Куди прямує вища технічна освіта?

Відсутність сучасних знань завдає дуже великої шкоди нашому виробництву, тому що персонал часто навіть не усвідомлює рівня своєї технологічної відсталості

За роки незалежності нашої держави дуже вже розмножилися вищі навчальні заклади (ВНЗ), їх стало близько однієї тисячі. Сюди входять бюджетні, приватні ВНЗ, а майже всі бюджетні ВНЗ навчають студентів бюджетної та комерційної форм. При університетах чи академіях існують факультети або інститути післядипломної освіти, факультети підвищення кваліфікації. Це дає можливість здійснювати безперервне навчання, переучування спеціалістів упродовж їхньої професійної роботи. У ВНЗ суттєво збільшилася кількість викладачів, які мають дипломи кандидатів та докторів наук і атестати старших наукових співробітників, доцентів та професорів. Протягом короткого часу наші колишні інститути перетворилися на університети чи академії, а ще через певний час велика їх кількість стала національними. Тепер йде підготовка з перетворення частини з них на дослідні університети. Згідно з Болонською системою, ВНЗ перейшли (або переходять) на випуск бакалаврів, магістрів. Наступним кроком буде перехід від захисту кандидатських до захисту докторських дисертацій з присвоєнням вчених ступенів докторів філософії.

Вже третій рік поспіль випускники шкіл, гімназій, ліцеїв стають студентами на підставі результатів незалежного тестування знань.

Поставимо самі собі кілька запитань. Чи наблизилася вища школа України до європейського рівня? Чи незалежне тестування поставило бар’єр для слабо підготовлених до освоєння знань вищої школи випускників середньої школи? Чи відповідає матеріальна база університетських кафедр вимогам часу? Чи кількість випускників університетів та академій узгоджена з сьогоднішніми потребами галузей народного господарства? Чому більшість випускників технічних ВНЗ не володіють англійською мовою? Чому при п’ятикратному збільшенні кількості викладачів університетів з докторськими ступенями рівень технологій майже в усіх галузях народного господарства не досягає до рівня кращих світових?

А тепер перейдемо до рівня підготовки інженерних кадрів наших університетів. Ще недавно вважалося, що технічна освіта у нас перебуває на належному рівні, вона навіть була кращою, ніж в інших країнах світу. Тепер про це ніхто не говорить.

Лабораторне обладнання більшості наших технічних університетів не поповнюється вже багато років. Лабораторії кафедр гідравліки, теоретичної механіки, опору матеріалів, теорії машин і механізмів, не кажучи вже про лабораторії випускних кафедр, виглядають анахронізмом порівняно з аналогічними лабораторіями кафедр зарубіжних країн, хоча би на прикладі нашої сусідки Польщі. Там це обладнання оновлюється кожні два роки, а у нас воно незмінне протягом 20-40. Ректор Люблінського університету в Польщі пропонував передати безкоштовно лабораторне обладнання кафедрі гідравліки Національної академії природоохоронного та курортного будівництва у Сімферополі, але ректор нашої Академії професор Федоркін С. І. змушений був відмовитися від такого щедрого дарунку, бо це несло за собою велику оплату митникам чи податківцям. Де тут логіка? І хто придумав та запровадив ці безглузді закони?

Наші університети отримують фінансування з боку Міністерства (МОНУ) та мають кошти з комерційного навчання студентів. І тих, й інших коштів для університетів бракує. Сьогодні наші державні університети не можуть відмовитися від комерційної форми, бо інакше не буде за що ремонтувати дахи, коридори, аудиторії, оплачувати зарплату викладацькому складу. А комерційне навчання допускає до числа студентів випускників шкіл з оцінкою знань 124 та більше балів. Для технічних вишів ця нижня планка знань з математики та фізики є поза межами позитивних шкільних оцінок, тобто є двійкою.

Вже в перші дні занять ця частина студентів виявляється не готовою до навчання у ВНЗ. Вони починають пропускати лекції, усвідомлюючи свою неготовність сприймати знання, сподіваючись, що в зимову сесію їх не відрахують. Тоді починається "штурм" викладачів, багаторазова перездача екзаменів, поки викладач (професор, доцент) не здасться цьому натиску або поки його не змусять поставити задовільну оцінку. Бо, відрахувавши 10-12 таких студентів, ректор буде змушений скорочувати одну одиницю викладачів.

Ця процедура повторюється у наступному семестрі, курсі, і значна частина цих "неуків" доходить до захисту дипломних проектів. А народне господарство отримує додаткову кількість непридатних до інженерної роботи фахівців.

Дорогу до навчання слабо підготовленим випускникам шкіл відкривають і додаткові 20 балів тим учням, яким вдається записатися на підготовчі курси. Ці двадцять балів є своєрідним бонусом для хабарництва. І це запроваджено наказом МОНУ.

Чи може бути встановлений заслін цьому марнотратству? Може бути, але для цього треба не відраховувати студента з ВНЗ, а запропонувати йому пройти за свої гроші повторний курс навчання наступного року. Тоді частка цих студентів, зрозумівши, що їм не під силу освоїти нові знання, самі би покинули вчитися, а інших це змусило би взятися за розум.

