На главную страницу
 
 Главная 
 Экспертная сеть 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу






База знаний / Аналитика / Политика

"На нашій, не своїй землі…". Українство на сході та півдні України

Версия для печати Версия для печати

Доповідь на IX світовому конґресі українців (Київ, 20-22 серпня 2008 року)

Недавно мені довелося спілкуватися з американкою Нормою Кейді, яка була на Луганщині у справах розвитку зеленого туризму. Трошки обізнана з українською історією і нашими сьогоденними реаліями (переважно сільськими), вона висловила приголомшливий для мене висновок: “Ви, українці, мені нагадуєте американських індіанців”. Жінка не стала пояснювати, чим саме ми схожі.

Моєю першою реакцією на слова американки була образа: як можна порівнювати американських аборигенів, у яких у новітній історії не було власної держави і яких колись майже винищили прийшлі люди, з сучасними українцями, які вже 17 років живуть нібито у своїй державі – Україні?

А трохи згодом я прочитала, що й такий відомий усім нам американець індіанського походження, який став українцем за духом, Джеймс Мейс, у середині дев’яностих років минулого століття говорив: “З моїх предків знімали скальпи, знищували, мов скажених собак, бо була потрібна їхня земля. А вас, українців, хіба не знищували безглуздими війнами, штучними Голодоморами, примусовими переселеннями, політичними репресіями?.. Коли зникне українська культура, українська мова, то останніх носіїв її, зодягнувши в шаровари і вишиванки, заженуть, як індіанців, у резервації, і будуть показувати туристам. А з держави Україна залишиться хіба що географічна назва. Та ще назви найбільших річок і озер – у такий спосіб кинуть приреченим на вимирання аборигенам кістку з панського столу”.

Пані Норма не знає і навіть ніколи не чула про свого земляка – вченого Дж.Мейса, але сказала те саме, що й він. Зважаючи на відому істину, що чужинці гостріше відчувають те, чого ми у своїх буднях просто не помічаємо, застереження наших гостей сигналізують нам про небезпеку для самого українства як етносу, а також про необхідність убезпечити себе від імовірної втрати своїх етнічних ознак, поки є держава Україна.

Тож на нашому поки що нелегкому шляху до утвердження своєї незалежності нам не завадило б скористатися досвідом країн, титульні нації яких ніхто й ніколи не порівнював з індіанцями.

Японці змогли створити найпотужнішу в економічному плані державу, лише озброївшись такою ж потужною національною ідеологією. Навіть наші найближчі сусіди – поляки, болгари, чехи, прибалти – сьогодні живуть нормальним європейським життям, бо в них діють державні програми, спрямовані на захист національної гуманітарної сфери. Титульними націями там створені власні національні держави, тому кожен японець (поляк, болгарин, чех тощо), якої б політичної орієнтації він не був, любить свою країну, свій народ, його мову і культуру. Чого не скажеш про всіх українських громадян – одні в нас люблять Україну та її державні символи й атрибути, інші все це ненавидять і люблять сусідню країну та її державні символи й атрибути.

Світова практика свідчить: єдиним способом самозбереження в час глобалізації є оборона мовних, культурних і духовних цінностей державотворчих націй, формування на цій основі власного (національного) сучасного громадянського суспільства і власної національної економіки. Європейські народи, утверджуючи перш за все свою мову й ідентичність, ставали державними націями.

Логіка розвитку передбачає створення в Україні держави, побудованої на стандартах саме українських, а не будь-яких інших гуманітарних цінностей, адже за світовою практикою держави, в яких чисельність титульного народу перевищує 70 відсотків, є моноетнічними, а отже, національними. Ті ж японські економісти, відвідавши в 1996 році Україну, на запитання: “Чого бракує українській економіці?” відповіли: “Націоналізму”. В Україні, на жаль, до сьогодні відсутня концепція гуманітарного розвитку держави, побудована на національних засадах.

Основним пріоритетом гуманітарної політики в сусідній Російській Федерації є розвиток російської мови як державної: в бюджеті цієї країни є окрема стаття щодо її підтримки. Діє там і федеральна цільова програма “Російська мова (2006-2010 рр.)”, розробка якої зумовлена, як там сказано, “необхідністю функціонування мови як найважливішого засобу забезпечення державної цілісності Росії та національної безпеки; необхідністю забезпечення умов для реалізації принципів, заснованих на розумінні статусу державної мови, закріпленого за російською мовою конституцією Російської Федерації як об’єднувального елемента політичної, економічної та культурної сфер життя країни”.

Колишній президент Росії В.Путін неодноразово стверджував, що російська мова – головна державотворча сила (це в країні, яка, на відміну від унітарної України, є федеративним утворенням). Той же В.Путін уже в якості прем’єр-міністра Росії з гордістю зізнається в тому, що і він, і його наступник на президентській посаді Д.Мєдвєдєв “у доброму сенсі” є російськими націоналістами. І це зрозуміло, адже вони зміцнюють російську державність усіма засобами.

Можна навести безліч висловів відомих людей про роль мови в житті народу і нації, зокрема такі: “Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема” (Володимир Сосюра), “Якщо моя мова зникне завтра, то я волів би померти сьогодні” (Расул Гамзатов), “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирають мову” (Ліна Костенко). Підкреслюючи націєзахисну роль мови, албанці кажуть: “Мова – це військо”. А в одному з протоколів засідання революційного комітету під час Французької революції 1793 року зазначалося: “Мова відродженого народу не може бути рабською, якою вона була досі, а повинна стати зовнішньою ознакою та гарантією народного відродження”. Чи не повинні ці вислови стати чіткими орієнтирами для тих, хто будує молоду Українську державу?

Іван Франко, наголошуючи на першорядній ролі мовного чинника у творенні своєї держави, зауважував: "На сторожі рідної мови повинні стояти власна школа, власна церква і власна преса". Це є аксіомою у творенні будь-якої національної держави. І саме тому, що наші державні мужі забули ці слова великого українця, національної держави в нас досі немає.

Це дуже добре видно, якщо на конкретних прикладах проаналізувати стан справ у цих сферах нашого життя. Усім відомо, що вже багато років поспіль малотиражні українські газети національно-демократичного спрямування наводять численні приклади зневажливого ставлення влади до гуманітарних проблем суспільства і б’ють на сполох із приводу цього (що, вочевидь, не робить честі нашим державотворцям). Тому скористаємося слушною порадою Бориса Олійника, який казав: “Треба не лише фіксувати факти, а й аналізувати причини тривожних явищ, які свідчать про звуження українського поля в державі”.

Найбільше занепокоєння викликають південно-східні регіони, деукраїнізація яких у наш час досягла ганебних для самостійної української держави масштабів. Сподіваюся, що ті окремі факти з Півдня та Сходу України, що привернули мою увагу, доповнять загальну картину, допоможуть і окреслити загальні тенденції, і розібратися у витоках негативних явищ, які перешкоджають нормальному розвиткові нашої держави, а також підкажуть план конструктивного вирішення наболілих проблем. При цьому я не претендую на повноту й системність наведеного в цій доповіді фактичного матеріалу, оскільки не мала можливості особисто побувати в усіх населених пунктах південно-східних областей України.

На початку роботи над цим матеріалом я надіслала листи в просвітянські осередки Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Миколаївської, Одеської, Сумської, Харківської та Херсонської областей, а також міст Севастополь і Сімферополь з проханням до їхніх керівників надати для висвітлення на ІХ Форумі українців коротку правдиву інформацію (з обов’язковим посиланням на джерело цієї інформації) про стан із державною мовою на цих територіях. На жаль, я отримала лише одну докладну відповідь від голови Харківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” професора Анатолія Кіндратенка, за що висловлюю йому щиру подяку.

Усі інші мої адресати не відповіли, а в телефонній розмові голова Миколаївського обласного просвітянського осередку Надія Огренич сказала, що не збирається надавати інформацію для чужої доповіді, і додала, що з українською мовою в Миколаївській області уже 7-8 років “усе гаразд”. І мені подумалося: якщо таке ставлення до української справи демонструють керівники “Просвіти”, то що вже тоді можна казати про місцеву владу?

Кожне цивілізоване суспільство повинно жити за законами. Заяложена до непристойності 10 стаття основного закону України – Конституції – стверджує, що державною мовою в Україні є українська мова. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 про офіційне тлумачення цієї статті, державний статус української мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших визначених законом сферах публічного життя, зокрема в роботі державних та комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, ЗМІ. Наскільки ж виконується названа конституційна стаття на Півдні та Сході України?

Власна (?) школа

На злеті державотворчого піднесення, на початку 90-х, навіть у південних та східних областях стали масово відкриватися україномовні класи і школи, куди батьки з радістю віддавали своїх дітей. Збільшився набір студентів на факультети української філології. Усе нібито було правильно. Але… Потім ці діти, закінчивши українську школу (клас), ішли до коледжів та університетів, де викладання… повністю велося російською мовою. І батьки, і діти тоді зрозуміли, що краще таки вчитися в російськомовних школах (класах), а без української мови (принаймні на Півдні та Сході) можна легко обійтися. До того ж, державна мова до сьогодні активно не функціонує тут і в інших сферах – отже, знати її нема потреби.

В університетах (більшість із яких має статус “національних”) кілька років тому, мабуть, кожен ректор видав наказ про перехід на державну мову викладання. Наказ залишився документом лише на папері. Його виконання досі ніхто не контролює й не домагається виконання. Тому перехід на державну мову став особистою справою викладачів. Працюючи в кількатисячному університетському педколективі, знаю лише одиниці своїх колег, які роблять це за власним сумлінням. Деякі ж викладачі хитрують: щоб отримувати більшу зарплатню (за викладання українською, кажуть, доплачують 10 відсотків від ставки), вони (для звіту) читають якусь одну дисципліну в якійсь одній групі українською (часто цю мову важко назвати українською, краще – суржиком; і навіть студенти просять цих викладачів не знущатися з української мови і краще перейти на викладання російською), а решту предметів – російською.

Багато викладачів, уперше зайшовши до студентської аудиторії, провокативно запитують: “Якою мовою вам викладати?”. Основна маса студентів зараз – це випускники не сільських, а міських шкіл, де переважає російська мова викладання, тому їхні відповіді завжди на користь російської. А викладачі і не наполягають, і не пояснюють студентам пріоритети державної мови. Хоча переважна більшість викладачів гуманітарних дисциплін добре володіють українською. Знаю приклади того, як деякі викладачі хочуть, але бояться переходити на українську мову викладання, щоб не зазнавати прихованого тиску і переслідувань з боку проросійськи налаштованих колег та керівництва.

Відомо, що ще 1991 року була прийнята Державна програма розвитку української мови. За цією програмою, всі українські ВНЗ до 2000 року повинні були перейти на українську мову. Вона, як бачимо, так і не виконана.

