|
|
|
Про проектГоловнаПодіїДайджест ЗМІАналітикаПроектиОпитуванняРегіониЕкспертиПрогноз експертаБібліотекаОфф-лайнФотоархівКонтактиВідгукиПартнериПосилання... РубрикиЕкономіка Політика та суспільство Освіта Охорона здоров'я Культура
|
Головна / Аналітика Галицька «Весна народів» 1848 року в контексті історіографії українського відродження ХІХ ст.
«Весна народів» 1848 року стала однією з переломних віх розвитку всього українського національного руху, проте залишається дискусійним питання щодо характеру спричинених нею трансформаційних процесів
За роки новітньої державної незалежності в історичній науці України відбувалися суттєві зрушення в розвитку наукових досліджень, передусім у тематичному
Вказані аспекти значною мірою визначають актуальність
З часів М.Грушевського серед істориків не припиняються дискусії щодо визначення суті та змісту українського відродження XIX ст. Сучасні дослідники [напр.: 3; 4; 12; 18; 22, с.18−28] показали місце і роль цього феномену в українській історіографії кінця XIX — 30−х років XX ст., а також у радянських, діаспорних і новочасних студіях. Це дозволяє, обмежившись деяким загальним поглядом на цю проблему, зосередитися на вирішенні нашого головного завдання.
Простежується тенденція вивчення сукупності проблем національного відродження XIX ст. з різних методологічних позицій: класичної (здебільшого позитивістської) української історіографії, представленої М.Грушевським, Д.Багалієм, Д.Дорошенком, І.Крип'якевичем, та західної
Визначальний вплив на українську історичну думку мав М.Грушевський, який другу половину XVI — початок XVII ст. визначив як «перше» українське відродження, а період формування української спільноти в модерну націю — як «друге» національне відродження. Чимало прихильників має і запропонована ним тристадійна періодизація «українського XIX століття» (охоплює кінець XVІІІ ст. — початок XX ст.), в основу якої покладено такий критерій, як розвиток «ідей націоналізму». Для нас важливо, що межею між першою (характеризується посиленним інтересом української інтелігенції до історії, традицій, побуту свого народу) та другою (визначається розробкою стратегічних завдань розвитку українського суспільства) стадіями визначено кінець 1840−х років, що пов'язано з діяльністю
Низку важливих методологічних зауважень з даної проблеми зробив Я.Ісаєвич, який, до того ж, відзначив існуючу розбіжність у поглядах істориків на періодизацію українського відродження: одні датують цей процес другою половиною XVIII — 40−ми роками XIX ст., інші вважають, що справжнє відродження розпочинається лише з середини XIX ст. Говорячи про його поступальність, учений указав, що кожен етап
Національне відродження, за М.Грушевським, розгорталося
М.Грушевський зробив два принципово важливі висновки, що істотно вплинули на подальше осмислення цієї проблеми. Перший стосується того, що для Галичини «жвавий рух» 1848 р. став не початком нової епохи, а вступом до «темної реакційної доби». Тільки згодом українська суспільність повернулася до тих домагань, справ, задач, що ставилися в 1848 р. і вже тоді були близькими до реалізації [6, с.498]. Другий полягає в тому, що як в Росії після розгрому
Тут корисними будуть зауваження двох відомих учених. Зокрема О.Оглоблин указував, що «українське відродження» XIX ст. М.Грушевський розумів передусім
Схожої з М.Грушевським схеми дотримувалися І.Крип'якевич [14, с.253−299] та інші представники української класичної історіографії. Так, Д.Дорошенко національне пробудження українців Галичини показував у контексті (як окреме відгалуження) процесів національного відродження на українських землях у складі Російської імперії [10, с.268−311]. Таким чином, йому приділено відносно небагато уваги [10, с.298−306], тож, попри відзначення головних подій революційного 1848 року, його загальне історичне значення, по суті, залишилося нез'ясованим.
Глибокий оригінальний погляд на цю проблему виклав І.Франко у класичній праці «Ukrаіnа іrrеdеntа» (1895 р.). Формулюючи низку концептуальних положень з історії Галичини австрійського періоду, одним із головних переломних моментів розвитку краю він вважав 1848 р. Каменяр доводив, що історики переоцінюють «політичне значення» факту переходу Галичини до складу Австрії, щоб «допекти полякам», бо впродовж першого півстолітття вона не поліпшила політичного, освітнього, соціального та економічного становища українського народу, не дала йому жодної «свободи, якої він не мав би і за часів Польщі», не дозволила йому зробити жодного «кроку вперед в цивілізації та піднятися до розуміння власних інтересів» [25, с.61]. Тому лише в 1848 р. «починається нова доба в житті галицької Руси», бо раніше були лише «проби відродження, були мрії, бажання». Тільки ліквідація панщини та надання політичних свобод дали можливість «дійсного життя для нації», основу якого становило селянство. Саме події 1848 р. створили підвалини для формування «народної свідомості», яка з того часу «вже не переривається», а дедалі міцнішає. При цьому підкреслювалося,
З позицій класичної української історіографії до трактування процесу національного відродження та місця в ньому галицької «Весни народів» 1848 р. підходив В.Сарбей,
Запропонована
Погляди В.Сарбея та Я.Грицака, викладені в їхніх працях [3; 4; 21; 22], детально проаналізовані в окремому розділі колективної монографії «Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми» (2004 р.) [12]. Тож обмежимося кількома думками щодо їхнього доробку в розрізі нашої проблеми. Учені дали періодизацію національного відродження українців у складі Австрійської та Російської імперій, яка в загальних рисах майже збігається з концепцією М.Грушевського
Критикуючи марксистський підхід до висвітлення української історії, П.Магочий запропонував свою періодизацію національного відродження XIX ст., яке, на його думку, розгорталося десинхронно на українських землях, що перебували у складі Російської та Австрійської імперій. Для першого випадку він виділив такі етапи: 1) збирання спадщини, 1780−1840 рр.; 2) організаційний, 1840−1900 рр.; 3) політичний, 1900−1917 рр. На західноукраїнських землях ці ж етапи протікали у таких хронологічних відрізках: 1) 1816−1847 рр.; 2) 1848−1860 рр.; 3) 1861−1918 рр. Другий, або організаційний, етап для українців Австрії «почався раптово 1848 р. і був спричинений зовнішніми подіями». За півтора року вони здійснили значний поступ, проте політичні здобутки (виникнення ГРР тощо) були скасовані наприкінці 1849 р., а культурні затрималися і зростали протягом наступних десятиріч. В іншому місці дослідник відзначив, що національне відродження галицьких українців під впливом австрійських реформ кінця XVIII ст. увійшло в організаційну фазу перед тим, як завершило фазу «збирання спадщини». Однак через незавершеність реформ «збирання спадщини» довелося починати наново, і цей процес завершився революцією 1848 р. [17, 97, 102−107].
Ці погляди канадського ученого, висловлені в «Українському історичному журналі» (1991 р.), викликали неоднозначну, здебільшого негативну реакцію з боку українських вітчизняних дослідників. Опоненти П. Магочого наголошували на тому, що не можна розривати, а тим більше протиставляти процеси національного відродження українців в обох імперіях, та доводили, що визначальні процеси формування національної свідомості відбувалися в Наддніпрянщині, а не в Галичині (див, напр.: В. Сарбей [20, с.15−16] та ін.).
Утім, упродовж 90−х років у XX ст. в українській історіографії продовжував утверджуватися побутуючий у зарубіжній науці підхід, згідно з яким вирізнялися три етапи національного відродження народів Східної Європи, що перебували під імперським пануванням: науковий (збирання культурної спадщини про минуле); організаційний (створення
Авторитетним популяризатором західних теорій виступив І.П. Химка, на праці якого активно посилаються сучасні вітчизняні історики. Він один з перших прилаштував поширену в західній соціології трифазну типологію еволюції національного руху М.Гроха (фаза А — суто культурна, фази В і С — здебільшого політичні) стосовно Галичини. Науковець вважає, що для національного руху галицьких українців, як і для інших східноєвропейських народів, «вирішальним моментом» переходу від фази до А до фази В була революція 1848 р., коли з утворенням першої політичної організації вони сформулювали далекосяжну політичну мету — поділ Галичини на дві провінції. Аналізуючи ці процеси, Химка зауважив, що завдяки розвинутій історіографії та тематичній різноманітності національний рух галицьких українців становить «чудову лабораторію» для досліджень динаміки націоналізму [26, с.219−220].
З таких же методологічних позицій (схема Гроха), але в ширшому ракурсі до цієї проблеми підійшов А.Каппелер. Порівнюючи розгортання національного руху українців в Австріїї та Росії, він зробив цікаві зауваження щодо впливу на нього революції 1848 р. Для українців Наддніпрянщини, як і для багатьох інших етнічних груп Європи, фаза А почалася наприкінці XVIII ст. проявами наукового зацікавлення мовою, фольклором, літературою, історією рідного народу. Хоча, на думку вченого, національний рух українців Галичини розпочався кількома десятками років пізніше, це відставання було ліквідовано вже на початку фази Б. Він поставив під сумнів те, що за її початок в Наддніпрянщині можна прийняти повстання 1846 р.
Вказавши на загальне перебільшення значення періодизацій в історіографії, з науковою критикою таких неомарксистських теорій, що викликали резонанс в Україні, виступив Я.Дашкевич. Він вважав, що намагання регламентувати національне відродження т. зв. малих націй з докладним переліком стадій і етапів цього процесу на підставі
Відмінні
Найпоширенішим є погляд, що тоді український національний рух переріс з літературного в політичний. Він мав найбільше прихильників за довоєнного періоду, а також переважає серед сучасних дослідників, що, безумовно, не виключає різних акцентів і відмінних трактувань окремих аспектів даної позиції. Одним із перших, хто послідовно її обстоював, був М.Лозинський, який ще в працях 1908−1909 рр. вказував, що від літературної діяльності «Руської трійці» пройшла «наша народна свідомість» до політичних вимог ГРР 1848 року [16, с.6].
Такої ж точки зору дотримувалися авторитетні історики 1930−х років, що відповідним чином вплинуло на її подальше утвердження в історичній науці. Зокрема М. Голубець у «Великій історії України» (1935 р.), яка значною мірою репрезентувала українську історичну думку під Польщею, безапеляційно стверджував: завдяки тому, що Галичина опинилася під австрійською владою, вона стала «П'ємонтом» для всієї України [1, с.236]. Відтак «Русалка Дністрова» знаменувала літературне відродження, а 1848 рік — політичне пробудження українського народу. Більше того, початок «нашого політичного відродження» історик пов'язав з конкретною датою — відомим епізодом 19 березня, коли при обговоренні «адреса» до цісаря поляки відмовилися згадати в ньому про українців [1, с.245−246]. В іншому місці (1936 р.), покликаючись на австрійського історика, Голубець доводив, що українська справа існувала ще перед 1848 р., тому тодішнє пожвавлення національного руху було цілком природним, передбачуваним [2].
Не був оригінальним у цьому відношенні й І.Крип'якевич (1938 р.), який відзначав, що розбуджена «Руською трійцею» національна свідомість не занепала: 1848 рік прискорив внутрішні зміни у галицькому суспільстві, тож молодий національний рух з літературного поля перейшов на політичне [14, с.283]. Отже, маємо чіткий і ясний підхід до проблеми: галицькі «будителі» репрезентували «літетатурну» стадію українського національного руху, який за доби «Весни народів» 1848 р. набрав політичного характеру.
Обстоюючи такі погляди, сучасні дослідники висувають різну аргументацію. В переростанні в середині XIX ст. українського національного руху
Перехід українського національного руху в Галичині від культурно— просвітницької до політичної фази розвитку О.Турій пов'язує передусім з виникненням ГРР. В цьому він вбачає закономірний наслідок еволюції самого українського суспільства [27, с. X; 28, с. 163].
Утім, існує підхід, прихильники якого не схильні вважати 1848 рік тим рубіконом, що знаменував якісний стрибок до такої різкої зміни характеру українського національного руху. Заслуговує на увагу думка М.Данилака (1972 р.), який, порівнюючи національний рух закарпатських і галицьких українців, зазначив, що останні в процесі революції 1848−1849 рр. були змушені, з одного боку, розв'язувати проблеми першого етапу
Так само цікавим і корисним для подальших історіографічних досліджень є погляд на це питання Ф.Стеблія (1995 р.). Творчо застосувавши типології
До прихильників погляду, що український національний рух у Галичині досягнув стадії політичної зрізлості задовго до 1848 р., слід зарахувати і Я.Дашкевича. Цю думку вчений сформулював образно й метафорично: якщо уявити західну гілку українського народу у вигляді живого дерева, то різні напрями і течії української історіографії під різними приводами намагалися обрубати його гілки, залишаючи лише одну з етикеткою «Русалка Дністрова», «Руська трійця», народна мова. Тож не зрозуміло, як на цьому обрубкові міг з'явитися не зелений пагінець, а дуже «живий і жвавий вершок» у вигляді українського політичного національного руху доби «Весни народів». Отже, підсумовує вчений, український 1848 рік знаменував не початок політичного руху, а його завершення і результат певного етапу розвитку [9, с.7−8 ].
Роблячи прикінцевий висновок, відзначимо, що в сучасній суспільній думці проглядається виразна тенденція щодо актуалізації й екстраполяції історичного досвіду української «Весни народів» 1848 р. на наше сьогодення. Зокрема часто акцентується на євроцивілізаційних апектах цього явища: потрапивши в орбіту «Відня», галицькі українці зебезпечили сталість зв'язків з Європою, прилучилися до її порядків, адже після 1848 р. й аж до падіння монархії вони «знали владу закону», могли вільно розбудовувати свої громадські організації та політичні партії, брати участь у політичному житті на місцевому, провінційному та загальнодержавному рівнях, а держава визнавала їхню мову в освітніх установах, адміністрації та судах. Тож для них Європа означала не тільки абстрактні та шляхетні ідеали, але була реальною життєвою практикою [29, с.25].
Крім
Література:
1. Велика Історія України: У 2−х томах. — Т.ІІ / Передм. 2. Голубець М. 3. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації 4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації 5. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К.: Лыбидь, 1990. — 398 с. 6. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ — Львів, 1913 (К., 1990). — 524с. 7. Грушевський М. На українські теми: «О любви к отечеству и народной гордости» // 8. Данилак М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848−1849 років. — Пряшів, 1972. — 214 с. 9. Дашкевич Я. «Весна народів» 1848 року та її передісторія в Україні // Вісник Львівської комерційної Академії: Серія гуманітарні науки. — Вип. 3. — Львів, 2000. — С. 5−13. 10. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. II (Від половини XVII століття). - 11. Ісаєвич Я. Українське 12. Кондратюк К., Мандзяк В. Українське національне відродження XIX — початку XX століть у сучасній вітчизняній історіографії // Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми— Кол. монографія за ред. Л. Зашкільняка. - 13. Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Міжвідомчий зб. наук. праць. Вип.1. — К.: Наукова думка. — С. 104−119. 14. Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — 520 с. 15. 16. Лозинський М. Українство і москвофільство серед українського народу. — Львів. 1909. — 95 с. 17. Магочий П. Українське національне відроження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. — 1991. — № 3. — С. 97−107. 18. Райківський І. Українське національне відродження кінця XVIII — початку XX ст. в європейському контексті: витоки, зміст, періодизація // Галичина: науковий і культурно— просвітній краєзнавчий часопис. — 1999. — Ч. 3. — С. 4−22. 19. Реєнт О. 20. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної самосвідомості // Український історичний журнал. — 1993. — № 7−8. — С. 6−17. 21. Сарбей В. Г. Нариси з історії українського національного руху. — К., 1994. 22. Сарбей В. Г. Національне відроження України. — К.: Альтернативи, 1999. — 335 с. 23. Стеблій Ф. Початки українського національного руху в Галичині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Міжвідомчий збірник наукових праць. — Львів, 1995. — Вип. 2. — С. 59−70. 24. Стеблій Ф. «Руська трійця» в концепції українського національного відродження М. Грушевського // Шашкевичіана. - 25. Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. — Львів: Слово, 1991. — С.59−70. 26. Химка І.П. Український національний рух у Галичині в світлі нових теоретичних праць про націоналізм і національні рухи // Другий міжнародний конгрес україністів. — Львів, 22−23 серпня 1993 р. Доп. і повідомлення. Історія. — Ч. І. — Львів. 1994. — С. 215−220. 27. Турій О. Українська «Весна народів» // Головна Руська Рада 1848−1851. Протоколи засідань і книга кореспонденції. — За ред. О. Турія. — Упор. У. Кришталович, І. Сварник. — Львів, 2002. — С. 28. Турій О. «Українська ідея» в Галичині 1848−1849 рр.: проблема національної та державної самостійності // Матеріали засідань історичної та археографічної комісій НТШ в Україні. — Вип. 2. — Львів, 1999. — С. 418−433. 29. Шпорлюк Р. Творення модерної України: західний вимір // Критика. — Липень — серпень 2004. — Ч. 7−8. — С. 25.
Лариса Заник, асистент кафедри історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, м.
1 | 27.12.06 | Чудова оглядова стаття Ціла лекція — прекрасно. Годиться і для реферата і дуже інформативно 2 | 02.01.07 | пані Лариса, звяжіться з журналом «Мандрівець» з приводу вашої статті 3 | 03.01.07 | Василь Степанович Федорчук Шановні пані Лариси Шрагіна і Заник! Назад | |
Бібліотека18.01.07 Придністровський дайджест № 01 2007 18.01.07 Европейский выбор Молдавии 28.12.06 Придністровський дайджест № 37 27.11.06 МЕТАФОРА 13.11.06 Любовь подарила нам крылья 13.11.06 МАРКЕТИНГОВОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ ПОТЕНЦИАЛЬНЫХ ВОЗМОЖНОСТЕЙ СЕГМЕНТА ФАРМАЦЕВТИЧЕСКОГО РЫНКА 10.11.06 Придністровський дайджест № 34 07.11.06 ПРАВО НА ПIСНЮ 06.11.06 НАУКОВА РОБОТА І УПРАВЛІННЯ ЗНАННЯМИ. Навчальний посібник. 02.11.06 Найдавніші міста Донеччини (міфи і реальність) |
|
Розробка і підтримка – Центр інтелектуальних ресурсів і технологій. Редакція порталу "Всеукраїнська експертна мережа" може не поділяти думку автора публікації. Відповідальність за достовірність та аутентичність фактів, наведених в публікації, несе її автор Україна, Київ, 01001, вул. Костьольна 4, оф. 8 |
|