Перепроживання

"Выхода нет". Что же теперь придумать?
Резать – пробовал, долго бежать – пробовал. Почти летать – почти пробовал. Пить до забытья – пробовал, забытьё не наступает, наступает рвота, и тяжесть. Долго куда-то шёл, ходил. Стоять на голове, молиться – пробовал. Сидеть в темноте с закрытыми глазами – тоже. Кого-нибудь подобрать в клубе, в кого-нибудь опять влюбиться – пробовал. Становится тесно, рано или поздно. Читать без конца, чтобы реальность исчезла. Не исчезает, только прячется на время. Потом возвращается. От себя не уйдёшь. Всё время что-то писал, ударение на втором слоге.
Глаза устают. Что же теперь придумать? (Андрей Подоляка. Грустить не буду больше. Японская повесть)

...Наструнений "японський" нерв – соковите проявлення "перетину культур", притому таких віддалених, закладене тут майже на ментальному рівні...

Рецензія на книгу Андрія Подоляки "Грустить не буду больше. Японская повесть" (рос.) – К: ВД "Києво-Могилянська академія", 2013

Індивідуальні, особисті, приватні, інтимні переживання є в останні два десятиліття ключовим елементом "актуальної" прози. У ситуації "часу без героя" насправді героєм стає (чи намагається стати) автор – "я-герой"; і кожен досвід тут видається однаково цінним принаймні тому, що немає іншого. У такий спосіб твориться "література стильових пошуків, новозмін у самій оповідній сфері тексту: нарація або ж набуває гіпертрофовано інтимного, сповідального характеру, або ж наближається до публіцистики; актуалізується інтертекстуальна гра, гра словом, його смислом, звучанням; прикметною ознакою літератури стає синкретизм, більша відкритість текстів до різних інтерпретацій тощо. Прагнення кардинального переосмислення попередньої системи художніх цінностей веде як до посилення суб'єктивного, абсолютизації власної світоглядної позиції автора, так і навпаки – до нівеляції, девальвації авторського особистісного начала, спричинює явище постмодерного стильового еклектизму". І далі: "Для сучасної української літератури явище, пов’язане з особливостями функціонування в тексті автора й персонажа, стає знаковим. Відбувається їхнє взаємоперетікання, змішування в тексті твору" (Олена Поліщук. Автор і персонаж в новітній українській прозі. – К.: Фоліант, 2008. – С. 6 – 7).

Віктор Неборак цілком підставово вважає, що "усе найцікавіше, створене українськими прозаїками після проголошення незалежності України, можна назвати "версіями автобіографії" (Критика прози: статті та есеї / В.Неборак, І.Котик, М.Котик-Чубінська, М.Барабаш, К.Левків. – К.: Грані-Т, 2011. – С. 81).

Дебютна повість Андрія Подоляки "Грустить не буду больше" не лише цілком укладається в рамці такої тенденції, а і є її свого роду апотеозою – адже тут виявляємо всі ключові ознаки такого типу письма, притому максимально сконцентровані, "згущені" й нерідко доведені до крайнощів. Нагромадження взаємопоборювань і взаємозаперечень виявляється одразу ж – на рівні форми, яка мовби метається між спогадом і щоденником – жанрами водночас дуже близькими й радикально протилежними. Адже сама природа щоденника така, що він фіксує "ситуацію тут і тепер", спираючись на живу суб’єктивну емоцію, – тоді як спогад мусив би скориґувати цю емоцію у відповідності з наступним досвідом і оприявлювати її як пережиту. Тут ці розрізнення стираються: почуття заступає собою досвід, заміняє досвід, витісняє (в психоаналітичному розумінні цього поняття) досвід – і в результаті маємо текст як розщеплену структуру, як "хаос сповіді" з деконструюванням самого поняття інтимності.

Ясна річ, така форма видається цілком хаотичною, а може, навіть і не-формою – у тому сенсі, що саме поняття "форма" передбачає щось на кшталт хоч і дощенту погнутої чи навіть розбитої, та все ж "посудини", у яку текст "улито"; а тут нібито й натяку на "посудину" немає – текст мовби "вилито" на поверхню, по якій він розтікається, як сам собі хоче. Утім, це насправді перше враження – а перші враження дуже часто виявляються оманливими. Так і тут: при ближчому розгляді виявляємо, що саме таку форму (як практично безальтернативну) диктує сюжет, в основі якого щонайгостріша емоція, котра – незважаючи на певну часову дистанцію між "описанням" і "описуваним" (отже, щоденник-який-не-щоденник) – сприймається не як пережита, а як така, що переживається саме нині (отже, спогад-який-не-спогад). Така ситуація може бути прописана художньо достовірно лише в тому разі, якщо виключити можливість будь-яких лінійних вирішень – лише "пунктирні", лише "розриви", чи то пак, означена вище "розлитість".

Тут не можна не завважити, що коли така нестерпно сильна емоція не просто прописується в сюжеті, а, властиво, сама є сюжетом, то текст у цьому випадку органічно "диктує" не прозову, а поетичну форму її художнього втілення. Пригадаймо бодай "Із теки самовбивці" Петра Карманського чи хрестоматійне "Зів’яле листя" Івана Франка, ба навіть Ґетевого "Вертера", писаного у формі листів, а фактично поезопрозою. Утім, наш автор воліє не апелювати ні до цих, ані до інших загальновизнаних взірців, і то не випадково. Поетичні елементи в його повісті хоч інколи й присутні, але їхня роль не є визначальною з тієї причини, що нестерпна емоція героя хоч і є "хворобою кохання", та все ж має дещо іншу природу, аніж та, що її описували класики. Якби кохана в текстах Ґете, Франка чи Карманського раптом виявила в собі хоч дещицю почуття до героя, то вона цим не лише одразу ж відвернула б від його серця "отсей маленький інструмент, холодний та блискучий", а й зробила б цього героя незмірно щасливим. Для героя ж Подоляки, як видається, кохана такого значення насправді не має і такого впливу справити за жодних обставин не зможе, – для нього це лише символ, лише уособлення його нещасть; він наділяє її "статусом" причини, щоб ту причину якось для себе сформулювати, – але фактично вона причиною не є, а лише симулякром, тоді як справжні причини (не одну, а цілий комплекс) він мав би пошукати в самому собі. Ясна річ, він неспроможний на це – звідси й "заміщення" (термін, активно вживаний у психоаналізі).

Отак ми дійшли до ключового запитання: а чи справді героєва нестерпна емоція, любовна пристрасть, є сюжетом повісті Андрія Подоляки "Грустить не буду больше"? На перший погляд, тут нібито й сумнівів не мало би бути, адже в тексті описано саме це – і саме так, як і мала б палати такого штибу пристрасть. Та коли скласти один з одним усі ті чинники, про які ми вели мову вище, то виявиться дещо інше: якщо спогад-не-спогад такий гострий, що він сприймається як щоденник-не-щоденник, і якщо структурні розриви регулярно відсилають героя до ще задавненіших – і, тим не менше, не менш гострих – спогадів-не-спогадів, то цілком органічно напрошується висновок, що ми маємо справу з психоаналітичним перепроживанням травми, а відтак і привідкриванням справжніх причин сексуального неврозу.

Утім, література, ясна річ, не медицина – не її справа ставити діагнози. У випадку з повістю Андрія Подоляки ми, без сумніву, маємо справу саме з художньою літературою, притому дуже цікавого і напрочуд рідкісного на наших теренах штибу – психоаналітичною прозою. В сучасному українському письменстві цей украй непростий пласт на високому художньому рівні розробляє фактично лише один письменник – Степан Процюк (романи "Інфекція", "Жертвопринесення", "Тотем", "Руйнування ляльки", повість "Бийся головою до стіни"). Звісно, парадигма Процюкового проникнення в тему суттєво ширша – але ж і його майже двадцятирічний досвід промовляє сам за себе, тоді як Подоляка (не забуваймо) пропонує нашій увазі наразі дебютну повість. Але ця повість – попри те, що до неї можна висувати чимало завваг, – видається мені цілком переконливим дебютом далеко не лише тому, що авторові вдалося притомно прописати в ній відповідну психоаналітичну симптоматику, і навіть не лише через те, що в ній виведено актуальний тип загубленої в мультикультуральному просторі сучасної людини. Усе це нормально – а ненормально було б, якби цього ми тут не знайшли. Важливо інше – те, як молодий письменник дає собі раду з непростим матеріалом і що нового він привносить. У Подоляки це наструнений "японський" нерв – соковите проявлення "перетину культур", притому таких віддалених, закладене тут майже на ментальному рівні, а в тексті виражене через структурні "викривлення" лексики, граматики, але передовсім – синтаксису. Це саме ті речі, які дають підстави стверджувати, що Андрій Подоляка має шанс стати автором не лише цієї повісті, – що цим текстом письменник, власне кажучи, лише починається.

Звісно, цей початок доволі контроверсійний, у кращому випадку він – завдяки своєрідному осмисленню "вічної" теми і формі цього осмислення – здатен навіть спричинити скандал. Одначе, як на теперішні часи, це не мінус, а лише плюс для дебютної книжки.

Іван Андрусяк,
письменник, літературний критик, журналіст, перекладач, член НСПУ та АУП, лауреат багатьох літературних премій, член українського центру ПЕН-клубу

Довідка

Книжки Видавничого дому "Києво-Могилянська академія" можна замовити:

- по телефону: +38 044 425-60-92
- по e-mail:
- в Інтернет-магазині на сайті Видавничого дому за адресою: http://publish-ukma.kiev.ua/

Також книжки можна придбати у книжкових магазинах:

- Книгарня видавництва за адресою: м. Київ, Контрактова пл., 4, 2-й корпус НаУКМА (за видавничими цінами);
- "Могилянська книгарня" за адресою: м. Київ, Контрактова пл., 4, 1-й корпус НаУКМА;
- Мережа книгарень "Є" по всій Україні;
- Приватні книгорозповсюджувачі.