Стратегія інноваційного розвитку економіки України

На основі аналізу сучасного стану вітчизняної економіки та національних економік успішних країн світу, зокрема Німеччини та Японії, які у 50-х роках минулого століття розпочали відбудову своїх економік і досягли феноменального економічного розвитку, сформульовано уроки для України. Зосереджено увагу на стратегії інноваційного розвитку економіки, взаємопов’язаності і комплексності проблем, які стоять перед країною.

Українська економіка: що у доробку і «стратегічному портфелі»

Визначення напрямків поступу, стратегії розвитку завжди пов’язане з аналізом пройденого шляху і реальної «відправної точки» – тобто того стану, в якому перебуває та чи інша економіка.
Україна сьогодні – розвинена індустріально-аграрна країна зі складним комплексом галузей важкої, харчової, легкої промисловості і багатогалузевим сільським господарством. Основні галузі промисловості: машинобудування, хімічна, нафтохімічна, гірничодобувна, металургія, а також літакобудування та космічна галузь. Україна – транзитна держава через яку проходить 5 з 10 міжнародних транспортних коридорів Європи. Розвинені всі сучасні види транспорту – залізничний, автомобільний, річковий, морський, трубопровідний та повітряний. Головні морські порти: Одеса, Іллічівськ, Херсон, Ізмаїл, Маріуполь, Керч. Основна водна артерія – Дніпро, судноплавні також Десна, Прип’ять, Дністер, Дунай.

Макроекономічна інформація по Україні за різними джерелами має певні відмінності, що, імовірно, пов'язано з різними методиками оцінки показників та перехідним процесом в самій країні https://obzorbankov.com.ua/economy-ukraine.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A., 2001]: ВВП – $ 42 млрд. Темп зростання ВВП – (-1,7%). ВВП на душу населення – $ 837. Прямі закордонні інвестиції – $ 336 млн. Імпорт (нафта, природний газ, автомобілі, текстиль, одяг, ліс і папір) – $ 36 млрд. (г.ч. Росія – 48%; країни ЄС – 22%). Експорт (метали, машини і сільгосппродукти) – $ 34 млрд. (г.ч. Росія – 23%; країни ЄС – 16%).

За даними [Звіту Програми Розвитку ООН (2003)]: номінальний ВВП України (1990…1995 – млрд. крб., 1996…2001 – млн. грн.): 1990 – 167; 1995 – 5 451 642; 1996 – 81 519; 1997 – 93 365; 1998 – 102 593; 1999 – 130 442; 2000 – 170 070; 2001 – 201 927. Темп зростання ВВП (%): 1995 – (-12,2); 1996 – (-10,0); 1997 – (-3,0); 1998 – (-1,9); 1999 – (-0,2); 2000 – (5,9); 2001 – (9,1). ВВП на душу населення у 2001 р. $ 760. Прямі закордонні інвестиції – $ 4,4 млрд. (2001). Імпорт – (-54,4 % ВВП). Експорт – 56,1 (% ВВП). Структура виробництва у 2001 (% додаткової вартості): промисловість – 35,0; сільське господарство – 16,6. Рівень інфляції – 6,1 % (2001). За даними [Mining Annual Review 2002] ВВП в Україні за 2001 р. виріс на 9%, що корелює з даними ООН.

Розквіт Київської України-Руси у 9-11 ст. обумовлений г.ч. її вигідним географічним положення на перехресті торгових шляхів і зв'язками з країнами Зах. Європи, Півночі і Півдня. У 12 ст., після перекриття кочовиками торгового шляху по Дніпру «з варяг в греки», стався розпад Київської Русі на незалежні князівства. Виснажена міжусобицями, нападами половців, монголо-татар, поляків і литовців, вони стали околичними землями інших, більш могутніх держав. Зруйнована економіка була відновлена лише у 15-16 ст. як частина аграрного господарства Польського королівства, а потім польсько-литовської Речі Посполитої. Після інтеґрації з Російською імперією у 17-18 ст. Україна стала головною житницею Росії. У кінці 19 ст. Донецький басейн (Донбас) перетворився в головний гірничодобувний і металургійний центр України, а Одеса стала її головним морським портом. При радянській владі Україна зберегла статус розвиненого аграрного і гірничодобувного регіону. Крім того, розвинулася обробна промисловість, транспорт і сфера послуг. Незважаючи на значне руйнування під час Другої світової війни, Україна залишилася однією з найбільш розвинених республік СРСР.

Згідно із західними оцінками, національний прибуток України на душу населення в 1970-х роках був вищим, ніж в Італії. У кінці 1970-х років зростання припинилося, в 1980-х роках почався спад, а після 1990 вибухнула економічна криза. Зниження національного прибутку становило 11-15% на рік в 1991-1994; у 1995 валовий національний продукт становив 2400 дол. на душу населення. Результатом гіперінфляції стало майже повне руйнування в 1993-1994 економіки країни, до 1997 інфляцію вдалося припинити, але середньомісячний прибуток громадян становив 90 дол. У 1997 чисельність трудових ресурсів становила 22,6 млн. чол. У галузевій структурі зайнятості переважає сфера послуг – 49%. У промисловості і будівництві зайнято 30%, в сільському, лісовому і рибному господарстві – 21%. Загальне число безробітних в 1998-1999 досягло 2 млн. чол. У пошуках роботи до 7 млн. чол. покинули країну (т.зв. “четверта хвиля” трудової еміграції).

У період існування СРСР економіка України була підлегла диктату Держплану СРСР, який спільно з українським Держпланом розробляв п'ятирічні плани її розвитку як інтеґральної частини радянської економіки. Українські підприємства були підлеглі союзним міністерствам у Москві або республіканським міністерствам у Києві. Після 1991 підприємства, незважаючи на приналежність, що збереглася формально до державної власності, потрапили під контроль своїх директорів. До 1996 біля 6 тис. середніх і великих підприємств стали акціонерними товариствами, а до 1998 було приватизовано 45 тис. невеликих підприємств і майже 99% магазинів роздрібної торгівлі, підприємств торгівлі і сфери послуг.

В Україні виділяють три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Центрально-Західний і Південний. У першому зосереджені підприємства гірничодобувної, металургійної, хімічної і важкої промисловості. У другому – обробна, легка і харчова промисловість. У Південному районі переважають суднобудування, портове господарство й індустрія відпочинку. Повсюдно сприятливі умови для сільського господарства. Західні і центральні області України спеціалізуються на технічних і харчових культурах (цукровий буряк, хміль, кукурудза, картопля), в південній Україні переважає зернове господарство і садівництво, біля великих міст розвинене овочівництво.

Великі металургійні заводи споруджені в Запоріжжі, Маріуполі, Дніпропетровську, Донецьку, нафтопереробні заводи є в Херсоні, Одесі, Дрогобичі, Кременчуці, Лисичанську. На Донбасі і в Придніпров'ї розвинена хімічна промисловість, яка продукує соду, сірчану кислоту, добрива, синтетичні смоли, пластмаси, волокна, шини і різні хімікати. Україна виробляє також обладнання для важкої промисловості, енергетики (електромотори, турбіни, потужні трансформатори), залізничного транспорту (локомотиви, вантажні вагони), гірничодобувної промисловості (екскаватори, бульдозери, вугільні комбайни), автотранспорту (вантажні машини, автобуси, легкові автомобілі), цивільної авіації (пасажирські літаки, авіаційні двигуни) і сільського господарства (трактори, сільгосптехніка). Крім того, виготовляється широкий спектр побутової, а також комп'ютерної техніки. Космічні технології і озброєння – важливий напрям розвитку машинобудування України. Військово-промисловий комплекс на початку 1990-х років давав біля 1/4 обсягу промислового виробництва України. Промисловість будівельних матеріалів виробляє цемент (5 млн. т в 1997), залізобетонні конструкції, ізоляційні, облицювальні і стінові матеріали, асбесто-цементні вироби і шифер, силікатне скло, кераміку і фаянс. За період з 1918-1980 біля 62% всіх капіталовкладень було направлено в будівництво.

