Зовнішнє тестування: за і проти

Останнім часом у засобах масової інформації активно обговорюється тема зовнішнього (незалежного) тестування випускників шкіл, причому, як правило, його оцінка критична, час від часу можна зустріти висловлювання на кшталт наступних: “тести проти знань”, “поспішне запровадження тестування”, “тести не дозволяють виявити реальні знання учнів” тощо. Автори тих чи інших публікацій намагаються дати відповіді на запитання: ”Що показав трирічний експеримент із запровадження зовнішнього тестування випускників загальноосвітніх шкіл?”, “Чи готові випускники до такої форми контролю знань?”, “Чи не ображає вчителя те, що його роботу оцінюють інші?”, “Наскільки зовнішнє тестування є справді незалежним, прозорим та чесним?”, “Чи готові вищі навчальні заклади до відмови від своїх вступних систем і вимог?” і т.п.

 

Погляд зсередини 

Здається, що саме останнє з названих питань власне й містить першопричину такого упередженого ставлення до зовнішнього тестування. Думаю, не помилюсь, коли скажу, що перш за все, саме вищі навчальні заклади не готові до таких кардинальних змін. Та про все у свій час. 

Одні не сприймають тестування як форму контролю взагалі, іншим воно не подобається, мабуть, тільки тому, що є незалежним і на його результати не можна впливати, ще інші виступають проти з однієї причини: мало що знають про зовнішнє тестування, а тому й бояться, не хочуть змін тощо. Вражає те, що переважна більшість інтерв’ю на тему зовнішнього тестування дають йому негативну оцінку. Складається враження, що хтось навмисне формує негативну думку громадськості щодо означеного питання. 

Пропоную ще один погляд на тему тестування взагалі і зовнішнього зокрема.  

Отже, почну з особистого: чи не ображає мене, вчителя з 24річним досвідом викладання, те, що оцінки моїм учням виставлятимуть незалежні експерти. А чому власне це повинно мене ображати? Адже завдання вчителя навчити учнів, озброївши їх тими чи іншими знаннями, уміннями та навичками, причому акцентувати хочу саме на останньому, адже знання (певна кількість правил, формул, дат тощо) з часом забуваються, а от вміння застосовувати їх на практиці, аналізувати, оцінювати та співставляти, користуватися довідковою літературою є неоціненними. Якщо протягом кількох років спілкування з учнями вчитель докладає максимальних зусиль для розвитку здібностей у своїх вихованців, виставляючи їм оцінки за результатами роботи чесно й справедливо, то чому він має боятися незалежної експертизи знань своїх вихованців? 

Передбачаю заперечення моїх колег щодо того, що вчитель краще знає індивідуальні особливості своїх вихованців, має можливість диференціації, індивідуального підходу до школярів. Відразу заперечу – далеко не кожен учитель правильно і на користь дитини використовує ці можливості, та зараз не про це.  

Шкільне життя рано чи пізно закінчується й наші вихованці йдуть у доросле життя, де на кожного чекає безліч різноманітних ситуацій, у яких навряд чи хтось враховуватиме їхні індивідуальні особливості, і ті наші громадяни, яких виховували в занадто тепличних умовах виявляються нездатними протистояти життєвим проблемам, негараздам, виявляються неконкурентоздатними.

А, можливо, слід подивитися на все під іншим кутом зору, і шкільну диференціацію та можливості особистісно зорієнтованого навчання використовувати, перш за все, у процесі навчання задля того, щоб якомога краще розвинути кожну дитину, підготувати її до дорослого життя. Тоді й, закінчуючи шкільне навчання, випускники не потребуватимуть якогось індивідуального підходу під час підсумкової атестації. Інакше ми просто викривлюємо основні і загалом дуже правильні принципи дидактики. Тож дозвольте заперечити скептикам: якщо я, як вчитель, доклала всіх зусиль, використовуючи всі можливі засоби для того, щоб дати учням міцні знання, прищепити їм необхідні для подальшої самоосвіти вміння та навички, то нехай мою роботу справедливо оцінять інші. Це буде чесно. 

Більше того, я двома руками голосуватиму за запровадження такої системи за умови, якщо буду впевнена в її справедливості і рівному підході до всіх учасників. І це не лише моя думка. За останні кілька років мені часто доводилося спілкуватися з учителями щодо даної проблеми, і завжди досвідчені вчителі підтримували точку зору, означену вище. Адже це мрія багатьох вчителів, які, за відомим висловом Василя Сухомлинського, “серце віддають дітям”, щоб діти чекали від них не оцінок, а знань, щоб змінилася мотивація навчання, і діти йшли на урок до вчителя не заради оцінки, а тому, що вчитель розкриває новий незнаний світ, поважає особистість дитини, є мудрим наставником, який може порадити, допомогти, підтримати, зрештою – тому, що на його уроках цікаво. Я мрію, щоб учні чекали від мене не оцінок, а знань, цікавих відкриттів, які зробимо з ними разом як партнери.

Зважаючи на сказане вище, зрозуміло, що відповідь на питання “Чи готові випускники до такої форми контролю знань?” залежить від ефективності роботи вчителя. Скажу чесно, поки що, як свідчать результати перевірки учнівських робіт у центрах зовнішнього тестування, далеко не всі випускники ще готові успішно скласти іспити в запропонованій формі. Але чому? Тому що погана система, яка пропонується? А, можливо, не зовсім ефективною є система існуюча?

 

Перши результати експерименту: посмішка крізь сльози 

Зупинюсь на матеріалах тестування з української мови, яке цього року відбувалося вже вдруге.  

Тестовий зошит складався з двох частин. Перша містила власне тестові (або закриті) завдання, які перевіряються комп’ютером, що гарантує рівні умови всім учасникам тестування. Ознакою зовнішнього тестування, про яке мова, є те, що, і в цьому може переконатися будь-який фахівець, тестові завдання максимально наближені до шкільної програми і, як зазначила одна з учасниць зовнішнього тестування, вони “… дійсно можуть виявити рівень знань. Були завдання, які розв’язувалися легко, були такі, над якими треба було подумати, а були й такі, на які дуже важко було давати відповідь. Але саме в цьому і полягало все найцікавіше. 

Я вважаю, що, на відміну від шкільного екзамену, тестування може виявити справжній рівень підготовки, оскільки перевіряється набагато більший обсяг матеріалу…” (Олена К.).

Проте слід справедливо зазначити, що тестові завдання не можуть показати повну картину мовленнєвої підготовки учнів і, якщо обмежитися лише тестовими завданнями, то можна зруйнувати всю систему навчання мови в школі, заформалізувати її, випускники будуть орієнтуватися лише на мовознавчу теорію, і, будемо відверті, угадування. Саме тому як вчитель двома руками голосую за необхідність і корисність завдань, що містяться в другій частині тестового зошита. Їх три.  

Перше – складання ділового папера (розписки, доручення, заяви тощо). Хто наважиться заперечити, що такі вміння необхідні будь-якій освіченій людині, а тим паче – випускникові середньої школи. Так, практика показала, що майже ніхто з учасників тестування не зміг виконати запропоноване завдання максимально правильно. Але чи означає це, що подібні вміння є зайвими? Звичайно ж, ні. Тож завдання школи – вносити корективи до викладання й більше уваги приділяти формуванню названих умінь та навичок.  

Адже не секрет, і про це вже не один рік, і навіть не один десяток років, говорять і пишуть, що наші учні отримують у школі більше теоретичних знань, ніж їхні зарубіжні ровесники. А що залишається від них через деякий час? Чи вміють наші випускники застосовувати їх на практиці? Чи готові до самоосвіти? Здається, що відповіді також відомі: як правило, ні. 

Чому так складається? Відповідь на це питання все частіше звучить на сторінках педагогічної преси: школа мало уваги приділяє формуванню компетенцій, умінь і навичок. Ми часто даємо дітям готові знання (тут ще й Інтернет останнім часом активно “допомагає”) і мало приділяємо уваги розвитку особистості, формуванню вмінь аналізувати, співставляти, робити власні висновки, які іноді не співпадають із загальноприйнятими й подеколи, чого гріха таїти, шокують вчителя, який далеко не завжди готовий до нестандартних ситуацій. 

Друга та третя частина відкритих завдань тестового зошита власне й давала можливість пересвідчитися, чи вміють наші діти мислити, аналізувати, співставляти та грамотно висловлюватися.

Друге завдання – це текст “Наш гість жаданий – Дон Кіхот” за Є.Сверстюком та шість запитань до нього. Третя, заключна частина відкритих завдань тестового зошита передбачала написання випускниками власного висловлювання, тему якого було б пов’язано з темою попереднього тексту, зокрема цього року вона звучала так: “Донкіхотство – це вибір сильних?”. 

Саме з приводу цих завдань лунало чи не найбільше критичних зауважень. Одних обурювало те, що текст стосувався твору з курсу зарубіжної літератури, інших – що роман Мігеля Сервантеса “Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі” вивчається в середніх класах…  

Але ж питання, які пропонувалися учням, стосувалися не твору Сервантеса, а статті Є.Сверстюка, і відповіді на них містилися саме в тій статті, яку учасники тестування мали прочитати. 

Тож з приводу чого знімається галас? Випускники школи не можуть знайти правильну відповідь у запропонованому тексті обсягом трохи більше сторінки, не здатні зрозуміти прочитаного чи сформулювати власну думку (одне-два речення) і грамотно її записати!  

Не можу зрозуміти критики щодо змісту запропонованого тексту. Наше завдання – підготувати школярів до дорослого життя, яке складається далеко не зі шкільних предметів. Ми повинні прищепити учням уміння працювати з довідковою та науковою літературою. Як на мене, то нехай текст, що пропонуватиметься для аналізу стосується будь-якої теми, бодай навіть фізики чи економіки. Головне, щоб він був органічний і зрозумілий випускникам. І запропонована стаття Є.Сверстюка цілком відповідала тим завданням, які ставилися. Адже в подальшому житті нашим вихованцям доведеться опрацьовувати якраз переважно технічні, наукові, публіцистичні і науково-популярні тексти та шукати в них відповіді на питання, що хвилюють. Тож, переконана, що автори даного завдання мали на меті перевірити не знання учнів з української чи зарубіжної літератури, а сформованість життєво необхідних компетенцій – уміння працювати з текстом, знаходити в друкованому джерелі відповіді на поставлені питання.

А щодо того, наскільки успішно учасники зовнішнього тестування справилися з поставленими завданнями, то тут, на мою думку, ми маємо бути вдячними авторам цього зошита, які дали можливість побачити проблему, і бити в усі дзвони, щоб змінювати шкільну систему. Аргументи? Будь ласка. 

Найскладнішим для учнів виявилось останнє, шосте завдання до тексту: “Сформулюйте й запишіть своїми словами проблему, метафорично виражену Гейне так: “Але дивна річ: на всіх життєвих дорогах мене переслідували захмарні тіні худющого лицаря та його опецькуватого зброєносця, а особливо, коли я зупинявся на небезпечному перехресті… Праворуч був Дон Кіхот з Ламанчі на своєму абстрактному Росінанті, а ліворуч – Санчо Панса на своєму позитивному віслюкові”.” (Принагідно зазначу, що речення взято з тексту). 

Так от, по-перше, переважна більшість так і не зрозуміла, що означає “сформулювати проблему”, випускники просто намагалися пояснити, як вони розуміють подані слова. І це після того, як у попередніх завданнях їм пропонувалося:

·сформулювати думку, яка об’єднує перший і третій абзаци тексту;

·назвати найсуттєвіше у світоглядіах Дон Кіхота та Санчо Панси;

·пояснити, що, на думку автора тексту, означає поведінка Санчо Панси, який незважаючи на свою розважливість та практицизм “поділяє долю Дон Кіхота, його поразки, а також надії”;

·дати визначення поняття донкіхотство. 

Тобто, шукаючи в тексті відповіді на попередні завдання, учні мали можливість краще зрозуміти текст, його ключові думки.  

А ми читали таке: “…на небезпечному перехресті доріг треба бути особливо обережним…”, “…у словах йдеться про вибір професії, який допоможуть зробити Дон Кіхот та Санчо Панса…”, “…Дон Кіхот підкаже вихід із скрутного становища…” тощо. І вже зовсім “шедевр”: “…Дон Кіхот на своєму абстрактному Росінанті, а Санчо Панса – позитивний, хоч і віслюк”. І це зовсім не смішно. Це результат нашої роботи щодо навчання писати докладні перекази, коли діти прагнуть відтворити почуте чи прочитане, не усвідомлюючи та не аналізуючи його. 

Підозри щодо причин, які спричинили труднощі учасникам експерименту, підтвердились, коли екзаменатори розпочали перевірку власних висловлювань учнів, тобто творів. Тема, знову ж таки, логічно випливала із попереднього завдання: “Донкіхотство – це вибір сильних?”.  

І знову читаємо: “В житті завжди є місце для подвигу, і цим місцем потрібно користуватись”. Шедевр? Ні, бездумне відтворення тексту, у якому було таке: “У кожної людини власна концепція світу, і кожен по-своєму шукає в цьому світі своє місце. Один знаходить місце для подвигу, іншого життя облягає так щільно, що не залишає такого місця.” От і порівнюйте. Як на мене, висновок очевидний: автори наведених фраз просто не зрозуміли тексту, а швидше за все й не намагалися його зрозуміти, бо підсвідомо вже давно націлені на репродуктивне відтворення всією шкільною системою, і не тільки шкільними переказами, а й творами з літератури, які часто-густо списуються з “підметних видань”, Інтернету тощо – і все це на благо учня, щоб полегшити його долю. А, може, щоб виховати покоління, нездатне до мислення, націлене на репродуктивне відтворення, повторення чужих думок, покоління “одобрямс”?  

Адже деякі випускники навіть і до відтворення не вдавалися: завдання скласти власне висловлювання (написати твір-роздум) вони зрозуміли по-своєму і просто попереписували в довільному порядку речення чи навіть цілі абзаци з тексту Є.Сверстюка. Правильно! Навіщо думати, напружуватися, якщо ось він, текст, перед очима – бери і списуй. 

Тож, якщо дехто і далі вважає, що друга частина зошита зайва, це його право. А я не хочу виховувати покоління “бовванчиків”, тому на уроках літератури ми постійно говоримо про ті болючі проблеми, яких торкаються автори художніх творів, і мене зовсім не лякає, коли учні висловлюють незгоду із загальноприйнятими трактовками, показують своє бачення твору. 

До речі, на кінці теми, яка пропонувалася для власного висловлювання, стоїть знак питання, а це означає, що учасники тестування могли погоджуватися із запропонованим висловлюванням, а отже, наводити аргументи на його користь, а могли й так само аргументовано його заперечити. Зрозуміло, що останнє завдання виявилося для учасників тестування найскладнішим, і бали, отримані за нього не були високими. Але ж мета даного тестування перевірити готовність випускників шкіл до навчання у вищих навчальних закладах і саме до приймальних комісій ВНЗ понесуть учасники тестування свої сертифікати. 

Цікаво, а яку б оцінку поставили абітурієнтові викладачі вузу, якби той написав твір не за темою (за умови, що прізвища абітурієнта немає у так званому “списку”, бо питання екзаменатора “Розкажіть щось про Шевченка” не чиясь хвора фантазія)? А у нас були твори, у яких основною була теза про те, що всі свої подвиги Дон Кіхот здійснював в ім’я дами серця, а далі, мабуть, у якості аргументів розповідалася історія власного кохання чи щось подібне. Скажіть, чи можна подібне вважати відповіддю на поставлене запитання? А як поставляться до студента, який замість дипломної роботи з історії, філософії чи математики подасть власні вірші про кохання? Якщо вірші хороші, то їх потрібно читати в колі друзів, друкувати для широкого кола читачів, але зарахувати їх як дипломну роботу зовсім з іншої теми – це нонсенс. 

Додам ще, що кожну роботу перевіряли тричі: 2 незалежних екзаменатора, кожен з яких виставляв свою оцінку і старший екзаменатор, якому належало виставити остаточні бали. 

Безперечно, система оцінювання відкритих завдань ще недосконала, над нею потрібно ще працювати, не варто поспішати з переходом на тотальне тестування. Слід продовжити експеримент, поступово вдосконалюючи вимоги до завдань та їх оцінювання.  

Але справа зовнішнього тестування безумовно перспективна і прогресивна. 

 

На закінчення і як аргумент на користь сказаного вище хочу запропонувати кілька фрагментів з письмового опитування учасників тестування з української мови цього року (подаю в авторській редакції). 

“Вважаю, що тестування дає більшу змогу учням розкрити свої знання української мови, адже навіть у тестах, якщо не знаєш правило, то навіть вгадати важко, це я перевірила особисто на собі. Мені подобається система оцінювання. А систему кодування, яка включає наклеювання штрих-кодів і присвоєння окремого номера, я вважаю надійним захистом від підтасовування. 

На усних іспитах з української мови дуже легко завалити абітурієнта безглуздими і важкими запитаннями, на які навіть третьокурсникам важко відповісти, а незалежне тестування – неупереджене і мені це подобається.” (Катерина М.)

 

“Я не сумніваюся в адекватності і прозорості оцінювання моєї роботи. Якщо у мене виникнуть суттєві запитання щодо моєї роботи, я можу звернутися з ними до викладачів під час апеляції… Авжеж, завдання тестування були не для першокласників: над деякими питаннями треба було добре подумати. Але суть полягає саме в тому, щоби визначити, наскільки школяр може практично використовувати мову; виявити талановитих дітей.”(Марина Б.-В.)

 

“Це просто перевірка знань. Там не можна списати і перевірка робіт виконується чесно, юо перевіряють вчителі різних шкіл, а роботи без прізвищ (закодовані). Що ж до тестової частини, то її перевіряє комп’ютер, тож сфальсифікувати неможливо.

На мою думку, це тестування має бути всеукраїнським. “Незалежне тестування” найчесніше, найсправедливіше оцінювання знань, яке є в Україні.” (Микола М.)

 

“Мені взагалі сподобався варіант зовнішнього тестування. Правда, цього разу я не встигла з тестом, і знаю, що через це матиму не ті результати, які хотілося б, або могла мати…

Готуючись до тестування, більше матеріалу повторюєш. Мені здається, що так краще оцінити, хоча дехто казав, що відповіді тесту ставили навмання. Я не думаю, що той, хто так робив, “незаконно” отримає високий бал.

А щодо тексту “Дон Кіхот…”, то це неочікувана тема, але ж головне не тема, а як людина може викласти свої роздуми і показати свої знання…

А щодо конконфеденційності, то впевнена, що результати правильні на 100%. Нікому не потрібно міняти штрих-код, або підробляти шось.” (Ліля Х.)

 

“Він (тест) охоплює всі знання з української мови, частину знань з літератури, перевіряє вміння користуватися мовою. Я щиро жалкую, що екзамени в школі не проходять за такою системою. Ніякого страху, як при усній відповіді, час подумати, можливість перевірити усі свої знання – що тут може бути негативного? Навіть інструктори були в мене милі веселі жінки, які робили атмосферу набагато легшою за напруження, що кружляє по кімнаті, у які проходить екзамен. Так чому ж хтось чимось незадоволений? Може тим, що якийсь Костик завалив би тестування з української мови?” (Анна К.)

 

“Більшість розвинених країн світу перевіряє рівень знань учнів саме за тестами. Серед них – Японія, США, Франція. Тому це чудово, що Україна засвоїла цей досвід і переходить до більш об’єктивної системи оцінювання.” (Олена К.).

Редакція порталу «Всеукраїнська експертна мережа» може не поділяти думку автора публікації. Відповідальність за достовірність фактів, наведених в публікації, несе її автор.