Більша територія Луганської області – північні сільські райони, або Слобожанщина, є традиційно україномовними. І школи там теж україномовні. Розмовляючи з директорами цих шкіл, я почула від них занепокоєння з приводу того, що їхні випускники, вступаючи до середніх спеціальних та вищих навчальних закладів (як правило, вчитися вони їдуть не в західну й центральну Україну, а поближче додому – до Луганська або Харкова), відчувають дискомфорт від того, що погано розуміють російську мову, якою їм викладають дисципліни. Тому до своїх навчальних планів ці шкільні директори змушені останнім часом уводити більшу кількість годин на вивчення саме російської мови. А навчаючись у містах і містечках, сільські (від народження україномовні) діти навіть у спілкуванні переходять на російську, бо в них не сформовано стійкого мовнозахисного імунітету. Отже, відсутність україномовного викладання в коледжах та університетах підживлює уже в незалежній Україні ганебну практику русифікації україномовних громадян, яка триває тут із радянських часів.

Побувавши останнім часом у понад 300 селах Луганщини, бачу, наскільки масовим є відтік звідти молоді до міст – адже в селах сьогодні не розвивається соціальна інфраструктура, немає перспективи працевлаштуватися не те що за спеціальністю, а взагалі будь-де. Частіше молодь до рідного села вже не повертається. Народжується в селі уп’ятеро менше, ніж помирає. Село спивається, деградує. Отже, виникає цілком реальна загроза через одне-два покоління повного занепаду села і зникнення з карти області україномовних населених пунктів. А тим часом соціологи помічають тенденцію: чим менше в регіонах української мови, тим більший там рівень антиукраїнських настроїв; ми й самі бачимо це за результатами перманентних президентських і парламентських виборів в Україні.

Якщо навіть на факультетах української філології класичних і педагогічних університетів досі чимало предметів неукраїнознавчого циклу читаються російською мовою, то на інших факультетах державну мову, як правило, можна почути лише при вивченні дисциплін “Усторія України” ( і то не завжди) та “Українська мова за професійним спрямуванням”.

Щодо останнього предмету. У 90-х роках на його вивчення відводилося спочатку 60 навчальних годин, згодом їх скоротили до 56, потім – до 36, а кілька останніх років у луганських університетах для нього залишилося всього 28 годин – це 14 практичних занять для першокурсників (або одне заняття на тиждень у першому навчальному семестрі). Про які ґрунтовні знання з державної мови можна говорити, зважаючи на таку мізерію! Студенти не встигають не те що оволодіти нормами української мови, а й опанувати нею свою фахову термінологію (до того ж, першокурсники ще не мають елементарних галузевих знань для вивчення цього предмету, тому його доцільніше було б викладати хоча б на 3-му або 4-му курсах, коли студенти вже здобудуть такі знання зі спеціальних дисциплін) і засвоїти особливості української ділової документації. Крім цього, по завершенні вивчення української мови студенти раніше складали іспит, а тепер – залік (що, погодьтеся, ніяк не підвищує авторитет предмету в очах студентів).

До речі, на вивчення іноземних мов в університетах виділено не менше 200 годин навчального часу впродовж трьох курсів; на фізкультуру студенти ходять двічі на тиждень упродовж чотирьох років. Це добре, що українська держава турбується про фізичне здоров’я своєї молоді, але постає запитання: чи дбає вона про формування майбутньої української еліти (що у принципі неможливо без належного знання державної мови та глибокої поваги до неї)?

Відповідні кафедри луганських університетів неодноразово готували доповідні на ім’я своїх ректорів, але отримували однотипні відповіді: немає жодної можливості додати години на вивчення української мови. Зінаїда Сікорська, завкафедри гуманітарних дисциплін Луганського державного інституту культури і мистецтв, уважає своєю великою особистою перемогою в боротьбі за українську мову збільшення кількості годин на цей предмет з 28 до 34 і поділ академгруп при його вивченні на дві підгрупи. Але яка боротьба цьому передувала!

Є інформація про те, що в Херсоні на цей предмет виділено замість 28 цілих 42 години (18 лекційних і 24 практичних). Цікаво, з чиєї ініціативи відбулося таке збільшення – керівництва херсонських університетів чи викладачів відповідних кафедр?

А ось іще промовистий факт: іноземні студенти, які приїздять в Україну вчитися в наших університетах, на підготовчих курсах опановують не українську, а російську мову – і не тільки на Сході та Півдні України (адже по телевізору ми бачимо, як іноземні студенти київських вишів дають інтерв’ю саме російською; та навіть у Прикарпатський університет після річних підготовчих курсів у Києві приїздять іноземні студенти, які не знають української, зате добре знають російську). Іноземці, мабуть, здивовані: а в яку ж країну вони приїхали? І вже з першого курсу їм стає зрозуміло: щось із державою Україна негаразд, якщо студентів тут навчають не українською (за конституцією України, державною) мовою, а державною мовою сусідньої країни.

Управління освіти і науки півдня та сходу України систематично дають бадьорі звіти про українізацію підпорядкованих їм середніх шкіл. Для прикладу: за офіційною статистикою, нині 21% школярів у місті Донецьку здобувають освіту українською мовою, в Луганську – 10,3% (по області – 40%), у Харкові – 40% (по області – 80%). Але є й інша інформація: за свідченням голів Донецького й Харківського обласних осередків ВУТ “Просвіта” Марії Олійник та Анатолія Кіндратенка, а також голови Луганського товариства української мови Володимира Литвина, ці офіційні цифри є “дутими”, бо майже в усіх україномовних за статусом школах і класах ніхто не дотримується україномовного режиму (не розмовляють українською на перервах, не вивчають українські пісні, звичаї, обряди, бойові мистецтва). Пан Анатолій зауважує, що сама адміністрація таких шкіл від своїх педколективів цього й не вимагає, та й директорами україномовних шкіл на Харківщині часто призначають осіб, які не знають або дуже погано знають українську мову.

У Луганську вже понад десять років існує Асоціація україномовних шкіл, яку очолює Юрій Принь – директор школи №59. Крім цієї школи, до Асоціації входять іще СШ №21 і №31 (а всього в Луганську 65 шкіл). Кількість українських шкіл з роками не більшає, зате кількість їхніх учнів щороку зменшується. Для прикладу: у 1996 році у школі №59 було близько 1,5 тисячі учнів, тепер їх залишилося 319. Батьки, віддаючи дітей до першого класу, роблять вибір на користь не цих, а сусідніх російськомовних шкіл – суто з прагматичних міркувань (бо їхнім дітям доведеться далі вчитися в російськомовних коледжах та університетах, адже україномовних на Луганщині просто немає).

У деяких російськомовних школах відкрили україномовні класи – по одному на паралель. Учителі й дирекція шкіл “агітують” батьків віддавати дітей у ці класи (очевидно, для позитивних звітів у плані українізації), але бажаючих набирається небагато – у батьків і дітей немає ніякої мотивації досконало знати українську мову. Через те україномовні класи порівняно з російськомовними в цій же школі є малочисельними.

Ми з чоловіком узяли на виховання з дитячого будинку двох російськомовних дітей 4-х і 6-ти років. Через півроку перебування в нашій родині ці діти вже вільно володіли українською мовою (незважаючи на те, що в садку, який вони відвідують, панує російськомовний режим). Наступного року записали старшу дівчинку до україномовного класу. Набралося до нього 10 учнів (а в кожному з трьох паралельних російськомовних – від 25 до 30 учнів). Я поцікавилася в батьків, чому вони віддали своїх дітей саме до українського класу. Більшість кажуть, що головна причина їхнього вибору – це те, що цей перший клас – при дитячому садку, і вони хочуть, щоб їхні діти були добре доглянутими не тільки під час навчального року, а й під час канікул. З 8-ї до 11-ї години в цих дітей уроки, дійсно, українською мовою, а з 11-ї до 17-ї години з ними спілкується вихователька тільки російською мовою, з російським [ґ], у результаті чого вдома нам доводилося щовечора виконували нудні орфоепічні вправи – вчитися замість Є[ґ]ор вимовляти Є[г]ор, замість ба[ґ]ато – ба[г]ато тощо. Я спитала у виховательки, чому вона не спілкується з дітьми українською, на що вона відказала: “Так я же кацапочка!”. Ця вихователька вже передпенсійного віку, і навряд чи вона зможе вивчити українську мову, але завідувачка садка п’ятий рік поспіль саме її ставить на цю групу (тобто україномовний перший клас), хоча серед педагогічного персоналу є молодші вихователі з непоганим знанням української мови.

Віддаючи Любу до українського класу, я почула від шкільного завуча молодших класів репліку: “Зачем вам украинский класс? Всё равно с пятого класса вы будете учиться в русском классе”. Вона роз’яснила, що вчителі середніх і старших класів їхньої школи (крім, звичайно, учителів української мови та літератури) не можуть викладати свої предмети українською. Воно й не дивно, адже в педагогічному університеті викладання майже всіх предметів здійснюється всі 18 років нашої незалежності виключно російською – так само, як і за радянських часів. Отже, одні вчителі у школах не можуть навчати дітей державною мовою (бо не дуже добре її знають), інші (що знають непогано, бо дехто з них навіть учився в сільських, україномовних, школах) – не хочуть, щоб не виглядати в колективі “білими воронами”. А шкільне керівництво – так само, як і керівництво університетів, – в цьому питанні не наполягає.

Між іншим, ця ж завуч молодших класів, уже пенсіонерка, родом із Росії, говорити українською не вміє. Багаторічний директор цієї школи – активний член КПУ і депутат районної ради вже кількох скликань. Два роки тому, будучи присутньою на відкритому уроці з української літератури, ця директорка демонстративно покинула клас після слів учителя про те, що Євген Маланюк писав у своїх творах про етнічних українців. На педраді вона при аналізі уроку гнівно засудила слова вчителя “етнічні українці” і звинуватила його в “українському буржуазному націоналізмі”.

І голова Асоціації україномовних шкіл Луганська Юрій Принь, і голова Луганського міського товариства української мови Володимир Литвин, й інші керівники національно-патріотичних об’єднань в один голос кажуть, що місцева влада робить вигляд, що україномовних шкіл у Луганську просто немає. Про них ніколи не говорять публічно. Цікаві заходи, які там проходять, залишаються поза увагою як ЗМІ, так і керівництва освітою. Як тут не згадати відомі слова: “Хочеш убити людину – не бери в руки зброї, просто забудь про неї”. Зрозуміло, що завдяки такій байдужості влади у мешканців регіону формується думка про безперспективність і навіть зайвість української мови, про нагальну потребу надання російській мові (як фактичній мові освіти) статусу державної.

Приклади з луганською освітою мають аналоги в інших південно-східних областях України. Марія Олійник розповідає, що в донецьких школах українську мову навряд чи можна вивчити. Зараз у Донецьку на майже 170 російськомовних шкіл – 4 україномовні. Для збільшення статистики донецькі чиновники зараховують до шкіл з українською мовою навчання навіть школи з одним-єдиним українським класом. Так само, як і на Луганщині, донецькі діти, які здобули середню освіту українською, змушені потім іти вчитися до російськомовних ВНЗ і переучуватися.

Зіставимо офіційну інформацію з реальною картиною. У Свердловську Луганської області, за статистикою, 40% учнів навчаються в україномовних школах. А заяви щодо мови складання загальнодержавних тестів цього навчального року розподілилися таким чином: українською виявили бажання писати тести 14% учнів, російською – 86%. Можливо, ці останні відсотки і є показником реального стану навчання українською мовою у Свердловську? А в Криму на знак протесту писати тести українською було навіть спалено опудало Міністра освіти і науки. Це – яскравий показник нашої “національної” за змістом шкільної освіти у Криму.

Не краща ситуація в університетах і середніх спеціальних закладах півдня та сходу, де викладання майже на 100% здійснюється російською мовою. Лише один із тридцяти одного ВНЗ – Донецький національний університет – має рівнобіжні російсько-українські групи. У Донецькому національному технічному університеті є паралельні групи з німецькою, англійською мовами навчання, зате з українською – немає. Це нонсенс для незалежної держави!

Донецький педагогічний коледж готує вчителів україномовної початкової школи, а оскільки таких класів цим учителям не вистачає, вони йдуть працювати в російськомовні класи. Пані Марія додає, що сьогодні виявилася непотрібною і програма прискореного отримання другої української освіти при Донецькому національному університеті для тих, хто працює в гуманітарній сфері, і її ліквідували. І робить висновок: у регіоні створено штучні умови для перешкоджання функціонуванню української мови на різних рівнях.

Час від часу ЗМІ повідомляють про закриття місцевими органами влади поодиноких класів або шкіл з українською мовою навчання в Донецьку, Дніпропетровську або Криму. Не пасе задніх тут і Луганщина. Ось свіжий приклад. У місті Рубіжному в одній зі шкіл дев’ять останніх років існував україномовний клас. Наприкінці минулого навчального року дирекція повідомила, що більше цього класу не буде – його об’єднують із російським класом. Подальше навчання, відповідно, буде здійснюватися російською. Батьки підготували лист із вимогою залишити цей український клас (там на сьогодні 12 учнів, а україномовний клас має право на існування за наявності навіть 8 учнів), але реакції ні з боку керівництва школи, ні з боку депутатів обласної ради, які опікуються мовними питаннями, поки що немає.

Хотілось би поцікавитись у влади: для якої держави вона так ревно готує російськомовне молоде покоління? Якщо в перспективі воно стане населенням російських губерній, то це – нормально. А якщо ці території й надалі залишатимуться у складі України, то сьогодні дітей, що навчаються у російськомовних школах, позбавляють шансів стати повноцінними громадянами цієї держави. А це неминуче на всіх загальнодержавних виборах підвищуватиме шанси на перемогу проросійських політичних сил.

Місцеві органи влади не хочуть опікуватися не тільки мовним, а й естетичним вихованням учнів на українських національних традиціях. Так, два роки тому Міністерство культури виділило Луганській області мільйон гривень і рекомендувало придбати на ці гроші українські народні інструменти для середніх шкіл. Але більшістю депутатів обласної ради була підтримана не міністерська рекомендація, а пропозиція депутата від Партії регіонів (за сумісництвом – ректора Луганського інституту культури і мистецтв) Валерія Філіппова, який запропонував придбати на ці гроші для шкіл Луганська піаніно та баяни. Філіппов “аргументував” свою пропозицію тим, що йому особисто невідомі навіть назви тих українських інструментів, які рекомендує міністерство. Відповідне рішення обласної ради було в акурат виконане.

Як викладач філологічної кафедри, із сумом помічаю, що з кожним роком знання абітурієнтів з української мови та літератури стають все слабшими. Майже ніхто з першокурсників, які обрали своїм фахом українську філологію, не може назвати жодного сучасного українського письменника, у тому числі й своїх земляків. Декого з цих студентів до третього курсу не вдається навчити вимовляти український фрикативний звук [г]. Доводиться з азів починати вивчення мовних правил, бо студенти не знають шкільної програми. Не можуть навіть без помилок написати й провідмінювати своє ім’я та по батькові. На власному викладацькому досвіді пересвідчуся в актуальності для нашої ситуації слів свого земляка – видатного поета Василя Голобородька: “Мова вмирає, коли наступне покоління втрачає розуміння значення слів”.

Навіть за радянського часу не було такого, щоб уроки української мови та літератури, які є за розкладом, роками фактично в школах не проводилися. Одні класи, кажуть студенти, в цей час займалися власними справами, а в інших ці уроки заміняли уроками з інших предметів.

В одній луганській школі працюють учителями української мови та літератури вже немолоді жінки – Яна Семенівна Колесникова і Ніна Іванівна Покришка, членкині Союзу українок. На них двох тримається вся українознавча робота в школі – вони це роблять за покликом свого серця. Усупереч існуючій системі, виховують у своїх учнів любов до української мови, історії, культури. Я собі думаю: скоро підуть ці вчителі на заслужений відпочинок, і ніхто з молодших колег (а всі вони отримали вищу освіту вже за незалежності) не зможе, та й не захоче продовжити їхню справу. Це дуже красномовний симптом вимирання української мови саме в нашій незалежній державі.

Ці дві жінки розповідають, що в 90-х роках був дуже корисний і цікавий обов’язковий для всіх шкільний предмет – українське народознавство. Діти виявляли неабиякий інтерес до таких знань. І викладали його українською мовою фахівці-філологи. Потім у їхній школі цей предмет зробили факультативним і передали російському філологу, яка читала його вже російською і при цьому не виявляла до нього ніякого інтересу. Згодом він узагалі зник зі шкільної програми – мабуть, його замінили уроками футболу.

Недавно чула розмову одинадцятикласників, які казали, що їм задали вивчити напам’ять Гімн України. Отже, в попередніх класах вони його не вчили. А на прикладі своїх студентів бачу, що лише одиниці з них знають напам’ять український Гімн – цей головний державний атрибут.

Система виховної роботи в сучасній українській школі спрямована на виховання безрідної асимільованої рабської маси і віддана на відкуп дирекціям шкіл. Якщо додати до цього відсутність в Україні чіткої державної ідеології, то не варто дивуватися нашій молоді, яка живе суто споживацькими ідеалами.

Більшість директорів і завучів, а також вищих керівників регіональної освіти, виховані свого часу на комуністичних і комсомольських святинях, за останніх 18 років так і не змінили своїх поглядів. Тому традиційними у школах Луганщини залишаються виховні заходи з відзначення Дня перемоги (з обов’язковим запрошенням ветеранів), Міжнародного жіночого дня, Дня вшанування подвигу афганців, Дня народження “Молодої гвардії” тощо.

Із більш сучасного шкільне керівництво вітає в якості виховних заходів День святого Валентина, різні КВНи, дискотеки (куди, не секрет, учні можуть приходити з пивом або наркотиками). Про День ушанування пам’яті жертв Голодомору, День Матері, День Соборності, День незалежності та ін. за 11 років навчання школярі можуть навіть не почути. У результаті наші діти ростуть відчуженими від української історії, мови, культури; і наш приклад з учителями-союзянками є радше винятком, аніж правилом.

Одна зі студенток-гуманітаріїв на мою пропозицію послухати розповідь про Голодомор 1932-1933 років на Луганщині заявила, що вона все знає про цей Голодомор із книги М.Шолохова “Поднятая целина”. Дівчина додала, що треба жити не минулим, а сучасним і майбутнім. Це – теж результат шкільної виховної роботи в державі Україна.

А вчителька Бараниківської школи Біловодського району Луганської області Віра Аннусова, яка разом зі своїми учнями доглядала братську могилу, в якій лежать їхні односельці – жертви Голодомору 1932-1933 років, зовсім недавно отримала догану за цей вид виховної роботи від директора своєї школи.

Мова, якою спілкується наша молодь, не є літературною російською, тим більше не є українською. Вона більш подібна до кримінального арго, яке формує в його носіїв відповідну модель поведінки і ціннісні орієнтири. Головний ідеал у “майбутнього України” – “золотий тілець”, тому так багато школярів починають грати в автомати на гроші в ще зовсім юному віці й уже не можуть зупинитися, бо їхня жага до багатства переходить у форму залежності. Це теж наслідок сучасного шкільного навчання й виховання, які повністю відкинули зі своєї системи національний компонент.

Дивлюся місцевий телеканал, який розповідає про те, що 22 червня в Станично-Луганському районі на Луганщині з ініціативи Луганської обласної адміністрації та обласної ради спільно з їхніми колегами з Ростовської області Російської Федерації проведено масову акцію “Молодь України та Росії проти фашизму та націоналізму”. Що в цьому гаслі названо націоналізмом, можна тільки здогадуватися. Мабуть, ті окремі паростки уваги з боку українського президента до трагічних сторінок української історії, зокрема Голодомору? І якщо російські президент і прем’єр-міністр публічно називають себе націоналістами, то чому проти цього явища бореться російська, а разом з нею й українська молодь? Чи не тому, що російський націоналізм “гарний”, а український – “поганий”?

У плані такого потрібного для майбутнього України патріотичного виховання спадають на думку Спілки української молоді (СУМ) – у діаспорі це найчисленніші молодіжні організації, які виховали не одне покоління українців. Залишається дивуватися з того, що навіть за патріотично налаштованого Міністра освіти і науки Івана Вакарчука ми не відчуваємо відчутних позитивних змін у системі шкільного виховання.

У відповідь на моє питання, що треба зробити, щоб українська мова стала справді державною на півдні та сході України, голова Асоціації україномовних шкіл Луганська Юрій Принь сказав, що для цього повинна злагоджено запрацювати україномовна система повного освітнього циклу: дошкільні заклади – школа – ВНЗ. Без якогось одного з її складників ніякого результату не буде. А в Луганську поки що немає жодного україномовного садка. У сусідньому Донецьку, правда, такі садки є, але соціологи Донецького інформаційно-аналітичного центру стверджують, що навчання в них (та й у донецьких школах) – це повна профанація. Учителі й вихователі не знають мови. А україномовні дитсадкові групи по-донецьки – це коли вранці кажуть “доброго ранку”, а ввечері – “до побачення”. І раз на рік на звітних заходах дітки розкажуть українською віршики і проспівають українські пісеньки.

І ще Юрій Васильович додав: щоб процес русифікації, наприклад, Донбасу припинився (зауважу, що є достовірна інформація про те, що в 1932 році навіть у містечках Донбасу 88% усіх шкіл були україномовними, а мешканці українських сіл на Луганщині до 1933 року – допоки у вимерлі або напіввимерлі від Голодомору села не завезли етнічних росіян – ніколи навіть не чули російської мови), потрібна люстрація керівних кадрів, зокрема в освітянській галузі.

Власна (?) церква

Не ставлю собі за мету наводити повну статистику (її можна знайти у відповідних конфесійних часописах), а подам лише кілька прикладів, що демонструють реальну картину з українською церквою на Луганщині. Переконана, що подібні приклади можна знайти і в інших південно-східних областях України.

Отже, за інформацією Відділу у справах національностей та релігії при Луганській обласній державній адміністрації (ЛОДА), у найсхіднішій області України зареєстровано 360 релігійних організацій Української православної церкви (УПЦ МП), 26 організацій Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), 6 – Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), 3 – Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Щодо церков Московського патріархату, то в них дуже гарні храми, адже від початку незалежності вони привласнили найкращі церковні приміщення. А священики греко-католицької, автокефальної церков і церкви Київського патріархату відправляють службу в непристосованих для цього приміщеннях – чи то в приватних будинках, чи то у вагончиках, чи то в їдальнях.

Уже понад десять років парафіяни цих трьох церков регулярно звертаються до органів місцевого самоврядування (зокрема до Луганської міської ради) з проханням виділити їм земельні ділянки для будівництва своїх храмів, і кожного разу отримують відмову. Буває, що навіть після рішення суду про неправомірність такої відмови депутати все одно залишають своє рішення в силі.

Натомість Луганська обласна адміністрація та обласна рада і матеріально, і морально допомагають тільки одній церкві – церкві Московського патріархату. В одній із місцевих газет читаємо, що в області починаючи з 2006 року для цього патріархату споруджено 20 нових православних храмів, відреставровано 22 церкви, систематично відводиться земля під будівництво храмів. Створено Луганське духовне училище, яке скоро отримає статус семінарії. При зустрічі з Митрополитом Київським і всієї України Володимиром Сабаданом голова ЛОДА О.Антіпов запевнив його в тому, що обласна влада й надалі надаватиме активну допомогу цій церкві в розвитку і становленні нещодавно створеної Сіверськодонецької єпархії.

Кілька років тому на відкриття в Луганську Володимирського собору, який належить УПЦ МП, приїздив у якості президента Л.Кучма і заявив, що такої величної церковної споруди немає навіть у Києві. Луганчани знають, що цей храм будувався на кошти міського бюджету і “добровільні” спонсорські внески бізнесменів, яких до цього схиляли тодішні керівники області В.Тихонов і О.Єфремов. За словами Кучми, мільйон гривень виділила на будівництво цього собору і столиця.

Зате священики церкви Київського патріархату розповідають, що бізнесмени, які виявляють бажання допомогти їм у будівництві храмів, відразу ж починають на собі відчувати тиск з боку влади – діяльність їхніх фірм перевіряється податковою інспекцією та іншими державними службами. Ні для кого не секрет, що бізнес в Україні залежить від влади, тому ті, хто хоче бути бізнесменом, не повинен робити того, чого влада не хоче. А отже, ні в якому разі не можна допомагати українським церквам.

За свідченням А.Кіндратенка, на весь Харків дві україномовні церкви, одна з них далеко від транспортних мереж, обидві до цього часу напівзруйновані. Для відбудови українських церков у влади грошей немає. А найстаріша козацька церква, якій майже 350 років, належить Московському патріархату.

Усім, кому небайдужа доля держави, розуміють, що в незалежній Україні повинна бути єдина Українська помісна православна церква, яка може бути створена шляхом об’єднання існуючих православних церков. Священики УПЦ МП безапеляційно заявляють, що таке об’єднання можливе лише на основі їхньої церкви, причому тільки шляхом “покаяння” духовенства УПЦ КП і УАПЦ, оскільки ці церкви, за їхніми словами, є “неканонічними”, вони “розкольники”. І схоже, це об’єднання зможе здійснити тільки майбутній лідер української нації, спроможний піднятися до рівня історичної особистості.

Але, як би цьому не протидіяли “канонічні” священики, прихильників УПЦ КП на Луганщині потроху стає все більше. Тому МП усе активніше переконує своїх парафіян ні в якому разі не відвідувати церкву своїх опонентів, не розмовляти з її священиками, не купувати там свічки тощо. І перехрещують тих, хто охрестився в УПЦ КП. Тільки-но священик КП організує громаду і зареєструє в селі релігійний осередок, де раніше не було ніякої церкви, як через місяць у цьому ж селі реєструє свій осередок церква МП і переманює до себе людей. Неприязнь московських священиків до церкви КП незрівнянно вища, ніж до різноманітних нехристиянських сект.

Не треба бути надто спостережливим, щоб не бачити того, що УПЦ МП – це недружня до незалежної України церква. Її священиків годі побачити на таких заходах, як День ушанування пам’яті жертв Голодомору, День Конституції, День Незалежності тощо (щоправда, минулого року керівництво цієї церкви визнало таки Голодомор геноцидом). Зате вони влаштовують хресні ходи проти власне українських святинь, освячують антиукраїнські заходи. І роблять це спільно з проросійськими партіями та блоками.

У день президентських виборів 2004 року, проходячи поблизу сусідньої церковної будівлі Московського патріархату, я отримала з рук священика в рясі листівку з зображенням ікони Божої матері з Христом на руках, де було написано, що Віктор Янукович – ставленик Бога, а Віктор Ющенко – ставленик Сатани. Своїх парафіян такі священики прямо у храмах відкрито агітували голосувати за лідера Партії регіонів. А в Донецьку, кажуть, у церкві МП молилися на ікону з зображенням Януковича.

Одна моя колишня колега розповідала, що, маючи духовну потребу висповідатися перед Богом, прийшла в церкву МП, бо поруч немає інших православних церков. Почавши сповідь, вона почула від священика зауваження, що треба говорити по-російськи. Жінка пояснила, що українська – це її рідна мова, їй так зручніше. На що батюшка гнівно відказав: “Нє положено!!!”. Жінка розплакалась і пішла з церкви, так і не висповідавшись.

Спілкуюся з луганським священиком УПЦ КП отцем Миколою. Запитую, чи може ця церква утвердитися на Луганщині. Він каже, що в нього і його колег тут багато прихильників, адже люди спостерігають за діями різних священиків і роблять вибір на користь церкви КП. Багатьом ближча українська мова, аніж церковнослов’янська. Головна проблема – у місцевій владі, яка вперто забороняє все, що нагадує українцям про їхню окремішність від колишньої імперії. І ще священик зауважив, що, на його погляд, для УПЦ МП було б чесніше, якби вони називали себе “Російською православною церквою” – ця назва уже не вводила б людей в оману.

Власна (?) преса

Усім відомо, що в сучасному світі найбільш ефективною стала інформаційна зброя, а об’єктом нападу – свідомість громадян. Справжній окупант невидимий. Чи боронить себе молода Українська держава від цієї небезпечної зброї?

У ліцензіях на мовлення, виданих Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, фіксується 70-відсотковий обсяг українського мовлення. А фактично в комерційних засобах мовлення (а вони зараз майже всі такі) обсяг україномовних програм ледь сягає 30-40%. Із 11 тисяч зареєстрованих в Україні періодичних видань – 8 тисяч російськомовні (достатньо сказати, що в українській столиці виходить усього дві тиражні україномовні газети – “Україна молода” та “Українська газета”). Те ж саме і з книгодрукуванням. В Україні близько тисячі видавництв. У Росії – 20 тисяч, половина продукції яких іде до нас. Загалом же більше 80% книжкового ринку в Україні – це російськомовний продукт.

Ця загальноукраїнська статистика засвідчує негативні тенденції на ринку вітчизняних ЗМІ та книговидавництва, адже співвідношення української і російської мов у цих царинах не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує права його україномовної частини (при цьому нехтується факт готовності значної частини російськомовних громадян до зміни мовної ситуації як в інформаційній, так і в інших сферах суспільного життя). Але україномовне населення не протестує з цього приводу, бо, за відсутності в нас державної ідеології, чує з усіх боків лише старі міфи про братерство двох народів.

Якщо загальні тенденції в інформаційному полі такі невтішні для України як суверенної держави, то на південно-східних її теренах спостерігаємо картину ще трагічнішу.

Голова Миколаївської обласної “Просвіти” Надія Огренич хоч і запевнила, що з державною мовою на Миколаївщині “все гаразд”, зізналася, що в них лише одна обласна україномовна газета – її видає обладміністрація спільно з обласною радою (який наклад газети, вона не уточнила). Мабуть, не більше, ніж по одній україномовній газеті є і в інших південно-східних областях.

На Харківщині, наприклад, такою газетою є “Слобідський край”, решта – російськомовні. І навіть цю єдину українську газету за керівництва Є.Кушнарьова хотіли перевести на російську. Анатолій Кіндратенко наводить аналогію: коли ще за радянської влади виходила газета “Вечірній Харків”, вона мала 100-тисячний наклад; як тільки її зробили російськомовною, наклад зменшився в багато разів (отже, на Харківщині є попит на україномовну газетну продукцію!). Але, за словами пана Анатолія, для влади головним є не зменшення накладу газети, а те, щоб україномовної преси взагалі не було.

У Криму також лише одна україномовна газета – “Кримська світлиця”. Цікава, змістовна, українська за духом, але теж знаходиться під постійним прицілом місцевої влади, якій вона заважає спокійно жити.

На Донбасі близько 1000 друкованих видань, і лише 12 із них – україномовні (це включно з районними малотиражними газетами). Марія Олійник пояснює, що, всупереч офіційним даним про те, що сьогодні 67% усіх друкованих видань Донецької області використовують українську мову, насправді йдеться про мізерний відсоток української мови: це може бути якась невелика замітка або ж ледь помітне оголошення; третина донецьких газет примудряється і цього не робити – виходять виключно на “общепонятном”.

У 1932 році в Донецьку за державної підтримки видавався солідний літературно-мистецький україномовний часопис “Літературний Донбас” (за редакцією Григорія Баглюка), завдяки якому українська культура на Донбасі стримувала шалений русифікаційний натиск. У сучасному ж Донецьку маленьким накладом виходить україномовний літературно-мистецький альманах “Кальміюс”, який видають кілька молодих ентузіастів, проте немає жодного україномовного часопису, який би підтримувала держава.

Та ж Марія Олійник розповідає, як уже 16 років воює з місцевою владою за відкриття єдиної в області української книгарні “Кобзар”. Їм пропонують місце або під Ясинуватою, або в підвалах чи бомбосховищах. А програма поширення української книги в Донецьку фінансується не українською державою, а… США.

Вивіски в сучасному Донецьку наштовхують на думку, що тут переважає не українська і навіть не російська мова, а російсько-англійська двомовність. Є трохи реклами українською мовою. У Севастополі ж і цього немає.

На Луганщині сьогодні немає жодної обласної україномовної газети (а в радянський час тільки в самому Луганську видавалися українською “Прапор перемоги” та “Молодогвардієць”). На початку незалежності ще можна було почитати україномовні малотиражки – “Кам’яний Брід” та “Україна придінцева”, які видавали відповідно Ганна Гайворонська та Володимир Калашников, але через брак коштів і відсутність підтримки з боку влади ці газети припинили своє існування. Тоді ж, у 90-х, неперіодично виходила ще “рухівська” україномовна газета “Луганські вісті”, яку видавав Іван Шмигельський; сьогодні навіть її немає.

Є і на Луганщині, і на Донеччині люди, які хочуть купити в кіоску україномовну (а разом з тим і українську за змістом) газету, а продавці їм відповідають, що таких газет у них немає. Хоча відомо, що в минулі роки до кіосків надходили українські газети, але їх ховали під прилавок, а потім списували як непотріб.

У Луганську є Українсько-канадський центр, створення якого на початку 90-х було профінансовано українською діаспорою в Канаді. Це єдине в обласному центрі місце, де можна почитати українську літературу, пресу і провести українські за формою й за змістом заходи (чим не резервація для українців Луганська?).

За радянського часу в Луганській обласній науковій бібліотеці імені Горького (промовиста для нашого часу назва!) існував окремий від решти бібліотечного фонду так званий “зал україніки”, в якому було зібрано всі україномовні бібліотечні видання. Тоді це явище можна було пояснити політичними обставинами, а саме – курсом правлячої партії на русифікацію, одним із важливих аспектів якої було применшення значення україномовної літератури (в іншому випадку ці книги розміщувалися б не в окремій залі, а у відповідних відділах бібліотеки). Цілком очевидно, що за незалежності вся україномовна література мала бути б на першому місці – з огляду хоча б на кількісний склад етнічних українців у Луганській області і в самому Луганську (58% і 50% відповідно, тоді як усього на території Луганської області під час останнього перепису зареєстровано представників аж 102 національностей). Але, як не дивно, “зал україніки” в цій бібліотеці існував до 2009 року, нібито підкреслюючи, що українці в незалежній Україні – не більше, ніж національна меншина. Це ще один приклад уже новітнього заганяння української мови та української книги у резервацію.

Двомовні за статусом місцеві газети фактично є одномовними – російськими. Є й такі, як “Луганская правда”, редакція яких ні за що не прийме від вас статтю державною мовою, бо ці газети за їхнім статутом – “російськомовні”.

Як колишній викладач кафедри журналістики, можу засвідчити, що майбутні журналісти мають внутрішню потребу в державній мові, хочуть її добре знати. Саме потреба досконалого оволодіння мовою була однією з головних причин наших спільних різдвяних поїздок на Львівщину та Івано-Франківщину. І достатньо було всього двох-трьох днів, щоб українська мова стала природною мовою спілкування майбутніх луганських журналістів. На жаль, такий корисний у державотворчому плані взаємообмін студентів українського сходу і заходу не організовують ні міністерські, ні університетські керівні структури.

Показовим результатом поїздки до Львова стало самостійне (без допомоги керівництва кафедри і викладачів) видання студентами-журналістами Східноукраїнського національного університету імені В.Даля першого випуску навчальної кафедральної газети “Літера”. Тут були і захопливі спогади про поїздку, і перші проби журналістського пера, і прозові нариси, і перші поезії. І всі публікації – українською мовою. Радості студентів, які зробили газету від початку до кінця своїми руками, не було меж! І яким же великим було їхнє розчарування, коли завідувач кафедри журналістики (він же – колишній головний прокомуністичний цензор Луганської області) М.О.Євдокимов викликав на позачергове засідання кафедри редколегію цієї газети і понад три години гнівно переконував студентів у тому, що газета повинна бути тільки двомовною, бо ми живемо в російськомовному регіоні, а він сам (зав. кафедри) є представником російської культури. Став вимагати від студентів якусь “концепцію” газети, але бажання далі видавати її в студентів уже не було. За тиждень з’явилася нова навчальна кафедральна газета під назвою “Во!время”, підготовлена вже іншими студентами під контролем самого Євдокимова. Зрозуміло, російською мовою. “Пєрєдовіцу” до неї написав сам колишній цензор.

Бувало, що студенти, відповідаючи цьому викладачеві на іспиті українською, отримували від нього зауваження: “Прошу перейти на русский язык, я вас не понимаю”.

Отже, ситуацію в регіональних ЗМІ можна окреслити формулою: більшість журналістів хочуть і можуть писати (говорити) українською мовою, а їхні керівники (а сьогодні майже всі ЗМІ на Луганщині у приватних руках) цього не хочуть. Останні мотивують свою прихильність до російської мови слабким попитом на україномовну інформаційну продукцію. А поза тим і самі газети, і радіо та телебачення, і реклама є тими дієвими засобами, що могли б активно привчати громадян до державної мови.

Але навіть кілька відсотків україномовної продукції в сучасних вітчизняних ЗМІ часто виконують не конструктивну, а навпаки, деструктивну функцію, адже їх навмисно рясно насичують елементами суржику – цього національно-державно-культурно неповноцінного різновиду української мови.

Якщо абстрагуватися від мовної форми й проаналізувати змістове наповнення того, що ми читаємо (дивимося, слухаємо), то неважко переконатися в тому, що наш інформаційний простір наповнений нігілізмом до всього українського, адже його контролює (і це вже ні для кого не секрет) сусідня держава або ж її вірні васали в Україні.

Так, з українського інформаційного поля викреслений Юрій Іллєнко. Його фільм “Молитва за гетьманом Мазепою” заборонений для показу в Росії (як виявилося, також і в Україні) російським міністром культури Міхаілом Швидким. Українські пізнавальні культурологічні та історичні передачі – не для широкого загалу, а тільки для тих, у кого безсоння (бо їх транслюють з 2-ї до 5-ї години ночі). У пошуках доброго дитячого мультфільму перебереш усі канали і, нарешті, зупиниш свою увагу лише на одному – російському “Дєтскій мір”. Українські олігархічні канали, правда, привчають дітей до державної мови, але за допомогою таких мультфільмів, що дітям їх краще не показувати, бо вони виховують у них лише несмак і агресію. Частіше, за браком національного продукту, нам ретранслюють передачі, виготовлені в Росії. Або показують російські чи іноземні фільми, дубльовані російською мовою. На знак “поваги” до титульної нації ці фільми супроводжують титрами (їх, правда, читають тільки глухонімі, бо всі інші люди й без титрів розуміють, про що йдеться в цих фільмах).

Навіть людина, яка мислить українськими категоріями, часто вибирає замість вітчизняного російський канал, який пропонує більш якісний інформаційний продукт. А чи цікавить нашу державу, що часто цей продукт формує в нашого глядача імперське, антиукраїнське мислення? Або те, що мешканці прикордонних із Росією територій просто не можуть приймати канали українського телебачення і радіо, і цих громадян єднає з Україною хіба що паспорт із тризубом, та ще валюта у вигляді гривні?

Обстеживши майже всю Луганську область, чула від багатьох людей нарікання на те, що вони не мають змоги слухати дротове радіо, яке чи не єдине пропонує слухачеві передачі державницького змісту. Буває, що місцеві канали (як, наприклад, харківське “Радіо Слобожанщини”) перекривають цікаві передачі Першого національного каналу і віщають російською мовою. Про радіоканал “Культура” на Півдні та Сході України годі говорити.

Кілька років тому в одній із радіопередач Борис Олійник застерігав: у Москві сьогодні працює штаб із новим Ульяновим, який розробив і втілює в життя план повернення України в пазурі двоголового орла. Його мета – захопити мовний, економічний та інформаційний український простір. А далі, упродовж одного-двох поколінь, від незалежної України і сліду не залишиться…

"Яка мова – такі й наші думки будуть: московська мова – московські думки" (Борис Грінченко)

Президент Віктор Ющенко життєствердно називає народ України українською нацією. А член-кореспондент Академії наук України, професор Орест Ткаченко уточнює, що українці досі належать до так званих неповних націй. Дійсно, українське національне (тобто україномовне) суспільство є неповним соціально (бо йому бракує середніх і вищих соціальних прошарків насамперед у великих містах), неповним культурно (бо в міській культурі домінує не українська, а російська культура) і неповним мовно (бо українська мова не є мовою міського побуту, а лише мовою вузьких інтелігентських кіл або старшого покоління). Учений додає, що термін “неповна нація” сьогодні можна застосовувати лише до українців Східної України (з цим можна й не погодитися, адже навіть столиця України Київ сьогодні ні культурно, ні мовно не є українським), але оскільки і за територією, і за кількістю населення це переважна її частина, то риса неповноти характерна для української нації в цілому.

То ми нація чи не-нація? Якщо ж українці як етнос, що своїм найменуванням дав назву державі Україна, ще не сформувались як нація, то й політичною нацією ми ще не стали, тим більше – громадянським суспільством. І поки ми у своєму розвитку не пройдемо ці три сходинки, нам реально не наблизитись до Європи ні на крок.

Не так давно в Києві (та інших містах України одночасно) відбувся VII Міжнародний конгрес україністів, у роботі якого взяло участь майже 400 вчених із різних країн. На цьому поважному форумі обговорювалися проблеми існування української мови як державної, право українського народу на самодостатнє буття, болючі інтеграційні процеси за 17 років незалежності. Порушувалися тут і питання злиденного існування, позбавлення прав, фактичної дискримінації українства в Україні. Учені, які своїм інтелектом працюють на зміцнення української державності й незалежності, сподівалися, що їх почує українська влада, яка мала б бути зацікавленою в консолідації українського народу. Як не дивно, в роботі форуму не взяли участь ні Президент, ні прем’єр, ні спікер, ні жоден із профільних міністрів…

Сучасну українську державу справедливо називають зоною гуманітарного лиха. У країні, яка майже на 80% складається з етнічних українців, лише 40% молодих людей сьогодні спілкуються українською. Криза в гуманітарній сфері (не тільки на Півдні та Сході) настільки глибока, що Ліна Костенко та Олег Скрипка відмовляються (в незалежній Україні!) від державних нагород, а Оксана Забужко та Юрій Андрухович – від участі в конкурсі на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Хто в цьому винен? Мудрий народ говорить, що риба починає гнити з голови. Придивімося ж прискіпливим оком до дій тих, хто нами керує.

Представники центральної влади дуже рідко приїздять в обласні, а тим більше в районні центри Півдня та Сходу України. А якщо навіть і приїздять, то, як правило, спілкуються тут мовою колишньої імперії. Чи то заграють таким чином із місцевою владою, чи то хочуть таким чином сподобатись місцевому електоратові? Навіть деякі російськомовні місцеві мешканці дивуються: чому високопосадовці так принижують державну мову?

І якщо таку неповагу до мови виявляє столичне керівництво, то чому цього не можна робити обласним і районним начальникам? Отож ніколи, виступаючи публічно, вони її не вживають. Причому одні з них добре або непогано володіють українською (але принципово не хочуть уживати), інші не володіють зовсім (і навіть не намагаються оволодіти). Тут доречною є аналогія: наші трудові емігранти за рік-два опановують такі відмінні від української мови – італійську, португальську й інші. У чому справа? Може, в емігрантів більш високий, ніж у наших держслужбовців вищого рангу, інтелект? Усе значно простіше: в Італії та Португалії без знання державної мови ти не отримаєш роботу. Як не отримаєш її в Ізраїлі, Франції, Німеччині та інших цивілізованих країнах. А в нас без державної мови можна і високу посаду обіймати, і гарні гроші за це отримувати. У Франції держслужбовець діє (у широкому сенсі) як француз, якого б етнічного походження він не був – алжирського, єврейського чи українського. Чим не приклад справжнього патріотизму для наших чиновників, на жаль, не національного, а колоніального пострадянського взірця?

Як тут не згадати слова Михайла Грушевського: “Трагедія України в тому, що нею керують люди, яким вона насправді непотрібна”! А ще трагічніше те, що ці слова на 18-му році нашої незалежності не втратили своєї актуальності. Не сталося чуда і після перемоги Помаранчевої революції: на всіх ключових посадах, у першу чергу в гуманітарій сфері, на Півдні та Сході України – члени Партії регіонів або особи, лояльні до її ідей. Секретаріат Президента повністю віддав цю територію у сферу впливу партії, яка відверто зневажає українську історію, культуру і сприяє подальшій русифікації України. Хоча серед місцевого населення достатньо кваліфікованих фахівців, які водночас є носіями української національної ідеї і сповідують українські національні цінності.

Щодо органів місцевого самоврядування, то в усіх радах (від сільської до обласної) Півдня та Сходу кількісно також переважають “регіонали”, які разом із комуністами і “прогресивними соціалістами” Наталії Вітренко становлять абсолютну більшість депутатського корпусу. Вони мають свій погляд на гуманітарну сферу в українській державі (цей погляд кардинально відмінний від конституційних положень і поглядів Президента), який вони з мовчазної згоди Києва послідовно реалізують у відповідних рішеннях. Більшість міських і обласних рад південно-східних областей на своїх сесіях уже прийняли рішення про надання російській мові статусу другої державної (або як варіантів – офіційної чи регіональної, що, по суті, те саме) на територіях, які цим радам підпорядковані. І тепер уся документація тут ведеться російською мовою. У паспортному столі вам видають довідку російською, читацький квиток в обласній науковій бібліотеці – російською тощо. Україномовні громадяни тут судяться з районними судами, які самі ж порушують 10 статтю Конституції, ведучи засідання російською мовою.

А секретар Донецької міськради Микола Левченко у своїй печерній ненависті до українства перевершив усіх своїх колег-депутатів, заявивши, що він за те, щоб в Україні була одна державна мова – російська (а може, секретар і не перевершив їх, а просто, через свою молодість, був щирішим за них і відвертішим?). Ця ж рада своїм рішенням заборонила збільшення в Донецьку україномовних шкіл. За такі антидержавні випади в кожній цивілізованій державі таких, як Левченко, позбавили б громадянства, а відповідний орган місцевого самоврядування розпустити б. А в нас цього не сталося.

У ч. 6 п. 3 Указу Президента України № 250/2007 від 28.03.2007 року йдеться про невідкладність заходів щодо ліквідації символіки тоталітарного режиму. А оскільки перейменування вулиць і площ є законною прерогативою органів місцевого самоврядування, то вони й вирішують, що і як перейменовувати і чи треба це робити взагалі. У Луганську до наших днів не відбулося жодної заміни, тому люди так і живуть на вулицях, названих іменами катів українського народу – Якіра, Косіора, Тухачевського, Уборевича. Є тут і вулиця ОСО (“Особое совещание” – це такі “трійки”, які масово виносили позасудові вироки). А депутати Сімферопольської міської ради цього року прийняли рішення про перейменування трьох центральних вулиць міста: вулиця Рози Люксембург тепер стала називатися вулицею Олександра Невського, Карла Лібкнехта – Долгоруківською, Октябрська – Петропавлівською. Як сказано в рішенні, ці назви увічнюють пам’ять про діячів російської історії та культури. Як кажуть, поміняли шило на мило.

Іще 2002 року Луганська міська рада винесла рішення “Про найменування вулиць, провулків, кварталів, площ у місті Луганську”, яким “осучаснила” радянські топоніми: вулиця 50-річчя Жовтня тепер називається вулицею 50-лєтія Октября, Радянська тепер є Совєтская, Червона площа – Красная площадь, Першого Травня – Пєрвого Мая, 30-річчя Перемоги – 30-лєтія Побєди, Першої п’ятирічки – Пєрвой пятілєткі тощо. Це горезвісне рішення місцевого органу влади виконується бездоганно й послідовно. Топонімічні назви-покручі чуємо й бачимо в рекламних текстах українською мовою, їх фіксують органи юстиції як адреси новоутворених підприємств та організацій, їх заносять у паспорти громадян міста. Гроші на це у міської ради знайшлися, а от щоб назвати одну з вулиць міста ім’ям нашого славетного земляка Бориса Грінченка, грошей у міському бюджеті немає, як немає їх на перейменування обласної бібліотеки імені Горького.

Місцеві ради ініціюють і фінансують відкриття антидержавних пам’ятників – наприклад, Катерині ІІ (в Одесі та Севастополі), про яку Тарас Шевченко казав: “Тая цариця – лютий ворог України, голодна вовчиця”, неіснуючим жертвам ОУН-УПА (у Луганській області скоро встановлять два такі пам’ятники). Голова Харківської міськради Михайло Добкін “просвіщає” народ, називаючи ОУНівців “мерзотниками”. Йому ОУН ні до чого, бо він, за його словами, перетворює Харків на “столицю російсько-української дружби”.

Зовсім недавно під Харковом з’явилася багатомільйонна штучна споруда – “Висота маршала Конєва” (це місце, з якого нібито маршал Конєв віддав наказ радянським військам робити наступ на Харків). Президент цьому пам’ятнику надав статус національного заповідника, і тепер українська держава повинна його ще й утримувати. У Бердянську Запорізької області за підтримки міськради установили безглузді пам’ятники Сантехніку, Кріслу здійснення бажань і Триколісному Велосипеду. Проте ті ж органи самоврядування не здатні віднайти коштів і виділити місце ні для пам’ятників жертвам Голодомору (який лютував саме на цих землях), ні для пам’ятників борцям за волю України. Та й не бачать у цьому потреби, бо їхня мета – культивувати серед місцевого населення російсько-радянську або космополітичну ментальність, яка дозволятиме їм і надалі владарювати на цій землі.

Останній сіверськодонецький з’їзд депутатів Півдня та Сходу України показав, що головною турботою цих обранців пострадянського електорату є не захист Конституції і не підвищення життєвого рівня населення, а гуманітарна ситуація в Україні (вони стурбовані будь-якими проявами українського національного відродження в Україні, який їм видається “фашизацією” “полікультурної” і “полімовної” країни) і захист російськомовних (а чому б також і не вірменомовних, ромомовних, азербайджаномовних?) громадян Півдня та Сходу України.

І “регіонали” таки захищають російськомовних громадян від міфічної “насильницької українізації” освітньої галузі та від “тотальної українізації національного телеефіру”, від “фальсифікованої” історії та ще не існуючої Єдиної помісної православної церкви, від створення в Україні “моноетнічного гуманітарного простору” та від НАТО. Захищають і в середині країни, і за її межами. І мають у своїй безкомпромісній боротьбі в Україні з усім українським достойних покровителів за кордоном.

Є така газета – “Русская правда”, яка дає докладну інформацію про цих покровителів.

Цьогорічний липневий випуск цієї газети розповідає, що в Росії починаючи з 1999 року діє Федеральний базовий закон “Про державну політику Російської Федерації відносно співвітчизників за кордоном”. Держдума (очевидно, маючи претензії до реалізації цього закону) звернулася в червні до Президента Росії та Уряду Російської Федерації з вимогою “активізувати діяльність щодо захисту прав російських співвітчизників, російського і російськомовного населення України, особливо у сфері мови, освіти, релігії та культури; підтримати, в тому числі шляхом виділення коштів із федерального бюджету, створення філій російських ВНЗ та інших освітніх закладів в Україні; розглянути питання про фінансування створення зразкових російських гімназій у Києві, Харкові, Донецьку, Луганську, Севастополі, Одесі та інших містах України; сприяти активізації діяльності інститутів російського громадянського суспільства, російських недержавних некомерційних організацій на території України”.

Держдума вимагає також від російського керівництва “на рівні двосторонніх відносин з Україною та в міжнародних організаціях поставити питання про недотримання в Україні міжнародного права щодо збереження, розвитку та використання мов і принципу багатомовної освіти відносно національностей, які проживають в Україні, а також про порушення прав і свобод російського та російськомовного населення в галузі освіти, прав на доступ до інформації рідною мовою, втручання державних структур у справи Української православної церкви”.

Тож на заклик держдуми було розроблено “Програму роботи зі співвітчизниками за кордоном на 2009-2011 роки”, де особливу увагу звернуто на здійснення “ефективної політики” серед співвітчизників, на організаційну й матеріальну підтримку існуючих і створення нових молодіжних об’єднань і клубів, на проведення молодіжних фестивалів, спортивних змагань, таборів, олімпіад і конкурсів, реалізацію інших молодіжних проектів.

Програмою заплановано відкриття Російського центру науки і культури та їх філій в Україні з метою суттєвої активізації роботи зі збереження та вивчення російської мови, культури та культурно-історичної спадщини.

Передбачено розвиток і зміцнення за кордоном російського єдиного інформаційного простору, збільшення обсягу передплати на російські періодичні видання, забезпечення бібліотек і навчальних закладів навчальною, методичною, довідковою, історичною та дитячою літературою.

За цією Програмою, Росія готова надавати “співвітчизникам” навіть обладнання для прийому супутникових програм із Росії, з метою збереження єдиного російсько-культурного простору щорічно проводити широкомасштабну комплексну акцію “Моя рідна мова – російська”.

У Росії існує Рада при Голові Ради Федерації з питань підтримки співвітчизників, що мешкають за кордоном, яку очолює Сєрґєй Міронов. Як сказано в газеті, ця рада координує дії численних організацій російських співвітчизників, і її головним завданням є збереження і поширення російської мови за кордоном.

Газета повідомляє і про те, що голова комітету Ради Федерації з культури Х.Чеченов заявив: “Утратимо в країнах СНГ російську мову – втратимо для себе і ці країни”.

І ще багато чого цікавого можна прочитати в газеті “Русская правда”.

Як бачимо, Росія не шкодує грошей зі свого бюджету (і, очевидно, немалих) для розвитку і захисту рідної мови своїх співвітчизників (а співвітчизниками в Росії вважають усіх, хто говорить російською мовою – отже, і всіх російськомовних громадян України; тому й Константін Затулін звертається до громадян України: “Дорогие соотечественники!”).

В Україні зареєстровані й активно діють (мабуть, також не без підтримки з Росії) численні громадські об’єднання та організації – “Русское содружество”, “Русское наследие”, “Русская община Крыма”, “Русское движение Севастополя”, “Русский выбор”, “Евразийский союз молодежи”, “Международная ассоциация молодежных организаций российских соотечественников” та ін. А ще є регіональні організації – “Ассоциация русских обществ Харьковского региона”, “Донбасская Русь”, “Асамблея народів Луганщини” (у якій, до речі, немає представників українського народу) тощо. Та ж газета повідомляє про благодійні фонди “Великое русское слово” і “Русский мир” (імовірно, вони й опікуються діяльністю цих організацій).

Названі програми, розроблені в Росії, не є декларативними. Наприклад, у Луганську вже упродовж багатьох років під егідою обласного Інституту післядипломної освіти діють курси з “підвищення кваліфікації” для вчителів російської мови і початкових класів, яких вивозять для цього… в Росію. Наших учителів там методично озброюють знаннями з російської педагогіки і відповідною літературою. Перекваліфіковані таким чином учителі навіюють українським дітям Півдня і Сходу, що їхня рідна мова – російська. Треба думати, що, за відсутності нині графи про національність у свідоцтві про народження і в паспорті, під час наступних переписів населення ці діти, ставши дорослими, будуть ідентифікувати себе вже не за етнічною ознакою своїх батьків, а за мовою свого спілкування, а саме – росіянами. І наступні переписи, напевно, засвідчать суттєве зменшення корінного етносу в Україні.

На Півдні та Сході України, які Росія вважає територією “русского міра”, систематично проводяться такі заходи, як, наприклад, недавні – Міжнародна науково-практична конференція “Русский язык как фактор развития духовности в современной Украине” (Луганськ, травень 2008 р.; ініціювала Луганська обласна рада), Міжнародний фестиваль “Великое русское слово” (Ялта, червень 2008 р.; ініціювала “Русская община Крыма”), у рамках якого пройшли науково-практична конференція “Русский язык в поликультурном мире”, круглий стіл “Украина и Россия – духовна и культурная общность” та ін.

Усі ці заходи традиційно закінчуються прийняттям звернень до міжнародних судових інстанцій – таких, як Гельсінська спілка з прав людини, Європейська комісія проти расизму й нетерпимості, Парламентська асамблея Ради Європи тощо. І з посиланням на ратифіковану Верховною Радою Європейську хартію регіональних (а насправді – міноритарних) мов” доводиться кричуща дискримінація російськомовних громадян Сходу та Півдня України.

І правозахисники з Європи щиро вірять у ці безкінечні петиції українських “регіоналів”, написаних у співавторстві з їхніми російськими покровителями. І висувають перед Україною відповідні вимоги. Так, при переобранні України до Ради ООН з прав людини їй була дана рекомендація ввести російську мову як другу державну. Добре, що представником України в цій Раді був на той час гідний українець Володимир Василенко, який заявив, що надання російській мові такого статусу стане “інструментом витіснення української мови, знищення української нації та української держави”.

Усе це стало можливим завдяки відсутності в нас дієвої державної ідеології та безглуздій лібералізації усіх галузей громадсько-політичного життя в Україні.

Мабуть, саме тому український поет Василь Голобородько на знак протесту проти тотальної русифікації Луганщини уже кілька років не виходить за межі власної квартири – перебуває в самоізоляції, у “внутрішній еміграції”. Молоді люди, які хочуть бути українцями і спілкуватися українською, змушені виїздити звідси як не до Львова чи Івано-Франківська, то хоча б до Києва...

Чи не яскраві це приклади того, що українці на Луганщині (і не тільки на Луганщині, а й на Півдні та Сході України в цілому) не мають не те що прав титульної нації, а навіть прав національних меншин (а саме права останніх так послідовно захищає Європейська мовна хартія). Пригадую слова дописувача “Слова просвіти” Івана Бурлаки: “Ми свою правду не змогли донести світові так, як наші недруги – свою брехню”. Та й наші доморощені правозахисники, розвиваючи в Україні “демократію” на закордонні гранти (як правило, “під родину”), і в думках не мають захищати ні мовні, ні культурні, ні соціальні права представників титульної нації.

Іще в 1995 році тодішній Перший секретар посольства США в нашій країні Джон Степанчук на прохання підтримати у міжнародних судах українців в Україні пояснив: “Вас можна було б захистити, і дуже легко, але за однієї умови: якщо б ви були представниками меншини в Україні – греки, німці, євреї, росіяни. Але ж ви – українці!”. Для іноземців це виглядає парадоксом – титульна нація не має прав у власній державі!

Не дочекаються українці Півдня та Сходу і захисту від тих, кого Михайло Слабошпицький називає “штатними патріотами” (це нібито патріоти, але зосереджені вони на суто особистих інтересах) і “націонал-паразитами” (це люди, які зробили український патріотизм своєю професією і прагнуть з того жити). Один із них, наприклад, домігся (або, в кращому випадку, погодився), щоб в обмін на його особисту можливість відвідувати в Росії могилу брата дружини було знято статус особи нон-грата з Константіна Затуліна…

Висновки зі всього цього очевидні. Якщо Україна й надалі буде залишатися таким собі ліберально-пострадянським простором, її корінний етнос, поза всяким сумнівом, спіткає доля, спрогнозована Джеймсом Мейсом. І марні сподівання наших провладних лібералів, що українська Галичина з часом поширить свою ментальність на так звану Велику Україну. Марні, бо сьогодні ми спостерігаємо зворотні процеси, знов таки не без активної участі нашого “старшого брата”.

Тільки якнайшвидша зміна напрямку нашого державного розвитку з ліберального на національний зможе відродити Україну як повноцінну європейську державу. Але, на превеликий жаль, політичні реалії складаються в нас таким чином, що ця зміна сьогодні або в найближчій перспективі ніяким чином не проглядається.

В українців материкової України є надія на те, що представники західної української діаспори зможуть донести правду до своїх урядів про те, що насправді з себе представляє лібералізована за їхніми ж рецептами Україна. Сподіваємося, що коли це відбудеться, ті рецепти відносно України врешті-решт зміняться.

Рекомендації

1. Розробити Концепцію гуманітарного розвитку Української держави на національних засадах. Формувати в Україні політичну націю на основі української етнічної нації, як це прийнято у світовій практиці, де кількість представників основного етносу складає понад 70%.

2. Розробити фінансовану державою Програму відродження національної пам’яті громадян Сходу та Півдня України (відповідно до Концепції гуманітарного розвитку Української держави).

3. Поновити графу “національність” у свідоцтві про народження та в паспорті; змінити двомовний (українсько-російський) формат паспорту громадянина України на одномовний (український).

4. Центральній українській владі почати ставитися до Сходу і Півдня як до частини України, а не як до майбутніх російських губерній. Зобов’язати її дотримуватися Конституції, Закону про мови під час перебування на цих територіях.

5. Державі здійснювати протекціоністську політику стосовно соціального, освітнього та культурного піднесення східно- та південноукраїнського села і провінції в цілому, де відносно добре збереглася українська мова.

6. Розробити систему державної підтримки (шляхом зменшення податків) національно свідомих підприємців, які вкладають гроші в українську економіку, культуру та освіту.

7. Зобов’язати чиновників усіх рангів Сходу та Півдня України виконувати чинне мовне законодавство, а саме – Конституцію України, Закон “Про мови в УРСР”, рішення Конституційного суду України від 14.12.1999 р. про офіційне тлумачення 10 статті Конституції України, Державну програму розвитку та функціонування української мови від 2.10.2003 р.

8. Прийняти і затвердити Верховною Радою України розроблену 2006 року Національною комісією за зміцнення демократії та утвердження верховенства права і зареєстровану фракцією Ю.Тимошенко у квітні 2008 року “Концепцію державної мовної політики в Україні”.

9. Оприлюднити у ЗМІ прийняту урядом України за основу “Концепцію реалізації державної мовної політики”. Домогтися затвердження її урядом та практичної реалізації в усіх сферах життя українського суспільства.

10. Розробити систему санкцій за порушення мовного законодавства громадянами України.

11. Створити Інститут державної мовної політики при Президентові України (21.02.2008 р. президент В.Ющенко запропонував створити подібний орган і підписав відповідний указ). Залучити до роботи в цій структурі авторитетних учених-філологів із державницьким мисленням – Василя Німчука, Ларису Масенко, Івана Ющука, Ореста Ткаченка, Віталія Радчука, Ірину Фаріон та ін.

12. Якнайшвидше прийняти і запровадити в дію (з адаптацією в суспільстві упродовж 10 років) єдиний загальнонаціональний Український правопис, який об’єднає у мовному плані українців материкової України та українську діаспору і сприятиме таким чином підвищенню авторитету української мови всередині країни та у світі.

13. Привести у відповідність до чинного Українського правопису українські прізвища та топоніми. Залучити до цієї роботи Інститут української мови АН України та університетські кафедри української мови. Порушення правописних норм працівниками паспортних столів, міських рад тощо має тягнути за собою відповідальність і позбавлення права працювати в цих органах.

14. Створити окремі відділи при Міністерстві юстиції, СБУ, Прокуратурі, які би здійснювали періодичні перевірки не тільки формальної, а й практичної діяльності партій та рад усіх рівнів на предмет дотримання ними українського мовного законодавства:

А). Припинити практику експлуатації мовного питання керівниками держави, партіями та органами місцевого самоврядування з політичною метою.

Б). Вимагати від СБУ та органів прокуратури стримування втручання Російської Федерації (прямого й опосередкованого – через численні проросійські партії та громадські організації) у внутрішні справи нашої держави, особливо на Сході та Півдні України.

В). Заборонити діяльність на території України антиукраїнських політичних сил (у тому числі й КПУ), громадських організацій і ЗМІ, які працюють на руйнування української державності.

Г). Прокуратурі та СБУ перевіряти виконання відповідними місцевими органами міграційного законодавства.

15. Вимагати від служб, що є правонаступниками і спадкоємцями структур КҐБ СССР, публічного вибачення і матеріальної компенсації за моральні збитки відносно дисидентів радянської доби.

16. Відповідним органам, які надають найвищі державні звання та нагороди, зважати на ставлення кандидатів на ці нагороди та звання до української мови, культури та державності.

17. Сприяти інтеграції представників національних меншин в українське суспільство на основі досконалого знання української мови та історії України як головних консолідуючих чинників розвитку Української держави (за ст. 11 Конституції України, держава зобов’язана дбати про консолідацію української нації).

18. Упровадити систему державного патерналізму відносно українців і тих представників національних меншин, хто вільно володіє українською мовою (сьогодні, навпаки, спостерігаємо витіснення українців на Сході і Півдні з усіх сфер суспільного життя).

19. Усунути від керівництва гуманітарною сферою чиновників колоніального пострадянського взірця, які не знають або принципово не вживають державну мову, не поважають українську історію, культуру та державність.

20. Провести повну атестацію всіх чиновників і бюджетних працівників під особистим контролем Президента України на досконале володіння державною мовою.

21. Робити грошову доплату чиновникам Сходу та Півдня України, які при виконанні своїх службових обов’язків постійно використовують державну українську мову.

22. Здійснити філологічно грамотний переклад ратифікованої Верховною Радою “Хартії регіональних мов та мов національних меншин” (у Європі цей документ називається “Хартією малопоширених місцевих мов”, він покликаний захищати мови, які перебувають на межі зникнення; тому в Україні під його дію підпадають такі мови, як гагаузька, кримськотатарська, караїмська, а жодним чином не російська) і рекомендувати Верховній Раді внести відповідні корективи до цього Закону.

23. Світовому конґресу українців звернутися до європейських інституцій із роз’ясненням об’єктивного стану української і російської мов на Сході та Півдні України як наслідку тривалої колонізаційної залежності цих територій від Росії.

24. Зобов’язати органи місцевого самоврядування виконувати укази Президента України щодо увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років і щодо ліквідації символіки тоталітарного режиму. Законодавчо заборонити їм установлювати антидержавні пам’ятники; для цього створити окремий орган на найвищому рівні, який би перевіряв і моніторив уже встановлені або заплановані до встановлення пам’ятні знаки.

25. Поширити на всю Україну, передусім на південно-східні області, практику правозахисної діяльності Володимира Богайчука (м. Київ), спрямовану на захист мовних прав українців.

26. Активізувати діяльність ВУТ “Просвіта”, головним завданням якої є розвиток і захист української мови та культури. Реорганізувати керівний склад цієї організації: її повинна очолити діяльна особа, а до складу керівництва на Сході та Півдні мають увійти молоді й ініціативні люди.

27. До 2010-2011 н.р. перевести всі ВНЗ Сходу та Півдня України на українську мову викладання (ще 1991 р. було прийнято Державну програму розвитку української мови, за якою такий перехід по всій Україні мав здійснитися до 2000 року), у першу чергу – педагогічних, аграрних і класичних університетів. ВНЗ, які не здійснять перехід на українську мову викладання до 2010-2011 н.р., позбавляти статусу “національних”.

28. Забезпечити повний україномовний освітній цикл (дошкільні заклади – школа – ВНЗ) на Сході та Півдні України.

29. Розробити систему матеріального заохочення учителів і викладачів, які читають предмети неукраїнознавчого циклу літературною українською мовою. Проводити щорічну атестацію учителів і викладачів усіх навчально-виховних закладів на знання державної мови.

30. При Міністерстві юстиції створити Департамент мовної політики, однією з важливих функцій якого буде контроль за виконанням мовного законодавства кожним навчальним і навчально-виховним закладом Сходу та Півдня, у тому числі шляхом анкетування дошкільнят, школярів та студентів і спілкування з ними (оскільки до цього часу міністерські працівники ігнорували відвідування цих регіонів, а лише приймали в Києві “позитивні” звіти з місць, у тому числі й щодо виконання мовного законодавства).

31. Поступово збільшувати на Сході та Півдні кількість україномовних класів, шкіл і гімназій. В освітніх закладах, де навчання здійснюється мовами національних меншин, такі предмети, як українська мова, література та історія України, викладати на високопрофесійному рівні. При вивченні української мови та літератури в таких школах здійснювати поділ класів на підгрупи.

32. Учителів, які відмовляються викладати свої предмети українською мовою в україномовних школах або класах, позбавляти дипломів у разі, якщо вони закінчили педагогічний навчальний заклад після 1997 року (саме в цьому році там було впроваджено дисципліну “Українська мова за професійним спрямуванням”). Списки учителів, позбавлених таким чином дипломів, оприлюднювати у пресі. Для учителів, які погано володіють українською мовою і закінчили педагогічний навчальний заклад до 1997 року, організувати відповідні курси при інститутах післядипломної освіти.

33. Школи, які повністю перейшли на українську мову навчання, на 5 наступних років звільняти від чергової атестації. З директором такої школи продовжувати контракт на 10 років. Матеріально заохочувати з місцевого бюджету керівництво таких шкіл.

34. Міністерству освіти і науки України розробити електронний супровід україномовних підручників (це можуть бути самі підручники, довідкова література, словники тощо) і забезпечити ним усіх школярів.

35. Рекомендувати Міністерству освіти і науки України запровадити як обов’язкові на всі гуманітарні спеціальності ВНЗ вступні іспити з української мови (твір) та українська мова і література (усно).

36. Поновити обов’язкове вивчення в середніх школах предмету “українське народознавство”, викладання якого доручати українським філологам.

37. Ураховуючи, що нинішня школа випускає ледве україномовних учнів, увести на всіх факультетах усіх середніх спеціальних та вищих навчальних закладів (як державних, так і недержавних) дисципліну “українська мова” (зі стилістичним і культуромовним ухилом), яку студенти вивчатимуть упродовж перших трьох навчальних років; щороку на цю дисципліну відводити не менше 72 годин навчального часу (це одне заняття на тиждень). Міністерству освіти і науки України розробити державний стандарт вивчення цієї дисципліни.

38. Усім ВНЗ збільшити кількість годин на вивчення дисципліни “українська мова за професійним спрямуванням” до 56; викладати її на 3-му або 4-му курсах, коли студенти вже володіють спеціальною галузевою термінологією.

39. Зобов’язати керівництво університетських та інститутських кафедр приймати до захисту дипломні роботи, кандидатські та докторські дисертації, написані виключно українською мовою.

40. Проводити підготовчі курси для іноземних студентів, які приїздять учитися в Україну, виключно українською – державною мовою, так само викладати їм упродовж усього навчання.

41. Міністерству освіти на науки України розробити систему національно-патріотичного виховання української молоді (при цьому можна використати позитивний багаторічний досвід роботи Спілок української молоді в діаспорі); контролювати її впровадження в усіх навчальних і навчально-виховних закладах.

42. Зважаючи на упереджений погляд російських учених на українську історію, припинити роботу над створенням спільного україно-російського підручника з історії.

Ірина Магрицька,
доцент кафедри української мови і літератури Східноукраїнського університету ім. Даля,
м. Луганськ


| Количество показов: 5264 |  Автор:  Ірина Магрицька |  Голосов:  14 |  Рейтинг:  3.93 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:



Елеонора Александрова, 29.05.2010 16:38:56 Цитировать Имя

Не змогла навіть до кінця дочитати.Так вже набридла ця тема!"Заповідник" любителів української мови-Галичина.Ласкаво просимо!Але навіщо нав язувати мову?Від цього вона лише опротивіє.Я сама проти любого насилля у цій справі.Я,мій син,моя мама закінчували українські школи;батько і свекруха-польську гімназію у Львові(у довоєнні роки),свекор і чоловік-російські школи.Ми всі українці,говорили між собою завжди на українській мові.Незалежно від школи,у якій навчалися.До речі,я до школи дуже хотіла піти російської,бо туди пішли мої подруги.Але мій тато настояв на українській.От про те,що не з подругами вчилася,жалкую,і мова тут ні при чому.Як у нас тут кажуть:лишіться того ровера,тобто перестаньте тягнути цю тему.НАБРИДЛО!


татьяна сердечная, 20.05.2009 15:02:07 ')" title="Для вставки цитаты в форму ответа выделите ее и нажмите сюда" class="button-small">Цитировать Имя

Читаючи звіт погоджувалась із авторкою, обурювалась разом із нею.
Погоджуюсь з усім, окрім інформації про стан справ у Бердянську.
Навіщо ж так ніщивно? Бердянцям пам*ятнички міста до душі, це відноситься і до «Бичка-годувальника», і до пам*ятнчика дачникам якраз в місці, до років… тому ДУЖЕ важко було втиснутися до «четвірки»(автобуса). Жабка не дуже , не за ідеєю , за зовнішністю. Ці пам*ятнички – свідоцтво того, що місто росте та розвивається. Та й прибуток до казни який не який є. Приїжджає щороку все більше відпочиваючих, охоче фотографуються біля них. Які черги до цього «крісла бажань» ! Вийти влітку ввечері на Приморську площу – куди там тому Хрещатику братися! За словами одного із минулих керівників:»Гроші залишаться в місті. Чи то в магазині, чи то в гаманцях мешканців, що знову ж таки принесуть їх до магазину чи в інший спосіб залишать їх у місті». Тому ці міні об*єкти разом із сантехніком Васею є не що інше, як спосіб приваблення відпочиваючих.
На горі поставили стелу Жертвам Голодомору .
Щодо відношення влади міста в 90х роках до розвитку української мови, то ще в 1993 році брендова школа № 16 набрала класи українською мовою навчання. По моїм даним саме з того року школа розпочала перехід на навчання державною мовою. В нагорній частині міста також немає проблем віддати дитину до українського класу чи то в 11 школу, чи то в третю. Вчителі гімназії «Надія», до якої ще 5 років тому не так то й легко було віддати дитину, ведуть викладання українською мовою.
Наскільки мені відомо – викладачі навчальних закладів міста намагаються викладати українською, без проблем спілкуються державною мовою і з студентами, і з відвідувачами.
Дитячо-юнацька газета міста «Дзендзик» друкує дитячі роботи як російською, так і українською мовами. Адже саме чарез дітей і відбувається відродження мовної політики міста, а отже і країни.
Адже те, на що потрачено не один десяток років , за короткий проміжок часу не повернути, тим паче, що російськомовні люди й влада не віддадуть власні позиції без бою.
smile:!:



Перейти к обсуждению на форуме >>



Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (196) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (280) 
Образование (553) 
Общество (472) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (544) 
Энергетика (60) 

Загрузка...

ПОДПИСКА
Параметры подписки

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Євтушок Любов Степанівна

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

Мала гірнича енциклопедія. Том 2, літера Р

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2020
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua