Проблема жанрової трансмісії думи: від підробок до жанротворення

Народний ліро-епічний жанр думи відбив у своєму світообразі цілу низку засадничих цінностей українського народу. Природно, що увага романтиків – шукачів виявів гумбольдтівського "Volksgeist" – виявилася прикутою до кобзарської традиції

Питання народності жанрів літератури видається важливою сферою сучасного літературознавства у зв’язку із проблемністю базових понять, які перебувають у перманентній стадії активної дослідницької розробки: «жанр» (дискусії та волюнтаризм щодо визначення базового терміна української генології наголошені Н. Копистянською [15, 14-17]), «фольклоризм» (як стверджує С. Росовецький, вивчення фольклорно-літературних генетичних зв’язків на сьогодні має невтішні підсумки, що зумовлено, зокрема, і відсутністю методологічних підходів [25, 2-4]), «стилізація», «фальсифікація» тощо. Очевидна недостатність нормування теоретичних понять зумовлює пошуки у сфері впливу конкретного жанру на розвиток жанрової системи літератури (праці Н. Копистянської, Н. Тихолоз та інші).

Народний ліро-епічний жанр думи відбив у своєму світообразі цілу низку засадничих цінностей українського народу. Природно, що увага романтиків – шукачів виявів гумбольдтівського "Volksgeist" – виявилася прикутою до кобзарської традиції.

У сфері літературознавчих досліджень фольклоризму перебуває як дослідження народних за походженням жанрів, так і вивчення «розлитого» та «сюжетного» типів впливу усної словесності на індивідуальні тексти [25, 10]. Водночас, жанровий тип фольклоризму зазнає відчутного розмивання в дослідницькій рецепції, оскільки увага до стильових особливостей фольклору не вичерпує особливостей конкретного жанру. Така тенденція визначає логіку робіт В. Бойка [1], Г. Вардугіної [2], У. Далгат [5], А. Лазарева [16], частково – Д. Медриша [22] та інших. Показовим для цього напрямку є твердження останнього: «У реальну взаємодію вступають не просто елементи однієї системи, а дві цілісні і взаємозв’язані системи (напівжирний шрифт наш. – С.Ц.) – фольклор і література» [22, 5-6]. Вважаємо таке розуміння надто абстрактним і важко пристосовуваним до конкретики твору. Спираючись же на поважну традицію визначення жанру як єдиної реальності твору в літературі (М. Бахтін, Ц. Тодоров, Н. Копистянська та ін.), надалі оперуватимемо категоріями жанрового фольклоризму.

Початковий етап вивчення думи, окрім становлення уявлень про її жанрові ознаки, має одну важливу для коректної постановки питання рису: часто поєднуючи фольклористичну роботу з поетичною практикою, діячі цього часу не бачили неперехідної межі між народною словесністю і літературною творчістю. Як твердить Н. Мойл, учені початку ХІХ ст. часто виправляли зібраний матеріал, «вважаючи його невідповідним витонченим літературним смакам» («considering it unappropriate to sophisticated literary tastes») [30, 17]. Як свідчить будь-який ґрунтовний огляд історії видання фольклору взагалі і дум зокрема, практика редагування і фальсифікації народних текстів була невід’ємним атрибутом збирацької та едиційної діяльності [4; 12; 13; 23; 30].

З іншого боку, як показує досвід дослідження впливу фольклорних жанрів на літературні (зокр., аналіз казки Н. Копистянської [15, 87-92] та Н. Тихолоз [26, 49-50] ), проміжною ланкою між народним та власне авторським твором, яка забезпечує трансмісію жанрів між системами, є саме редакційна та видавнича обробка. В історичному аспекті фольклорно-літературна інтегральність перших записів є своєрідним поверненням до самих джерел літератури, що визначаються як єдність носія фольклору та його записувача [25, 9]. У світлі зазначеного видається доцільним охарактеризувати особливості перших двох елементів співвідношення «редагування («фальсифікація»)» – «стилізація» – «жанр». Особливості неусвідомлених/невизнаних змін фольклорного слова, як припускаємо, можуть підказати, який елемент структури жанру від самого початку парафольклорного освоєння підлягав змінам; відповідно, екстраполяція цих змін та врахування історико-літературного і біографічного контекстів допоможуть вийти на специфіку автономного – вже літературного – жанротворення.

Проблема розмежування фальсифікації і стилізації під кутом зору авторства та літературознавчої стилістики може видаватися надлишковою: в обох випадках маємо справу з явищем рецепції народної стилістики та сюжетики в індивідуальній творчості, проте історико-літературна значущість та культурне підґрунтя принципово різняться. Серйозної спроби визначити фальсифікацію як феномен донині не зроблено, оскільки саме поняття, конотоване негативно, вважалося самозрозумілим; достатньо влучна дефініція Л. Зуковіча [6, 369] спирається виключно на адаптацію загальномовного розуміння терміну до фольклористичної сфери.

Фальсифікація сама по собі є достатньо цікавим і дискусійним явищем, що викликає низку проблем, які можна звести до двох груп: едиційних (короткий огляд питань наводить С. Мишанич [23]) та історико-фольклористичних (після нищівних відгуків класиків фольклористики ХІХ ст. з’являються вимоги вчених, зокрема О. Романця, Б. Кирдана, С. Мишанича, переглянути спадщину записувачів, які здобули у ХІХ ст. репутацію фальсифікаторів, і відмовитися від однозначних суджень).

Дослідження продуктів такої діяльності з літературознавчого боку передбачає визначення історико-літературного контексту. Естетичним підґрунтям фальсифікацій був „синдром Джеймса Макферсона» (В. Івашків), «оссіанізм» (І. Лімборський), або «фольклористичний преромантизм» (М. Яценко); парадигматичними для цього явища вважаються «Твори Оссіана» Дж. Макферсона, які автор намагався видати за поеми легендарного барда ІІІ ст. Джерелом для створення поем послужили наукові студії самого Дж. Макферсона у сфері гельського фольклору [20, 110]. Загальна характеристика контексту та мотивів «осіанізму» у слов’янській культурі наведені і проаналізовані В. Івашковим [8; 9] та Л. Лаптевою [17]. Як твердить М. Яценко, представники цього напрямку орієнтувалися на реабілітацію середньовічної народної поезії, у чому наближалися до концепції Й. Г. Гердера та штюрмерів [29, 8-9]. Уявлення про занепад героїчної народної творчості склалося в основному саме на підставі ідеалізації минулого та поезії цього минулого. У цьому зв’язку доцільно згадати характеристику М. Цертелевим сучасного йому стану дум: «Це потворні руїни, що свідчать про красу зруйнованої будівлі» [28, 5].

Основною причиною появи фальсифікованих творів у фольклористиці прийнято вважати прагнення видавців та їх дописувачів поповнити зруйновану, на їх думку, цілісність епосу; у цьому зв’язку доцільно згадати погляди Ф. Колесси: «Фальсифікатори старалися головно заповнити чимось недостачу народних пісень і дум, що освітлювали б козацько-польські війни до Хмельницького» [14, 157]; І. Айзенштока: «Ці фальсифікати повинні були заповнити неминучі пробіли в обіцяному читачам послідовному викладі подій» [цит. за: 12, 104-105]. Яскравим підтвердженням таких міркувань уважаємо своєрідну сповідь П. Куліша, який у 1874 році виступив від імені усіх фальсифікаторів із промовою-самовиправданням, ключовою тезою якої були слова, наведені Оленою Пчілкою: «Вони (фальсифікатори – С.Ц.) самі прикрашали народню поезію, щоб бачити її ще кращою, самі вливали в неї те, що прагнули в ній бачити» [4, LVII]. Ключовим історико-культурним концептом авторів фальсифікацій, як переконує аналіз загальноєвропейських закономірностей, є своєрідне «заповнення лакун» національної усної словесності, оскільки в романтичній парадигмі «неповнота» (у порівнянні із зарубіжжям або з умоглядним ідеальним станом давньої словесності) записаного матеріалу сприймалася як «справжнє нещастя» [17, 67]. Іншим аспектом появи фальсифікатів було пробудження національно-визвольних рухів у Європі і, відповідно, потреба пошуків обґрунтування боротьби в духові народу; цю проблему закцентував О. Пипін: „…було платонічне прагнення… підняти народне почуття нагадуванням про славне минуле, і для цього останнього могли бути особливо діяльними які-небудь поетичні твори цієї старовини, але їх не було – і вони були створені фальсифікацією» [цит. за: 9, 522]; національно-патріотичні завдання вважає причиною появи подібних видань В. Івашків, який відзначає високий ступінь зв’язку між пробудженням націй та діяльністю Дж. Макферсона [8, 68-69].

Критеріїв аналізу фальсифікації у літературознавстві чи фольклористиці не вироблено. Причини цього, як видається, цілком об’єктивні: це явище та його продукти сприймалися однозначно як негативні, і цінні лише як артефакти історії становлення науки (для літературознавства критерієм неґації стала відсутність оригінальності, для фольклористики – порушення принципу народності та органічного зв’язку з побутом), натомість значну увагу приділено пошукові тих рис, які відділяють їх від питомо народних. Власне, і у цій сфері вчені часто керуються суб’єктивними чинниками [23, 119].

Фальсифікація зорієнтована на максимальну наближеність твору до народного, оскільки має на меті «покращити» народну поезію, а не збагатити особистий доробок; вочевидь, наближення відбувається за умови неприсутності автора у творі (за Д. Ліхачовим, автор відсутній у фольклорі не внаслідок забуття особи, а як результат його надлишковості з точки зору поетики [19, 237]). Однак саме авторське втручання уможливлює відокремлення фальсифікатів від народних творів. Вчені вважають, що недостатня обізнаність у народнопоетичній мові (Ф. Колесса, М. Плісецький), незнання закономірностей думового віршування (Ф. Колесса), особливості суспільних та історичних поглядів у структурі світообразу та інші ознаки дали підстави виокремити стабільну групу підроблених дум.

Як зауважує Р. Кирчів, в романтичній естетиці поняття фольклоризму зазнало порівняно швидких еволюційних змін [13, 10]. Уже на етапі становлення українського романтизму заклалося і пізніше вийшло на перший план розуміння естетичної досконалості народного слова, що вивершилося у проголошенні «тогочасного літературного процесу продовженням фольклоротворення в нових історичних умовах вже окремими митцями, але від імені народу й у народному дусі» [10, 29]. Перехід від волюнтаристського доповнення фольклору шляхом підробок до свідомого розвитку народнопоетичних традицій характеризується незначним ступенем художньої обробки текстів на рівні «свавільних махінацій з фольклором» [13, 37-38], чим, по суті, недалеко відходить від фальсифікації. Однак зміна естетичних принципів оцінки народної творчості дає підстави говорити про стилізацію як наступний етап авторського опрацювання усної традиції.

Стилізацію визначають як відтворення стилю, що передбачає підкреслення характерних рис відтворюваного об’єкта. Причому таке розуміння властиве як загальномовній, так і специфічно мистецтвознавчій інтерпретації поняття [3, 336; 21, 655]. Стилізація – явище імперсональне у своєму підґрунті. В’яч. Іванов, зокрема, прямо пов’язував невизначеність художнього обличчя митця і його розвиток у напрямку до стилізації [7, 617].

У радянському літературознавстві поняття стилізації мало виразний негативний характер; знаковою в цьому плані є стаття З. Кедриної, один із підрозділів якої авторка промовисто називає «Стилізація прикриває порожнечу» [11, 177]. Такий напрямок розробки поняття зумовлювався методологічною настановою перевірки літературознавчих явищ життєвою правдою [11, 173-174]. На думку авторки, стилізація авторського твору під народний несумісна із засвоєнням новотвором народного духу і світогляду. До такого висновку приводить твердження про стилізацію як «наслідування формальних особливостей чужого стилю» [11, 174]. Простежується суголосність поглядів З. Кедриної із думками В’яч. Іванова щодо зв’язку потреби у стилізації з відсутністю самостійної «поетичної думки». Характерним є вироблення позитивно конотованої опозиційної пари до ідеологічно хибної стилізації: нею стає народність, яка синтезує творче освоєння прийомів народної поетичної мови та відбиття духу широких мас [11, 175]. Аналогічний погляд підтриманий авторами «Літературної енциклопедії» (1925-1939), де також «внутрішню порожнечу» відзначено як передумову виникнення стилізації [18, 37]. Разом із тим, у статті наявні цінні спостереження щодо близькості стилізації та підробки і спроба розмежувати стилізацію з одного боку та наслідування, епігонство, пародію і традицію з іншого [18, 36-37]. Важливим є зауваження про закономірний зв’язок стилізації та ретроспективізму [18, 36].

Значно розширює поняття фольклорної стилізації Є. Мущенко, визначаючи її як різновид літературного жанру (зокрема, фольклорна стилізація оповіді є різновидом літературної оповіді, яка вийшла з відповідного фольклорного жанру та самостійно розвивалася). Стилізація в концепції автора включає не тільки формальні, але й смислові аспекти наслідування (історичність, психологізм) [24, 90]; порівнюючи літературний жанр та фольклорно-стилізований різновид, Є. Мущенко помічає у другому стилістичну рівність мовлення та принципову взаємопроникність монологу оповідача та слів персонажів [24, 95].

Стилізація в розумінні А. Ткаченка входить до ширшого поняття інтертекстуальної взаємодії на рівні тексту [27, 292]. При цьому автор послідовно використовує це поняття у двох контекстах: перекладацькому [27, 19] та на позначення процесів впливу фольклору на літературу [27, 185, 265, 269].

У процесі аналізу літературних дум слід, вочевидь, враховувати міру присутності стилізаційних тенденцій, визначаючи їх як прагнення стилістично наблизити твір до жанру народної думи. Певною мірою антитетичним напрямком пошуків, відповідно, постає з’ясування початків автономного (літературного як не-фольклорного) жанротворення, тих особливостей стилю та світообразу, що зумовлюють своєрідність цього жанру в письменстві.

Пошук творів, які можуть бути віднесені до жанру літературної думи у його нестилізованому різновиді, як видається логічним зі сказаного вище, повинен ґрунтуватися на врахуванні: 1) проблематичності жанрової чистоти (з метою запобігти абсолютизації фольклорних жанрових параметрів та міри їх збереження у літературі); 2) неприпустимості розмивання жанру літературної думи (у випадку недотримання вимоги виникає небезпека неможливості чіткої дефініції змісту генологічного поняття за рахунок розширення обсягу). Очевидно, що саме у визначенні гіпотетичного кола власне літературних дум важливою ознакою є авторська жанрова атрибуція, виражена в назві тексту, оскільки вона може вказувати на „ту жанрову ознаку, яку автор уважає головною у своєму творі і яка спрямовує читача в певне русло рецепції» [26, 15]. Якщо прийняти, що назва із генологічним смислом є „запрошенням до дуже цікавих спостережень» (Н. Копистянська), то очевидною стає потреба у встановленні відносної дистанції між світообразом та стилем таких творів та цими ж параметрами народної думи з одного боку та літературних жанрів з іншого. Відсутність ознак стилізації (за умови збереження якісно іншого зв’язку з фольклорним ліро-епосом) та віддаленість від параметрів відомих літературних жанрів дає підстави говорити про належність твору до жанру літературної думи.

Перспектива розвитку заявленої проблеми, як видається, полягає у двох основних напрямках: по-перше, накреслений напрямок генезису літературного жанру може в подальшому екстраполюватися на інші народні за походженням; по-друге, на основі визначеного підходу доцільно продовжити виділення питомо літературних ознак думи, які сформувалися вже у письменстві.

Література:

1. Бойко В. Поетичне слово народу і літературний процес. Проблема фольклорних традицій в становленні української радянської поезії. – К.: Наук. думка, 1965. – 336 с.
2. Вардугина Г. Фольклоризм как элемент поэтики А.И. Куприна. Вопросы типологии и эволюции: Автореф. …канд. филол. наук. – Челябинск: Б.и., 1996. – 20 с.
3. Восточнославянский фольклор: Словарь научной и народной терминологии. – Мн.: Навука і тэхніка, 1993. – 478 с.
4. Грушевська К. Збирання і видавання дум в ХІХ і в початках ХХ віку // Грушевська К. Вибрані праці: У 3 т. Т. 1. – Донецьк: Норд-прес, 2006. – С. ХІІІ-ССХХ.
5. Далгат У. Литература и фольклор. – М.: Наука, 1981. – 303 с.
6. Зуковић Љ. Кривотворење у народној књижевности. Начин и смисао // Научни састанак слависта у Вукове дане. – 1980. – № 9. – С. 369-381.
7. Иванов Вяч. Манера, лицо, стиль // Иванов Вяч. Собр. соч. Т.2. – Брюссель: Foyer Oriental Chretien, 1974. – С. 615-626.
8. Івашків В. Пантлеймон Куліш і його спроба поетичної історії України: епопея „Україна» та „книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Львів: Львівіський НУ ім І. Франка, 2006. – С. 64-98.
9. Івашків В. Творча діяльність Пантелеймона Куліша 1840-х років і фольклор // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Зб. наук. праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. – Ч.2. – Львів: Світ, 1999. – С. 517-526.
10. Історія української літератури ХІХ ст. / За ред. М. Жулинського. Кн. 1. – К.: Либідь, 2005. – 656 с.
11. Кедрина З. Стилизация и народность // Литературный критик. – 1939. – № 10-11. – С. 173-186.
12. Кирдан Б. Собиратели народной поэзии. Из истории украинской фольклористики XIX в. – М.: Наука, 1974. – 279 с.
13. Кирчів Р. Український фольклор у польській літературі (Період романтизму). – К.: Наук. думка, 1971. – 275 с.
14. Колесса Ф. Українські народні думи. – Львів: Друкарня Ставропігійського ін-ту, 1920. – 158+VIII с.
15. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.
16. Лазарев А. Типология литературного фольклоризма: На материале истории русской литературы – Челябинск: Урал. гос. ун-т, Челяб. гос. ун-т, 1991. – 96 с.
17. Лаптева Л. Краледворская и Зеленогорская рукописи и их оценка в России XIX и начала XX вв. // Studia slavica. – 1975. – 21. – Р. 67-94.
18. Литературная энциклопедия: В 11 т. Т. 11 / Под. ред.
А. Луначарского. – М.: Худож. лит., 1939. – 824 с.
19. Лихачев Д. Поэтика древнерусской литературы. – М.: Наука, 1979. – 360 с.
20. Лімборський І. Преромантизм в українській літературі // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 4-5. – С. 104-115.
21. Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром’як, Ю. Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – 752 с.
22. Медриш Д. Литература и фольклорная традиция. Вопросы поэтики. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1980. - 296 с.
23. Мишанич С. Принципи наукового видання повного зібрання українських народних дум. Проблеми текстології // Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. Т. 1. – Донецьк: ДонНУ, 2003. – С. 110-143.
24. Мущенко Е. Литературный сказ как фольклорная стилизация // Поэтика литературы и фольклора. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1979. – С. 85-95.
25. Росовецький С. Фольклорно-літературні взаємозв’язки: генетичний аспект: Автореф. дис. ... д-ра філол. наук: 10.01.01, 10.01.07. – К.: КНУ, 2004. – 28 с.
26. Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). – Львів: ТзОВ «Поліграфія», 2005. – 316 с.
27. Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К.: ВПЦ „Київський університет», 2003. – 448 с.
28. Цертелев Н. Рассужденіе о старинныхъ малороссійскихъ пъсняхъ // Опыт собрания старинныхъ малороссійскихъ пhсней. – СПб.: Типография Карла Крайя, 1819. – С. 1-17.
29. Яценко М. Українська романтична поезія 20 – 60-х років ХІХ ст. // Українські поети-романтики: Поет. твори / Упор. М. Гончарука. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 5-36.
30. Moyle N. Ukrainian Dumy – Introduction // Ukrainian Dumy: Editio Minor. – Toronto – Cambrige, 1979. – P. 8-21.

Сергій Цікавий,
аспірант кафедри історії української літератури і фольклористики Донецького національного університету

Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка,
Література, т. 23