Мені на початку 90-х років минулого століття довелося декілька разів бути в Аргентині. У ті часи там були державні та приватні університети. Ніякої змішаної форми навчання там не було. Молодь віддавала перевагу навчанню у приватних університетах, бо там була краща лабораторна база і кращі викладачі. Пройшовши вступні іспити, студент мав змогу отримати кредит на навчання в першому семестрі. Якщо студент складав іспити на відмінно, цей кредит банки анульовували. Але якщо він не зміг отримати задовільні оцінки, то повинен був повернути всю суму боргу протягом двох місяців. Так продовжується ця практика протягом всього терміну навчання. А далі випускник університету повертає свій борг протягом наступних 15-ти років. Відсоток на позику був дуже низьким. Може б, і у нас в Україні міг би бути використаний досвід Аргентини?

Ще одне досить болюче питання: як зблизити місця набору студентів з їхнім майбутнім працевлаштуванням. Це особливо є актуальним для університетів, що готують своїх випускників для роботи в різних регіонах України, як це характерно для Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. В далекі радянські часи випускники із задоволенням виїжджали на роботу у Західний Сибір, бо це гарантувало велику заробітну плату, просування вгору по службовій драбині, можливість заробити грошей на квартиру та автомобіль.

Ті часи минули. Випускник не те що не одержує гарантованої праці, але й залишається сам на сам з проблемами житла. І тут у 90-ті роки і у перші десять років нинішнього століття було отримано позитивний досвід вирішення питань закріплення на роботі випускника університету. ДАТ "Чорноморнафтогаз" ініціював створення кафедри морських нафтогазових технологій, набір студентів для навчання в Івано-Франківську з числа випускників шкіл АР Крим, на перших порах доплачував стипендії своїм випускникам. У 2002 році було відкрито спільний з ІФНТУНГ і Кримською академією природоохоронного та курортного будівництва у Сімферополі факультет нафтогазових технологій, на якому перші два роки студент навчався в Сімферополі, а пізніше продовжував навчання в Івано-Франківську та розподілявся на роботу в Крим.

Для цих студентів була відкрита практична підготовка на морських об’єктах буріння свердловин та видобування нафти і газу.

Але у 2009 році під надуманим приводом рішенням ректорату ІФНТУНГ посаду декана було ліквідовано, а факультет "приказал долго жить". Досвід спільної роботи двох ВНЗ має неоціненне значення й донині. І не лише для підготовки фахівців - нафтовиків і газовиків.

Тепер в ІФНТУНГ здійснено набір на навчання на морські нафтогазові технології з числа випускників Прикарпаття. І вже зараз можна очікувати, що вони не зможуть проходити практику, а при розподілі їм ніхто не гарантує місце роботи та забезпечення житлом. І тоді їхня професійна підготовка може не знайти практичного застосування.

Взагалі проходження практики стало величезною проблемою і для наших студентів-нафтовиків. Колишні гуртожитки виробничих управлінь приватизовані і під час проходження практики студентам нема де жити, а оплачувати своє проживання в готелях немає змоги. І величезна кількість навчального навантаження викладачів, як керівників практик, є фактично припискою, яка дорівнює багатьом тисячам годин навчального навантаження. Кого ми обдурюємо? Самих себе.

Бо студенти вже багато років поспіль не проходять ніяких практик - ні виробничих, ні переддипломних.

За останні роки кількість випускників цього ж університету суттєво зросла, а знайти місце роботи дуже важко, бо на одне місце майбутньої роботи припадає 10-20 випускників. Відбувся величезний розрив між кількістю випускників і потребою в них. А ректори заспокоюють себе тим, що вони надають молоді "освітні послуги". А для чого змушувати студента вивчати опір матеріалів, теоретичну механіку, теплотехніку, десятки професійних дисциплін, якщо випускник їх не зможе використати у своїй майбутній роботі. Це просто змарновані молоді роки. Сьогодні це замкнуте коло – скорочувати набір студентів означає автоматично скорочувати професорсько-викладацький склад. На такі кроки ректорат йти не може.

Чи є вихід з цього кола? Напевно, є. Але це вимагає від ректорату великих зусиль – залучення до числа студентів великої кількості іноземців. Ця робота повинна бути системною, треба налагоджувати зв’язки з посольствами багатьох країн Африки, Азії. Треба створювати умови для вивчення цією категорією студентів української мови, треба створити належні умови проживання для цих іноземних студентів. Треба вирішувати і проблему проходження ними виробничої та переддипломної практики, бо наші закони забороняють цим студентам практикуватися на наших підприємствах.

Залучення до навчання іноземних студентів може підняти планку балів незалежного оцінювання з 124 до 150 та більше для наших студентів. Бо один студент-іноземець за сплатою вартості навчання замінює двох наших студентів. Тому можна суттєво зменшити набір студентів з числа громадян України, що зменшить різницю між кількістю випускників університету та кількістю місць їхнього працевлаштування.

Сьогодні наш викладач – професор, доцент - перевантажений навчальним процесом. На одного викладача припадає 900-1000 годин навчального навантаження. А в передпенсійний вік кожен викладач хоче мати 1,5 ставки навчального навантаження, бо це впливає на розмір його майбутньої пенсії. А де тоді взяти час на проведення наукових досліджень?

Але ж викладач університету чи академії, який не поєднує викладацьку роботу з науково-дослідною, перетворюється на вчителя технікуму. В той же час, великі нафтові компанії НАК "Нафтогаз України", ВАТ "Укрнафта" вже давно не замовляють університетам нових досліджень зі створення сучасних технологій та обладнання.

Днями буде внесено на утвердження Верховною Радою законопроекти про вищу освіту. В цих законопроектах написані правильні слова, але навряд чи відбудеться покращення роботи ВНЗ країни.

Майже в усіх країнах світу ректори університетів обираються на один-два терміни (чотири-вісім років). І їхнє обрання Вченою радою не погоджується та не затверджується місцевою владою та міністерствами. В наших університетах працюють на цій посаді 15-20 і більше років. Бо ректор потрібен міністру, уряду як виконавець їхніх умов для утримання в покорі і викладачів, і студентів.

Університети навчають досить велику кількість слухачів у системі післядипломної освіти. В західних університетах та університетах США ця система дозволяє людині отримувати необхідну професійну освіту в тому випадку, коли з’являється нова робота. В наших університетах дуже часто отримання другого (третього, четвертого) диплома є засобом підвищення коефіцієнта професійного запасу. Дуже часто наступну професійну технічну освіту одержують люди, які не мають базової технічної освіти (базовою освітою для них може бути юридична, філологічна, економічна).

Окремо діють при університетах підрозділи (факультети) підвищення кваліфікації. Це навчання дуже необхідне для працюючих фахівців. Але, на жаль, до груп слухачів цієї системи входять фахівці з різним фаховим стажем, з різним службовим станом. Крім того, цією системою навчання, як правило, займаються викладачі випускних кафедр. І тоді це навчання зводиться до повторення студентських курсів. Наведу приклад цього. У 2012 році в ДАТ "Чорноморнафтогаз" почнуться бурові роботи з нових самопіднімальних плавучих бурових установок п’ятого покоління. На відміну від наших бурових установок там практично відсутні будь-які ручні роботи. Всі бурові вишки обладнані верхнім приводом. Будь-які операції (буріння, очищення бурового розчину, спуско-піднімальні операції, корегування профілю…) не можуть початися, поки всі необхідні дані технологічного процесу не будуть погоджені з вихідними проектними даними. Наприклад, для початку підйому бурильних труб необхідно узгодити 24 програми. Це унеможливлює початок роботи, яка може призвести до аварії на буровій. Аналогічно це стосується й інших процесів. Керування технологіями за своєю складністю подібне до керування запуском космічного апарата!

Традиційна форма підвищення кваліфікації в стінах наших університетів тут не спрацьовує. Тому виникає необхідність або змінювати цю форму, або організовувати її безпосередньо на об’єктах дуже великої складності.

Відсутність сучасних знань завдає дуже великої шкоди нашому виробництву, тому що персонал часто навіть не усвідомлює рівня своєї технологічної відсталості. А викладачі університетів не встигають за рівнем сучасних технологічних процесів.

Підсумовуючи вище написане, можна констатувати, що ретельне стеження за ВНЗ з боку Міністерства освіти, науки, молоді і спорту не приносить бажаного результату. Необхідно децентралізувати (дебюрократизувати) управління ВНЗ.

Дуже потрібно знайти спосіб поєднання можливостей університетів з потребами народного господарства. А ці потреби змінюються дуже швидко. Те, що мало відносну стабільність у підготовці кадрів ще 15-20 років тому, нині втрачено.

Можливо, що поєднання різних форм підготовки інженерних кадрів таки вирішило б і проблему збереження професорсько-викладацького складу, і навчання тих, хто учить. І багато іншого. Тож треба змінити систему управління ВНЗ, наблизити її до рівня західних країн.

Поєднання навчального процесу з виконанням серйозних наукових робіт, їхня апробація на практиці, вихід на реалізацію нових технологій здатне зробити наші ВНЗ такими, коли не кількість, а якість роботи буде визначати їхній сучасний рівень.

Шкода, що наше Міністерство освіти, науки, молоді та спорту імітує бурхливу діяльність, а насправді впроваджує найгірші методи організації роботи вищої школи. Може, у цьому міністерстві є успіхи у спорті та в організації молоді, але найбільшим його "досягненням" є деградація освіти, відлучення вчених (науковців) від роботи над новими технологіями, зниження рівня знань випускників університетів. А ще його "успіхом" можна вважати поповнення числа безробітних з дипломами про здобуття вищої освіти.

Роман Яремійчук,

доктор технічних наук, професор,

дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка

м. Сімферополь

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Куди прямує вища технічна освіта?

Материалы по теме: