Головна  /  Аналітика

Мовна політика України після Помаранчевої революції

У статті розглянуто політику української влади в мовній ділянці після Помаранчевої революції та обрання президентом Віктора Ющенка. Автор окремо аналізує політику до початку дії політичної реформи, коли президент міг чинити визначальний вплив на дії влади в будь-якій ділянці, та після формування парламентської коаліції й обрання нового уряду, які відповідно до змін у Конституції почасти перебрали президентські повноваження. На підставі аналізу автор доходить висновку, що очікуваного розриву з притаманною політиці режиму Кучми амбівалентністю мовної політики протягом жодного з цих періодів не сталося, проте мірою консолідації влади в руках Партії реґіонів можливі досить істотні зміни в напрямку леґалізації публічного вживання російської мови, що означатиме посилення її позицій щодо української.

Очікування змін

Змін у мовній політиці після приходу до влади Віктора Ющенка багато хто очікував (з надією чи, навпаки, з острахом), по-перше, тому, що сам Ющенко мав давню репутацію прибічника державної підтримки української мови, сформовану його заявами й діями ще від часів прем’єрства та згодом посилену неприхильними до нього політтехнологами й журналістами з метою подати його виборцям як ворога російської мови й Росії. По-друге, тому, що Помаранчева революція вибухнула, зокрема, через намір Віктора Януковича зробити російську другою державною (та «загнати» Україну в ЄЕП, що для його опонентів означало втрату національного суверенітету), а серед її учасників переважали чи принаймні відігравали активну роль галичани й інші носії української мови, головно завдяки яким – а не гаданому бажанню зазвичай російськомовних киян засвідчити свою прихильність до цієї мови (та, через неї, України) – її було в ті дні на Майдані набагато більше, ніж звичайно. По-третє, тому, що питомим складником виборотої тоді орієнтації на Европу та «геть від Москви» здавалося (зокрема самим переможцям, якщо судити за культурними й ідеологічними характеристиками Ющенкового електорату) посилення суспільної ролі «національної» мови й культури, яке сприяло би подоланню імперської спадщини й наближенню до европейських зразків національних держав. Учасники революції, щоправда, декларували єдність України й українців незалежно, зокрема, від мови – але це, на мою думку, означало радше готовність не відкидати людей, які поки що розмовляють переважно російською, а не далі тримати її як одну з двох мов країни (про що свідчить і реакція на Януковичів намір цю роль узаконити).

В чому очікувані зміни мали би полягати? Тут, звісно, я передусім висловлюю своє припущення, а не тверде знання про уявлення еліт чи мас (хоч певну інформацію про ці уявлення дають раніші дослідження, результати яких можна проєктувати й на часи революції, котра уявлення прибічників змін хіба що загострила). На мій погляд, від явно прихильного до української мови Ющенка очікували припинення амбівалентної політики байдужого до цієї мови Кучми, котрому вона потрібна була лише як один із засобів утримання влади. Кучма декларував потребу підтримки української мови – але водночас зі збереженням права практично скрізь уживати російської (досить згадати його не раз повторювану фразу про те, що «російська мова в Україні не повинна почувати себе іноземною»). Його режим здійснював обережні заходи на підвищення ролі української мови в одних ділянках (як-от освіті чи офіційному діловодстві), але не бажав робити цього в інших (скажімо, медіях і книговиданні), завдяки чому вона зійшла там на марґінес. Ця амбівалентність риторики й політики влади відповідала амбівалентним уявленням громадян (тут уже можу говорити твердо, бо щодо цього є досить багато соціологічного матеріялу) та пов’язаній із нею приблизній рівності сил прибічників протилежних політичних орієнтацій у всіх скликаннях парламенту, яка не давала змоги ухвалити закони, що відбивали б якусь одну з них (наочними свідченнями цієї «патової» ситуації є двозначне формулювання 10 статті Конституції та відсутність нового закону про мови, попри очевидну для всіх сторін неадекватність старого). Нечіткість, непослідовність і реґіональна неоднорідність (відповідно до преференцій місцевої більшости) Кучминої політики сприяли дезактуалізації мовної проблеми та марґіналізації спроб наполягати на її розв’язанні. Проте вони не усунули підстав для невдоволення серед обох мовних груп, які (принаймні їхні активні й «свідомі» частини) бажали змін, хоч здебільшого й не домагалися. Прибічники російської мови очікували цих змін від Януковича, а прибічники української – хай і не так сильно – від Ющенка.

Мовна політика до імплементації політреформи

Оскільки схвалена в дні революції політреформа суттєво змінювала структуру влади в країні, варто окремо розглядати політику до початку дії реформи, коли президент мав визначальний вплив на процес ухвалення рішень практично в кожній ділянці, та після того, як зміни до Конституції його цієї змоги позбавили. Не ускладнюючи аналіз докладним розглядом дій і впливів різних причетних до мовної політики діячів, я тлумачитиму дії виконавчої влади в період від лютого 2005−го до липня 2006 року як зумовлені головно вибором Ющенка, а після обмеження його повноважень та формування опозиційного до нього уряду Януковича – вибором самого прем’єра й керівництва Партії реґіонів. В обох випадках вибір визначало поєднання побажань ключових акторів та обмежень, у яких вони діяли.

Найважливішою рисою Ющенкового періоду мовної політики можна вважати те, що він не приніс очікуваних рішучих змін. Щоправда, риторика нового президента відрізнялася від Кучминої однозначною спрямованістю на підтримку української мови та запереченням потреби вживати будь-яких заходів на підтримку російської. Але політика цілком підповідала риториці тільки в другому аспекті: Ющенко відмовився виконувати передвиборну обіцянку про надання громадянам права використовувати в спілкуванні з чиновниками «російську мову або мови інших національностей» у місцевостях поширености відповідних мов і не зробив жодного іншого кроку назустріч російськомовним виборцям – якщо не рахувати певною мірою сприятливого для них «стояння на місці», тобто відсутности активних дій щодо розширення вжитку української. Щодо цих дій, то Ющенко відмовився від спроби домогтися ухвалення нового закону про мови, аби створити для них законодавчі передумови, – тобто визнав доцільним зберегти двозначність чинних норм і, отже, волюнтаристичність політики, її залежність від преференцій конкретного чиновника, а не від букви закону. У червні 2005 року у Верховній Раді було заплановано розгляд аж 13 законопроєктів про мови, але його без пояснення причин скасували, й президент, навіть якщо цей рок ініціював не він, не наполягав. Імовірною причиною його позиції – крім непріоритености мовної політики на тлі потреби рішучих дій у багатьох ділянках одразу, – було побоювання (і самих «помаранчевих», і кучмівських «центристів», без підтримки яких новий закон не здобув би більшости депутатських голосів) ще більше відчужити «біло-блакитний» електорат напередодні парламентських виборів весни 2006−го. А це, між іншим, свідчить про те, що від прихильного до української мови електорату «помаранчеві» й тим паче «центристські» лідери не очікували такої самої позитивної реакції на «українізаційний» закон, як від зорієнтованого на російську – неґативної (або ж «помаранчеві» просто вважали, що «свої» виборці нікуди від них не подінуться) Хоч би як там було, Ющенко не використав сприятливої нагоди змінити «правила гри» в мовній політиці (як, утім, і в багатьох інших ділянках), а тепер це зробити буде важко: ймовірнішою є зміна в протилежному до його бажань напрямку.

Крім загальних «правил гри», президент також не подбав про зміну кількох важливих часткових норм, яка не мала б суттєвого неґативного впливу на виборчі шанси близької до нього «Нашої України», зате дала б суттєвий поштовх реальному розширенню вжитку української мови. Таку зміну можна було би здійснити за допомогою указів президента чи постанов підконтрольних йому урядів (або й через парламент, коли він іще був готовий іти назустріч Ющенковим побажанням). Найважливішою з цих норм є можливість обіймати посади в державному секторі й навіть в органах влади, не знаючи та не використовуючи державної мови: саме вона є причиною повсякденного порушення прав мільйонів україномовних громадян у всіх суспільних ділянках і майже всіх реґіонах країни. Тут зміна мала би передбачати запровадження мовної атестації вже найнятих працівників усіх державних установ (чинний закон про мови забороняє використовувати цей фільтр ще під час прийняття на роботу) та надання особам, які виявлять недостатній рівень володіння державною мовою, реалістичного терміну на її опанування, після якого вони в разі повторної невдачі втратили би посади. Звісно, це радикальний захід, адже він зачепив би мільйони людей – але без нього зробити реальний прорив у вживанні української мови не можливо. Здається, Ющенко розумів це ще за часів свого прем’єрства, коли планував таку атестацію в постанові, проєкт якої розроблено на початку 2000 року, але після різкої критики з боку місцевих захисників російської мови та їхніх московських захисників ухвалено без цього й інших спрямованих на реальні зміни положень. Тепер, не маючи над собою Кучми й бодай через це менше залежачи від думки Москви, Ющенко такого заходу навіть не планував. Та й у власних призначеннях володіння державною мовою не розглядав як один із критеріїв навіть для кандидатів на міністри, що найяскравіше засвідчила поява в уряді Тимошенко Давида Жванії, який говорив на людях тільки російською.

Ще одним заходом, що його відмовився вжити на підтримку української мови новий президент, могло бути надання податкових пільг україномовній книжковій та газетно-журнальній продукції, покликане бодай трохи вирівняти її ринкову неконкуретоспроможність порівняно з російськомовною, зумовлену різними обягами ринків і тривалою підтримкою книжки з боку влади в Росії. Без цього заходу українська мова приречена на марґінальне становище в книговиданні та друкованих медіях, однак досі всі спроби вдатися до нього наштовхувалися на затятий опір прибічників російської мови та лобістів російськомовного видавничого бізнесу. Можливо, Ющенко та його оточення стали жертвою сформованого зусиллями цих опонентів уявлення про недемократичність податкових преференцій за мовною ознакою, яке не бере до уваги тієї обставини, що такі преференції мають на меті якраз надати споживачам-громадянам рівні права читати своєю мовою. В кожному разі, тут практична політика режиму Ющенка теж суперечила його риториці на підтримку української мови.

Мабуть, найрадикальнішою зміною, започаткованою в мовній ділянці за час урядування Ющенка, була активізація дій Національної ради з питань телебачення й радіомовлення з метою забезпечити дотримання норм ліцензій теле— та радіостанцій щодо мінімальної частки української мови. Обрання невдовзі після революції нового складу Нацради на тлі пильнішої уваги політикуму й громадськости до медій, що були за Кучми інструментом маніпуляцій суспільною свідомістю, сприяли наданню раді більших повноважень і набагато активнішому, ніж раніше, їх використанню в повсякденній діяльності, зокрема щодо контролю за мовою передаваних програм та покарання порушників вказаних у ліцензіях норм. Особливо успішною була діяльність Нацради щодо загальнонаціональних телеканалів, декотрі з-поміж яких у відповідь на попередження про санкції радикально збільшили частку української мови в своїх програмах упродовж лічених тижнів.

Водночас рада не тільки вимагала від мовників дотримуватися букви ліцензій, а й пропонувала їм спосіб поступово долати розрив між реальністю й нормою (надто що цю останню парламент на початку 2006 року суттєво змінив, передбачивши в новому законі про телебачення й радіо мінімум 75 відсотків мовлення українською та зажадавши забезпечувати його озвученням, а не титруванням). Як запевняли керівники Нацради, ухвалювані між нею та телеканалами й радіостанціями меморандуми про співпрацю були дуже успішними. «Неформальна» співпраця виявилася дієвішою за формальне застосування букви закону й ліцензій: за кількома винятками, мовники не протестували проти вимог Нацради й не іґнорували їх – хіба що шукали шляхів не здійснювати зміни, а імітувати (скажімо, вести українською музичні програми, в яких і далі майже немає україномовних пісень).

Інакшим виявився досвід в іще одній важливій для розширення вжитку української мови ділянці – кінопрокаті, де за попередні роки не було зроблено жожних зусиль задля стимулювання цього вжитку, внаслідок чого практично всі фільми показувано російською. З ініціятиви віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка уряд Юрія Єханурова на початку 2006 року ухвалив постанову про поетапне запровадження певної мінімальної частки україномовних копій кожного фільму, яка застосовувала цілком формальний і рівний для всіх прокатних компаній підхід. Ті дистрибутори, що співпрацюють безпосередньо з провідними західними виробниками, підтримали постанову, розраховуючи за допомогою уряду потіснити на ринку конкурентів, які діяли через російських посередників і, відповідно, показували копії, виготовлені для Росії та інших країн СНД, – а ті конкуренти опиралися й заявляли про порушення конституційних прав на використання російської мови. Постанова почала діяти з 1 вересня 2006 року, коли україномовними мали бути не менш як 20 відсотків копій, і ці копії принесли компаніям, що виконали волю уряду, не менші прибутки, ніж російськомовні, спростувавши таким чином твердження опонентів українізації прокату про небажання українських міських глядачів, особливо на сході та півдні, дивитися кіно українською. Проте одна з компаній, зорієнтованих на російських посередників, подала на уряд позов до суду, який постанову уже в жовтні скасував. Вирок можна було оскаржити у Верховному Суді, проте зробити це мав уже уряд Януковича, а він в останній момент апеляцію відкликав, виразно продемонструвавши свою мовну орієнтацію. Ющенко просив утрутитися Генпрокуратуру, але вона після перерозподілу влади вже не мала підстав усі його прохання виконувати. Постанова втратила чинність, і хоча деякі прокатники й далі виготовляють частину копій українською, прокат залишається переважно російськомовним.

Варто зауважити, що реалізація мовної політики в період підконтрольности виконавчої влади Ющенкові визначалася не тільки бажаннями й деклараціями самого президента, а й преференціями конкретних чиновників (чому сприяла, як і в інших ділянках, відсутність чітких програмових зобов’язань урядових партій та механізму громадського контролю за їх виконанням). Скажімо, пильна увага Національної ради з питань телебачення та радіомовлення до дотримання мовної норми ліцензій почасти зумовлена тим, що після революції на чолі цього органу став давній прибічник розширення вжитку української мови Віталій Шевченко, який і в попередньому, «допомаранчевому» його складі обстоював українізацію телепростору. «Гуманітарний» віце-прем’єр в уряді Тимошенко Микола Томенко не виявляв такої активности в мовній ділянці, як його наступник Кириленко, до того ж уважав адміністративні й просвітницькі заходи важливішими від правових. Міністр освіти соціяліст Станіслав Ніколаєнко також не надавав питанням мови пріоритетного значення, принаймні не говорив про них у публічних заявах (в одній із яких, до речі, він назвав своїм здобутком розпорядження про перейменування в підручниках історії Другої світової війни на Велику Вітчизняну). Навіть серед членів пропрезидентської «Нашої України» не було єдности в питанні про пріоритетність і сам напрямок мовної політики: скажімо, один із чільних діячів партії Петро Порошенко в поданому на розгляд парламенту проєкті закону про мови пропонував узаконити вживання російської в низці суспільних ділянок. Утім, до парламентських виборів і початку відкритого протистояння у виконавчій владі ці розбіжності здебільшого залишалися ненаголошуваними й непомітними для загалу.

Мовна політика уряду Януковича

Від Партії реґіонів, з огляду на її та її лідера Януковича обіцянки перед виборами 2004 та 2006 років, у мовній ділянці очікували протилежного, ніж від «помаранчевих» партій – і навіть сильніше, бо вони цю ділянку більше наголошували. На відміну від своїх опонентів, «реґіонали» ці очікування поквапилися справдити. Першим кроком у мовній політиці, що його вони зробили відразу після парламентських та міцевих виборів, стали ухвали тих обласних і місцевих рад, у яких партія здобула більшість мандатів, про визнання російської мови на їхній території реґіональною – як сказано в тих ухвалах, згідно з Европейською хартією реґіональних або меншинних мов, що незадовго перед тим нарешті набула для України чинности. Не зважаючи на докази політичних опонентів і більшости експертів, що хартія призначена для захисту маловживаних і загрожених мов, тоді як російська є (принаймні в тих областях, де їй надано цього особливого статусу) радше панівною, «реґіонали» воліли продемонструвати виконання передвиборних обіцянок негайно, не чекаючи здобуття необхідної кількости парламентських голосів для підвищення статусу російської мови на загальнонаціональному рівні.

Оскільки це сталося до формування парламентської коаліції та затвердження нового уряду, якими покладено початок реальній іплементації політреформи, то центральна влада в особах президента й тоді ще підконтрольних йому уряду та Генпрокуратури відповіла на новий мовний виклик цілком у старому, Кучминому дусі. В заявах чиновників і «помаранчевих» політиків переважало звичне заперечення наявности в Україні (особливо в південно-східних областях) проблеми російської мови й, отже, правомірности турботи про неї, а також оскарження способу, в якій опановані «реґіоналами» ради цю турботу виявили. Потім Міністерство юстиції оприлюднило юридичний висновок про незаконність мовних ухвал, мотивуючи його перш за все тим, що Конституція не дає органам місцевого самоврядування права ухвалювати рішення щодо мовної політики. На цій підставі міністерство заявило про необхідність їх опротестування з боку прокуратури, що вона, на вимогу президента, відразу по тому й зробила. Самі південно-східні ради не поспішали касувати опротестовані ухвали, а речник «реґіоналів» у Луганській облраді навіть заявив, що вони боротимуться за свою ухвалу «до кінця», аж до Европейського суду з прав людини. Натомість відповідні українські суди за протестами прокурорів більшість ухвал скасували, й про оскарження їхніх вироків у судах вищого рівня інформації не надходило. Тимчасом Мінюст, у згаданому висновку якого посилання рад півдня та сходу на Европейську хартію визнано безпідставними, бо, мовляв, «існуючий офіційний переклад Хартії українською мовою та Закон України про її ратифікацію від 15 травня 2003 року не відповідають об’єкту та цілям автентичної Хартії», підготував новий переклад і проєкт нового закону про ратифікацію (тобто внесення змін до старого). Проте формування «антикризової» коаліції зробило очевидною відсутність у цього проєкту жодних шансів на парламентське схвалення.

Шлях від проголошення цієї коаліції до утворення її уряду пролягав через підписання Універсалу національної єдности, що його запропонував Ющенко в сподіванні зберегти політичне обличчя й обмежити майбутньому урядові змогу відходити від президентського курсу. Підписанню передували кілька днів напружених дебатів щодо окремих положень документу, зокрема визнання української мови єдиною державною. В остаточному варіянті універсалу щодо цього та інших моментів незгоди знайдено компромісні формулювання, які дозволили всім підписантам продемонструвати вірність декларованим позиціям. Проте невдовзі після обрання Януковича прем’єром стало очевидним, що ці формулювання його ні до чого не зобов’язують: головним чинником, який визначав зміст і тон його заяв, була потреба утвердитися як впливовий і поміркований лідер країни в очах її населення та важливих міжнародних партнерів, насамперед Росії та США. Прем’єр не змінив записаних в універсалі орієнтацій на протилежні, але скориґував їх у бік виконання передвиборних обіцянок та демонстрування лояльности до Росії. Коли йдеться про мову, то попервах Янукович, як написали про це журналісти «Української правди» (10.08.2006), «заговорив словами Ющенка», заявивши на одній із перших прес-конференцій, що «мовна проблема штучно створена політиками» та що «сьогодні українська мова потребує розвитку. Російськомовні регіони потребують послідовної програми української мови» (хоча ця заява й поєднувалася з немисленною для Ющенка тезою, що «насильницька українізація веде до зворотнього»). Проте вже за кілька днів після зустрічі з російським прем’єром Фрадковим Янукович заявив майже протилежне: що має намір «реалізувати передвиборні обіцянки про надання російській мові в Україні статусу офіційної», як тільки його коаліція одержить конституційну більшість у парламенті, чого він збирався досягти наприкінці 2006 року чи на початку 2007−го. Після кількох коливань між демонструванням державницької зважености й вірности передвиборному слову він зрештою визнав, що поки що надати російській мові офіційного статусу коаліцянти не мають змоги, й пообіцяв тимчасом ініціювати ухвалення нового закону про мови, для якого в них голосів вистачає.

Попри таку «багатовекторність» публічних заяв Януковича, реальна політика його уряду була однозначнішою та характеризувалася відмовою від українізаційних пріоритетів Ющенка та лояльного йому Єханурова. Зокрема, президент зазначав, що підготовлений урядом бюджет на 2007 року не передбачає фінансування програм підтримки державної мови (як, утім, і мов національних меншин). Якщо після Помаранчевої революції в бюджеті вперше було закладено суттєве збільшення коштів на такі програми (інша річ, на які саме та як ті кошти витрачено), то тепер ці заходи уряд визнав недоцільними чи принаймні непріоритетними. Ще виразнішим свідченням мовних преференцій Януковичевого уряду стала реакція на розглянуту вище постанову про поступову українізацію кінопрокату. Коли апеляційний суд Києва скасував постанову, проти оскарження вироку й, отже, виконання постанови виступило багато депутатів Партії реґіонів, а віце-прем’єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник демагогічно закликав «поважати судове рішення» (так ніби оскарження в установленому законом порядку було би виявом неповаги).

Щоправда, й у цьому уряді щодо мовних проблем не було цілковитої єдности. Всупереч позиції віце-прем’єра, керівник Державної служби кінематографії Ганна Чміль наголошувала на необхідності україномовного дублювання, посилаючись на вимогу закону про кінематографію, що має зверхність над урядовою постановою. Зрештою на засіданні «круглого столу» в Міністерстві культури уряд і дистрибутори домовилися про компромісні масштаби українізації прокату, таким чином по суті потвердивши слушність Кириленкової ініціятиви. Розбіжності можна зауважити й поміж партіями парламентської коаліції, керівник однієї з яких, Олександр Мороз, заявив – попри те, що говорив у Москві, – про недоцільність надання російській офіційного статусу, бо, мовляв, «людей не цікавить статус, людей цікавить можливість використання рідної мови». Можна припустити, що Морозову позицію почасти зумовлює орієнтація на переважно україномовний центральноукраїнський електорат соціялістів, якою оглядачі пояснювали й голосуваня цієї фракції, попри ріщучі заперечення старших партнерів у коаліції, за визнання Голодомору геноцидом українського народу. Певну роль відіграє, очевидно, також позиція загальнонаціональних медій, які досить однозначно – хай і не досить активно – підтримують і україномовне дублювання, й збереження державного статусу лише української мови, й офіційне засудження Голодомору. Поки медії не можна приборкати, на них доводиться зважати – навіть не звиклим до публічности «реґіоналам».

«Реґіональний» проєкт закону про мови

Останнім і, мабуть, найповнішим свідченням мовної орієнтації табору Януковича є проєкт нового закону про мови, що його, на виконання прем’єрових і власних обіцянок, подав наприкінці листопада до Верховної Ради один із провідних діячів Партії реґіонів Євген Кушнарьов разом із комуністом Леонідом Грачем і соціялістом Василем Волгою (представництво всіх трьох коаліційних партій має демонструвати спільність їхньої позиції). Багато концептуальних і текстуальних положень цього документу запозичено з аналогічного законопроєкту Сергія Кіяшка, зареєстрованого в Раді ще 1998 року й заслуханого на сесії в листопаді 2001−го разом із п’ятьма іншими проєктами, до голосування яких тодішні керівники парламенту й держави так і не допустили. Головних відмінностей дві.

По-перше, Кушнарьов, Грач і Волга пропонують ухвалити не простий закон, а базовий, який матиме вищу юридичну силу щодо інших законів і підзаконних актів. Це дозволяє радикально змінити суть мовної політики «одним махом», не чекаючи на ухвалення десятків законів і не залишаючи тим часом цю суть відкритою для чиновницьких інтерпретацій.

По-друге, проєкт запроваджує в правове поле України поняття реґіональної мови, що дає змогу все-таки надати російській мові того статусу, який проголосили навесні південно-східні ради. Крім того, ця термінологія дозволяє подавати дальше розширення офіційного вжитку російської мови як дотримання Европейської хартії реґіональних або меншинних мов. Враження демократичности законопроєкту посилює також досить послідовна – втім, із кількома важливими винятками – спрямованість на забезпечення права вживати всіх реґіональних мов, яких проєкт, слідом за законом про ратифікацію хартії, називає аж тринадцять. Однак реально він – у разі набуття чинности – захищатиме головно російську. Тобто йдеться все-таки про двомовність – до того ж не дуже демократичну, здатну в багатьох випадках обертатися російською одномовністю.

Втім, у деяких аспектах цей документ пропонує демократичніші підходи, ніж чинне законодавство або проєкти прибічників «підвищення ролі української мови як державної». Передусім треба сказати про визнання права кожного громадянина «визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання». Чинна Конституція та закони трактують усі вживані в Україні мови, крім державної, як мови національних меншин, таким чином по суті відмовляючись визнавати мовні ідентичності й, отже, права поза етнічними. Найвиразніше демонструє цю відмову закон про ратифікацію Европейської хартії, проголошуючи, всупереч орієнтації самої хартії на підтримку мов, а не етнічних груп, застосування її в Україні до «мов таких національних меншин…» А в адміністративній практиці найяскравішою ілюстрацією «прив’язування» мови до етнічности була директива Міносвіти від 1992 року про приведення числа шкіл із різними мовами навчання у відповідність до «національного складу населення» реґіонів. Так от, законопроєкт Кушнарьова та ін. пропонує покласти такому прив’язуванню край, тобто дати змогу громадянам вибирати собі мову спілкування – не лише приватного, а й публічного – «незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань». Це демократичний підхід – але тільки за дотримання певних умов, які мають не допустити, щоб вільне мовне самовизначення одних людей позбавило такої свободи інших.

По-друге, проєкт установлює досить чіткий критерій, яку мову на якій території може бути оголошено реґіональною: «якщо кількість осіб відповідної мовної групи, що мешкають на цій території, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення». Відсутність такого критерію в законі про ратифікацію хартії позбавляє її не лише ефективности, а й глузду, бо немає ні змоги, ні потреби здійснювати ті самі захисні заходи щодо мов, якими розмовляють, скажімо, 30 відсотків населення й 0,3 відсотка. Водночас очевидно, що встановлений у чинному законі про мови 50−відсотковий «поріг» (навіть якби він стосувався мовної групи, а не етнічної) демократичним не є, бо дозволяє вживати своєї мови тільки більшості, але не меншості. Пропонований 10−відсотковий мінімум можна було б уважати цілком демократичним, якби його запровадження не нівелювали інші норми проєкту. З одного боку, деякі мови можуть бути визнані реґіональними навіть за меншої чисельности носіїв, якщо так забажає місцева рада. З другого, для мов, яким чисельність дозволяє одержати цей статус автоматично, рішення про вживання заходів щодо їх використання та захисту також приймає рада – тобто може й не прийняти, позбавивши таким чином статус практичного змісту. Потреба спеціяльних рішень рад щодо забезпечення прав реґіональної мови робить імовірною ситуацію, коли такі права матимуть лише мови місцевих більшостей, що демократичним назвати важко. Крім того, автори законопроєкту не вказали механізму встановлення мовної ідентичности громадян – ні переписного, ні будь-якого іншого. Вільний вибір – це добре, але ж громадяни повинні мати змогу про нього чітко повідомити.

По-третє, проєкт указує на обов’язок «посадових та службових осіб, які працюють в органах державної влади і в органах місцевого самоврядування», не тільки володіти державною та, в тих місцях, де її запроваджено, реґіональною мовою, а й на обов’язок тих із них, що працюють із відвідувачами, вживати в усному та письмовому спілкуванні з ними мову, якою до них звертаються. Право відвідувача вибирати мову спілкування з владою та обов’язок чиновника поважати цей вибір є засадничим елементом демократичної мовної політики в багатомовній країні. На жаль, його функціональність у даному законопроєкті підважує перенесення згаданої вище норми чинного УРСРівського закону, здіно з якою незнання таких мов претендентами на посади «не є підставою для відмови у прийнятті на роботу», а після прийняття особа «у визначений термін повинна оволодіти відповідними мовами роботи». Ця норма не тільки абсурдна (бо чому б тоді не зобов’язати брати на роботу перекладачів, які ще тільки муситимуть оволодіти мовою, з якої треба перекладати?), а й недемократична, оскільки спрямована на захист прав одних громадян коштом інших. Адже доки взята на роботу особа вивчатиме мову, як забезпечити право відвідувачів одержувати цією мовою відповідь? Автори могли б уточнити, що керівництво установи має забезпечити наявність на кожному місці принаймні однієї особи, що володіє кожною з обов’язкових там мов. Проте вони цього не зробили – й не факт, що через недогляд. Власне, це лише один із випадків невідповідности між нормами законопроєкту, яка позбавляє їх дієвости й, отже, демократичности.

Неважко зрозуміти, що вказані недосконалості законопроєкту в разі його ухвалення працюватимуть на користь передусім російської мови – задля чого, може, їх у текст і закладено. Вже сам статус реґіональних та ухвалу про заходи на їхній захист серед інших мов напевно здобудуть тільки угорська й румунська в тих районах Закарпаття та Буковини, де носії цих мов становлять більшість. Натомість російська може одержати право на офіційне використання в добрій половині областей країни та ще в низці великих міст. Можна лише вітати намагання авторів проєкту вможливити захист прав російськомовних громадян – але демократичними ці зусилля були б лише в тому разі, якби не позбавляли аналогічних можливостей інших. Бо якщо їм не вдасться домогтися для своїх мов статусу реґіональних, то ці мови не матимуть жодного статусу, а самі громадяни – мовних прав. Адже поданий законопроєкт окреслює лише права й обов’язки вживання державної та реґіональних мов, а всі інші, які колись мали статус мов національних меншин, просто не згадує, тобто неявно позбавляє будь-яких прав. А зверхність цього базового закону над іншими означатиме, що надавані в них мовні права стануть нечинними.

Втім, автори проєкту не обмежуються неявним використанням чисельної переваги російськомовних громадян і пропонують явно надати їм переваги навіть у тих місцевостях, де чисельність не дає їм змоги претендувати на більші права, ніж в інших меншин. У низці статтей ідеться не про реґіональні мови загалом, а про конкретну російську, якій там надано такі самі права, як державній. Найважливішою з них є стаття про обов’язковість вивчення обох мов в усіх школах країни. Тобто вивчення російської має бути обов’язковим не лише в Харкові та Києві, де більшість мешканців так чи інак уживає цієї мови вдома й/або на роботі, але й, наприклад, на Закарпатті та Буковині, де російську на останньому переписі назвали рідною в кілька разів менше громадян, ніж у першій із цих областей угорську, а в другій – румунську/молдавську. То навіщо змушувати тамтешніх українців, угорців, румунів і молдаван учити саме російську, адже крім державної мови, багато з них муситимуть знати й використовувати відповідну реґіональну? Можна припустити, що автори проєкту дбають про зручності не так самих мовців угорської чи української, як російськомовних осіб, від яких ті мовці в іншому разі могли би, покликаючись на незнання російської, вимагати вживання своїх мов. А так їм завжди зможуть сказати: які проблеми, ви ж розумієте російську?

Врешті, деякі статті проєкту чітко демонструють намагання авторів поставити російську мову в привілейоване становище не лише щодо інших реґіональних або меншинних, а й щодо української. Наприклад, у судочинстві буде дозволено «за клопотанням сторони процесу» провадити його реґіональною мовою. Зрозуміло, що без застереження про право іншої сторони наполягати на державній мові переважну більшість процесів судді тих областей, де російська матиме реґіональний статус, провадитимуть саме нею. Щодо телебачення мінімальну частку мовлення українською передбачено встановити лише для загальнодержавних каналів, але не для місцевих. Разом із надаваною свободою прямого прийняття та ретрансляції телепрограм із «сусідніх країн», це створить умови для того, щоб в інформаційному просторі України, а особливо сходу та півдня, панувала російська мова, та щоб мовники й ретранслятори визначали мовний режим з огляду на вартість продуктів, а не на преференції громадян. А в кінематографі проєкт дозволяє виготовляти копії іноземних фільмів «із дублюванням, озвученням чи субтитруванням державною мовою або регіональними мовами на замовлення дистриб’юторів і прокатників». Тобто можна буде не боятися ніяких постанов і навіть законів про обов’язкові копії для тих, що воліли б дивитися кіно українською, але російську теж розуміють…

Неодноразові заяви Ющенка на підтримку української мови й заперечення будь-яких проблем із російською дають підстави припускати, що проєкту Кушнарьова, Грача та Волги в разі його ухвалення парламентською більшістю цей президент не підпише. Подолати його вето коаліція матиме змогу тільки за умови чергової оборудки з фракцією БЮТ, від якої після голосування за Януковичів проєкт закону про Кабінет міністрів можна, здається, очікувати будь-яких «зиґзаґів» політичної лінії. Якщо ж цього разу Тимошенко не спокуситься нагодою отримати щось за свою підтримку (або ж «реґіонали» вирішать, що ця підтримка не варта плати, якої БЮТ зажадає), то урядові й президентові доведеться шукати компромісу. На мою вже не раз висловлену думку, йому сприяла б відмова захисників російської мови від орієнтації на загальноукраїнську двомовність і готовність захисників української узаконити двомовність у тих реґіонах, де шансів на україномовну монополію все одно немає. Втім, важливішою за компроміс для обох сторін може виявитися демонстрація твердости позицій. У такому разі ми не матимемо нового закону про мови принаймні до президентських виборів – а після них, якщо переможе хтось із нинішніх коаліціянтів, можемо одержати набагато радикальніший і недемократичніший, ніж розглянутий законопроєкт.

Висновки

Мовна політика обох політичних таборів, що контролювали після Помаранчевої революції виконавчу владу в країні, не стала радикальним розривом із характерною для часів Кучми амбівалентністю, непослідовністю й реґіональною неоднорідністю. З одного боку, і Ющенко, і Янукович обмежені в своїх діях: і потребою здобувати симпатії неприхильного до них на минулих виборах електорату (а для Ющенка ще й не зашкодити шансам пропрезидентських сил на майбутніх виборах до парламенту), і розподілом сил у законодавчій та, для Януковича, виконавчій владі. З другого, для обох таборів мовні питання не є пріоритетними й обидва, попри риторику змін у напрямку підтримки однієї мови, загалом готові зберігати амбівалентний статус-кво, хіба що з невеликими відхиленнями у відповідних їхній риториці напрямках. Утім, для Партії реґіонів демонстрація «своєму» електоратові бажаних для нього змін може виявитися важливішою, ніж «чужому» – готовости враховувати його інтереси, тим паче що чимала частина «помаранчевих» виборців 2004 та 2006 років не заперечує проти підвищення статусу російської мови й/або леґалізації її паралельного з українською вживання в більшості суспільних ділянок. Тому мірою зміни балансу сил у владі «реґіонали» намагатимуться більш чи менш суттєво змінити законодавство й практичну політику в цьому напрямку, чому їхні опоненти вже не зможуть ефективно опиратися.

Кулик Володимир Михайлович,

кандидат політичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної Академії наук України

Назад  | 

Розробка і підтримка – Центр інтелектуальних ресурсів і технологій.
© Всі права захищені. Використання матеріалів порталу дозволяється за умови посилання (для Інтернет-видань – гіперпосилання) на www.experts.in.ua
З правилами користування порталом можна ознайомитися тут

Редакція порталу "Всеукраїнська експертна мережа" може не поділяти думку автора публікації. Відповідальність за достовірність та аутентичність фактів, наведених в публікації, несе її автор

Україна, Київ, 01001, вул. Костьольна 4, оф. 8
Тел: +38 (044) 494-24-61, Факс: +38 (044) 494-24-62
E-mail: