському парламенті до “воїнів світла” залучили тих, хто захоплював електрощитові, блокуючи роботу законодавчого органу. Тобто в традиційному розумінні світлу силу наділяють якостями сили темної (“воїни темряви”).

Оскільки до провідних політиків різних країн світу все більше й більше долучаються жінки, бодай побіжно зупинимося на питанні іконічності політичної особи жіночої статі. У всіх виборців до українського парламенту пам’ятний образ жінки в білому, яка тримає у долонях червоне серце. Свідомо чи несвідомо на портреті дотримані основні риси класичної ікони європейського стилю. Майже так само зображується (із серцем) Ісус Христос у католицькій традиції. Кордоцентризм, підкреслений матріархальним характером української культури, є доречним для кожного, хто наважується зазирнути у колективне несвідоме автохтонного етносу.

Вивчення ікони передбачає, у першу чергу, аналіз “лику” (обличчя та розташування рук). Із точки зору законів жанру, жінку треба зображувати у профіль, оскільки це для неї є найбільш виразний ракурс. Так традиційно зображується англійська королева. Анфасне зображення є найбільш точне, адже не випадково в такий спосіб вимагають фотографуватись на офіційні документи. У європейському живописі, починаючи від доби художника Дюрера, анфасий портрет є символом подвійної (Боголюдської) природи Христа. Згадані особливості на рекламній світлині підкреслюються зачіскою (косою) у вигляді українського плетива із квітів, що формально замінює німб. Можна перелічувати й інші формальні подібності аналізованого образу з відомими іконами світового та вітчизняного ареалу.

Великого значення на рекламному портреті надається поглядові. Він, як і на іконах Княжої доби, спрямований вгору, символізуючи прагнення реальних, а не ілюзорних змін (згадки про реальні, а не конструйовані (хибні) події в нейролінгвістичному програмуванні) і тому викликає довіру, базовану, швидше, не на логічних умовиводах.

Розташування рук, які ніби захищають серце, також має іконічні прикмети – у такий спосіб у пізні часи Козацької доби поставала з полотна Матір Божа Оранта (захисниця). Саме таке положення рук на іконах Семистрільниці – Матір Божа закриває серце від семи мечей (стріл), які символізують сім смертних гріхів. Надзвичайно вдалою є кольорова гама: поєднання білого і червоного відтінків відповідає гербу Києва (білий архангел на червоному тлі). Усе назване: і розташування рук, і колорит, гармонія фарб, кольорів по тону насиченості – тримає картину в єдності, підкреслює національну ідентичність українського етносу, одночасно формуючи почуття міжнаціональної єдності як такий моральний імператив, завдяки якому Україна може позиціонувати себе як регіональна наддержава, здатна ставити й вирішувати проблеми в царині духу. У цьому місці слід зазначити, що наші думки стосуються лише передвиборчої продукції, вони ніяким чином не адресуються діяльності політиків після виборів. Єдність часу, місця і дії, як у творі драматичного жанру, повинна бути витриманою до кінця.

Отже, виникає принципове питання: у який спосіб трактувати образи, що мають риси іконічності: чи як вдалу рекламну продукцію маніпулятивного характеру, чи як об’єктивний феномен, завдяки якому відбувається осмислення ідеї вибору? Чи це лише пошук суспільною свідомістю національної ідентичності? Згідно з принципом Окками відповідь треба шукати в найпростішому варіанті PR-технології. Почнемо з того, що аналізовані образи створені цілком конкретною українською фірмою. Не можемо не висловити своє здивування тим, що абсолютно невідома компанія створила продукт, який не має аналогів у світі. Майстерність і професіоналізм досягли найвищої позначки – піднесли політичного діяча до рівня беззаперечного національного лідера, якщо хочете – Героя. Подібний рекламний продукт був би безцінним для найбільш високорозвиненої країни, в якій проводяться демократичні вибори, оскільки в ньому закладено код, розшифровка якого прилучає виборця до цінностей, сталість яких перевірена часом. Разом із тим, як сказано у К. Маркса, для того щоб насолоджуватись мистецтвом, треба бути художньо освіченою людиною. Для того, щоб осягнути іконічну інтенцію бігбордової Діви треба хоча б на якийсь час побувати в Раю, а Пекло ж не народить почуття святості у виборця. На жаль, накреслена ситуація є не більше, як прожект, бо всі PR-технології базуються на спільних принципах, відомих у світі, і тому важко уявити принциповий прорив української психології (рівень З. Фрейда) у розумінні людини, яка стоїть у роздумах перед бігбордом. До слова сказати, сьогодні не актуалізується питання людини, яка стоїть перед верстатом чи неораним полем. Актуальним стало питання людини, яка стоїть перед бігбордом, лукавії владоможці намагаються скерувати маси у потрібне їм русло, породити в людей ілюзію про те, що вони здатні вирішити долю своєї родини та заодно й долю всієї країни. І тому переконливим був Ф. Ніцше, який називав владу такою анонімною силою, яка існує без суб’єкта. Маніпулятивні технології мандрують світом, але використання іконічного мотиву присутнє лише на українських теренах. І для цього є всі підстави.

