Український Нобелівський рух (нотатки на тему однойменного інформаційно-просвітницького словника)

Україна нині потребує нових ідей, нових ініціатив, особливо в інтелектуальній сфері. Активізація національного Нобелівського руху повинна стати одним з шляхів до високої мети – прискорення входження України до кола провідних країн Європи

Україна завжди прагнула до Свободи
"Історія Карла ХІІ" Вольтера (Руан, 1731)

Зрозуміло, що сьогодні говорити про найближчу перспективу здійснення українських претензій на Нобелівську премію нереально (хоча сказане не є остаточним вердиктом, адже наші вчені залишаються активними учасниками міжнародного наукового життя: наприклад, працюють в глобальному проекті – створенні й проведенні експериментів з адронним колайдером. Є припущення, що проект може бути відзначений Нобелівською премією).

У минулому основною причиною нашої відсутності у нобелівських списках була одна з умов офіційної участі в змаганні інтелектуалів світу – державність народу, представники якого претендують на високу нагороду шведського благодійника.

Нині маємо відроджену українську Незалежність, то ж для нас відкрилися можливості увійти до кола обраних, але ми досі не маємо нобелівських лауреатів.

Разом з тим вихідці з українських етнічних земель не лише стояли біля витоків та розвитку міжнародного Нобелівського руху, але й одержували в Скандинавії найпрестижніші відзнаки наукового та суспільного визнання, поповнюючи списки визначних інтелектуалів у першу чергу Росії, США, Франції та Ізраїля.

Отже, прийшов час чітко окреслити що нами зроблено, що належить зробити, але насамперед побачити те, що вже маємо й назвати тих, які, на жаль, як громадяни інших держав, були удостоєні Нобелівського символу популярності й успіху.

Україна нині потребує нових ідей, нових ініціатив, особливо в інтелектуальній сфері.

Активізація національного Нобелівського руху повинна стати одним з шляхів до високої мети – прискорення входження України до кола провідних країн Європи.

Т. Шевченко: "Сини мої на чужині, на чужій роботі"

Офіційною датою виникнення міжнародного Нобелівського руху є 27 листопада 1895 року, коли відомий шведський підприємець і філантроп Альфред Нобель заповів створити фонд свого імені, відсотки з якого у вигляді премій повинні заохочувати тих, хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству.

Вперше нагороди були присуджені 10 грудня 1901 року.

Нині Нобелівський рух – один з найпрестижніших на нашій планеті.

Як вже зауважувалось, з одного боку ми, виходить, не маємо підстав вести мову про офіційну представленість у світовій нобеліані, а з другого – у нас є документальна основа говорити про нашу присутність – більше: участь вітчизняних інтелектуалів у авторитетному починанні.

Науковці та громадські діячі Одеси, Чернівців, Львова, Києва, Харкова від виникнення та утвердження ініціативи шведського доброчинця стали впливовими прихильниками і співробітниками Нобелівських комітетів та Нобелівської фундації.

Вже 1902 року одеський науковець та громадський діяч Яків Новиков успішно номінував швейцарського журналіста Елі Дюкоммена (1833-1906) на Нобелівську премію Миру.

Проте першим у шерензі вітчизняних нобеліантів став харків’янин Ілля Мечников, котрого на премію в номінації "фізіологія і медицина" 1901 року представив французький бактеріолог П’єр Ру (Нобелівську премію харків’янин тоді не одержав, номінувався ще 7 разів аж поки 1908 року не став нобеліантом).

1902 року чернівчанин Фрідріх Кляйнвахтер номінував віденського публіциста Моріса Адлера на Нобелівську премію миру.

1904-го – одеський науковець Володимир Підвисоцький (за народженням чернігівчанин, закінчив медичний факультет Київського університету) номінував на Нобелівську відзнаку російського вченого Івана Павлова.

Наступного року професор Київського університету Микола Оболонський (випускник медичного факультету Харківського університету) представив Нобелевському комітету кандидата на високу відзнаку київського професора медицини Сергія Чирьєва.

Того ж 1905 року львівський славіст Антон Калина номінував на премію А. Нобеля польську письменницю Елізу Ожешко.

1910-го – київський політик Станіслав Сірчинський номінував громадського діяча графа Михайла Тишкевича на Нобелівську премію миру.

1911-го – це ж зробив киянин граф Анджей Богуцький.

Вище вказаного року львівський професор хімії Станіслас Бадзинський представив Нобелівському комітету краківського професора медицини Наполеона Цибульського.

Цього ж року петербурзький професор Юхим Лондон висунув на Нобелівську премію професора медицини киянина Сергія Виноградського.

Харків’янин Максим Ковалевський (професор-юрист) 1912 року був представлений Нобелівському комітету російською Міжпарламентською групою.

Вінцем довоєнного періоду (до І-ї світової війни 1914) намагань вихідців з українських етнічних земель вибороти Нобелівську премію стало номінування 1916 року на Нобелівську відзнаку з літератури Івана Франка, номінаторами котрого виступили педагог і громадський діяч Йосип Застирець та шведський професор історії Харальд Йярне з Упсальського університету (до речі, внаслідок нашої пасивності щодо поглиблення контактів з Нобелівськими фундацією та комітетами і сьогодні І. Франко – підданий Австро-Угорщини, представлений на офіційних сайтах престижної премії у списках лауреатів та номінантів Росії).

Зауважимо, що розглянутий вище період був найактив¬нішим в історії Українського нобелівського руху (УНР). Після більшовицького заколоту 1917 року в умовах панування тоталітаризму й сталінських репресій у суспільному житті СРСР, куди була насильно інкорпорована Україна, активність вітчизняних нобелефілів згасла.

Ці відомості – беззаперечний аргумент на користь нашого переконання у тому, що УНР не просто існував, але й, виникнувши на початку минулого століття, активно розвивався.

Зовнішнім поштовхом до нашої участі в процесі зміцнення впливу на міжнародне життя нової суспільно значимої ініціативи (А. Нобель, засновуючи свою нагороду, не обмежив її національними рамками, а наголосив на відкритості її для всіх інтелектуалів світу) стали спроби активізувати на етнічних українських землях поширений на той час особливо на європейському континенті пацифістський (антивоєнний) рух. Очевидно, це закономірний наслідок, адже заповітом А. Нобеля передбачено заохочення паралельно з інтелектуальною й до миротворчої діяльності (премія миру).

Для інтелігенції України, що перебувала у колоніальному становищі в Російській імперії, участь у антивоєнному рухові була легальною формою опозиції до офіційного Петербургу й взагалі до самодержавства.

Внаслідок Переяславських угод та наступного після них повного знищення російським царатом української автономії інтелектуали від Одеси до Харкова, від Чернівців до Києва та Львова використовували будь-яку можливість нагадати Європі про києворуське минуле краю "від Сяну до Дону".

Щоб чіткіше окреслити вищесказане, зауважимо, що час появи Вольтерівської "Історії…" – це період царствування в північній імперії імператриці Анни, котра, прийшовши до влади, насамперед ужорсточила російську колоніальну політику. Певних поступок щодо України з боку офіційного Санкт-Петербурга було досягнуто лише за імператриці Єлизавети, коли Кирило Розумовський – брат морганатичного чоловіка Єлизавети – Олексія Розумовського, 1750 року став гетьманом України й управляв краєм до 1764 року. Остаточне знищення гетьманської держави Б. Хмельницького (заснована 1648) відбулося 1782 року з введенням губерніального адміністративного устрою та кріпосного права в Україні (у такий спосіб автономна Гетьманщина трансформувалась у звичайну російську адміністративну територію).

Подальші 135 років (до 1917) стали для нашого народу періодом тотальних економічних, політичних та національних утисків (русифікація, втягування в загарбницькі імперіалістичні війни, нещадний терор щодо будь-яких проявів опору чи опозиції політиці російського самодержавства тощо).

Зрозуміло, що подібні дії офіційного Санкт-Петербурга не могли зупинити "прагнення України до Свободи". Одним з виявів інтелектуального руху опору великодержавництву і став світовий Нобелівський рух. Зазначимо, що до участі у ньому залучалися різні за своїм світоглядом та національністю діячі. Зрозуміло, що визначальним для них було усвідомлення особистої належності до міжнародного Нобелівського руху – свідчення їхньої здатності адекватно відповідати на виклики часу. І хоча Україна відродила свою незалежність лише наприкінці минулого століття (отже її представники одержали можливість офіційної співпраці з Нобелівськими фундацією та комітетами лише в останні два десятиліття), вихідці з наших країв, як бачимо, стояли біля витоків утвердження й якнайповнішої реалізації доброчинної ініціативи шведського підприємця Альфреда Нобеля (1833-1896).

Піонер вітчизняної нобелістики

Відомі документальні відомості переконують, що першим прихильником Нобелівського руху в Україні став одеський письменник-соціолог Яків Новиков. Він народився 29 вересня 1849 року в Одесі (за іншими відомостями в Константинополі (Туреччина) – помер 21 травня 1912 року. Навчався в Новоросійському університеті (нині – Одеський Національний університет імені І. Мечникова), вивчав економіку та соціологію (пізніше викладав в альма-матер). Я. Новиков – автор численних публіцистичних та наукових досліджень, котрі були добре відомі зарубіжним читачам, але залишилися поза увагою в Росії (можливо, тому, що написані французькою, англійською та іншими європейськими мовами й видані за кордоном). Для прикладу назвемо, зокрема, праці "Міжнародна політика" (1886), "Федерація Європи" (1901), "Емансипація жінок" (1903), "Проблеми бідності" (1908). Окремо у творчому доробку Я. Новикова стоїть книга "The Russian people: a psychological study" – "Російський народ: психологічне дослідження", видана 1904 року в Нью-Йорку. До речі, у цьому виданні йдеться і про український народ й зазначається, зокрема, що дослідники розглядають його як окремий європейський етнос, наприклад, як чеський чи польський.

Якщо Я. Новиков і народився в Константинополі, то достеменно відомо, що дитинство й подальше життя вченого пройшло в Одесі, куди його батько з родиною повернувся 1853 року у зв’язку з початком Кримської війни 1853-56). В Константинополі О. Новиков мав склади готової продукції канатного заводу – підприємства родинного бізнесу.

Мати майбутнього вченого (одеситка грецького походження) була захоплена античною цивілізацією й тому Я. Новиков ще юнаком відкрив для себе Італію, її історію та культуру, інші європейські країни.

Після закінчення юридичного факультету Новоросійського університету Я. Новиков, як представник Одеського біржового комітету, працював у складі Тарифної комісії з підготовки Митного тарифу 1892 року. Молодий вчений дискутував з Д. Мендєлєєвим, котрий опублікував того року "Толковий тариф, або дослідження про розвиток промисловості в Росії у зв’язку із загальним тарифом 1891 року". Видатний хімік відстоював захист вітчизняної промисловості шляхом підвищення митних тарифів.

На торгівельно-промисловому з’їзді 1896 року Я. Новиков виступив лідером ліберальних прихильників вільної торгівлі, противників втручання держави в економічне життя країни. З трибуни Вільного економічного товариства одеський соціолог виступив з доповіддю "Економісти й протекціоністи".

Також Я. Новиков викладав у Новоросійському університеті, був членом міської торгівельної палати, брав участь у земському рухові (1905 року був делегатом від Херсонщини на земському з’їзді у Москві).

В кінці життя Я. Новиков успадкував Одеський канатний завод.

Таким чином зрозуміло, що Я. Новиков був відомою в Одесі людиною. І він утверджував позитивну думку про себе благодійницькими вчинками: наприклад, влітку 1859 року пожертвував Пантелеймонівському монастиреві ділянку землі "для побудови церкви та служб". Щоб зробити цей крок, Я. Новиков був вимушений викупити за 52 тисячі російських рублів стареньку хатинку з землею, що не вартувала й десятої частини названої суми.

Ще цікавішим Я. Новиков був як письменник-соціолог. Він – автор понад 20 книг, котрі виходили в Парижі, Мілані, Нью-Йорку. Підготувавши до друку й видавши в Росії дві незначні праці, Я. Новиков пізніше писав виключно французькою мовою й видавав свої твори за кордоном.

Щодо французької мови, то тут у нас є змога відкрити читачеві ще одного відданого франкофона: Я. Новиков все життя виступав за надання саме французькій (а не англійській) мові ролі посередника у спілкуванні народів Європи. Майбутнє "старого континенту" він бачив лише як федерації народів, котра гарантуватиме кожній країні мирне й цивілізоване існування (як бачимо, основна мрія вченого здійснилась – європейські держави об’єдналися в єдиний економічний, політичний та мілітарний союз й упевнено, долаючи закономірні проблеми розвитку, прямують у майбутнє).

Одесит тривалими періодами жив у Парижі. З появою авторитетного міжнародного журналу "Revue de Sociologie" у 1893 році Я. Новиков став його постійним автором і членом редакційної колегії.

Вчений був обраний віце-президентом Міжнародного інституту соціології.

У своїх публіцистичних працях одеський науковець і педагог виступав як переконаний прихильник пацифізму (заперечення війни як суспільного явища). Також він був про-тивником застосування біологічних законів дарвінізму (вчення англійського дослідника він не заперечував) для вивчення та пояснення тенденцій розвитку суспільства, вважаючи це примітивізацією розуміння соціальних процесів та законів. Визначальні дослідження Я. Новикова приходять до читачів й в наш час. Так, у 1971 та 1975 роки в Нью-Йорку (США) побачили світ книги одесита "War and its alleged benefits" ("Війна і її, так звані, переваги") та "Peace and civilization" ("Мир та цивілізація" (вибране Я. Новикова). Передмову до першого видання написав лауреат Нобелівської премії з літератури Р. Н. Енджелл.

Наголосимо також, що Я. Новиков і до сьогодні залишився неперевершеним за активністю й результативністю номінування на Нобелівську премію (лише один з його 6 кандидатів на престижну відзнаку (французький юрист Е. Арно) залишився без нагороди (але з причин, до яких Я. Новиков не мав відношення). Щасливий квиток випав Е. Дюкоммену (1902), Б. фон Зутнер (1905), Е. Монеті (1907), П. Д’Естурнеллю (1909) та А. Фріду (1911).

Вже йшлося, що міжнародний Нобелівський рух фактично почав відлік своєї історії від 1895 року, коли А. Нобель підписав свій заповіт.

Майже одночасно з цією датою сталася примітна подія й в житті Я. Новикова: 1897 року він був введений до кола лідерів Всесвітнього руху миру (на Гамбургському Конгресі миру). Десятиліття (до Мюнхенського конгресу, 1907) одеський соціолог відчутно впливав на перебіг європейських подій, котрі були покликані зміцнювати безпеку "старого світу", відвернути світ від збройного зіткнення.

Зрозуміло, що не треба шукати у світогляді Я. Новикова симпатій до національно-визвольних рухів, оскільки він вважав себе відданим ідеям європейського федералізму – основи єднання континенту. З іншого боку соціолог не мав ніяких ілюзій щодо московського великодержавництва (на Конгресі 1903 року в Руані він чітко наголосив, що в Росії ніколи не існувало ні свободи преси, ні свободи думки і що саме імперії є найбільшим гальмом розвитку демократії, а отже європейського єднання).

"Знову повторюся, – говорив Я. Новиков, – що порятунок від мілітарного конфлікту лише у підтримці народного загалу: коли люди зрозуміють, що мир – це хліб, ми за кілька тижнів одержимо федерацію Європи".

Досі йшлося про зовнішні впливи на поширення ідей Нобелівського руху в дореволюційній Україні. Діяльність європейських пацифістів ініціювала створення 1909 року Київського товариства прихильників миру. Цю громадську організацію започаткував майбутній дипломат Української Народної Республіки граф Михайло Тишкевич. До товариства входили багато відомих в Україні діячів, зокрема, мати Лесі Українки – Олена Пчілка (О. П. Косач). Миротворча організація об’єднувала людей, котрі належали до різних релігійних конфесій, національностей та суспільних станів.

Закономірно, що М. Тишкевич тричі (1910, 1911, 1927) номінувався на Нобелівську премію миру (номінатори київські політичні діячі С. Сірчинський та А. Богуцький, а також член французького парламенту Бонкал де Гейлхард).

В процесі активної участі в суспільному житті України М. Тишкевич еволюціонував від автономіста до переконаного прихильника української незалежності та державності.

Оскільки в Російській імперії миротворчий рух не знаходив підтримки у влади, то й створення товариств прихильників миру офіційним Санкт-Петербургом гальмувалося (навіть після Гаагської Конференції миру 1899 року, що проводилася за участю Миколи ІІ-го (російський монарх навіть номінувався на Нобелівську премію миру). Зрозуміло, що головним опонентом пацифістів стали об’єднання типу великодержавного шові-ністичного "Союза русского народа". Невипадково, що створення товариств прихильників миру в Одесі та Харкові завершилося утворенням ініціативних груп.

Третім прихильником миротворчого руху й номінованим на Нобелівську премію миру став харків’янин професор права Максим Ковалевський (1912).

Повторюся: останньою яскравою сторінкою УНР дореволюційного часу було номінування на Нобелівську премію з літератури 1916 року Івана Франка.

Після російських революцій та більшовицьких заколотів і війн номінувалися найчастіше діаспорні діячі.

Пацифісти й близькі їм за світоглядом суспільні рухи не змогли зупинити наростання глобального конфлікту спочатку в Європі, а потім й у світі: 1914 року розпочалася Перша світова війна.

Згасання миротворчих ініціатив у Європі адекватно відбилося на номінуванні на Нобелівську премію миру вихідців з України. Після 1917 року на престижну відзнаку висувалися насамперед науковці та письменники. І то не завжди представники від УРСР, а вихідці з України, котрі визначаються як діаспорні діячі. Причина зрозуміла – в радянській Україні, як складовій частині СРСР, панував більшовицький, радянський режим. Номінування та присудження Нобелівських нагород стало фактором політичним: як в СРСР, так і в нацистській Німеччині, було заборонено номінуватися й отримувати престижну відзнаку. Фактично лише присудження та вручення премії А. Нобеля М. Горбачову (1990) зробило нобелівську тематику відкритою для пострадянського суспільства (про драматичні ситуації, що супроводжували нобеліану в СРСР детально й аргументовано розповів А. Блох у фундаменталь¬ному дослідженні "Советский Союз в интерьере Нобелевских премий" (Санкт-Петербург, вид. "Гуманістика", 2001. Згадаймо, зокрема, переслідування Б. Пастернака, що прискорило смерть нобеліанта).

Отже, продовжимо представлення українців та вихідців з України, котрих номінували на Нобелівську премію у 20-ті роки минулого століття.

1921 року киянина С. Виноградського рекомендував членам Нобелівського комітету шведський бактеріолог Х. Бартель.

1926 року професура юридичного факультету Львівського університету запропонувала для розгляду Нобелівському комітету свого колегу Освальда Бальцера (на премію миру).

Наступного року (втретє) номінувався на ту ж премію граф М. Тишкевич. котрий емігрував з України до Польщі (знову ж таки, російські дослідники нобелістики відносять громадянина Польщі М. Тишкевича до списків Російської Федерації – більше: до номінантів від СРСР (?!).

Обидва кандидати не здобули прихильності нобелівських "суддів" й не стали нобеліантами.

1932 року вперше у списку номінованих на престижну шведську премію з’явився біолог (полтавчанин за походженням, представник РРФСР за місцем проживання й праці) Олександр Гурвич (висувався потім ще чотири рази, але так і не був удостоєний премії А. Нобеля).

1935-го харківський фізіолог Г. Фольборт номінував свого ленінградського колегу Л. Орбелі (помічника Нобелівського лауреата 1904 року І. Павлова).

І, нарешті, 1950 року відомого одеського медика-офтальмолога В. Філатова на Нобелівську премію представляв його румунський колега Г. Настасе.

Вище названими номінантами наш список не вичерпується, але для даної публікації обираємо тих, хто, так би мовити, ближчий від інших за народженням чи діяльністю до України. Для львів’ян, очевидно, цікаво, що відомий медик Р. Вейгль (винахідник ефективної вакцини проти тифу, котрий майже півстоліття працював у Львові, закінчив Львівський університет) номінувався на Нобелівську премію у 1939 році (номінатор – польський біохімік С. Домбровський).

Можна ще говорити про киян М. Бердяєва та М. Алданова й інших, але обмежимось сказаним.

Хто цікавиться Нобелівським рухом, той знає, що виконавцями заповіту А. Нобеля прийняті суворі правила щодо збереження конфіденціальності відносно обговорення та рішень Нобелівських комітетів. Зокрема, детальна інформація про минулих лауреатів та номінантів відкривається лише через півстоліття.

Отже, сьогодні маємо змогу говорити про діяльність членів нобелівських комітетів за 1961 і попередні роки.

Документальних підтверджень щодо номінування відомих з преси представників України та УРСР письменників В. Винниченка, У. Самчука, Т. Осьмачки, М. Бажана, П. Тичини та інших поки що немає. Є часткова й суб’єктивна інформація, наприклад, про спроби висування прозаїка В. Винниченка, чиї твори були добре відомі європейському читачеві, є свідчення нібито відмов М. Бажана та П. Тичини…

У нашій публікації дотримуємось документальних аргументів і тільки.

В Україні центр Нобелівського руху у Тернополі, а в Росії – у Тамбові

І це справді так.

Понад двадцять років збираються прихильники Українського Нобелівського Руху у Тернополі, щоб оприлюднити нові дослідження, обмінятися думками щодо сьогодення й майбутнього нобелістики (ініціювали читання 1991 року ентузіасти, зокрема, інженер Ю. Ковальков, педагог З. Бабій та журналіст П. Бубній. Читання підтримуються місцевою владою й мають прихильників як в Україні, так і за кордоном).

2001 року Тернопіль відвідав Надзвичайний і повноважний Посол Королівства Швеція в Україні Оке Петерсон й привітав учасників Х нобелівських читань (захід був присвячений 100-річчю першого вручення Нобелівських премій).

"Особливої ваги набуває те, що серйозний інтерес до Нобелівського руху ми спостерігаємо не в столиці, а в провінції" – зауважив пан Посол.

Зрозуміло, що настав час об’єднання учасників УНР і в Києві. Але поки-що Національна академія наук України, як провідний науковий центр нашої країни, не стала осередком сприяння та пропаганди міжнародного Нобелівського руху.

Те ж спостерігаємо й в Росії: там Міжнародний Інформаційний Нобелівський Центр діє не в Москві, а в Тамбові. Очолює його наш земляк з Харківщини науковець і педагог В. Тютюнник.

Так, науку рухають вперед не тільки інтелектуали, але й фінанси.

І ще вчасні, адекватні меті, рішення.

Не випадково, що лідер західної економіки – США, очолює список Нобелівських лауреатів за кількістю нагород. Щоправда, серед університетів на першому місці британський Кембриджський університет.

У нас, як завжди, є все, але немає згаданих вище масштабних рішень, ініціатив та заходів.

Є фундаментальні видання, насамперед, енциклопедичний довідник "Лауреати Нобелівської премії. 1901-2001" (автори: С. Довгий, В. Литвин, В. Солоіденко. – К.: "Український видавничий центр". – 2001. – 765 стор.) та монографія "Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна" О. Левченка (Тернопіль: Лілея, 2000). Є цікаві дослідження, наприклад, "Нобелевские лауреаты Слобожанщины" (Х.: Факт, 2005) та "Родина Нобелів" І. Чекмана (К.: ПВП "Задруга", 2007). Відбуваються, крім традиційних Тернопільских читань, немало подій, присвячених Нобелівській премії та українській нобелістиці і в Києві, і в Харкові, і в Дніпропетровську…

Маємо також численне коло учасників УНР: економіста М. Довбенка, публіциста О. Левченка, філолога М. Сулиму та багатьох інших.

Але потрібен координуючий столичний центр, котрий би узагальнював зроблене й передбачав перспективу (до речі, йдеться не про якусь ще одну організаційну структуру, а про інформаційний центр, діючий, можливо, на громадських засадах).

І само собою зрозуміло – потрібні київські Нобелівські читання (щоправда, у автора є побоювання, що саме у столиці подібні інтегруючі акції можуть стати офіційними й псевдоелітарними, чого немає у Тернополі, де панує демократичний дух й існує єдине заохочення – друк кращих доповідей у черговому Збірнику Тернопільського осередку НТШ. Нещодавно, до речі, побачив світ 5-й том праць під назвою "Нобелівський Рух і Україна").

Ще раз згадаємо Вольтерівське визначення прагнення України до свободи, що нині може бути трактованим також як синонім демократії та вільного цивілізованого розвитку.

Чи визначають ці ідеї наше суспільне життя?

Оцінюючи поведінку лідерів національної еліти, не стихаючу боротьбу на владному олімпі тощо, позитивно на поставлене вище запитання відповісти не можна.

І тоді приходять на пам’ять рядки Ю. Шевельова: "Наш вік – вік організованості. Вік злагоди й координації. Це означає – вік функційности". І ще: "Провінція – все те, що не думає, що воно столиця світу. Провінція – все те, що не стверджує себе столицею світу. Провінція – не географія, а психологія. Не теорія, а душа" ("Над озером. Баварія", 1947-48).

Жадання Нобелівської премії означає діяти за принципом філософа Г. Сковороди: прагни вершини, сягнеш середини.

P.S. На завершення пропонованої публікації подаємо у скороченому викладі неофіційні підсумки нинішньої української присутності на сайтах Нобелівської фундації (ще раз наголошуємо, що сьогодні всі лауреати й номінанти – вихідці з України, віднесені до списків насамперед Росії та Російської Федерації. Навіть ті, хто емігрував до Європи чи до Америки).

Лауреати Нобелівської премії народжені на етнічних українських землях:

АГНОН (ЧАЧКЕС) Шмуель Йосип Халеві

(17.17.1888, Бучач, нині Тернопільська область, Україна – 17.02.1970, Єрусалим, Ізраїль).

Письменник. Перший з поміж івритомовних авторів відзначений Нобелівською премією (1966) "за глибоко оригінальну й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу".

БЕГІН Менахем

(16.08.1913, Брест-Литовський (давньоруське Берестя – нині Республіка Білорусь) – 9.03.1992, Тель-Авів, Ізраїль).

Політик, державний діяч (7-й прем’єр-міністр Ізраїлю, 1977-1983).

Нобелівська премія миру за 1978 рік присуджена М. Бегіну (а також президенту Єгипту А. Садату) "в ознаменування спільних заслуг у справі миру на Близькому Сході".

ВАКСМАН Зельман Абрахам

(22.07.1888, Нова Прилука (нині – Вінницька область), Україна – 16.08.1973, Хайєнісі, США).

Мікробіолог, доктор наук, професор. Вперше виділив ряд антибіотиків, зокрема, стрептоміцин.

1952 року З. Ваксман удостоєний Нобелівської премії з фізіології та медицини "за відкриття стрептоміцину, першого антибіотика, ефективного для лікування туберкульозу".

ГОФФМАНН Роалд

Народився 18 липня 1937 року в Золочеві Львівської області, Україна (проживає в США).

Хімік (органічна і квантова хімія), доктор наук (1962).

Нобелівської премії за 1981 рік Р. Гоффманн (разом з К. Фукуї) удостоєний "за розробку теорії протікання хімічних реакцій, створену ними незалежно один від одного".

КУЗНЕЦЬ Саймон

(30.04.1901, Харків, Україна – 10.07 1985, Кембридж, Массачусетс, США).

Економіст, доктор наук.

Нобелівську премію з економіки С. Кузнецю присуджено 1971 року "за емпіричне обґрунтування тлумачення економічного зростання".

Навчався у Харківському та Колумбійському університетах (1924).

МЕЧНИКОВ Ілля

(15.05.1845, Іванівка, Харківщина, Україна – 15.07 1916, Париж, Франція).

Біолог, патолог. Разом з П. Ерліхом І. Мечников удостоєний Нобелівської премії з фізіології та медицини за 1908 рік "за праці з імунітету", оскільки було покладено початок сучасним дослідженням з "імунології і вагомо вплинуто на весь хід її розвитку".

Навчався у Харківському університеті (природниче відділення фізико-математичного факультету, закінчив курс навчання за 2 роки).

РАБІ Ісидор Айзек

(29.07 1898, Риманів (Лемківщина, Польща) – 11.01.1988, Нью-Йорк, США).

Фізик, учасник Манхеттенського ядерного проекту США.

1944 І. Рабі "за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер" був нагороджений Нобелівською премією. Як визначив один з колег фізика, метод І. Рабі дозволив встановити радіозв’язок з найменшими частинками речовини, з світом електронів і атомного ядра.

Навчався у Корнельському та Колумбійському університетах.

ШАРПАК Жорж

(1.08.1924, Дубровиця (нині Рівненська область, Україна) – 29.08 2010, Париж, Франція).

Фізик, член Французької академії наук. У мотивації присудження Нобелівської премії за 1992 рік Ж. Шарпаку говориться про його "винахід та вдосконалення детекторів частинок, особливо багатопровідної пропорційної камери".

Навчався у Паризькому Ліцеї Монтельє, Гірничій Вищій школі, вивчав експериментальну фізику в Колеж де Франс, де слухав лекції Ф. Жоліо-Кюрі.

Лауреати Нобелівської премії – вихідці з України:

- Беллоу Сол (США, премія з літератури 1976, предки з Одеси);

- Браун Герберт (США), лауреат з хімії 1979 року (у традиційній нобелівській промові зауважив, що його батьки походять з Житомира);

- Бунін Іван (Росія), лауреат премії з літератури (походить з родини волинських Бурковських. Завжди був прихильний до України, Т. Шевченка);

- Гелл-Манн Маррі (США, премія з фізики 1969, батьки – емігранти з Чернівців);

- Гросс Давид (США, премія з фізики 2004 року, в нобелівські автобіографії вказав, що його мати народилась в Україні);

- Горбачов Михайло (політик, СРСР, премія миру 1990, предки з Чернігівщини);

- Капіца Петро (СРСР, премія з фізики 1978, походить з українського дворянського роду Стебницьких);

- Кандел Ерік (США, премія з фізіології та медицини 2000, в нобелівській автобіографії говорить, що його мати народилась в Коломиї, а батько в родині, котра походить з Олеськіва, що знаходяться в Галичині);

- Кон Уолтер (США, премія з хімії 1998, в автобіографії вказує, що його мати народилася в Бродах на Львівщині);

- Куш Полікарп (США, премія з фізики 1955, предки з України);

- Ландау Лев (СРСР, премія з фізики 1962, становлення як вченого відбулося в 30-ті роки у Харкові в Українському фізико-технічному інституті);

- Пастернак Борис (СРСР), премія з літератури за 1958 рік. Батьки – одесити;

- Пінтер Гарольд (Великобританія, премія з літератури 2005 року, в автобіографії пише, що його предки – одесити);

- Рабин Іцхак (Ізраїль, політик, премія миру 1994, батько – киянин);

- Рейхштейн Тадеуш (польсько-швейцарський хімік, премія 1950, дитинство пройшло у Києві);

- Солженицин Олександр (СРСР, премія з літератури 1970, походить з української родини Щербаків);

- Тамм Ігор (СРСР, премія з фізики 1958, дитинство і юність пройшли у Кіровограді, де вчений закінчив гімназію; як викладач працював у Сімферополі та Одесі);

- Уолд Джордж (США, премія з фізіології та медицини 1967, батько з галицької Перемишльчини);

- Фогель Роберт Вільям (США, премія з економіки 1993, в нобелівській автобіографії вказує, що батьки з Одеси);

- Франк Ілля (СРСР, премія з фізики 1958, становлення як вченого відбулося в Криму);

- Фрідман Мільтон (США, премія з економіки 1967, батьки із закарпатського Берегового);

- Хорвіц Роберт (США, премія з фізіології та медицини 2002, в біографії вказує про українські корені родини; предки з Новгород-Сіверського та Остра, Чернігівщина);

- Шолохов Михайло (СРСР), премія з літератури за 1965 рік. Мати – чернігівчанка Черняк.

Номінанти:

ФРАНКО Іван – номінувався на Нобелівську премію з літератури у 1916 році (нагадаємо коротко про події, пов’язані з цією драматичною сторінкою в біографії Поета).

Ініціатива висунення на Нобелівську премію припала на період життя письменника, коли громадськість відзначала 40-річчя його літературної праці (1913).

1916 рік теж був ювілейним – І. Франкові виповнювалося 60 років.

Шанувальникам творчості письменника праглося зробити відзначення масштабним – європейським. Для цього була розгорнута кампанія щодо міжнародної підтримки благородної акції. На заклик відгукнулися академік-славіст А. Єнсен, член Шведської академії історик Х. Йєрне, професори Віденського університету.

Важливим моментом у наближенні до високої мети – Нобелівського лауреатства, є представлення пошукувача Нобелівському комітету. Бажано, щоб це робив впливовий та відомий у Європі діяч – співвітчизник претендента.

Таким на той час в Україні був Ю. Романчук – віце-президент Рейхсрату (парламенту Австрії), але він відповів прохачам: "Ще не пора..." (?!).

Справа у тім, що Ю. Романчук був політичним опонентом І. Франка (як і нині, так і в минулому мало у нас таких, хто здатен піднятися над своїми амбіціями, мислити масштабно й патріотично). Ю. Романчук не був самотнім у своїй позиції: доктор наук Ф. Франко претендував на українську кафедру у Львівському університеті, але О. Колеса та К. Студинський вважали, що вони гідніші... Не став письменник й членом Віденського парламенту саме через відсутність підтримки у середовищі галицької інтелігенції.

Сталось так, що І. Франка та його творчість відкривали прискіпливим суддям Й. Застирець – педагог, громадський діяч та академік Х. Йєрне.

Зауважимо, що у нас багато написано про якісь інтриги щодо просування І. Франка до премії А. Нобеля (ніби документи були подані невчасно, ніби смерть І. Франка вплинула на рішення...).

Але все насправді було зроблено правильно й вчасно.

Справа у тому, що суперниками нашого письменника були 46 претендентів на нагороду, котрих представили суддям авторитетні у Європі діячі (наприклад, майбутнього лауреата шведського академіка В. фон Гайденстама Нобелівському комітету представляв володар Нобелівської премії 1912 року німецький письменник Г. Гауптман. Йому допомагали кілька відомих у науковому світі вчених.

Зіграли роль і скромна рекомендація І. Франка, й глобальні міжнародні події.

Йшла І світова війна і Нобелівський комітет вирішив не відзначати представників країн – учасників світової бойні. І. Франко був громадянином Австро-Угорщини, котра воювала (щоправда, 1915 року Нобелівським лауреатом став Р. Роллан – громадянин Франції – учасниці війни. Пояснення судді дали наступне: мовляв, було взято до уваги не лише високохудожню творчість кандидата, але й його активну участь у пацифістському русі).

Отак внаслідок об’єктивних та суб’єктивних причин Іван Франко залишився без престижної відзнаки.

А далі був сумний відхід письменника у небуття, точніше – у безсмертя.

Алданов Марк (1886, Київ – 1957, США) – номінант на премію з літератури (1938,1939,1947, 1948, 1949, 1950);

Ахматова Анна (1889, Одеса – 1966, Ленінград, РФ) – на премію з літератури (1964);

Бальмонт Костянтин (1867, Володимирська губернія, Росія – 1942, Париж, Франція) – на премію з літератури 1923). К. Бальмонт – нащадок херсонського поміщика І. Баламута;

Бальцер Освальд (1858, Ходорів, Львівщина – 1933, Львів ), професор права – претендент на премію Миру (1926);

Бердяєв Микола (1874, Київ – 1948, Кламар – передмістя Парижа), філософ – на премію з літератури (1942,1943, 1944, 1945, 1946, 1947, 1948);

Бялик Хайм (1877, Ради на Житомирщині – 1934, Відень, Австрія ) – на премію з літератури (1933, 1934);

Вейгль Рудольф (1883, Моравія – 1957, Закопане, Польща), львівський медик-академік – на премію з фізіології та медицини (1939);

Векслер Володимир (1907, Житомир – 1966, Москва, РФ), – на премію з фізики (1948);

Виноградський Сергій (1856, Київ – 1953, Париж, Франція), – на премію з фізіології та медицини (1911, 1921);

Гурвич Олександр (1874, Полтава – 1954, Москва, РФ)) – на премію з фізіології та медицини (1929, 1932, 1933, 1934, 1938);

Ковалевський Максим (1851, Харків – 1916, Петроград, РФ), юрист, соціолог – на премію миру (1912);

Мережковський Дмитро (1865, Санкт-Петербург, Росія – 1941, Париж, Франція) – на премію з літератури (1914, 1915, 1930-37). Д. Мережковський – нащадок вихідців з Глухова, мати письменника – з роду волинських князів Курбських;

Тишкевич Михайло (1857, Андрушівка, Київщина – 1930, Гнезно, Польща), політичний та культурний діяч – на премію Миру (1919, 1912, 1927);

Філатов Володимир (1875, Саранськ, Росія – 1956, Одеса) – на премію з фізіології і медицини (1950);

Черніховський Саул (1873, Михайлівка на Запоріжжі – 1943, Єрусалим, Ізраїль), поет – на премію з літератури (1937);

Чирьєв Сергій (1850, Самара, Росія (за іншими даними Вітебськ, Білорусія) – 21.07.1915, Київ, Україна), фізіолог – на премію з фізіології та медицини (1905).

І насамкінець: про українські університети, сторінки історії яких пов’язані з вітчизняним Нобелівським рухом.

Лідирує Харківський університет: тут навчалися й викладали 3-и нобеліанти І. Мечников, С. Кузнець, Л. Ландау й номінант М. Ковалевський.

На другому місці Таврійський університет: викладали майбутній Нобелівський лауреат І. Тамм та номінант О. Гурвич.

Третє місце за Одеським університетом: тут читав лекції лауреат Нобеля І. Мечников. В Одеському політехнічному університеті викладав нобеліант І. Тамм. Далі йде Київський університет – навчалися чотири майбутні номінанти на Нобелівську премію: з літератури М. Алданов та М. Бердяєв, фізіології і медицини С. Виноградський; викладав у 1884-1909 номінант на премію з фізіології та медицини С. Чирьєв.

Двох номінантів має Львівський університет: І. Франко навчався, а О. Бальцер викладав у вузі.

В Чернівецькому університеті певний період навчався номінант на Нобелівську премію з літератури І. Франко.

Віталій Абліцов,
письменник, журналіст, м. Київ

Донецький вісник наукового товариства ім. Т. Шевченка (Т. 34: Історія. Філософія)