Жак Ширак: осінь політика

29 листопада видатному політичному діячеві, колишньому президентові Франції Жаку Шираку виповнюється 76 років

На початку травня 2007 р. нарешті відпалали пристрасті передвиборчих перегонів у Франції, що, як і у 2002 році, отримали назву “Карнавал незгодних”. Президентом П’ятої республіки на свій перший термін було обрано Ніколя Саркозі. Порівняно з попередніми, ці вибори були не такі яскраві, але сповнені надзвичайної внутрішньої напруги, пов’язаної з винятковістю становища господаря Єлисейського палацу. З огляду на всі соціально-економічні, політико-ідеологічні, господарські та вікові специфіки президента, наступний термін можна охарактеризувати як ризик – ризик можливості майбутньої нестабільності. Перипетії життя Франції після цих виборів відомі широкому загалу і тому в даній роботі недоцільно на них акцентувати увагу, зосередившись на попередній діяльності відтепер вже колишньої першої особи держави.

Жак Ширак народився 29 листопада 1932 року в Парижі, в сім’ї банківського службовця. Закінчив престижний Інститут політичних наук та Національну школу адміністрації. Батько Жака Ширака – Франсуа Ширак хотів бачити його у Політехнічному інституті. Його син захоплювався математикою і медициною. Не відомо, що втратили ці науки, оскільки він не пов’язав з ними свою долю, але точно знаю, що якби майбутній президент не захопився політикою, то світова політика багато б втратила.

Існують такі поняття, як вершина влади, вершина кар’єри, вершина успіху. Він блискуче досяг усіх трьох цих вершин. Насамперед, привів його у політику смак до управлінської діяльності, інтерес до механізму керування державою. Він вступив до Національної школи управління, що відкриває шлях до кар’єри чиновника найвищого рівня. Закінчивши її, улаштувався на роботу в рахункову палату.

Як і більшість європейських лідерів, Жак Ширак, не тільки досвідчений політик, але й людина, що пройшла велику життєву школу, що володіє широкою ерудицією і різнобічними інтересами.

У 1956 році, коли Франція вела непопулярну колоніальну війну в Алжирі, Жак Ширак, молодий дипломований політолог, був призваний в армію і опинився на фронті в Північній Африці. Після важкого поранення він повернувся до Парижу переконаним супротивником мілітаризму. Не випадково одним з перших рішень Ширака на посаді президента Франції стало скасування обов’язкової служби в армії і створення в країні професійних збройних сил.

У 1962-1967 p.p. Ширак працював у апараті уряду Ж.Помпіду, а з 1967 постійно обирався депутатом Національних Зборів від департаменту Коррез. Самостійною політичною фігурою Ж. Ширак став у 70-х p.p., коли посів пост прем’єр-міністра при президентові В. Жискар д’Естені, але недовго протримався на цій посаді.

Означений період характеризувався, так би мовити, сковзанням голлізму, під час якого панівна ідеологія Франції розпалася на три напрямки – ортодоксальний, ліберальний та лівий. Прихильники ортодоксального напрямку на чолі з колишнім прем’єр-міністром М.Дебре зберігали безумовну відданість ідеям Шарля де Голля, були беззаперечними захисниками національної незалежності та завзятими противниками федерального устрою Західної Європи.1

Натомість ліберали прагматичним настановам віддавали перевагу перед непохитними голлістськими принципами і проголошували відверті реформістські наміри, проти яких рішуче виступили ліві. Незабаром представники ліберального напрямку остаточно розірвали з голлізмом.2

Водночас з ідейним розбратом виник “конфлікт поколінь” між історичними голлістами, “баронами” і так званими “молодими хижаками”, беззаперечним лідером яких став Жак Ширак. Він, вихований на ідеях беззаперечної влади, залишаючись прагматиком, водночас перетворив голлізм із владної ідеології на широкий “народний рух”, який спирався на всі верстви населення Франції.

У цей час новий президент В. Жискар д’Естен намагався за допомогою прем’єр-міністра Ж. Ширака, обраного 14 грудня 1974 p. генеральним секретарем “Союзу демократів за V республіку” (ЮДР), підпорядкувати собі голлістський рух, “жискардизувати” його.3

Але поступово між двома владними велетнями загострювалися суперечності. І навесні 1976 p. лідер ЮДР Жак Ширак відмовився від беззаперечної підтримки політики президента та виступив з власним варіантом виходу із соціально-політичної кризи французького суспільства. Якщо у Єлисейському палаці приймалися рішення на користь прискорення концентрації виробництва й активізації політики соціальних реформ, то у Матіньоні – резиденції прем’єр-міністра – все частіше віддавали перевагу консерваторам та протестам дрібних і середніх виробників.

Виходячи з того, що реформаторська діяльність президента відштовхувала консервативно налаштованих виборців і не приваблювала його супротивників, Жак Ширак закликав згорнути соціальні реформи, розпочати “хрестовий похід” проти лівих партій і виступив опонентом компромісу із соціалістами. Він запропонував “стрімкий і рішучий” засіб виходу із напрочуд складної політичної ситуації: призначити дострокові парламентські вибори і цим запобігти приходу до влади союзу лівих сил.4

Таким чином, ще в середині 70-х p.p. Жак Ширак остаточно став на консервативні позиції та виступив як непохитний противник ліворадикального та соціалістичного рухів. Конфлікт між президентом і прем’єр-міністром призвів до відставки Ж. Ширака 25 серпня 1976 p.

Незабаром надзвичайно енергійний колишній прем’єр-міністр проголосив гасло перетворення ЮДР на “широкий народний рух” і 5 грудня 1976 p. створив неоголлістську партію Об’єднання на підтримку республіки (ОПР). На установчому з’їзді Жак Ширак практично одностайно був обраний головою партії. Але він не зупинився на досягнутому. Виставивши 19 січня 1977 p. свою кандидатуру на посаду мера Парижу, Ж. Ширак кинув відкритий виклик голові держави, що підтримував представника незалежних республіканців графа М. д’Орнано.

Правляча більшість вступила у передвиборчу кампанію, не маючи єдності та згуртованості. Жак Ширак став мером Парижу, але правляча коаліція зазнала поразки у муніципальних виборах національного масштабу.

Протягом 18 років – з 1977 по 1995 рік – Жак Ширак був мером Парижу.

В цей час остаточно сформувалися політичні настанови та пріоритети майбутнього президента. Його гасла зміцнення влади, необхідності порядку та злагоди, заклики до збереження традиційних цінностей були спрямовані до консервативних та націоналістичних кіл французького суспільства, до тих соціальних категорій, що найбільше турбувалися про недопущення змін: селян, дрібних і середніх підприємців, осіб похилого віку, торгівельників, ревних католиків. Жак Ширак також прагнув переконати ліберальні кола французького істеблішменту, що панування соцпартії не менш загрозливе, аніж комуністичної.

Разом з тим, використовуючи націоналістичні гасла та обіцянки подолати безробіття і значно поліпшити рівень життя найбільш знедоленого населення, він намагався зміцнити свої позиції в широких верствах робітничої Франції.

ОПР розпочало “похід у народ”, під час якого в досить стислі терміни було створено 250 профспілкових секцій на підприємствах, центри досліджень, школи підготовки партійних кадрів, могутню технічну систему та досить багаточисельну партійну пресу. Загалом перетворення неоголлістської партії з правлячої на напівопозиційну не могло не позначитися на її організаційних формах і діяльності. Об’єднання на підтримку республіки – найважливіший витвір Жака Ширака – було побудовано за ієрархічним принципом масової партії, що налічувала у своїх лавах сотні тисяч активних членів. Але у певний період розвитку ОПР Ж.Ширак свідомо пішов на обмеження нового членства в партії, аби запобігти перетворенню активістів на своєрідний другий центр прийняття незалежних рішень.

Втративши найвищі державні посади та домінуючі позиції в електораті, неоголлізм відмовився від моделі “партії виборців”. Для повернення до влади, з одного боку, потрібні були як масове членство, так і наявність десятків тисяч активістів, здатних пропагувати в масах партійні гасла і настанови. З іншого боку, партії були потрібні енергійний лідер і могутній партійний апарат, що були б у змозі мобілізувати рух на боротьбу за пост Президента Франції. На довгі роки ним заслужено став Жак Ширак, який одразу ж після установчого з’їзду ОПР розпочав інтенсивну організаційну роботу.

Членський склад ОПР порівняно з ЮДР значно помолодшав і фемінізувався. Специфікою ОПР стало те, що впродовж багатьох років відсоткове співвідношення його членів майже не змінювалося, а коливання були несуттєвими. За твердженням “Le Мatine”, це створило Об’єднанню на підтримку республіки “консервативний імідж”.5

Вступ до партії мав характер ідеологічного вибору – нових членів приваблювали головні неоголлістські настанови та своєрідні концепції держави і суспільства. Прихильників ОПР об’єднували консерватизм, антикомунізм, ворожість до лівих, прагнення до порядку, прихильність до могутності держави, приватної системи освіти та непохитність морально-правових норм. За своїми поглядами більшість членів ОПР наближалися до ортодоксального голлізму, хоча самі постійно заявляють: “Ми не голлісти, а шираківці”.6

Будучи консерваторами за поглядами, вони не обмежувалися внесками до партійної каси, а проводили активну агітаційно-пропагандистську роботу в масах, відповідаючи гаслу партії – “Бути всюди!”.

В середині 70-х p.p. вся влада в партії сконцентрувалася в руках її голови: він особисто формував значну частину політичної ради ОПР і призначав членів найвищого органу партії – Виконавчої Комісії, що здійснювала повсякденне керівництво. Складовими вагомих успіхів Об’єднання на підтримку республіки стали два чинники. З одного боку, ОПР утримувала свої позиції завдяки багаторічному незмінному лідерові, чудово налагодженій партійній машині, величезному загону активістів та пропаганді. З іншого боку, ОПР допомогли його “місцева укоріненість” та наявність могутньої парламентської групи. Повністю контролюючи партійний апарат, Жак Ширак водночас був змушений визнавати досить значну самостійність парламентської групи ОПР.

Але попри це, на початку 80-х p.p. розпочався стрімкий занепад ОПР. З лютого 1981 р. Жак Ширак здобув підтримку надзвичайного з’їзду ОПР, партійного апарату та активістів неоголлістського руху і висунув свою кандидатуру на президентські вибори. Тон його декларацій щодо уряду носив агресивний характер. Згідно з твердженням Жака Ширака, продовження політики В. Жискар д’Естена було б “ризиком без змін”, тоді як програма Ф.Міттерана викликала б “катастрофу”. Натомість лідер ОПР запропонував значно скоротити державні витрати за рахунок зменшення відшкодувань на утримання держапарату та поліпшити систему оподаткування. Охарактеризувавши роки правління В.Жискар д’Естена як період “плазуючої колективізації”, Ж.Ширак пообіцяв скасувати юридичні, податкові, соціальні, фінансові та бюрократичні перешкоди, що стали на заваді розвитку дрібного та середнього бізнесу.7

Таким чином, Ж. Ширак під час своєї передвиборчої кампанії 1981 p. остаточно відмовився від найголовніших настанов голлізму – про необхідність активного втручання держави у соціально-економічну сферу, державного планування економічної діяльності та розвитку системи “участі”.

Завдяки відмінно налагодженому партапарату, величезній армії активістів і енергійно проведеній передвиборчій кампанії, під час якої кандидат ОПР відвідав 100 міст та 22 регіони Франції, провів 52 мітинги і 60 засідань, йому вдалося зупинити кризу голлістського руху.

"Ширак, – відзначав тижневик “L’Express” 18 квітня 1981 p., – потис у 100 разів більше рук та обійняв у 100 разів більше дітей, аніж його супротивники"8 і ця тенденція була характерною у наступні вибори.

Набравши 18% голосів, Жак Ширак під час виборчої кампанії завоював голлістський електорат, але для загальної перемоги цього виявилося недостатньо. Голосів виборців не вистачило навіть для виходу у другий тур президентських виборів, але найголовнішим було те, що Жак Ширак все ж таки зміг зупинити занепад “голлізму” та розпочати піднесення неоголлістської ідеї.

У наступний період – період правління президента-соціаліста Франсуа Міттерана – становище ОПР у політичній структурі Франції значно обмежувало можливості для маневру Ж.Ширака. З одного боку, він не міг постійно не критикувати урядову політику, тому що у найгіршому випадку неоголлізм втратив би свою специфічність та оригінальність. З іншого боку, Ж.Ширак не міг піти на відверте протиборство з президентом, аби не підсилити позиції комуністів.

З березня 1986 p. до травня 1988 p. Ж. Ширак знову перебував на посаді прем’єр-міністра Франції. Вона дісталася йому після перемоги правоцентристської коаліції на виборах до Національних Зборів.

У 1988 – 1995 р.р. Ширак знову обіймав надзвичайно відповідальну посаду мера Парижу і зміцнював становище міста як світового політичного та культурного центру.

Вважається, що саме при ньому одна з найневлаштованих і брудних європейських столиць перетворилася в майже ідеальне (оскільки ідеал у принципі недосяжний) чисте і зручне для життя місто. Меру вдалося зняти гостроту традиційно важкої для Парижу “житлової проблеми”. При ньому були побудовані сотні комфортабельних будинків, що органічно вписалися в історичний ландшафт міста.

Жак Ширак дуже прив’язався до цього міста, до всіх його куточків. До старого Парижу, нового Парижу, до Парижу, що розвивається, до Парижу майбутнього, Парижу народного, Парижу інтелігенції... Він говорив, що щоразу, знаходячись десь у Парижі, йому здається, що це саме те місце, яке він більш за все любить.

Коли наприкінці 70-х – початку 80-х років Париж був охоплений терористичною хвилею – на вулицях, у метро гриміли вибухи, – мер Ширак, що вважав себе політичним спадкоємцем генерала де Голля, зумів твердою рукою придушити розгул занесеного ззовні насильства.

У 1992 році, коли увесь світ готувався відзначити 500-річчя відкриття Христофором Колумбом Америки, сенсацією стала різка відмова Жака Ширака взяти участь у ювілейних торжествах. Він попередив іспанського короля Хуана Карлоса, що не вважає можливим брати участь у святкуванні події, що “породила дивовижний геноцид і загибель понад трьох мільйонів осіб”.9 І не змінив цього рішення.

Саме на посаді мера Парижу Жак Ширак почав боротьбу за Єлисейський палац, і 7 травня 1995 року був обраний Президентом Франції.

Навесні 1995 p. завершилася “ера Міттерана” і до влади в країні нарешті прийшов Жак Ширак. Навіть опоненти нового президента змушені були визнати, що головною перевагою в боротьбі за Єлисейський палац було те, що Ж.Ширак – яскрава й невипадкова постать у політиці. За його плечима була неоціненна спадщина двох поразок на попередніх президентських виборах, які зміцнили його волю та бійцівські якості.

Найголовнішою запорукою перемоги Жака Ширака стали безмежна енергійність і невтомність. Дуже велику роль зіграв його демократизм – він “ішов у народ” практично без охорони, нікому не відмовляючи у автографі та дружньому рукостисканні. Винятковою родзинкою нового президента стала витончена словесність, а непереможним символом – яблуко. Але це було не яблуко розбрату, а яблуко єднання нації. Радість перемоги з ним розділила його “команда”, що об’єднала політиків, науковців, діячів культури і спорту. Це, насамперед, композитор Мішель Легран, письменники Ів Берже та Поль-Луї Сулітцер, режисер Марсель Карно, співаки Шарль Азнавур та Джонні Холлідей, кінозірки Анні Жирардо, Клаудіа Кардінале та Жан Маре.

До складу “команди Ширака” по праву з гордістю можуть себе зарахувати Луїс Фернандес та “Парі Сен-Жермен”, Ален Прост та Т’єрі Рей, Марі Пірс та Анрі Леконт і ще багато яскравих особистостей світу спорту. До речі, більшість з них приєднались до президентського табору ще задовго до того, як він нарешті став господарем Єлисейського палацу, і багато років поділяли з лідером неоголлістів його перемоги та поразки, надбання і втрати.

Заручившись підтримкою команди, Ж.Ширак розпочав діяльність, спрямовану на більшу демократизацію та запобігання “монархічному сковзанню президентської влади”.10

Одразу ж після обрання Ж. Ширак проголосив, що мав намір бути президентом усіх французів: “Я повністю усвідомлюю масштаби відповідальності, яка лягла на мої плечі”.11

П’ятий президент П’ятої Республіки Франції був обраний 7 травня 1995 p. і прийшов до влади на гребені хвилі соціального невдоволення попереднім державним курсом. Європа, вперше побачивши Жака Ширака в ролі президента Франції на святкуванні п’ятдесятиріччя перемоги над фашизмом, передбачала зміни, і вони не примусили себе довго чекати.

Голова держави видав розпорядження про розпуск урядового авіапідрозділу, що займався обслуговуванням керівника держави та найвищих урядовців. Були прийняті рішення про дотримання урядовим транспортом усіх загальнодержавних правил руху та деякі інші.

Початок президентства Ширака проходив під знаком серйозних труднощів у середині країни. У жовтні 1995 р. стався соціальний вибух. Застрільниками виступили студенти, які вимагали збільшення кредитів на освіту й гарантії зайнятості після закінчення навчання. 12 грудня 1995 р. відбулася потужна демонстрація в Тулузі, у якій взяли участь 100-120 тис. чоловік. Головним завданням Ж. Ширака стало вирішення соціальних конфліктів. Уряд приступив до здійснення реформ усієї системи соціального страхування, які передбачали збільшення прямих і непрямих податків, обов’язкові виплати до фондів соціального страхування. На спробу уряду відібрати існуючі з часів де Голля соціальні гарантії французи відповіли масовими страйками. Однією з найгостріших соціально-економічних проблем країни залишалося безробіття. Чисельність офіційно зареєстрованих безробітних ще до недавнього постійно збільшувалася (стабілізувалася вона тільки останнім часом).

У 90-ті роки XX ст. Париж посилив свою зовнішньополітичну активність з країнами Східної Європи. Франція визнала незалежність України й встановила з нею дипломатичні відносини ще 24 січня 1992 р. Жак Ширак послідовно виступав за зміцнення Європейського Союзу. З того часу Франція активізувала участь у зустрічах “великої вісімки”, хоча, як і раніше, виступала проти підсилення ролі США в європейських справах, за більшу самостійність європейських країн в НАТО.

Франція – одна з найбільших ядерних держав, активний поборник “доктрини стримування”. Світове товариство було обурене рішенням французького керівництва продовжити ядерні випробування на атолі Муруроа в Тихому океані. Тільки після проведення серії випробувань у вересні-жовтні 1995 р. французький уряд у січні 1996 р. оголосив про закриття ядерного полігону.

22 лютого 1996 р. Ж.Ширак під час свого телевізійного виступу проголосив початок військової реформи. Відтоді обов’язковий призов було анульовано, загальний військовий обов’язок скасовано, його замінили добровільною службою в армії і так званими “громадянськими зустрічами”.

Сьогодні французька професійна армія складається з добровольців і волонтерів. До неї приймаються бажаючі як чоловічої, так і жіночої статі, їх служба триває до 18 місяців і здійснюється у галузях безпеки, соціальної єдності та міжнародного співробітництва. Учасникам “громадських зустрічей” роз’яснюється сутність і засади добровільної служби. “Зустрічі” тривають не більше тижня, а в деяких випадках – місяця. Мета їх полягає, насамперед, у ґрунтовному роз’ясненні молодому поколінню основ та засад демократії, прав людини і громадянина, підвалин та механізмів функціонування французьких державних інститутів і системи оборони Франції в контексті загальноєвропейської та світової безпеки.12

Водночас ядерне стримування і надалі залишається основою системи французької безпеки. Під час подій навколо ядерного питання відбулося надзвичайне загострення суспільно-політичного внутрішнього життя Франції, У цей надзвичайно скрутний час Жак Ширак виявив себе як рішучий державний діяч, непохитний у своїх рішеннях і нещадний до опонентів.

Найголовнішим напрямком зовнішньої політики Франції з часів президентства Жака Ширака було будівництво “загальноєвропейського дому”, у якому всі народи і держави почувалися б рівними та вільними. Цим зумовлюється і сьогоднішня турбота екс-президента Франції про сприяння регіональним та міжнародним інтеграційним процесам, і, разом з тим, про всеохоплююче збереження національної незалежності і суверенітету. Саме завдяки Жаку Шираку нині відбувається переорієнтація зовнішньополітичних та економічних пріоритетів Франції з африканського континенту на держави Центрально-Східної Європи.

Одне з провідних місць в новому контексті посідає Україна. Це яскраво підтвердив історичний перший державний візит президента Французької Республіки в Україну, який відбувся 24 вересня 1998 p. Під час цього візиту Жак Ширак провів переговори з президентом України, зустрівся з Головою Верховної Ради України, прем’єр-міністром, виступив перед студентами і викладачами Національного університету ім. Т.Шевченка. У рамках візиту було підписано міжурядові угоди про співпрацю в галузі мирного використання атомної енергії та енергетики, в галузі взаємодії правоохоронних органів та міжвідомчу угоду про співпрацю з питань ядерної безпеки.

Загалом візит став певним підсумком поступального розвитку двосторонніх взаємин і засвідчив активізацію діалогу. Обидві сторони зафіксували намір вивести українсько-французькі взаємини на рівень сталого дієвого партнерства. Це знайшло підтвердження у домовленості лідерів обох держав про переведення їх діалогу на регулярну основу у формі політичних консультацій на найвищому рівні.

За час, що минув після візиту, Жак Ширак неодноразово конкретними справами засвідчував своє прихильне ставлення до процесів всебічної розбудови суспільно-політичного і економічного життя України, виявляв прагнення поглиблювати відносини з Україною та співпрацю у розв’язанні міжнародних проблем, а також сприяв інтеграційним планам Києва щодо Європейського Союзу.

Жак Ширак завжди працював і працюватиме над розв’язанням завдання конкретизації та розвитку європейського підмурку з метою зробити Європу важливою економічною й авторитетною політичною силою в Світі.

Велику увагу в своїй діяльності Ширак завжди приділяв і досі приділяє роботі з молоддю, в якій бачить майбутнє цивілізації. Молоді люди сьогодні дуже активні, динамічні, їх погляд спрямований у майбутнє. Молоді, яка бажає особистого самовираження у різних сферах професійної діяльності, було адресоване звернення президента Франції: “навчайтеся, намагайтеся домогтися повного розквіту усіх своїх сил. Не забувайте, що можливості для росту є завжди. Ніколи не дозволяйте собі почивати на лаврах. Світ сьогодні рухається вперед такими швидкими темпами, що встигнути за ним можна тільки при безперестанному навчанні і самовдосконаленні”.13

Тим, хто одержимий ідеєю служіння своїй країні, хто хоче вступити на надзвичайно тернистий шлях служіння своїм співгромадянам, він каже: “насамперед треба пам’ятати про благо своєї Батьківщини”.14

Ширак любить літературну роботу і звичайно не довіряє її своєму апарату – сам любить “водити пером по паперу”. Пише повільно, ретельно шліфуючи склад. Він автор трьох книг, четверта готується до друку.

Колишній президент Франції – жагучий колекціонер, з юного віку захоплений східним мистецтвом. Його будинок являє собою дійсний музей, у якому зібрані картини, статуетки, маски з Африки, Океанії та Південно-Східній Азії. Дружина Жака Ширака Бернадетт жартома називає колекцію чоловіка "крамницею лахмітника", але сам він іменує її “мій потайний садочок”. Утім, не такий вже й таємний. Президент запропонував Лувру відкрити спеціальну залу мистецтва Сходу і допоміг її організувати.

Найнадійнішу підтримку Жак Ширак завжди отримував і отримує від своєї сім’ї. Дружина президента Бернадетт, у дівоцтві Шодрон де Курсель, належить до стародавнього аристократичного роду. Одружилися вони 1956 року, коли Ширакові йшов 24-й рік.

Родина багато значить у житті екс-президента. Бернадетт, очікуючи повернення чоловіка з Єлисейського палацу, завжди сама прикрашала стіл білими трояндами, вибирала меню, стежила, щоб до столу не забули подати холодне пиво, якому Ширак – і у це важко повірити – віддає перевагу перед славетними французькими винами.

У подружжя дві доньки – Лоранс і Клод та онук – маленький Мартен, з яким дідусь намагається проводити усі вихідні та відпустку. Молодша донька Клод близько двадцяти років працює в апараті батька, відповідаючи за коло його спілкування і дозвілля.

Отже, сходження на Олімп світового визнання відтепер вже екс-президента Франції триває.

Література:

1. Chirac J. Oui a l’Europe. – P.: Collin, 1984. – p. 48.
2. Dreyfus f. De Gaulle et la gaullisme. – P.: PUF, 1982. – p. 61.
3. Giscard D’ Estaing V. D?mocratie fran?aise. - P.: Fayard, 1976. - p. 56.
4. Chiras J. Au sujet des armes nucl?aires tactiques fran?aises //D?fense nationale. - 1975, mai. - p. 14.
5. “Le Мatine”. - 1988, avril. - № 8. – р. 42.
6. Cerny Ph. The politics of grandeurs. Ideological aspects of de Gaulle’s policy. Cambridge univ. press. – 1980. – XI. – p. 112.
7. Dreyfus f. De Gaulle et la gaullisme. – P.: PUF, 1982. – p. 87.
8. “L’Express”. - 1981, avril. - № 8. – р. 27.
9. Bozo F. La France et l’Alliance: les limites du rapprochement // Politique etrangere.- N4.- 1995. - p. 147.
10. De Gaulle Ch. Discourse et messages: V.IV. - P.: Plon, 1970. – р.174.
11. “Le Point”. - 1995, mai. - № 10. – р. 2.
12. “Le Мonde diplomatique”. - 1981, mars. - № 7. – р. 4.
13. “Le Figaro”. - 2001, jule. - № 12. – р. 7.
14. “Le Мonde”. - 2002, mars. - № 7. – р. 17.