На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Политика

Рух – місце в історії

Версия для печати Версия для печати

Продовжуємо цикл публікацій до 20-річчя Народного Руху України.

Дивитись: Народний рух: роздуми про здійснене і майбутнє

Двадцятирічний ювілей Народного Руху України спонукає не тільки до спогадів про відносно недавні історичні події, але й, перш за все, до усвідомлення необхідної для історіософського аналізу тієї "зони збігу" реальних історичних подій та тих ідей, якими надихалися в ту добу суспільні індивіди і які поставали для них як дороговкази в майбутнє

По-перше, у жодному разі не можна погодитись із поширеною в нашому суспільствознавстві й політичній свідомості тезою, що український народ не здобував та й не волів здобувати національного суверенітету. Незалежність ніби впала до його ніг як дарунок Історії, якого він не чекав і якому ніяк не може дати ради. Упередженість цієї тези майже очевидна. Українська історія – суцільна історія визвольних змагань автентичного народу від початку його формування аж до сьогодення, яка ніколи не згасала, про що свідчать життєві екзистенції українських національних героїв. Мусимо визнати, що незалежність і свобода є й завше були квінтесенцією аспірацій українського народу.

По-друге, постає досить складне й дискусійне питання про суб'єкт історичного процесу. Розбіжності в думках із цього приводу найчастіше коливаються в межах визнання суб'єктом історії або особистості, або народу. Ми вважаємо суб'єктом історії саму історію. Історія, за великим рахунком, завжди є лише causa sui. Історія – це процес, у якому особистостям і народним масам відведено роль виконавців історичних імперативів. Ці імперативи постають як шереги Викликів, на які народи мусять формулювати адекватні Відповіді. Неадекватні Відповіді на Виклики історії, або нездатність народу на будь-яку відповідь, обов'язково відсуває народ не тільки на маргінес історичного процесу та позбавляє його залишків суб'єктивності, але й перетворює його на безформний субстрат, що стає знаряддям буття не самої історії, а лише знаряддям діяльності інших народів.

Саме в такій драматично-безпорадній ситуації опинився український народ у 1990-х роках. За понад 70 років існування радянської системи виявилась її повна історична неспроможність. Унаслідок терору, штучного голодомору та безвідповідальних соціальних експериментів були знищені десятки мільйонів людей, економіка планового господарства, орієнтована на "світле майбутнє", виявила абсолютну нездатність забезпечувати добробут людей і призвела до повного зубожіння країни, створила загрозу фізичного виродження народу та знищення навколишнього середовища, політичний, моральний і духовний колапс поставив під сумнів подальшу функціональну життєздатність суспільства, а мовний і культурний занепад досяг того рівня, що виникла реальна загроза зникнення деяких націй, української зокрема, на своїх власних батьківських теренах.

Радянське суспільство стрімко котилося в прірву. Це був той жахливий Виклик історії, на який необхідно було давати негайну відповідь, але на яку правляча еліта була принципово неспроможна. Система, де 85% вартості, що створювалась людською працею, йшло на підтримку самої системи й лише 15% залишалось на задоволення матеріальних і духовних потреб, була побудована на жахливому ідеологічному підґрунті ленінсько-сталінського штибу, далекому навіть від марксизму – філософемі влади, сутність якої зводиться до формули – "в історії все є можливим, усе є досяжним, необхідним є тільки примус та організація мас". У цих умовах хворе суспільство потребувало нової соціальної сили, здатної до адекватної відповіді на виклик історії. Цією соціальною силою і постав Рух. Історичне значення Руху перш за все полягало в тому, що ця громадська організація рішуче відмовилась від комуністичного дискурсу. У його програмних документах були чітко розставлені знакові орієнтири переходу до майбутнього – і не в рамках старої політичної системи.

Проект Руху, як відомо, базувався на очевидних реальних інваріантних аксіомах. По-перше, Україна не є частиною якоїсь окремої комуністичної цивілізації, а є органічною частиною цивілізації європейської. По-друге, не мусимо ігнорувати досвід історії. Європа вже вистраждала два найбільш ефективних та взаємопов'язаних механізми саморегуляції суспільного життя: ринок і правову державу. Більш ефективних регуляторів економічних, соціальних та політичних процесів сучасне суспільство поки не знає. Саме вони довший час дозволяють нормально функціонувати розвиненим країнам. Тому використання їх у межах нашої країни може дозволити нашому суспільству еволюціонувати до гуманізму і демократії, орієнтуватись на задоволення різноманітних потреб людини. Ринок обертає виробництво до людини, натомість правова держава – людину до свободи.

Для реалізації власного проекту Рух не мав жодних реальних політичних чи економічних важелів, жодних шансів, жодних перспектив. Єдиною площиною, де Рух міг змагатися з владою, була сфера ідеології. Рух врешті-решт здобув звитягу в боротьбі за свої ідеї, за свій проект повернення українського народу до історії. Хоча спочатку все було проти нього. То був час, коли національна свідомість українського населення була найбільш здеморалізована, деформована й приспана. То був час тріумфу так званої "радянської людини".

Отже, вихід із колапсу радянської системи необхідно було торувати в напрямку європейської цивілізації і культури. Реалізація цієї програми вимагала розбудови власної суверенної української держави. Вирішення цієї проблеми без протистояння та громадянської війни могло бути здійсненим тільки шляхом апеляції до громадської опінії, до підтримки ідеї української держави абсолютною більшістю населення України.

Боротьба за громадську думку була тривалою і виснажливою. На той час українську ідею беззаперечно підтримувало тільки населення Галичини та Волині. В інших регіонах ситуація була складною, особливо на сході та півдні країни. Це постійно використовувалось опонентами Руху. Попри те, що Рух був майже позбавлений засобів масової комунікації, мав обмежений вплив на свідомість народу, на нього працювала сама історія. Союзна держава так стрімко деградувала, що ідея необхідності незалежної України поступово і стрімко оволоділа масами.

Характерний приклад. 22 листопада 1990 року в газеті "Вечерний Донецк" (№ 268) автор цих рядків опублікував статтю під назвою "Чи потрібен нам союзний договір?", лейтмотивом якої була думка, що союзний договір не дає можливості навіть у принципі вирішити жодну з безлічі проблем, що стоять перед Україною на часі. У дискусії із цього приводу, котра була розгорнута на шпальтах газети, усі дискутанти критикували автора. Серед них були найбільш помітні майбутні віце-прем'єри України Микола Азаров та Григорій Немиря. Перший із них наполягав на тому, що Україна як держава неможлива з економічних причин, другий – із політичних.

Як наслідок – абсолютна перемога українського проекту на всеукраїнському референдумі. Це була найбільш вражаюча історична перемога ідей Народного Руху.

З постанням суверенної України виникає нове питання. Якою має бути Україна – українською чи російською? Питання про домінуючу мову і питання про так зване співвідношення права нації і прав людини. Ці питання є болючими, актуальними й наріжними для України й сьогодні. Настирливо поширюється піар-концепт "двох Україн" – Західної та Східної. Україна лежить в геополітичному просторі між Європою та Росією, на кордоні европейсько-атлантичної та евразійської цивілізацій. До якого з цих культурно-історичних типів належить власне Україна? З точки зору російських політиків, українці, безумовно, належать до єдиного російського суперетносу. Ця спекулятивна філософема не тільки є основою російської політики та ідеології, але й упродовж десяти років настирливо прищеплюється українським політикам у вигляді власне української публічної опінії.

Дякуючи історії, виборча компанія 2002 року в Україні була перетворена на суперграндіозне дослідження української громадської думки та верифікації "сакральної" історіософської ідеї. Попри найновіші російські виборчі технології, адмінресурс та елементарний позадипломатичний тиск уперше в новітніх умовах чітко виявилось, що більшість українського електорату тяжіє до європейських вартостей, а не до євразійських, воліє радше атлантичної моделі демократії, ніж тоталітаризму північного штибу. При цьому українська цивілізаційна ідея легітимізувалася на всіх автохтонних українських етнічних землях – від Закарпаття до Гетьманщини від Полісся до Поділля, де отримала абсолютну підтримку населення. Євразійська і комуністична ідеї знайшли відгук електорату лише колонізованих земель України, де переважають великі промислові центри з російським та російськомовним населенням. Тільки там спрацювали віртуально-семантичні проекти російських піар-технологів.

Такий стан речей пояснюється саме тим, що впродовж останніх років спостерігається повернення "води життя" українського етносу в старе русло українського архетипу. Маємо повільний анамнез, актуалізацію певних українських архетипів, що докорінно не збігаються з російськими, а навпаки, є суголосними європейським вартостям. Президентські вибори 2005 року ще раз підтвердили, що в ґрунті особистих амбіцій претендентів лежать не тільки економічні чи політичні аспірації кланів, а, перш за все, зіткнення двох різних цивілізаційних парадигм. Події Майдану-2005 віддзеркалили контроверзійний характер співіснування двох соціокультурних систем в Україні. Вони довели, що український народ уже відродився на своїх питомих архетипових та соціокультурних підвалинах, тому й надалі долатиме спротив відновленню всієї повноти свого питомого цивілізаційного буття та перетворенню євразійської держави під назвою Україна в українську державу. Голос того народу, що голосував за Ющенка, належав не персонально йому, а передусім ідеї українського способу життя і світобачення. Тому він принципово не міг бути делегований Партії регіонів, а лише якійсь іншій партії української ідеї. Що й сталося.

Останні парламентські вибори знову підкреслили, що українсько-європейські принципи домінують у 16 областях, а євразійські – у дев’яти. Разом з тим необхідно зауважити, що відмінності між регіонами України мають м'який характер. Так, ті п'ять партій та блоків, що потрапили до Верховної Ради, отримали прохідний бал і на так званій "чужій" території (ПР – 10%, КПУ – 3% на півночі, БЮТ – 10,5%, НУ – 5,1%, СПУ – 3,2% на півдні). Найбільш "всеукраїнською" партією, як не дивно, стала КПУ. Вона отримала 32% своїх голосів у "чужій" зоні. Це говорить про те, що КПУ поступово перетворилась на маргінальну партію, утративши позиції навіть на Півдні. У решти партій такі показники є приблизно рівними: БЮТ – 18,5%, ПР – 17%, СПУ – 17%, НУ – 13%. Претендувати на всеукраїнську популярність може хіба що БЮТ. Партія регіонів була і є лише партією Півдня і Сходу України.

Таким чином, сьогодні маємо в єдиній державі дві України – першу, орієнтовану на європейські вартості, свободу, людину та приватний простір її екзистенції, та другу – базовану на вартостях іншої цивілізації, примату держави й порядку замість свободи, справедливості замість права. Маємо два принципово контроверзійні дискурси, дві соціокультурні парадигми, два ментальних коди. Конвергенція їх малоймовірна, співіснування проблематичне. Це і є виклик історії, висловлений голосом народу на виборах vox populi – vox Dei (голос народу – голос Божий).

І допоки не вирішується проблема гармонійного, толерантного культурологічного й морального збалансування цих двох складових нашого суспільства, наше майбутнє буде невизначеним. Воно було приреченим на тріумф популізму, непрогнозовані конфлікти, котрі детермінуватимуть невизначеність нашого економічного, соціального і політичного поступу. Таким сьогодні є наше квазігромадянське суспільство.

Отже, мусимо констатувати, що український проект Руху є ще далеким від завершення, та й історія ще триває…

Про автора:

Пасько Ігор Трохимович,
кандидат філософських наук, професор, завідувач Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України.

Один із засновників Народного Руху України. Перший голова Донецької Крайової організації Народного Руху України (1989-1991). Один із організаторів Установчої конференції Руху на Донеччині (1989 р.), учасник установчого з’їзду Руху у вересні 1989 р.

Пасько Ігор Трохимович народився 24 лютого 1940 р. у м. Санкт-Петербург. Закінчив середню школу у місті Дубна (Росія) у 1957 р. По закінченні середньої школи два роки працював помічником машиніста паровоза. Далі – три роки служби у Радянській Армії. Після цього – навчання на факультеті філософії Санкт-Петербурзького (тоді Ленінградського) університету, яке успішно завершилося у 1967 р.

Кандидатська дисертація: "Природа і специфіка матеріальних суспільних відносин" захищена у 1978 р. у Московському державному університеті.

З 1967 р. по 1999 р. працював у Донецькому державному (нині національному) університеті – асистентом, старшим викладачем, доцентом. У 1986-1989 рр. – доцент Ченстоховської політехніки та Ягеллонського університету (Польща). З 1999 р. – завідувач кафедри філософії, а пізніше – професор і завідувач Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України.

Наукова робота І.Т. Паська тісно пов’язана з аналізом історичного процесу та закономірностей розбудови української держави. Сфера творчих зацікавленостей: філософія історії, соціальна філософія, філософія культури, філософія політики. Він є автором понад 100 статей у наукових журналах України, Росії, Польщі. Співавтор монографії "Громадянське суспільство і національна ідея (Україна на тлі європейських процесів)", 1999 р., яка була номінантом конкурсу "Книга року" журналу "Книжник-Рев’ю".

Активний громадський діяч. Надрукував понад 50 публіцистичних матеріалів у пресі Донеччини з метою популяризації Української ідеї, програми Руху та розбудови Української держави. Активний учасник усіх громадських та політичних акцій Руху, скерованих на здобуття та розбудову незалежності України.

Науковий секретар Донецького відділення НТШ (з 1997 р.), дійсний член НТШ (з 2007 р.).
Редактор відділу філософії аналітично-інформаційного фахового журналу "Схід" (з 1995 р.).
Нагороджений відзнакою "Відмінник освіти України".

Журнал "Схід", спеціальний випуск, № 6(97), вересень 2009 року


| Количество показов: 2160 |  Автор:  Ігор Пасько |  Голосов:  5 |  Рейтинг:  3.75 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:



E.O., 20.08.2009 11:49:27 Цитировать Имя

Украинцы поставили Медведеву двойку… http://politikan.com.ua/2/0/0/8351.htm


Владимир Крылов, 19.08.2009 21:20:47 Цитировать Имя

В Литве возник Саюдис. Как сегодня известно с подачи спецотделов КГБ СССР. Щербицкий, первый главный секретарь ЦК КП УССР, стукнул кулаком по столу:"А где наше украинское движение за перестройку?" Так и возник РУХ!
Очень меня впечатлил некий Драч. Буквально за месяц до этого должен был высиживать встречу читачив с ним. Очень он клял всяких националистов. Не рагульской из западенщины, а той самой литературной мовой. Через три дня он стал свидомым, щирым и незалежным. Все бывает в этой жизни. Впрочем он идиот думал, что тиражи его творив будут не вероятные. Однако оказался он не нужен. Впрочем как и други его...



Перейти к обсуждению на форуме >>



Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Маслак Наталія Григорівна

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

Заселення і господарське освоєння степової України в XVI-XVIII ст.

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua