|
|
База знаний / Аналитика / Політика та суспільство
Рядок одного з наших неперевершених поетів-ліриків Володимира Сосюри, котрий народився в донбасівському Дебальцевому і який так багато своїх творів присвятив цій землі трудівників та мужніх людей, сьогодні викликає різні думки. Хто бував у шахтарському краї років 15 – 20 тому, той не міг не захопитися атмосферою доброзичливості й відвертості, що панувала тут. Події початку 90-х відчутно змінили ситуацію. Раніше гірник чи металург, хімік чи залізничник вважав би ганьбою наголошувати, що от, мовляв, ми – пупи землі, від нас усе залежить в Україні... Тим паче ніхто ніколи не кинув би зухвалого: «Ми утримуємо інші регіони країни». Сподіватимемося, що бурхливе в політичному відношенні сьогодення Донбасу – явище тимчасове й повернеться у край териконів та металургійних велетнів спокій та добробут, щоб, як писав у згаданому вірші Володимир Сосюра, «передать могло моє од серця слово всю велич і красу донецької землі!». Володимир Білецький – доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету, дійсний член Академії економічних наук України, НТШ, Академії гірничих наук України. Про інші посади і звання науковця йтиметься під час нашого спілкування, бо перерахування їх займе, можливо, цілу сторінку. Ще в рамках Донецького обласного Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка створили загальнообласну газету-тижневик «Східний часопис» з разовим накладом 10 тис. прим. (існувала у 1992–1996 рр.), газету «Козацький край» – для України, Кубані, Дону. На жаль ці перші наші спроби не були підкріплені фінансово і кадрово. Тому «прожили» лише кілька років. Проаналізувавши ситуацію, розробили концепцію створення в Донецьку недержавної організації – дослідно-видавничої фундації «Український культурологічний центр». 1994 року Міжнародний фонд «Відродження» надав нам стартовий грант. До першої Ради УКЦ увійшли відомі у краї активісти Товариства української мови, зокрема, диригент Василь Василенко, письменник та науковець Вадим Оліфіренко, заступник директора Донецької обласної бібліотеки Олена Башун. Із самого початку нашої роботи ми розуміли, що Україну очікує тривалий процес ринкових реформ, розвитку демократичного суспільства, інтеграції в європейський та світовий економічний, політичний, інформаційний та культурний простори. Ми бачили своїх однодумців у колах місцевої еліти та молоді. І в основу концепції «Українського культурологічного центру» як основні були покладені саме ці два вектори – формування нової української еліти і робота з молоддю. Першими кроками стало налагодження зв’язків із національно-культурними організаціями світу. Ми визначили наші першочергові цілі: розвиток культурних та інтелектуальних надбань Донбасу та дослідницько-видавнича діяльність. Здається, зробили правильно. Сьогодні основною фінансовою опорою Центру є спонсорські внески, до того ж вітчизняної ділової еліти. Водночас запорукою стабільної і результативної роботи ми бачили і бачимо професійні структури і кваліфіковані кадри патріотів-прагматиків – спокійних, виважених, компетентних, і здатних і готових до багаторічної свідомої творчої діяльності. Тому наступними нашими кроками було заснування аналітично-інформаційного видання для еліти – журналу «Схід» і «Східного видавничого дому», який повинен працювати у тандемі з «Українським культурологічним центром». У 1995 році заснували аналітично-інформаційний журнал «Схід». З 1997 року це фахове видання (за версією Вищої атестаційної комісії України) у номінаціях «економіка», «філософія» та «історія». Сьогодні в редакційній колегії «Сходу» – відомі науковці у цих галузях з усієї України. Серед них ряд провідних вчених, знаних не тільки в нашій державі: в економіці – академіки НАН України Микола Чумаченко (м. Київ), Олександр Амоша (м. Донецьк), Борис Буркинський (м. Одеса), член-кореспондент НАН України Микола Іванов (м. Донецьк), академік НАН України, доктор філософських наук, професор Мирослав Попович (м. Київ), професор філософії Ігор Пасько (м. Донецьк), доктори філософських наук: керівник Центру гуманітарної освіти НАНУ Володимир Рижко (м. Київ), ректор Економіко-правового університету Олександр Кривуля (м. Харків), Микола Кисельов (м. Київ), Анатолій Єрмоленко (м. Київ), Ніна Поліщук (м. Київ), Валентин Омелянчик (м. Київ), Віталій Заблоцький (м. Київ); доктор історичних наук, професор, ректор Запорізького національного університету Сергій Тимченко, доктор історичних наук, професор Федір Турченко (м. Запоріжжя), академік Української академії історичних наук Петро Тригуб (м. Миколаїв), доктори історичних наук Василь Пірко (м. Донецьк), Сергій Лях (м. Запоріжжя). Очолює редакційну колегію автор концепції і шеф-редактор журналу «Схід», дійсний член НТШ, академік Академії економічних наук України, доктор технічних наук, професор Володимир Білецький (м. Донецьк). Редактор журналу – Г. Сімченко (м. Донецьк). За роки діяльності журналу вдалося залучити авторитетну автуру при одночасній можливості для молодих авторів друкувати результати наукових досліджень. На сторінках журналу виступили відомі інтелектуали, політики, дипломати, бізнесмени – до того ж незалежно від «політичного табору»: Іван Дзюба, Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Юрій Єхануров, Богдан Гаврилишин (Швейцарія), Стівен Пфайфер (США), Ярослав Яцків, Дмитро Павличко, Леонід Рудницький (Німеччина), Микола Рябчук, Євген Марчук, Микола Жулинський, Степан Злупко, Валентин Ландик, Володимир Рибак, Іван Драч, Михайло Горинь, Анатолій Гриценко, Олександр Чалий, вчені, аналітики – Микола Чумаченко, Олександр Амоша, Олександр Чередніченко, Олег Романів, Євген Жеребецький, Анатолій Карась, Юрій Макогон, Василь Пірко, Роман Лях, Ігор Пасько, Віталій Заблоцький, Віктор Чумаченко (Росія), Володимир Білецький, Володимир Петровський, Микола Головко, Роман Кісь, Олександр Шевчук та ін. Географія наших авторів – всі області України, Польща, Росія, США, Бельгія, Швейцарія, Канада, Німеччина. Здається, подібного видання (мається на увазі, що журнал видає громадська організація) немає в Україні. Академік Іван Дзюба (теж наш автор) назвав «Схід» загальнонаціональним журналом. Особлива наша турбота – видавнича діяльність. Усе перелічити не можна, але, гадаю досить назвати основне: тритомні праці «Гірничий енциклопедичний словник» та «Мала гірнича енциклопедія» (2001–2007), які є, по суті, першими подібними виданням у гірництві й закладають підвалини української національної гірничої терміносистеми (презентація видань відбулася у Краківській гірничо-металургійній академії);серійні видання «Біобібліографія вчених Донбасу», «Проблеми підручника і посібника для вищої і середньої школи», «Бібліотека журналу «Схід», «Донецький вісник НТШ»; різноманітні книжкові видання, зокрема, монографії і посібники: О. Кузьменко «Поетика Василя Голобородька», В. та Св. Оліфіренки «Слобожанська хвиля», В. Пірко «Заселення Степової України у ХVІ–ХVІІІ століттях», В. Просалова «Празька школа», І. Пасько, Я. Пасько «Громадянське суспільство і українська національна ідея», В. Терещенко «Люди і події Бахмутчини», В. Соболь «Не тінями зникомими» тощо. Звичайно, це лише кілька прикладів. Адже в Донбасі активно діють також молодіжні, жіночі, наукові громадські організації. Наш край, справді, регіон ділових і талановитих людей. Візьмімо для прикладу хоча б енергійного молодіжного лідера Андрія Какушу, відомих молодих науковців Ярослава Паська, Оксану Міхеєву, Лесю Оліфіренко… – і цей ряд досить довгий. Якщо окинути поглядом усе, що сталося, то картина видається цілком зрозумілою. Згадаймо, як усе починалось, адже вже виросло покоління, яке не пам’ятає, наприклад, страйкових шахтарських комітетів Донбасу. А вони зіграли, можливо, визначальну роль у подіях періоду розпаду СРСР. До речі, що цікаво: нині в парламенті знову присутні активісти того часу... Велике, як кажуть, бачиться на відстані. Про все не скажемо, але певні тенденції окреслимо. Особливо, в гуманітарній галузі. На початку 90-х минулого століття 93 відсотки донбасівців підтримали українську незалежність. В освітньо-культурному напрямі маси виступали за співпрацю з ТУМом (Товариством української мови, пізніше з відомих причин трансформованим у «Просвіту»), тобто за відродження мови Тараса Шевченка й Лесі Українки. Усе йшло згідно з історичною логікою: проголошується незалежна Україна й починається нова сторінка її історії. Але вже тоді за революційною метушнею не було помічено різниці між гаслами Донбасу й, наприклад, Прикарпаття чи Поділля. На першому плані в Донбасі стояли соціально-економічні проблеми. Конкретно: повернення до минулої соціальної стабільності, зокрема, до досить високого за тодішніми радянськими стандартами рівня заробітних плат. А досягши цього, віддамо належне й освіті та культурі. «Романтизм» Заходу програвав «прагматизму» Сходу. Але цього ніхто не хотів помічати. Економічні негаразди лише загострювали кризову ситуацію, до якої скочувалося суспільство. Гостро постала перед Україною (як і сьогодні стоїть) проблема національного лідера. А далі – всім відомий результат. Масова участь донбасівських трудівників у заходах освітньо-культурного напряму в краї швидко трансформувалась у пасивне сприйняття будь-яких ініціатив або й простим відходом їх у тінь. Сьогодні можна говорити насамперед про активну роботу місцевої інтелігенції. Є багато фактів, над якими належить серйозно думати. Наприклад, побутує стереотипна думка «Донбас – проросійськи налаштований край». А на виборах у Донецькій та Луганській областях «Русский блок» та різні, м’яко скажемо, одіозні маргінальні політичні утворення одержують підтримку лише у піввідсотка. Як це пояснити? Або інше. Дехто у нас любить наголошувати «Донбас – суперважливий регіон України. Від його думки й поведінки залежить майбутнє нашої держави».Подивимось на це з іншої точки зору. По-перше, проблеми регіонів – не винятково українське явище. Є канадський Квебек. Є іспанська Басконія. Є італійська індустріально й економічно більш розвинена, ніж інші області, Північ. По-друге, всюди є люди, котрі егоїстично у своїх політичних та інших цілях використовують ситуації нерівномірного економічного розвитку, а отже, й рівня життя людей. Я хотів би, щоб насамперед політики ознайомилися з тим, який сьогодні вигляд мають німецький Рур чи польська Сілезія. Проблема не в регіонах, а в центрі держави, де формується її політика, виробляється стратегія на майбутнє. Є справді індустріальний Донбас, але є не менш потужні в економічному відношенні Кривбас, Волинь, Буковина, Поділля, Придніпров’я. Є потужні транспортні підприємства, є одеські, азовські морські порти, є науковий потенціал Львова, Ужгорода, Чернівців та Харкова. Є сьогодні вже європейського рівня оздоровчі центри Львівщини та загалом Карпат. Без жодної області, без єднання трудівників всіх регіонів не матиме Україна майбутнього – заможного й цивілізованого. «Гарячі голови» Донбасу не повинні забувати, що наш край – старопромисловий, а отже, потребує оновлення основних фондів. Нам потрібно освоювати сучасні технології тощо. Хто мислить сьогодні категоріями «свого хутора», той не розуміє, що проблеми і Донбасу, і всіх інших регіонів можна вирішити лише спільними зусиллями. Ось чому ми, зіткнувшись із труднощами на початку 1990-х, зосередили свою увагу на гуманітарній галузі, на просвітницькій діяльності, на видавничій справі. Бо всі наші проблеми здатні розв’язати лише підготовлені для цього кола національної еліти, насамперед, молоді науковці та фахівці (причини саме таких висновків ховаються у даних про стан освіти та культури в Донбасі, але не будемо загострювати увагу на цьому, оскільки для Донбасу є дратівливими питання, наприклад, невисокого рівня індексу людського розвитку (ІЛР) у Луганській та Донецькій областях тощо). У нас в Україні, і в цілому, і в регіонах, багато великих і малих лідерів (і таких, що ними себе хочуть бачити), які намагаються одержати результат за правилом «все і сьогодні», не вдаючись (а часто й не будучи на те спроможними) до глибокого аналізу ситуації. Разом з тим майже зовсім немає стратегічно мислячих і діючих лідерів, які планують і діють з урахуванням інтересів не «від виборів до виборів», а довгострокової перспективи. Ті пріоритети, які ми для себе визначили і над якими вже понад 15 років працюємо – формування нової української еліти і молодої генерації, – є елементом стратегічної дії. Впевнений, що системна тривала багатопланова праця на цих векторах обов’язково принесе очікуваний результат. І саме так працює Український культурологічний центр, Донецьке НТШ. Іншого шляху, як тривала, крок за кроком, часом дуже виснажлива, марудна, трудозатратна, «невдячна» робота (до «сьомого поту») з комплексної еволюційної трансформації суспільства не існує. Краплю свого внеску у цю справу ми й робимо. * * * Сказане зовсім не означає, що Володимиру Білецькому солодко живеться у тепер уже рідному для нього Донбасі (народився професор на Запоріжжі, інститут закінчував у Дніпропетровську, нинішні культурно-освітні проблеми яких дуже схожі з донецькими та луганськими). Треба мати відповідний характер і вдачу. Бо можна інколи почути: «Який компромісний цей Білецький! Діє за принципом: і вашим, і нашим». Це зовсім не так. Треба говорити: «Який дипломат» або «Який мудрий». Останні події в Україні переконують, що нам сьогодні потрібні саме такі компромісні, діяльні інтелектуали, як Володимир Білецький. Тож треба побачити й зрозуміти справжній Донбас. Не той, що збурюють виборчі перегони, що йде за псевдолідерами, а той, котрий робить усе, щоб у міста та селища шахтарського краю повернулися і добробут, і впевненість у завтрашньому дні, і віра, що Україна – це і Донбас, і Полісся, і Крим. Одне слово, «від Сяну до Дону». Портрет регіону (Донецька область) >> |
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Разработано в «ЦИРТ» |
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
© «ВЭС», 2020 |
Разработка и поддержка – Центр интеллектуальных ресурсов и технологий. © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua
|