Про пам’ятники і портрети

Коли вірити результатам опитувань наших соціологів, у Віктора Ющенка практично не лишилося шансів зберегти посаду президента після виборів 2010 року

Це ще й без того, що куці його президентські повноваження, швидше за все, спробують „покоцати” політичні конкуренти, які після голосувань 2 вересня продемонстрували, що, в чому-чому, а в питанні блокування діяльності Ющенка вони всі як один.

Необхідна передмова

Одне слово, сьогодні ми будемо виходити з факту, що Віктор Ющенко має 6 відсотків рейтингу підтримки, за умови, що його головні конкуренти, Юлія Тимошенко і Віктор Янукович мають тих відсотків від 15 до 25 (за різними джерелами). Хтось би з такими цифрами посперечався, а ми не будемо. Навіть з огляду на те, що т.з. українська соціологія вже давно і рішуче захопила плацдарми „першої найдавнішої професії”. Адже це її стараннями, починаючи ще з 2005 року, поступово, за допомогою маніпулювання громадською думкою, втягнуто на парламентський Олімп саме партії великого (олігархічного) капіталу та його обслуги. Інших там просто немає...

Власне, не будемо відволікатися. Попри те, що всілякі фігляри від політології тощо, намагаються пояснити події в Україні то нездоровими амбіціями політиків, то протистоянням ідеологій, то навіть зажерливістю наших олігархів, однак все зводиться до простої формули: „Україна є? І – Україна буде?”.

Питання це, як постало ще 1991 року, так і нависає над суспільством і понині. І ніякі гучні слова і навіть паради на Хрещатику не можуть потіснити його з позиції наріжного каменя сьогоднішнього буття. Уже навіть покриті бронзою слави провідні діячі епохи народження „нової” України (1990-1993 років), хоч і через раз, але зізнаються: незалежність тоді отримала УРСР. І далі з гіркотою: не про таку Україну ми мріяли...

Залишилося з’ясувати тільки одне: хто заважав їм, сьогодні забронзовілим, ще тоді зірвати маски з радянської номенклатури, котра під синьо-жовтими прапорами нагородила званням Героя України усіх провідних українофобів? Котра залишила практично в недоторканості осколки Радянської Армії, радянських МВС, КДБ, прокуратури, судів, Агітпропу і далі за списком? І яка зробила все, щоб закабалити Україну в енергетичній галузі. Адже коли світові гуртові ціни на бензин з квітня упали на 50 відсотків, нас це не тільки не торкнулося, але й дизельне пальне, навпаки, саме в Україні продається за неймовірними цінами. Щоб за ідеями, висунутими ще колись товаришем Троцьким, остаточно добити українське село.

Однак найголовніше „досягнення” останніх 17 років - це остаточна дезорієнтація народу, який уже втратив будь-яке бажання до хоч м’якого супротиву намаганням наступу на його фундаментальні цінності. Мова вже навіть не про духовне, а про цінності простого виживання. Ну, чи мислимо, щоб з технологіями XXI століття громадяни багатої (відповідально про це говоримо) європейської країни жили і працювали лише для того, щоб по-людськи попоїсти, купити ліків і оплатити опалення в своєму домі? Ні-ні – ще подивитися телевізор і скористатися доступними плодами чужого науково-технічного прогресу – мобілками, DVD тощо.

За 17 по-справжньому „золотих” років так і не збудоване нове українське суспільство. Є якийсь конгломерат людей, які вже толком ні в Союз, ні в Росію, ні в НАТО, ні в Європу не хочуть. Вони за деякими виключеннями вже й просто нормально жити не бажають. Бо втомилися...

А ще у нас немає нормальних профспілок. І це, повірте, набагато страшніше навіть від того, що у нас відсутні чесні суди й прокуратура, котра мала б служити закону, й чиновники, яким начебто є що втрачати, коли вони вчергове профукають свою державу. Бо відсутність елементарного профспілкового руху перетворює розрізнених людей в справжнє, вибачайте, бидло, з яким, за великим рахунком, ніхто не рахується. Розказали якусь казочку на ніч по телевізору - про світові тенденції, схлипнули, що без чергового запровадження людожерських тарифів не обійтися, і „пипл схавав”. А далі „турбуйся” за нього доплатою 3-7 гривень до пенсії, скільки заманеться...

Хоча достатньо, щоб всього три бригади іллічівських докерів притримали ахметівський метал у порту хоча б на тиждень – з конкретними вимогами до влади, і повірте, всі парламентські „кнопкодави” (Леонід Кучма явочним порядком ввів цей термін в лексику своїм останнім інтерв’ю) відразу прийшли б до тями. А так, за активних коливань світових цін на нафту (і в бік зниження теж), а, значить, і всіх енергоносіїв також, у нас існує одне, як і у радянські часи, МІНІСТЕРСТО ПІДВИЩЕННЯ ЦІН. На комунальні послуги, проїзд, хліб, воду і т.д. Які, коли вже задралися нагору, то можуть протриматися від року до п’яти, допоки знову не підвищаться.

У нас немає й НОРМАЛЬНИХ засобів масової інформації. Казки про свободу слова в далекому – до 1999 року – минулому. Сьогодні йде безпардонна маніпуляція свідомістю суспільства. І вже не тільки тенденційним запрошенням на всілякі ток-шоу та інтерв’ю добродіїв з репутацією безпринципних брехунів. Зараз, будемо вважати, що „підневільні” журналісти буквально затикають рота тим своїм гостям, чия думка випадає із узгодженого людьми, що контролюють наш медіа-простір, контексту.

Метод Суворова

Який з того всього результат? За очевидних, при підключенні хоч якогось здорового глузду, обставин вже навіть не тільки галичани, які колись 92-93 відсотками голосів обирали „патріота” Кучму, а й світила регіональної культури й науки реагують тільки на „Шановна Україно!”. Тут пригадується, як ті ж, до речі, цілком патріотично налаштовані люди, котрі ЯК І УСІ, повірили телевізору, у 1999 році пересварилися між собою. І не розмовляли один з одним вісім літ! Чому? Та тому, що одні були за „спасителя” Марчука, а інші за такого ж Удовенка. Яка між ними різниця – зважаючи на їхнє попереднє працевлаштування? Хіба що Удовенко й справді абсолютно ніякий, а Марчук „на фортепіанах грають”...

Та ж сама ситуація з „Шановна Україно!”. Хоча б методом Віктора Суворова (Резуна) можна скористатися! Головне ж бо – деталі. А вони такі. „Пресловутый” Балога чи його заступник Кислинський щось говорять то про 11 пунктів звинувачень в державній зраді, то про сім, – бери один, і відпрацьовуй. І коли ловиш їх на брехні – тільки тоді спи спокійно, бо ти 100-відсотково правий!

Ось дивись – кажуть, що так, а уряд на чолі з Юлією Володимирівною діє зовсім інакше. Ні, не діє? Все відбувається саме так, як і попереджає Балога? І в справі ЧФ навіть УХВАЛЕНИМ Кабміном рішенням чомусь ходу не дають, і щодо газового шельфу косяками надходять повідомлення, що „Нафтогаз України” веде переговори з „Газпромом”? Мало того, заговорили й про газотранспортний консорціум, який, здавалось би, поховали ще за Кучми. То може, зняти рожеві окуляри з сердечками? Ні?

Або ось чергова порція Ідеї Фікс про створення контрактної армії теж варта кількох слів. Попри намагання випросити в уряду мінімальні кошти на утримання Війська, та ще й в умовах різкого загострення міжнародної ситуації, знову лише розмови. Міністр оборони скаржиться, що задля того, щоб солдати просто не голодували, з 1 жовтня потрібно буде згорнути всі інші витрати. І тут нова „вводная” від Юлії Володимирівни: відмова від призову вже з 1 січня 2009 року. Мовляв, на все гроші є, було б бажання...

Зрозуміло, що як передвиборчий „слоган” – це класно, власне як і засіб забиття останнього цвяха в труну оборони держави. Пам’ятається, десь у 1990 році, щоб підняти свій „імідж” чи ще з якихось причин, Михайло Горбачов надумав раптово звільнити зі служби студентів вузів. Можливо, для будбату (стройбата. – рос.) – це дрібниця. Однак на флоті і в ППО бійця терпимої кваліфікації готують мінімум півроку. Як результат, найбільш підготовлені люди, котрі займали в бойових обслугах ключові посади, одномиттєво пішли додому. Мінімум три місяці армія вишкрябувалася з халепи. Тільки „три кити боєготовності”: матюки, погрози зняття з посади і „суд святої інквізиції” – парткомісії при політвідділах, які засипали війська доганами по партійній лінії, дозволили утримати ситуацію, щоб не все згоріло, не все потонуло, не все підірвалось. Нині дежа вю?

І знову про доктрину

То чому ж мовчить Президент, хто йому заважає? Заважає Конституція. Не недолуга, як хтось ще часом говорить, а добре продумана в рамках відомої доктрини російського олігарха Дерипаски. До речі, хоч інтерв’ю останнього журналу „Время Евразии” з’явилося ще 12 березня 2006 року, воно й сьогодні на виду. Жаль, що ті, кому „положено” читати, його не читають. А дарма. Змушені ще раз процитувати „класика розвинутого капіталізму”: „Мы увидели, что в смежной нам территории совершенно отсутствуют как люди эффективной бизнес-элиты, так и талантливые управленцы госаппарата... И мы приняли решение – не бросать же этот кусок суши. После этого мы начали экспорт в республику „общечеловеческих ценностей” – „свободы слова”, „плюрализма”, ну и так далее... Все балаболки, типа Савика Шустера, Сережи Доренко – все сейчас там. И так будет до тех пор, пока наши интересы не достигнут ступени эффективного управления государством Украина, а интересы наши там очень велики. Ющенко немножко заблудился, – он посчитал, что страной можно управлять с Майдана, с помощью обработанных либеральными и националистическими идеями студентов. Он ошибается, это же очевидно для профессионала. Мы покажем его ошибки”.

Здається, показали. Та й не важко було це зробити! По-перше, за умови, коли президентові держави, котра ще не має гарантованого місця під світовим сонцем, Конституцією-2004 надали функції лише класичного Сенату (Палати лордів). Тобто всього лиш гальма процесу – яке виторговує собі поступки від Палати громад перемовинами і повагою до букви закону. Сподіваючись, що й остання буде поважати. Наша ж „Палата громад”, сформована коли не за гроші „Газпрому”, то з представників рейдерських груп, плювати хотіла на закон. Звідси й усі „амбіції”...

По-друге, все відбувалося в умовах, коли на початку своєї президентської кар’єри Ющенко метався між життям і смертю, перенісши 25 операцій. Зрозуміло, що він сподівався на соратників. Серед яких – крім завчасно нафаршированих Кучмою в оточення нового президента „любих друзів”, нікого не знайшлося. Коли Ющенко трішки виборсався з хвороби, то кого активно, кого не дуже він прибрав подалі, і на весну-2007 вийшов з дієвою командою. Та з багатьох питань був втрачений дорогий час.

А що зараз? Ось Юлія Володимирівна. Коли Ющенко, поставивши на кін власну репутацію, все ж продавив перевибори і в результаті Тимошенко стала прем’єром, то яка йому шана й дяка – бачите? Те ж саме можна сказати про науковця у званні полковника Анатолія Гриценка і журналіста з досвідом парламентських сварок Юрія Луценка. Хто їх зробив міністрами оборони і МВС? І яка теж шана? Щоправда, у політиці завжди так було. Ющенка теж свого часу зробив прем’єром Кучма...

Однак все, що робиться, то на краще. Уже давно поряд з Президентом нема Порошенка, Кінаха, Мороза, тепер остаточно пояснили, ху є ху, ще троє добродіїв. Чи допоможе хоч тепер це Вікторові Андрійовичу, не заради себе, а заради України взятися, коли не за пропаганду, то хоч за контрпропаганду? Доб’є ж хор олігархічних і наближених до них телеканалів сиротину Україну!

М-да... Чи збереже Президент посаду після січня 2010 року? Сумнівно. Але й катастрофи від цього не буде. Недавно автору доводилося писати про Уінстона Черчілля. Котрий одночасно і виграв війну, і програв вибори. І не кому-небудь, а Клементу Еттлі – визнаному потім кращим прем’єром Британії XX століття. А ось Черчілля беззаперечно визнали Великим британцем XX століття. Який увійшов в історію поряд з Шекспіром, Ньютоном, королевою Вікторією, „Бітлз”. Так що: а)коли за час, котрий Віктору Андрійовичу подарувала історія, він закладе підвалини України (часто під смішки над його захопленням українською етнокультурою); б) коли після нього будь-який політик, що буде зверхньо дивитися на українців, стане приреченим на поразку; в) коли йому вдасться розвернути мізки нації в бік усвідомлення тих загроз, які сьогодні існують, то років через 50 йому збудують пам’ятники. Коли ж ні, то тільки за щасливим збігом обставин на вже зовсім нових українських грошах десь 2296 року буде і його портрет. На червінці...