Захід принципово не може використати пафос іконічного піднесення людського до Божественного (Догмат Боговтілення, коли Дух проникає в матерію, освячуючи її), оскільки втратив власні іконописні школи ще в добу середньовіччя, а разом із ними чуття гармонії, прищеплене іконічною інтенцією. Сьогодні там свій особливий символічний світ, на якому ґрунтується архетипічний образ, що відповідає суспільній шкалі цінностей. Схід (Москва) теоретично може створити в межах сакрального мистецтва РПЦ подібну до української технологію з екзистенційного наповнення буденності священною волею Абсолюту, у будь-якому разі щось подібне вже було в практиці “умного делания” московських ісихастів. Та названа технологія в Україну не імпортувалась і не могла імпортуватись. Якщо ж подібна технологія і передавалась би українському політикуму, вона потрапила б до рук “єдиного православного кандидата”, а не його опонентів. А потрапила б точно: суспільство стало свідком того, як у 2004 році служителі культу прислужували кумиру, з якою ретельністю готувалися і з яким пафосом відбувалися публічні заходи, включаючи сумнозвісні “Молитви за…”. РПЦ (Російська Православна Церква) завжди була одним із підрозділів (департаментом) урядових структур. Україна такої традиції не мала, й через те описана нами ситуація поставила Отців церкви у настільки незручне становище, що подібні технології більше намагаються не повторювати. Хіба? Газета “Остров” (7.05.08) пише: “Як не сумно усвідомлювати, але під виглядом православної церкви Московського Патріархату в Україні відбувається експансія, у тому числі й ідеологічна. УПЦ (МП) обслуговує російські інтереси. А на вістрі російської політики в Україні перебуває Партія регіонів”. На думку газети, “ситуація в сучасній Україні багато в чому нагадує ситуацію у Веймарській республіці напередодні приходу нацистів до влади… Але на відміну від НСДПА – націоналістичної партії Німеччини, створеної всередині країни та зав’язаної на свою країну, Партія регіонів – усього лише проект Російських спецслужб. І в цьому контексті їхня спайка із РПЦ(МП) не викликає подиву”.

Таким чином, у справі передвиборчих технологій іконічність означає використання (часткове) атрибутів церковної символіки. Це явище, яке має своїх далеких попередників, не може бути пояснене суб’єктивними факторами Public Relation, застосуванням власних технологій маніпулювання суспільною думкою. Воно й не імпортоване зі Сходу чи Заходу. Іконічність політичного дискурсу – суто українське явище, воно має незалежний від чиєїсь волі об’єктивний характер. Як не людина створює ікону – ікона за допомогою митця матеріалізує себе сама, так і згаданий на початку статті політичний символ (“жінка із серцем”) піднімається до рівня величного ідеалу, підсиленого рисами, властивими творам сакрального мистецтва.

Сакральний компонент у будь-якій формі діяльності як міфологічний Мідас: до чого доторкнеться його рука – усе стає коштовністю. Та найважливіший його перл – спонукати людину прагнути досконалості. Нагадаємо: у старозавітну добу людина усвідомлює Бога як недосяжний ідеал солярного циклу. Звідси характерне для давніх релігій, у тому числі й християнства, ставлення до Господа, як до суворого пана, у якого не можна ані вмолити, ані заслужити найвищого блага – спасіння душі, тому ранні християни у молитвах нічого не просять у Бога, вони тільки славлять його, сподіваючись, що Він у своїй безмежній милості може дарувати їм прощення.

У новозавітну добу постулюється думка про те, що між Богом і людиною існує посередник – Ісус Христос, якого наділено подвійною Божественно-Людською природною сутністю. Таким чином, Бог стає не паном, а товаришем, а Ісус – першою іконою (образом) невидимого Бога-Отця, завдяки якому відкривається прихований зміст навколишнього середовища для тієї людини, яка прагне стати особистістю. У свою чергу Бог-Син є моделлю для створення звичних для нас ікон, писаних на площині образів невидимого досконалого світу, який втілюється в людську особу в естетично досконалій формі – тільки в такий спосіб передається піднесена ідея високої суспільної довершеності.

Сказане доповнимо ще кількома заувагами. Еволюція ікони, з якої походить “іконічне”, пережила три основних етапи: а) зародження традиції іконопису на основі власних або запозичених джерел і формування певного специфічного для етносу канону; б) розвиток традиції канонічного зображення до найвищого рівня; в) занепад іконопису шляхом виродження ікони в картину на релігійну тематику. Одні народи пройшли подібний шлях доволі швидко, як уже говорилося, католицька традиція не має власних іконописних шкіл із часів середньовіччя. Характерною рисою українського іконопису є його власна модерна традиція, що існує до сьогодні (згадаємо класичні дослідження Д. Степовиком царини сакрального мистецтва української діаспори). На нашу думку, традиція української ікони є настільки потужним явищем, що визначає всі сторони життя сучасного суспільства. Описане проникнення іконічного в український політикум є цілком логічним та об’єктивним процесом, який продовжує ланцюжок посередників між Богом та людиною, роблячи апофатичну (трансцендентну) сутність Абсолюту катафатичною (трансцендентальною). Таким чином суспільство відкриває нові шляхи ініціації і має перспективи розвитку в різнобічних сферах людського життя.

Висновок

Підсумовуючи вищесказане, робимо висновок про творчий розвиток українським суспільством християнських ідей, про іконічність як сходинку морального вдосконалення особистості на шляху до Абсолюту. Іконічність в українському політикумі свідчить про те, що етнос вимагає від своїх провідників не просто матеріальних, але й духовних цінностей. Політики, які прагнуть бути національними авторитетами, мають піднестися до рівня живої ікони. Правильність або помилковість думок про іконічність в українському політикумі має стати зрозумілою вже найближчим часом. Якщо згаданий образ “жінки із серцем” об’єктивно є іконічним, він буде існувати незалежно від перебування такої політичної сили в опозиції чи у владі, – усі спроби дискредитувати цю силу будуть сприйматися суспільною свідомістю в межах полеміки з іконоборцями як поколіннями засуджену єресь. Іконічність політичного дискурсу є найбільшою легітимацією влади, яка хоче залишаться сталою, незалежно від існуючих реалій, тимчасової кон’юнктури, а, отже, законною та єдино можливою.

Література:

1. Записки наукового товариства імені Шевченка. Том CCXXXVI. Праці Комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. – Львів, 1998. – 674 с.
2. Лєпахін В. Ікона та іконічність. – Львів: Свічадо, 2001. – 288 с.
3. Крвавич Д. Українська скульптура періоду рококо // Записки наукового товариства імені Шевченка. Том CCXXXVI. Праці Комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. – Львів, 1998. – 674 с
4. Бердяев Н. А. Философия неравенства. Письма к недругам по социальной философии. Письмо двенадцатое // Русская философия собственности (ХVII-XX вв.). С.-П.: Ганза, 1993. – 512 с.
5. Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ століть. К. : Либідь, 1996. – 440 с.
6. Успенський Л. А. Богословие иконы Православной церкви. – Париж, 1985. – 480 с.

Ігор Федь,
доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри культурології,
теле- та кіномистецтва Луганського національного
педагогічного університету ім. Т.Шевченка

Журнал "Схід" № 5 (89) 2008 р.