Національні психотипи у творчості Т. Шевченка

Поглиблене розуміння спадщини Кобзаря вже давно перейшло межі описовості й настійливо вимагає занурення у найглибші пласти психічних первнів – індивідуальних першопочатків зародження та формування психічної структури самого автора

Потенційний розвиток теоретико-методологічного інструментарію гуманітарних наук зумовлює необхідність застосування нових підходів у дослідженні феномену Тараса Шевченка, насамперед психологічно-світоглядного аспекту його творчості. Поглиблене розуміння спадщини Кобзаря вже давно перейшло межі описовості й настійливо вимагає занурення у найглибші пласти психічних первнів – індивідуальних першопочатків зародження та формування психічної структури самого автора. До цього спонукає, сказати б, „айсбергова домінанта” у творчій манері митця, при цьому видима, доступна для усвідомленого сприйняття „надводна частина”, викладена виражальними засобами надзвичайно високого ступеню символізації на рівні самобутнього тайнопису, зрозумілого лише читачеві текстів та інтерпретаторові малярських творів, який володіє кодом українського етнічного буття, національної культури. Власне, декодифікація є брамою проникнення не стільки в текст, скільки в контекст викладу, а тому засобом об’єктивації найтонших нюансів втілення справді авторського задуму, а не його гіпотетичних інтерпретаційних варіантів навіть сумлінних дослідників.

Звідси завдання вичленення й систематизації типово національного у Т. Шевченка має розглядатися як віднайдення типових інваріантів – органічних чинників загального українського психологічного образу, втіленого у вигляді стрижневих інтегрованих засадничих символів як матриці системи світовідчуття та світогляду, а також означення, каталогізація та класифікація конкретних персонажів та психологічних типів, уособлених у представниках інших національностей. Дослідження останніх у літературознавстві мало б слугувати своєрідним інформаційним субстратом для психологічних розвідок, але ця широка тема, здається, залишається обійденою у шевченкознавстві.

Розуміння національно (етнічно) психотипового як базово-нормативної, усталеної психічної моделі, що існує лише у межах етнонаціональної реальності, відрізняється від літературознавчого поняття образу і в психологічній науці має достатньо усталене визначення [1]. Виражаючи взаємозв’язок людини – суб’єкта психічної активності з довкіллям як середовищем формування своїх уявлень про світ, у якому вона самореалізується, і себе в ньому, етнопсихотипове неодмінно містить у собі всі ознаки належності до етнонаціональної моделі традиційності. Це спосіб, форма буття, що існує поза волею і свідомістю людини й визначає її поведінку, загалом спосіб життя. Виступаючи імперативом спадкоємності під впливом ідеалістичного настановлення суми витворених століттями ідеалів „...традиція (тут – суспільно-психологічна закономірність, навіть закон, що забезпечує міжпоколінну спадкоємність – В. К.) виконує важливу дисциплінуючу роль, зокрема важливу при відомій анархічності вдачі. Авторитет ідеалу є багато сильніший від авторитету конкретної одиниці (підкреслення наше – В. К. ) а протиставлення колишньої свободи, що уможливлювала самовияв і своєрідні форми життя („вольності”), сучасній неволі є чинником, скріплюючим традиціоналізм (тут традиційність – В. К.). Цей традиціоналізм став підставою національного відродження за Шевченка і завдяки Шевченкові” [2, 90]. За В. Яневим, одним із чільних українських етнопсихологів, саме традиційність забезпечує людину сукупністю ментальних характеристик і визначає її етнічну належність.

Викладене положення є ключем розуміння не тільки стрижня етнопсихотипу, а й визначальних характеристик мотиваційних джерел самого Т. Шевченка та творених ним типових образів, які не пишуться, а „стають на папері”. Такі психотипові домінанти виявляють себе у неусвідомлюваних психічних виявах, налаштуваннях, схильностях, домаганнях, життєвих настановленнях, мотивації поведінки, звабах, симпатіях, пристрастях, тощо. У такий спосіб формується аксіологічна система індивіда, збереження й розвиток якої становить сенс життя людини, визначає провідні життєві домагання, а поведінкова модель співмірна таким цінностям – є стрижнем типового національного.

Реалізуючи своє право вибору, людина опиняється в соціальній, етико-моральній іпостасі у межах поляризованих векторів – від поборника вищих національних вартостей, серед яких свобода, честь, праведність і подібне є позаконкурентними та позадискурсивними й до відступництва, зради, виродження. Саме такими широкими параметрами окреслюється палітра художніх типів Шевченка, діапазон полярного протистояння рушійних і життєдайних сил.

Завдання типологізації образів було б збідненим, якби його звузити лише до людських постатей, які у Шевченка аж ніяк не рясніють щедрими портретними цільностями. Більше того – самі ці постаті виявляються неповноцінними, будучи ізольованими від типових засадничих образів-понять: України, Матері, Лицаря-козака, Кобзаря, Великого лугу, Матері-Січі, Хортиці-сестри, батька-Дніпра, Високої Могили, що з вітром „в степу розмовляє” Слави, Долі, ворогів та воріженьків, які є по-своєму типовими, надзвичайно насиченими змістом символами у традиційному сприйнятті українцем, де антропотип і натурфілософський образ-тип зливаються воєдино. Щоб пересвідчитися в цьому, досить відтворити фольклорні джерела їхнього тлумачення у народній пісні, де від чумака „...пішла Доля луками, Широкими степами – гей-гей, не вмів шанувать!”.

Наведені приклади засадничих образів-символів належать до наскрізних у творах поета і, на перший погляд, не є складними для прочитання й тлумачення. Здійснюючи надскладну місію творчо-інтелектуальної ретрансляції „духу і букви” фольклорних вчень до свідомості свого народу через „писану мудрість”, Шевченко серед іншого зберігає одну з її провідних засад – статус одухотвореності природи, світу довкілля, віра в які є предметом віросповідності не лише у давні часи, але й сьогодні складає сутність традиційно-побутових знань, вірувань, змістом поширеної системи звичаєвості.

Сучасні дослідники стверджують, що „довкілля прямо, чи опосередковано впливає на мозок і лише діяльність різних центрів мозку чи сумісна, чи послідовна, або з певними пріоритетами, скеровує усю людську діяльність упродовж всієї генези від антропоїдів до первісної людини...” (3, 84). Їхні символізовані концепти становлять перший базовий рівень типізації, а психологічні образи – тотожні найвищим життєвим цінностям. Саме вони, ці образи, стали джерелами формування не лише естетичної, а й етичної системи українського народу. У шевченкознавчих розвідках порушується тема космологічних метафор-архетипів, що конституюють усі основні космічні стихії – землю, воду, вогонь, повітря. Такі прапервні утворюють семантичні гнізда корінних образів, випромінюючи духовно-біологічний, позасвідомий інтимний зв’язок художника з Природою. Зазначається, що архетипна метафора як релікт універсально-колективних первнів людської психіки та образ етноміфологічного канону має значно вищий ступінь функціональності в художньому тексті, аніж індивідуально-контекстуальні виражальні засоби, оскільки володіє потужним сугестивним зарядом – інтенцією вражати, навіювати, захоплювати (4, 148).

Такою, передусім, уявляється Україна, яка для Шевченка є живою істотою, митець стверджує, що заради любові до неї „проклену святого Бога, за неї душу погублю!”, його та її доля як і неволя є нероздільними. Усю ненаситність своїх нерозтрачених інтровертованих почуттів автор звертає до Батьківщини, подібно як в інших сюжетних колізіях – до коханої дівчини, яку він обдаровує любовною ніжністю й відданістю, безоглядно спустошує для неї всього себе до останку. Ця любов така ж нерозділена, як любов матері до збезчещеної доньки, або почуття до тієї недосяжної у маревах дівчини, на пошуки якої не вистачило життя.

Натурантропоморфний синкретизм України і матері, самоусвідомлена розчиненість Шевченка у такому духовному субстраті, вщерть насиченому духовноафективним комплексом відчувань, приводить мислителя до вибудови незнаної досі філософсько-психологічної моделі україноцентризму.

Повною мірою усвідомлюючи смертельну небезпеку для своєї землі, народу, він обирає провідну ідею етноцентризму як останнього рятівного шансу, беззастережно вивищуючи його на рівні абсолютної самоцінності. Перейнятість любов’ю до такого абсолюту помножує і без того його високий поріг чутливості, невтомності пізнання, осягнення світу, перейнятості долею і болями знедолених і покривджених. Така надчутливість забезпечує опанування трансцендентних вимірів, можливість інтуїтивного, прямого, нічим не опосередкованого пізнання сутності найвищих субстанцій. У цьому акті Шевченко полишає свою самість, найпекучіші земні потреби смертної людини з тим, щоб трансцендентувати їх і, злившись з Україною, полишивши все малозначиме і суєтне, проявитися в її лоні найістотнішими, життєвизначальними потугами.

Таке проникнення в сутність світового порядку уможливлює творення універсальної картини світу з виведенням законів гармонії й ентропії, Бога-творця у його стосунках з Україною і людиною, опредмечених суспільними структурами в умовах протиборства добра та зла, унормованого етико-моральними нормативами тощо. Нелюдська напруга набуває ознак іманентності як неодмінної ознаки лицаря, що підніс зброю за святу справу визволення України. Вона набуває стану зміненої свідомості, виливаючись у марева, видива (поема „Сон”), містерії („Великий льох”), молитовні заклинання: „Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть” („Чи ми ще зійдемося знову?”).

З огляду на означений вище статус інтуїтивізму у творенні Шевченкової України, доречно відзначити впевнене утвердження у сучасній психології поняття „емоційного інтелекту” як реалізації пізнавальних потреб через відчування, на рівні емоційного резонансу, що може істотно доповнити і поглибити розуміння сутності України у творчому просторі Шевченка.

Імовірно саме тут слід шукати джерела пророчих потенцій мислителя і його українського месіанізму. З такого погляду можна пояснити дифузність, симбіотичність двоєдиного простору „Шевченко-Україна”, який вибудовує матрицю дешифрування Кобзаревого тайнопису.

Шевченкова Україна є складовою дихотомної понятійної пари „Україна-імперія” на рівні контрастно поляризованого психологічного конструкту, у якому вона – життєдайне середовище, джерело народження й підтримання життя. Україна-Мати у трикомпонентному часопросторі вміщує колективний образ народу – в минулому, сучасному та майбутньому, усвідомлюючи зміст історичної пам’яті на рівні невичерпної криниці універсального досвіду, усічення якого є смертельно небезпечним. Постійне авторське звертання до історичної пам’яті народу створює стимулююче національну свідомість, контрастне поле для рефлексій в межах „минуле” як належне і нестерпне „сучасне”. На тлі цього строката й багатолика візія імперського спрута, постійний переслідувач і гнобитель України, є підступним і жорстоким хижаком, хоча її присутність частіше безугавно відчувається, ніж реалістично виявляє себе. При тому, це знаходить своє вираження від найменших, часто не помітних з першого погляду деталях, до широких пасажів гніву і прокляття. Це латентне почування живе у поета і в кожного українця передчуттям загрози біди.

Багатопроявність і широка семантична означеність психологічного образу України у процесі творення екстраполюється на широкий спектр граней художньо-філософськи осмисленої реальності. Тут самобутньою синонімічною паралеллю, іманентною моделлю України проявляється психотип матері. Вона присутня у всьому мисленнєво-мистецькому просторі автора, маніфестує авторським баченням українську родину, на думку окремих дослідників, як переважно матріархальну, посідаючи найпомітніше місце у структурі родини.

Зазвичай особливість побожного ставлення Шевченка до образу матері психоаналітики пояснюють психобіографічними обставинами: втрата у дев’ятилітньому віці своєї матері, а пізніше любої сестри Катерини, що для вразливого та допитливого хлопчика, який звик до ласки й любові, стало карбом самотності. Любов до матері і сестри відтепер могла бути відрефлексована й виявлена тільки в спогадах і в мріях, коли об'єкти любові були вже позамежово ідеалізованими й недосяжними. „З цього часу і наступила інтроверсія лібідо, – стверджує О. Халецький, – мати і сестра були вже не в „поза”, а в „ньому самому”, у його спогадах, у його прагненні любити їх, нестримному домаганні знайти їх знову. З цього періоду ми знаємо про Шевченка, що він став „замкненим у самому собі”. В цих умовах єдиною розрадою могли служити спогади і фантазії. Від життя потрібно було бігти усередину себе, тяжкі життєві обставини змушували хлопця. ще більше занурюватися у самого себе, поглиблювали інтроверсію, вони постійно повертали назад ту частину лібідо, що вже прокладала собі шляхи від „я” до зовнішнього світу [5, 31]. Ймовірно, саме у таких психічних станах усвідомлення невідворотності втрат приховано джерела авторського тлумачення божественної місії матері як найтиповішого в її образі.

Широкі сюжетні пасажі та ситуативні штрихи, що виявилися у поезії Шевченка, уможливлюють об’ємне, рельєфне відтворення цієї провідної постаті. Синкретизм України і матері настільки органічний, що лише контекст допомагає зрозуміти, що йдеться таки не про матір-людину:„Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?” медитує автор у „Розритій могилі”, наголошуючи на особливім статусі звичаю у навчально-виховній системі народу. Загалом для поета мати – накопичувач і живильне джерело народної мудрості, моральності. Лише соловейко, як символічний для України репрезентант естетичного, може часом завадити матері научати.

Носій стереотипізованого досвіду – мати є чітким віддзеркаленням етнічних уявлень, всеосяжного універсуму Кобзаря, проявленого в традиційності навіть у тих випадках, коли, здається, стандартизуються природні, загальні для будь-якого народу дії, якщо лише вони мають соціальну значущість. Перейнятість матері долею дитини одним лише виявом такої перейнятості магічно міняє все дитяче єство. Досить лишень матері подати голос, заговорити, як „серце б’ється, любо... І світ божий як Великдень, І люди як люди” („На вічну пам’ять Котляревському”). Так гармонія душі матері переливається в гармонію душевну дитини, етнізуючи, уподібнюючи її собі.

Для Катерини, яка ”де жартує з москаликом, Там і заночує...” чим переступає звичай, вищий моральний закон, „батько й мати – чужі люде, Тяжко з ними жити” („Катерина”). Отже мати виявляє несхибність і твердість навіть до рідної дитини в ім’я збереження вищих цінностей і в цьому сенсі через особисті страждання обстоює лад авторського універсуму й України як макроуніверсуму.

Тут простежується глибока доцільність традиціоналізованого ладу у забезпеченні самозбереження людини. Сучасна медична психологія стверджує пряму психосоматичну залежність між душевним почуванням і фізичним здоров’ям. У ситуаціях стресу, яким неодмінно супроводжується акт гріховності, словосполучення „у мене закипає кров!”, „холоне кров у жилах” не є метафоричними утвореннями, а вербалізацією реального фізіологічного стану, коли не лише міняється тиск і розподіл крові, але й міняється сама крові: підвищується вміст цукру і жирів, посилено виділяються в кров гормони, нарощується ступінь її згортання й готовності до захисних реакцій, тобто підвищується температура, збільшується кількість білих кров’яних тілець тощо [6, 191]. Отже, мати – жертовна берегиня роду зі сльозами ледве-ледве через силу вимовляє доньці „Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками, старости, бояре?” („Катерина”). Святість звичаєвості рівнозначна божественності її сутності, мірилом гріховності і самої честі, що важить більше за саме життя. Система відправлення весільних обрядодій і безсумнівне пошанування символіки належать до сенсотворчих життєвих чинників кожної людини, нехтування якими рівнозначне нащербленню самого життя, порушенню традиційності.

У такому контексті збройний оплот України – козацтво – є подвижником одвічної материнської місії, оборонцем споконвічних святинь народу. Козацтво і Шевченко – це двоєдина цільність, яка може ілюструвати етнонімічні сполучення на зразок „козацький народ”, козацький край”, „козацький дух”, „козацька вольниця” тощо. Безсумнівний ідеал чоловіцтва, козацьке лицарство у романтичному запалі митця являє себе виключно героїчним зразком для наслідування й захоплення, це приклад духовної та фізичної досконалості, легендарних морально-вольових якостей, безмежної відданості Батьківщині, українству і несхибності, твердості до їхніх ворогів, що постає в різної міри розгорнутості постатей від Гамалії до старого фастівського полковника („Чернець”). Такі провідні риси козацтва не обійшли перекручувань. Інколи аж до зворотного. Висхідною мотивацією козацтва у всіх його історично диференційованих проявах (наприклад, гайдамаки) було священне право на захист власного життя і власного майна, родини, землі, Батьківщини. Козак не агресор чи завойовник, оборона і помста за кривди – ось провідна спонука козацького руху за Шевченком. Тому закиди Шевченкові як апологету святого обов’язку активності патріота проповідей патологічної потреби постійного пролиття крові в ім’я творення священної історії свого народу, буцім підміни християнської любові до ворогів своїх ненавистю до них як мірила заперечення Бога [7, 242] є щонайменше безпідставними, антиукраїнськими.

Незважаючи на піїтетне, побожне ставлення до козацтва, незрадливий Шевченків реалізм і критичність, постійно наснажуваний зболеним серцем за долю рідного народу, демонструють його глибоку обізнаність з історичними і політичними колізіями, історичну самосвідомість, неабияку вправність аналітика. І тоді вже від поета ми чуємо не лише докір (все було б по-іншому, якби „дружно на ворога стали”), а й прямі звинувачення в розбраті, втраті історичних шансів на благородний реванш. Прямий осуд за нездатність одностайно стати „та з фастівським полковником Гетьмана єднати”, тоді б не перекинувся до Петра 1 Гнат Галаган, „прилуцький полковник поганий” („Іржавець”).

В полоні пекучих роздумів над історико-духовним символом, Трахтемировим, Шевченко самих гетьманів за наслідками їхньої діяльності ставить поруч з ворогами, прокляті тут „гетьмани, усобники, ляхи погані” („Сон. Гори мої високії...”). Не всі видатні постаті в історичних колізіях оцінюються Шевченком однозначно. Суперечливе, амбівалентне ставлення до Богдана Хмельницького з одного боку „нерозумного сина”, а з другого – „батька Богдана”. У Шевченка не знайти знакової для долі України постаті гетьмана І. Мазепи, проте ледь помітними деталями він виявляє свою однозначну оцінку у протиставленні того з Б. Хмельницьким – „Собор Мазепи сяє, біліє”, а „Батька Богдана могила мріє”. Зрозуміло, що йдеться не про деталі краєвиду, хай навіть уявного – можна твердити про досить точну передачу засобами полікомпонентної символіки ролі двох історичних постатей в долі України в оцінці автора („Сон. Гори мої високії...”).

Вагомість для автора цієї теми спонукає його відступитися від історичних деталей в ім’я історичної правди, вдаючись до художньої типізації. Нині немає документальних підтверджень про постриг у ченці Семена Палія, але у поезії „Чернець” він являється нам саме у такім статусі, можливо, задля центрального моменту – коли стихають Божії слова і в келії, неначе в Січі, братерство славне ожива, тоді „сивий гетьман, мов сова, Ченцеві зазирає в вічі”. Настановче медитативно звучить звернена до С. Палія порада покаятися, бити поклони і плоть старечу усмиряти, та серцеві не потурати „воно ж тебе в Сибір водило, Воно тебе весь вік дурило, Приспи ж його і занехай!”. Цей психологічний прийом пробудження совісті зазиранням у вічі розставляє історичні та моральні оцінки представників двох політичних опозицій у тодішньому козацькому середовищі і є індикативним щодо позиції автора.

Невдачі визвольних змагань та їхні трагічні наслідки породжує гіркі, здається, аж до занепадництва, мотиви, які можуть зчитуватися капітулятивно, витлумачені як здача зброї: „Пішов козак, сумуючи, Нікого не кинув: Шукав долі в чужім полі Та там і загинув... тяжко-важко умирати У чужому краю...” („Думка”). Проте філософсько-психологічне тло подібних картин вказує, скоріш, на глибину напруги, межові стани у трагічному двобої козака, який, попри все, залишається недосяжним у своїй величі і безсмертним у пам’яті народній.

Особливе місце серед таких зображень відводиться Долі як особливої, фактично персоніфікованої поетом, духовної субстанції, у спілкуванні з якою на рівні міжособистісних взаємин („ти взяла мене маленького за руку.., ти сказала.., ти збрехала.., ми не лукавили з тобою” („Доля”), „Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі. І вдень і ввечері і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду.., а як умру,.. хоть єдиную сльозину в очах безсмертних покажи”), попри формально монологову форму зчитується глибоко проникливий діалог, їхня взаємопов’язаність і залежність. І тут поет засвідчує своє проростання з народної традиції, де доля постає міфологічною істотою, уособленням щастя, чи недолі, нещастя [8]. Доля-міфологема відрізняється своїм функціональним призначенням на різних стадіях творчості автора [9], має універсальний семантичний вияв – вона поводир людини поза її волею „Того лама, Того нагинає; Мене котить, а де спинить, І сама не знає...” („Мар’яна-черниця”), спонука до філософських ціннісно-орієнтаційних розмислів „Доле моя, доле! Де тебе шукать? („Гайдамаки”: „Галайда”). Зрештою цей міфологічний образ становить у поета окремий семантико-творчий блок, який поширює свою присутність далеко за лексично означені ним межі.

Окремого розгляду вартий образ-символ Слави, спрощене тлумачення якого здатне лише заплутати розуміння творчості Кобзаря, бо ніяк не узгоджується з його реальними життєвими домаганнями розуміння „слава заповідь моя” як прагнення широкого визнання, популярності на рівні життєвої мети, хоча на тлі, скажімо, Пушкінового „я пам’ятник себе воздвиг...” воно може й не видаватися таким контрастом. Проте варто заглянути до синонімічного ряду, як з’являються підстави наблизитися до справді поетового змісту. Вочевидь поверхове тлумачення поняття „слава” як синоніму популярності, свідчення наслідків загального схвалення чи осуду (дурна слава) є похідним від вигуку на означення бойового поклику, утвердження, домагання свого, перемоги, піднесення на належний рівень на знак вагомості, істинності („Слава тобі, Гамалію На весь світ великий.., Що не дав ти товариству Згинуть на чужині!”, етимологічно „православ’я” – утвердження закону Права пізніш у християнстві трансформоване у ”Слава Богові”, „Слава Ісусу! – Навіки Слава!”). У такому контексті і поезія „Слава” набуває іншого звучання – „задрипанка, шинкарка, перекупка п’яна”, яка „з п’яними кесарями По шинках валялась” є завадою не до популярності, а до утвердження життєвих праведних домагань автора.

Впродовж всієї творчості Шевченка психологічний образ слави корелює з історичною пам’яттю, опредмеченою могилами як одухотвореними творіннями, ставлення до них – відповідне. Розрита могила – глум над історичними святинями, пам’яттю роду, спаплюженою честю. У своїх щоденниках він зазначає всю необхідність і корисність проведення археологічних розкопок, але тут же зауважує почуття прикрості від розкопування Савур-могили, відчуваючи якусь дивну, навіть нерозумну прив’язаність до безмовних, нічого не промовляючих могил, які піддають нарузі.

Базові збірні образи як своєрідні метасимволи одухотвореного світу ідеального несуть велике життєвизначальне навантаження. Як виразники способу буття і життя, уособлення „свого”, „рідного” на рівні життєвого ідеалу вони означують і розкривають сутність психологічного простору, у якому живуть і діють Шевченкові герої. За своїм змістом і взаємовпливами вони не є індиферентними – крізь призму авторського світовідчування й розуміння дійсності цим типовим метасимволам надається відповідного семантичного спрямування, яке корелює з типовими характерами, мотивацією і змістом поведінки персонажів. Вони постійно звіряють свої дії і є досить виразно поляризовані на засадах ставлення до життєвих цінностей, народної долі, України. Незважаючи на велику кількість самобутніх і помітних постатей у мистецькому доробку Шевченка, всі вони вписуються у систему життєвих орієнтацій автора, несуть цілком певне сенсотворче навантаження, об’єднуючись за ознаками типового у спільності життєвих цінностей, орієнтацій, домагань.

За вчинковою теорією В. А. Роменця кожен суб’єкт психічної активності виявляє свою індивідуальну психологічну сутність у процесі діяльності як сумі вчинків. Універсальний і єдиний у своєму роді осередок людської діяльності – вчинок – виражає спосіб існування людини у світі, виступає постійно діючим фактором історичних форм прогресу [10, 401]. Він виражає будь-яке відношення між особистістю і матеріальним світом, довкіллям. Це відношення можна правильно зрозуміти, якщо до змісту поняття „особистість” ввести все те, що вже набуте, олюднене, освоєне людською індивідуальністю – знання, уявлення, усвідомлені закони, чинні в конкретному етнічному середовищі, а в ситуації Шевченкової України – ще й пануванням звичаєвого права, яке, з певними обумовленнями, було пріоритетним по відношенню до офіційних імперських циркулярів. Тому вчинок – це спосіб особистісного існування у світі, все, що існує в людині і олюдненому світі, є вчинковим процесом і його результатом.

Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, як і самого „великого світу”, тому він має розглядатися на рівні всезагального філософського принципу, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхньому пізнавальному та практичному відношеннях. Чотирикомпонентна структура вчинку (ситуація = мотивація = дія = післядія) дає можливість наскрізно зчитувати увесь процес психічної активності людини, пояснювати й адекватно розуміти, тлумачити її поведінку. До прикладу, сукупність життєвих обставин (ситуація) спонукають (мотивують) Сову з однойменного твору піти „в найми за хліб черствий” (дія) і гірко спивати трагічну розв’язку свого життя (післядія).

Пояснення поведінки людини через вчинкову діяльність буде неповним поза детермінантами її становлення і обставин, що формують певні ситуації. Практично всі герої у Шевченка співвідносяться зі статусом підневільної Батьківщини, де чиниться наруга над святим і торжествує зло, Еволюційно сформовані уявлення про святе пов’язуються з усталеним способом життя і буття, звичаєвістю, ментальними домінантами, втіленими в українських титульних рисах щирості, праведності, волелюбності, душевності та ліризму тощо. Вони складають сутність особистісного життєвого домагання людини й цілком відповідають законам одухотвореної Природи. Пантеїстичний ґрунт, філософсько-космогонічне тлумачення абсолютного ідеалу у творах Шевченка присутнє повсюдно і корелює з предметом віри та віросповідності, які не є відмінними від світогляду, богорозуміння. Органічне переплетення його з постулатами християнського вчення певно і становить відомий феномен „народного християнства”, що цілком узгоджується з його гостро критичними судженнями в адресу православ’я.

Такий ідеал символізує полюс належного, протилежне йому – гріховного. Авторитет ідеалу є набагато сильніший від авторитету найвищої посадової людини, чим, можливо, пояснюються індивідуалізм як національна риса. Культ одухотвореної Природи ще у другій половині ХІХ ст. за свідченням Арсенія Сілецького, автора книги, присвяченої віруванням і звичаям народу в ХІХ ст., і виданої у Києві 1886 р. ще мав високий статус [11, 3]: „Християнство, що навалилося на нас не поступово, а зненацька, не проникнувши у свідомість народу, здійснило якийсь химерний розумово-релігійний хаос, дику суміш вірувань і понять. Народ офіційно молився християнському Богові, але не полишав і своїх дібров (тут – місць відправи язичницьких обрядів – В. К.), слухаючи християнське богослужіння у храмі, він нишком здійснював в них свої язицькі містерії. Церковність не змогла винищити язицької обрядовості, не змогла витерти з пам’яті народної всього того, що стосувалося старої віри, вона надала їм лише особливого колориту, істотно видозмінила їх ззовні” (тут і далі підкреслення наше – В. К.).

Більше того, автор стверджує, що такі вірування побутували до кінця ХVІІІ ст. і мали свою належну адміністративно-юридичну дію. „У судових процесах того часу визнається можливість чародійних зносин з нечистивими, або чортом, як факт, що не підлягає сумніву, не кажучи вже про менш істотні прояви знахарської, відьмацької сили, віра в яку, якщо й втратила свою, так би мовити, громадянськість, збереглась у народній масі у вигляді різноманітних забобонів і повір’їв” (11, 4). Поза волею духовної влади в особі церкви аксіологічна система, етико-естетичні ідеали проникли у всі сфери духовного життя, у т.ч. у християнські відправи, мистецтво, про що зокрема йдеться і в спеціальних тематичних дослідженнях. Без таких уточнень реальних релігійно-світоглядних поглядів у масовій свідомості складно сподіватися на об’єктивне розуміння творчості Шевченка.

З урахуванням викладеного, персоналізовані психотипи у Шевченка можна групувати за ознакою відданості святим життєвим ідеалам праведного життя, побожності, тобто відповідності до ієрархії життєвих цінностей з абсолютним ідеалом на вершині. Відповідно, героїчна особистість становить стрижень полюсу таких поборників, до яких належать звитяжці гайдамаки у яскраво романтичному обрамленні, що пояснюється свіжістю ще дитячих вражень про Коліївщину. Вже тут оформлюється філософсько-політична й світоглядно-естетична концепція автора, його органічний зв’язок з народними героями, його „дітьми”, „синами”, своїми „орлами”.

Ярема Галайда, за власним зізнанням автора „вполовину видуманий” належить до „громади у сіряках”, „у постолах”, типові провідні психологічні риси яких у типових побутових і суспільно-політичних обставинах становлять зміст „видуманого”. Це тип вибухового героїзму. Ретельно виписана ситуація – детонатор повстання –переконлива і всеохопна: люди письменні „сонце навіть гудять”, бо не відтіля сходить, не так світить; залишені від гетьманства „високі могили... та й ті розривають”; для благополуччя і слави „співай про Матрьошку Про Парашу, радость нашу...”; до найдрібніших побутових деталей бачимо, як „...жид поганий Над козаком коверзував”. Разючий контраст колишнього стану і нинішнього (Була колись Шляхетчина, Вельможная пані; Мірялася з москалями, З ордою, з султаном, З німотою...) множить напруження. У такій ситуації невід’ємною складовою людини гнівно повстає персоніфікований у символах живий світ довкілля, здається не могла не розвернутись висока могила, і пороги „ревуть, стогнуть, розсердились, Щось страшне співають”, за рабську покору і многотерпимість навіть „...Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна”. Поганьблено ідеальний світ. Таке прижиттєве пекло за глибиною та розмахом руйнації, страждань здатне зрівнятися хіба з уявним образом пекла Данте [12]. Саме це є вершиною детонуючого протистояння. Конфлікт життєвого настановлення чесного, сумлінного українця і реального буття з тріумфом лакейства, продажництва, а тому й владою ворогів – непіддатливий до врегулювання, тому кожен праведник повстав, „жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки”.

Органічна єдність Шевченка і гайдамаків поєднує їх у часопросторі, притчевість і спонукальність до дії позиції автора свідчить про намагання повернути до свідомості українця історичну героїку задля майбутнього, він журить і повчає гайдамаків, як малих нерозумних дітей, розважливо й продумано готуватися до виступу задля гарантованого успіху.

Галайда ліричний, витончений душею, побожно ставиться до Оксани-титарівни: „серце моє, зоре моя”, рай настане, як виріжуть ляхів гайдамаки. Докір автора і спонукання Яреми до дії опосередковане – це звернення до козака як такого: „розковать Козак сестру свою не хоче, сам не соромиться конать В ярмі у ляха... горе, горе!” на тлі занедбаної слави і звитяги славних гетьманів, полковників. Галайда молитовно звертається до батька Дніпра за співучастю у святій справі помсти: „... Прокинеться доля; козак заспіва: „Ні жида, ні ляха”, а в степах України – О боже мій милий – блисне булава!”. Звістка про долю Оксани у відчаї і розпуці породжує некерований вибух „Дайте ножа, дайте силу Муки ляхам, муки”. Можливо, тому психологічний тип Яреми є представником найширших, найхарактерніших настроїв у народі. Він постає чи не найповнішим у своїй розгорнутості, об’єктивації психічних станів, проявів свідомості, розкриття мотивації своїх дій як рядового учасника Коліївщини.

Гонта і Залізняк, тип провідників героїчного козацького гатунку, ватажки гайдамаків, за текстом не є такою мірою промовистими (інформативними), тут особливе навантаження має підтекст. Не розтрачений у часі психокомплекс козака є визначальним у їхній поведінковій моделі. Тут розсудливість, розважливість, безумовна відповідальність, пожертва особистим заради загальної справи поєднані з індивідуальною безстрашністю, доблестю є визначальними.

Розвиненість вольової сфери, зосередженість, здатність витримувати психічні напруги проглядаються у скупих мазках художника слова: серед загального велемов’я колони гайдамаків (у тексті „козацька ватага”) уосібнено зосереджений „Залізняк попереду Нашорошив вуха”. Далі метафорично переданий душевний стан ватажків, які „...люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров’ю червоніє Шляхетською, жидівською” скоріш відчувається, вгадується в авторській невимовності, зумовлюючи читача до напруги розуміння, проникнення в авторську уяву. Провідники повстання усвідомлюють ризикованість свого вчинку, не гублять духу, в особливому стані примареної кривавищем свідомості у танці навприсядки ідуть по базару аж „земля гнеться”, а рефреном загального настрою звучить „ушкваримо, мій голубе, Поки не загинем!” Провідники у Шевченка не полишені суперечностей, жага помсти засліплює свідомість, і вони не зупиняються навіть перед смертю Оксани, запідозрюючи її в тому, що „преподобиться з ляхами”. Врятовану дивом Оксану, повінчану з Яремою, „щоб не сердить отамана”, той же Ярема покидає. Незаперечна відданість життєвому ідеалові, непримиренність до ворога не зупиняє Гонту і в трагічному стані, в муках сумління він вбиває своїх дітей з любов’ю до них і сповнений жертовності перед присягою („... не я вбиваю, а присяга”). Перегуком з народним голосінням несеться волання Гонти по здійсненні священного вбивства. Сюжет таємного поховання „горем битим” Гонтою своїх дітей, „щоб ніхто не бачив, Де він синів поховає І як Гонта плаче” здійснюється за козацьким звичаєм. Накриваючи „червоною китайкою Голови козачі”, навіть у трагічному стані, що межує з божевіллям, батькові невимовно болить, що не може покласти дітей за звичаєм до „... нової постелі. Без васильків і без рути...”, переживає це як нехтування святим. Культ честі і тут є панівним – він щиро шкодує, що не його діти ховають, просить їх молити Бога, хай він „на сім світі Мене за вас покарає, За гріх сей великий”. Повнота постатей провідників гайдамаків істотно доповнюється семантичним тлом поеми, її емоційно-сенсовим настановленням, інтонацією, тембром звучання.

Серед козацьких героїчних типів стоїть талановитий „отаман завзятий” Гамалія з однойменної поезії. Він, як і більшість персонажів в інших творах, виявляє себе в дії, означеній межами походу на турків – невільників визволяти. Отаман з гайдамаками – єдиного життєнастановчого коша, козацького братства. Демонстративне нехтування багатством, його вартісна нікчемність на тлі вищих життєвих цінностей є провідною спонукою в діях Гамалії – не таляри-дукати у кишенях турків ведуть їх у смертельно ризикований морський похід, а щоб „різать, палить, Братів визволяти”, не дозволити „у неволі вольним козакам”, де „сором тут, і сором там вставать з чужої домовини”.

Неперевершений майстер персоніфікації духу довкілля Шевченко у такий спосіб виписує Гамалію, що він є прямим продовженням, сказати б, емоційного стану, налаштованості збірних символів запорізької вольниці: „лиман Дніпрові тую журбу-мову на хвилі подавав... „Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице! сестро? Загула Хортиця з Лугом: ”Чую! чую!”. Нездоланність духу козака і його втілення в дії на тлі ницості турецьких ідеалів та матеріальних благ – так якнайзагальніше можна підсумувати постать Гамалії. В одному ряді з ним можна поставити Івана Підкову з однойменної поезії, Тараса Трясила, епізодичні постаті С.Наливайка, І. Сулими та інших.

Героїчний тип за Шевченком є борцем за ідею, переконання, віру, допускаючи найрізноманітніші праведні методи досягнення мети. Таким є Ян Гус, чеський мислитель, видатний діяч Реформації, натхненник національно-визвольного руху чехів у поемі „Єретик”, тип героїчного поборника душевної чистоти, опертої на канонічне християнське вчення, він не уявляє себе поза цим світом божим, тому просить господа „язви мира ізціли. Не дай знущатися лукавим І над твоєю вічной славой, Й над нами, простими людьми”. Розідрана публічно булла – символ протесту проти нечестивого Риму, але не вчення Христа. Побожно обстоюючи християнський світолад, Гус свідомо кидає смертельний виклик католицьким ієрархам, які запалили Гуса, „та Божого слова не спалили”. Введення в обіг твору масиву історичного, етико-морального, матеріалу, ідеї слов’янського єднання виводить цей персонаж за рамки суто релігійного конфлікту, резонуючи з тогочасними найзлободеннішими проблемами пошуку шляхів справедливого облаштування суспільного життя. Певним рефреном філософського осмислення вищого життєвого сенсу, за який шевченкові герої жертвують життям на різних рівнях осмислення і відчування цього сенсу може бути сформульована у „Тризні” ідея призначення справжньої людини „Без малодушной укоризны Пройти мытарства трудной жизни… Прочесть все черные страницы, Все беззаконные дела… и сохранить полет орла и сердце чистой голубицы! Се человек”.

Хоч Прометей („Кавказ”) не є означеним національно як „вічний” образ світової літератури, філософії, психологічний феномен, проте його символ – Дух нескореності перед небесними і земними богами за своїм універсалізмом готовий до втілення у будь-яке національно-культурне тло. Опредмечення поля діяльності Прометея кавказьким колоритом („чурек і сакля” тощо), спонукає читача від абстрактного сприймання до конкретно національного.

Дівоча і жіноча долі та їхні типажі у Шевченка посідають одне з найпомітніших місць, проте таке означення надто широке для наскрізної теми його творчості. Так, лише у баладному циклі їй присвячено „Причинну”, „Тополю”, „Утоплену”, „Лілею”, ”Русалку”, „”Чого ти ходиш на могилу?”, „Коло гаю в чистім полі”, „У тієї Катерини”, героїв якої можна виокремити у баладний дівочий тип. Наскрізно перейняте психологією фольклорного світовідчуття середовище перебування в романтичному забарвленні становить якийсь окремий світ ірреального, міфологічного витвору. Русалки у „Причинній” – це дівчата, малі діти зі своїми трагічними долями, мати, яка за життя була відьмою. Вже тут розмито межі реального і фантастичного, „світ фантастики стає ніби екраном, на якому фіксується і відповідно освітлюється художником реальне, соціально обумовлене життя особи на землі, між людьми” [13]. Ще у дитячому періоді неоформленого конкретно-логічного мислення всотана автором чуттєва картина світу розмитих, але гостро вразливих образів, визначила загальний тип одухотворених істот і реальних людських постатей. Щедро насичене традиційними символами середовище дії персонажів надає їм своїх ознак, прикмет, властивостей (дуб, символ чоловічої статі, мужності, сили; калина – дівоча незайманість і Україна тощо). Перевтілення у квітку, пташку, система ворожінь впереміжку з чар-зіллям створюють особливий психологічний стан утаємниченості, загадковості, підпорядкованості й навіть залежності від одухотвореного світу природи.

Безправна доля дівчини, жінки-матері у соціальному середовищі пекла перейнята особливим болем автора. Його Катерина – наскрізний тип поглумленої жіночої святості, який під різними іменами проходить через усю творчість поета. В умовах піїтетного ставлення до дівчини, жінки найменше відхилення від узвичаєного стандарту обходження з ними завдавало психічних травм, зґвалтування ж, статус покритки остаточно витискав людину на узбіччя життя. Душевна чистота, щирість, безсумнівна віра у непорушність святості звичаєвого права не спрацьовують; незахищеність ним у взаєминах з представниками іншого типу культури, та ще й в імперському статусі москаля, де щирість, честь дівчини в іншій ціні, де діють інші етичні норми поведінки, призводить до драматичних розв’язок. Збезчещення накладає потворний відбиток спантеличення на саму свідомість, поведінку людини з комплексом неіснуючої провини. Вимоги сформованого ще в давнину звичаєво-правового життя українців, на якому значною мірою тримається правове співжиття у сучасному суспільстві (14, 37), були суворі – від неї відцуралися усі: її милий Іван, рідні батько й мати. Проте авторська позиція не викликає у читача осуду, навпаки – співчуття до скривдженої та гнів до кривдників. Гірко й скрушно автор зауважує моральні передумови трагічного для Катерини кроку – вона вже уявляла себе „московкою, забудеться горе”, проте відступництво, зрада своєму є карною і, колишучи „московського сина”, покритка спиває до дна чашу страждання і такою ж мірою – поетового співчуття й співпереживання, що виливається в рефлексійні стани, узагальнюючі філософські осмислення з властивим авторові фатумом долі: „вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати”.

Вболівання з приводу таких типових ситуацій вилилося в малярські образи, масштабність тематичного охоплення яких вимагає окремого розгляду. Створена художником 1842 року однойменна картина (олія), одна з найвиразніших з погляду національного колориту й актуальності проблеми, містить у собі цілий спектр тогочасного українського життя, адресного психологічного проникнення в тонкощі проблеми.

На полотні – сцена після прощання Катерини з москалем. Після написання поеми Шевченкові, ймовірно, все ще важко було розлучитися з дорогим йому образом, тому він втілив його у малярській формі. Як і у поемі, центральна постать Катерини домінує над усім полотном, її доля, горе творять зміст, а все інше – епізодичні деталі, які, проте, надають семантико-психологічної структури всьому творові. Полотно, як і поема, промениться любов’ю до стражденної героїні. Власне, йдеться про малярську паралель психологічного образу Катерини, особливий варіант зображального тлумачення психотипу, який, містячи свої переваги перед текстом як виражальний засіб, не повторює, а розвиває образ; творений через кілька років після тексту ще й поглиблює, збагачує його.

Талановитий дослідник малярської спадщини Кобзаря Дмитро Антонович так вдало передає сутність цього твору, що бачиться доцільним передати його виклад. „З делікатною ніжністю, – передає він, – окреслено перса, плечі і руки, а поверх їх натурально та з надзвичайним смаком розміщено складки широкої білої сорочки; утовщення стану виведено з грацією дерев’яних швабських скульптур, рельєфна голова із засмученим обличчям – без найменшого підкреслення. Лише невеликий нахил голови вперед, очі спущені додолу та ледве помітний перебіг на устах видають горе покинутої дівчини з тонкою мистецькою правдою, без домішки найменшої мелодраматичної ефектації. Одне гармонійне ціле з виразом обличчя складає непевний, тонко відчутий рух обох рук, що нерішуче підіймають кінці запаски. Рух голови й рук – пов’язані з рухом цілої постаті; від голови розвіваються по вітру нервовим тремтінням дві стрічки, третю – зав’язано на персах. Досить великою стопою Катерина твердо ступає по землі, хоч у ході її відчувається також природна грація і м’який ритм. Надто близько до центральної постаті збоку сидить на землі царинний дід, що стругає деревяні ложки; з погляду композиційного не зрівноважує цієї постаті непропорційно малий собачка, хоч його силует мальовничо робить дуже гарну пляму; в глибині скаче москаль у позі підкреслено-романтичного „злочинця”. Стиснутий пейзаж збільшує враження переобтяженості композиції: з одного боку – могила з вітряком на ній, з другого солом’яний курінь царинного діда, мальований стовп, і тяжкою темною кулісою звисають дерева. Але ця переобтяженість – не випадкова, не надумана, а навпаки, вона потрібна, щоб, стиснувши з усіх боків центральну постать Катерини, зробити її при всій її елеґантності, монументальною, такою, щоб вона справді домінувала над цілою композицією. Смуга соняшного світла скоса опромінює постать Катерини, цікаво вирисовуючи одні частини постаті й затемнюючи інші, і ці самі проміння мають дати ефектну пляму на білій одежі чоловіка з ложками, його брилі, що затемнює обличчя, і нарешті цей самий сніп світла має розбиватися яскравою плямою об курінь” [15, 81-82].

Про вагомість, зрідненість образу Катерини з автором свідчить Шевченкова неспроможність вивести її з активного психічного обігу навіть після вивільнення (творчого розродження) на полотні, а також потреба продовжити життя образу у малярській формі, творити серію.

Такою є композиція образу Катерини у ворожки – зовсім інакша, статична, представляє інший, наступний у житті Катерини епізод після розлуки з москалем, коли Катерина в тривозі за москалем і за своєю найближчою долею звертається до ворожки, про що так само немає навіть згадки в поемі. Відомо, що потреба прогностичної підтримки, а ворожіння є, передусім, такою потребою, виникає як компенсація тривожності, стану невпевненості в завтрашньому дні тощо і передає акценти психічного стану Катерини. Ворожіння як спосіб корекції психічного стану поширений у Кобзаря – Ярина в очікуванні Степана (поема „Невольник”) „не Бога Святого ходила благати, А нищечком у ворожки Про нього питати”, та так натоптала цілу стежку.

Пояснення трагедії материнства у „Сові” стоїть осібно від інших жіночих доль, вимагає характеристики розвитку психічного стану, що приводить до божевілля. Сова не покритка, вона вдова а єдиний сенс її життя, син „... і письменний, і вродливий – Квіточка дитина! Як у бога за дверима Вдова панувала...”. Лихо вкрадається багато проявним – сина не просто заголили в солдати, він виявився крайнім, єдиним із багатьох незахищеним вдовиним безправ’ям. Сову, ймовірно, невипадково автор не означує іменем, тим самим наперед налаштовуючи читача на сприйняття якогось нереального, примарного образу. Свято віруючи у праведність світу, захищеного допоки незрадливим звичаєвим правом, вдова обвально переживає ілюзорність віросповідного ідеалу, життєвої сенс оформи, оголюється порожнеча життєвих цінностей. Це не здатне вміститися у межі здорового глузду, свідомість зміщується до патологічної ніші, де від нелюдського душевного болю людина захищається бар’єром примарності, ілюзорності, своєрідної психічної анестезії. Можна говорити про художнє представлення „анатомії божевілля”, за яким стоїть психотип розіп’ятої у праведності жіночої душі.

Безвихідь гріховного шляху з неодмінною розплатою за відступництво. гріхопадіння, безальтернативність праведних ідеалів належить до метапроблем Шевченкової творчості. За народним вченням, розплата має бути неодмінною. Такий у „Княжній” трагічний, жертовно-гріховний тип дівчини, зґвалтованої батьком. Драма розпочалася з порушення вищого закону буття – „неначе писанка село... сам Бог витає над селом” перетворюється в руїну, князь гуляє, гуляють гості, „... а голод стогне на селі... тисячами гинуть голоднії люде... пани й полову жидам продають. Та голоду раді”, з божевільною мрією розпусників за таких умов показати себе „у... Парижі чи інде”.

Князь пустився берегів, знехтував найсвятішим – життєвим ідеалом належності, праведністю, моральністю, потонув у розгулі і пиятиці, наслідком чого є повне банкрутство, смерть занедбаної дружини, трагедія власної доньки. Молитовне звертання автора до безталанної княжни гіркотно передбачає її тяжку покуту за „гріхи на сім світі, Гріхи батькові”. Князь розчиняється в хворобах, княжна черницею безслідно полишає цей світ.

Розвиток психотипу Катерини знаходимо у поемі „Слепая”: вперше подано зразок внутрішнього бунту, спалаху непокори на тлі розкриття розбещеності, сваволі кріпосництва, злочинів дідича-кріпосника і помсти йому кріпачки Оксани – свободолюбивої особистості, налаштованої і здатної до боротьби.

Окрему групу психологічних типів уособлюють покривджені, знедолені люди, сироти. Конфлікт між сиротою-козаком і багатіями у „Думці” („Тяжко-важко в світі жити”) можна тлумачити своєрідним узагальненням проблеми. Образ вибудований на протиставленні долі „сироти без роду” з долею „багатого губатого”, якого дівчина шанує, а над „сиротою сміється, кепкує” та інших подібних життєвих ситуаціях. Він є типом смиренної, приреченої особистості з настановленням на життєву поразку, це антипод борця, тип уособлення примиренства і покори. Подібні психологічні образи постають у поезіях ”Вітер з гаєм розмовляє”, „Думка” („Нащо мені чорні брови”), „Вітре буйний, вітре буйний”, „Тече вода в синє море”.

Незважаючи на неймовірні картини людського страждання, плачу, стогону, синтезований образ праведної людини (не лише українця) є оптимістичним і не тільки внаслідок постійного спрямування його до належної самооцінки, рішучого виборювання національного, а тому соціального права на власну повноцінну самореалізацію будь-якими методами. Аналітичний розум Шевченка дошукується до коріння зла, яке виливається у серію ворогів, свідомих, чи не свідомих своєї ролі – „не так тії вороги, як добрії люди...” є джерелом всеосяжної кривди.

Ідилічні картини буднів „руна гуляє, божа мова... І сонце гляне – рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь!” є демонстрацією міцності й незворушності душевного ладу, незглибності одвічних святинь традиційного буття і тому „лютий злодій”, здається, не в змозі порушити, чи зруйнувати таку духовну твердиню. Але „було так перш”, а тепер на калині вітер лиш „одиноке гніздечко гойдає. А де ж дівся соловейко?” Таким символіко-риторичним запитанням можна відкривати одну з найболючіших тем Шевченкового світу – світу зла. Воно многолике, замасковане й демонстративно-цинічне, брутальне й по-лисячи підступне, що залазить у душу „глибоко-глибоко”. „гірше ляха свої ж діти її розпинають” („І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”).

Те, що заведено називати відступництвом, продажництвом, має непросту психологічну природу і вимагає окремого розгляду не для зміни його оцінки у життєвому вимірі, а глибшого розуміння й реального, надійнішого застереження, убезпечення від його руйнівних впливів.

Відступника ми бачимо у Шевченка в різних вимірах, найпоширеніше – відхилення від усталеного способу життя, порушення системи звичаєвості, моралі. Зауважмо, що до позитивного типу людей („добрих”) відносяться передусім особи щирі, совісливі, сумлінні, праведні і подібні, одне слово такі, що співвідносяться з тотожними українським етнічними ментальними ознаками; саме за такими характеристиками людина наділялася статусом повної правоздатності.

Такі морально-психічні настановлення виявляли себе, плекали і гартувалися у середовищі родини як зразки і обереги сімейної честі, доброго імені декларувалися публічно. Вони служать базою для вибудови певного ціннісного поля, психологічного простору з конкретним опредмеченням і атрибуцією [16]. Мотиви таких порушень найрізноманітніші, у т.ч. безпросвітні злидні, безправ’я, рабський стан, або навпаки – розгульне життя, зваблення фальшивими цінностями, кар’єризм.

Як у багатьох творах, так й у „Відьмі” відступники – зажерливі, бездушні, паразитуючі типи, лукаві пани, не означені національно, живуть неправдою „Братами торгують Та сльозами кривавими Сатану частують”, Лукія втрачає дітей, бо „пан дочку на хорта проміняв, а сина в карти проіграв”. Жертва відступника, Лукія, від страждань божеволіє, ототожнюється з відьмою і лише повернення до природного способу буття, навіть, здавалось би, у циганському середовищі, повертає їй душевний спокій, рівновагу, сенс життя. За автором, психічна реанімація, життєвий порятунок навіть з божевільного стану лежить у площині традиційних цінностей, природовідповідного віросповідного ідеалу.

Здирство однокровних зверхників, глитаїв різних мастей, лакиз постає з особливою пристрастю митця, нищівно сатирично. Парадокс полягав у тому, що часто люди, одержавши навіть закордонну освіту, зваблені чужоземними принадами вироджувалися у ренегатів, а в щоденному житті набували нелюдської пихи і рефлексу здирників, ставали тиранами кріпаків, навіть найближчих родичів, це тип просвіщенного тиранства, який шкуру здирає „з братів незрячих, гречкосіїв”, Україну „гірше ляха свої ж діти” розпинають.

Шевченко не приховує своєї люті, усвідомлюючи всю глибину моральної прірви, куди заводить людину зречення своєї національної, родової сутності, що оформлюється у нього у тип знеособленого пристосуванства. У формі гротеску, нищівного сарказму він колоритно виписує такі персонажі, ними рясніють „Сон”, „І мертвим, і живим...” та інші поезії. Вже стала хрестоматійною авторизовано-символічна відповідь „говорить умію, Та не хочу” на зверхньо-іронічне запитання знеособленого лакизи „з циновими гудзиками”, здивованого появою в петербургському оточенні героя „Сну”: „так як же ты й говорить не вмиеш По-здешнему?”. Розтлінне відступництво не має меж – за ширмою псевдопросвіщенності той же лакиза розмінюється за „полтинну”, щоб провести до царського палацу. Поруч, в одному гурті ницості зринають нікчемні прихвостні, „дрібнота”, різномасті „небораки”, „тупорилі віршомази”, братія, що своїм призначенням мають „драти і з батька, і брата”, землячки, що „по-московській так і ріжуть, Сміються та лають, Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій...”, ті, що нишком у куточку гострять ніж на брата. Узагальнюючим є авторське судження про таких дітей України, які „чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!”.

Надзвичайно складною видається психологічна природа відступництва на релігійному грунті. У Шевченка достатньо чітко сформульоване ставлення до цього питання як безглуздя „Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив Людей Божих?! Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, за віру христову, Упивались і чужої, і своєї крові!..А получчали?.. Ба де то!”. У цій же поезії автор ставить аксіологічна проблему віри, дошукуючись і в її змісті причини лихоліття – розмірковуючи про причини, чому киргизам „лучче жити, ніж нам на Україні” він сам і відповідає „а може тим, що киргизи Ще не християни?..” („Сон” („Гори мої високії”)). Залишаючись на позаконфесійних засадах, поет скрушно висновує „ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось!.. Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай... А сирот іменем Христовим Замордували, розп’яли... Отак-то ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили”. Не менш категоричноі однозначно оцінюється православ’я. Під час проїзду через м.Чебоксари Шевченко у щоденнику робить запис:”Если не больше, то по крайней мере наполовину будет в нем домов и церквей. И все старинной московской архитектуры (підкреслення наше – В. К.). Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики – православие” (17, 182). Навіть цих наведених прикладів достатньо, щоб пересвідчитися у позиції автора, а, відповідно, творчих персонажів. То ким є ці „зрадники віри”, єдинокровні брати? Безсумнівно, у Шевченка це тип жертовних, світоглядних і віросповідних ошуканців, до яких його ставлення виливається у глибоке психічне потрясіння, перейнятість пошуками шляхів виходу з трагічної ситуації братовбивства.

Окрему групу становлять творчі образи з числа представників інших національностей. Відразу ж зауважимо – оцінкове ставлення поета до них формується не за національною ознакою, а за сутністю вчинків. Так, російські люди і москалі, царсько-імперські вельможі розводяться чітко, як і поляки, серед яких, як і серед росіян, Шевченко мав багато щирих друзів, розводяться з ляхами, схизматами, конфедератами. Отже, для автора ворогом є той, хто чинить зло.

Показовими у цьому плані є три душі в образі трьох пташечок з містерії ”Великий льох”. Перша символізує душу, що карається тим, що вповні перейшла дорогу Б. Хмельницькому, коли він їхав до Переяслава присягати московському цареві. Друга – за те, що вона в Батурині напоїла коня Петрові І після повернення його з Полтави. Третя – що немовлям усміхнулася Катерині ІІ. У другій частині містерії – „Три ворони” – українська, польська й російська вихваляються навперейми своїми злочинами щодо своїх народів. Вони вирішують об’єднатися, щоб поховати нового Гонту. „”Три лірники” – остання частина містерії – символи українського духовного каліцтва, влучно явленого у зоровому образі: „Один сліпий, другий кривий, А третій горбатий”. Вершиною цинічного глуму є намагання лірників співати про славного Богдана, брутально обірване розлютованим ісправником з криками „Я вам дам Богдана, Мошенники, дармоеды! и песню сложили Про такого ж мошенника…” Надзвичайно складна структура містерії, ускладнені алегорії, система символів, розшифрування якої потребує ґрунтовного студіювання історичного матеріалу потребують її спеціального міждисциплінарного дослідження. Однак навіть на теперішньому рівні психологічного проникнення в текст можна твердити про чітко орієнтовані, семантично насичені, багатопланові філософсько-психологічні конструкти, які структуровано-символічно акумулюють результати великого пласту історичного досвіду нашого народу у справі національного визволення, орієнтують у системі життєво-ціннісних координат, у притчевій формі представлені як всеосяжні стратегеми.

Ще раз повернімося до малярської спадщини Шевченка, щоб проникнути хоч частково до його інтроспективної лабораторії. З цього погляду продуктивним є порівняльний аналіз виписаних ним двох портретних зображень знахаря – один як ілюстрацію до однойменного оповідання Г. Квітки-Основ’яненка, а другий – для видання „Наши, списанные с натуры русскими", 1841 р., виконана в літографії. На прохання Г. Квітки-Основ’яненка Шевченком було проілюстровано такий текст: „Хто б не йшов, хоч за найпильнішим ділом побачивши дядюшку Радивоновича, як би далеко він не був, навіть у лютий мороз, чи то хлопчик чи лисий дід, усі поспішають зняти шапку, зарані сходять із стежки, що нею йде знахар, швидко дивляться, як він підходить, і коли він до них наблизиться, віддають йому yклін, що вже й не можна нижче, і з нетерпінням сподіваються до себе уваги” (15, 106). Історія з призначенням двох варіантів портретів виглядає не зовсім зрозумілою, не прояснює її й стаття „Знахар” у Шевченківському словнику (18, 242). Ілюстрацією до статті подано варіант, що був, скоріш за все, призначений не для оповідання Г. Квітки-Основ’яненка і ось чому. Наведений уривок з оповідання показує типове українське середовище зі значимістю постаті знахаря в ньому. Підкреслена повага, виявлена у найпромовистіших деталях традиційного етикету, піїтетне ставлення до сільського авторитету – символу мудрості, потаємних можливостей зцілення, належної моралі. Такій характеристиці цілком відповідає образ на першому портреті, однак він чомусь вміщений відірваним від тексту статті, на сторінці 81 таблиці VІІ словника. Текст же ілюструє зображення іншого етнопсихотипу, який відповідає уявленням росіян про нас. Чим відрізняються між собою зображення з погляду етнопсихологічної належності? До сказаного в коментарі до уривку з оповідання слід добавити низку істотних деталей. Найперше, вираз обличчя знахаря виявляє внутрішнє зосередження, погляд не розпорошується на метушні довкілля і спрямований близько перед собою, голова, як і сама постать динамічно подана вперед, смушанка на голові по-діловому, не показно присаджена, вуса – типові українські, пишні й довгі, патериця у руці виявляє активність, рух, комір сорочки защібнутий. Важливим є тло, суто українське: тин з глечиками, звичні обриси хати, з-за тину виглядають українські типажі.

Зображення на другому портреті за психологічним наповненням істотно відрізняється від уявного з оповідання. На літографії – панич, на якого, скоріш, вдягнено українські строї як не органічні йому. Про це свідчать такі деталі: сама постава дихає погордою, не особливо прихованим хизуванням собою, значимістю своєї персони, патериця не зчитується такою динамічною, постать менше нахилена, комір сорочки розщібнутий, деталі одягу передано виразніш, демонстративніш, з наданням вагомості, голова поставлена рівно і не виражає руху, смушанка вирізняється не лише фізичною вивищеністю, а й елементами парадності, подана назад, вираз обличчя з погордою, що особливо підкреслюється зображенням очей, зверхністю їхнього виразу, який губиться за манірно опущеними повіками, тонкі, стиснуті губи обрамлюють такі ж тонкі „в ниточку” вуса, загалом, йдеться про надмінну, горделиву, яка ніяк не вписується в гармонійне психологічне середовище, описане в оповіданні. Можна лише здогадуватися, що вкладав автор у другого, не українського психотипа – чи то представника російського панства з елементами імперського зверхництва, чи виродженого українця з серії братчиків поеми „Сон”.

Типи ворогів України представлені москалями, ляхами, жидами, турками і татарами, національно неозначеними типами.

За поняттям москаля у Шевченка стоїть представник імперської влади з усім комплексом притаманних йому рис. Вони настільки колоритні, а їхніми прикметами рясніє мало не кожен твір, що передати їх у межах стислої статті неможливо. Стислий психологічний портрет виявляє такі основні риси: ментальні характеристики, що вирізняються на тлі українця заниженим порогом чутливості до світу і, відповідно, до людей, черствістю душі, завищеною самооцінкою, нещирістю, цинічною жорстокістю, феноменом імперського ставлення до всього українського, потоптанням українських національних святинь, поглумлення історичної пам’яті, нехтування будь-якими моральними нормами, принципами, виявом підступності, прагненням підкупу, заманювання в пастки різного типу (кар’єрою, багатством, віроломством і недотриманням угод тощо), попранням честі української дівчини, жінки, дикунські, по відношенню до українських, звичаї родини, коли навіть матір своїх дітей кинуто напризволяще, ґвалтування рідної доньки, розпуста і транжирення багатства, пиятика, плазування перед чужоземним, низьких рівень традиційно-побутової культури, прагнення показного в побуті, бундючність і пихатість, нелюдське ставлення до інородців і багато іншого. Комплекс кривд від москалів, явлених Шевченком у творах, віддзеркалює практично всю широку палітру українсько-московських взаємин в історичному зрізі й тогочасні. Ієрархія типажів імперського хижака – від царя і до рядових солдатів, паничів. Наведені у матеріалі цитати з творів, які не призначені для висвітлення образу москаля, хоч і опосередковано, проте виразно ілюструють наведені характеристики.

Другими за активністю представниками ворожої сили є ляхи. Вони особливо рельєфно вирізняються на тлі поляків, тобто того ж народу, точніше його частини, але зовсім інших орієнтацій у ставленні до українців. Полякам як однодумцям, друзям присвячено багато теплих, щирих слів, ліричних відступів, присвят. Інша справа – ляхи, нещадні ґвалтівники, які вогнем і мечем плюндрують Україну, піддають тортурам народ, маючи його за бидло. Міжконфесійні протистояння замішані на релігійному фанатизмі й помножені на високо мірність шляхти набирають потворних форм, і тому провідна риса ляхів нічим не відрізняється від москалів. Колесування, паля, диба, четвертування, спалення – такі знаряддя тортур є символами у ставленні до українців, їхнє смертельне нашестя, здається, незбориме – „як та галич поле криє, Ляхи, уніати” („Тарасова ніч”).

Маючи багато спільного у методах кривд з москалями, ляхи виступають у різних іпостасях – від короля до рядового конфедерата. Прокляття автора „Гайдамаків”, що випливає і обґрунтовується сюжетними колізіями поеми, є оцінковим і промовистим, якого іменем матері на вітер кидати гріховно: „Будь проклята мати І день і година” коли з’явилися на світ кати конфедерати. Ляхи-конфедерати розносять оселю титаря, закатовують його, пропадає з ними Оксана.

Сцена жорстокостей катування титаря під стать найстрашнішим середньовічним зразкам, описана в деталях вона дає можливість змоделювати масштаби злочину й глибину варварства, нелюдськість ворога до України. Ідея помсти, неодмінної розплати провісно витає над сплюндрованою землею, „На ґвалт України Орли налетіли; вони рознесуть Ляхам, жидам кару”, а слідом за нею грізне попередження „Шануйтеся ж, вражі ляхи, Скажені собаки: Йде Залізняк”.

Крізь аналітичні роздуми автора, його розмірковування над причинами братовбивчої бійні, життєвої потреби порозуміння й замирення проступають риси вже не ворога, а, скоріш, жертви-поляка, яким ґендлюють як гарматним м’ясом „за що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти, – жити та брататься! Треба крові, брата крові... „Уб’єм брата! Спалим хату!...”, „старих слов’ян діти Впились кров’ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти” („Гайдамаки”). Автор вірить у неминучість торжества рідної землі, у переможне завершення визволення народу, тому настановче закликає брати уроки з трагедії двох народів „Щоб і діти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали За те, що не вміла в добрі панувать” („Гайдамаки”).

Третя ворожа сила уособлена спільниками москалів і ляхів, це жиди. Як представники істотно відмінного від українців типу культури, мислення, життєвих домагань, моралі, ментальних ознак, передусім етнічної замкненості по відношенню до інших народів, камерності релігійної форми у Шевченка вони постають хитрими, підступними, жадібними до грошей, багатства, жорстокими поплічниками різного типу ворогів, головна мета яких по відношенню до українців – визиск, економічне закабалення, паразитування, тому бачимо символічне окреслення такого зловорожого тандему, де ворог прийшлий розташовується під дахом ворога місцевого „ночували ляшки-панки В будинках з жидами” („Гайдамаки”). Конфедерати розбрелися по Україні „... та й забули Волю рятувати, Полигалися з жидами Та й ну руйнувати. Руйнували, мордували, церквами топили... А тим часом гайдамаки Ножі освятили”.

Чи не найповніше, на рівні окремих сюжетів, постать жида являє себе у „Гайдамаках”. Тут у повному складі сім’я жидів: ненаситний до грошей Лейба у вражаючій сцені-символі „жидюга Дрижить, ізігнувшись Над каганцем: лічить гроші Коло ліжка, клятий...”, бо на ліжку мов „квіточка в гаю Червоніє...” молоденька дівчина... несказанно гарна нехрещена...”. Стара Хайка, дружина Лейби, „лежить долі, В перинах поганих”. Лейба має за наймита і для „витирання ніг” сироту Ярему, „попихача жидівського”, що „виріс у порога...”, типове звертання до нього: „Яремо! Герш-ту, хамів сину?”. Список обов’язків наймита, детально описаний автором, є запаморочливим.

У своїй зверхності хазяїна Лейба – ненаситна п’явка, несамовитий у своїй блюзнірській зневазі до Яреми, але перед сильнішим – це плазун, огидна у своїй ницості людина. На батоги конфедератів відповідає готовністю на все: улесливо обходити їх, навіть хреститися, наспівувати, не вміючи пісеньок, серед яких одна варта зацитування: „Перед паном Хведором Ходить жид ходором, І задком, І передком Перед паном Хведірком” У своїй жадобі до грошей він терпить тяжкі знущання конфедератів, але гроші не віддає. Підступний Лейба під страхом залишитися без грошей приводить конфедератів до Вільшани по Оксану, де у її батька можна награбувати грошей, дарма, що то не його гроші, а, як випливає з тексту, громади. Таким чином, ляхи закатовують титаря-батька, дівчину забирають з собою на розваги.

Навіть смертельна загроза не в змозі змінити жида, зменшити своє безмірне паразитичне прагнення наживи „і лях, і жидовин Горілки, крові упивались... ляхи заснули, а іуди Ще лічать гроші уночі, Без світла лічать бариші, Щоб не побачили, бач, люде” („Гайдамаки”). Способи наживи жидів є неприйнятними й огидними для українця, серед них – лихварство, позичка грошей для визискування через відсотки. У різні часи спеціальними указами у російській імперії така діяльність заборонялася, проте відроджувалася, вдоско-налюючись у своїх формах.

Користуючись розпутністю пана, який довів до голоду своє село, подібно тому, як і в Україні лютує голод, а князь”... байдуже, п’є, гуляє Та жида з грішми виглядає. Нема жидка...”. Його дружина, Княжна, яку матір’ю своєю в селі звали, усе село за неї молилось, намагається якось вирівняти, залагодити становище, її поява сприймається „немов сонечко зійшло над обікраденим селом”, „а тим часом жиди в селі З грішми появились” і все пішло прахом („Княжна”).

У плетиво глитая, насноване жидом, потрапляють знедолені, у стані відчаю та скрути, люди. Такою є обездолена вдова, Сова, яка у розпуці „пішла в найми, за хліб черствий Жидам носить воду” („Сова”).

У Шевченка наскрізним предметом осуду, обурення, глузування є змови, нечисті угоди з жидами, продажність жидам. Внаслідок хитрих маніпуляцій і паразитичного збагачення руках жидів поступово опинялися не тільки багатства людей, а навіть церкви, на що поет гірко зауважує „запродана жидам віра, В церкву не пускають!” („Тарасова ніч”). Ставши монопольними власниками шинків, корчмів жиди споювали людей, закабалювали їх боргами, робили їх невільниками, пускали по світу.

Так, з корчмою пов’язуються три великих „злості”: пияцтво, гра в карти або кості й пристанище волоцюг, підозрілих людей. Доречно зауважити, що з часом корчма стала потужним руйнатором не лише духовних цінностей і моралі народу, а й фізичного винищення людини [16]. Шевченкове метафоричне „шинкар знає, наливає І не схаменеться” з „Гайдамаків” є влучною ілюстрацією цієї тези дослідника.

У зв’язку з цим у середині ХІХ ст. на Галиччині УГКЦ започаткувала і розвинула потужну освітньо-пропагандивну кампанію боротьби з пияцтвом, у т.ч. проти злочинної діяльності корчмарів, як різновиду лихварів, здирників. Цей церковно-громадський рух проводився під гаслом „Хрест побідив поганство – Хрест побідить пянство”, біля церков встановлювалися меморіальні плити з такими написами. Одна з них збереглася біля церкви м. Зборова на Тернопільщині.

Проблема українсько-єврейських стосунків того періоду достатньо висвітлена у наукових джерелах, документах. Відомий дослідник її Іван Лисяк-Рудницький у статті „Українські відповіді на єврейське питання” серед численних скарг українців на євреїв зазначає, що „першою скаргою була економічна експлуатація українських мас єврейськими купцями та посередниками. Єврейський коршмар із лихварем, які тримали в кабальному становищі цілі села, – це не стереотип, що його вигадала антисемітська пропаганда, а факт української соціальної історії... Очевидно, ділова мораль єврейського суспільства в Україні прощала шахрайство, яке викликало обурення” [19, 121].

У когорті ворожих сил у поета значаться турецькі й татарські яничари як символи віри бусурманської, одвічні вороги християнські, людолови і людомори, спустошники землі української. Невольнича доля полонених козаків на галерах, у полоні османському у тематичних творах поета вибудовують уяву про цих споконвічних ворогів України.

З великим серцем, душевним теплом, хоч і скупими штрихами, відгукується Шевченко у літературних творах про киргизів, казахів, туркменів, волохів, представників кавказьких народів. Вони значно інтенсивніше подані у малярській спадщині митця, але без належного ілюстративного супроводу їхній аналіз неможливий.

Питання типологізації провідних психологічних національних образів, яке за кінцеву мету мало б створення галереї національних психотипів творчого світу Тараса Шевченка, перебуває на етапі становлення. Попереду складна робота з каталогізації та класифікації типового як такого у всій творчості Кобзаря. Викладений тут пілотний психологічний огляд типових національних образів, має бути поглиблений їхнім структурно-психологічним аналізом із застосуванням компаративістських підходів, з введенням належної кількості контекстних масивів інформації, як засобу творення історико-психологічного простору формування образів, насамперед, базового тла національних ментальних характеристик, без чого їхні повноцінне відтворення та інтерпретація неможливі.

Література:

1. Куєвда В. Т. Праісторичні чинники формування етнопсихотипу в контексті методологічних проблем етнопсихології. Проблеми загальної та педагогічної психології // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – К., 2001. – Т. ІІІ, ч. 2. – С. 46-60.
2. Янів Володимир. Нариси до історії української етнопсихології / Матеріали упорядкував і підготував до друку д-р Микола Шафовал. – Мюнхен, 1993. – 225 с.
3. Сніжко В. В. Природні психоетнічні настанови українців. Проблеми загальної та педагогічної психології // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. – К., 2001. – Т. ІІІ, ч. 2. – С. 82-88.
4. Тимошенко Ю. Космологічна метафора-архетип у Шевченковому поетичному світі / Тарас Шевченко і європейська культура // Збірник праць Міжнародної тридцять третьої наукової шевченківської конференції. – Київ-Черкаси, 2000. – С. 148-152.
5. Халецкий А. М. Психоанализ личности и творчества Шевченко// История психоанализа в Украине. – Харьков: Основа, 1996. – С. 230-240.
6. Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия: Пер. с нем. – М.: Медицина, 1996. – 464 с.: ил.
7. Звиняцковский В. Я. Николай Гоголь: тайны национальной души. – К., 1994.
8. Потебня А. О доле и сродных с нею существах // Древности. – Т. 1.
9. Колотило Т. Міфологема долі в ранній творчості Шевченка. Тарас Шевченко і українська культура ХХІ століття. – Кам’янець-Подільський, 2000. – С. 89-96.
10. Роменець В. А. Вчинок і світ людини // Основи психології / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 1996. – 632 с.
11. Сілецький Арсеній. Колдовство в Юго-Западной Руси в ХУІІІ веке. Как судили и рядили в Січі Запорожскій. – Изд-е ред.”Кієвской Старини”. – К., 1886. – 46 с.
12. Китова С. Про Дантове і Шевченкове пекло // Тарас Шевченко і європейська культура // Збірник праць Міжнародної тридцять третьої наукової шевченківської конференції. – Київ-Черкаси, 2000. – С. 288-296.
13. Нудьга Г. А. Українська балада (з теорії та історії жанру). – К.: Дніпро, 1970. – С. 115.
14. Івановська О. П. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. Навчальний посібник. – К.: ТОВ „УВПК „ЕксОб”, 2002. – 264 с.
15. Пластична творчість Т.Шевченка / Повне видання творів Т. Шевченка, Т. 12. Вид. Українського наукового інституту. – Варшава-Львів, 1937 р. – 451 с. 160 репрод. Зміст: Дмитро Антонович: Шевченко як маляр, статті В.Січинського й П.Зайцева про граверську, різьбарську, архітектурну творчість, тексти й документи.
16. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ-ХVІІ століть. – Київ: Критика, 2002. – 416 с
17. Шевченко Тарас. Повна збірка творів (у трьох томах). – Т. ІІІ. Драматичні твори. Журнал. Листування. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1949. – 519 с.
18. Шевченківський словник. У 2-х томах. Т. І. – К.: Головна редакція УР, 1978.
19. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. В 2-х томах. – К.: Основи, 1994. – Т. І. – 530 с.

Володимир Куєвда,
кандидат психологічних наук,
завідувач лабораторії історії психології
Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України

У статті порушуються питання зв’язку психічних типів творчості Т. Шевченка з національними первнями.

Ключові слова: психологічний образ, етнопсихологія, психіка, образ матері, образ слави.

Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка,
Т. 27, Літературознавство