Землеробство і скотарство – традиційний вид занять населення країни з часів Трипілля (4-2 тис. р. до н.е.). Сприятливі кліматичні умови і ґрунти України забезпечують відносно високу врожайність. У 1985 УРСР дала 46% всієї пшениці, 56% кукурудзи, 60% цукрових буряків, 50% соняшника в СРСР. Виробництво яловичини становило 24% від загальносоюзного. У подальші роки сільськогосподарське виробництво України стало знижуватися: в 1991 (1997) Україна виробила 38,7 (35,4) млн. т зерна, 36,3 (17,5) млн. т цукрового буряка, 4,1 (1,9) млн. т м'яса і 22,7 (13,7) млн. т молока. Скорочення виробництва пов'язане з дезорганізацією господарства, скороченням ринку збуту сільськогосподарської продукції і зростанням конкуренції з боку зарубіжних товаровиробників. У 1976 улов риби в Україні становив 1,1 млн. т (12% від загальносоюзного), в 1991 – 816 тис. т. 1890-х роках 18% території України було покрито лісами. Знищення лісів протягом двох світових воєн, хижацька експлуатація в царський час і при Габсбургах, але особливо при радянському режимі, привели до скорочення площі лісів до 13% на початку 1990-х років. У 1991 (1997) було вироблено 8 (5) млн. кубометрів лісоматеріалів, 353 (88) тис. т паперу, 463 тис. т картону.

Приватизація сільгоспугідь стала однією з головних цілей, поставлених Українською державою після 1991. Перешкоди на шляху приватизації землі вельми значні: сільське населення (в основному жінки), що постаріло, недостача капіталу у селянства, відсутність допомоги держави. До січня 1998 на Україні було майже 36 тис. приватних селянських господарств і 8 тис. великих колективних господарств.

Україна має значні запаси кам'яного вугілля (Донецький і Волинський басейни) і бурого вугілля (Дніпровський басейн); невеликі родовища нафти і природного газу розташовані в Прикарпатті і на північному сході республіки. Ці енергетичні ресурси використовуються на великих ТЕС, (Вуглегірська, Криворізька, Бурштинська, Змієвська, Курахівська і інш.). На Дніпрі побудований каскад ГЕС (Каховська, Дніпровська, Канівська, Київська і інш.). Понад 30 % електроенергії в Україні дають АЕС (Рівненська, Запорізька, Південно-Українська і інш.). Власні паливні ресурси забезпечують лише 58% потреб України, інша їх імпортується (г.ч. з Росії і Туркменістану).

У 2001 р. структура споживання електроенергії та палива: 135,8 млрд. кВт•год. Вугілля та продукти його переробки – 64,2 млн. т; природний газ – 65,8 млрд. куб.м; нафта і газовий конденсат – 16,9 млн. т.

Назагал треба констатувати, що сьогодні попри спроби вироблення певних стратегічних ліній (остання – т.зв. «Український прорив») стратегії розвитку національної економіки реально немає. Це і актуалізує мету нашого подання – аналіз просунутих світових національних економік і формулювання певних уроків для України.

Приклади успішних стратегій національних економік: Німеччина та Японія

Ці два проклади обрані нами з декількох причин. По-перше, Японія і ФРН займають після США відповідно 2-е і 3-є місце серед найбільш розвинених країн світу. По-друге, це економіки, феноменально успішний розвиток яких протікав після економічних катаклізмів, власне політичного і економічного колапсу спричиненого поразкою Німеччини і Японії у Другій світовій війні. По-третє, це власне національні економіки, які «знайшли себе» у глобальному світі.

Німеччина

Німецьку економіку вважають організованою за принципом «соціальної ринкової економіки» (термін введено Мюллер-Армаком), домінантами якої є принципи свободи на ринку і соціального балансу. Ця концепція була розроблена для відновлення Федеративної Республіки Німеччина після Другої світової війни як альтернатива державному регулюванню економіки.

Соціальна ринкова економіка Німеччини забезпечила в певних рамках вільні дії ринкових сил при одночасній неприпустимості антисоціальних рецидивів ринку. Це обумовлює умови, в яких пропозиція і асортимент товарів росте, виробникам вигідні інновації, прибутки і прибуток розподіляються відповідно до індивідуальних досягнень. Одночасно не допускається надмірна концентрація ринку і забезпечується участь працівників в прийнятті основних економічних рішень і тим самим їх причетність до досягнень суспільства.

Державні інституції створили законодавче поле для функціонування конкуренції і гармонізації різних інтересів, а також суспільну атмосферу, яка мобілізувала людей до ділової та соціальної активності.

Перелічимо основні елементи німецької концепції соціальної ринкової економіки:

1. приватна власність на засоби виробництва і вільне ціноутворення;
2. створення умов для конкуренції і забезпечення конкуренції;
3. забезпечення повної зайнятості населення;
4. свобода зовнішньої торгівлі, вільний валютний обмін;
5. стабільна валюта;
6. соціальна безпека, соціальна справедливість.

При цьому соціальна справедливість забезпечувалася шляхом проведення державою заходів щодо перерозподілу в формі надання соціальною допомоги, соціальних пенсій, субсидій, дотацій, прогресивної шкали прибуткового податку і т.д., через систему соціального забезпечення: пенсійне, медичне страхування, страхування по безробіттю і по відходу, від нещасного випадку; через трудове і соціальне законодавство.

Яких успіхів досягла німецька економічна модель? Провідне місце в економіці займає металургійна, хімічна, машинобудівна, харчова, суднобудівна, текстильна, нафтопереробна промисловість. Розвинені всі види сучасного транспорту. Мережа залізниць, автобанів, трубопровідного транспорту.

За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A., 2001: ВВП – $ 2500 млрд. Темп зростання ВВП – 2,7%. ВВП на душу населення – $ 31141. Прямі закордонні інвестиції – $ 67 млрд. Імпорт – $ 572,7 млрд. (г.ч. Франція – 11%, США – 8,2%, Нідерланди – 8%; Італія – 7,7%; Великобританія – 6,8%). Експорт – $ 607,8 млрд. (г.ч. Франція – 11,1%; США – 9,4%; Великобританія – 8,6%; Італія – 7,4%; Нідерланди – 6,8%). Велика частина експорту ФРН в 1997 припадала на транспортні засоби (17,8%), продукцію машинобудування (14,7%), електротехніки (13,1%), хімії (13,2%), товари широкого споживання (10,6%). У структурі імпорту на ці категорії товарів припадало відповідно 10,8%; 5,6%; 11,4%; 9,2% і 14,9%. На сільськогосподарські і продовольчі товари (в тому числі напої і тютюнові вироби) припадало 9,8% імпорту, на паливо – біля 8%.

Частка обробної промисловості в структурі валового національного продукту (ВНП) ФРН в 1995 становить біля 34%, а її питома вага в загальній структурі зайнятості в економіці – 37%. Як і в інших економічно високорозвинений країнах, в ФРН число зайнятих в промисловому секторі її господарства, досягши піку в післявоєнний період, потім неухильно скорочувалося, в кінці ХХ ст. в ньому працювало менше працівників, ніж в т.зв. третьому секторі – фінанси, адміністрація і менеджмент, послуги – 60% зайнятих. Однак деіндустріалізація протікала тут не так швидко, як в інших країнах ЄС.

Німеччина займає 5-е місце в світі з виробництва сталі. Однією з опор економіки ФРН є багатогалузеве машинобудування. Розвинута аерокосмічна промисловість. ФРН належить до числа найбільших продуцентів та експортерів електротехнічного і електронного обладнання. Німеччина має в своєму розпорядженні високорозвинене приладобудування; особливо це торкається оптики і точної механіки. ФРН має провідні текстильні центри. Обсяг сільськогосподарського виробництва в ФРН складає 1,5% від ВВП країни. У 1996 країна імпортувала сільськогосподарських продуктів приблизно на 68 млрд. марок (10,6% від всього імпорту), експорт становив 39,5 млрд. марок (5,4% від всього експорту).

Паливно-енергетичний баланс ФРН на початку ХХІ ст. (2001): нафта – 38.5%; природний газ – 21.5%, кам'яне вугілля – 13.1%; ядерна – 12.9%; лігніт – 11.2%; гідро- і аероенергія – 0.8%, інші джерела – 2.0%. У абсолютних цифрах ФРН споживає (2001): нафта – 190.3 млн. т. вугільного еквівалента (+1.6% до 2000), природний газ – 106.6 млн т. вуг. екв. (+4.3%), ядерна енергія – 63.7 млн. т.вуг. екв. (+1%), лігніт до 55.6 млн. т. вуг. екв. (+5.3%), гідро- та аероенергія – до 3.8 млн. т.вуг.екв. (+5.6%) і змішані джерела енергії – 9.9 млн. т. вуг. екв. (+5.3%); кам'яне вугілля – 65.0 млн. т .вуг. екв. (-5.1%). До 2020 р. прогнозується зростання вироблення електроенергії на вугільних електростанціях.

Японія

Після поразки у Другій світовій війні 1945 р. Японія обрала планово-ринкову модель реформування економіки, яка характеризувалася наступним:

1. Примат задач розвитку виробництва над іншими задачами, в тому числі і фінансовою стабілізацією. Відмова від сліпого слідування законам так званого вільного ринку. Замість подолання тогочасної гіперінфляції, яка мала місце у країні зусилля були зосереджені на відновленні зруйнованого війною виробництва, якому надавалися дешеві і цілеспрямовані кредити. У результаті вже до 1949 року японське промислове виробництво було відновлене на 80 – 100 %.

2. Пріоритет розвитку наукоємних виробництв. Спрямування урядової політики на розвиток науки і техніки, організацію підготовки висококваліфікованих робочих кадрів, а також на промислове будівництво.

3. Тривале збереження жорсткого державного контролю за зовнішньоекономічною і валютною діяльністю. Тільки, досягши конкурентоздатності своєї промисловості і міцності національної валюти, Японія поступово відійшла від подібного жорсткого контролю.

4. Жорсткий і послідовний захист національного капіталу в сфері виробництва, в банківській справі і інших сферах. Перевага віддавалася не стільки імпорту іноземного капіталу, скільки імпорту передової іноземної технології.

5. Потужний захист власного сільського господарства за допомогою субсидій, протекціоністської політики.

6. Експортна спрямованість економіки при сильній внутрішній конкуренції між виробниками продукції.

Сьогодні Японія – одна з найрозвиненіших індустріально-аграрних країн світу. За розміром ВВП і обсягом промислового виробництва Японія до останнього часу займала 2-е (після США) місце серед країн світу. Вона випереджає інші азіатські держави за рівнем розвитку промисловості, основні галузі якої: чорна та кольорова металургія, силове електричне обладнання, суднобудівна та автомобільна промисловість, електронне та електрокомунікаційне обладнання, приладобудування, нафтохімічна, харчова, текстильна та легка промисловість.

Така політика дала феноменальні позитивні результати. У післявоєнні десятиріччя, принаймні до 1973, темпи економічного зростання були надзвичайно високими: в середньому бл. 10% на рік в 1955-1973. До кінця 1973 траплялися окремі короткочасні спади до 4-6%. У подальші роки, внаслідок різкого стрибка цін на імпортну нафту, середньорічні темпи зростання виробництва знизилися приблизно до 4,3%. У 1977-1987 вони становили 4,2%. Кардинально змінилася структура національного прибутку. Якщо в сільському господарстві, рибальстві і лісовому господарстві в 1955 було створено 23% національного прибутку, то в 1965 – 11%, в 1995 лише 2,1%. В той же час, гірничодобувна, обробна промисловість і будівництво, які в 1955 давали 29% національного прибутку, в 1995 складали бл. 40,7%. Частка сфери послуг, що включає транспорт, торгівлю, фінанси і адміністративну діяльність, становила 48% в 1955 і 58% в 1995. У 1996 трудові ресурси оцінювалися в 67,11 млн. чол., з яких 32,7% були зайняті в промисловості, 26,5 – в торгівлі і банківській діяльності, 24,6 – в сфері послуг і 5,5% – в сільському господарстві і рибальстві. Поширений довічний найм робітників і службовців, за яким працюють бл. 25% зайнятих в обробній промисловості.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП – $ 5300 млрд. Темп зростання ВВП – (-2,8)%. ВВП на душу населення – $ 42081. Прямі закордонні інвестиції – $ 21,5 млрд. Імпорт – $ 367 млрд. (г.ч. США – 21%; Китай – 13,2%; Півд. Корея – 5,2%; Тайвань та Австралія – по 4,1%). Експорт – $ 441 млрд. (г.ч. США – 30,5%; Тайвань – 6,9%; Китай – 5,6%; Півд. Корея – 5,5%; Гонконг – 5,3).

Ще у 80-і рр. ХХ ст. в країні відбулося згортання енергоємних і матеріалоємних виробництв в рамках структурної перебудови промисловості з метою зниження її залежності від імпорту сировини і палива. Своєрідна риса японської економіки – поєднання великих концернів з великим числом дрібних підприємств. Гігантські монополії (в т.ч. “Mitsubishi", “Mitsui", “Sumitomo", “Fuji", “Sanwa" та ін.) контролюють майже всі галузі економіки.

Японія – найбільший в світі виробник морських суден (52% від світового), телевізорів (бл. 60%), автомобілів (бл. 30%), алюмінію, міді, цементу, каустичної соди, сірчаної кислоти, синтетичного каучуку, шин і велосипедів, різних електротоварів і виробів машинобудування, оптичних приладів, комп'ютерів.

За виробництвом електроенергії в 1995 (950 млрд. кВт•год) Японія займала 3-є місце в світі. У середині 1990-х років енергоспоживання в Японії оцінювалося в 3855 кВт на душу населення. У структурі енергетичного комплексу переважала нафта (56%), причому на 99,7% імпортна, вугілля – 17%, природний газ – 11, атомна енергія – 12 і гідроресурси – 3%. Є тенденція до збільшення частки АЕС.

Уроки для України

Приклад країн, які потужно просуваються сьогодні у своєму розвитку, і у яких є що запозичити Україні, можна продовжити – це, зокрема, Індія, Південна Корея, Сінгапур і т.д. На цьому наголошує один з відомих авторитетних економістів-аналітиків – член Римського клубу Богдан Гаврилишин. Зупинимося на певних висновках, уроках, які витікають з позитивного світового досвіду, досвіду Німеччини і Японії для України.

По-перше, це створення конкурентного середовища всередині країни, коли реально може зреалізуватися ідея “Зроби себе сам” для всіх громадян.
Таке середовище може бути створене тільки в умовах підтримки як вітчизняного малого так і середнього бізнесу. Щодо великого бізнесу, то внутрішня економічна політика не повинна сприяти створенню і “консервуванню” промислових, банківських і т.д. “імперій”, а проводити політику на формування на одному полі зацікавлень мінімум декількох потужних конкурентоспроможних у міжнародному середовищі промислово-фінансових груп, які діють “на своєму поверсі”, не підминаючи малий і середній бізнес.

Цікавим для України у сфері економіки є досвід Південної Кореї по створенню “чеболей” (на це звернув увагу Б.Гаврилишин) – приватних груп, які мають свої підприємства у різних секторах економіки.

Щодо інвестицій у економіку, то сьогодні необхідне переосмислення їх джерел на користь внутрішнього інвестора. Зрозуміло, що процес залучення інвестицій пов’язаний зі стабільністю розвитку самої вітчизняної економіки, банківської сфери, довірою населення, стабільністю валюти тощо.

По-друге, відмова від продовження існування нашої економіки як частини економіки колишнього СРСР, її структурна перебудова з орієнтацією на структуру найбільш просунутих в економічному плані держав світу. Це передбачає вибір і протегування не всіх існуючих і не ситуативно, а системно і послідовно (тривало в часі) тільки декількох пріоритетних напрямків розвитку (для України це можуть бути наукоємні авіа- і космічна галузі техніки, промислового машинобудування, екологічно чисте сільське господарство, деякі “проривні” галузі, скажімо у сфері нанотехнологій). Всі інші, зокрема добувні і дотичні до них галузі – вугільна, рудна, металургія повинні розвиватися тільки “за потребою” країни і частково – зовнішнього (експортного) ринку.

У вітчизняній економіці необхідно дотримуватися тенденцій притаманних для успішних економік країн Європи і Світу, для постіндустріального етапу розвитку: збільшення питомої ваги інформаційних, екологічно чистих сфер виробництва, енергетики, сфери обслуговування, згортання застарілих, екологічно недосконалих виробництв. Входження у світові наднаціональні (транснаціональні) корпорації. Щодо останнього важливим є використання унікального транзитного потенціалу України, через територію якої пролягають декілька трансконтинентальних “коридорів” руху товарів.

По-третє, необхідне повернення до високих стандартів у загальній і спеціальній вищій та середній вітчизняній освіті і відповідний кращим зразкам за кордоном поступ уперед у цій сфері. Ринок освіти повинен бути регульованим і відповідати перспективній структурі економіки для країни. Це вже сьогодні передбачає відмову від “вільноринкових” принципів у освіті, реальне дотримання натомість принципів планово-ринкової моделі. Необхідне жорстке реформування освітньої і наукової сфер з радикальним підвищенням як вимог до стандартів, процесу, кадрів у освіті, юридичних осіб (вишів-новотворів), так і рівнів оплати праці у цих сферах. Необхідно провести шляхом переатестації скорочення кількості університетів та інститутів і їх філій у віддалених районах. Критерії – наукова (реальні залучені кошти на наукові дослідження), кадрова (у т.ч. за віком і індивідуальними міжнародними досягненнями, стажуваннями), інформаційна (бібліотечне, патентне, комп’ютерне з виходом у Інтернет, а згодом у систему “Ґрід” забезпечення).

Орієнтуючись на кращий світовий досвід треба створити ряд новітніх університетських та наукових містечок за межами адміністративно-промислових центрів. Так сьогодні розвивається відновлена Острозька академія, є такий план і у Києво-Могилянської академії. Але політика тут повинна бути системно-державною. Деякі з таких містечок можуть бути вже сьогодні розбудовуватися із залученням бази та територій регіональних відділень НАН України. Зокрема, це доцільно у Києві і Харкові, у Криму. Тривале невикористання великих територій і вже сьогодні напіварендованих та напівприватизованих будов НАНУ для науково-освітніх потреб може привести до їх повної втрати на користь бізнесу.

Крім того, необхідно відновити і втрачений “експортний” напрямок нашої вищої освіти.

По-четверте, – кадрова проблема. Відтік кадрів з України, який сьогодні досяг 6-7 млн. (трудова еміграція) може бути припинений забезпеченням повної зайнятості населення, соціальної безпеки, соціальної справедливості, загальної комфортності життя в Україні – як економічної, так і духовної. На вирішення цієї проблеми зав’язані ряд фундаментальних напрямків – і пенсійна політика, і освітня, і житлова, і рекреаційна, і національна, і медицина та ін.

Зрозуміло, що всі зазначені проблеми і шляхи їх вирішення у вітчизняній економіці, науці, освіті, суспільстві в цілому взаємно пов’язані. Успішний чи неуспішний сценарій розвитку залежить від громадянського миру в країні, суттєвого зменшення корупції, існування соціальної і правової захищеності, формування реального (а не ситуативного) політичного поля, реальних партій, в основі яких повинна лежати ідея, а не бізнес-інтерес чи харизматична особа.

Все це потребує певного (іноді – немалого) часу для реалізації і іншого способу мислення, іншої філософії взаємостосунків на всіх рівнях влади. А це, у свою чергу, пов’язане з процесом формування повноцінної і всеохопної (у всіх сферах і рівнях) національної еліти. Якої до сьогодні ми ще не маємо, що закономірно, виходячи з історичних координат, в яких перебувала Україна в попередні декілька століть.

Разом з тим, за оцінками аналітиків, “дозрівання” нашого суспільства до рівня успішних націй і народів, успішних країн і їх економік триває великими темпами. За різними оцінками, ці темпи у 3-5 і навіть 10 разів вищі, ніж у розвинених демократій Заходу, які пройшли цей шлях у XVIII-ХХ ст.

Головна наша сьогоднішня задача – правильно визначити стратегічні орієнтири розвитку держави, народу, нації на майбутнє, інтегруватися в глобалізований світ зберігши свою індивідуальність і свої інтереси і при цьому закласти міцні підвалини для подальшого стабільного поступу.

Ми повинні розуміти, що сьогодні ми тільки закладаємо основи завтрашнього успіху. І робити це треба ґрунтовно. Не розмінюючись на дріб’язки і не вимагаючи негайного вивищення до рівня країн “золотого мільярда”. Треба сказати чесно – нинішнє старше і можливо навіть середнє покоління ще не будуть жити у розвиненій соціальній державі. Ми її тільки будуємо. Але саме від нас залежить поступ в часі до цієї мети.

Література

1. Бжезинський З. Велика шахівниця. // Електронний ресурс: режим доступу http://westukr.itgo.com/shah.html  
2. Гаврилишин Б. Україна у світовому контексті // Схід – 2005, № 3(69). – С. 7-10.
3. Бальцерович Л. Свобода і розвиток (Економія вільного ринку). – Львів: Бібліотека журналу “Ї”. – 1998. – 334 с.

Володимир Білецький
доктор технічних наук, професор,
дійсний член Академії економічних наук України,
шеф-редактор аналітичного журналу “Схід”