Головна  /  Аналітика

Українська ідея в контексті європейських процесів

Українська діаспора тривалий час була яскравим носієм державницької національної ідеї України. Демократична еліта в сучасній Україні теж визначилася з українською ідеєю у межах політичної царини. Звідси джерела досить популярної концепції української політичної нації як суто політичного об'єднання громадян незалежно від їхнього етнічного походження, традицій, світогляду і культури. Головним інтеґруючим чинником вважається демократична держава з правами, свободами і обов'язками, що вона надає своїм підданим. З того політичного об'єднання має буцімто постати відчуття належності до єдиного цілого як суб'єкта історичного процесу, впевненість у можливості задоволення власних потреб у такій спільності, а звідси — державний патріотизм і колективна система вартостей

Отож маємо спробу використання у наших умовах франко-англійської парадигми національної ідеї. Вона, безумовно, приваблива. Але не забуваймо, що спрацьовувала вона тільки за певних умов. По-перше, за умов усталення міцної, непорушної держави та коли загал громадян сприймає цей процес позитивно як свою власну історично зумовлену долю. У такому стані була Франція доби Наполеона. В нашому побуті цього політичного чинника вочевидь бракує. Значна частина російськомовного населення сприймає Українську державу як прикре, тимчасове явище, що виникло попри історичну необхідність, зі свавільних амбіцій деяких політиків. По-друге, в умовах, коли нова держава надає своїм громадянам політичний статус, права і повноваження привабливіші і ширші, ніж у попередній державі. Так було у Сполучених Штатах. Безперечно, наш люд не вважає за найвищу вартість демократію західного зразка, радше орієнтуючись на традиційно-знайомі державні форми. Політична культура загалу населення перебуває на маргінесі, тобто поза межами стандартів сучасної європейської культури. Нарешті, по-третє, в умовах, коли держава вабить заможністю. Цього теж не маємо.

Отже, доходимо висновку, що становлення такої абстрактної політичної нації в нашій державі допоки вельми проблематичне. Крім того, варто пам'ятати, що в будь-яких умовах формування політичної нації можливе лише навколо певного етнічного ядра і на ґрунті чітких мовних принципів.

Загальновизнаною є теза про взаємну позитивну комплементарність (взаємодоповнюваність) українського і російського етносів. Можливо, вона слушна щодо міжіндивідуальних контактів українців і росіян. Але взаємозв'язок їх на рівні етносів виглядає інакше. Чи можна кваліфікувати як позитивно комплементарні взаємини етносів, коли один з них вважає себе окремим народом, з окремою культурою і мовою, а другий радикально заперечує це, намагаючись піддати його асиміляції?

У зв'язку з цим виникають деякі міркування щодо специфіки співіснування цих народів на наших теренах. Поширена думка, що промислові міста України є зросійщеними, а тому й російськомовними. Це не зовсім так. Промислові центри з самого початку поставали як переважно російські міста. З різних причин — і об'єктивних, і суб'єктивних — українське селянство не пішло у міста, що виникали у добу індустріальної революції. Воно воліло традиційного способу буття. Краще з землею у Канаді, чи Зеленому Клину, ніж без землі у вибої чи біля домни — такі, очевидно, були рушійні сили більшої частини трудової української еміграції.

За чергового Виклику історії — індустріалізації — Україна не спромоглася на Відгук. Це була велика трагедія українського народу, наслідки якої він відчуватиме ще довго. Але для росіян колонізація українського міста теж стала фатальною. Антитеза «російське промислове місто — українське село і містечко» не стала джерелом розвою і взаємозбагачення культур. Українська природа, культура, мова, традиції — все це для росіян було (і значною мірою залишається до сьогодні) незрозуміле й необов'язкове, сприймалося (і частково сприймається до сьогодні) як вороже і відстале, сільське і меншовартісне. Керівна роль росіянина — чиновника, власника капіталу, просто носія панівної мови — заохочувала до активного прагнення перевлаштування всієї української етнічної системи за російськими зразками. Однак, руйнуючи українську звичаєвість і мову, росіяни руйнували свої етнічні традиції, ментальність, підґрунтя культури.

Якщо скористатись термінологією і методологією Л.Гумільова [2], то слід визнати дві фази розвитку відносин між цими двома народами — це ксенія і химера. Поки промислове місто і решта України були відносно відокремлені, існувала ксенія — форма нейтрального співіснування двох народів, за якої зберігається їхня своєрідність і відокремленість. Але разом з поступовою експансією міста на село, збільшення кількості української людності у місті, що особливо властиве для років радянської влади, постає химера — форма контакту двох народів, за якої вони втрачають свої питомі риси. В химерах маємо повний хаос суспільних норм, смаків, поглядів і уявлень. Химера — це спільнота, що нездатна до розвою, а також духовно-культурна імпотенція і деградація.

На українській землі російський етнос давно став химерою, так званим російськомовним населенням, побічною гілкою свого народу, що не плодоносить, а лише животіє за рахунок соків материнської культури. І мусимо не плутати російськомовне населення з російським народом, бо російський народ — то Росія. Хоча російське населення України майже повністю сконцентроване в її антропогенній сфері, тобто у містах, усім відома його загальна кількість. Вистачить на чималу державу. Але скажіть, де і коли в Україні творили справжні російські митці найвищого гатунку: письменники і поети, композитори і виконавці, художники і мислителі? Творили, але в Росії. Бо тільки там є камертон російської душі. Здається, ніби та сама російська мова, ті самі суспільні реалії, але чогось невідчутного бракує. Мабуть, рідної землі, повітря, сонця, тобто незбагненного «російського духу». Адже справжня культура, в тому первісному, староримському значенні, виростає на рідній землі. В іншому підсонні вона або дичавіє, або стає нежиттєздатною.

Мусимо визнати, що пересічні українці в ряді регіонів, зокрема Сході і Півдні, теж є невід'ємною складовою химери, як то не прикро. Для народження культури вистачить одного народу, для того, щоб позбавити її власного життя — необхідно мінімум двоє. Але українці наразі існують і поза химерою у природному довкіллі — українського міста і села. І хоча російськомовний українець, мешканець промислового міста, деструктивно впливає на свого родича у селі, допоки животіє те село, все ж маємо невичерпне джерело української культури, ментальності, національної ідентичності. Тільки у разі остаточного винищення села і української еліти в містах і світової української еліти в діаспорі можна буде поставити крапку. А доти історія народу триває…

Таким чином очевидно, що розбудова так званої української політичної нації на підмурках російської мови і культури, є повністю безперспективною справою. Саме тоді отримало б вагомий сенс питання про те, які маємо історичні, мовні та культурні підстави для самостійного існування власної держави. Відтак можна було б трактувати цю державу як нонсенс, як культурно занедбаний, штучно відірваний шматок Росії і ставити питання про негайне повернення до рідних пенатів. У такий спосіб поняття Україна повністю втрачало б усяке етнічне і культурологічне значення. Дійсність насправді мала б відповідати сентенції, що українці — це ті ж самі росіяни, тільки трішечки гірші, бо здатні продукувати, поширювати, споживати тільки російську ерзац-культуру. Держава такого народу могла б триматися лише на політичних важелях. Варто ці важелі усунути… Такий стан речей повністю влаштував би деяких. Але це не українська ідея.

Інша річ, коли ми говоримо про українську політичну націю зі стрижнем української мови, культури, історії. Ця ідея підтримується частиною сучасної української еліти, як в Україні, так і на зарубіжжі. Але це скоріше ідея для майбутнього, а не сьогодення, бо українцям треба стати цим стрижнем, перебравши під свій контроль різні інститути держави — інформаційний простір, освіту, державні структури, церкву та ін.

Українському народові не дарована Богом така держава, яка б витворила з нього народ-месію. Як то Росія. Не дарувала йому історія й такого політичного об'єднання, щоб став він народом-демократом, понад усе закоханим у свободу. Як то французи чи американці. Отож, чи знаходилося йому власне місце на політичній мапі Європи? Ні. І взагалі не мав він ніби талану стати нацією. Але, попри все, стає. І ми сьогодні — свідки цього важкого, але невідворотного процесу.

Була здеформована свідомість українського народу. Стерта його історична пам'ять. Розмилися контури, розплямувався ареал. Народ ніби пішов у небуття, асимілювався. Але ні, то не народу не стало, то не стало його зримого, чуттєвого образу, а залишилось незнищеним його позачуттєве, невидиме єство. Лише цим можна пояснити ту велику таємницю, що розшматований амбітними сусідами, не розчинився наш народ у російському, польському, румунському, угорському, словацькому етносах. Не поступився сугестії (навіювання, вплив на волю інших), що українська мова не лише зіпсованою польською чи діалектом великої російської. Відтворював власну. Не дав розрубати мечем Збруча Україну на два псевдонароди. Прагнув єдиного.

Єство українства причаїлося у катакомбах народної підсвідомості, під брилами руїни українського собору. Але воно весь час жило як загальноетнічне, як архетипи, як передвідчуття єдності долі і культури, пробуджувало історичну пам'ять і свідомість, карбувалося у мові і ментальних структурах повсякденності українського народу. Воно то майже непомітне, то нуртує аж через край за своїми власними, маловідомими законами.

Карл Юнг, аналізуючи еволюційні катаклізми німецької нації, писав: «Архетипи, як русла річок, що іноді пересихають, але навіть у цьому стані можуть бути виявленими будь-коли. Архетип є подібним до старого русла, вздовж котрого протягом багатьох сторіч тече вода життя, пробиваючи собі окремий глибокий канал; чим довше тече вода цим каналом, тим більше ймовірності, що рано чи пізно вона повернеться у старе русло… Життя націй — це величезний стрімкий потік, що зовсім не контролюється людиною і перебуває у руках Того, Хто завжди сильніший за людей…» [3, с.178].

Безперечно, маємо певні аналогії з українською духовною історією. У фундаменті розвою як німецької, так і української нації лежить суперечність між свідомим і підсвідомим, раціональним та ірраціональним, суспільно-політичним та етнічним. Вона розгортається як трихотомія архетипів етнічного підсвідомого, культури етносу і суспільної цивілізації. Етнічне підсвідоме, завжди утаємничене у вигляді символів, несе у собі відкарбування пам'яті минулого свого народу. Це найбільш архаїчний фрагмент його психології, що не контролюється свідомістю, але обов'язково виявляє себе в неочікуваний спосіб. Натомість цивілізація — це нормативна суспільно-політична та морально-правнича структура, у рамках якої відбувається реальне життя етносу. Якщо підсвідоме є внутрішньою серцевиною народного життя, то цивілізація — його зовнішньою оболонкою. Зв'язок цих двох шарів опосередковується духовною культурою.

На духовну культуру покладаються функції гармонізації зовнішнього і внутрішнього, архетипів і цивілізації. Ось у цій площині й розгортаються майже всі драми і трагедії життя народу. З одного боку, культура є нічим іншим як процесом постійного перекодовування ірраціональних імпульсів колективного підсвідомого у раціональні формули, процес «випаровування» енергії підсвідомих ваблень у вартості культури, процесом перетворення ірраціонального синкретичного етносу в націю як культурну спільноту, як сукупність окремих особистостей. З іншого, саме культура є продуктивною силою відтворення цивілізації, і за її рецептами мають створюватися і функціонувати нормативні структури соціуму. Асимілятивна ефективність культури щодо вируючих архетипів підсвідомого, адекватність культури щодо породжених нею соціально-нормативних структур — ідеал, мета і норма суспільного життя нації.

Водночас маємо й численні варіанти патології. Недорозвинена культура не може бути гарантом надійного цензурування підсвідомого. У цьому випадку суспільне буття етносу отримує ірраціональний, непрогнозований характер. Розвинена, але чужорідна культура, сформована на підмурках архетипів інших етносів, незалежно від того, нав'язана вона народові силоміць чи зовні добровільно запозичена, обов'язково стає репресивною культурою. Така культура замість регулювання етнічного підсвідомого замуровує його у своєму підземеллі, тим самим породжуючи ментальний дискомфорт: масове відчуття тривоги і небезпеки, апатії і агресії. Рано чи пізно підсвідоме виривається назовні, супроводжуючись каламутними потоками емоційної ненависті. Кров ллється найчастіше через фантоми, вартість яких раціональною культурою принципово не вимірюється: конфесійну належність, символіку тощо.

Іншим варіантом є невідповідність культури і цивілізації. Ця диспозиція досягає свого апогею у поневолених народів, соціальні процеси котрих регулюються нормативними системами метрополії. Але способи вирішення цього конфлікту в історії бувають досить різноманітними. Загалом можемо зазначити, що міра адекватності структур колективного підсвідомого, культури і цивілізації обираються критерієм гармонійності між різноманітними потребами та інтересами, правами та свободами народу і всім суспільним механізмом їх забезпечення.

Німецька історія дає нам класичний приклад усвідомлення конфліктної невідповідності архетипів германського етносу, з одного боку, і офіційної культури та суспільно-політичних структур німецького світу, з іншого. Німці розв'язували ці проблеми, розбудовуючи культуру й цивілізацію у формах, суголосних глибинному. Відмовившись від античної спадщини як чужинної, вони віднайшли свій власний героїчний епос. Романтичне мистецтво і некласична ірраціоналістична філософія постали на руїнах романського класицизму і класичного раціоналізму; «новий порядок» і Другий Рейх відновили середньовічну імперську ідею з її політичними структурами. Специфікою цього феномена було те, що німецький народ ніколи не був поневолений. Суперечність між підсвідомим духом германського етносу, його офіційною культурою і цивілізацією була внутрішньою проблемою самої німецької нації і не вела до зовнішніх конфліктів. Вона вимагала інтелектуальних та духовних пошуків, духовної полеміки, але зовсім не вимагала полеміки збройної. Ситуація змінюється вельми радикально лише в XX ст., особливо з Версальським миром, коли Ваймарська республіка стала сприйматися народною чуттєвістю як соціополітична форма, що ґвалтовно нав'язана їм Антантою. Поступово внутрішньо-німецька дискусія перетворилася у міжнародну, що відбувалася з застосуванням, усіх мілітарних аргументів. Так акт національного приниження обернувся всесвітньою трагедією.

До гармонії між архетипами, культурою і цивілізацією німецька ідея на той час не привела. Про гармонію може свідчити лише той стан народу, коли підсвідомого ніби і не існує. Є тільки висока культура, демократична цивілізація і врівноважений пульс психічного життя нації. Так буває, коли етнос органічно розвивається на ґрунті власної культури, коли від початку відтворює культуру в збалансованій єдності з ірраціональним колективним підсвідомим, коли розвиток культури також органічно супроводжується розбудовою нормативних державно-політичних структур. Як то у французів, британців, американців… У німецькому варіанті слабкою ланкою стала культура, що виявилася фатально неспроможною регулювати раптову повінь підсвідомого. Ми мусимо пам'ятати цей урок історії.

Українські пошуки свого місця в історичному процесі також торуються крізь колізії сфер архетипів, культури і цивілізації. Від Руїни маємо в Україні той жахливий стан постійної невідповідності етнічного підсвідомого і панівних у суспільстві цивілізаційно-нормативних структур. У політичній площині ця невідповідність розгортається як конфлікт поневоленого і поневолюючого народів. Конфлікт між архетипами українського етносу і чужинецькою цивілізацією, опосередкований тоненьким прошарком власної культури, нездатної загатити ірраціональні потоки лави, розігрітої гарячими почуттями агресії і страху, тривоги і небезпеки, вини і помсти та направити їх у раціональні русла, у нашій історії з містичною закономірністю виливається у бунти, повстання.

Можемо скільки завгодно трактувати наших ребсльянтів як героїв. Але якщо йдеться про українську ідею, то повинні зважати на думку європейського співтовариства, без підтримки якого втілення в дійсність цієї ідеї не уявляється можливим. А в європейській опінії український народ отримав сталий імідж емоційно-ірраціональної нації, нездатної приборкувати примхи власного етнічного підсвідомого.

Певний раціональний сенс у такому ставленні існує. Але він полягає не в констатації емоційно-анархічної вдачі українства (такі риси притаманні підсвідомому багатьох народів, що не завадило їм віднайти шляхи державотворення), а у відсутності повновартісного механізму перекодовування підсвідомого у свідомі формули культури. Справді, ірраціональний бунт не розв'язує жодних проблем. Бунт може тільки руйнувати. Справа ж полягає у перебудові тих зовнішніх нормативних структур відповідно до внутрішнього єства нації. Тому національне рисорджименто (відродження, національно-визвольна боротьба) може мати надію тільки тоді, коли символи і фантоми етнічного підсвідомого не трактуються як найвищі вартості, а раціонально витлумачуються у мові політичних концепцій і програм, соціокультурних систем і мистецьких шедеврів.

Не викликає заперечення, що українська ідея від початку і до сьогодення постає і розгортається значною мірою як ідея української культури. Можна скаржитись на те, що Росія і Польща унеможливлювали розвиток української культури. Але то суб'єктивні українські клопоти. Об'єктивний діагноз говорить, що допоки у тому конфлікті архетипів з цивілізацією не постане культура як притомність саме української нації, майбутнє цієї нації залишається невизначеним.

Надзвичайно важливим є становлення культури, адекватної структурам підсвідомого, здатної безконфліктно виконувати регулювальні функції. Там, де у західних слов'ян бачимо розгорнутість у часі розвитку етносу-націй від символічних кодів міфу, через академічне його пізнання до перекодування в структури культури, в українській історії весь цей перебіг від міфу до культури може розглядатися сфокусованим у єдиній точці — Шевченковому генії. Натомість далі все навпаки — західні слов'яни в більшості створили універсальні системи культури і адекватні їм структури цивілізації. Для України проблема становлення повноструктурної національної культури залишається актуальною і сьогодні.

Україна отримала політичну незалежність, ще не вийшовши з культурницької стадії національного розвитку. Як то не парадоксально, але найбільше її досягнення за роки незалежності — то громадянський мир у державі. Тим самим світове співтовариство одержало перше підтвердження здатності української культури обмежувати ірраціональні імпульси колективного підсвідомого. На часі завдання розбудови національної цивілізації, бо поки що існуюча держава не є повністю українською за змістом, не є відповідною українському менталітету і архетипу. Але у цій царині поспішати треба вельми обережно. Розвиток культури повинен випереджати цивілізаційні реформи. Гармонія можлива лише там, де культура визначає цивілізацію. І тут здобутки української діаспори відіграють добру послугу для всього народу.

Підкреслимо, що сучасна цивілізація розвивається надзвичайно високими темпами, коли інформаційний та технологічний прогрес весь час пришвидчується. Вивільнена українська культура за останні роки зробила колосальний спурт. Надбанням широкого загалу стали досягнення практично всього світового українства, повертаються в лоно рідної культури видатні імена — від Ю.Дрогобича, Ф.Прокоповича, Д.Туптала та ін. аж до таких велетнів як В.Вернадський, С.Корольов, О.Архипенко, цілої плеяди письменників, митців, які жили і творили на зарубіжжі. В цих умовах розвиток культури може випередити розвиток політичних структур. Особливо це помітно в сучасних елітарних колах та серед молоді. Цю частину суспільства не задовольняє роль української нації — ні в державі, ні на міжнародному рівні.

Доконечність підстав української суверенності може бути доведена лише через формування політичних, економічних, соціальних інститутів, суголосних національній душі, національному характеру, національній культурі. Народові можна нав'язати політичні структури, можна нав'язати духовну культуру, але таке суспільство приречене на соціальні хвороби, конфронтацію, суспільні вибухи, бо не можна змінити підсвідому душу народу. В свою чергу шлях до соціального спокою і суспільної гармонії пролягає через культуру. Тільки культура може вгамувати архетипи підсвідомого і витворити адекватну їм цивілізацію. Саме тому українська ідея є передусім ідеєю випереджального розвитку української культури.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Костомаров М.І. «Закон Божий» (Книга Буття українського народу). — К., 1991.

2. Гумилев Л. Этносфера: История людей й история природи. — Москва, 1993.

3. Юнг Карл Густав. Душа й миф. Шесть архетипов. — К.,1996.

4. Mickewicz Adam. Ksiegi narodu i pielgrzy-mstwa polskiego. — Warszawa, 1986.

Ігор Пасько,

Кандидат філософських наук,

 професор, завідувач Донецької філії

Центру гуманітарної освіти НАН України

Назад  | 

Розробка і підтримка – Центр інтелектуальних ресурсів і технологій.
© Всі права захищені. Використання матеріалів порталу дозволяється за умови посилання (для Інтернет-видань – гіперпосилання) на www.experts.in.ua
З правилами користування порталом можна ознайомитися тут

Редакція порталу "Всеукраїнська експертна мережа" може не поділяти думку автора публікації. Відповідальність за достовірність та аутентичність фактів, наведених в публікації, несе її автор

Україна, Київ, 01001, вул. Костьольна 4, оф. 8
Тел: +38 (044) 494-24-61, Факс: +38 (044) 494-24-62
E-mail: