Повернутись у минуле, поглянути у завтра...

У Криму – ті самі колядки, що ми колядували колись на Прикарпатті. Хіба це не ознака того, що народ, який був історично роз’єднаний, зберігав свою мову, колядки, пісні та традиці?

Православний світ дочекався і цього року Святвечора, відсвяткував Різдвяні свята. Ми живемо надією на краще, бажаємо одне одному дочекатися через рік цієї днини. Різдвяні свята – це також коляда, що приносила й приносить радість і дітям, і дорослим.

Пригадую своє дитинство – довоєнне, воєнне і повоєнне. Які б у людей не були статки, але на Святвечір завжди на столі були дванадцять страв – кутя, пампушки, пісний борщ, риба, гриби, квасоля, вареники, багато узвару з сушених яблук, груш, слив. Ми, малі діти, дочекавшись вечірньої зорі, вибігали з хати, щоб першими заколядувати своїм хрещеним батькам і матерям, сусідам. І отримати за коляду якісь дарунки, а головне, за це ми чули теплі сердечні слова подяки. Ми ще з осені вчили колядки "Нова радість стала…", "Бог предвічний", "Ой зійшла зоря, зоря ясная". Більшої радості у моєму дитячому житті не було. Це був немов заряд добра на весь наступний рік.

Після наших дитячих колядок під вікнами хати з’являлися старші хлопці, які теж колядували, потім "віншували", тобто бажали добра господарю, господині, дітям, батькам. На саме Різдво колядували уже дорослі – чоловіки та жінки.

Але це було лише у мої далекі дитячі роки. Потім після війни колядки заборонили. Якщо ти вчився у школі, у технікумі чи в інституті, то за одну лише інформацію про те, що ти колядував, могли виключити з числа учнів чи студентів, виключити з комсомолу, що теж було великою карою. А потім руйнували або закривали церкви.

Поволі молодше покоління відучувалося від цих християнських традицій.

У далекому 1989 році до Івано-Франківська приїхав хор "Медобори" з Тернополя. Я пішов на їхній концерт, що весь складався з колядок. Кожна колядка викликала щем за минулим, і по моїх щоках котилися сльози. Колядки мовби повернули мене у минуле.

І от цього року до мене додому на Святвечір прийшли колядники з української гімназії разом з директоркою пані Наталією Іванівною Руденко. Колядники – молоді вчителі – колядували, і я почав колядувати разом з ними. Але не зміг продовжувати, бо з моїх очей знову полилися сльози від жалю за втраченим минулим, за загубленими традиціями. Тут, у Криму, – ті самі колядки, що ми колядували колись на Прикарпатті. Хіба це не ознака того, що народ, який був історично роз’єднаний, зберігав свою мову, колядки, пісні та традиції? За невеликою відмінністю, люди колядували однаково і на Заході, і на Сході, і у Центрі України. І так само, як колись, ці колядки й тепер єднають нас в один народ, одну націю.

На Різдво цей самий, але вже значно більший гурт колядників з української гімназії разом зі своєю директоркою пані Наталією колядував у центрі Сімферополя на вулиці Пушкіна. Навколо них зібралося близько трьохсот городян, які зачаровано слухали ці прадавні колядки, котрі нагадали, що ми живемо на цій землі, відроджуємо свої традиції, що вони не забуті та не загублені. Честь і слава вчителям нашої української гімназїї, її гімназистам за їхній заклик любити нашу славну Україну, за те, що не дають приспати та забути наші рідні традиції. "Небо і земля нині торжествують", "Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся". І хай так буде вічно!

Роман Яремійчук,

доктор технічних наук, професор,

м. Сімферополь

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Повернутись у минуле, поглянути у завтра...

Материалы по теме: