Головна  /  Аналітика

Українська діаспора: вчора і сьогодні

Розуміння і всебічне вивчення феномена зарубіжного українства, його причин, наслідків для культури народу, перспектив сьогодні як ніколи на часі, в першу чергу тому, що ця сув'язь питань десятиліттями була закритою темою (а для української глибинки — ще й до сьогодні малодоступною), по-друге, тому, що діаспора відіграла і продовжує відігравати непересічну роль у долі народу, його культурі, особливу роль у міжнародних контактах нашої країни, і, по-третє, сьогодні ми є свідками нової хвилі «заробітчан», які можуть поповнити нашу діаспору в країнах світу

У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» діаспора розуміється як «релігійні та етнічні групи, що живуть у нових для себе районах як національно-культурні меншини». Сьогодення ж вимагає нових підходів до тлумачення терміну «діаспора». Досі в його змісті переважає розуміння розсіяння етносу як наслідку переселення в результаті насильницьких заходів, загрози геноциду, впливу економічних та географічних факторів. Але частина українців у країнах-сусідах живе на етнічних землях (не нових для них, а споконвічно українських), тому більш широким терміном для означення українців Польщі, Росії, Молдови, Словаччини, Чехії, Білорусі є не термін «діаспора», а «закордонні українці».

Водночас діаспора — це посол нашої Батьківщини в країнах поселення українців. Зарубіжні українці є носіями знань про Україну. Вони внесли і до сьогодні вносять вагомий вклад у загальний розвиток культури, науки, мистецтва, літератури українського народу. В цьому сенсі слід говорити про феномен «світового українства».

До речі, критерієм визначення «українець» — «неукраїнець» щодо наших співвітчизників та їх нащадків за кордоном може бути не так мова (більшість у мовному плані швидко асимілюють у середовище країни проживання і втрачають знання української), як відома формула приналежності до народу Петра Струве: «той, хто бере участь у культурі». При широкому розумінні останньої українці (адепти «світового українства») — це ті, які беруть зацікавлену участь у культурному, економічному, політичному, науковому та ін. процесі розвитку української нації, народу.

1. Ретроспектива української діаспори

Прийнято розрізняти чотири хвилі масового переселення українців за кордон. Перша — з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, друга — період між світовими війнами ХХ ст., третя — період після Другої світової війни, четверта — з 1990−х років і до сьогодні. Чи були переселення українців за кордон до цих чотирьох хвиль? Безперечно, були, що обумовлено активними політичними, економічними та ін. контактами України-Руси з ближніми і дальніми країнами, але масові переселення, як правило, не спостерігалися. Так, ще в XVII ст. багато не-католиків (у т.ч. й українці) внаслідок жорстких релігійних вимог влади переїхали з Польщі до Голландії, Німеччини, Англії, Франції. В армії Джорджа Вашингтона зустрічалися характерні українські прізвища — Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман тощо, у армії Симона Болівара поручиком служив Михайло Скибицький, людина дуже непересічна, освічена й талановита — за мужність і героїзм він був нагороджений орденом «Бюсто де Лібертадор» і входив до складу групи по розробці проекту каналу між Тихим та Атлантичним океанами, після повернення ж на Батьківщину цар Микола І відправив його на заслання. Загальновідомим фактом є перебування частини українських козаків за Дунаєм після невдалої для нас Полтавської битви. Але попри ці та інші яскраві факти все ж масові переселення українців за кордон починаються тільки в другій половині — наприкінці ХІХ ст.

Перша хвиля української еміграції була в основному соціально-економічною, трудовою. Масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880−і роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905−1907 рр. Економічні причини еміграції — аграрна перенаселеність та відсталість у економічному розвитку деяких українських територій, лещата економічних та соціальних утисків. Політичні причини еміграції — політичні утиски, національний гніт як з боку австро-угорської, так і російської монархії. На Закарпатті, скажімо, у 1907 р. з 571 не залишилося жодної української школи, стимулювалися процеси румунізації, онімечування. З Росії еміграція українців посилилася після революції 1905−1907 рр.

Куди емігрували українці першої хвилі? З 1870 р. найбільші групи українських переселенців із Закарпаття від’їздили до США (зокрема на вугільні копальні шт. Пенсільванія). Потім цей шлях торували переселенці з Лемківщини, Східної України (хоча останніх було менше). Активно йшло вербування до Бразилії і Арґентини. З 1890−х років серед української еміграції найбільш привабливими були США та Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови, Далекий Схід.

За оцінками фахівців, перша хвиля дала понад 155 тис. чоловік емігрантів-українців до США, в т.ч. з Австро-Угорської імперії — 235 тис., Росії — 5 тис. До Канади емігрувало 135 тис. чоловік, до Бразилії — понад 47 тис., Арґентини — 15 тис. За період 1897−1916 рр. з України до Росії переїхало близько 913 тис. чоловік — головно з Полтавської, Чернігівської, Київської областей. Вони прямували на Далекий Схід, до Казахстану, в Середню Азію.

Частина переселенців поверталася назад (від ще гірших умов на вигнанні) — так, у 1911 р. повернулися додому 70% українських переселенців до Сибіру.

Друга хвиля еміграції українців (період між світовими війнами) викликана низкою соціально-економічних та політичних причин. Більшість вимушеної еміграції після громадянської війни становили ті, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади. Це були представники різних верств населення, які підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. До їх числа, зокрема, входили великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Країни цієї хвилі еміграції — Польща, Чехословаччина, Австрія, Румунія, Болгарія, Німеччина, Франція, а також США і Канада. Із Західної України соціально-економічна еміграція продовжувалася після 1−ї світової війни, а з Радянської України вона припинилася внаслідок міцних кордонів і жорстоких репресій.

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці 2−ї світової війни. Її суттєві джерела — репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. У цих зонах у 1947 р. відповідно знаходилося: 54,6; 104, 19 тис. українців. Крім того, 100 тис. українців були розсіяні серед населення в цих зонах. Отже, близько 310 тис. українців було на становищі «біженців» або «переміщених осіб». Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і ті, хто відверто сповідував антирадянські погляди, колишні поліцаї, вояки дивізії СС «Галичина» тощо. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Арґентині (6 тис.), Франції (10 тис.).

За радянських часів еміграція штучно стримувалася, але з СРСР шляхом утворення сімей виїхало близько 40 тис. чоловік (з України, оціночно, 8 тис.).

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська», розпочалася у 1990−х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Хоча деякі дослідники наголошують якщо не на умисному створенні безробіття, то на кричущій недбалості щодо створення нових робочих місць, і головно — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і в Росію виїхало близько 7−8 млн. чоловік активного працездатного віку. Експерти вважають, що частина з них вже не повернеться в Україну.

2. Українці в країнах поселення

Російська Федерація

Станом на 2002 р., за офіційними даними, в Російській Федерації проживає 4,4 млн українців (3% від населення РФ). При цьому значна частина українців проживає на своїх етнічних землях — Кубань, Донщина, Воронежчина, Білгородщина, Курщина, Брянщина. Перші вимушені переселення з України-Руси на північні землі відбулися ще у ХІ ст. під тиском монголо-татар. Далі переселення відбувалися внаслідок столипінських реформ, сталінських депортацій, гігантських проектів радянської доби (будівництво електростанцій, БАМу тощо), а також планомірних наборів-вербовок. Крім уже названих районів, що прилягають до України, українці компактно проживають на Північному Кавказі, Надволжі і Поволжі, на Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході, в Примор'ї. Освітній рівень українців у РФ вищий за середній по країні. Вони працюють у всіх галузях господарства. Помітна їх суттєва присутність у російських владних структурах, культурі, освіті та науці, в армії.

Наші співвітчизники в РФ утворили понад 50 національно-культурних об'єднань, що входять до двох масових організацій: «Об'єднання українців Росії» (1992) та Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» (1998). Ці об'єднання засновані в 47 регіонах РФ. В Москві відкрито Український культурний центр, діє Українська бібліотека, виходить двомовний часопис «Український огляд». В Москві активно діють українські земляцтва, особливо Донбаське, Дніпропетровське, Харківське, Чернігівське, які лобіюють інтереси певних регіонів України. Українські центри відкриті в Башкортостані та тюменському Сургуті. В деяких вищих навчальних закладах викладається українська мова (Дипломатична академія МЗС, Московський державний лінгвістичний університет, Воронезький університет).

Наша українська діаспора зробила великий (іноді вирішальний) внесок у становлення і розвиток Росії, її культури, науки, промисловості, війська. Слід згадати хоча б декого: київського князя Ю.Долгорукого, який 1147 року заснував Москву, князя Бобрик-Волинського, героя Куликовської битви 1380 року, яка поклала початок звільненню Московії від монголо-татар, Інокентія Гізеля, «Синопсис» якого став для наших північних сусідів підручником з історії на декілька століть, автора концепції «просвіченої монархії» Феофана Прокоповича, яка діяла (деякі наполягають, що й сьогодні діє) від Петра І, О.Розумовського, який був обвінчаний з російською царицею Єлизаветою Петрівною, К.Розумовського, який близько 20 років очолював Російську академію наук (яку, до речі, створював той же Ф.Прокопович), О.Безбородька — канцлера Російської імперії, М.Терещенка — міністра Тимчасового уряду, М.Родзянко — голову ІІІ і ІV Державних дум Росії (саме він умовив Миколу ІІ зректися престолу), видатних письменників українського походження — В.Капніста, М.Гоголя, М.Гнєдича, В.Кукольника, Г.Данилевського, Ф.Достоєвського, В.Короленка, А.Ахматову, М.Волошина-Кириєнка та ін., луганчанина В.Даля — укладача «Толкового словаря живого великорусского языка», визначних науковців українського кореня, які працювали в Україні і Росії, — В.Вернадського, М.Зелінського, П.Капіцу, М.Остроградського, М.Туган-Барановського, фундаторів ракетно-космічної галузі — К.Ціолковського (нащадок Гетьмана С.Наливайка), М.Кибальчича, О.Засядька, С.Корольова, В.Глушка, В.Чаломея, митців і художників — В.Боровиковського, Д.Левицького, А.Лосенка, К.Трутовського, І.Рєпіна, скульптора І.Мартоса, співаків І.Алчевського та І.Козловського. Російську авіацію створювали конструктори А.Люлька, О.Івченко, Г.Лозино-Лозинський, танкобудівну промисловість — М.Духов та О.Морозов, силу російського флоту зміцнювали Ю.Лисянський, А.Макаров. І то лише короткий перелік…

Практично всі відомі українці з Росії невіддільні від українства, бо вони за згаданою формулою Петра Струве брали участь у культурі свого народу, не відмовлялися від нього, часто демонстрували свою приналежність до України, докладали свій вагомий внесок у її розвій.

На жаль, сьогодні українці в Росії не мають адекватних можливостей розвитку своєї культури, мови, які мають росіяни в Україні. Залишається сподіватися, що то проблема часу.

Сполучені Штати Америки

У 2000 р. в США проживало 1,2 млн українців, за неофіційними даними, близько 2 млн.

Найпершим українцем, який ступив на землю Американського континенту, за результатами досліджень професора Торонтського університету Пола Магочі, був лікар Лаврентій Богун, який приплив туди близько 1620 р. у складі експедиції Джона Сміта. Відомо ще декілька імен давніх переселенців з України, які ще до війни за незалежність Америки (1775−1783) переїхали на цей континент, — Микола Оріх, Петро Луг, Антін Самбір, Яків Шийка, Данило Звір, Андрій Кисіль, Петро Степ, Мартин Рудий, Християн Галицький та ін. У складі Північної армії воював генерал Василь (Іван) Турчин, якого прозвали «грізним козаком».

Початок масової еміграції в США датується 1870 р. Першим відомим українським емігрантом цієї хвилі називають Андрія (Агапія) Гончаренка, ченця Києво-Печерської лаври. Він брав участь у антикріпосницькому русі і зазнав переслідувань. Спершу він прибув до Бостона (1 січня 1865), потім — до Нью-Йорка, де у 1868−1872 рр. видавав двотижневик «Аляска Геральд».

Але все це — вже давно історія. Сьогодні українці масово проживають в штатах: Нью-Йорк (130 тис.), Нью-Джерсі (140 тис.), Массачусетс, Пенсильванія (бл. 150 тис.), Коннектикут (60 тис), Огайо (75 тис.), Іллінойс, Мічіган (100 тис.), Міннесота, Меріленд, Флорида, Каліфорнія, Техас, Вісконсін. Майже 90% українців Америки живуть у містах. В останні десятиліття ХХ ст. показник доходів української родини на 1 тис. доларів перевищував відповідний показник для всього білого населення країни, що говорить про успішність самореалізації українців у Америці. Серед них багато домовласників (в 1,25 раза більше, ніж у середньому по країні). Головна маса — це юристи, вчителі, лікарі, управлінці та службовці, кваліфіковані робітники, працівники сфери обслуговування — разом бл. 96−97%. Інші — фермери (бл. 1%), некваліфіковані робітники та прислуга.

Українська діаспора Америки надзвичайно сильно зорганізована. З 1893 р. у США виходить одна з «найстарших» газет — «Свобода» (нині — тижневик). Сьогодні у США працюють численні українські ЗМІ, видавництва, музеї, архіви, церкви, школи українознавства.

У 1915 р. створена Федерація українців Америки, яка вже у 1916 р. була прийнята в Конгресі і президентом США. Тут діє ряд відомих організацій українців зарубіжжя, зокрема «Український народний союз», «Український конґресовий комітет Америки», «Злучений українсько-американський допомоговий комітет», «Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці», «Українська вільна академія наук», є молодіжні, ветеранські, фахові (напр., лікарів, інженерів, істориків) організації.

У 1964 р. у столиці США м. Вашингтоні відкрито пам'ятник Т.Шевченку. Відкрив монумент президент Д.Ейзенхауер. Ряд університетів у США мають кафедри української мови, українознавства: Пенсильванський, Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський (Урбана-Шампейн) та 20 коледжів країни. Авторитет деяких науковців-українців у США дуже високий, напр., Ю.Шевельова, О.Пріцака, Т.Сунчака, Р.Шпорлюка, І.Коропецького, Я.Білінського, Б.Винара, Б.Футея та ін. Фізик Ю.Кістяківський з Києва став одним з батьків американської ядерної бомби, був радником Д.Ейзенхауера. Авіаконструктор І.Сікорський найбільші свої досягнення у вертольотобудуванні зробив саме в США. Харків'янин С.Кузнець — відомий економіст, лауреат Нобелівської премії. Одесит Г.Гамов — родоначальник американської астрофізики та космології. Ф.Добжанський з Поділля — основоположник американської генетики. Українці досягли значних результатів у галузі вивчення космосу — серед них є і астронавти, і дослідники, вчені. Директор американського інституту аеронавтики та астронавтики — М.Яримович, президент корпорації супутників зв'язку — Й.Чарик.

Приклад значних досягнень українців у США свідчить про те, що талановитий і працьовитий український народ у цивілізованих умовах є не тільки конкурентоздатним, але й здобуває собі гідне місце серед міжнародної співдружності.

Канада

Це країна, яку 1 млн українців називають своїм домом. 1991 року вони відзначили 100 років початку масового переселення до Канади. Місця компактного проживання наших земляків у цій країні: провінції Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек, Британська Колумбія. Тут у зоні степової Канади завширшки 1200 миль прерій нашими земляками створено «хлібний кошик світу» — звідси пшениця надходить на продаж до багатьох країн. Створивши багато суто українських діаспорових громадських організацій — Конгрес українців Канади (КУК), Світовий Конгрес українців (СКУ) та ін., канадські українці досягли великих успіхів у канадійському суспільстві. М.Стар (Старчевський) у післявоєнні роки був міністром праці, Н.Кафік — міністром у справах багатокультурності, сенаторами та міністрами були Д.Кларк, В.Уолл, Д.Гнатишин, П.Юзик, Д.Івасів, М.Білих. Рамон Гнатишин з провінції Саскачеван став генерал-губернатором Канади.

Понад 10 університетів країни мають курси україністики, при Альбертському університеті засновано Канадський інститут українознавчих студій (КІУС), при Торонтському університеті — Центр українознавства. В Канаді, як і в США, діють українські музеї, бібліотеки, архіви, школи українознавства, встановлені пам'ятники Т.Шевченку, князеві Володимиру, Іванові Франкові, Лесі Українці, Василю Стефанику, Маркіяну Шашкевичу. Як і в США, в Канаді стали відомими вченими, політиками ряд наших земляків: А.Глинка, Б.Гущак, Е.Гоголь, С.Юськів, В.Юрко, Р.Романів, Д.Струк, Я.Рудницький, письменники У.Самчук, О.Зуєвський.

Південна Америка

Арґентина

Історія еміграції українців до Південної Америки також налічує понад сто років. Якщо структурувати її в часі, то перша і друга хвилі переселенців (1897−1914 і 1922−1939 рр. відповідно) зумовлені переважно економічними причинами і представлені вихідцями з західних регіонів України. Третю хвилю переселення утворили українці з таборів для переміщених осіб у Німеччині і Австрії.

Сьогодні, за різними даними, майже у всіх провінціях Аргентини проживає до 220 тисяч українців, які можна розділити на дві численні соціальні групи. Перша — особи, що працюють в сільському господарстві і мають переважно самостійні фермерські господарства. Другою численною групою є індустріальні робітники, здебільшого високої кваліфікації. Останнім часом серед української діаспори відбувається ріст представників інтелектуальних професій — інженерів, лікарів, юристів, економістів, соціологів, філологів тощо.

Найбільш видатними явищами українського культурного життя є вихід у 1957−67 роках «Української малої енциклопедії», яку уклав відомий громадський діяч та науковець Євген Онацький, та відкриття в столиці Аргентини Буенос-Айресі у 1971 році пам’ятника Тарасу Шевченку. Багатьом аргентинським українцям відомі також імена літераторів С.Мандзія, О.Садюка і Л.Голоцвана, художників В.Цимбала, М.Азовського, М.Неділка.

Соціальний стан українського населення та ступінь участі у громадському житті країни зумовлює і актуальність здобуття освіти рідною мовою. В Аргентині переважно це навчальні заклади початкового та середнього рівнів, а також так звані «рідні школи» при громадських осередках і церковних парафіях.

Маніфестом українства та засобом збереження національної мови та культури можна вважати і декілька українських газет громадського та релігійного спрямування.

Бразилія

Українці в Бразилії належать до найстаріших етнічних груп і водночас найбільш чистих за рівнем збереження національної мови і культури. Причина цьому — компактне проживання української спільноти в південно-східній частині країни, яку інакше називають Бразильська Україна. Суттєвим досягненням її представників є районування європейських сільськогосподарських культур, таких як гречка, капуста, картопля, соняшник, льон. У галузі освіти і науки найбільш вагомим є прийняття закону про право навчання української мови в урядових школах, де навчаються діти українського походження, а також робота українського відділення в університеті Ріо-де Жанейро. З цим же університетом пов’язана літературна творчість та педагогічна діяльність поетеси й перекладача Віри Вовк (Селянської), яка видала португальською мовою «Антологію української літератури» і збірки сучасної української поезії різних років. Говорячи про мистецьку та наукову творчість української діаспори в Бразилії слід згадати також імена літератора О. Колодій, історика О. Борушенка, іхтіолога Ф.Великохатька, археолога І.Хмиза, фахівця сільського господарства О.Заборотного, геолога Н.Макушенка та ін.

Науковою та видавничою діяльністю займається українсько-бразильський центр українознавства.

Боліварська Республіка Венесуела

Перша українська етнічна група утворилася у цій країні біля 1947 року з числа трьох тисяч переміщених з Німеччини осіб. Треба зазначити, що число її представників до сьогодні суттєво не збільшилося: понад чотири тисячі осіб українського походження зараз проживають у містах Каракасі, Валенсії, Маракайо та Пуерто Кабальо. Не дивлячись на відсутність спеціальних освітніх закладів з українською мовою, рівень користування нею досить високий, так само як і високим є інтерес до української національної та сучасної культури.

Європа

Польща

За офіційними даними, в сучасній Польщі проживає лише кілька десятків тисяч українців, за неофіційними — до мільйона.

Історія розселення українців на польських землях ведеться від часів Київської Русі. Сучасні ж українці компактно проживають переважно у східних воєводствах країни. Організація, яка єднає українців Польщі, — Об'єднання українців Польщі, постійно видаються газета «Наше слово», журнал «Рідна мова». Ряд видань виходять у видавництві Швайпольта Фіоля у Кракові.

Оскільки українці й поляки протягом віків жили поряд і часто входили до спільних державних утворень, сьогодні важко провести кордон між територіями, де одвічно мешкали два етноси. Разом з тим істричні події розміну польських територій після Другої світової війни зумовили напруженість офіційних польсько-українських відносин і суттєво утруднили життя української діаспори (операція «Вісла»).

Освітніми і культурними надбаннями української спільноти в Польщі є численні школи і ліцеї з українською мовою навчання, кафедри української філології у Варшавському та Ягеллонському університетах. Завдяки цим закладам, а також зусиллям окремих громадян підтримуються зв’язки з Україною. Останнім часом політична воля Варшави до поліпшення українсько-польських стосунків сформульована у вигляді великої культурно-просвітницької програми «Рік Польщі в Україні». Все це породжує сподівання, що два сусідніх народи подолають минулі незгоди й заради майбутнього відкриють свої серця любові та взаємоповазі.

Румунія

Як і в ситуації з Польщею, так і з Румунією Україні непросто точно визначити лінію, де проходять етнічні кордони. До того ж за доби соціалістичної Румунії урядом підтримувалася шовіністична політика щодо національних меншин, спрямована на примусову асиміляцію, що зумовило зменшення офіційної кількості етнічних українців. На сьогодні їх офіційно налічується близько 120 тисяч. Українці-автохтони Румунії — здебільшого селяни.

Угорщина

Не дивлячись на близьке сусідство з нашою країною, Угорщина має невелику українську діаспору, представлену переважно українцями-русинами у південно-східній частині країни. У соціальному складі діаспори переважають селяни. Навчання української мови не ведеться, прояви національно свідомого чи культурного життя майже відсутні.

Республіка Чехія і Словацька Республіка

Українці в Чехії і Словаччині значною мірою є автохтонами. В межах нинішніх кордонів цих держав по роках, за оціночними (й, імовірно, заниженими) даними, проживало: 1921 — 102313, 1930 — 118440, 1950 — 67615, 1961 — 54984, 1970 — 58651, 1980 — 54582 особи. Це 0,8−0,4% від усього населення. Більшість населення проживало в Словаччині, менше — в Чехії.

Заслуговує на увагу велика когорта українців-літераторів (Ю.Липа, Ю.Клен, О.Лятуринська, Г.Мазуренко, О.Ольжич, О.Теліга та ін.), яка працювала в Празі в 20−30 роки ХХ ст. і відома сьогодні під назвою «Празька школа». Українська інтелігенція Праги об'єднувалася навколо гуманітарних кафедр Карлового університету, Українського Вільного університету (згодом він переїхав до Мюнхена) і Української господарської академії. У Карловому університеті на чільних посадах професорів і завідуючих кафедр працювали відомий історик Михайло Грушевський, літературознавець О.Колесса, мовознавець І.Панькевич. У Вільному університеті з відомих вчених працювали хімік І.Горбачевський, юрист С.Дністрянський, археолог і етнограф В.Щербаковський, історик Д.Дорошенко, історик театру Д.Антонович та ін.

На сході Словаччини (Пряшівщина) споконвіків живе автохтонне українське населення — близько 300 сіл. Мовою українців Словаччини є один з варіантів західноукраїнського діалекту, на ньому ж викладаються дисципліни у початкових та середніх школах. Культурне та наукове життя української діаспори тут протікає досить жваво: активно працює українське відділення педагогічного університету у м. Кошіце, Український народний театр у Пряшеві, радіо, виходять друковані періодичні видання. Разом з тим всередині самої діаспори існують проблеми з українською ідентифікацією (питання русинів), через що словацький уряд з 1991 року не фінансує національно-культурні діаспорові програми.

Німеччина

Перше масове поселення українців на німецькій землі пов'язане з Першою світовою війною, коли в таборах для полонених у Німеччині та Австрії опинилося близько двохсот тисяч вихідців з України. З цього часу і до початку Другої світової війни потік емігрантів з України не припинявся: у роки громадянської війни сюди емігрували політичні біженці, а у 1939 році — українці Закарпаття, Галичини та Польщі. Другу хвилю німецької еміграції склали примусово вивезені з України гастарбайтери, колишні полонені та представники збройних націоналістичних формувань — загалом близько 300 тисяч. На сьогодні українська етнічна група нараховує близько 20 тисяч чоловік, які компактно проживають у землях Баварії, Нижньої Саксонії, Гессена та Північної Рейн-Вестфалії.

Велика еміграція зумовлює і велику кількість інституцій, що мають обслуговувати національні культурні та освітні потреби. Переважно це суботні або недільні українські школи при релігійних спілках. Більш високі школи українства — Український Вільний університет у Мюнхені та Регенсбурзі, Український техніко-господарський інститут.

Серед найвидатніших культурних діячів української еміграції в Німеччині слід згадати письменників І.Багряного, Ю.Клена, істориків Н.Полонську-Василенко, Д.Чижевського, фізиків О.Смакулу, Б.Раєвського, співака М.Менцинського та ін.

Франція

Якщо поглянути в минуле, то знайдемо, що першою українкою, яка приїхала до Франції, стала донька київського князя Ярослава Мудрого — Анна Ярославна, дружина французького короля Генріха І. Далі у вісімнадцятому столітті Франція стала домом для великого загону українських козаків на чолі з Григорієм Орликом. Деякі історики навіть вважають цей загін першою хвилею української еміграції.

Найбільше ж українців переселилися до Франції на початку ХХ століття (1905−1930 рр.). Серед переселенців буди полонені і політичні емігранти, селяни та робітники з Галичини та Волині. Після закінчення Другої світової війни у Франції, так само як і в Німеччині, залишилося немало українців з числа примусово вивезених на роботу та військовополонених. Таким чином, у цілому формування етнічної української групи в цій країні було завершене до середини двадцятого століття.

Треба зазначити, що українська етногрупа дещо втратила мовну традицію, але інтерес до вивчення української мови у французів (і особливо українців за походженням) професійний: вона викладається в Сорбонському університеті в Парижі в Інституті східних мов і цивілізацій. Центром українського наукового життя є містечко Сарсель, де з 1951 року діє європейське відділення Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, а також зосереджена головна редакція багатотомної «Енциклопедії українознавства».

Культурна активність української громади завдячує таким талановитим митцям, як художники і скульптори М. Башкирцева, М.Паращук, О.Архипенко, С.Левицька, М.Кричевський, В.Хмелюк, О.Мазурик, А.Сологуб; композитори І.Вовк, В.Гридін, Г.Пономаренко, Т.Якименко. У Франції протягом 30 років жив і творив видатний український письменник і громадський діяч В.Винниченко.

Австралія

Вихідці з України вважаються найзгуртованішою етнічною групою континенту. Вони активно прявляють себе в науці, освіті, бізнесі. Зараз загальна чисельність іммігрантів-українців становить понад 40 тисяч і постійно зростає через те, що австралійський уряд зацікавлений у притоці нової робочої сили. Отже, виділяється достатньо фінансування для розвитку українських шкіл та підготовки фахівців з україністики: в цьому напрямі плідно працюють різні педагогічні курси, кафедри українознавства в університетах Сіднея й Мельбурна. Культурний розвиток українського етносу в Австралії забезпечує Музей української культури, театр ім.Л.Курбаса (Мельбурн), хорові, танцювальні, інструментальні колективи аматорів і професіоналів. Серед останніх найбільш відомими є: музиканти К.Скрипченко, О.Тарнавська, В.Мішалов, художники М.Кміт, В.Савчак, Л.Денисенко, літератори Д.Нитченко (Чуба), В.Онуфрієнко, Н.Лазурський. В Австралії діє також ряд українських видавництв і газет.

Маємо констатувати, що невелика за чисельністю українська діаспора в цій країні (порівняно з діаспорами США, Канади, Аргентини, Бразилії), яка фактично має лише повоєнну історію, досягла одного з найвищих рівнів національно-культурного життя.

Азія

Серед азійських країн є досить численні українські громади, назвемо Ізраїль, Японію. Оскільки про діяльність діаспорових організацій в цих країнах мало відомо, то відзначимо лише видатних вихідців з України, що прославили себе участю у культурному, політичному та громадському житті країн, в яких вони живуть. В Ізраїлі — це прем'єр-міністр Г.Меїр, нобелівський лауреат письменник Ш.Агнон, політики С.Гольдельман, В.Жаботинський, Н.Щаранський; в Японії українець В.Єрошенко вважається класиком японської літератури.

Українці та вихідці з України проживають також і в Китаї та Туреччині. Але ні преса, ні урядові, ні громадські організації не подають даних про них як про сформовану діаспорову етнічну групу.

Віталій Абліцов,

редактор громадсько-політичного

тижневика «Український форум»

Галина Сімченко,

редактор аналітично-інформаційного журналу «Схід»

Український культурологічний центр Донецька

Донецьке відділення Товариства «Україна-Світ»

Назад  | 

Розробка і підтримка – Центр інтелектуальних ресурсів і технологій.
© Всі права захищені. Використання матеріалів порталу дозволяється за умови посилання (для Інтернет-видань – гіперпосилання) на www.experts.in.ua
З правилами користування порталом можна ознайомитися тут

Редакція порталу "Всеукраїнська експертна мережа" може не поділяти думку автора публікації. Відповідальність за достовірність та аутентичність фактів, наведених в публікації, несе її автор

Україна, Київ, 01001, вул. Костьольна 4, оф. 8
Тел: +38 (044) 494-24-61, Факс: +38 (044) 494-24-62
E-mail: