Головна  /  Аналітика

Національна ідея – основа розвитку ідеологічного простору державотворчого процесу

Salus populi suprema lex estsanctio

(Благо народу нехай буде найвищім законом)

Початок ХХІ ст. ознаменувався посиленням взаємозалежності регіональних та світових процесів й зростання впливу міжнародної взаємодії на політичну складову міжнародних систем різного рівня. Відбулося ускладнення та урізноманітнення рольового чинника в зовнішньополітичній поведінці держав світу. Досвід незалежного державотворення свідчить, що тепер, коли Україна стоїть обличчям до Європи, напрочуд болісно відчувається відсутність всеоб’єднуючої державної ідеї. В цьому контексті великого значення набуває функціонування суспільства, як генератора майбутніх звершень нації.

Сучасна Україна відчуває деяке скорочення можливостей зовнішньополітичного маневрування, в контексті чого посилюється інтерес до вивчення досвіду формування державної стратегії інших держав, що пройшли відповідну фазу розвитку. Зокрема, критеріїв визначення головного, життєвоважливих і відносно другорядних напрямів, векторів або азимутів державної стратегії та національної ідеології. Саме в цьому контексті для нас може бути корисним досвід Французької республіки другої половини ХХ століття.

Специфіка повоєнного міжнародного статусу Франції полягала в тому, що відновивши атрибути великої світової держави, вона підпала у військово- політичну та економічну залежність від США. В цей період кризове становище втілилося в трансформування її соціально – політичної та ідеологічної системи. Відносно високі темпи економічного розвитку за часів Четвертої республіки контрастували зі слабкою державною системою та зовнішньополітичними поразками в колоніальних війнах. В цей період Франція стала одним із ініціаторів та впливових учасників європейської інтеграції.

Усвідомлення необхідності зміни якості держави та суспільства знайшло вигляд в перемозі національної ідеології “голлізму”, яка знаменувала системну модернізацію в індустріально-технологічному дусі. Під нею розуміється бурхливий промис­ловий розвиток, що супроводжується інтенсивною урбанізацією, в процесі якої до етнічної групи проникає універсальна культура й технологія. Виникнення голлізму розцінюється також як резуль­тат всеохоплюючого проникнення феномена етнічної іден­тичності в усі сфери політичного життя і визначальний вплив її на суспільні процеси.

Голлізм — це прагнення до національного ідеалу, який уособлює віру в те, що всі, хто має спільну історію і культуру, повинні бути автономними, об’єднаними на своїй батьківщині та відрізнятися від інших. Сучасне тлумачення голлізму включає відданість нації власним інтересам через самостійництво і національно – визвольний рух та як виняткову форму – ідеологічну зверхність. Він є втіленням національної самосвідомості та самоідентифікації але акцент робиться на пріоритетності певних цінностей, єдності й солідарності нації, національній державності. За своєю сутністю, він є засобом захисту національних інтересів, наслідком нерівноправного становища французького народу в системі держав повоєнного світу. Проте відчувається його значна амбівалентність в сучасній політичній свідомості, тому що саме в цей час відбувалася найбільш інтенсивна адаптація державно-політичного механізму Франції до новітніх засад світового устрою. В цей час голлізм, як політико-ідеологічна течія, подекуди тлумачився в значенні системного виклику відносинам біполярності. Однак, традиція певної “рівновіддаленості” в політиці Франції підтвердила свою життєздатність і після розпаду глобальної біполярної системи.

Відправною межею став 1958 рік, що розпочався для Франції із суцільних суспільно-політичних та військових потрясінь, пов’язаних з військовим заколотом на Корсиці та війною у Північній Африці. В цей час на політичну арену Франції знову повернувся Шарль де Голль, який 15 травня заявив про прагнення “прийняти на себе повноваження Республіки”[11].

1 червня 1958 р. Національні Збори закликали Шарля де Голля до формування уряду, якому надали надзвичайних повноважень на шестимісячний термін. Ш. де Голль багатомірна та суперечлива особистість, політичний діяч світового масштабу, що “визволив” Францію від фашизму та створив “її майбутнє” – П’яту республіку. Він займав міжнародну політичну авансцену не тільки у переломний період другої світової війни, коли мусив відстояти міжнародний престиж та гідність розгромленої Франції, але й в новий період карколомних змін 50−х — 60−х рр. XX ст. напрочуд складний в історії держави.

Пріоритетне значення у державотворчому процесі він віддавав національній ідеї, конкретне бачення якої залежить від істо­ричної ситуації та суб’єктивного бачення мети нації, а також засобів її досягнення. Вона складається з чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого прагне національна воля, з мотивів та думки, що надає почуттям якісно означеної форми. Національна ідея невіддільна від національної гордості і національного характеру, виступаючи внутрішнім чинником нації, її життєствердження як дієвого учасника політичного життя, виходячи з концепції пріоритету нації, воля якої не ідентична та означає забезпечення свободи та незалежності.

Національну ідею не можна зрозуміти без урахування особливих умов життя народу протягом усієї його історії. Вона включає прагнення до ідеального самовлаштування нації — в господарській, духовній і культурній сферах, у соціальному устрої. Проте вищим виявом національної ідеї є розуміння політичної мети нації.

Відображаючи глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, спрямування мислення народу, здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам, вона виступає як своє­рідний духовний стан народу, менталітет якого, національна ідея формується залежно від традицій, культури, соціальних структур нації, усього середовища буття людини і водночас сама впливає на них, як джерело культурно-історичної динаміки нації та свідомості людини. Вона свідомо застосувала принцип народності у політиці та втілила намір окремих осіб і груп зробити певні риси народу керівним принципом діяльності, надати більшої енергії урядові цього народу.

Де Голль прийшов до влади в 1958 р. при сприянні сил, що сподівались і чекали від нього перемоги над алжирськими повстанцями і збереження за Францією “на одвічні часи французького Алжиру”[9]. Однак, він спромігся піднятися над розумінням історичної приреченності такої лінії і через чотири роки визнав незалежність Алжиру.

21 грудня 1958 р. генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін Президентом Французької Республіки. Його зовнішньополітичним дебютом ще до обрання була спроба піднесення Франції в НАТО. Вимагаючи перепустки до “натівського директорату” де Голль кинув виклик принципу відповідності впливу держави до її фактичного внеску до структур НАТО, але ще продовжувалась політика нехтування вимог Франції, в якій вже зміцніли сили, що наважились покласти цьому край.

16 вересня 1959 р. президент Шарль де Голль відвідав Вищу військову школу. Там перед слухачами та викладачами він обнародував нову національну політику в оборонній сфері. Розпочалась ера “Голлізму”.

Його виникнення зумовлене ще й тим, що перехід до індустріального розвитку призводить до швидкого руйну­вання патріархальних структур, всієї системи цінностей, пов’язаних з традиціоналізмом. Утворюється психологічний “вакуум”. У цих умовах ідея нації виступає як своєрідна “ніша”, в якій люди знаходять емоційний і психологічний захист від нового, невідомого та незвичного, від інтелектуальної самотності. Вона має могутню підтримку з боку влади, оскільки дає змогу мобілізувати народ на розв’язання завдань індустріалізації та відсіч зовнішньому ворогові. В цьому контексті постає надзвичайно важлива для розуміння сутності “Голлізму” проблема його еволюційного розвитку, яка ще й досі турбує дослідників. Оскільки голлізм розглядається як чинник політичної суб’єктивізації нації, то найдоцільнішою є класифіка­ція — залежно від того, який світогляд, ідеологія закладені в політичну доктрину, із засад якої концепції влади бачиться реалізація принципу політичного самовизначення нації.

Ідеологія “Голлізму” мала надзвичайний вплив на події та процеси життя Франції часів П’ятої республіки. Її розвиток доцільно поділити на три етапи:

-     становлення (1959 — 1963 рр.), під час якого відбулось формування нової ідеології;

-     радикалізм (1963 — 1971 рр.), що призвів до кардинальних змін у євроатлантичній спільноті, внаслідок втілення на практиці ідеологічних настанов;

-     спадкоємність з 1971 р., яка ще триває і має риси ортодоксального “Голлізму” який став більш поміркованим та перетворився з владної ідеології на широкий народний рух.

Найголовнішими постулатами політичної філософії голлізму стали безумовний пріоритет національного фактору та абсолютизації фактору сили як головних рушійних моментів суспільного розвитку. Голлістьска ідея характеризує націю як єдину систему “існуючу в тисячолітньому минулому і майбутньому, що з’єднує в абстрактній єдності містичної віри особливий образ Франції”[7].

Різноманітність вияву феномена голлізму зумовлює його амбівалентність. Він мав вирішальну роль у скасуванні парламентарної системи урядування, яка проіснувала у Франції з 1876 p. (початок Третьої республіки) до 1958 p. (кінець Четвертої республіки). Справа в тому, що домінуючий вплив в державі посіла законодавча влада. Крім цього, французьким виборцям не притаманні традиційність, поштивість і праг­матизм. Вони віддзеркалюють глибші соціальні розбіжності та підтримують більш крайні політичні партії. Внаслідок в країні з’явилася надмірна кількість політичних партій. А чим енергійніше і неслухняніше політичне суспільство, чим чис­ленніші фракції на політичній сцені, тим неспроможнішим стає уряд. Саме такому суспільству дуже важливо мати могутню і дієву владу, в якій і відчувала нестачу Франція. Про це, зокрема, свідчить те, що у Франції в 1876—1958 pp. жодна партія не завоювала більшості місць у національній асамблеї. Протягом цього періоду країною керувало не менше ніж 119 урядів, кожен з яких проіснував у середньому близько восьми місяців. Інколи тижні чи навіть місяці відділяли падіння одного уряду і прихід до влади іншого.

Нині у Франції діє форма уряду, що поєднує елементи як президентської так і парламентарної систем. Така система уряду­вання визначалася Конституцією 1958 p. Її основні поло­ження були керовані політичною філософією де Голля, який вважав, що виконавча влада не повинна залежати від парламенту, що єдність, згуртованість і внутрішня дис­ципліна уряду Франції повинні бути священними, інакше керівництво держави швидко стане неспроможним і нечин­ним. Ось чому втіленням виконавчої влади став глава держави, який знаходиться над партіями і обирається парламентом або вищим від нього органом.

Саме глава держави, наголошував де Голль, повинен брати до уваги загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб, враховуючи орієнтацію парламенту. Саме він повинен призначати міністрів, і насамперед прем’єр-міністра, який спрямовуватиме політику і діяльність уряду. Його завданням є видавати закони і декрети, обов’язкові для громадян усієї держави, очолювати кабінет і обстоювати там державну цілісність. Він повинен бути третейським суддею, що стоїть над політичними обставинами буденності, виконуючи цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне рішення шляхом виборів. А у випадку небезпеки, його обов’язком є гарантування державної незалежності й угод, укладених Францією.

Виконавча влада у Франції поділена: прем’єр — міністр є главою уряду, а президент — главою держави. По суті, президент, влада якого спочатку мала догоджати особистим амбіціям де Голля, став керівною політичною фігурою Франції. Він незалежний від законодавчої влади, перебуває на посту протягом встановленого строку повнова­жень і має сильну владу.

Згідно конституції, президент виступає третейським суддею, якому доручено вирішувати розбіжності між конф­ліктуючими сторонами. Це зобов’язання призвело до присвоєння президентові виключної влади у галузі внут­рішньої та зовнішньої політики. До того ж президент уповноважений розпускати законодавчі органи і вимагати проведення нових виборів, оголошувати надзвичайний стан, видавати декрети, що мають силу закону, керувати засі­даннями, кабінету, а також призначати або звільняти з посади прем’єра і членів кабінету. Крім цього, президент може проводити національний референдум практично з будь-якого питання за його вибором. Загалом, починаючи з 1958 p. влада прем’єра помітно послабла, тоді як влада президента — зросла.

У 1962 p. де Голль імперативне провів референдум про прямі вибори президента, тому що конституція не давала йому права обходити національну асамблею у процесі внесення поправок і з того часу французьке президентство користується більшою владою. Де Голль знав, що нині жодне інше джерело політичного впливу не може зрівнятися з тим, яке грунтується на вотумі довіри. На його думку, дуже важливо мати сильного і впливового керівника — для управління неслухняним і вкрай індивідуалістичним населенням Франції.

За часів класичного голлізму роль законодавчої влади зменшилася. У Франції вона поділяється на дві палати: сенат і національну асам­блею. Сенат має дуже обмежене коло повноважень. До його складу входять 283 члени, обрані непрямим голосуванням. Національна асамблея, що налічує 482 члени, які обираються в численних округах через єдину систему виборів з двома балотуваннями — це додаткові вибори, які проходять у тих дільницях, де жодна партія не здобула абсолютної більшості голосів. Національна асамблея як центральний пункт законодавчої системи повинна схва­лювати всі запропоновані закони. Проте термін “закон” досить вузько визначається Конституцію 1958 p. Багато законодавчих рішень передаються у виконавчі органи, які мають право видавати так звані “декретні закони”.

Порядок денний Національної Асамблеї встановлюється ви­конавчими органами. Вона має обмежену кількість комітетів, не може засідати більше ніж шість місяців щороку, неуповноважена вносити фінансові законопроекти, а якщо вона не затверджує урядового бюджету до певного крайнього строку, то бюджет може бути прийнятий указом виконавчих органів. Виконавча влада може змусити її провести комплексне голо­сування по кількох законопроектах одразу — або приймаються всі, або не приймається жоден. Уряд може також зробити будь-яке окреме голосування вотумом довіри. В такому випадку негативний вотум у національній асамблеї може призвести до відставки уряду і розпуску парламенту. Це може здаватися способом контролю законодавства над урядом, але це також засіб панування виконавчої влади над парламентом.

Відколи де Голль зійшов з політичної арени, виконавча влада виявляє тенденцію до співробітництва з національною асамблеєю і ставиться до неї з набагато меншою зневагою. Загалом гібридна система, що поєднує риси президентської та парламентарної систем, підносить на високий рівень політичну стабільність французької нації.

Характерною рисою державотворення стало твердження про перевагу національних інтересів над політичними, ідеологічними, економічними та багатьма іншими. Ідея про перевагу національних інтересів стала теоретичною платформою політики активного зовнішньополітичного націоналізму Франції, але лише в рамках захисту специфічних національних інтересів. Національний фактор щільно пов’язаний з фактором сили, що виступає неодмінним атрибутом нації.

Наріжним каменем філософії голлізму стала концепція національної величі: “Франція лише в тому разі є Францією, коли вона знаходиться у перших рядах … Франція позбавлена величі, перестає бути Францією”[5]. Зверненний до глибин країни заклик до “національної величі” передбачав зусилля та витрати на користь прогресу: “Розквіт французів є засобом, а не метою. Мета — це Франція”[6]. Гасло “величі” закликало до досягнення Францією рангу великої держави. Видатний голліський діяч А. Сангинетті відзначав: “Зміст голлізму складається з напруги, постійного зусилля, з бажання створити могутню державу, що дозволило б Франції знову отримати своє місце серед Великих держав”[15]. І з ним не можливо не погодитись.

Таким чином “голлізму” властиві віра в націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватися всі інші, дотримування містичної ідеї солідарності всіх індивідів, що становлять націю. Ця ідея, як правило, грунтується на припущенні, що біологічні риси і необоротні наслідки історичного розвитку згуртували інди­відів в єдине ціле; підпорядковування раціональної аналі­тичної думки “інтуїтивно вірним емоціям”; вираження національної волі через сильного лідера і групу ентузіастів, організованих в партію.

Його прихильники висловлюються так, ніби все, чим людина живе і що робить, набуває значення тільки завдяки життю нації, її цілям та історії. Він виходить з пріоритету нації щодо свободи особи, а за своєю все­осяжністю є зорієнтованим на політичну напругу як умови реалізації політичних цілей.

У своїй політичній діяльності де Голль спирався на те, що “на чолі світового ранжиру знаходяться п’ять світових держав, які, скоріш за все, ототожнюються з ядерними монстрами, що були покликані панувати на міжнародній арені”[13]. Концепція “національної величі” визначала мету зовнішньополітичної стратегії Франції — досягнення статусу великої держави із “світовою відповідальністю”. Згідно з цим, були визначені принципи, засоби та заходи зовнішньополітичної стратегії. При цьому аналізувались міжнародні обставини та зовнішньополітичний курс держави згідно з найголовнішим принципом політичної діяльності Ш. де Голля — “доктриною обставин”.

Водночас політики Франції наблизились до розуміння, що збройний конфлікт із використанням ракетно-ядерної зброї являє собою загрозу фізичному існуванню французької нації. Мова йшла про те, що зовнішньополітична доктрина Франції базується на необхідності проведення курсу на виживання, який би усунув загрозу ядерного знищення країни та забезпечив би мир, як єдину та істотну можливість розквіту Франції. Ш. де Голль відзначив, що найважливішим є відновлення, завдяки миру, могутності держави. Вирішення цього питання базувалося:

По-перше, на традиційному “силовому вимірі”. Йшлося про створення сучасного ядерного потенціалу та втілення стратегії “стримування”, запобігання агресії проти Франції з будь-якого боку. Ш. де Голль відмічав, що стратегія ”стримування” спрямована на стан “коли жодна держава світу не могла б нанести нам смертельного удару, не отримавши такого ж смертельного удару у відповідь”[2].

По-друге, йшлося про незалучення Франції до конфліктів, які не торкаються її національних інтересів. Ця теза знайшла втілення у відомій формулі де Голля: “Якщо Франції доведеться брати участь у війні, необхідно щоб це була ії війна”[3].

По-третє, в більш широкому плані йшлося про створення такого міжнародного клімату, який би зменшив та усунув можливість війни у першу чергу на європейському континенті. Реалізм де Голля виявився у вирішенні питання про війну та мир, де він піднявся до розуміння необхідності руху на шляху зменшення напруги між двома військово-політичними полюсами Європи.

Голлістська зовнішньополітична доктрина орієнтувала Францію на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені, підсилення військового потенціалу та максимального використання політичних, моральних та інших резервів. Як відзначав американський дослідник зовнішньої політики Франції Ф. Серпі, “політика величі вимагала від Франції бути спроможною мати вплив, не відповідний її материальним ресурсам”[4].

Найголовнішим положенням голлістської доктрини, непорушно пов’язаною з концепцією національної величі, є принцип національної незалежності: “… вона є історичним заповітом голлізму … та прагненням ствердження могутності держави у міжнародному контексті”[12].

Особливу увагу було приділено досягненню національної незалежності в оборонній сфері. Втілення у життя концептуальних настанов на незалежність та безпеку Франції непоривно пов’язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги. Пошук міжнародної рівноваги стає одним з найголовніших принципів зовнішньої політики П’ятої республіки. Найважливіше місце у французькій політиці рівноваги належало плану створення в Західній Європі “третьої світової сили”, яка ставала своєрідним противажилем “наддерждав” і утворювала найсприятливіші умови для ствердження Францією з більшею легкістю у Європі своєї величі. За твердженням професора Лео Амона, головною метою голлізму була “заміна двосторонніх відносин між двома військовими блоками, в яких панують їх лідери, системою, в якій розвивались би взаємовідносини між державами”[1].

В цьому полягав зміст голлістської концепції міжнародного ладу, що засновувався на багатосторонній рівновазі, яка б максимально сприяла досягненню Францією національної величі. Голлістська доктрина пов’язала досягнення світової рівноваги із забезпеченням миру шляхом розвитку багатосторонніх взаємовідносин з усіма державами світу. Відповідаючи на запитання про існування такого взаємозв’язку, генерал де Голль підкреслював: “Те, що ми називаємо рівновагою, це початок міжнародного співробітництва, це те, чого Франція прагне …”[8].

Відома формула Шарля де Голля “розрядка — злагода — співробітництво” визначала, що голлістьска доктрина подолала традиційні рамки силового забезпечення рівноваги та предстала як необхідна умова відвоювання французької незалежності та свободи дії, як дипломатичної так і військової. Подальша еволюція зовнішньополітичного курсу П’ятої республіки проходила в два етапи.

На першому центром дипломатичної стратегії були спроби об’єднати навколо Франції західноєвропейські держави, що входили до “Спільного ринку”. Головним напрямком діяльності Ш. де Голля в цей час було: “… рішучість у використанні Європейського співтовариства в якості компенсації слабкості Франції: ставши лідером та повноважним представником “шістки” Франція зможе отримати провідне місце у вузькому колі західного світу”[10].

Принцип військової інтеграції збройних сил французький уряд визнавав несумісним із збереженням суверенітету влади у державах-учасницях, змушених передавати іноземцям контроль над основою державного апарату. Єдиним виходом з цього становища де Голль вважав заміну інтеграції союзом незалежних національних держав, військове співробітництво яких складалося б з координації зусиль незалежно від ваги партнерів. Але реалії другої половини ХХ ст. зробили неможливим автономне існування будь-якої, навіть найрозвинутішої, держави якою Франція тоді аж ніяк не була.

Голлістська доктрина сформувала мету, головні принципи, методи та засоби зовнішньополітичної стратегії Франції. Вони не втратили своєї актуальності і після залишення де Голлем політичного життя. Ідея національної незалежності пустила глибоке коріння у французькому суспільстві. Послідовники де Голля керувались гаслами “спадкоємності” та “оновлення” голлістської зовнішньої політики.

За часів президентства Ж. Помпіду домінувала “спадкоємність”. Як і де Голлю, Ж. Помпіду був притаманний відвертий прагматизм, але в нього відсутня екзальтована віра в ідею національної величі Франції. В той же час, усі постулати “національної величі” – пріоритет національних інтересів та абсолютизація сили зберігалися у зовнішній політиці.  Таким чином, “Голлізм” мав кардинальний вплив на розвиток, тому що призвів до піднесення ролі Франції в світі та зміцнення її становища у євроатлантичній спільноті.

Втілення в життя курсу на зміцнення незалежності і безпеки Франції нерозривно пов’язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги. Пошук міжнародної рівноваги став одним із найголовніших принципів зовнішньої політики П’ятої республіки у 70−80 рр. ХХ століття. Саме цей період характеризувався суперечливістю позиції Франції у зв’язку з послабленням впливу США у Європі та власним прагненням стати посередником у майбутньому діалозі Схід – Захід. Французьке керівництво ставило за мету створення могутньої європейської конфедерації, яка стверджувала самобутність Західної Європи в сучасному світі. Ставка на вдосконалення інтеграційної стратегії поєднувалася з її прагненням дістатати підтримку від західноєвропейського інтеграційного центру при збереженні за Францією лідируючих позицій завдяки військово-стратегічним перевагам, якими вона користувалася в якості єдиного в Західній Європі (за винятком механізмів НАТО) центру прийняття незалежних рішень. Водночас, спостерігалося посилення впливу Франції у вирішенні проблем європейської та глобальної безпеки.

Сучасні французькі підходи до проблем міжнародної безпеки визначаються історичним досвідом держави та прагненням зберегти можливість прийняття автономних рішень незалежно від союзників та військових структур НАТО. Французькі урядові кола схиляються до теорій, що не визнають перспектив без’ядерної Європи, і виступають за вдосконалення ядерного потенціалу як основи європейської та національної безпеки. Такий підхід свідчить про певне поєднання політики сили та новаторських ідей послідовників Ш. де Голля які знайшли втілення в політиці міжнародної розрядки. Курс французького керівництва на розвиток ядерних сил зумовив те, що французька концепція і практика розрядки поширювалася насамперед на політичну сферу.

Політичне балансування та пошук відносної рівноваги в багатосторонніх відносинах стали важливими методами реалізації зовнішньої політики П’ятої республіки. Зміст голлістської концепції міжнародного ладу засновувався на пошуку специфічної рівноваги, яка максимально сприяла досягненню Францією національної величі. Голлістська доктрина пов’язувала досягнення світової рівноваги із забезпеченням миру шляхом розвитку багатосторонніх відносин з усіма важливими в політичному і військовому контекстах державами світу. Голлізм містив внутрішній системний виклик відносинам біполярності як альтернативи центру сили в західних союзах. Відповідно, значно ускладнилась структура західноєвропейських союзів, а вихід Франції з військових структур НАТО спричинив перегляд підходів країн Західної Європи до євроатлантичної взаємодії та формування поняття європейської опори Північноатлантичного альянсу.

Але минали роки. У Франції зміню­валися президенти та уряди. І ось навесні 1995 року в полі­тичних кулуарах Європи та світу знову розпочалися розмови про повернення гол­лізму на рівень державної політики. Це сталося після перемоги на президентських виборах у Франції керівника неоголлістської партії “Об’єднання на підтримку республіки ” Жака Ширака, який ще 1976 року реорганізував партію “Союз демократів за П’яту Республіку” та вдих­нув нове життя в голлізм, який саме в той час перебував у скруті. Останні президентські та парламентські вибори яскраво продемонстрували, що всі головні політичні блоки Франції взяли на озброєння настанови голлізму, адаптувавши його до лівого, правого, і навіть, ультра-правого спрямування. Порівняно з попередніми, ці вибори були не такі яскраві, але сповнені надзвичайної внутрішньої напруги, пов’язаної з винятковістю становища господаря Єлисейського палацу.

В останні роки ідеї лівих партій втрачають підтримку виборців, що спостерігається й на прикладі Франції, а дедалі більше сил набирають політичні партії консер­вативного та правоцентристського спрямування, завдяки підтримці жорсткіших законів щодо імміграції. Є певні підстави вважати, що їх електорат буде зростати за рахунок тих виборців, які турбуються питаннями злочинності та зростання безробіття. Ультраправі також будуть мати значну підтримку серед європейських виборців. Напередодні цьогорічних президентських виборів знову спостерігається наростання протестного потенціалу щодо політики влади. Можна констатувати, що Ж.Ширак на минулих виборах як глава держави переобраний президентом з найнижчим рівнем довіри французів за всю історію існування П’ятої республіки. З огляду на всі соціально – економічні, політико – ідеологічні, господарські та вікові специфіки президента, цей термін можна охарактеризувати як ризик можливості майбутньої нестабільності.

Восени 2007 p. виповниться 90 років від часу початку дипломатичних відносин між Україною та Францією. Упродовж багатьох років вони переживали то розквіт, а то й зане­пад, але ніколи не зникали ос­таточно. Український народ з велико­го повагою ставиться до Франції. Великий інтерес викликає неординарна, колорит­на та суперечлива постать її керівника.

Жак Ширак народився 29 листопада 1932 року в Парижі, в сім’ї бан­ківського службовця. Закінчив престижний Інститут політич­них наук та Національну школу адміністрації, що відкрили шлях до кар’єри чиновника найвищого рівня.

Існують такі поняття, як вершина влади, вершина кар’єри, вершина успіху. Він блискуче досяг усіх трьох цих вершин. Як і більшість європейських лідерів, Жак Ширак, не тільки досвідчений політик, але й людина, що пройшла велику життєву школу, що володіє широкою ерудицією і різнобічними інтересами. У 1962—1967 pp. він працював у апараті уряду Ж.Помпіду, а з 1967 постійно обирався депутатом Національ­них Зборів від департаменту Коррез. Самостійною політич­ною фігурою Ж. Ширак став у 70−х pp.ХХ ст., коли зайняв пост прем’єр-міністра за часів президента В. Жискар д’Естена, але недо­вго протримався на цій посаді.

Означений період характери­зується, так би мовити, сковзан­ням голлізму, під час якого па­нівна ідеологія Франції розпа­дається на три напрямки – ортодоксальний, ліберальний та лівий. Прихильники орто­доксального на чолі з ко­лишнім прем’єр-міністром М.Дебре зберігали безумовну відданість ідеям Ш. де Голля, були беззаперечними захисни­ками національної незалежності та завзятими противниками фе­дерального устрою Західної Європи.

Натомість ліберали (Ж. Шабан-Дельмас, О.Гішар, Р. Фре та А Пейрсфіт) віддава­ли перевагу прагматичним на­становам перед несхитними голлістськими принципами і про­голошували відверті ре­формістські наміри, проти яких рішуче виступили ліві які незаба­ром остаточно розірвали з голлізмом.

Водночас з ідейним розбратом виник “конфлікт поколінь” між історичними голлістами, “баронами” і так званими “мо­лодими хижаками”, лідером яких став Жак Ширак. Він, вихований на іде­ях беззаперечної влади, залиша­ючись прагматиком, водночас перетворив голлізм із владної ідеології на широкий “народний рух”, який спирався на всі вер­стви населення Франції й 5 грудня 1976 p. створив неоголлістську партію Об’єднання на підтримку республіки (ОПР). На настановчому з’їзді Жак Ширак практично одностайно був об­раний головою партії. Але він не зупинився на досягнутому. Протягом 18 років – з 1977 по 1995 рік – Жак Ширак був мером Парижа і зміцнює становище міста як світового політичного та куль­турного центру. Вважається, що саме при ньому одна з найневлаштованих і брудних європейських столиць перетворилася в майже ідеальне (оскільки ідеал у принципі недосяжний) чисте і зручне для життя місто. Меру вдалося зняти гостроту традиційно важкої для Парижа “житлової проблеми” – побудовані сотні комфортабельних будинків, що органічно вписалися в історичний ландшафт Парижа.

В цей час остаточно форму­ються політичні настанови та пріоритети майбутнього президента. Його гасла зміцнення влади, необхідності порядку та злагоди, заклики до збережен­ня традиційних цінностей були спрямовані до консервативних та націоналістичних кіл фран­цузького суспільства, до тих соціальних категорій, що найбільше турбуються про недопу­щення змін: селян, дрібних і середніх підприємців, осіб похилого віку, торгівців, ревних католиків. Разом з тим, використовую­чи націоналістичні гасла та обі­цянки подолати безробіття і значно поліпшити рівень життя найбільш знедоленого населен­ня, він намагався зміцнити свої позиції в широких верствах ро­бітничої Франції.

ОПР розпо­чало “похід у народ”, під час якого в досить стислі терміни було створено 250 профспілко­вих секцій на підприємствах, центри досліджень, школи підготовки партійних кадрів, могутню технічну систему та досить багаточисельну партійну пресу. Загалом перетворен­ня неоголлістської партії з прав­лячої на напівопозиційну не могло не позначитися на її організаційних формах і діяль­ності. Об’єднання на підтримку республіки – найважливіший витвір Жака Ширака – було по­будовано за ієрархічним прин­ципом масової партії, що на­лічувала у своїх лавах сотні ти­сяч активних членів. Але у пев­ний період розвитку ОПР Ж.Ширак свідомо пішов на об­меження нового членства в партії, аби запобігти перетво­ренню активістів на своєрідний другий центр прийняття неза­лежних рішень.

Втративши найвищі дер­жавні посади та домінуючі по­зиції в електораті неоголлізм відмовився від моделі “партії виборців”. Для повернення до влади, з одного боку, потрібні були як масове членство, так і наявність десятків тисяч ак­тивістів, здатних пропагувати в масах партійні гасла і настано­ви. З іншого боку, партії були потрібні енергійний лідер і мо­гутній партійний апарат, що мобілізували рух на боротьбу за пост Президента Франції. Членський склад ОПР порівня­но з ЮДР значно помолодшав і фемінізувався. Специфікою ОПР стало те, що впродовж ба­гатьох років відсоткове співвідношення його членів майже не змінювалося, а коли­вання були несуттєвими.

Вступ до партії має ха­рактер ідеологічного вибору – нових членів приваблюють го­ловні неоголлістські настанови та своєрідні концепції держави і суспільства, а об’єднує консерватизм, антикомунізм, ворожість до лівих, прагнення до порядку, прихильність до могутності дер­жави, приватної системи освіти та непохитність морально-пра­вових норм. За своїми погляда­ми більшість членів ОПР є консерватора­ми, набли­жаються до ортодоксального голлізму, не обме­жуються внесками до партійної каси, а проводять активну агітаційно-пропагандистську робо­ту в масах.

З сере­дини 70−х pp. ХХ століття вся влада сконцен­трована в руках голови партії: він особисто формує значну ча­стину політичної ради ОПР і призначає членів найвищого органу партії – Виконавчої Комісії, що здійснює повсяк­денне керівництво. Повністю контролюючи партійний апарат, Жак Ширак водночас змушений визнавати досить значну са­мостійність парламентської гру­пи ОПР, що відповідають двом чинникам. З одного боку, ОПР утримує свої позиції завдяки багаторічному незмінному ліде­ру, чудово налагодженій партійній машині, величезному загону активістів та пропаганді. А з іншого, допомогли його “місцева укоріненість” та наявність могутньої парламент­ської групи.

Саме на посаді мера Парижа Жак Ширак почав боротьбу за Єлисейський палац і 7 травня 1995 року був обраний Президентом Франції, прийшовши до влади на гребені хвилі соціального невдо­волення попереднім державним курсом. Навіть опоненти ново­го президента змушені були ви­знати, що головною перевагою в боротьбі за Єлисейський па­лац було те, що Ж.Ширак – яс­крава й невипадкова постать у політиці. За його плечима була неоціненна спадщина двох по­разок на попередніх президент­ських виборах, які зміцнили його волю та бійцівські якості.

Найголовнішою запорукою перемоги Жака Ширака стали безмежна енергійність і не­втомність. Дуже велику роль зіграв його демократизм – він “йшов у народ” практично без охорони, нікому не відмовляю­чи у автографі та дружньому ру­костисканні. Винятковою ро­дзинкою нового президента ста­ла витончена словесність, а не­переможним символом – яб­луко. Але це було не яблуко розбрату, а яблуко єднання нації. Радість перемоги з ним розділила його “команда”, що об’єднала політиків, науковців, діячів культури і спорту. Але найнадійнішу підтримку Жак Ширак завжди отримував і отримує від своєї сім’ї. Він любить літературну роботу, звичайно, не довіряє її своєму апарату – пише повільно, ретельно відшліфовуючи склад.

Президент Франції – жагучий колекціонер, з юного віку захоплений східним мистецтвом. Його будинок являє собою дійсний музей, у якому зібрані картини, статуетки, маски з Африки, Океанії та Південно-Східній Азії. Дружина Жака Ширака Бернадетт жартома називає колекцію чоловіка «крамницею лахмітника», але сам він іменує її “мій потайний садочок”. Утім, не такий уж таємний. Президент запропонував Лувру відкрити спеціальну залу мистецтва Сходу і допоміг її організувати.

Одразу ж після обрання Ж. Ширак проголосив, що мав намір бути президентом усіх французів: “Я повністю усвідом­люю масштаби відповідальності, яка лягла на мої плечі”[14]. Головним його завданням протягом всіх термінів президентства стало вирішення соціальних конфліктів. Уряди здійснили реформування усієї системи соціального страхування, які передбачали збільшення прямих і непря­мих податків, обов’язкові виплати до фондів соціального страхування. Ж.Ширак сьогодні намагається побу­дувати свою діяльність на обіцянках про зниження податків, послаблення державного регулювання, утвердження засад вільного ринку. На спробу уряду відібрати існуючі з часів де Голля соціальні гарантії французи відповіли масовими страйками. Однією з найгостріших соціально-економічних проблем країни залишається безробіття. Чисельність офі­ційно зареєстрованих безробітних збільшувалася але останнім часом стабілізувалась. Водночас відбувається значна міграція молоді, переважно за океан та в країни Євросоюзу, поглибивши демографічну кризу, яку уряд, аби підтримати стабільну демографічну ситуацію в країні, прагне компенсувати за рахунок марокканців та алжирців які не сприймаючи французьку культуру та менталітет, є найдешевшою робочою силою. Ця демографічна стратегія влади викликає невдоволення з боку корінних французів, рівень безробіття серед яких з кожним роком зростає. Саме Ж.Ширак у 1979 р. пролобіював закон про возз’єднання родин, після чого потік біженців збільшився у декілька разів.

Крім того, слід враховувати, що країну залишило ряд ТНК, переважно не через високі податки, а через введення 35−годинного робочого тижня, що невигідно не лише дрібним фірмам, але й великим виробникам. Зазначену тенденцію посилюють вимо­ги ЄС, що торкаються лібералізації французьких ринків, зменшення монополій та скорочення соціальних витрат, сти­рання національних кордонів. До цього додається поступова втрата національ­ною державою свого головного змісту. Дехто болісно сприйняв зникнення націо­нальної валюти, як втрату націо­нальної ідентичності. Адже ще за часів Шарля де Голля було проголошено, що Франція стане країною, яка винайде європейську модель процві­тання й буде провідною у світі. А на сьогодні вона повинна корегувати свій курс із європейською інтеграцією й ТНК. Але найголовнішим напрямком зовнішньої політики Франції є будівництво “загальноєвро­пейського дому”, у якому всі народи і держави почувалися б рівними та вільними. Цим зу­мовлюється турбота про сприяння регіо­нальним та міжнародним інтеграційним процесам і разом з тим всеохоплююче збереження національної незалежності і су­веренітету.

Таким чином, голлізм після де Голля ніколи не зникав з політичного небосхилу Франції, а поступово, з роками ставав, так би мовити, більш поміркованим, вже не йшов на відвертий розрив із своїми стратегічними союзниками, але цілеспрямовано добивався реалізації своїх прагнень іншими засобами. Як бачимо, голлізм допоміг прорватися через бар’єри стагнації, спрямувати енергію французької нації на службу економічному розвиткові. При такому підході він розглядається як невід’ємна складова сучасних політичних процесів, виступає як явище, що несе як позитивний, так і негативний потенціал. Сучасний голлізм вже не підтримує безоглядно національно-визвольні рухи, а розглядає їх лише в контексті зміцнення регіональної та світової політичної стабільності. А для країн, що розбудовують власну державність і суверенітет, голлізм є взірцем концепції періоду переходу від залежного стану до національного піднесення, зрозуміло, з урахуванням специфічних національних, об'єктивних та суб’єктивних факторів, і насамперед менталітету.

Все це великою мірою стосується України. Саме голлізм міг би стати для нас прикладом у вдосконаленні державної стратегії, в якій панує пріоритет національного фактора як головного рушійно моменту суспільного розвитку. Скажім для України актуальною є орієнтація на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені та максимального використання політичних, моральних та інших резервів, які в змозі дати державі вплив більший від того, на який вона могла би розраховувати завдяки своїм наявним матеріальним ресурсам. В цьому сенсі голлізм є певним взірцем концепції переходу від залежного стану до національного піднесення – сприяючи забезпеченню миру шляхом розвитку багатосторонніх взаємовідносин з усіма державами світу, відповідаючи сучасному гаслу-настанові неоголлістів – “Бути всюди!”. Слід наприкінці зазначити, що голлізм розквітає в сучасній Франції, у видозміненій формі продовжуючи свій поступ, незважаючи на неодноразові заяви його прихильників на зразок: “Ми не голлісти, а шираківці”.

В сучасних умовах він існує як ідеологія “відкритого типу”, який визнає національне самовизначення інших народів, невіддільність свободи особи і свободи нації. Національні цінності не посідають виняткового місця в загальній їх системі, а політичними ідеалами виступають засади ліберальної демократії, виступаючи ор­ганічною рисою антитоталітарних рухів, що має глибинні демократичні витоки, здатність відігравати конструктивну роль у житті нації, реалізації її ідеалів. Наступним фактором є регiональна iнтеграцiя, що виступає найголовнiшим чинником мiжнародної полiтики держави. Водночас він має єдину мету та рiзнi напрямки впливу на формування мiжнародного середовища – процеси глобального розвитку, цінностями якої залишаються вільний ринок, свобода та демократія.

Література

1. Alexandre Ph. Le duel de Gaulle – Pompidou. – P.: Collin, 1970. – p. 178.

2. Aron R. La force franсaise de dissuasion et l`alliance atlantique // Dеfense nationale. – 1977, jan. – p. 37.

3. Aron R. Paix et guerre entre nations. – P.: Galman – Levy, 1962. – p. 72.

4. Cerny Ph. The politics of grandeurs. Ideological aspects of de Gaulle’s policy. Cambridge univ. press. – 1980. – XI. – p. 112.

5. Chiraс J. Au sujet des armes nuclйaires tactiques franсaises // Dйfense nationale. — 1975, mai. — p. 14.

6. Chirac J. Oui a l’Europe. – P.: Collin, 1984. – p. 48.

7. Dreyfus f. De Gaulle et la gaullisme. – P.: PUF, 1982. – p. 61.

8. Ferniot J. De Gaulle et le 13 vfi. – P.: Dalloz, 1965. – p. 97.

9. Gallois P. L’Adieux aux armes. – P.: Michel, 1976. – p. 134.

10. De Gaulle Ch. Discourse et messages: V.IV. — P.: Plon, 1970. – р. 174.

11. De Gaulle Ch. Mеmoires du guerre. Le Salut, 1944 – 1946. – P.: Plon, 1959. – p. 492.

12. Giscard D’ Estaing V. Dеmocratie franсaise. — P.: Fayard, 1976. — p. 56.

13. Grosser A. La politique extеrieure de V-e Rеpublique. – P.: Seuil, 1965. – p.119.

14. Bozo F. La France et l’Alliance: les limites du rapprochement // Politique etrangere.— N4.— 1995. — p. 147.

15. Sanguinetti H. La France et l`arme atomique. – P.: Juillard, 1964. – p. 76.

Назад  | 

Розробка і підтримка – Центр інтелектуальних ресурсів і технологій.
© Всі права захищені. Використання матеріалів порталу дозволяється за умови посилання (для Інтернет-видань – гіперпосилання) на www.experts.in.ua
З правилами користування порталом можна ознайомитися тут

Редакція порталу "Всеукраїнська експертна мережа" може не поділяти думку автора публікації. Відповідальність за достовірність та аутентичність фактів, наведених в публікації, несе її автор

Україна, Київ, 01001, вул. Костьольна 4, оф. 8
Тел: +38 (044) 494-24-61, Факс: +38 (044) 494-24-62
E-mail: